Категорії
романи

Готується до друку роман Наталії Шахрай “Сутінки удвох”

Twilights for Two a novel by Natalia Shakhray Cover
Обкладинка роману Наталії Шахрай “Сутінки удвох”

Шановні друзі!

Хто любить читати електронні книжки, а хто ще не спробував – може сподобається, прошу Вас звернути увагу на книжку Наталії Шахрай “Сутінки удвох”, яку можна придбати на сайті видавництва імені Швайпольта Фіоля

http://fiol.pub/books/534

А також на міжнародних ресурсах:

Kobo

Lulu

Google Books

 

Це історія любові.

Таким чином ми збираємо кошти, потрібні для публікації також і паперової версії цього видання.

Дякуємо Вам!

Категорії
гумор драматургія кінорежисер кіносценарії націоналізм прем'єра сучасна українська драматургія сценарій

«Наші котики» — кіно, яке ми любимо, про тих, кого ми любимо

Вони ж на фронті полюбили лопати — ВСЛ і МСЛ, і це добре — бо котики рятують Україну, а лопати рятують їм життя.

Рецензія на український художній фільм «Наші котики», прем’єра якого відбулася 30 січня 2020 року.

У головних ролях:

Дмитро Тубольцев,

Петро Микитюк,

Дмитро Хом’як,

Віра Климковецька,

Ярослав Федорчук,

Станіслав Бжезинський.

Режисер: Володимир Тихий.

Автор сценарію: Володимир Тихий.

Продюсери: Володимир Тихий, Супрун Уляна Надія, Ігор Савиченко, Степан Бандера, Дмитро Кожема, Марко Супрун.

Оператор постановник: Сергій Стеценко.

Художник постановник: Володимир Любий.

Композитор: Микита Моісеєв.

«Наші котики» — це не комедія. То нормальний фільм про війну.

Я дивився це кіно з напругою, бо невідомо що там назнімають цивільні про російсько-українську війну. Але виявилося, що цивільні знімали фільм про добровольців першої хвилі 2014 року, а, отже, про таких же цивільних, яким люди, усім миром, скидалися на берці, бронежилети та новітні шоломи. Тому, ми всі, хто живе в Україні, Канаді, США, Франції та Німеччині, хто перераховував власні заощадження, або їхав волонтерами у район наступу російських військ — ми всі у темі. Лише росіянам не зрозуміло, чому ми не любимо їхню армію, і називаємо їх загарбниками.

Що то значить, цілісна ідеологічна складова художнього кінофільму! Ну, любо ж дорого дивитися. Ні тобі сумнівів, де знято це кіно — очевидно ж, в Україні, ні сумнівів — хто тут позитивні головні герої — ясно ж — українські добровольці, які першими пішли захищати свою країну від іноземної навали, і ціною життя ту збройну навалу зупинили, ні тобі сумнівів — кого там виведено у якості негативних персонажів, і хто являє собою втілене зло — звичайно ж, російські озброєні загарбники, які наважилися на гріх, чинячи агресію, вбивства місцевого населення та окупуючи чужі території, оголошуючи чуже своїм! Просто приємно дивитися на чітку картину всесвіту, зображену мозком здорової людини для здорових людей. Це комплімент сценаристам, якщо що. Картина ж настільки проста і романтична, що віриш у все, що відбувається на екрані, одразу і повністю. Мало того, сидиш і хвилюєшся за долі екранних персонажів, немов за реальних людей!

Віра Климковецька у ролі кореспондентки – кадр із кінофільму “Наші котики”

Завдяки роботі режисера і сценариста Володимира Тихого, особисто я зрозумів, проти чого ми воюємо. Спочатку мені не сподобалися образи російських загарбників, у цьому фільмі, але потім відкрився продуманий і знаковий зміст зображення ворогів України «картонними», «пласкими»: на нас із Москви наступає мертвий формалізм, який лише й може повторювати зовнішні форми того світу, якого вже нині не існує. Та весь СССР і був таким від самого початку — на площах бадьорі пісні та паради, а в парках — масові розстріли «антирадянських елементів», яких з роками виявлялося усе більше й більше, на екранах колгоспні трактори — а насправді — у селян забирають худобу та збіжжя, прирікаючи на голод. З нашого ж боку, з боку вільної України, все більше людей опікується неформальною стороною питань, відкриваючи двері для нових неформальних ідей і рішень. За це нас росіяни й не люблять — для них найпершою цінністю є формальна (вибачайте) форма: «імперія», «усі під орудою Москви», «усі бояться, і ніхто не сперечається», «усе па-русскі — від Тихого океану — до Атлантичного» — а нам на ті форми начхати: ми любимо власну країну, і ненавидимо окупантів — ось яка ідея нас об’єднує. Ця ідея природна, і вона змете усі штучно побудовані форми. Російські ж імперіалісти, коли їм уже так подобається бавитися у «формально СССР» — можуть бавитися у нього в межах «Золотого кольца» під Москвою, хоч до скону.

“Професор” Петро Микитюк у ролі добровольця – кадр із кінофільму “Наші котики”

Особлива подяка творцям фільму за створення образу Професора, який добровольцем пішов на фронт, повідомивши родину, ніби він у цей час перебуватиме на науковій конференції, а не на війні. Молоді бійці кепкують з нього, як і «положено» — куди тобі, старий діду, з нами тут козакувать! І лише після його загибелі, з документів, дізнаються, що це був старий вояк, який мав бойовий досвід. Один із солдатів запитує: «Чому ж він нам не розповідав?». Отож і запитання він ставить, на яке тисячі українців, «кому за 60», відповісти не можуть, бо навіть випадкові фото, де солдата знято у сирійській чи єгипетській уніформі, відбирали на кордоні, при поверненні додому, і наказували мовчати. Та й немає особливої гордості, коли ти, у ролі раба імперії, воював на території чужої країни, проти іншої чужої країни, захищаючи інтереси чужої тобі Московії. Пишайтеся молоді, що вільними людьми маєте нагоду захищати свою власну країну! Ось і все, що можуть нинішнім воякам побажати старші ветерани.

Дмитро Тубольцев у ролі добровольця – кадр із кінофільму “Наші котики”

«Капелан» (Ярослав Федорчук) у фільмі вийшов, злегка, карикатурним — не таких капеланів я знаю. Мої знайомі капелани — усі герої з бойовим досвідом. Та то вже така солдатська традиція — підсміюватися з капелана. Це щоб не боятися. Бо занадто вже серйозними справами опіковується капелан. Він останній, хто скаже тобі слова прощання, і вкаже напрямок, куди летітиме твоя душа. Йому теж подобаються солдатські посмішки та жарти, бо за ними капелан розуміє, що хлопці ще живі, і це його тішить.

Дмитро Хом’як (ліворуч) і Ярослав Федорчук – кадр із кінофільму “Наші котики”

«Журналістка» Оля (Віра Климковецька) — 100 відсотків влучання в образ, а образ — є 100 відсотків віддзеркалення існуючих, живих кореспонденток з бойовим досвідом. Я ж особисто, за тим, екранним персонажем, бачу свою знайому, віддану журналістському покликанню хохмачку Олену Максименко — випускницю Київського інституту журналістики, яка свого часу прорвалася до Криму, і потрапила там у полон до наступаючих російських військ. Її особистий героїзм і відданість журналістському фахові, вартують окремого пам’ятника. Інші ж побачать інших, і це тішить, бо нас багато!

Станіслав Бжезинський у ролі добровольця – кадр із кінофільму “Наші котики

Наприкінці кіносеансу сталося таке, чого я ще ніколи не бачив (може ще мало живу) — як на екрані побігли титри, усі глядачі підвелися, і навіть підійшли до дверей, але не вийшли. І стояли там, немов зачаровані, аж поки титри не закінчилися. Бо заключні титри йшли лише на чверті екрану. А на інших чотирьох чвертях екрану світилися кадри реальних людей, без бою, без напруги — але то були документальні кадри наших людей, і вони нам усім були дорогими — бо то були «Наші котики»…

А оцей уривок з радіо обміну на фоні титрів відтепер, мабуть, закарбується і приживеться, у якості побажання щастя:

— І як воно..?

— Плюс, плюс.

— Та ти гониш..?

— Плюс!!!

Тобто, таке кіно ви повинні побачити особисто. Приємного Вам перегляду!

 

Володимир Сердюк

Вперше опубліковано на сайті: Newssky.com.ua

«Наші котики» — кіно, яке ми любимо, про тих, кого ми любимо

Категорії
драматургія кіносценарії націоналізм

Рецензія на сучасний український кінофільм “Екс”

«Екс» — історія смертельних помилок

Продовження ланцюжка сучасних патріотичних фільмів

Рецензія на український художній фільм «ЕКС», прем’єра якого відбулася 23 січня 2020 року.

Режисер — Сергій Лисенко.

Режисер — Сергій Лисенко

Сценарист — Ярослав Яріш.

Оператор — Сергій Михальчук.

Художник-постановник — Влад Одуденко.

У головних ролях знімалися молоді актори: Орест Пастух, Віталій Гордієнко, Ліза Бакуліна, Василь Колісник, Роман Кривдик, Анатоль Фон-Філандра, Аліна Коваленко, Юлія Хміль, Артур Шлапак, Владислава Глєба, В’ячеслав Хім’як, Олександр Норчук, Любомир Старак, Володимир Губанов та Віктор Жданов.

Цей фільм про те, що шлях тероризму — не наш шлях, про те що пияцтво шкідливе, а натовп добрих людей здатен наробити дурниць, про які шкодуватимуть навіть онуки учасників того неподобства.

Йдучи дивитися кіно «Екс», я очікував аморального видовища; ну хто ж пишатиметься таким сумнівним досягненням як пограбування відділення пошти у маленькому містечку. Сталін, ось, грабував банки — так грабував — з розмахом, але за життя того диктатора жодного кінофільму про «екси» за участі банди Сталіна, знято не було. Не розповідав і він сам про свої «досягнення» на цій ниві — перемкнувся на мовознавство. Оголосив себе «мовознавцем» і повів усі народи до прірви російської мови, відучуючи їх від своїх національних мов.

Але про фільм.

Роботу оператора, у цьому кіні, я б окреслив як «тендітну»; ні тобі наїздів, ні розфокусовки, ні раптових злетів камери, чи миттєвого перетворення її на «мікроскоп». І все ж — камера дуже уважна до персонажів, не відпускає їхніх облич, ані на мить. Шкода лише, що актори-початківці можуть видати тільки те, на що вони здатні від природи, і ні краплі більше (такою була задумка режисера). Але тут вже художню картину збагачує, так звана «правда життя».

Хоча намагання усе «показати як у житті» й перетворює другу половину фільму на подобу плакату, бо буквалізм не терпить романтики, а романтика якраз і тримає будь-яке екранне видовище — бо тоді воно є казкою, «як у кіно» — за чим глядачі й приходять до кінозалів. Одначе, цього разу режисер представив нам саме таке видовище, і воно варте зацікавленого перегляду та обговорення.

Це перший, з побачених мною цього року українських кінофільмів, де я зовсім не маю претензій до історичних костюмів. Костюми були адекватними, європейськими, майже цілком такими, якими вони й були у той міжвоєнний час. Не сперечатимуся про відповідність петлиць та конфедераток польських державних службовців, але вони справляли враження справжніх, включно з ременями та кобурами. Прекрасно були вдягнуті молодий п’яниця та повії. А ось із сорочками підпільників було щось трошки не те: вони виглядали занадто свіжими та накрохмаленими. Хто, хоч одну ніч проїхав у потязі, зрозуміє, про що я, його сорочка вже виглядатиме «як треба», а не як на оперному співакові. Хоча, в одній зі сцен з рольником, на нього випадково одягли народну сорочку навиворіт, я вибачаюсь, бо гудзик на горлі, зазвичай, пришивають зовні, а не зсередини. Та то вже таке.

Приємно вразив ретельний вибір натури. Це вам не зйомки для телевізора, де головне — оперативність повідомлення. Тут зображення природи органічно доповнює розповідь про буремні події: і справжній дрімучий ліс, і тиха залізнична колія, яка невідомо де починається, і невідомо куди веде, а головне — понівечена байраками, низинами та підгірками, дика місцина за селом, де камера декілька разів показує повстанців, які прямують до мети, з натяком, що це не поле, яке легко перейти, а, отже, отаким бачиться і їхнє життя — пооране зсувами та проваллями, де горизонтальна площина, то лише короткий відрізок гребеня між двома ярами.

Інтер’єри теж виглядали автентично, хоча зрозуміло, що не весь фільм знімали у Львові та Городку. Клямки на дверях, шпінгалети на вікнах, фіранки та килимки були явно з тих часів, разом з іншими предметами побуту, і усе виглядало комплексно.

Сценарій фільму, умовно, складається з трьох частин, які об’єднані географічно, подієво, та долями людей, яких ті події поєднали. Випадає із загального потоку оповіді лише постать молодого п’янички, який наробив помилок, заплутався, і так і відповз у траву, щоб зникнути з екрану, повністю не розкрившись, а режисер навіть і не натякнув нам, що ж саме відбуватиметься з тим юнаком надалі. Можливо, то була така виховна антитеза: герої-підпільники повстають, і гинуть, тверезими, а людина без політичних переконань, та ще й напідпитку, здатна лише на помилки і негідні вчинки. У цьому є щось біблійне. Отже, нехай.

Дратує велика кількість лайливих слів. Дратує забагато пиятики на екрані.

На загал, я очікував гіршого від цього фільму, адже «Екс» — то про пограбування, і це очікування вже напружує. Події на екрані лише підтримували і підтримували напругу, яка межує з безнадією: добрі люди піддають тортурам і знущанню не дуже поганого, незрілого хлопця, що забагато випив і наробив-таки помилок. Герої намагаються пограбувати пошту, забивають купу людей під час перехресної перестрілки у тісному приміщенні, і жертвують життями (власними й чужими), без жодної перспективи на майбутнє. Ну не такого ми очікуємо від героїчних фільмів, як не крути.

Ненависть до окупантів показано якось однобоко, от, ніби українці ненавидять поляків, лише за те, що вони існують. Тому образи представників польської влади вийшли пласкими, ледь не карикатурними. Шкода. Бо внесок українських героїв у порятунок Польщі, та її утвердження й відродження є величезним, і він до цього часу так і залишається недостатньо описаним і недостатньо оціненим. Насправді, між нами і поляками не так усе просто, як ото на схемі. Нюанси, панове, нюанси… Не можна забувати головного постулату кіно: «Кіно — то мистецтво деталей.» Деталі і знаки люди розуміють чіткіше ніж слова, у багатьох випадках. Бо словами брешуть, а знаки зраджують.

 

Але тут — локальна історія, де українці хочуть своєї держави, поляки ж намагаються утримати своє зверхнє становище і свою власну Rzeczpospolita на українських територіях, де українці їм видаються зайвими. Ніхто ж іще, наприкінці двадцятих років двадцятого сторіччя, й гадки не мав, що й на голови поляків, і на голови українців, одночасно впадуть кари двох диктатур — Гітлера і Сталіна — фашистської та совєцької — і обом народам ще довго доведеться борсатися у тарапатах свого часу, щоб розібратися, що ворог, насправді, у них один — спільний. На щастя, у боях за незалежність, таке усвідомлення прийшло вже й до Литовців, Латишів та Естонців з Українцями та Поляками, аж до такого рівня, що ідея спільного державного утворення Помор’я вже не здається маренням учених, а впевнено здобуває своє місце у свідомості громадян усіх наших держав.

Отже, про аморальність історії. Колись один давній грек розповів історію про те, як син виколов очі батькові — повна аморалка. Але ж її вивчають в університетах — головне, зробити правильні висновки про ті події.

Фільм «Екс» український, він про збройну боротьбу наших предків проти іноземних окупантів, і в цьому його принада — спостерігаючи за екранними подіями з минулого часу, ми, все ж, хоч і інтуїтивно, та примірюємо їх на себе, бо й нині перед українцями стоять ті самі виклики, і те ж саме завдання — збудувати Україну та зберегти її в цілості.

Інтуїтивно, чи з наміром, автори фільму все ж показали у фінальній сцені шлях українцям до перемоги — і то є шлях єднання.

Володимир Сердюк

Вперше опубліковано на сайті: newssky.com.ua

«Екс» — історія смертельних помилок

Категорії
драматургія рецензія сценарій

Рецензія на  український драматичний фільм «Додому»

«Додому» («Evge», кримськотатарською) то повнометражний режисерський дебют Нарімана Алієва з Ахтемом Сеїтаблаєвим і Ремзі Біляловим у головних ролях. Світова прем’єра цієї стрічки відбулася 2019 року на Каннському міжнародному кінофестивалі.

Вікіпедія

Дата випуску7 листопада 2019 р. (Україна)

РежисерАлієв Наріман Рідьванович

ПродюсерВолодимир Яценко

Насправді ж фільм «Додому» називається словом “Evge”, яке не видається глядачеві чужим, оскільки є коренем слова «Євгеніка» – практика покращення духовного і фізичного здоров’я людини, а, отже, це теж про шлях до себе, про повернення до витоків, до місця, де ми народилися. І закінчується словом “Бісмілля” – скороченою формою від «Бісмілля-ір-рахмані-р-рахім» (іменем Аллаха милостивого, милосердного)», коли, відпливаючи вночі у темряву, що нависла над Сивашем, але яка ніби творить темряву над річкою Стікс, його вимовляє головний герой, і ми знаємо чому – бо багато людей ще повернеться до Бога, і їх нам треба поважати. Так ось, тієї миті на екрані з’являються титри слова «Бісмілля» – і все. Без перекладу. І відсутність перекладу з кримськотатарської, здається, й не вражає українських глядачів. Схоже, до кінця кіноповісті їм усім вже стає зрозумілим зміст цього слова, яке є першим словом молитви.

Axtem Seitablaiev in Evge feature movie
Ахтем Сеїтаблаєв у фільмі “Додому”

Можна лише подякувкати авторам сценарію, за цю їхню мистецьку знахідку. Ці прадавні молитви, що прошивають і зшивають полотно розповіді, виводять історію про цілком сучасні події (старший син загинув на російсько-українській війні, рідний Крим окупували російські загарбники) на рівень епічного, майже міфологічного оповідання. Бо це є також історія про загубленого сина, і про батька, який намагається віднайти та повернути собі свого молодшого сина, щоб вберегти рівновагу в житті. І історія ця сама є вічною.

Axtem Seitablaiev and Remzi Bilyalov in a scene from Evge feature movie
Ахтем Сеїтаблаєв і Ремзі Білялов у одній зі сцен художнього фільму “Додому”

Те, що старший син загинув у бою геройською смертю, вказує, що його батько таки доклався до виховання сина у бойових та патріотичних традиціях. Тепер тато намагається навчити молодшого сина давнім традиціям, і передати йому власні, такі необхідні життєві навички, не лише молитви, а й ставлення до жінок та ножового бою, на вдосконалення яких сам тато явно витратив не одне десятиріччя. Він мусить так робити, бо поспішає. Бо розуміє, що мав би це зробити давно, коли син ще був хлопчиком, а не юнаком, та в ті часи хворіла дружина цього чоловіка, вимагаючи додаткової опіки, він будував дім для великої родини, на три сім’ї – власної, існуючої, та двох майбутніх – для своїх синів. Це потребувало величезних зусиль, зосередженості на процесі заробляння грошей, і на виховання дітей часу вже не залишалося, особливо, коли померла його дружина, і вони всі осиротіли. Тепер же, відчуваючи, що він має, чи не останню можливість, чоловік перетворює акти виховання на акти любові. Бо інакше вже й бути не може.

Чудовий сценарій.

Єдиним сумнівним місцем (як на мене) є сцена прориву батька і сина на автомобілі з тілом ще одного, покійного сина, через кордон, за допомогою підпалу трави. Підпал не допомагає порушникам. А прикордонники готові до підпалів, оскільки вони стаються часто. Проти цього існують старі перевірені тактики. Але не вдаватимемося у глибини науки про патрулювання прикордонних ділянок, з їхніми пастками і секретами. Пробачимо сценаристам їхнє бажання додати героїзму, тепер вже татові і синові, разом.

Чудовою, з погляду драматургії, є сцена з паперовим повітряним змієм, якого тато налаштував чужим дітям, і ніби життя повернулося до нього самого, і він сміється, бо жива пульсація змія у небі є чистим символом пульсації його власного серця, пульсації крові. Але, змій припиняє політ, і одночасно з ним, падає й батько. Бо логіка життя підказує, що попереду смерть, і забути про це неможливо.

Шкода, що в цей добрий сценарій, усе ж таки, потрапило й дрібне, гниле насіння кремлівської імперської пропаганди, коли в одній зі сцен у Києві, головний герой кричить на цивільну дружину, тепер вже вдову свого загиблого на фронті сина: «Це ти його вбила, пославши на війну!» – тобто, мається на увазі, якби його син не пішов воювати за Україну, то залишався б живим. А в іншій сцені, коли українські прикордонники знаходять у його автомобілі російські номерні знаки, головний герой обурено кричить: «Ви думаєте, нам там легко живеться, у Криму (під російською окупацією)?!» Дивний, якщо не сказати більше, дуалізм свідомості кримчанина – «1. Росіяни загарбали Крим, і нам тепер там жити важко. 2. Якщо стати на прю з росіянами, то російські солдати можуть тебе і вбити.» А як ти думав? І як ти хотів звільнити від російських загарбників Крим – шляхом покладання квітів до підніжжя пам’ятників російських «ихтамнетав»?! Ні, брате, звільнення прийде лише шляхом жертовності та героїзму, якого вимагає від усіх громадян України ідея звільнення України і Криму, і Донбасу, від теперішньої російської військової окупації.

З точки зору операторської майстерності – високою школою є виконання сцени з вогником запальнички вночі, яку тримає юнак, на фоні освітлених вікон далеких будинків. Усі деталі тут працюють (і спрацьовують)! Операторові вдається об’єднати в одному кадрі усі шість планів: зі світловою аурою довкола голови юнака, стійкого вогника запальнички, незважаючи на нічний вітерець, зоряного неба, і далекого нічного міста. Не впевнений, чи сяяв там ще й Місяць, але вже точно виблискувала роса на траві, і усі об’єкти – і в фокусі, і в розфокусовці – були необхідними мазками цієї суцільної єдиної і органічної картини Космоса, у якому й триває наше життя. Промовистими були також і крупні плани облич головних героїв фільму, я б їх назвав безпомилковими. Взагалі візуальна картина трагедії є побудована на плавності зміни кадрів і відсутності деталей,  чи сторонніх «фішечок», які б у цій картині, однозначно, були б зайвими.

Вражає остання сцена, де молодший син тягне піском порожнього пляжу мертве тіло свого старшого брата, а за ними шкутильгає ледве живий тато, і, щоб надихнутися, і отримати небесну підтримку, син заводить молитву, яку він вивчив лише вчора: «Бісмілля і Рахман і Рахмон…» і тато вторить йому, все тихше й тихше, і камера вже не показує тата, …і ми розуміємо – чому…

Хоча, звичайно ж, ця молитва сильна. Навіть стоячи спиною до розстрільної стінки, в останні миті, до того як пальці вбивць натиснуть на спускові гачки своїх автоматів, можна виразно прочитати її, і ошелешена розстрільна чота опустить зброю, так і не вистріливши. Але це вже буде інша сцена, з іншого фільму. І, насправді, нам не відомо, як до нашої смерті насправді ставиться Бог. Чи миліші ми йому живими, чи мертвими? Бо ми у всіх своїх станах перебуваємо з Богом, і у Бога.

Власне, про це й розповідає фільм «Додому».

 

Володимир Сердюк

 

Вперше опубліковано на сайті: newssky.com.ua

«Додому»…

Категорії
прем'єра рецензія сучасна українська драматургія сценарій

Чорний ворон. Рецензія на кінопрем’єру

5 грудня 2019 року, Київ, Деснянський район, кінотеатр “Флоренція”. Перший день прокату фільму “Чорний ворон”. Режисер Тарас Ткаченко. Сеанс на 10.00, у холодній залі нас пятеро.

Зйомки історичного кіна «Чорний Ворон»

На екрані події 1922 року. Обставини схожі з нинішніми: на Україну прорвалися московські війська. У нестачі все, від людського співчуття та поваги до чужого життя і їжі, права вільно спілкуватися українською у своїй рідній країні. Зате вдосталь ненависті до нас російських загарбників, і нашої ненависті до хамла, яке суне на нас великими масами, добре озброєне і позбавлене знань з арифметики: вони не рахують, скільки вбили українців, і не рахують своїх утрат. Їм не до того. Вони, мов чужа, брудна повінь, заливають своїми тілами та своєю шовіністичною ідеологією наші землі.

Художній кінофільм “Чорний ворон” — то екранізація роману Василя Шкляра, книги з тією ж назвою, у якій описані події повстання проти більшовиків у Холодному Яру.

Перші враження. Такий фільм повинен був зявитися на екранах українських кінотеатрів дуже давно. Щастя, що його не знято у легковажній манері, бо для сучасного глядача було б легше дивитися щось на кшталт “вестерну”. До цього нас привчали за часів радянської окупації — ту війну називали “громадянською”, окупацію і розгром української держави росіянами називали “тріумфальною ходою радянської влади”. Усе трактувалося легко і весело: український народ (у московському трактуванні історії) “любив” російських поневолювачів і “радо їх зустрічав”, а як десь, часом, і траплялися осередки збройного опору загарбникам, то це все були узагальнено “какіє-то бандіти”. Загарбники знають, що місцевих героїв “не було”, украінці “всє билі прєдатєлі”. Так працював радянський заідеологізований кінематограф, затираючи українську історію, і сіючи “зуби дракона”, бадилля з яких буяє Україною й понині.

Перша подяка. Авторові тексту Василеві Шкляру.

Сценаристам: Михайлові Бриниху і Тарасові Антиповичу, за мужність назвати чорне — чорним, а біле — білим. Це основне.

Цей фільм залишиться у якості зразка серед кращих перших спроб переосмислення тих давніх історичних подій, і як вдала спроба зняти нашарування радянського лакування з подій “громадянської війни 1918-1922 років”.

Тепер-бо ми знаємо, що коли московські війська окуповують чужу їм країну, вони обов’язково описують своє власне вторгнення як місцеву “громадянську” війну, будь то хоч Україна, а хоч Іспанія, чи десятки інших країн, які свого часу вже постраждали від російського збройного втручання.

Звичайно, знімати фільм за текстом роману — то важка справа. Писати сценарій разом з письменником, автором цього роману — то випробування для сценаристів. Легше (і правильніше) було б написати окремий кіносценарій. Бо ритм тієї основної — епічної, романтичної оповіді загальмував екранну версію, позбавив динаміки мозаїку подій, яка мала би бути щільнішою. Навіть загибель людей викликає відчуття шоку, але не такого, який є притаманним для екранної розповіді. Втручаються авторські роздуми і рефлексії, а через них “провисає” ритм кінофільму. Для кіно ж властиві регулярні шокові моменти, яких ніхто не очікує, і пояснення яких ніхто не вимагає. Вони потрібні глядачеві, щоб насолодитися бойовиком, яким, як не крути, і є “Чорний ворон”.

Друга подяка за акторську гру. Основні характери отаманів (Тарас Цимбалюк, Павло Москаль) вимальовані чудово. Вони живі та справжні. А ось актори другого плану часто виглядали картонно, не знали що робити з руками та ногами, просто стояли, очікуючи, поки головний герой закінчить свою тираду. Навіть у бою вони виглядали непереконливо — з гвинтівок стріляли так картинно, немов із середньовічних мушкетів. А та війна вже була дуже схожою на сучасну партизанську війну: стоячи у ній стріляють мало, та й з коліна — теж, більше того, ніхто у лісі не дає бій, скупчившись групою. Тому такі герої, коли гинуть, не викликають глибокого співчуття: стовбичив у бою, от куля тебе й знайшла. Камера зафільмувала падіння тіла, яке саме винне, що у нього влучили, ось і все, знімаємо іншого, який навіть не злився зі стовбуром дерева. Упав. Знято. Як на мене, варто було б усіх акторів поганяти, з місяць, на Марусиному полігоні, дивись, їм би додалось і граційності. Та й одяг вже не був би на них таким чисто випраним, і з помітними складками від тривалого зберігання у шафах.

Актори, які грали “більшовиків”, перегравали, удаючи з себе поганих. І тому виглядало те дуже не переконливо. Я розумію, що вони грали роль ворогів, але вороги — то теж люди, з точки зору кіномистецтва. І якщо вони не проявляють себе як люди, то глядач і сприймає їх за порожнє місце. Хоча, усі актори були помітні, і я бажаю їм великих успіхів у нових фільмах. А тут, схоже, адміністрація для них скорочувала репетиційні періоди. Тому й вийшло так.

Слабке місце — жіночі образи (пардон май френч). Дуже гарні дівчата, дуже зосереджені, дуже намагалися виглядати красиво у всіх ситуаціях, та у всих епізодах спільних дій з чоловіками губилися і тьмяніли. Схоже, десь не допрацювали з ними балетмейстри, постановники рукопашного бою, можливо, сам режисер недостатньо переконливо пояснював їм зміст їхнього перебування у кадрі. Шкода. Так не повинно бути. Їх усіх мало не затьмарила акробатка на сцені, де вона одна (!) вертіла двома кремезними акробатами, роблячи з них підставки, і перетворюючи їх на тло свого виступу. Хоча ті чоловіки виглядали, ну чудо як, рельєфно!

Окрема подяка акторці, яка виконувала роль партизанки у загоні повстанців, і яка врешті-решт зарізала комісара. Вона була цікавішою за інших своїх колег-актрис, коли зявлялася у кадрі, протягом усього фільму. Вона варта відзнаки за найкращу роль другого плану. І ще треба відзначити отого монаха, який водив їх підземеллями. Ну, чувак давав вогню!

Музики було замало. Композитор Мілош Єліч. Але, коли на завершення лунала сучасна пісня, вона слугувала якимось “містком” між минулим і сьогоденням, додатково закріплюючи образи з фільму у свідомості сучасного глядача.

Операторська робота варта окремої позитивної оцінки. Оператор Олександр Кришталович. Камера була уважною і рухливою. Експерименти з камерою, і, окремо, з зображенням у студії, мусять оцінити спеціалісти. Ми, як глядачі, їх помітили, і вони нам сподобалися (хоч як би це “непрофесійно” й не пролунало з вуст оглядача).

Загалом, “Чорний ворон”, цей пригодницький, і правдивий з погляду на українську історію, кінофільм справляє приємне враження, він потрібен, і бажаний до перегляду. Але не таким стариганам, як я. Скоріш за все, більше користі від його переглядів отримають юні глядачі. І це буде — те, що треба.

Володимир Сердюк

Вперше опубліковано на сайті Newssky

Чорний ворон. Рецензія на кінопрем’єру

Категорії
драматургія п'єси сучасна українська драматургія

П’єси Анатолія Наумова доступні за посиланням

Наш давній автор, сучасний український драматург Анатолій Наумов, який нещодавно переїхав в Україну з окупованого Донецька, де він вимушено перебував усі ці п’ять воєнних років, щойно виклав у Мережу двадцять своїх п’єс.

Категорії
драматургія конкурси сучасна українська драматургія фестиваль

“Тиждень актуальної п’єси – 2019” – розпочато прийом п’єс на конкурс

Сучасних українських драматургів заохочують надсилати на конкурс п’єси, написані українською мовою.