Категорії
play ukrainian dramaturgy war війна гумор драматургія п'єса сучасна українська драматургія

ЧИ Я ЗАСТАРИЙ ДЛЯ ВІЙНИ? П’єса Володимира Сердюка

Paratrooper BicycleЧИ Я ЗАСТАРИЙ ДЛЯ ВІЙНИ?

Володимир Сердюк

П’єса

 Тепер я розумію, що таке ейджизм.

СЕРЖАНТ: Наступний!!!

Я: … … …

СЕРЖАНТ:  Пане..?

Я: Що?!!

СЕРЖАНТ: Ви наступний.

Я: А, так… Ви ж тут записуєте ветеранів до війська?

СЕРЖАНТ: Так, пане. Ваше військове звання?

Я: Старший сержант.

СЕРЖАНТ:  Військова спеціальність?

Я:  ПВО.

СЕРЖАНТ:  Що..?

Я:  Протиповітряна оборона.

СЕРЖАНТ:  Тобто, ППО?

Я: Так.

СЕРЖАНТ:  Ваш вік?

Я: У моєму військовому квитку зазначено, якою зброєю я володію.

СЕРЖАНТ:  Скільки вам років, тільки точно?

Я: Шістдесят п’ять. Sex-TY Five, знаєте.

СЕРЖАНТ:  З усією повагою до вас, пане, вам би краще вже відпочивати вдома у цьому віці.

Я: Та я нормальний ветеран. Казали, ніби ви берете ветеранів у першу чергу.

СЕРЖАНТ: Ветеранів АТО і ССО.

Я: А радянської армії? Ми що, не ветерани, хіба!?

СЕРЖАНТ:  Я виконую інструкції.

Я: Чорт! Зустрів би я тебе біля Жовтої Ріки в тисяча дев’ятсот сімдесят четвертому – ти би сам переконався, який з мене вправний стрілець!

СЕРЖАНТ:  Я тоді ще навіть не народився.

Я: Їппі..!

СЕРЖАНТ:  Тримайте себе в руках, пане.

Я: Я не сказав нічого образливого!

СЕРЖАНТ:  Окрім «їппі». Це ж ви мені сказали.

Я: Та це, коли танцюєш бугі, а твій напомажений кок трясеться на твоїй голові.

СЕРЖАНТ:  Звучить образливо.

Я: Та нічого образливого. Ми, зазвичай, так і виглядали в ті часи.

СЕРЖАНТ:  Зрозумів. То було за часів джинсів «Піраміда».

Я: Ні. Ще раніше. За часів штанів «дзвони» 36 сантиметрів завширшки, що шилися вручну.

СЕРЖАНТ:  До речі, в нашій країні немає жодної Жовтої Ріки.

Я: Та ж так. То на Далекому Сході.

СЕРЖАНТ:  Вибачте мене, пане, але сучасне військо обійдеться без вас.

Я: Чому?

СЕРЖАНТ:  Тому що, коли вже я вас не розумію, схоже ніхто з інших вояків теж не зможе зрозуміти вас.

Я: То й що..?

СЕРЖАНТ:  Це становитиме деяку проблему спілкування з вами у полі. Так мені здається.

Я: Тобто, ви не дасте мені навіть якогось іржавого AK-47..?

СЕРЖАНТ:  Ні, пане.

Я: Але ж я згоден…

СЕРЖАНТ:  Прошу, наступний!

 

Уся черга з чоловіків ступила крок уперед.

Вони не випхали мене з приймальні таким чином.

Я сам, добровільно, вийшов назовні

Тривав другий день розширеної російської військової агресії проти України. 25 лютого 2022 року, Київ.

Перед входом до приймальні я побачив якогось, значно старшого за себе ветерана. Він намагався осідлати велосипеда, і впав разом з ним. Я допоміг йому підвестися і запропонував пігулку «Каптопрес-Дарниця».

Він гордовито відмовився прийняти мою допомогу.

«Що за надмінний стариган» – подумав я.

…And I think to myself – What a Wonderful World…

 

Володимир Сердюк

huzul@ukr.net

Категорії
війна гумор драматург драматургія п'єса сучасна українська драматургія

РІВЕНЬ ТИСКУ, ЧАСТОТА ПУЛЬСУ – п’єса часів воєнного абсурду Володимира Сердюка

 

 

РІВЕНЬ ТИСКУ, ЧАСТОТА ПУЛЬСУ

П’єса Володимира Сердюка

 

Дійові особи:

ВІН – непричесаний драматург.

ВОНА – дизайнерка, красуня у сонцезахисних окулярах, у  коротенькій майці та спортивних штанях. Обидві кисті її рук забинтовано.

 

Місце дії: Київ, Україна, вітальня міської квартири, з комп’ютером, диваном і телевізором, яка одночасно слугує місцем відпочинку і місцем праці двох творчих особистостей, дизайнера та драматурга під час російської навали 2022 року.

 

 

ДІЯ ПЕРША.

 

ЯВА ПЕРША.

Лунає мелодія пісні Singing in the Rain.

Світло в кімнаті блимає. За вікном виблискує спалах. За мить гуркоче вибух.

 

ВОНА: Що це?!

ВІН: Російська ракета.

ВОНА: Де це?!

ВІН: Під Боварами.

ВОНА: Звідкіля ти знаєш?!

ВІН: Дивлюся у вікно. Орієнтуюся за частинами світу.

ВОНА: Світ збожеволів..?

ВІН: Давно.

ВОНА: Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року?

ВІН: Ні. Ще двадцять третього лютого дві тисячі чотирнадцятого року.

ВОНА: Просто ракети тут раніше не падали…

ВІН: …Написати про тиск?.. …Що за пропозиція?..

ВОНА: То на фестиваль?..

ВІН: Та ні, якесь, типу творче змагання. Хтось придумав тему: «Напишіть п’єсу на тему тиску…»

ВОНА: І що?..

ВІН: «…а ми відберемо найкращі твори, опублікуємо їх окремою збіркою, і три головних переможці отримають премії…»

ВОНА: Суми премій..?

ВІН: Не вказано.

ВОНА: Не пиши.

ВІН: Чому?

ВОНА: Не витрачай на дурниці часу.

ВІН: Але ж – змагання…

ВОНА: Яке змагання?! З ким?!

ВІН: Не знаю. Лист із пропозицією надійшов мені особисто. Схоже, мене поважають.

ВОНА: Але ти не знаєш учасників цього, начебто, змагання?

ВІН: Ні. Не знаю.

ВОНА: Не знаєш суми нагороди для переможця..?

ВІН: Ні. Не знаю.

ВОНА: Не знаєш організаторів цього «розводу»..?

ВІН: Ні. Не знаю.

ВОНА: Хоча добре знаєш, що переможцями оголосять самих організаторів цього «змагання»…

ВІН: Ну, не обов’язково ж так примітивно..?

ВОНА: Або чоловіків і жінок організаторів цього «змагання»…

ВІН: Та… Але ж це стимулює мене…

ВОНА: Що саме тебе стимулює?

ВІН: Вони придумали тему. І ми змагатимемося…

ВОНА: З КИМ ти змагатимешся?!

ВІН: Не знаю… Але Шерстюк обов’язково щось своє туди виставить.

ВОНА: Втулить!

ВІН: Нехай і так…

ВОНА: І що тобі з того?

ВІН: Я напишу краще за нього…

ВОНА: І отримаєш першу премію?

ВІН: Отримаю…

ВОНА: Невідомо якої суми?

ВІН: Ну, обстановка в країні тепер складна, з грошима важко – дали хоча б щось, і то вже, знаєш…

ВОНА: Я не дозволю своєму чоловікові ТАК принижуватися!

ВІН: ЯК принижуватися?

ВОНА: Писати будь-що для будь-кого, та ще й безкоштовно!

ВІН: …Але… Цікава ж тема…

ВОНА: Яка?!

ВІН: Тиск.

ВОНА: Тебе хвилює тема тиску?

ВІН: Та не дуже…

ВОНА: Ти не можеш сам придумати тему для своєї наступної п’єси?!

ВІН: Можу… Але це завжди так складно, знайти тему, придумати назву…

ВОНА: Звичайно. Ти вже вісім років нехтуєш моїм проханням написати твір на підставі біографії моєї мами!

ВІН: …П’єса на тему тещі?..

ВОНА: Моя мама – вдова військового! Її чоловік – мій тато – був героєм! А ти писатимеш про чужий тиск?!

ВІН: Про свій тиск…

ВОНА: І з якого боку ти відчуваєш тиск: з мого боку, чи з боку моєї мами, у квартирі якої ми мешкаємо?!

ВІН: Тимчасово перебуваємо…

ВОНА: Ха!!! Немає нічого більш постійного аніж усе оце «тимчасове»!

ВІН:  А от і напишу. Тиск – це моє. Хтось живе під тиском, а у мене тиск живе всередині. 147/100! …Половину пігулки «Каптопрес», пігулка «Корвалмент», пігулка…  Заждіть… (Шукає довкола.)

ВІН (Продовжує): …Знайду її. Ось. Знайшов! Тобто: Еврика! І знову одразу ж забув щойно придуману назву…

ВОНА: Через мене..?

ВІН: Ні, кохана, то я сам її забув, бо ще сам собі цю тему не затвердив, не пережив її, не зжився з нею.

ВОНА: З нею…?

ВІН: З темою… (Порпається у кишенях.)

 

 

ЯВА ДРУГА.

Ті ж самі. У попередньому місці.

(Світло блимає. За вікном виблискує спалах. Гуркоче вибух.)

ВОНА: О, Боже?!

ВІН: Ні, то не Він – то ще одна російська ракета.

ВОНА: Куди вона впала?!

ВІН: Десь біля Василькова.

ВОНА: Як ти можеш у цьому бути впевнений?!

ВІН: Це на південь від нас, десь у районі Одеської траси.

ВОНА: Вони ідіоти..?

ВІН: Вони звірі.

ВОНА: Кажуть, ніби той Путін здурів?

ВІН: Навряд. А якщо так, то здуріли й усі росіяни.

ВОНА: Я боюся вибухів. Вони такі гучні…

ВІН (Порпається у кишенях): Помада..? Звідкіля у моїх кишенях помада?!

ВОНА: Мамцю, де я?!

ВІН: А що такого? Я ж ходок.

ВОНА: Не сміши мене. З тебе ще той ловелас.

ВІН: А! Це не помада – це помадка! Добре. Повечеряю потім.

ВОНА: І не треба натякати, ніби я не готую вечері. Я доробляю важливі креслення!

ВІН: Та як же ж називалися оті пігулки – треті? Їх у мене три. Такий набір: «Каптопрес» – знижує тиск крові, «Корвалмент» сприяє покращенню роботи серця, ну, щоб розганяти ту кров, ви в курсі. А третя…

ВОНА: «Гліцисед»!

ВІН: Хто ж називає так таблетки! Згадуючи назву можна звалитися в інфаркт від напруги.

ВОНА: Від цього не помирають…

ВІН (Ковтає пігулки. П’є воду. Запокоюється.)

 

(ПАУЗА.)

 

ВІН: Взагалі-то, я писав іншу п’єсу. Але помітив оголошення: «Театр драматургів може стати вашим шансом на відкриття. Надішліть дві сторінки тексту, написаного саме для Театру драматургів – на презентацію ТИСК. Ви можете стати відкриттям! Чому б і не спробувати?»

ВОНА: Ви мене запитуєте? Ох! Мене шоковано. Зі мною радяться із творчих питань. Мене визнано творчою особистістю!

ВІН: Шановний театр драматургів, та чи розумієте ви, що ви є моїм першим замовником! За… А… Е… АЕ. АЕ. Тиск зростає. Я намагаюся зорієнтуватися, за скільки років…

ВОНА: «Кохана, скільки років підряд триває моя творча бездіяльність?»

ВІН: Бригадний підряд, ФОП, Акціонерне товариство, ТОВ, ДЕРЖУПР, Приватний замовник…

ВОНА: «…моя кохана, або дівчина яку би я хотів покохати, мій начальник, швейцар перед дверима ресторану, поліціант, який мене кудись вів… Та хто завгодно міг мене запалити якоюсь ідеєю, і я йшов за ними, мов оте мале теля…»

ВІН: Коли це таке було, щоби хтось звертався до мене з пропозицією?

ВОНА: Я зверталася до тебе з пропозицією!

ВІН: Щодо чого? Щоб я взяв тебе на квартиру?

ВОНА: Ну… Пропозиція ж?

ВІН: Млинець глевкий! Не піднімай мені цукор!

ВОНА: Де у тебе цукор? Я третій день підряд п’ю твою каву без цукру, а виявляється, насправді – цукор ти маєш?!

ВІН: Повно цукру у «Вермуті».

ВОНА: Що таке «Вермут»?

ВІН: Оте, що ти п’єш!

ВОНА: Це «Мартіні».

ВІН:…Нехай… (Сідає у позу «лотоса», виставляє пальці перед собою, намагаючись заспокоїтися.)

ВОНА: Мартіні.

ВІН: Добре. Я мартин – а ти чайка. ТИСК!!!

ВОНА: Що «тиск»?

ВІН: Його треба збити.

ВОНА: Ти хіба – зенітник?

ВІН: Ні. Гіпертонік.

ВОНА: А, давай-но, ми отут усі заспокоїмося?

ВІН: Я спокійний. Я намагаюся в’їхати у цю свою нову п’єсу.

ВОНА: І я спокійна. Де твій цукор?

ВІН: Я мав на увазі тиск!!!

 

ЯВА ТРЕТЯ.

Ті ж самі. Там же.

(Світло блимає. За вікном виблискує спалах. Гуркоче вибух.)

ВОНА (Накривається ковдрою.): Та що ж це таке?! Та російська ракета у нас влучила..?

ВІН: Ні, вона в нас не влучила.

ВОНА: Чому ти в цьому так упевнений..?

ВІН: Якби вона в нас влучила, ми б нічого не почули, і нічого б не відчули. А якщо ми чуємо вибух, то розуміємо, що то наступна російська ракета впала на місто Київ, столицю незалежної України.

ВОНА: І куди вона влучила?!

ВІН: Схоже, у якусь будівлю біля залізничного вокзалу.

ВОНА: Ти так думаєш?!

ВІН: Я бачу крізь вікно. У тому районі щось палає.

ВОНА: Матінко Божа, коли це припиниться..?

ВІН: Кажуть ніби вони мають дві тисячі подібних ракет.

ВОНА: А скільки вони вже їх відстріляли?

ВІН: Не знаю. Вони ж стріляють по багатьох містах, не лише по Києву.

ВОНА: А можна щось зробити, щоб росіяни по нас не стріляли?

ВІН: Треба вчиняти на Москву міжнародний тиск. Може тоді росіяни і припинять свою війну.

ВОНА: А ти маєш зброю..?

ВІН: Ні. Я не маю зброї.

ВОНА: Ти повинен придбати собі якогось пістолета.

ВІН: Навіщо?

ВОНА: Щоб убивати росіян, коли вони прийдуть.

ВІН: Їх багато…

ВОНА: Я знаю. Але крізь наші двері увійде лише декілька молодих росіян з бажанням убивати тебе і гвалтувати мене, і врешті теж убити. Ти повинен їх убити першим.

ВІН: Уряд не дозволяє нам володіти зброєю.

ВОНА: Чому?!

ВІН: Уряд вважає, що маючи зброю, ми вийдемо на вулиці та й повбиваємо одне одного.

ВОНА: Чому б це ми мали убивати одне одного, коли в цей час російські ракети руйнують наші міста, після них до наших міст вдираються російські танки і руйнують залишки наших будинків, а за ними приходять російські солдати, щоб убивати усіх нас?!

ВІН: Не знаю. Уряд нами керує. І він спирається на поради своїх радників.

ВОНА: А себе наш уряд захищає?

ВІН: Так. Уряд охороняють озброєні люди.

ВОНА: Тоді з нас хтось тут очевидно збожеволів.

ВІН: Хто?

ВОНА: Росіяни. Наш уряд. Їхні радники. Чи може ми з тобою..?

ВІН: Ти міркуєш логічно. Я розумію твою логіку. Отже, ми з тобою, поки що, точно не божевільні.

ВОНА: То ти придбаєш зброю?

ВІН: А ти точно хочеш, щоби я придбав собі зброю?

ВОНА: Хочу.

ВІН: Думаю, не варто на це витрачати грошей.

ВОНА: Наших обмежених фінансових ресурсів.

ВІН: Я дочекаюся, поки автоматична штурмові гвинтівки почнуть валятися на вулицях.

ВОНА: І таке тут може трапитися?..

ВІН: Може. Хоча, не гарантовано що обов’язково трапиться.

ВОНА: І як ми тоді житимемо?

ВІН: Щоби не перечепитися об автомати на тротуарах, люди розсуватимуть їх ногами, звільняючи собі місце для проходу.

ВОНА: І ти…?

ВІН: І я підберу собі парочку, та й занесу додому.

ВОНА: І наша квартира..?

ВІН: Перетвориться на ДЗОТ.

ВОНА: Ми оборонятимемося від росіян! Ми стрілятимемо з балкона, з вікон у вітальні та з кватирки у кухні!

ВІН: Боюся, кохана, що натомість ми безвилазно сидітимемо у ванній кімнаті.

ВОНА: Тримаючи оборону?!

ВІН: Ні. Очікуючи закінчення повітряної атаки росіян.

ВОНА: Ти повинен забезпечити нашу родину зброєю! Ми поженемо їх назад до Москви!

ВІН: Кого?

ВОНА: Наших ворогів!

 

(ПАУЗА.)

 

ВОНА (Продовжує): …Чи ти вагаєшся?

ВІН: Ні. Вагар не вагається. Вагаються ваги.

ВОНА: Вагається вага.

ВІН: У кого як.

ВОНА: Ти знову хочеш мене образити?! Я не жирна. Я струнка. То у мене такі форми.

ВІН: Я зважу це питання, але ти на мене не тисни, добре?..

ВОНА: До чого тут тиск? Не замовляй мені зуби – ти спершу обмовився: що маєш цукор.

ВІН: Так. Цукор.

ВОНА: Ну?

ВІН: А коли вміст цукру в крові зростає, він провокує підвищений тиск крові.

ВОНА: І що?

ВІН: І мені темніє в очах.

ВОНА: Я й без того бачу тут усе крізь сутінки. Таке – якесь дуже тьмяне усе довкола. Ось, хоча б твоя сорочка, якого вона кольору?

ВІН: Блакитна.

ВОНА: А я її бачу сірою. Як і усі твої простирадла.

ВІН: Бо ти ходиш тут у сонцезахисних окулярах.

ВОНА: Навіщо?

ВІН: Бо ти каталася у Протасовому Яру на сноуборді, прийшла додому вся мокра, у засосах на шиї, без шапки! На тобі були вдягнені чужі чоловічі лижні штани, і коли я повідомив тобі про це, ти відповіла, ніби від білизни!!! Від блиску занадто білого снігу ти отримала «курячу сліпоту»!

ВОНА: Не треба! Білизни там не було. (Прикушує язика.)

 

(ПАУЗА.)

 

ВОНА (продовжує): І я отримала «снігову сліпоту»! А не курячу!!! Ти – драний чоловік-шовініст! Тут поряд із тобою існують інші індивідууми, з іншим баченням світу, з іншою позицією, з іншими нахилами, з іншою орієнтацією! Нічого курячого в мені немає!!!

ВІН: Я запам’ятаю.

ВОНА: Запиши собі десь це!

ВІН: Кому?

ВОНА: Мені.

ВІН: А ти не можеш це собі записати?

ВОНА: Ні!

ВІН: Чому..?

ВОНА: Бо у мене забинтовані руки.

ВІН: Бо це я наклав тобі пов’язки, і я порадив тобі вдягти сонцезахисні окуляри.

ВОНА: Ну…?

ВІН: І ти їх з того часу так і не скидаєш.

ВОНА: Бо маю право!

ВІН: Гаразд-гаразд…

ВОНА: Не тисни на мене!

ВІН: У чому я чиню на тебе тиск?

ВОНА: Ти ТАК ДИВИВСЯ на мене після сноубордингу, ніби я тобі винна!

ВІН: Ні-ні. Зажди. Це ж у мене тиск.

ВОНА: Який?

ВІН: Тиск крові.

ВОНА: Яка група?

ВІН: Я не знаю. Він тисне – і все.

ВОНА: Це ти на мене тиснеш!

ВІН: Я..?

ВОНА: Ти!

ВІН: Я не можу на тебе тиснути. Я побачив тебе вперше в житті дві години тому. Ти зайшла до мене мокра і я запропонував тобі обсушитися…

ВОНА: Знаю я ці фокуси! Роздягайся, люба, ми обсушимо твій одяг. І – бац! Я вже бреду кудись містом, у мокрих чоловічих лижних штанях!

 

ЯВА ЧЕТВЕРТА.

Ті ж самі. Там же.

(Світло блимає. За вікном виблискує спалах. Гуркоче вибух.)

 

ВОНА: Ми ще живі..?

ВІН: Так. Ти ж чула вибух. Отже, він був не наш.

ВОНА: Тобто, «не наш»..?

ВІН: Ця російська ракета влучила у когось іншого.

ВОНА: І де той хтось інший жив?!

ВІН: Схоже, десь за Вишгородом.

ВОНА: Хіба Київ такий маленький, що ми чуємо вибухи російських ракет, що падають аж десь у передмістях?!

ВІН: Ні, то ракети такі потужні, що їхні вибухи чутно здалеку.

ВОНА: А як вони називаються..?

ВІН: По-різному. Але я собі уявляю, що кожна з них – то «Сатана».

ВОНА: Якась диявольська назва…?

ВІН: Росіяни усвідомлюють, що вбиваючи українців вони виконують роботу диявола.

ВОНА: Перехрестись.

ВІН: Чому?

ВОНА: Ти двічі вимовив погані слова.

ВІН: Які?

ВОНА: …«сатана» і «диявол»…

ВІН: Тепер і ти мусиш перехреститися.

ВОНА: Я невіруюча.

ВІН: Російській ракеті все одно. Вона смертельна для всіх.

ВОНА: Тоді перехрещусь.

(Хрестяться обоє.)

ВІН: Я розумію тебе. Тобі теж потрібно понизити тиск.

ВОНА: Мартіні.

ВІН: Окей, мартіні. Там у шафці ще є.

ВОНА: І кава щоб була з цукром!

ВІН: Я пошукаю.

ВОНА: А що ти тут робив, коли я прийшла?!

ВІН: Писав п’єсу…

ВОНА: Ти писар? Уже не зенітник? Не винищувач танків?!

ВІН: Ні, люба. Я нікого не винищувач. Я тоді, як ти ввалилася… Увійшла…

ВОНА: З’явилася. Дами з’являються.

ВІН: Так-так, чудово, дивовижно з’явилася…

ВОНА: І що..?

ВІН: Я тоді, було, писав собі ІНШУ П’ЄСУ.

ВОНА: А тепер..?

ВІН: О! Тепер я пишу п’єсу з тобою.

ВОНА: ЩОООО?!!!

ВІН: Ой, про тебе. Ти ж врешті з’явилася…

ВОНА: Як геній чистої краси..?

ВІН: Абсолютно. А можна я трішки приляжу..?

ВОНА: Що ти писав?

ВІН: Таку п’єсу: «НЛО не падає двічі в одне місце».

ВОНА: Хто автор?

ВІН: Я.

ВОНА: Хто – я? Я, чи ти?

ВІН: Ну, це залежить…

ВОНА: Від чого?

ВІН: Від кого. Від автора.

ВОНА: І..?

ВІН: Це п’єса Володимира Сердюка.

ВОНА: З дійовими особами?

ВІН: Так. Там є дійові особи:

ВОНА: Які?

ВІН: Ну, якщо поза межами зорельоту прибульців – то тоді: Таксист, Поліцай, Красуня з бару…

ВОНА: Це я.

ВІН: Священник…

ВОНА: Це ти.

ВІН: А усередині зорельоту прибульців – там… Прибулець-самка…

ВОНА: Це я.

ВІН: Прибулець-самець

ВОНА: Це ти.

ВІН: Прибулець-керівник…

ВОНА: Що за хернія..?! Звідкіля на інших планетах керівники? Вони що, і там є.?!

ВІН: Тигреня…

ВОНА: О! Тигреня – це добре. Це я.

ВІН: Жива ігуана

ВОНА: Це теж я.

ВІН: Мертва ігуана з двома відкушеними лапками…

ВОНА: Не може бути!!!! (Дивиться на свої забинтовані руки) ДЕ Я?!!

(Вибухає наступна російська ракета. Світло гасне.)

 

ГУЧНИЙ ГОЛОС НІЗВІДКИ: «Тиск підвищується! Прохання задраїти люки! До наступної сонячної системи – політ триватиме двісті років. Добраніч!»

(Лунає приємна мелодія із кінофільму «Космічна одіссея 2001 року».)

 

 

© Володимир Сердюк

huzul@ukr.net

 

 

Київ, Україна. Лютий 2022 року.

 

Категорії
гумор драматургія кінорежисер кіносценарії націоналізм прем'єра сучасна українська драматургія сценарій

«Наші котики» — кіно, яке ми любимо, про тих, кого ми любимо

Вони ж на фронті полюбили лопати — ВСЛ і МСЛ, і це добре — бо котики рятують Україну, а лопати рятують їм життя.

Рецензія на український художній фільм «Наші котики», прем’єра якого відбулася 30 січня 2020 року.

У головних ролях:

Дмитро Тубольцев,

Петро Микитюк,

Дмитро Хом’як,

Віра Климковецька,

Ярослав Федорчук,

Станіслав Бжезинський.

Режисер: Володимир Тихий.

Автор сценарію: Володимир Тихий.

Продюсери: Володимир Тихий, Супрун Уляна Надія, Ігор Савиченко, Степан Бандера, Дмитро Кожема, Марко Супрун.

Оператор постановник: Сергій Стеценко.

Художник постановник: Володимир Любий.

Композитор: Микита Моісеєв.

«Наші котики» — це не комедія. То нормальний фільм про війну.

Я дивився це кіно з напругою, бо невідомо що там назнімають цивільні про російсько-українську війну. Але виявилося, що цивільні знімали фільм про добровольців першої хвилі 2014 року, а, отже, про таких же цивільних, яким люди, усім миром, скидалися на берці, бронежилети та новітні шоломи. Тому, ми всі, хто живе в Україні, Канаді, США, Франції та Німеччині, хто перераховував власні заощадження, або їхав волонтерами у район наступу російських військ — ми всі у темі. Лише росіянам не зрозуміло, чому ми не любимо їхню армію, і називаємо їх загарбниками.

Що то значить, цілісна ідеологічна складова художнього кінофільму! Ну, любо ж дорого дивитися. Ні тобі сумнівів, де знято це кіно — очевидно ж, в Україні, ні сумнівів — хто тут позитивні головні герої — ясно ж — українські добровольці, які першими пішли захищати свою країну від іноземної навали, і ціною життя ту збройну навалу зупинили, ні тобі сумнівів — кого там виведено у якості негативних персонажів, і хто являє собою втілене зло — звичайно ж, російські озброєні загарбники, які наважилися на гріх, чинячи агресію, вбивства місцевого населення та окупуючи чужі території, оголошуючи чуже своїм! Просто приємно дивитися на чітку картину всесвіту, зображену мозком здорової людини для здорових людей. Це комплімент сценаристам, якщо що. Картина ж настільки проста і романтична, що віриш у все, що відбувається на екрані, одразу і повністю. Мало того, сидиш і хвилюєшся за долі екранних персонажів, немов за реальних людей!

Віра Климковецька у ролі кореспондентки – кадр із кінофільму “Наші котики”

Завдяки роботі режисера і сценариста Володимира Тихого, особисто я зрозумів, проти чого ми воюємо. Спочатку мені не сподобалися образи російських загарбників, у цьому фільмі, але потім відкрився продуманий і знаковий зміст зображення ворогів України «картонними», «пласкими»: на нас із Москви наступає мертвий формалізм, який лише й може повторювати зовнішні форми того світу, якого вже нині не існує. Та весь СССР і був таким від самого початку — на площах бадьорі пісні та паради, а в парках — масові розстріли «антирадянських елементів», яких з роками виявлялося усе більше й більше, на екранах колгоспні трактори — а насправді — у селян забирають худобу та збіжжя, прирікаючи на голод. З нашого ж боку, з боку вільної України, все більше людей опікується неформальною стороною питань, відкриваючи двері для нових неформальних ідей і рішень. За це нас росіяни й не люблять — для них найпершою цінністю є формальна (вибачайте) форма: «імперія», «усі під орудою Москви», «усі бояться, і ніхто не сперечається», «усе па-русскі — від Тихого океану — до Атлантичного» — а нам на ті форми начхати: ми любимо власну країну, і ненавидимо окупантів — ось яка ідея нас об’єднує. Ця ідея природна, і вона змете усі штучно побудовані форми. Російські ж імперіалісти, коли їм уже так подобається бавитися у «формально СССР» — можуть бавитися у нього в межах «Золотого кольца» під Москвою, хоч до скону.

“Професор” Петро Микитюк у ролі добровольця – кадр із кінофільму “Наші котики”

Особлива подяка творцям фільму за створення образу Професора, який добровольцем пішов на фронт, повідомивши родину, ніби він у цей час перебуватиме на науковій конференції, а не на війні. Молоді бійці кепкують з нього, як і «положено» — куди тобі, старий діду, з нами тут козакувать! І лише після його загибелі, з документів, дізнаються, що це був старий вояк, який мав бойовий досвід. Один із солдатів запитує: «Чому ж він нам не розповідав?». Отож і запитання він ставить, на яке тисячі українців, «кому за 60», відповісти не можуть, бо навіть випадкові фото, де солдата знято у сирійській чи єгипетській уніформі, відбирали на кордоні, при поверненні додому, і наказували мовчати. Та й немає особливої гордості, коли ти, у ролі раба імперії, воював на території чужої країни, проти іншої чужої країни, захищаючи інтереси чужої тобі Московії. Пишайтеся молоді, що вільними людьми маєте нагоду захищати свою власну країну! Ось і все, що можуть нинішнім воякам побажати старші ветерани.

Дмитро Тубольцев у ролі добровольця – кадр із кінофільму “Наші котики”

«Капелан» (Ярослав Федорчук) у фільмі вийшов, злегка, карикатурним — не таких капеланів я знаю. Мої знайомі капелани — усі герої з бойовим досвідом. Та то вже така солдатська традиція — підсміюватися з капелана. Це щоб не боятися. Бо занадто вже серйозними справами опіковується капелан. Він останній, хто скаже тобі слова прощання, і вкаже напрямок, куди летітиме твоя душа. Йому теж подобаються солдатські посмішки та жарти, бо за ними капелан розуміє, що хлопці ще живі, і це його тішить.

Дмитро Хом’як (ліворуч) і Ярослав Федорчук – кадр із кінофільму “Наші котики”

«Журналістка» Оля (Віра Климковецька) — 100 відсотків влучання в образ, а образ — є 100 відсотків віддзеркалення існуючих, живих кореспонденток з бойовим досвідом. Я ж особисто, за тим, екранним персонажем, бачу свою знайому, віддану журналістському покликанню хохмачку Олену Максименко — випускницю Київського інституту журналістики, яка свого часу прорвалася до Криму, і потрапила там у полон до наступаючих російських військ. Її особистий героїзм і відданість журналістському фахові, вартують окремого пам’ятника. Інші ж побачать інших, і це тішить, бо нас багато!

Станіслав Бжезинський у ролі добровольця – кадр із кінофільму “Наші котики

Наприкінці кіносеансу сталося таке, чого я ще ніколи не бачив (може ще мало живу) — як на екрані побігли титри, усі глядачі підвелися, і навіть підійшли до дверей, але не вийшли. І стояли там, немов зачаровані, аж поки титри не закінчилися. Бо заключні титри йшли лише на чверті екрану. А на інших чотирьох чвертях екрану світилися кадри реальних людей, без бою, без напруги — але то були документальні кадри наших людей, і вони нам усім були дорогими — бо то були «Наші котики»…

А оцей уривок з радіо обміну на фоні титрів відтепер, мабуть, закарбується і приживеться, у якості побажання щастя:

— І як воно..?

— Плюс, плюс.

— Та ти гониш..?

— Плюс!!!

Тобто, таке кіно ви повинні побачити особисто. Приємного Вам перегляду!

 

Володимир Сердюк

Вперше опубліковано на сайті: Newssky.com.ua

«Наші котики» — кіно, яке ми любимо, про тих, кого ми любимо

Категорії
гумор драматургія сучасна українська драматургія фарс

Відгук на фарс “Гібридний суд” сучасного драматурга Костянтина Солов’єнка

Президент холдингу, якого підозрюють у кількох злочинах, погоджується на відкритий суд у прямому телеефірі з використанням детектора брехні…

Категорії
гумор конкурси

Десять цікавих фактів про премію Оскар

Насправді мало хто пильно стежить за перебігом подій навколо нагородження Оскарами, але кожному приємно почути, що фільм, який йому сподобався, або улюбленого актора номіновано на Премію Академії

Категорії
гумор драматургія п'єса перша публікація сучасна українська драматургія

Вперше публікуємо нову п’єсу “Позаштатний син” Анатолія Наумова

Сучасний український драматург Анатолій Наумов написав для нас чергову комедію “Позаштатний син”. Це доводить, що навіть за найскладніших обставин Україна здатна сміятися

Категорії
гумор драматургія переклади

Ізраїльський драматург і перекладач Мар’ян Біленький жартує

Мар’ян Біленький
ПРО ДРАМАТУРГІЮ ЖАРТОМА І ВСЕРЙОЗ

ПОСАДОВА ІНСТРУКЦІЯ ЗАВЛІТА

На посаду завліта приймають людей з документально доведеною неписьменністю і природженою ненавистю до будь-яких видів театральних постановок.