РІВЕНЬ ТИСКУ, ЧАСТОТА ПУЛЬСУ
П’єса Володимира Сердюка
Дійові особи:
ВІН – непричесаний драматург.
ВОНА – дизайнерка, красуня у сонцезахисних окулярах, у коротенькій майці та спортивних штанях. Обидві кисті її рук забинтовано.
Місце дії: Київ, Україна, вітальня міської квартири, з комп’ютером, диваном і телевізором, яка одночасно слугує місцем відпочинку і місцем праці двох творчих особистостей, дизайнера та драматурга під час російської навали 2022 року.
ДІЯ ПЕРША.
ЯВА ПЕРША.
Лунає мелодія пісні Singing in the Rain.
Світло в кімнаті блимає. За вікном виблискує спалах. За мить гуркоче вибух.
ВОНА: Що це?!
ВІН: Російська ракета.
ВОНА: Де це?!
ВІН: Під Боварами.
ВОНА: Звідкіля ти знаєш?!
ВІН: Дивлюся у вікно. Орієнтуюся за частинами світу.
ВОНА: Світ збожеволів..?
ВІН: Давно.
ВОНА: Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року?
ВІН: Ні. Ще двадцять третього лютого дві тисячі чотирнадцятого року.
ВОНА: Просто ракети тут раніше не падали…
ВІН: …Написати про тиск?.. …Що за пропозиція?..
ВОНА: То на фестиваль?..
ВІН: Та ні, якесь, типу творче змагання. Хтось придумав тему: «Напишіть п’єсу на тему тиску…»
ВОНА: І що?..
ВІН: «…а ми відберемо найкращі твори, опублікуємо їх окремою збіркою, і три головних переможці отримають премії…»
ВОНА: Суми премій..?
ВІН: Не вказано.
ВОНА: Не пиши.
ВІН: Чому?
ВОНА: Не витрачай на дурниці часу.
ВІН: Але ж – змагання…
ВОНА: Яке змагання?! З ким?!
ВІН: Не знаю. Лист із пропозицією надійшов мені особисто. Схоже, мене поважають.
ВОНА: Але ти не знаєш учасників цього, начебто, змагання?
ВІН: Ні. Не знаю.
ВОНА: Не знаєш суми нагороди для переможця..?
ВІН: Ні. Не знаю.
ВОНА: Не знаєш організаторів цього «розводу»..?
ВІН: Ні. Не знаю.
ВОНА: Хоча добре знаєш, що переможцями оголосять самих організаторів цього «змагання»…
ВІН: Ну, не обов’язково ж так примітивно..?
ВОНА: Або чоловіків і жінок організаторів цього «змагання»…
ВІН: Та… Але ж це стимулює мене…
ВОНА: Що саме тебе стимулює?
ВІН: Вони придумали тему. І ми змагатимемося…
ВОНА: З КИМ ти змагатимешся?!
ВІН: Не знаю… Але Шерстюк обов’язково щось своє туди виставить.
ВОНА: Втулить!
ВІН: Нехай і так…
ВОНА: І що тобі з того?
ВІН: Я напишу краще за нього…
ВОНА: І отримаєш першу премію?
ВІН: Отримаю…
ВОНА: Невідомо якої суми?
ВІН: Ну, обстановка в країні тепер складна, з грошима важко – дали хоча б щось, і то вже, знаєш…
ВОНА: Я не дозволю своєму чоловікові ТАК принижуватися!
ВІН: ЯК принижуватися?
ВОНА: Писати будь-що для будь-кого, та ще й безкоштовно!
ВІН: …Але… Цікава ж тема…
ВОНА: Яка?!
ВІН: Тиск.
ВОНА: Тебе хвилює тема тиску?
ВІН: Та не дуже…
ВОНА: Ти не можеш сам придумати тему для своєї наступної п’єси?!
ВІН: Можу… Але це завжди так складно, знайти тему, придумати назву…
ВОНА: Звичайно. Ти вже вісім років нехтуєш моїм проханням написати твір на підставі біографії моєї мами!
ВІН: …П’єса на тему тещі?..
ВОНА: Моя мама – вдова військового! Її чоловік – мій тато – був героєм! А ти писатимеш про чужий тиск?!
ВІН: Про свій тиск…
ВОНА: І з якого боку ти відчуваєш тиск: з мого боку, чи з боку моєї мами, у квартирі якої ми мешкаємо?!
ВІН: Тимчасово перебуваємо…
ВОНА: Ха!!! Немає нічого більш постійного аніж усе оце «тимчасове»!
ВІН: А от і напишу. Тиск – це моє. Хтось живе під тиском, а у мене тиск живе всередині. 147/100! …Половину пігулки «Каптопрес», пігулка «Корвалмент», пігулка… Заждіть… (Шукає довкола.)
ВІН (Продовжує): …Знайду її. Ось. Знайшов! Тобто: Еврика! І знову одразу ж забув щойно придуману назву…
ВОНА: Через мене..?
ВІН: Ні, кохана, то я сам її забув, бо ще сам собі цю тему не затвердив, не пережив її, не зжився з нею.
ВОНА: З нею…?
ВІН: З темою… (Порпається у кишенях.)
ЯВА ДРУГА.
Ті ж самі. У попередньому місці.
(Світло блимає. За вікном виблискує спалах. Гуркоче вибух.)
ВОНА: О, Боже?!
ВІН: Ні, то не Він – то ще одна російська ракета.
ВОНА: Куди вона впала?!
ВІН: Десь біля Василькова.
ВОНА: Як ти можеш у цьому бути впевнений?!
ВІН: Це на південь від нас, десь у районі Одеської траси.
ВОНА: Вони ідіоти..?
ВІН: Вони звірі.
ВОНА: Кажуть, ніби той Путін здурів?
ВІН: Навряд. А якщо так, то здуріли й усі росіяни.
ВОНА: Я боюся вибухів. Вони такі гучні…
ВІН (Порпається у кишенях): Помада..? Звідкіля у моїх кишенях помада?!
ВОНА: Мамцю, де я?!
ВІН: А що такого? Я ж ходок.
ВОНА: Не сміши мене. З тебе ще той ловелас.
ВІН: А! Це не помада – це помадка! Добре. Повечеряю потім.
ВОНА: І не треба натякати, ніби я не готую вечері. Я доробляю важливі креслення!
ВІН: Та як же ж називалися оті пігулки – треті? Їх у мене три. Такий набір: «Каптопрес» – знижує тиск крові, «Корвалмент» сприяє покращенню роботи серця, ну, щоб розганяти ту кров, ви в курсі. А третя…
ВОНА: «Гліцисед»!
ВІН: Хто ж називає так таблетки! Згадуючи назву можна звалитися в інфаркт від напруги.
ВОНА: Від цього не помирають…
ВІН (Ковтає пігулки. П’є воду. Запокоюється.)
(ПАУЗА.)
ВІН: Взагалі-то, я писав іншу п’єсу. Але помітив оголошення: «Театр драматургів може стати вашим шансом на відкриття. Надішліть дві сторінки тексту, написаного саме для Театру драматургів – на презентацію ТИСК. Ви можете стати відкриттям! Чому б і не спробувати?»
ВОНА: Ви мене запитуєте? Ох! Мене шоковано. Зі мною радяться із творчих питань. Мене визнано творчою особистістю!
ВІН: Шановний театр драматургів, та чи розумієте ви, що ви є моїм першим замовником! За… А… Е… АЕ. АЕ. Тиск зростає. Я намагаюся зорієнтуватися, за скільки років…
ВОНА: «Кохана, скільки років підряд триває моя творча бездіяльність?»
ВІН: Бригадний підряд, ФОП, Акціонерне товариство, ТОВ, ДЕРЖУПР, Приватний замовник…
ВОНА: «…моя кохана, або дівчина яку би я хотів покохати, мій начальник, швейцар перед дверима ресторану, поліціант, який мене кудись вів… Та хто завгодно міг мене запалити якоюсь ідеєю, і я йшов за ними, мов оте мале теля…»
ВІН: Коли це таке було, щоби хтось звертався до мене з пропозицією?
ВОНА: Я зверталася до тебе з пропозицією!
ВІН: Щодо чого? Щоб я взяв тебе на квартиру?
ВОНА: Ну… Пропозиція ж?
ВІН: Млинець глевкий! Не піднімай мені цукор!
ВОНА: Де у тебе цукор? Я третій день підряд п’ю твою каву без цукру, а виявляється, насправді – цукор ти маєш?!
ВІН: Повно цукру у «Вермуті».
ВОНА: Що таке «Вермут»?
ВІН: Оте, що ти п’єш!
ВОНА: Це «Мартіні».
ВІН:…Нехай… (Сідає у позу «лотоса», виставляє пальці перед собою, намагаючись заспокоїтися.)
ВОНА: Мартіні.
ВІН: Добре. Я мартин – а ти чайка. ТИСК!!!
ВОНА: Що «тиск»?
ВІН: Його треба збити.
ВОНА: Ти хіба – зенітник?
ВІН: Ні. Гіпертонік.
ВОНА: А, давай-но, ми отут усі заспокоїмося?
ВІН: Я спокійний. Я намагаюся в’їхати у цю свою нову п’єсу.
ВОНА: І я спокійна. Де твій цукор?
ВІН: Я мав на увазі тиск!!!
ЯВА ТРЕТЯ.
Ті ж самі. Там же.
(Світло блимає. За вікном виблискує спалах. Гуркоче вибух.)
ВОНА (Накривається ковдрою.): Та що ж це таке?! Та російська ракета у нас влучила..?
ВІН: Ні, вона в нас не влучила.
ВОНА: Чому ти в цьому так упевнений..?
ВІН: Якби вона в нас влучила, ми б нічого не почули, і нічого б не відчули. А якщо ми чуємо вибух, то розуміємо, що то наступна російська ракета впала на місто Київ, столицю незалежної України.
ВОНА: І куди вона влучила?!
ВІН: Схоже, у якусь будівлю біля залізничного вокзалу.
ВОНА: Ти так думаєш?!
ВІН: Я бачу крізь вікно. У тому районі щось палає.
ВОНА: Матінко Божа, коли це припиниться..?
ВІН: Кажуть ніби вони мають дві тисячі подібних ракет.
ВОНА: А скільки вони вже їх відстріляли?
ВІН: Не знаю. Вони ж стріляють по багатьох містах, не лише по Києву.
ВОНА: А можна щось зробити, щоб росіяни по нас не стріляли?
ВІН: Треба вчиняти на Москву міжнародний тиск. Може тоді росіяни і припинять свою війну.
ВОНА: А ти маєш зброю..?
ВІН: Ні. Я не маю зброї.
ВОНА: Ти повинен придбати собі якогось пістолета.
ВІН: Навіщо?
ВОНА: Щоб убивати росіян, коли вони прийдуть.
ВІН: Їх багато…
ВОНА: Я знаю. Але крізь наші двері увійде лише декілька молодих росіян з бажанням убивати тебе і гвалтувати мене, і врешті теж убити. Ти повинен їх убити першим.
ВІН: Уряд не дозволяє нам володіти зброєю.
ВОНА: Чому?!
ВІН: Уряд вважає, що маючи зброю, ми вийдемо на вулиці та й повбиваємо одне одного.
ВОНА: Чому б це ми мали убивати одне одного, коли в цей час російські ракети руйнують наші міста, після них до наших міст вдираються російські танки і руйнують залишки наших будинків, а за ними приходять російські солдати, щоб убивати усіх нас?!
ВІН: Не знаю. Уряд нами керує. І він спирається на поради своїх радників.
ВОНА: А себе наш уряд захищає?
ВІН: Так. Уряд охороняють озброєні люди.
ВОНА: Тоді з нас хтось тут очевидно збожеволів.
ВІН: Хто?
ВОНА: Росіяни. Наш уряд. Їхні радники. Чи може ми з тобою..?
ВІН: Ти міркуєш логічно. Я розумію твою логіку. Отже, ми з тобою, поки що, точно не божевільні.
ВОНА: То ти придбаєш зброю?
ВІН: А ти точно хочеш, щоби я придбав собі зброю?
ВОНА: Хочу.
ВІН: Думаю, не варто на це витрачати грошей.
ВОНА: Наших обмежених фінансових ресурсів.
ВІН: Я дочекаюся, поки автоматична штурмові гвинтівки почнуть валятися на вулицях.
ВОНА: І таке тут може трапитися?..
ВІН: Може. Хоча, не гарантовано що обов’язково трапиться.
ВОНА: І як ми тоді житимемо?
ВІН: Щоби не перечепитися об автомати на тротуарах, люди розсуватимуть їх ногами, звільняючи собі місце для проходу.
ВОНА: І ти…?
ВІН: І я підберу собі парочку, та й занесу додому.
ВОНА: І наша квартира..?
ВІН: Перетвориться на ДЗОТ.
ВОНА: Ми оборонятимемося від росіян! Ми стрілятимемо з балкона, з вікон у вітальні та з кватирки у кухні!
ВІН: Боюся, кохана, що натомість ми безвилазно сидітимемо у ванній кімнаті.
ВОНА: Тримаючи оборону?!
ВІН: Ні. Очікуючи закінчення повітряної атаки росіян.
ВОНА: Ти повинен забезпечити нашу родину зброєю! Ми поженемо їх назад до Москви!
ВІН: Кого?
ВОНА: Наших ворогів!
(ПАУЗА.)
ВОНА (Продовжує): …Чи ти вагаєшся?
ВІН: Ні. Вагар не вагається. Вагаються ваги.
ВОНА: Вагається вага.
ВІН: У кого як.
ВОНА: Ти знову хочеш мене образити?! Я не жирна. Я струнка. То у мене такі форми.
ВІН: Я зважу це питання, але ти на мене не тисни, добре?..
ВОНА: До чого тут тиск? Не замовляй мені зуби – ти спершу обмовився: що маєш цукор.
ВІН: Так. Цукор.
ВОНА: Ну?
ВІН: А коли вміст цукру в крові зростає, він провокує підвищений тиск крові.
ВОНА: І що?
ВІН: І мені темніє в очах.
ВОНА: Я й без того бачу тут усе крізь сутінки. Таке – якесь дуже тьмяне усе довкола. Ось, хоча б твоя сорочка, якого вона кольору?
ВІН: Блакитна.
ВОНА: А я її бачу сірою. Як і усі твої простирадла.
ВІН: Бо ти ходиш тут у сонцезахисних окулярах.
ВОНА: Навіщо?
ВІН: Бо ти каталася у Протасовому Яру на сноуборді, прийшла додому вся мокра, у засосах на шиї, без шапки! На тобі були вдягнені чужі чоловічі лижні штани, і коли я повідомив тобі про це, ти відповіла, ніби від білизни!!! Від блиску занадто білого снігу ти отримала «курячу сліпоту»!
ВОНА: Не треба! Білизни там не було. (Прикушує язика.)
(ПАУЗА.)
ВОНА (продовжує): І я отримала «снігову сліпоту»! А не курячу!!! Ти – драний чоловік-шовініст! Тут поряд із тобою існують інші індивідууми, з іншим баченням світу, з іншою позицією, з іншими нахилами, з іншою орієнтацією! Нічого курячого в мені немає!!!
ВІН: Я запам’ятаю.
ВОНА: Запиши собі десь це!
ВІН: Кому?
ВОНА: Мені.
ВІН: А ти не можеш це собі записати?
ВОНА: Ні!
ВІН: Чому..?
ВОНА: Бо у мене забинтовані руки.
ВІН: Бо це я наклав тобі пов’язки, і я порадив тобі вдягти сонцезахисні окуляри.
ВОНА: Ну…?
ВІН: І ти їх з того часу так і не скидаєш.
ВОНА: Бо маю право!
ВІН: Гаразд-гаразд…
ВОНА: Не тисни на мене!
ВІН: У чому я чиню на тебе тиск?
ВОНА: Ти ТАК ДИВИВСЯ на мене після сноубордингу, ніби я тобі винна!
ВІН: Ні-ні. Зажди. Це ж у мене тиск.
ВОНА: Який?
ВІН: Тиск крові.
ВОНА: Яка група?
ВІН: Я не знаю. Він тисне – і все.
ВОНА: Це ти на мене тиснеш!
ВІН: Я..?
ВОНА: Ти!
ВІН: Я не можу на тебе тиснути. Я побачив тебе вперше в житті дві години тому. Ти зайшла до мене мокра і я запропонував тобі обсушитися…
ВОНА: Знаю я ці фокуси! Роздягайся, люба, ми обсушимо твій одяг. І – бац! Я вже бреду кудись містом, у мокрих чоловічих лижних штанях!
ЯВА ЧЕТВЕРТА.
Ті ж самі. Там же.
(Світло блимає. За вікном виблискує спалах. Гуркоче вибух.)
ВОНА: Ми ще живі..?
ВІН: Так. Ти ж чула вибух. Отже, він був не наш.
ВОНА: Тобто, «не наш»..?
ВІН: Ця російська ракета влучила у когось іншого.
ВОНА: І де той хтось інший жив?!
ВІН: Схоже, десь за Вишгородом.
ВОНА: Хіба Київ такий маленький, що ми чуємо вибухи російських ракет, що падають аж десь у передмістях?!
ВІН: Ні, то ракети такі потужні, що їхні вибухи чутно здалеку.
ВОНА: А як вони називаються..?
ВІН: По-різному. Але я собі уявляю, що кожна з них – то «Сатана».
ВОНА: Якась диявольська назва…?
ВІН: Росіяни усвідомлюють, що вбиваючи українців вони виконують роботу диявола.
ВОНА: Перехрестись.
ВІН: Чому?
ВОНА: Ти двічі вимовив погані слова.
ВІН: Які?
ВОНА: …«сатана» і «диявол»…
ВІН: Тепер і ти мусиш перехреститися.
ВОНА: Я невіруюча.
ВІН: Російській ракеті все одно. Вона смертельна для всіх.
ВОНА: Тоді перехрещусь.
(Хрестяться обоє.)
ВІН: Я розумію тебе. Тобі теж потрібно понизити тиск.
ВОНА: Мартіні.
ВІН: Окей, мартіні. Там у шафці ще є.
ВОНА: І кава щоб була з цукром!
ВІН: Я пошукаю.
ВОНА: А що ти тут робив, коли я прийшла?!
ВІН: Писав п’єсу…
ВОНА: Ти писар? Уже не зенітник? Не винищувач танків?!
ВІН: Ні, люба. Я нікого не винищувач. Я тоді, як ти ввалилася… Увійшла…
ВОНА: З’явилася. Дами з’являються.
ВІН: Так-так, чудово, дивовижно з’явилася…
ВОНА: І що..?
ВІН: Я тоді, було, писав собі ІНШУ П’ЄСУ.
ВОНА: А тепер..?
ВІН: О! Тепер я пишу п’єсу з тобою.
ВОНА: ЩОООО?!!!
ВІН: Ой, про тебе. Ти ж врешті з’явилася…
ВОНА: Як геній чистої краси..?
ВІН: Абсолютно. А можна я трішки приляжу..?
ВОНА: Що ти писав?
ВІН: Таку п’єсу: «НЛО не падає двічі в одне місце».
ВОНА: Хто автор?
ВІН: Я.
ВОНА: Хто – я? Я, чи ти?
ВІН: Ну, це залежить…
ВОНА: Від чого?
ВІН: Від кого. Від автора.
ВОНА: І..?
ВІН: Це п’єса Володимира Сердюка.
ВОНА: З дійовими особами?
ВІН: Так. Там є дійові особи:
ВОНА: Які?
ВІН: Ну, якщо поза межами зорельоту прибульців – то тоді: Таксист, Поліцай, Красуня з бару…
ВОНА: Це я.
ВІН: Священник…
ВОНА: Це ти.
ВІН: А усередині зорельоту прибульців – там… Прибулець-самка…
ВОНА: Це я.
ВІН: Прибулець-самець
ВОНА: Це ти.
ВІН: Прибулець-керівник…
ВОНА: Що за хернія..?! Звідкіля на інших планетах керівники? Вони що, і там є.?!
ВІН: Тигреня…
ВОНА: О! Тигреня – це добре. Це я.
ВІН: Жива ігуана
ВОНА: Це теж я.
ВІН: Мертва ігуана з двома відкушеними лапками…
ВОНА: Не може бути!!!! (Дивиться на свої забинтовані руки) ДЕ Я?!!
(Вибухає наступна російська ракета. Світло гасне.)
ГУЧНИЙ ГОЛОС НІЗВІДКИ: «Тиск підвищується! Прохання задраїти люки! До наступної сонячної системи – політ триватиме двісті років. Добраніч!»
(Лунає приємна мелодія із кінофільму «Космічна одіссея 2001 року».)
© Володимир Сердюк
Київ, Україна. Лютий 2022 року.
