Категорії
драматург драматургія п'єса перша публікація сучасна українська драматургія

Моноп’єса Олени Щербини “Тато дорослої доньки”

ТАТО ДОРОСЛОЇ ДОНЬКИ

Сторінки щоденника
Олена Щербина

24.02 2022, 6.00
ТАТО: – Привіт, Лєн.

Я: – Привіт, Тату.

ТАТО: – Ти швидко відповіла, отже не спиш і вже знаєш…

 Я: – Так, Пап, знаю…

ТАТО: – Ти ж від’їздиш?

Я: – Ні, Пап. Київ не візьмуть!

ТАТО: – Лєн…

Я: – Так. Тату, я вже сказала…

ТАТО: – Ось ти завжди такою була!

26.02.2022
(Три пропущених дзвінки від Тата. За вікном вибухає так, що моє «все ОК» лунатиме явно дуже палевно. Ловлю мить, поки стихне, і набираю його.)

Я: – Пап, ти телефонував. Не хвилюйся, все ОК!

ТАТО: – Олено, у твій район прилетіло… Від’їжджай!

Я: – Пап, по-перше, мій район розміром як весь Чернігів, по-друге, не прилетіло, а то лише уламок, слава ППО!

ТАТО: – Олено, ну гупнуло ж, ось щойно…

Я: – Пап, то я впустила каструлю! (Бля, що я несу!)

ТАТО: – Олено, ти навіть не знаєш, де у тебе каструлі!

Я: – Так, Тату, я сказала: усе ОК, значить – усе ОК! Київ не візьмуть!

28.02.2022
Я: – Тату, як ти?

ТАТО: – Усе добре!

Я: – Пап, Чернігів бомбардують… Прилітає?

ТАТО: – Ну стріляють…

Я: – Наші чи ні?

ТАТО: – Лєн, звідкіля ж мені знати? Вони ж повідомлень не надсилають! (Бреше все, перше, що вчишся розрізняти: наші – не наші.)

Я: – Пап, може виїдеш?

ТАТО: – Олено, все, я не маю коли. Окопи треба копати.

Я: – Які окопи, Пап?!

ТАТО: – Такі. На мене хлопці чекають.

Я: – Які хлопці?!

ТАТО: – Так. Олено! Все буде добре – Києва не візьмуть. Ми їм не дамо!

Тато живе під Черніговом і вже місяць як, з 1 березня, він зник з радарів. Тато вручну виготовляє бандури, які роз’їжджаються по цілому світові. А ще він має сад. Там росте багато сортів винограду («Оці, для споживання, а цей – на вино!») і цілі тюльпанові поля, на фото – саме вони («Поглянь, у мене тут майже Голландія!»)

На третій день війни він записався до Територіальної Оборони, тому що в далеких 1980-тих служив в Афганістані, а отже «…я маю бойовий досвід, нехай лише спробують відмовити!».

За три дні Татові виповниться 63 роки.

Пап, Київ не взяли. Все буде добре💔

02.04.2022
(Виклик від тата, миттю знімаю слухавку. Там – далекий голос і дикі поміхи, через що чутно лише окремі склади. Глибоко вдихаю, говорю собі, що я – сильна.)

Я: – Ало! Погано чути! Ало!

ТАТО: – Олено? Олено! Це ти?

Я: – Тату! Ти живий? (Нічого тупішого я ніколи не запитувала)

ТАТО: – Так, живий! Ти теж жива, отже таки виїхала. Розумничка!

Я: – Пап, я нікуди не виїздила…

ТАТО: – А як же ти вижила?

Я: – Пап, ти про що?

ТАТО: – Ми з 5 березня перебували в оточенні, нам сказали: країну здали, Київ зрівняли з землею і там усі загинули. Але я не хотів вірити, що тебе вже немає…

Я: – Пап, я ж тобі говорила: Київ не візьмуть. Його й не взяли!

ТАТО: – Виходить, ми тут не даремно стояли. Олено, а чи війна вже закінчилася? (Тут я зависла)

Я: – Ні, тату, вибач…

ТАТО: – А чия ж тоді країна?

Я: – Наша, пап, наша!

ТАТО: – А перемовини відбулися? (Тут у мене закінчилися слова)

Я: – Були, пап, цього не розповіси – треба співати. І взагалі, моя черга запитувати. Як ти?

ТАТО: – Усе добре, доню. Мене поранили тільки.

Я: – Що?!

ТАТО: – Не переживай, уламки повитягали і руку знову пришили, все буде добре!

Я: – Що пришили? Як? Коли? Тату, чим допомогти?!

Звичайно ж, тієї миті зв’язок перервався, і абонент знову «поза зоною». Я за три хвилини розмови перенабирала татів номер п’ять разів, за жахливого зв’язку намагалась у двох словах змалювати події минулого місяця, а мій оху@ватор розлетівся на друзки: я у ХХІ сторіччі, немов у пост-апокаліптичному фільмі пояснюю татові: я жива, Київ існує, країна наша, війна не закінчилася… Родзинкою на цей п@здецевий тортик – пришита рука з якої повитягували уламки.

Я не знаю, чим і як допомогти, я навіть не знаю, де він.

Єдине, що знаю – тато точно живий, йому сьогодні виповнилося 63 роки. Тепер напевно. І він теж не хотів вірити, ніби я загинула – це у нас сімейне.

7.04.2022

(Дорога до Чернігівської області виявилася легшою, ніж я уявляла. На ділянці М-01 від Козельця устигли покласти свіжий асфальт. Правда тепер він «співає» від слідів гусеничної техніки. Чим далі вглиб області, тим менше машин. За Кіптями їх майже немає, перед Красним – вже зовсім.

Зате залишилися сліди боїв: ось пеньки замість дерев у лісосмузі від дій артилерії. Отже треба їхати повільно і дивитися пильно, тому що вирва від ракети з установки «Град» мала в діаметрі, зате глибока, можна й колеса позбутися. А, онде, у вирві від вибуху чогось великого калібру, вже лежить автобус, пірнувши в неї передніми колесами на пів корпусу.

Касети від заборонених бомб, гільзи від артилерійських снарядів, згорілі танки та їхні залишки та багато усілякого – лише встигай маневрувати. Добре, що Андрій Скопиченко драйвить як боженька і помічає небезпеку здалеку).

Останній блок-пост перед Іванівкою, стандартне опитування:

СОЛДАТ: – Куди їдете?

Я: – До батька

СОЛДАТ: – Що в багажнику?

Я: – Харчі, медицина (залишилося 3,7 км, спробуйте лишень мене зупинити!)

СОЛДАТ: – Дякую за мужність, проїжджайте!

Я: – Вам дякую!

Дім батька стоїть, хвіртку наглухо зачинено, та я знаю, як відчинити її цвяхом і де взяти того цвяха.

Будинок не замкнено…

Я: – Тату!

ТАТО: – Дочко, а як ти сюди… навіщо?

Я: – Тому що, пап!ТАТО

 

***

 

ТАТО: – Олено, це так цікаво, ніби в кіно про війну, лише по-справжньому! Ходімо, покажу, куди снаряд упав!

ТАТО: – Мені на веранді скло прострелили, так я 5 березня зранку вирішив його швиденько замінити (!!!). Щойно я все приніс, а воно як прилетить! Я впав на землю, потім підводжу голову, а мені рукавицю порвало, годяща така, нова… А потім вона мокрою стала чомусь, липкою, і люди прибігли, кричать, руку мені джгутом мотають. Відвезли до лікарні у Чернігів, там такі лікарі добрі – без черги прооперували, уявляєш! Та й інші уламки повитягали.

Я: – Які інші, пап?

ТАТО: – Ну в ногах, і в боку. То вже позаживало, а ось рука поки ще погано згинається, лікар сказав: за 4 тижні загоїться, а я ось іще лопати взяти не можу!

Я: – Пап, яка лопата?!

ТАТО: – Сад потрібно скопати, весна ж, Олено.

Я: – Пап, збирайся, до Києва поїдемо.

ТАТО: – Нікуди я не поїду! У мене тут собака, курочки, кицька онде прибилася. Придумала таке – їхати!

Я: – Пап, які ще курочки?

ТАТО: – Рябі, та й білі є. Сама ж чому не від’їхала?

Я: – По-перше, я знала, що Київ не візьмуть! А по-друге, це мій дім, моє місто! І взагалі!

ТАТО: – Так отож…

 

***

 

ТАТО: – Олено, а вони що, справді жебраки? У людей, онде, навіть черевики, шкарпетки й труси покрали, навіть ношені.

Я: – Пап, там 50 мільйонів серуть у дірки в землі, вони нічого солодшого за моркву не їли.

ТАТО: – Так, у багатьох і всю консервацію повиносили. Навіть компоти. Але вони ж за три години повтікали, немов щурі. То вже мого погреба не встигли обнести. Так що бери мішок картоплі та банку сала!

Я: – Пап, я ж сала не їм, а картоплю куплю, мені багато не треба.

ТАТО: – Олено, скільки вас там у Києві залишилося?

Я: – Близько двох мільйонів людей.

ТАТО: – І що, два мільйони не з’їдять мішка картоплі та банки сала? Війна ще не закінчилася, а вони там харчами перебирати надумали.

Я: – Пап, у нас у місті є їжа, я що, сюди по картоплю їхала?

ТАТО: – Так. Не придурюйся тут мені, відчиняй багажника!

 

***

 

Порожній блок-пост у Красному на зворотному шляху вже не порожній.

СОЛДАТ: – Куди їдете?

Я: – Додому, до Києва.

ТАТО: – Де були?

Я: – У батька в Іванівці.

СОЛДАТ: – Що в багажнику?

Я: – Мішок картоплі та банка сала.

СОЛДАТ: – Зброя є?

Я: – На жаль, нема. Але якщо якесь недобите рашистське падло вилізе з лісу – можу в’@бать його банкою!

СОЛДАТ: – Бережіть себе!

 

***

 

Тато бачив справжню війну, він розповідав, як під його воротами стояв танк російських окупантів, як на грядках рашисти розгорнули мінометну залогу і тато пішов з ними сваритися, як у нього «віджали» новенький трицикл, а тато пішов і забрав його собі знову…

Цілісіньку дорогу тато сміявся і жартував. Волосся татове цілком побіліло, немов підсніжники у його саду.

Олена Щербина, Київ

https://cultural-front.art