Категорії
війна гумор драматург драматургія п'єса сучасна українська драматургія

РІВЕНЬ ТИСКУ, ЧАСТОТА ПУЛЬСУ – п’єса часів воєнного абсурду Володимира Сердюка

 

 

РІВЕНЬ ТИСКУ, ЧАСТОТА ПУЛЬСУ

П’єса Володимира Сердюка

 

Дійові особи:

ВІН – непричесаний драматург.

ВОНА – дизайнерка, красуня у сонцезахисних окулярах, у  коротенькій майці та спортивних штанях. Обидві кисті її рук забинтовано.

 

Місце дії: Київ, Україна, вітальня міської квартири, з комп’ютером, диваном і телевізором, яка одночасно слугує місцем відпочинку і місцем праці двох творчих особистостей, дизайнера та драматурга під час російської навали 2022 року.

 

 

ДІЯ ПЕРША.

 

ЯВА ПЕРША.

Лунає мелодія пісні Singing in the Rain.

Світло в кімнаті блимає. За вікном виблискує спалах. За мить гуркоче вибух.

 

ВОНА: Що це?!

ВІН: Російська ракета.

ВОНА: Де це?!

ВІН: Під Боварами.

ВОНА: Звідкіля ти знаєш?!

ВІН: Дивлюся у вікно. Орієнтуюся за частинами світу.

ВОНА: Світ збожеволів..?

ВІН: Давно.

ВОНА: Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року?

ВІН: Ні. Ще двадцять третього лютого дві тисячі чотирнадцятого року.

ВОНА: Просто ракети тут раніше не падали…

ВІН: …Написати про тиск?.. …Що за пропозиція?..

ВОНА: То на фестиваль?..

ВІН: Та ні, якесь, типу творче змагання. Хтось придумав тему: «Напишіть п’єсу на тему тиску…»

ВОНА: І що?..

ВІН: «…а ми відберемо найкращі твори, опублікуємо їх окремою збіркою, і три головних переможці отримають премії…»

ВОНА: Суми премій..?

ВІН: Не вказано.

ВОНА: Не пиши.

ВІН: Чому?

ВОНА: Не витрачай на дурниці часу.

ВІН: Але ж – змагання…

ВОНА: Яке змагання?! З ким?!

ВІН: Не знаю. Лист із пропозицією надійшов мені особисто. Схоже, мене поважають.

ВОНА: Але ти не знаєш учасників цього, начебто, змагання?

ВІН: Ні. Не знаю.

ВОНА: Не знаєш суми нагороди для переможця..?

ВІН: Ні. Не знаю.

ВОНА: Не знаєш організаторів цього «розводу»..?

ВІН: Ні. Не знаю.

ВОНА: Хоча добре знаєш, що переможцями оголосять самих організаторів цього «змагання»…

ВІН: Ну, не обов’язково ж так примітивно..?

ВОНА: Або чоловіків і жінок організаторів цього «змагання»…

ВІН: Та… Але ж це стимулює мене…

ВОНА: Що саме тебе стимулює?

ВІН: Вони придумали тему. І ми змагатимемося…

ВОНА: З КИМ ти змагатимешся?!

ВІН: Не знаю… Але Шерстюк обов’язково щось своє туди виставить.

ВОНА: Втулить!

ВІН: Нехай і так…

ВОНА: І що тобі з того?

ВІН: Я напишу краще за нього…

ВОНА: І отримаєш першу премію?

ВІН: Отримаю…

ВОНА: Невідомо якої суми?

ВІН: Ну, обстановка в країні тепер складна, з грошима важко – дали хоча б щось, і то вже, знаєш…

ВОНА: Я не дозволю своєму чоловікові ТАК принижуватися!

ВІН: ЯК принижуватися?

ВОНА: Писати будь-що для будь-кого, та ще й безкоштовно!

ВІН: …Але… Цікава ж тема…

ВОНА: Яка?!

ВІН: Тиск.

ВОНА: Тебе хвилює тема тиску?

ВІН: Та не дуже…

ВОНА: Ти не можеш сам придумати тему для своєї наступної п’єси?!

ВІН: Можу… Але це завжди так складно, знайти тему, придумати назву…

ВОНА: Звичайно. Ти вже вісім років нехтуєш моїм проханням написати твір на підставі біографії моєї мами!

ВІН: …П’єса на тему тещі?..

ВОНА: Моя мама – вдова військового! Її чоловік – мій тато – був героєм! А ти писатимеш про чужий тиск?!

ВІН: Про свій тиск…

ВОНА: І з якого боку ти відчуваєш тиск: з мого боку, чи з боку моєї мами, у квартирі якої ми мешкаємо?!

ВІН: Тимчасово перебуваємо…

ВОНА: Ха!!! Немає нічого більш постійного аніж усе оце «тимчасове»!

ВІН:  А от і напишу. Тиск – це моє. Хтось живе під тиском, а у мене тиск живе всередині. 147/100! …Половину пігулки «Каптопрес», пігулка «Корвалмент», пігулка…  Заждіть… (Шукає довкола.)

ВІН (Продовжує): …Знайду її. Ось. Знайшов! Тобто: Еврика! І знову одразу ж забув щойно придуману назву…

ВОНА: Через мене..?

ВІН: Ні, кохана, то я сам її забув, бо ще сам собі цю тему не затвердив, не пережив її, не зжився з нею.

ВОНА: З нею…?

ВІН: З темою… (Порпається у кишенях.)

 

 

ЯВА ДРУГА.

Ті ж самі. У попередньому місці.

(Світло блимає. За вікном виблискує спалах. Гуркоче вибух.)

ВОНА: О, Боже?!

ВІН: Ні, то не Він – то ще одна російська ракета.

ВОНА: Куди вона впала?!

ВІН: Десь біля Василькова.

ВОНА: Як ти можеш у цьому бути впевнений?!

ВІН: Це на південь від нас, десь у районі Одеської траси.

ВОНА: Вони ідіоти..?

ВІН: Вони звірі.

ВОНА: Кажуть, ніби той Путін здурів?

ВІН: Навряд. А якщо так, то здуріли й усі росіяни.

ВОНА: Я боюся вибухів. Вони такі гучні…

ВІН (Порпається у кишенях): Помада..? Звідкіля у моїх кишенях помада?!

ВОНА: Мамцю, де я?!

ВІН: А що такого? Я ж ходок.

ВОНА: Не сміши мене. З тебе ще той ловелас.

ВІН: А! Це не помада – це помадка! Добре. Повечеряю потім.

ВОНА: І не треба натякати, ніби я не готую вечері. Я доробляю важливі креслення!

ВІН: Та як же ж називалися оті пігулки – треті? Їх у мене три. Такий набір: «Каптопрес» – знижує тиск крові, «Корвалмент» сприяє покращенню роботи серця, ну, щоб розганяти ту кров, ви в курсі. А третя…

ВОНА: «Гліцисед»!

ВІН: Хто ж називає так таблетки! Згадуючи назву можна звалитися в інфаркт від напруги.

ВОНА: Від цього не помирають…

ВІН (Ковтає пігулки. П’є воду. Запокоюється.)

 

(ПАУЗА.)

 

ВІН: Взагалі-то, я писав іншу п’єсу. Але помітив оголошення: «Театр драматургів може стати вашим шансом на відкриття. Надішліть дві сторінки тексту, написаного саме для Театру драматургів – на презентацію ТИСК. Ви можете стати відкриттям! Чому б і не спробувати?»

ВОНА: Ви мене запитуєте? Ох! Мене шоковано. Зі мною радяться із творчих питань. Мене визнано творчою особистістю!

ВІН: Шановний театр драматургів, та чи розумієте ви, що ви є моїм першим замовником! За… А… Е… АЕ. АЕ. Тиск зростає. Я намагаюся зорієнтуватися, за скільки років…

ВОНА: «Кохана, скільки років підряд триває моя творча бездіяльність?»

ВІН: Бригадний підряд, ФОП, Акціонерне товариство, ТОВ, ДЕРЖУПР, Приватний замовник…

ВОНА: «…моя кохана, або дівчина яку би я хотів покохати, мій начальник, швейцар перед дверима ресторану, поліціант, який мене кудись вів… Та хто завгодно міг мене запалити якоюсь ідеєю, і я йшов за ними, мов оте мале теля…»

ВІН: Коли це таке було, щоби хтось звертався до мене з пропозицією?

ВОНА: Я зверталася до тебе з пропозицією!

ВІН: Щодо чого? Щоб я взяв тебе на квартиру?

ВОНА: Ну… Пропозиція ж?

ВІН: Млинець глевкий! Не піднімай мені цукор!

ВОНА: Де у тебе цукор? Я третій день підряд п’ю твою каву без цукру, а виявляється, насправді – цукор ти маєш?!

ВІН: Повно цукру у «Вермуті».

ВОНА: Що таке «Вермут»?

ВІН: Оте, що ти п’єш!

ВОНА: Це «Мартіні».

ВІН:…Нехай… (Сідає у позу «лотоса», виставляє пальці перед собою, намагаючись заспокоїтися.)

ВОНА: Мартіні.

ВІН: Добре. Я мартин – а ти чайка. ТИСК!!!

ВОНА: Що «тиск»?

ВІН: Його треба збити.

ВОНА: Ти хіба – зенітник?

ВІН: Ні. Гіпертонік.

ВОНА: А, давай-но, ми отут усі заспокоїмося?

ВІН: Я спокійний. Я намагаюся в’їхати у цю свою нову п’єсу.

ВОНА: І я спокійна. Де твій цукор?

ВІН: Я мав на увазі тиск!!!

 

ЯВА ТРЕТЯ.

Ті ж самі. Там же.

(Світло блимає. За вікном виблискує спалах. Гуркоче вибух.)

ВОНА (Накривається ковдрою.): Та що ж це таке?! Та російська ракета у нас влучила..?

ВІН: Ні, вона в нас не влучила.

ВОНА: Чому ти в цьому так упевнений..?

ВІН: Якби вона в нас влучила, ми б нічого не почули, і нічого б не відчули. А якщо ми чуємо вибух, то розуміємо, що то наступна російська ракета впала на місто Київ, столицю незалежної України.

ВОНА: І куди вона влучила?!

ВІН: Схоже, у якусь будівлю біля залізничного вокзалу.

ВОНА: Ти так думаєш?!

ВІН: Я бачу крізь вікно. У тому районі щось палає.

ВОНА: Матінко Божа, коли це припиниться..?

ВІН: Кажуть ніби вони мають дві тисячі подібних ракет.

ВОНА: А скільки вони вже їх відстріляли?

ВІН: Не знаю. Вони ж стріляють по багатьох містах, не лише по Києву.

ВОНА: А можна щось зробити, щоб росіяни по нас не стріляли?

ВІН: Треба вчиняти на Москву міжнародний тиск. Може тоді росіяни і припинять свою війну.

ВОНА: А ти маєш зброю..?

ВІН: Ні. Я не маю зброї.

ВОНА: Ти повинен придбати собі якогось пістолета.

ВІН: Навіщо?

ВОНА: Щоб убивати росіян, коли вони прийдуть.

ВІН: Їх багато…

ВОНА: Я знаю. Але крізь наші двері увійде лише декілька молодих росіян з бажанням убивати тебе і гвалтувати мене, і врешті теж убити. Ти повинен їх убити першим.

ВІН: Уряд не дозволяє нам володіти зброєю.

ВОНА: Чому?!

ВІН: Уряд вважає, що маючи зброю, ми вийдемо на вулиці та й повбиваємо одне одного.

ВОНА: Чому б це ми мали убивати одне одного, коли в цей час російські ракети руйнують наші міста, після них до наших міст вдираються російські танки і руйнують залишки наших будинків, а за ними приходять російські солдати, щоб убивати усіх нас?!

ВІН: Не знаю. Уряд нами керує. І він спирається на поради своїх радників.

ВОНА: А себе наш уряд захищає?

ВІН: Так. Уряд охороняють озброєні люди.

ВОНА: Тоді з нас хтось тут очевидно збожеволів.

ВІН: Хто?

ВОНА: Росіяни. Наш уряд. Їхні радники. Чи може ми з тобою..?

ВІН: Ти міркуєш логічно. Я розумію твою логіку. Отже, ми з тобою, поки що, точно не божевільні.

ВОНА: То ти придбаєш зброю?

ВІН: А ти точно хочеш, щоби я придбав собі зброю?

ВОНА: Хочу.

ВІН: Думаю, не варто на це витрачати грошей.

ВОНА: Наших обмежених фінансових ресурсів.

ВІН: Я дочекаюся, поки автоматична штурмові гвинтівки почнуть валятися на вулицях.

ВОНА: І таке тут може трапитися?..

ВІН: Може. Хоча, не гарантовано що обов’язково трапиться.

ВОНА: І як ми тоді житимемо?

ВІН: Щоби не перечепитися об автомати на тротуарах, люди розсуватимуть їх ногами, звільняючи собі місце для проходу.

ВОНА: І ти…?

ВІН: І я підберу собі парочку, та й занесу додому.

ВОНА: І наша квартира..?

ВІН: Перетвориться на ДЗОТ.

ВОНА: Ми оборонятимемося від росіян! Ми стрілятимемо з балкона, з вікон у вітальні та з кватирки у кухні!

ВІН: Боюся, кохана, що натомість ми безвилазно сидітимемо у ванній кімнаті.

ВОНА: Тримаючи оборону?!

ВІН: Ні. Очікуючи закінчення повітряної атаки росіян.

ВОНА: Ти повинен забезпечити нашу родину зброєю! Ми поженемо їх назад до Москви!

ВІН: Кого?

ВОНА: Наших ворогів!

 

(ПАУЗА.)

 

ВОНА (Продовжує): …Чи ти вагаєшся?

ВІН: Ні. Вагар не вагається. Вагаються ваги.

ВОНА: Вагається вага.

ВІН: У кого як.

ВОНА: Ти знову хочеш мене образити?! Я не жирна. Я струнка. То у мене такі форми.

ВІН: Я зважу це питання, але ти на мене не тисни, добре?..

ВОНА: До чого тут тиск? Не замовляй мені зуби – ти спершу обмовився: що маєш цукор.

ВІН: Так. Цукор.

ВОНА: Ну?

ВІН: А коли вміст цукру в крові зростає, він провокує підвищений тиск крові.

ВОНА: І що?

ВІН: І мені темніє в очах.

ВОНА: Я й без того бачу тут усе крізь сутінки. Таке – якесь дуже тьмяне усе довкола. Ось, хоча б твоя сорочка, якого вона кольору?

ВІН: Блакитна.

ВОНА: А я її бачу сірою. Як і усі твої простирадла.

ВІН: Бо ти ходиш тут у сонцезахисних окулярах.

ВОНА: Навіщо?

ВІН: Бо ти каталася у Протасовому Яру на сноуборді, прийшла додому вся мокра, у засосах на шиї, без шапки! На тобі були вдягнені чужі чоловічі лижні штани, і коли я повідомив тобі про це, ти відповіла, ніби від білизни!!! Від блиску занадто білого снігу ти отримала «курячу сліпоту»!

ВОНА: Не треба! Білизни там не було. (Прикушує язика.)

 

(ПАУЗА.)

 

ВОНА (продовжує): І я отримала «снігову сліпоту»! А не курячу!!! Ти – драний чоловік-шовініст! Тут поряд із тобою існують інші індивідууми, з іншим баченням світу, з іншою позицією, з іншими нахилами, з іншою орієнтацією! Нічого курячого в мені немає!!!

ВІН: Я запам’ятаю.

ВОНА: Запиши собі десь це!

ВІН: Кому?

ВОНА: Мені.

ВІН: А ти не можеш це собі записати?

ВОНА: Ні!

ВІН: Чому..?

ВОНА: Бо у мене забинтовані руки.

ВІН: Бо це я наклав тобі пов’язки, і я порадив тобі вдягти сонцезахисні окуляри.

ВОНА: Ну…?

ВІН: І ти їх з того часу так і не скидаєш.

ВОНА: Бо маю право!

ВІН: Гаразд-гаразд…

ВОНА: Не тисни на мене!

ВІН: У чому я чиню на тебе тиск?

ВОНА: Ти ТАК ДИВИВСЯ на мене після сноубордингу, ніби я тобі винна!

ВІН: Ні-ні. Зажди. Це ж у мене тиск.

ВОНА: Який?

ВІН: Тиск крові.

ВОНА: Яка група?

ВІН: Я не знаю. Він тисне – і все.

ВОНА: Це ти на мене тиснеш!

ВІН: Я..?

ВОНА: Ти!

ВІН: Я не можу на тебе тиснути. Я побачив тебе вперше в житті дві години тому. Ти зайшла до мене мокра і я запропонував тобі обсушитися…

ВОНА: Знаю я ці фокуси! Роздягайся, люба, ми обсушимо твій одяг. І – бац! Я вже бреду кудись містом, у мокрих чоловічих лижних штанях!

 

ЯВА ЧЕТВЕРТА.

Ті ж самі. Там же.

(Світло блимає. За вікном виблискує спалах. Гуркоче вибух.)

 

ВОНА: Ми ще живі..?

ВІН: Так. Ти ж чула вибух. Отже, він був не наш.

ВОНА: Тобто, «не наш»..?

ВІН: Ця російська ракета влучила у когось іншого.

ВОНА: І де той хтось інший жив?!

ВІН: Схоже, десь за Вишгородом.

ВОНА: Хіба Київ такий маленький, що ми чуємо вибухи російських ракет, що падають аж десь у передмістях?!

ВІН: Ні, то ракети такі потужні, що їхні вибухи чутно здалеку.

ВОНА: А як вони називаються..?

ВІН: По-різному. Але я собі уявляю, що кожна з них – то «Сатана».

ВОНА: Якась диявольська назва…?

ВІН: Росіяни усвідомлюють, що вбиваючи українців вони виконують роботу диявола.

ВОНА: Перехрестись.

ВІН: Чому?

ВОНА: Ти двічі вимовив погані слова.

ВІН: Які?

ВОНА: …«сатана» і «диявол»…

ВІН: Тепер і ти мусиш перехреститися.

ВОНА: Я невіруюча.

ВІН: Російській ракеті все одно. Вона смертельна для всіх.

ВОНА: Тоді перехрещусь.

(Хрестяться обоє.)

ВІН: Я розумію тебе. Тобі теж потрібно понизити тиск.

ВОНА: Мартіні.

ВІН: Окей, мартіні. Там у шафці ще є.

ВОНА: І кава щоб була з цукром!

ВІН: Я пошукаю.

ВОНА: А що ти тут робив, коли я прийшла?!

ВІН: Писав п’єсу…

ВОНА: Ти писар? Уже не зенітник? Не винищувач танків?!

ВІН: Ні, люба. Я нікого не винищувач. Я тоді, як ти ввалилася… Увійшла…

ВОНА: З’явилася. Дами з’являються.

ВІН: Так-так, чудово, дивовижно з’явилася…

ВОНА: І що..?

ВІН: Я тоді, було, писав собі ІНШУ П’ЄСУ.

ВОНА: А тепер..?

ВІН: О! Тепер я пишу п’єсу з тобою.

ВОНА: ЩОООО?!!!

ВІН: Ой, про тебе. Ти ж врешті з’явилася…

ВОНА: Як геній чистої краси..?

ВІН: Абсолютно. А можна я трішки приляжу..?

ВОНА: Що ти писав?

ВІН: Таку п’єсу: «НЛО не падає двічі в одне місце».

ВОНА: Хто автор?

ВІН: Я.

ВОНА: Хто – я? Я, чи ти?

ВІН: Ну, це залежить…

ВОНА: Від чого?

ВІН: Від кого. Від автора.

ВОНА: І..?

ВІН: Це п’єса Володимира Сердюка.

ВОНА: З дійовими особами?

ВІН: Так. Там є дійові особи:

ВОНА: Які?

ВІН: Ну, якщо поза межами зорельоту прибульців – то тоді: Таксист, Поліцай, Красуня з бару…

ВОНА: Це я.

ВІН: Священник…

ВОНА: Це ти.

ВІН: А усередині зорельоту прибульців – там… Прибулець-самка…

ВОНА: Це я.

ВІН: Прибулець-самець

ВОНА: Це ти.

ВІН: Прибулець-керівник…

ВОНА: Що за хернія..?! Звідкіля на інших планетах керівники? Вони що, і там є.?!

ВІН: Тигреня…

ВОНА: О! Тигреня – це добре. Це я.

ВІН: Жива ігуана

ВОНА: Це теж я.

ВІН: Мертва ігуана з двома відкушеними лапками…

ВОНА: Не може бути!!!! (Дивиться на свої забинтовані руки) ДЕ Я?!!

(Вибухає наступна російська ракета. Світло гасне.)

 

ГУЧНИЙ ГОЛОС НІЗВІДКИ: «Тиск підвищується! Прохання задраїти люки! До наступної сонячної системи – політ триватиме двісті років. Добраніч!»

(Лунає приємна мелодія із кінофільму «Космічна одіссея 2001 року».)

 

 

© Володимир Сердюк

huzul@ukr.net

 

 

Київ, Україна. Лютий 2022 року.

 

Категорії
війна драматург драматургія Моноп'єса п'єса сучасна українська драматургія філософія

ШТИК – моноп’єса сучасного українського драматурга Алекса Боровенського

ШТИК

Драматичний монолог

 

Я батько. І я копаю картоплю. Жінка заслала. Каже – треба ж чимось твого проглота годувати. Он, сидить у садку – вавакає. А я тут. Копаю. Жарко як в чорта, а я копаю. Вивертаю картоплю нагору, розбиваю грудки, а вже жінка тоді з відрами збирає, дрібну до дрібної, велику до великої, посадку до посадки. Он вона біжить з новими відрами. Жарко як в чорта, а їй хоть би що. Я їй триста разів казав. Та давай продамо, давай продамо цей город, на біса він нам здався. Ми на автобусі викатуємо в рази більше. Задоволення ніякого, смаку ніякого. А вона – нє, то дідова картопля. То дідів город. Не можна продавать. Ніби то її дід. То мій батько. Ну, він такий старий був, що всі казали на нього – дід. Страшне жарко, але копаю. Мені іноді здається, що з землі тягнуться чорні руки і тримають мене… за ноги, за руки, за рота, за живіт. Лопата вдаряється об щось залізне. Я схиляюсь, розгрібаю грудки. Я викопав на городі штик. Старий іржавий штик від трьохлінійної гвинтівки

Я дід. І мені шиють справу Прийшла постанова від совєтів – усю зброю здати. Борьба з бандітізмом. Мою трьохлінієчку? Нє. Вона ж моя. Вона ж чорна аж блистить, я її змазував кожен день. Моя. Нє, ну я з неї і стріляв там разів може три, коли кум Петрович набої давав. По пьянці. Та як то здати? Я ж із неї чорта вбив. У нас у селі кажуть, що у центрі вихора живе чорт. І як ти стрельнеш у центр вихора святою кулею, то ти чорта уб’єш. А як ти чорта вб’єш, то таких чобіт нашиєш – зносу не буде. З його шкіри – чоботи. Чорт батька забрав, а я його вбив. І ходжу тепер в його чоботах, а вони мені… ЗДАТИ? Я її ще в 27-му знайшов, тоді коли за селом бій був, тоді коли… Ну, уявляєте пацану – ружжо? То я й забрав. Так шо хрін їм, а не мою гвинтівочку. Хоч весь город перекопайте – не знайдете.

Я прадід. І я стою за селом і тримаюсь за живіт. Це ж треба було так нажертися. Казав же жінці – не готуй на вечір стільки. Навіщо? Не треба. А вона мені – нє, хай усі знають, як хазяї їдять. Ми ж тепер хазяї. Хай усі знають. І ми тільки за стіл сіли, кум Петро у двері – їдуть! Їдуть… То я тільки лопату схопити встиг, побігли. Ми їх коло ставка перестріли. Хлопці передніх з коней позбивали і на землі молотили. А я за останнім побіг, молодий такий, швидкий, з новою гвинтівочкою. Я його до дерева притис – землі тобі? зерна тобі? Кров’ю ти вмиєшся, а не зерна. Я лопатою замахнувся… і нахромився на його штик. Кум Петро каже – це штикове, проникаюче, ти затисни і тримай. А ми зараз, ми тобі все зашиємо, ми тобі все заштопаємо. Ми зараз. Ти тримай. Ти тримай, а ми зараз. І я тримаю. Що ж я, дурний, відпустити? Я ж знаю – як відпущу, то я одразу помру. А я хазяїн, мені жити треба. Мені ж копати треба. У мене посадка. Мені ніколи… Жити

Аз букі веді глаголь добро живот земля земля

Я син. І внук. І правнук. І я вам усе то розказую, бо усе те було зі мною. Бо то і є – я. Батько. Дід. І прадід. Вони усі тут. В мені. І підо мною. А я на них стою. На своїй землі. На нашій.

Аз букі веді глаголь добро живот земля

 

Автор тексту і права: Алекс Боровенський, 2017

proenglishtheatre@gmail.com

Категорії
драматург драматургія п'єса перша публікація сучасна українська драматургія

Моноп’єса Олени Щербини “Тато дорослої доньки”

ТАТО ДОРОСЛОЇ ДОНЬКИ

Сторінки щоденника
Олена Щербина

24.02 2022, 6.00
ТАТО: – Привіт, Лєн.

Я: – Привіт, Тату.

ТАТО: – Ти швидко відповіла, отже не спиш і вже знаєш…

 Я: – Так, Пап, знаю…

ТАТО: – Ти ж від’їздиш?

Я: – Ні, Пап. Київ не візьмуть!

ТАТО: – Лєн…

Я: – Так. Тату, я вже сказала…

ТАТО: – Ось ти завжди такою була!

26.02.2022
(Три пропущених дзвінки від Тата. За вікном вибухає так, що моє «все ОК» лунатиме явно дуже палевно. Ловлю мить, поки стихне, і набираю його.)

Я: – Пап, ти телефонував. Не хвилюйся, все ОК!

ТАТО: – Олено, у твій район прилетіло… Від’їжджай!

Я: – Пап, по-перше, мій район розміром як весь Чернігів, по-друге, не прилетіло, а то лише уламок, слава ППО!

ТАТО: – Олено, ну гупнуло ж, ось щойно…

Я: – Пап, то я впустила каструлю! (Бля, що я несу!)

ТАТО: – Олено, ти навіть не знаєш, де у тебе каструлі!

Я: – Так, Тату, я сказала: усе ОК, значить – усе ОК! Київ не візьмуть!

28.02.2022
Я: – Тату, як ти?

ТАТО: – Усе добре!

Я: – Пап, Чернігів бомбардують… Прилітає?

ТАТО: – Ну стріляють…

Я: – Наші чи ні?

ТАТО: – Лєн, звідкіля ж мені знати? Вони ж повідомлень не надсилають! (Бреше все, перше, що вчишся розрізняти: наші – не наші.)

Я: – Пап, може виїдеш?

ТАТО: – Олено, все, я не маю коли. Окопи треба копати.

Я: – Які окопи, Пап?!

ТАТО: – Такі. На мене хлопці чекають.

Я: – Які хлопці?!

ТАТО: – Так. Олено! Все буде добре – Києва не візьмуть. Ми їм не дамо!

Тато живе під Черніговом і вже місяць як, з 1 березня, він зник з радарів. Тато вручну виготовляє бандури, які роз’їжджаються по цілому світові. А ще він має сад. Там росте багато сортів винограду («Оці, для споживання, а цей – на вино!») і цілі тюльпанові поля, на фото – саме вони («Поглянь, у мене тут майже Голландія!»)

На третій день війни він записався до Територіальної Оборони, тому що в далеких 1980-тих служив в Афганістані, а отже «…я маю бойовий досвід, нехай лише спробують відмовити!».

За три дні Татові виповниться 63 роки.

Пап, Київ не взяли. Все буде добре💔

02.04.2022
(Виклик від тата, миттю знімаю слухавку. Там – далекий голос і дикі поміхи, через що чутно лише окремі склади. Глибоко вдихаю, говорю собі, що я – сильна.)

Я: – Ало! Погано чути! Ало!

ТАТО: – Олено? Олено! Це ти?

Я: – Тату! Ти живий? (Нічого тупішого я ніколи не запитувала)

ТАТО: – Так, живий! Ти теж жива, отже таки виїхала. Розумничка!

Я: – Пап, я нікуди не виїздила…

ТАТО: – А як же ти вижила?

Я: – Пап, ти про що?

ТАТО: – Ми з 5 березня перебували в оточенні, нам сказали: країну здали, Київ зрівняли з землею і там усі загинули. Але я не хотів вірити, що тебе вже немає…

Я: – Пап, я ж тобі говорила: Київ не візьмуть. Його й не взяли!

ТАТО: – Виходить, ми тут не даремно стояли. Олено, а чи війна вже закінчилася? (Тут я зависла)

Я: – Ні, тату, вибач…

ТАТО: – А чия ж тоді країна?

Я: – Наша, пап, наша!

ТАТО: – А перемовини відбулися? (Тут у мене закінчилися слова)

Я: – Були, пап, цього не розповіси – треба співати. І взагалі, моя черга запитувати. Як ти?

ТАТО: – Усе добре, доню. Мене поранили тільки.

Я: – Що?!

ТАТО: – Не переживай, уламки повитягали і руку знову пришили, все буде добре!

Я: – Що пришили? Як? Коли? Тату, чим допомогти?!

Звичайно ж, тієї миті зв’язок перервався, і абонент знову «поза зоною». Я за три хвилини розмови перенабирала татів номер п’ять разів, за жахливого зв’язку намагалась у двох словах змалювати події минулого місяця, а мій оху@ватор розлетівся на друзки: я у ХХІ сторіччі, немов у пост-апокаліптичному фільмі пояснюю татові: я жива, Київ існує, країна наша, війна не закінчилася… Родзинкою на цей п@здецевий тортик – пришита рука з якої повитягували уламки.

Я не знаю, чим і як допомогти, я навіть не знаю, де він.

Єдине, що знаю – тато точно живий, йому сьогодні виповнилося 63 роки. Тепер напевно. І він теж не хотів вірити, ніби я загинула – це у нас сімейне.

7.04.2022

(Дорога до Чернігівської області виявилася легшою, ніж я уявляла. На ділянці М-01 від Козельця устигли покласти свіжий асфальт. Правда тепер він «співає» від слідів гусеничної техніки. Чим далі вглиб області, тим менше машин. За Кіптями їх майже немає, перед Красним – вже зовсім.

Зате залишилися сліди боїв: ось пеньки замість дерев у лісосмузі від дій артилерії. Отже треба їхати повільно і дивитися пильно, тому що вирва від ракети з установки «Град» мала в діаметрі, зате глибока, можна й колеса позбутися. А, онде, у вирві від вибуху чогось великого калібру, вже лежить автобус, пірнувши в неї передніми колесами на пів корпусу.

Касети від заборонених бомб, гільзи від артилерійських снарядів, згорілі танки та їхні залишки та багато усілякого – лише встигай маневрувати. Добре, що Андрій Скопиченко драйвить як боженька і помічає небезпеку здалеку).

Останній блок-пост перед Іванівкою, стандартне опитування:

СОЛДАТ: – Куди їдете?

Я: – До батька

СОЛДАТ: – Що в багажнику?

Я: – Харчі, медицина (залишилося 3,7 км, спробуйте лишень мене зупинити!)

СОЛДАТ: – Дякую за мужність, проїжджайте!

Я: – Вам дякую!

Дім батька стоїть, хвіртку наглухо зачинено, та я знаю, як відчинити її цвяхом і де взяти того цвяха.

Будинок не замкнено…

Я: – Тату!

ТАТО: – Дочко, а як ти сюди… навіщо?

Я: – Тому що, пап!ТАТО

 

***

 

ТАТО: – Олено, це так цікаво, ніби в кіно про війну, лише по-справжньому! Ходімо, покажу, куди снаряд упав!

ТАТО: – Мені на веранді скло прострелили, так я 5 березня зранку вирішив його швиденько замінити (!!!). Щойно я все приніс, а воно як прилетить! Я впав на землю, потім підводжу голову, а мені рукавицю порвало, годяща така, нова… А потім вона мокрою стала чомусь, липкою, і люди прибігли, кричать, руку мені джгутом мотають. Відвезли до лікарні у Чернігів, там такі лікарі добрі – без черги прооперували, уявляєш! Та й інші уламки повитягали.

Я: – Які інші, пап?

ТАТО: – Ну в ногах, і в боку. То вже позаживало, а ось рука поки ще погано згинається, лікар сказав: за 4 тижні загоїться, а я ось іще лопати взяти не можу!

Я: – Пап, яка лопата?!

ТАТО: – Сад потрібно скопати, весна ж, Олено.

Я: – Пап, збирайся, до Києва поїдемо.

ТАТО: – Нікуди я не поїду! У мене тут собака, курочки, кицька онде прибилася. Придумала таке – їхати!

Я: – Пап, які ще курочки?

ТАТО: – Рябі, та й білі є. Сама ж чому не від’їхала?

Я: – По-перше, я знала, що Київ не візьмуть! А по-друге, це мій дім, моє місто! І взагалі!

ТАТО: – Так отож…

 

***

 

ТАТО: – Олено, а вони що, справді жебраки? У людей, онде, навіть черевики, шкарпетки й труси покрали, навіть ношені.

Я: – Пап, там 50 мільйонів серуть у дірки в землі, вони нічого солодшого за моркву не їли.

ТАТО: – Так, у багатьох і всю консервацію повиносили. Навіть компоти. Але вони ж за три години повтікали, немов щурі. То вже мого погреба не встигли обнести. Так що бери мішок картоплі та банку сала!

Я: – Пап, я ж сала не їм, а картоплю куплю, мені багато не треба.

ТАТО: – Олено, скільки вас там у Києві залишилося?

Я: – Близько двох мільйонів людей.

ТАТО: – І що, два мільйони не з’їдять мішка картоплі та банки сала? Війна ще не закінчилася, а вони там харчами перебирати надумали.

Я: – Пап, у нас у місті є їжа, я що, сюди по картоплю їхала?

ТАТО: – Так. Не придурюйся тут мені, відчиняй багажника!

 

***

 

Порожній блок-пост у Красному на зворотному шляху вже не порожній.

СОЛДАТ: – Куди їдете?

Я: – Додому, до Києва.

ТАТО: – Де були?

Я: – У батька в Іванівці.

СОЛДАТ: – Що в багажнику?

Я: – Мішок картоплі та банка сала.

СОЛДАТ: – Зброя є?

Я: – На жаль, нема. Але якщо якесь недобите рашистське падло вилізе з лісу – можу в’@бать його банкою!

СОЛДАТ: – Бережіть себе!

 

***

 

Тато бачив справжню війну, він розповідав, як під його воротами стояв танк російських окупантів, як на грядках рашисти розгорнули мінометну залогу і тато пішов з ними сваритися, як у нього «віджали» новенький трицикл, а тато пішов і забрав його собі знову…

Цілісіньку дорогу тато сміявся і жартував. Волосся татове цілком побіліло, немов підсніжники у його саду.

Олена Щербина, Київ

https://cultural-front.art

 

Категорії
драматург драматургія Олег Миколайчук-Низовець п'єса рецензія сучасна українська драматургія

Рецензія на виставу сучасного українського драматурга Олега Миколайчука-Низовця “Торішній сніг”

Митець у тілі офіціанта

Експресивно, неоднозначно, трохи іронічно, та все ж
– це була драма одного короткого життя.

«До неймовірного неймовірна» вистава Ірини Калашникової «Торішній сніг» за п’єсою Олега Миколайчука-Низовця, із Сергієм Мельником у головній ролі. та незрівнянними Мальвіною Салійчук, Олександрою Польгуй.

Наш глядач уже готовий до викликів сцени. Та це аж ніяк не завадило Центру Леся Курбаса здивувати, зачарувати та змусити замислитися. Тож, нумо з початку…

The previous year snow, play by Oleh Mykolaichuk Nysovets
Сцена з вистави за п’єсою “Торішній сніг”. Фото: Костянтин Стрілець.

Текст не без іронії. Персонаж глузує, дозволяє собі фарс та обсипає публіку прихованими натяками. Він сміється, та це, як стає зрозуміло, лише кпини в бік життя та усталеного порядку. Альфонсо на сцені – особа непересічна з динамічним характером. Завдяки чудово підібраному тону та неперевершеній міміці актора, герой відкрився у вдалому світлі. Митець у тілі простого офіціанта – можливо, саме так, за нагоди, потрібно буде розповідати про перебіг вистави. Досі молодий Альфонсо, ніяк не може примирити глядача з очевидною тезою – він помер, хай би якими живими та актуальними не лунали репліки. Упродовж одного акту публіка зацікавлено спостерігає, які причини довели неабиякого ловеласа до суперечливого фіналу.

Чиста, як ранковий сніг, Мія, віроломна, наче спонтанна хуртовина, Дорота, жадана Мірабель, несамовита Аманда та загадкова Діана – всі ці жінки, так чи інакше були причетні до земного шляху Альфонсо і кожна з них, певною мірою насичувала його жагою до життя.

Чи замислювалися ви коли-небудь, який шлях проходить ваша чашка кави від кавоварки і до крайнього столику в ресторані? Які інтриги та почуття переживає той, хто ставить горнятко на стіл?

Певно глядач устиг помітити, що за той час доки чашка чаю встигла охолонути, на сцені вже промчало ціле життя в ритмі танго. Танець смерті – автор недаремно обрав саме його символом п’єси, адже суть відносно проста – встигати за тактом партнера та вчасно «відставляти» ноги, чого, можливо, не вистачало ученицям Альфонсо. По-своєму, кожна з них не зробила того самого вдалого кроку і цим провалила іспит, назавжди лишившись у заметах торішнього снігу.

Відповідь на питання «Чи кохав Альфонсо?» залишиться для нас за кулісами. Адже вся суть полягала не у втрачених почуттях, а в торішньому снігові. Ностальгія за минулим, та до трепету ніжне ставлення зі спогадами. Альфонсо однозначно не той, кого ведуть під вінець або зневажають сном посеред уроку. Він мисливець, колекціонер, для окремих – приборкувач, та це не віднімає у його творчої душі заслуг перед мистецтвом. Будучи зухвалим романтиком, він дарує своїм «ученицям» незабутні вечори та спогади, але ні в якому разі не порушує принципів танго. Може в цьому і була прихована іронія. У світі, де його особі відведена роль чути та розуміти профанів, він сам загрався у вибагливого гостя та офіціанта. Як би там не було, вистава дає свій погляд на це питання.

Ось тут починається оповідь вражень. Порожня сцена та мінімум умовного реквізиту – цього було достатньо, аби висвітлити живу тему. У розпорядженні трьох акторів було вкрай мало, як на перший погляд: світло софітів, стілець, драбина та одна пісня.

Але як же це вдало обіграли!

Глядач не помічав зумисну відсутність простих елементів – пляшки вина чи манекена, наприклад. Усе чудово замінила пантоміма та професійний підхід акторів. На публіку не виносять ляльок, зовсім ні. Натомість, їх роль беруть на себе акторки, що тільки додало п’єсі влучної курйозності. Подивувала також відточена хореографія. Може здатися, що виконувати один танець під єдину мелодію не так уже й віртуозно, але рухи відточені, пластика не скута.

Звісно, неповторне враження на глядачів справляла міміка. Її було вдосталь, щоб навіть без реплік розуміти настрій персонажів. Голос та інтонація самого Альфонсо створили водночас загадкове, але привабливе враження. Для відвертості потрібно нагадати, що текст новий і сприйняти його можна по-різному. Але з упевненістю можна заявити, що на сцені він прожив свою роль до кінця.

 

Тамара Федик,
Київський університет імені Бориса Грінченка

Фотограф Костянтин Стрілець.

Категорії
драматург драматургія п'єса перша публікація сучасна українська драматургія

Палаючий березень

Пропонуємо Вашій увазі нову п’єсу “ПАЛАЮЧИЙ БЕРЕЗЕНЬ”, або на східному фронті «перемир’я»”, сучасного українського драматурга Віктора Горбика.

Категорії
антологія драматург драматургія п'єси сучасна українська драматургія

Вийшла у світ нова збірка п’єс сучасного українського драматурга Раїси Гончарової

Київська міська державна адміністрація підтримала сучасну українську драматургію, видавши 2017 року збірку п’єс Раїси Гончарової

Категорії
драматург драматургія п'єса прем'єра сучасна українська драматургія

Прем’єра моновистави сучасного українського драматурга Володимира Даниленка “Малюнок на замерзлому вікні”

Режисер – Володимир Завальнюк. Дівчинка – актриса театру “Перетворення” Олена Мотовилова.