Категорії
драматургія рецензія сценарій

Рецензія на  український драматичний фільм «Додому»

«Додому» («Evge», кримськотатарською) то повнометражний режисерський дебют Нарімана Алієва з Ахтемом Сеїтаблаєвим і Ремзі Біляловим у головних ролях. Світова прем’єра цієї стрічки відбулася 2019 року на Каннському міжнародному кінофестивалі.

Вікіпедія

Дата випуску7 листопада 2019 р. (Україна)

РежисерАлієв Наріман Рідьванович

ПродюсерВолодимир Яценко

Насправді ж фільм «Додому» називається словом “Evge”, яке не видається глядачеві чужим, оскільки є коренем слова «Євгеніка» – практика покращення духовного і фізичного здоров’я людини, а, отже, це теж про шлях до себе, про повернення до витоків, до місця, де ми народилися. І закінчується словом “Бісмілля” – скороченою формою від «Бісмілля-ір-рахмані-р-рахім» (іменем Аллаха милостивого, милосердного)», коли, відпливаючи вночі у темряву, що нависла над Сивашем, але яка ніби творить темряву над річкою Стікс, його вимовляє головний герой, і ми знаємо чому – бо багато людей ще повернеться до Бога, і їх нам треба поважати. Так ось, тієї миті на екрані з’являються титри слова «Бісмілля» – і все. Без перекладу. І відсутність перекладу з кримськотатарської, здається, й не вражає українських глядачів. Схоже, до кінця кіноповісті їм усім вже стає зрозумілим зміст цього слова, яке є першим словом молитви.

Axtem Seitablaiev in Evge feature movie
Ахтем Сеїтаблаєв у фільмі “Додому”

Можна лише подякувкати авторам сценарію, за цю їхню мистецьку знахідку. Ці прадавні молитви, що прошивають і зшивають полотно розповіді, виводять історію про цілком сучасні події (старший син загинув на російсько-українській війні, рідний Крим окупували російські загарбники) на рівень епічного, майже міфологічного оповідання. Бо це є також історія про загубленого сина, і про батька, який намагається віднайти та повернути собі свого молодшого сина, щоб вберегти рівновагу в житті. І історія ця сама є вічною.

Axtem Seitablaiev and Remzi Bilyalov in a scene from Evge feature movie
Ахтем Сеїтаблаєв і Ремзі Білялов у одній зі сцен художнього фільму “Додому”

Те, що старший син загинув у бою геройською смертю, вказує, що його батько таки доклався до виховання сина у бойових та патріотичних традиціях. Тепер тато намагається навчити молодшого сина давнім традиціям, і передати йому власні, такі необхідні життєві навички, не лише молитви, а й ставлення до жінок та ножового бою, на вдосконалення яких сам тато явно витратив не одне десятиріччя. Він мусить так робити, бо поспішає. Бо розуміє, що мав би це зробити давно, коли син ще був хлопчиком, а не юнаком, та в ті часи хворіла дружина цього чоловіка, вимагаючи додаткової опіки, він будував дім для великої родини, на три сім’ї – власної, існуючої, та двох майбутніх – для своїх синів. Це потребувало величезних зусиль, зосередженості на процесі заробляння грошей, і на виховання дітей часу вже не залишалося, особливо, коли померла його дружина, і вони всі осиротіли. Тепер же, відчуваючи, що він має, чи не останню можливість, чоловік перетворює акти виховання на акти любові. Бо інакше вже й бути не може.

Чудовий сценарій.

Єдиним сумнівним місцем (як на мене) є сцена прориву батька і сина на автомобілі з тілом ще одного, покійного сина, через кордон, за допомогою підпалу трави. Підпал не допомагає порушникам. А прикордонники готові до підпалів, оскільки вони стаються часто. Проти цього існують старі перевірені тактики. Але не вдаватимемося у глибини науки про патрулювання прикордонних ділянок, з їхніми пастками і секретами. Пробачимо сценаристам їхнє бажання додати героїзму, тепер вже татові і синові, разом.

Чудовою, з погляду драматургії, є сцена з паперовим повітряним змієм, якого тато налаштував чужим дітям, і ніби життя повернулося до нього самого, і він сміється, бо жива пульсація змія у небі є чистим символом пульсації його власного серця, пульсації крові. Але, змій припиняє політ, і одночасно з ним, падає й батько. Бо логіка життя підказує, що попереду смерть, і забути про це неможливо.

Шкода, що в цей добрий сценарій, усе ж таки, потрапило й дрібне, гниле насіння кремлівської імперської пропаганди, коли в одній зі сцен у Києві, головний герой кричить на цивільну дружину, тепер вже вдову свого загиблого на фронті сина: «Це ти його вбила, пославши на війну!» – тобто, мається на увазі, якби його син не пішов воювати за Україну, то залишався б живим. А в іншій сцені, коли українські прикордонники знаходять у його автомобілі російські номерні знаки, головний герой обурено кричить: «Ви думаєте, нам там легко живеться, у Криму (під російською окупацією)?!» Дивний, якщо не сказати більше, дуалізм свідомості кримчанина – «1. Росіяни загарбали Крим, і нам тепер там жити важко. 2. Якщо стати на прю з росіянами, то російські солдати можуть тебе і вбити.» А як ти думав? І як ти хотів звільнити від російських загарбників Крим – шляхом покладання квітів до підніжжя пам’ятників російських «ихтамнетав»?! Ні, брате, звільнення прийде лише шляхом жертовності та героїзму, якого вимагає від усіх громадян України ідея звільнення України і Криму, і Донбасу, від теперішньої російської військової окупації.

З точки зору операторської майстерності – високою школою є виконання сцени з вогником запальнички вночі, яку тримає юнак, на фоні освітлених вікон далеких будинків. Усі деталі тут працюють (і спрацьовують)! Операторові вдається об’єднати в одному кадрі усі шість планів: зі світловою аурою довкола голови юнака, стійкого вогника запальнички, незважаючи на нічний вітерець, зоряного неба, і далекого нічного міста. Не впевнений, чи сяяв там ще й Місяць, але вже точно виблискувала роса на траві, і усі об’єкти – і в фокусі, і в розфокусовці – були необхідними мазками цієї суцільної єдиної і органічної картини Космоса, у якому й триває наше життя. Промовистими були також і крупні плани облич головних героїв фільму, я б їх назвав безпомилковими. Взагалі візуальна картина трагедії є побудована на плавності зміни кадрів і відсутності деталей,  чи сторонніх «фішечок», які б у цій картині, однозначно, були б зайвими.

Вражає остання сцена, де молодший син тягне піском порожнього пляжу мертве тіло свого старшого брата, а за ними шкутильгає ледве живий тато, і, щоб надихнутися, і отримати небесну підтримку, син заводить молитву, яку він вивчив лише вчора: «Бісмілля і Рахман і Рахмон…» і тато вторить йому, все тихше й тихше, і камера вже не показує тата, …і ми розуміємо – чому…

Хоча, звичайно ж, ця молитва сильна. Навіть стоячи спиною до розстрільної стінки, в останні миті, до того як пальці вбивць натиснуть на спускові гачки своїх автоматів, можна виразно прочитати її, і ошелешена розстрільна чота опустить зброю, так і не вистріливши. Але це вже буде інша сцена, з іншого фільму. І, насправді, нам не відомо, як до нашої смерті насправді ставиться Бог. Чи миліші ми йому живими, чи мертвими? Бо ми у всіх своїх станах перебуваємо з Богом, і у Бога.

Власне, про це й розповідає фільм «Додому».

 

Володимир Сердюк

 

Вперше опубліковано на сайті: newssky.com.ua

Категорії
прем'єра рецензія сучасна українська драматургія сценарій

Чорний ворон. Рецензія на кінопрем’єру

5 грудня 2019 року, Київ, Деснянський район, кінотеатр “Флоренція”. Перший день прокату фільму “Чорний ворон”. Режисер Тарас Ткаченко. Сеанс на 10.00, у холодній залі нас пятеро.

Зйомки історичного кіна «Чорний Ворон»

На екрані події 1922 року. Обставини схожі з нинішніми: на Україну прорвалися московські війська. У нестачі все, від людського співчуття та поваги до чужого життя і їжі, права вільно спілкуватися українською у своїй рідній країні. Зате вдосталь ненависті до нас російських загарбників, і нашої ненависті до хамла, яке суне на нас великими масами, добре озброєне і позбавлене знань з арифметики: вони не рахують, скільки вбили українців, і не рахують своїх утрат. Їм не до того. Вони, мов чужа, брудна повінь, заливають своїми тілами та своєю шовіністичною ідеологією наші землі.

Художній кінофільм “Чорний ворон” — то екранізація роману Василя Шкляра, книги з тією ж назвою, у якій описані події повстання проти більшовиків у Холодному Яру.

Перші враження. Такий фільм повинен був зявитися на екранах українських кінотеатрів дуже давно. Щастя, що його не знято у легковажній манері, бо для сучасного глядача було б легше дивитися щось на кшталт “вестерну”. До цього нас привчали за часів радянської окупації — ту війну називали “громадянською”, окупацію і розгром української держави росіянами називали “тріумфальною ходою радянської влади”. Усе трактувалося легко і весело: український народ (у московському трактуванні історії) “любив” російських поневолювачів і “радо їх зустрічав”, а як десь, часом, і траплялися осередки збройного опору загарбникам, то це все були узагальнено “какіє-то бандіти”. Загарбники знають, що місцевих героїв “не було”, украінці “всє билі прєдатєлі”. Так працював радянський заідеологізований кінематограф, затираючи українську історію, і сіючи “зуби дракона”, бадилля з яких буяє Україною й понині.

Перша подяка. Авторові тексту Василеві Шкляру.

Сценаристам: Михайлові Бриниху і Тарасові Антиповичу, за мужність назвати чорне — чорним, а біле — білим. Це основне.

Цей фільм залишиться у якості зразка серед кращих перших спроб переосмислення тих давніх історичних подій, і як вдала спроба зняти нашарування радянського лакування з подій “громадянської війни 1918-1922 років”.

Тепер-бо ми знаємо, що коли московські війська окуповують чужу їм країну, вони обов’язково описують своє власне вторгнення як місцеву “громадянську” війну, будь то хоч Україна, а хоч Іспанія, чи десятки інших країн, які свого часу вже постраждали від російського збройного втручання.

Звичайно, знімати фільм за текстом роману — то важка справа. Писати сценарій разом з письменником, автором цього роману — то випробування для сценаристів. Легше (і правильніше) було б написати окремий кіносценарій. Бо ритм тієї основної — епічної, романтичної оповіді загальмував екранну версію, позбавив динаміки мозаїку подій, яка мала би бути щільнішою. Навіть загибель людей викликає відчуття шоку, але не такого, який є притаманним для екранної розповіді. Втручаються авторські роздуми і рефлексії, а через них “провисає” ритм кінофільму. Для кіно ж властиві регулярні шокові моменти, яких ніхто не очікує, і пояснення яких ніхто не вимагає. Вони потрібні глядачеві, щоб насолодитися бойовиком, яким, як не крути, і є “Чорний ворон”.

Друга подяка за акторську гру. Основні характери отаманів (Тарас Цимбалюк, Павло Москаль) вимальовані чудово. Вони живі та справжні. А ось актори другого плану часто виглядали картонно, не знали що робити з руками та ногами, просто стояли, очікуючи, поки головний герой закінчить свою тираду. Навіть у бою вони виглядали непереконливо — з гвинтівок стріляли так картинно, немов із середньовічних мушкетів. А та війна вже була дуже схожою на сучасну партизанську війну: стоячи у ній стріляють мало, та й з коліна — теж, більше того, ніхто у лісі не дає бій, скупчившись групою. Тому такі герої, коли гинуть, не викликають глибокого співчуття: стовбичив у бою, от куля тебе й знайшла. Камера зафільмувала падіння тіла, яке саме винне, що у нього влучили, ось і все, знімаємо іншого, який навіть не злився зі стовбуром дерева. Упав. Знято. Як на мене, варто було б усіх акторів поганяти, з місяць, на Марусиному полігоні, дивись, їм би додалось і граційності. Та й одяг вже не був би на них таким чисто випраним, і з помітними складками від тривалого зберігання у шафах.

Актори, які грали “більшовиків”, перегравали, удаючи з себе поганих. І тому виглядало те дуже не переконливо. Я розумію, що вони грали роль ворогів, але вороги — то теж люди, з точки зору кіномистецтва. І якщо вони не проявляють себе як люди, то глядач і сприймає їх за порожнє місце. Хоча, усі актори були помітні, і я бажаю їм великих успіхів у нових фільмах. А тут, схоже, адміністрація для них скорочувала репетиційні періоди. Тому й вийшло так.

Слабке місце — жіночі образи (пардон май френч). Дуже гарні дівчата, дуже зосереджені, дуже намагалися виглядати красиво у всіх ситуаціях, та у всих епізодах спільних дій з чоловіками губилися і тьмяніли. Схоже, десь не допрацювали з ними балетмейстри, постановники рукопашного бою, можливо, сам режисер недостатньо переконливо пояснював їм зміст їхнього перебування у кадрі. Шкода. Так не повинно бути. Їх усіх мало не затьмарила акробатка на сцені, де вона одна (!) вертіла двома кремезними акробатами, роблячи з них підставки, і перетворюючи їх на тло свого виступу. Хоча ті чоловіки виглядали, ну чудо як, рельєфно!

Окрема подяка акторці, яка виконувала роль партизанки у загоні повстанців, і яка врешті-решт зарізала комісара. Вона була цікавішою за інших своїх колег-актрис, коли зявлялася у кадрі, протягом усього фільму. Вона варта відзнаки за найкращу роль другого плану. І ще треба відзначити отого монаха, який водив їх підземеллями. Ну, чувак давав вогню!

Музики було замало. Композитор Мілош Єліч. Але, коли на завершення лунала сучасна пісня, вона слугувала якимось “містком” між минулим і сьогоденням, додатково закріплюючи образи з фільму у свідомості сучасного глядача.

Операторська робота варта окремої позитивної оцінки. Оператор Олександр Кришталович. Камера була уважною і рухливою. Експерименти з камерою, і, окремо, з зображенням у студії, мусять оцінити спеціалісти. Ми, як глядачі, їх помітили, і вони нам сподобалися (хоч як би це “непрофесійно” й не пролунало з вуст оглядача).

Загалом, “Чорний ворон”, цей пригодницький, і правдивий з погляду на українську історію, кінофільм справляє приємне враження, він потрібен, і бажаний до перегляду. Але не таким стариганам, як я. Скоріш за все, більше користі від його переглядів отримають юні глядачі. І це буде — те, що треба.

Володимир Сердюк

Вперше опубліковано на сайті Newssky

Чорний ворон. Рецензія на кінопрем’єру

Категорії
драматургія п'єси сучасна українська драматургія

П’єси Анатолія Наумова доступні за посиланням

Наш давній автор, сучасний український драматург Анатолій Наумов, який нещодавно переїхав в Україну з окупованого Донецька, де він вимушено перебував усі ці п’ять воєнних років, щойно виклав у Мережу двадцять своїх п’єс.

Категорії
драматургія конкурси сучасна українська драматургія фестиваль

“Тиждень актуальної п’єси – 2019” – розпочато прийом п’єс на конкурс

Сучасних українських драматургів заохочують надсилати на конкурс п’єси, написані українською мовою.

Категорії
драматургія п'єса сучасна українська драматургія

“Ляльки” – п’єса сучасного українського драматурга Сергія Щученка

Як на часи, коли ми граємося іншими, а інші граються нами,

п’єса “Ляльки” Сергія Щученка залишається гостро актуальною.

Категорії
драматургія п'єса сучасна українська драматургія

“Катрін” – комедія сучасної української драматургеси Раїси Гончарової

 

Прем’єра комедії-детектива “Катрін”  відбулася у театрі “Вавилон” НПУ імені Петра  Драгоманова у Києві, 2017 року. Режисер Ірина Савченко.

Категорії
драматургія п'єса сучасна українська драматургія

Трагікомедія сучасного українського драматурга Олега Гончарова “Про що говорять коти”

До Вашої уваги п’єса сучасного українського драматурга Олега Гончарова про наше життя, з дещо іншого кута бачення