ТАТО ДОРОСЛОЇ ДОНЬКИ
Сторінки щоденника
Олена Щербина
24.02 2022, 6.00
ТАТО: – Привіт, Лєн.
Я: – Привіт, Тату.
ТАТО: – Ти швидко відповіла, отже не спиш і вже знаєш…
Я: – Так, Пап, знаю…
ТАТО: – Ти ж від’їздиш?
Я: – Ні, Пап. Київ не візьмуть!
ТАТО: – Лєн…
Я: – Так. Тату, я вже сказала…
ТАТО: – Ось ти завжди такою була!
26.02.2022
(Три пропущених дзвінки від Тата. За вікном вибухає так, що моє «все ОК» лунатиме явно дуже палевно. Ловлю мить, поки стихне, і набираю його.)
Я: – Пап, ти телефонував. Не хвилюйся, все ОК!
ТАТО: – Олено, у твій район прилетіло… Від’їжджай!
Я: – Пап, по-перше, мій район розміром як весь Чернігів, по-друге, не прилетіло, а то лише уламок, слава ППО!
ТАТО: – Олено, ну гупнуло ж, ось щойно…
Я: – Пап, то я впустила каструлю! (Бля, що я несу!)
ТАТО: – Олено, ти навіть не знаєш, де у тебе каструлі!
Я: – Так, Тату, я сказала: усе ОК, значить – усе ОК! Київ не візьмуть!
28.02.2022
Я: – Тату, як ти?
ТАТО: – Усе добре!
Я: – Пап, Чернігів бомбардують… Прилітає?
ТАТО: – Ну стріляють…
Я: – Наші чи ні?
ТАТО: – Лєн, звідкіля ж мені знати? Вони ж повідомлень не надсилають! (Бреше все, перше, що вчишся розрізняти: наші – не наші.)
Я: – Пап, може виїдеш?
ТАТО: – Олено, все, я не маю коли. Окопи треба копати.
Я: – Які окопи, Пап?!
ТАТО: – Такі. На мене хлопці чекають.
Я: – Які хлопці?!
ТАТО: – Так. Олено! Все буде добре – Києва не візьмуть. Ми їм не дамо!
Тато живе під Черніговом і вже місяць як, з 1 березня, він зник з радарів. Тато вручну виготовляє бандури, які роз’їжджаються по цілому світові. А ще він має сад. Там росте багато сортів винограду («Оці, для споживання, а цей – на вино!») і цілі тюльпанові поля, на фото – саме вони («Поглянь, у мене тут майже Голландія!»)
На третій день війни він записався до Територіальної Оборони, тому що в далеких 1980-тих служив в Афганістані, а отже «…я маю бойовий досвід, нехай лише спробують відмовити!».
За три дні Татові виповниться 63 роки.
Пап, Київ не взяли. Все буде добре?
02.04.2022
(Виклик від тата, миттю знімаю слухавку. Там – далекий голос і дикі поміхи, через що чутно лише окремі склади. Глибоко вдихаю, говорю собі, що я – сильна.)
Я: – Ало! Погано чути! Ало!
ТАТО: – Олено? Олено! Це ти?
Я: – Тату! Ти живий? (Нічого тупішого я ніколи не запитувала)
ТАТО: – Так, живий! Ти теж жива, отже таки виїхала. Розумничка!
Я: – Пап, я нікуди не виїздила…
ТАТО: – А як же ти вижила?
Я: – Пап, ти про що?
ТАТО: – Ми з 5 березня перебували в оточенні, нам сказали: країну здали, Київ зрівняли з землею і там усі загинули. Але я не хотів вірити, що тебе вже немає…
Я: – Пап, я ж тобі говорила: Київ не візьмуть. Його й не взяли!
ТАТО: – Виходить, ми тут не даремно стояли. Олено, а чи війна вже закінчилася? (Тут я зависла)
Я: – Ні, тату, вибач…
ТАТО: – А чия ж тоді країна?
Я: – Наша, пап, наша!
ТАТО: – А перемовини відбулися? (Тут у мене закінчилися слова)
Я: – Були, пап, цього не розповіси – треба співати. І взагалі, моя черга запитувати. Як ти?
ТАТО: – Усе добре, доню. Мене поранили тільки.
Я: – Що?!
ТАТО: – Не переживай, уламки повитягали і руку знову пришили, все буде добре!
Я: – Що пришили? Як? Коли? Тату, чим допомогти?!
Звичайно ж, тієї миті зв’язок перервався, і абонент знову «поза зоною». Я за три хвилини розмови перенабирала татів номер п’ять разів, за жахливого зв’язку намагалась у двох словах змалювати події минулого місяця, а мій оху@ватор розлетівся на друзки: я у ХХІ сторіччі, немов у пост-апокаліптичному фільмі пояснюю татові: я жива, Київ існує, країна наша, війна не закінчилася… Родзинкою на цей п@здецевий тортик – пришита рука з якої повитягували уламки.
Я не знаю, чим і як допомогти, я навіть не знаю, де він.
Єдине, що знаю – тато точно живий, йому сьогодні виповнилося 63 роки. Тепер напевно. І він теж не хотів вірити, ніби я загинула – це у нас сімейне.
7.04.2022
(Дорога до Чернігівської області виявилася легшою, ніж я уявляла. На ділянці М-01 від Козельця устигли покласти свіжий асфальт. Правда тепер він «співає» від слідів гусеничної техніки. Чим далі вглиб області, тим менше машин. За Кіптями їх майже немає, перед Красним – вже зовсім.
Зате залишилися сліди боїв: ось пеньки замість дерев у лісосмузі від дій артилерії. Отже треба їхати повільно і дивитися пильно, тому що вирва від ракети з установки «Град» мала в діаметрі, зате глибока, можна й колеса позбутися. А, онде, у вирві від вибуху чогось великого калібру, вже лежить автобус, пірнувши в неї передніми колесами на пів корпусу.
Касети від заборонених бомб, гільзи від артилерійських снарядів, згорілі танки та їхні залишки та багато усілякого – лише встигай маневрувати. Добре, що Андрій Скопиченко драйвить як боженька і помічає небезпеку здалеку).
Останній блок-пост перед Іванівкою, стандартне опитування:
СОЛДАТ: – Куди їдете?
Я: – До батька
СОЛДАТ: – Що в багажнику?
Я: – Харчі, медицина (залишилося 3,7 км, спробуйте лишень мене зупинити!)
СОЛДАТ: – Дякую за мужність, проїжджайте!
Я: – Вам дякую!
Дім батька стоїть, хвіртку наглухо зачинено, та я знаю, як відчинити її цвяхом і де взяти того цвяха.
Будинок не замкнено…
Я: – Тату!
ТАТО: – Дочко, а як ти сюди… навіщо?
Я: – Тому що, пап!ТАТО
***
ТАТО: – Олено, це так цікаво, ніби в кіно про війну, лише по-справжньому! Ходімо, покажу, куди снаряд упав!
ТАТО: – Мені на веранді скло прострелили, так я 5 березня зранку вирішив його швиденько замінити (!!!). Щойно я все приніс, а воно як прилетить! Я впав на землю, потім підводжу голову, а мені рукавицю порвало, годяща така, нова… А потім вона мокрою стала чомусь, липкою, і люди прибігли, кричать, руку мені джгутом мотають. Відвезли до лікарні у Чернігів, там такі лікарі добрі – без черги прооперували, уявляєш! Та й інші уламки повитягали.
Я: – Які інші, пап?
ТАТО: – Ну в ногах, і в боку. То вже позаживало, а ось рука поки ще погано згинається, лікар сказав: за 4 тижні загоїться, а я ось іще лопати взяти не можу!
Я: – Пап, яка лопата?!
ТАТО: – Сад потрібно скопати, весна ж, Олено.
Я: – Пап, збирайся, до Києва поїдемо.
ТАТО: – Нікуди я не поїду! У мене тут собака, курочки, кицька онде прибилася. Придумала таке – їхати!
Я: – Пап, які ще курочки?
ТАТО: – Рябі, та й білі є. Сама ж чому не від’їхала?
Я: – По-перше, я знала, що Київ не візьмуть! А по-друге, це мій дім, моє місто! І взагалі!
ТАТО: – Так отож…
***
ТАТО: – Олено, а вони що, справді жебраки? У людей, онде, навіть черевики, шкарпетки й труси покрали, навіть ношені.
Я: – Пап, там 50 мільйонів серуть у дірки в землі, вони нічого солодшого за моркву не їли.
ТАТО: – Так, у багатьох і всю консервацію повиносили. Навіть компоти. Але вони ж за три години повтікали, немов щурі. То вже мого погреба не встигли обнести. Так що бери мішок картоплі та банку сала!
Я: – Пап, я ж сала не їм, а картоплю куплю, мені багато не треба.
ТАТО: – Олено, скільки вас там у Києві залишилося?
Я: – Близько двох мільйонів людей.
ТАТО: – І що, два мільйони не з’їдять мішка картоплі та банки сала? Війна ще не закінчилася, а вони там харчами перебирати надумали.
Я: – Пап, у нас у місті є їжа, я що, сюди по картоплю їхала?
ТАТО: – Так. Не придурюйся тут мені, відчиняй багажника!
***
Порожній блок-пост у Красному на зворотному шляху вже не порожній.
СОЛДАТ: – Куди їдете?
Я: – Додому, до Києва.
ТАТО: – Де були?
Я: – У батька в Іванівці.
СОЛДАТ: – Що в багажнику?
Я: – Мішок картоплі та банка сала.
СОЛДАТ: – Зброя є?
Я: – На жаль, нема. Але якщо якесь недобите рашистське падло вилізе з лісу – можу в’@бать його банкою!
СОЛДАТ: – Бережіть себе!
***
Тато бачив справжню війну, він розповідав, як під його воротами стояв танк російських окупантів, як на грядках рашисти розгорнули мінометну залогу і тато пішов з ними сваритися, як у нього «віджали» новенький трицикл, а тато пішов і забрав його собі знову…
Цілісіньку дорогу тато сміявся і жартував. Волосся татове цілком побіліло, немов підсніжники у його саду.
Олена Щербина, Київ
