ТАТО ДОРОСЛОЇ ДОНЬКИ
Сторінки щоденника
Олена Щербина
24.02 2022, 6.00
ТАТО: – Привіт, Лєн.
Я: – Привіт, Тату.
ТАТО: – Ти швидко відповіла, отже не спиш і вже знаєш…
Я: – Так, Пап, знаю…
ТАТО: – Ти ж від’їздиш?
Я: – Ні, Пап. Київ не візьмуть!
ТАТО: – Лєн…
Я: – Так. Тату, я вже сказала…
ТАТО: – Ось ти завжди такою була!
26.02.2022
(Три пропущених дзвінки від Тата. За вікном вибухає так, що моє «все ОК» лунатиме явно дуже палевно. Ловлю мить, поки стихне, і набираю його.)
Я: – Пап, ти телефонував. Не хвилюйся, все ОК!
ТАТО: – Олено, у твій район прилетіло… Від’їжджай!
Я: – Пап, по-перше, мій район розміром як весь Чернігів, по-друге, не прилетіло, а то лише уламок, слава ППО!
ТАТО: – Олено, ну гупнуло ж, ось щойно…
Я: – Пап, то я впустила каструлю! (Бля, що я несу!)
ТАТО: – Олено, ти навіть не знаєш, де у тебе каструлі!
Я: – Так, Тату, я сказала: усе ОК, значить – усе ОК! Київ не візьмуть!
28.02.2022
Я: – Тату, як ти?
ТАТО: – Усе добре!
Я: – Пап, Чернігів бомбардують… Прилітає?
ТАТО: – Ну стріляють…
Я: – Наші чи ні?
ТАТО: – Лєн, звідкіля ж мені знати? Вони ж повідомлень не надсилають! (Бреше все, перше, що вчишся розрізняти: наші – не наші.)
Я: – Пап, може виїдеш?
ТАТО: – Олено, все, я не маю коли. Окопи треба копати.
Я: – Які окопи, Пап?!
ТАТО: – Такі. На мене хлопці чекають.
Я: – Які хлопці?!
ТАТО: – Так. Олено! Все буде добре – Києва не візьмуть. Ми їм не дамо!
Тато живе під Черніговом і вже місяць як, з 1 березня, він зник з радарів. Тато вручну виготовляє бандури, які роз’їжджаються по цілому світові. А ще він має сад. Там росте багато сортів винограду («Оці, для споживання, а цей – на вино!») і цілі тюльпанові поля, на фото – саме вони («Поглянь, у мене тут майже Голландія!»)
На третій день війни він записався до Територіальної Оборони, тому що в далеких 1980-тих служив в Афганістані, а отже «…я маю бойовий досвід, нехай лише спробують відмовити!».
За три дні Татові виповниться 63 роки.
Пап, Київ не взяли. Все буде добре💔
02.04.2022
(Виклик від тата, миттю знімаю слухавку. Там – далекий голос і дикі поміхи, через що чутно лише окремі склади. Глибоко вдихаю, говорю собі, що я – сильна.)
Я: – Ало! Погано чути! Ало!
ТАТО: – Олено? Олено! Це ти?
Я: – Тату! Ти живий? (Нічого тупішого я ніколи не запитувала)
ТАТО: – Так, живий! Ти теж жива, отже таки виїхала. Розумничка!
Я: – Пап, я нікуди не виїздила…
ТАТО: – А як же ти вижила?
Я: – Пап, ти про що?
ТАТО: – Ми з 5 березня перебували в оточенні, нам сказали: країну здали, Київ зрівняли з землею і там усі загинули. Але я не хотів вірити, що тебе вже немає…
Я: – Пап, я ж тобі говорила: Київ не візьмуть. Його й не взяли!
ТАТО: – Виходить, ми тут не даремно стояли. Олено, а чи війна вже закінчилася? (Тут я зависла)
Я: – Ні, тату, вибач…
ТАТО: – А чия ж тоді країна?
Я: – Наша, пап, наша!
ТАТО: – А перемовини відбулися? (Тут у мене закінчилися слова)
Я: – Були, пап, цього не розповіси – треба співати. І взагалі, моя черга запитувати. Як ти?
ТАТО: – Усе добре, доню. Мене поранили тільки.
Я: – Що?!
ТАТО: – Не переживай, уламки повитягали і руку знову пришили, все буде добре!
Я: – Що пришили? Як? Коли? Тату, чим допомогти?!
Звичайно ж, тієї миті зв’язок перервався, і абонент знову «поза зоною». Я за три хвилини розмови перенабирала татів номер п’ять разів, за жахливого зв’язку намагалась у двох словах змалювати події минулого місяця, а мій оху@ватор розлетівся на друзки: я у ХХІ сторіччі, немов у пост-апокаліптичному фільмі пояснюю татові: я жива, Київ існує, країна наша, війна не закінчилася… Родзинкою на цей п@здецевий тортик – пришита рука з якої повитягували уламки.
Я не знаю, чим і як допомогти, я навіть не знаю, де він.
Єдине, що знаю – тато точно живий, йому сьогодні виповнилося 63 роки. Тепер напевно. І він теж не хотів вірити, ніби я загинула – це у нас сімейне.
7.04.2022
(Дорога до Чернігівської області виявилася легшою, ніж я уявляла. На ділянці М-01 від Козельця устигли покласти свіжий асфальт. Правда тепер він «співає» від слідів гусеничної техніки. Чим далі вглиб області, тим менше машин. За Кіптями їх майже немає, перед Красним – вже зовсім.
Зате залишилися сліди боїв: ось пеньки замість дерев у лісосмузі від дій артилерії. Отже треба їхати повільно і дивитися пильно, тому що вирва від ракети з установки «Град» мала в діаметрі, зате глибока, можна й колеса позбутися. А, онде, у вирві від вибуху чогось великого калібру, вже лежить автобус, пірнувши в неї передніми колесами на пів корпусу.
Касети від заборонених бомб, гільзи від артилерійських снарядів, згорілі танки та їхні залишки та багато усілякого – лише встигай маневрувати. Добре, що Андрій Скопиченко драйвить як боженька і помічає небезпеку здалеку).
Останній блок-пост перед Іванівкою, стандартне опитування:
СОЛДАТ: – Куди їдете?
Я: – До батька
СОЛДАТ: – Що в багажнику?
Я: – Харчі, медицина (залишилося 3,7 км, спробуйте лишень мене зупинити!)
СОЛДАТ: – Дякую за мужність, проїжджайте!
Я: – Вам дякую!
Дім батька стоїть, хвіртку наглухо зачинено, та я знаю, як відчинити її цвяхом і де взяти того цвяха.
Будинок не замкнено…
Я: – Тату!
ТАТО: – Дочко, а як ти сюди… навіщо?
Я: – Тому що, пап!ТАТО
***
ТАТО: – Олено, це так цікаво, ніби в кіно про війну, лише по-справжньому! Ходімо, покажу, куди снаряд упав!
ТАТО: – Мені на веранді скло прострелили, так я 5 березня зранку вирішив його швиденько замінити (!!!). Щойно я все приніс, а воно як прилетить! Я впав на землю, потім підводжу голову, а мені рукавицю порвало, годяща така, нова… А потім вона мокрою стала чомусь, липкою, і люди прибігли, кричать, руку мені джгутом мотають. Відвезли до лікарні у Чернігів, там такі лікарі добрі – без черги прооперували, уявляєш! Та й інші уламки повитягали.
Я: – Які інші, пап?
ТАТО: – Ну в ногах, і в боку. То вже позаживало, а ось рука поки ще погано згинається, лікар сказав: за 4 тижні загоїться, а я ось іще лопати взяти не можу!
Я: – Пап, яка лопата?!
ТАТО: – Сад потрібно скопати, весна ж, Олено.
Я: – Пап, збирайся, до Києва поїдемо.
ТАТО: – Нікуди я не поїду! У мене тут собака, курочки, кицька онде прибилася. Придумала таке – їхати!
Я: – Пап, які ще курочки?
ТАТО: – Рябі, та й білі є. Сама ж чому не від’їхала?
Я: – По-перше, я знала, що Київ не візьмуть! А по-друге, це мій дім, моє місто! І взагалі!
ТАТО: – Так отож…
***
ТАТО: – Олено, а вони що, справді жебраки? У людей, онде, навіть черевики, шкарпетки й труси покрали, навіть ношені.
Я: – Пап, там 50 мільйонів серуть у дірки в землі, вони нічого солодшого за моркву не їли.
ТАТО: – Так, у багатьох і всю консервацію повиносили. Навіть компоти. Але вони ж за три години повтікали, немов щурі. То вже мого погреба не встигли обнести. Так що бери мішок картоплі та банку сала!
Я: – Пап, я ж сала не їм, а картоплю куплю, мені багато не треба.
ТАТО: – Олено, скільки вас там у Києві залишилося?
Я: – Близько двох мільйонів людей.
ТАТО: – І що, два мільйони не з’їдять мішка картоплі та банки сала? Війна ще не закінчилася, а вони там харчами перебирати надумали.
Я: – Пап, у нас у місті є їжа, я що, сюди по картоплю їхала?
ТАТО: – Так. Не придурюйся тут мені, відчиняй багажника!
***
Порожній блок-пост у Красному на зворотному шляху вже не порожній.
СОЛДАТ: – Куди їдете?
Я: – Додому, до Києва.
ТАТО: – Де були?
Я: – У батька в Іванівці.
СОЛДАТ: – Що в багажнику?
Я: – Мішок картоплі та банка сала.
СОЛДАТ: – Зброя є?
Я: – На жаль, нема. Але якщо якесь недобите рашистське падло вилізе з лісу – можу в’@бать його банкою!
СОЛДАТ: – Бережіть себе!
***
Тато бачив справжню війну, він розповідав, як під його воротами стояв танк російських окупантів, як на грядках рашисти розгорнули мінометну залогу і тато пішов з ними сваритися, як у нього «віджали» новенький трицикл, а тато пішов і забрав його собі знову…
Цілісіньку дорогу тато сміявся і жартував. Волосся татове цілком побіліло, немов підсніжники у його саду.
Олена Щербина, Київ
