Відомий автор Анатолій Наумов зробив честь сайтові “Драматург“, надіславши для першої публікації свою щойно написану п’єсу “Кафедра для достойника”. Так народжуються традиції. Можливо, перш ніж в Україні з’явиться довгоочікуваний “театр першопрочитань” сценічних постановок п’єс – ми самостійно, як група однодумців, створимо місце в інтернеті для публікації найсвіжіших текстів, написаних сучасними українськими драматургами. Успіхів, панові Анатолію! З гарним починанням!

          

           КАФЕДРА ДЛЯ ДОСТОЙНИКА

 

                        Трагіфарс у двох засіданнях

 

 

ДІЙОВІ ОСОБИ:

 

К о м у с є в, проректор, солідна на вигляд людина.

Г р е ц ь-А п о н ь к і н а, професор, дама бальзаківського віку.

М о л я к а, доцент, постійно із саркастичною гримасою.

Н е д а в а й, успішний кандидат наук.  

С и ч у к, представник корпорації «Хімія плюс», відповідає в ній за інновації.

В і р ь о в с ь к и й, доктор наук дуже похилого віку. недочуває.

Д е р е в л я н а, викладачка, громадянська дружина Вірьовського.

Х о л є в а, симпатична аспірантка.

Б у з е в и ч, старший викладач, залицяльник Холєвої.

О д н о г у б е н к о, викладач, має похоронний бізнес.

П е р е в а г а, викладач, на дієті.

Ж о в т о к і н ь, викладач, завжди критично налаштований.

С л а в і к, випускник університету.

Е л ь в і р а, випускниця університету.

 

 

Обидва засідання кафедри відбуваються в залі для репетицій будинку культури хімзаводу корпорації «Хімія-плюс». Сцена умовно розділена на три частини. Основну займає цей зал, в якому ще збереглася дерев’яна поперечина-станок вздовж стіни – для танцювальних вправ. Майже всю стіну в залі займає розпис, який вже доволі вицвів від часу. На розписі зображено вокальний ансамбль бабусь, який захоплено співає. Ансамблю акомпанує гармоніст на максимально розтягненій вшир гармошці. А на передньому плані – хлопець та дівчина у вихорі танцю, він – навприсядки, вона – в напівоберті навкруг нього…

 

Посередині залу – довгий стіл для засідань. В кінці залу ліворуч – двері у відсік, де раніше зберігались костюми самодіяльних артистів, там на пересувних тацях пляшки та страви, заготовлені для бенкету. Праворуч перед дверима в зал невеличкий простір, тут прямо на підлозі притулена до стіни вивіска з написом «Кафедра інтегральної перспективи Затонецького університету економіки на базі корпорації «Хімія-плюс».   

 

 

ЗАСІДАННЯ ПЕРШЕ     

 

 

ГОЛОС СИЧУКА (за сценою). Дозвольте від імені корпорації «Хімія плюс» привітати вас, шановні співробітники новоствореної кафедри, на порозі нашого заводського Будинку культури! Моє прізвище Сичук Василь Петрович, я відповідаю в корпорації за інновації… Зараз ми піднімемося на другий поверх, де вас чекає сюрприз. Тож хвилинку-другу витримки. Прошу всіх за мною…

 

Учасники засідання кафедри, крім Комусєва, Недавая, Славіка та Ельвіри, виходять із-за куліс ліворуч і прямують авансценою в протилежний бік. Попереду – Сичук, немов екскурсовод, за ним Вірьовський, якого підтримує Деревляна, потім Моляка і Грець-Апонькіна, Бузевич і Холєва, які тримаються парою і завжди трохи осторонь, потім Жовтокінь, Перевага, Одногубенко. 

 

СИЧУК. Прошу сюди. (Показує рукою вперед.) Ми не на концерт, шановні, якщо у кого промайнула така гадка. Будинок культури вже п’ять років як, образно кажучи, на замку. Тут зараз в основному орендатори. Ринок же…

ГОЛОС АВТОРА. Хвилинку уваги, шановні!

 

Всі зупиняються – якраз на півдорозі.

 

ГОЛОС АВТОРА. Краще буде, якщо кожен із членів новоствореної кафедри одразу відрекомендує себе глядачам.

 

Всі як по команді обертаються на Вірьовського.

 

ПЕРЕВАГА. Спочатку ви, Михайле Ільковичу.

ОДНОГУБЕНКО. Хто ж як не ви?!

ЖОВТОКІНЬ. Тільки ви, аксакале наш!

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському, на вухо, голосно). Всі хочуть, щоб ти першим, Михайлику.

Деревляна підводить Вірьовського ближче до глядацького залу.

 

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Я – Вірьовський, Михайло Ількович. Доктор економічних наук, професор. Е-е… Заслужений діяч науки і техніки. Е-е… Трохи недочуваю, тому закриваю очі, щоб краще почути. Хоча дехто це сприймає так, начебто я засинаю. А це (показує на Деревляну) – моя Віра. Це не те, що ви подумали – про віру, надію і… е-е… любов. Скоріше, вона – моя опора. А Віра – так її звати.

ДЕРЕВЛЯНА. Я просто викладач. Моє прізвище Деревляна. Михайло Ількович як завжди правий, Віра – моє ім’я. Хоча як без надії та особливо любові?! Саме тому я покохала Михайла Ільковича, чого сама від себе не очікувала. І не вірте, якщо хтось своїм чорним язиком скаже, що мене привабили його статки. Ви ж чудово знаєте, що якщо вже вік у коханні не має жодного значення, то статки й поготів.

 

Деревляна відводить Вірьовського назад, а вперед виходить Грець-Апонькіна. За нею по черзі представляються інші.

 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Я – Інна Сергіївна Грець-Апонькіна, кандидат наук, професор. Якби не Вірьовський, то я могла би очолити новостворену кафедру, а не доцент Моляка, наприклад, – взагалі якась підозріло незрозуміла людина. Втім, самі зможете переконатися, що за фрукт на смак цей Моляка.

МОЛЯКА. Моляка Микола Едуардович, кандидат наук, доцент. Хоча я, на відміну від декого, самі бачите, поки не професор, зате доцент не тільки за посадою, а й за вченим званням. І на відміну від декого, самі бачите, я одноосібний автор підручника для вищих навчальних закладів, за що мене могли б призначити завідувачем кафедри, а не як декого, самі бачите, – чи то за красиво підведені тушшю багатообіцяючі очі чи взагалі за заслужену неміч.

БУЗЕВИЧ (він виходить вперед разом із Холєвою). Бузевич Григорій Олександрович, старший викладач. Вся ця історія з новоствореною кафедрою мені подобається тільки тому, що мені подобається Сонечка Холєва, аспірантка. У неї, на мій погляд, величезні перспективи. Не будемо уточнювати, які саме. Тому далі – ноу комент. Можете самі додумати подробиці, запевняю – всі вони не будуть перебільшенням. (На вушко Холєвій – так він буде звертатися до неї майже весь час, коли треба буде сказати щось не для присутніх.) Ти не проти таких подробиць, Сонечко?

ХОЛЄВА. Мені Гриша Бузевич теж імпонує. Він такий уважний, і хоча збирається захищати кандидатську дисертацію, знаходить час допомагати мені. Можна навіть сказати, що пристрасно шефствує наді мною. А ще він такий дотепний, з ним не засумуєш. (На вушко Бузевичу – вона теж буде в такий спосіб спілкуватися з ним, якщо ситуація вимагатиме.) Як можна бути проти подробиць, якщо саме через них взнаєш про себе інколи щось надзвичайно цікаве?

ЖОВТОКІНЬ. Моє прізвище Жовтокінь Юрій Володимирович. Викладач. Кажуть, що язик мій мені – точно не друг. Що попишеш, це зумовлено чимось трохи інфернальним. Тобто трохи демонічним. А від власної інфернальності нікуди не подінешся…  Мені би повчитися у Бузевича, який знає, коли і куди вставити своє гостре слівце – щоб без наслідків.

ОДНОГУБЕНКО. Одногубенко Семен Семенович. Викладач. Намагаюсь взяти від життя трохи більше, ніж це окреслено університетським заробітком. Бо воно ж таке швидкоплинне – не встигнеш з’явитися на білий світ, як пора замовляти труну та вінки. Тільки не сприймайте це натяком на похоронний бізнес, яким я займаюся зі своїм братом.

ПЕРЕВАГА. Я – Валентин Андрійович. У мене гарне прізвище –Перевага, іншими перевагами поки що доля не наділила. Хіба що непоганим апетитом. Через що я постійно на дієті. Але стримувати себе за обіднім столом дуже важко.

СИЧУК. Ну, а я – представник корпорації «Хімія плюс», як ви вже чули. Сичук Василь Петрович. Очолюю в корпорації напрямок прогресивних інновацій. Саме на базі нашої корпорації створена університетська кафедра, аби терміново наблизити вищу освіту до виробництва. Про це вам краще за мене розповів би їх проректор Петро Федотович Комусєв, але він буде пізніше. Дехто із наших ще теж з’явиться, але ці особи не варті уваги. (Обертається до присутніх на сцені.) Ну, що ж – вперед, до сюрпризу, шановні викладачі!

 

Гурт заходить за куліси. Наздоганяючи її, на авансцену вбігає з барсеткою в руці захеканий Недавай. Звертається до глядачів.

 

НЕДАВАЙ. Вибачайте, не розрахував дорогу, тому трохи запізнився. Я на власному «Жигулі» шостої моделі, придбав з рук, але практично необ’їжджену, тоді як вони – маршруткою… Що поробиш – у кого життя іде, а у кого – їде. Втім, дозвольте представитись – Недавай Олег Вікторович, кандидат наук. Між іншим, захистився без жодних проблем, практично на «ура». Можу захиститись і за вас, для мене це лише питання цейтноту і взаємовигідних домовленостей… Втім, про такі деталі іншим разом.

 

Коли група з’являється перед вхідними дверима в зал засідання, Недавай вже з нею.     

 

СИЧУК (показуючи на двері). Ось вони, двері в наше-ваше майбутнє, шановні університетські викладачі. Точніше – вже в сучасне. Бо саме за цими дверима… (робить паузу, далі вимовляє кожне слово зі значенням) буде ваша нова кафедра… (Не завершує фразу, помічаючи на підлозі вивіску. .) Не встигли прикріпити, мабуть. Це прикрий недогляд. Адже красива вивіска – це пів установи. Хвилиночку, уточню, що за коники… (Набирає на мобільнику номер, чекає відповіді. Водночас вставляє ключа у внутрішній замок вхідних дверей.)

ЖОВТОКІНЬ (розглядаючи вивіску). А ось і справжнє сюрпризо, колеги!

ГОЛОСИ. Де? Про що мова? Яке ще сюрпризо?

ЖОВТОКІНЬ. Ось. (Показує.) Нижче голови, колеги, до чого нам не звикати!

ПЕРЕВАГА. Чому нижче?

ОДНОГУБЕНКО. А за ким сумувати, якщо нижче?

ЖОВТОКІНЬ (Одногубенку). Не навівайте звичного для вас трауру, Семене Семеновичу. Адже заклик «нижче голови» не означає сумувати. (До всіх.) Та розступіться трохи і спустіться з викладацьких небес на грішну підлогу! (Показує на вивіску.) Ось воно, це сюрпризо, золотими літерами на блакитному.

ОДНОГУБЕНКО (голосно читає). «Кафедра інтегральної перспективи Загонецького університету економіки на базі корпорації «Хімія-плюс».

ДЕРЕВЛЯНА (здивовано). Кафедра інтегральної перспективи?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Інтегральної? Ну і дива!

ПЕРЕВАГА. Може й дива, але ж які перспективні!

ЖОВТОКІНЬ. Хоча економічно й неймовірні!

НЕДАВАЙ. Зате реалістично очевидні. Якщо вже й вивіска в наявності.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (невдоволено). Скоріше сюрреалістичні, бо на хімії ж.

БУЗЕВИЧ. Але ж хімія з плюсом, Інно Сергіївно. А плюс – це завжди позитив.

СИЧУК (в мобільник). Алло, чому вивіску не прикріпили?.. Чия команда?.. Не в курсі? Ну, добре… (Набирає на своєму мобільнику новий номер і чекає відповіді. Водночас намагається провернути ключ в замку.)

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (Сичуку). А хіба для такої крутої кафедри місце в заводському клубі?

СИЧУК. Над цим питанням, звичайно, думали. Ну, якщо вже кафедра при хімзаводі, то в адмінкорпус заганяти її було б не зовсім… А от кафедра у вогнищі культури  – інша справа. Це навіть престижно.

ЖОВТОКІНЬ. Значить, відтепер університетська освіта буде яскраво палати?

БУЗЕВИЧ. Сподіваємось, синім полум’ям?

НЕДАВАЙ (з деяким викликом). А мені подобається, що в клубі!

ПЕРЕВАГА. Чому би й ні?! Це ж не в нашій університетській тисняві.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (іронічно). Та й на другому поверсі ж, а не в напівпідвалі!

ЖОВТОКІНЬ. Значить, наша вища освіта стане ще вищою.

СИЧУК. Тут майже двісті квадратів! Вашій кафедрі буде де розгулятись.

НЕДАВАЙ. Аж двісті?!

ОДНОГУБЕНКО (присвистує). Вмерти і не піднятись!

БУЗЕВИЧ (на вушко Холєвій). На таких квадратах й загубитися не проблема. (Грайливо дивиться на неї.) Питання тільки – у компанії з ким…

ХОЛЄВА (на вушко Бузевичу). З Інною Сергіївною влаштує?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Звісно, що мадам Грець-Апонькіна навіть у своєму бальзаківському віці моделеподібна, але ж вона тільки після тебе, Сонечко, бо ти взагалі мерлінмонро-подібна! 

СИЧУК (присідає, зазираючи в замок). Це кімната для репетицій художньої самодіяльності. Була, звичайно. У свій час. Зараз народ більше цікавиться пивом, що поробиш. Співати чи танцювати його зараз не затягнеш.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Так ваше вогнище культури згасло?

ПЕРЕВАГА. Чи чадить ще?

ЖОВТОКІНЬ. Орендаторами чадить. Вам же сказали.

СИЧУК (в мобільник). Алло, а що з вивіскою для кафедри?.. Нову вішати доведеться? А ця що – не влаштовує? Прізвище завідувача треба узгодити і написати теж? А-а. Зрозуміло. (Усім.) Вивіска буде інша, з прізвищем завідувача. Обіцяють оперативно поправити ситуацію.

ЖОВТОКІНЬ (Сичуку). А не підведуть? Бо кафедра без прізвища завідувача на вивісці – все одно, що вивіска з прізвищем завідувача без кафедри.

БУЗЕВИЧ. Це взагалі як бути чи не бути.

ПЕРЕВАГА. Не драматизуйте ситуацію, колеги.

ОДНОГУБЕНКО. Не за упокій же для декого нова кафедра, а, здається, во здравіє.

СИЧУК (провертаючи в замку ключем). Чомусь не відмикається…

МОЛЯКА. На що натякаєте, Одногубенко? Що хтось не по заслугах отримає теплі призначення?

ОДНОГУБЕНКО. Ні на що я не натякаю! Лише на перспективу.

БУЗЕВИЧ (на вушко Холєвій). Сто до одного, що Одногубенко має на увазі перспективу гробової дошки. Це ж його бізнес.

ХОЛЄВА (здивовано). Бізнес?!

БУЗЕВИЧ. Він з братом тримає похоронну контору.

СИЧУК (з натугою провертаючи ключ в замку). Заїло щось. Ключ не провертається.

ПЕРЕВАГА. Так тоді і кажіть – не провертається, а не заїло. На треба наганяти апетит!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Зверни увагу, як Перевага реагує на «заїло». У нього булімія. Вовчий апетит тобто.

ХОЛЄВА. А, от чому він постійно на дієті!

НЕДАВАЙ. Двері в майбутнє – завжди проблема.

ПЕРЕВАГА (підійшовши до Сичука, який вовтузиться із замком). Маслом би туди капнути.

ЖОВТОКІНЬ. В майбутнє маслом?

ОДНОГУБЕНКО. В замок у майбутнє.

ДЕРЕВЛЯНА. Робіть же що-небудь! Слюсаря викличте, замок викрутіть! Хіба не бачите, що Михайлу Ільковичу важко довго стояти.

СИЧУК (набравши номер на своєму мобільнику). Алло, слюсаря негайно, треба відчинити двері, де кафедра буде. Замок заїло… Ну, де – в Будинку культури, в залі для репетицій, на другому поверсі… (Продовжує спроби відімкнути двері.)

МОЛЯКА (знущально декламуючи). Ключі від щастя не підходять щось…

 

Всі обертаються на Моляку, намагаючись зрозуміти, що він хотів цим сказати.

 

МОЛЯКА (іронічно мугикає). Мгу-гу гу-гу…

ЖОВТОКІНЬ. То, може, зламати двері, якщо за ними щастя?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (Вірьовському). Михайло Ільковичу, це ваша ідея щодо інтегральної?

ВІРЬОВСЬКИЙ (морщачись та підставляючи вухо Деревляній). Перепрошую…

ДЕРЕВЛЯНА (голосно, на вухо йому). Інна Сергіївна питає, це твоя ідея щодо кафедри інтегральної перспективи?

ВІРЬОВСЬКИЙ (Грець-Апонькіній). Е-е… Ви переоцінюєте мене, Інно Сергіївно. Така перспектива по плечу тільки нобелівським лауреатам в царині алхімії або хімії плюс.

МОЛЯКА. Не скромничайте, Михайле Ільковичу. Хто ще міг придумати такий напрямок для кафедри?

ДЕРЕВЛЯНА (голосно, Вірьовському). Кажуть, що ніхто, крім тебе, Михайлику.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Не звеличуйте мене, будь ласка. На таке здатні… е-е… тільки навчені, а не вчені.

НЕДАВАЙ. Навчені? (Іронічно.) Який просунутий термін для ВАКу!

ДЕРЕВЛЯНА. Хіба ви, пане Недаваю, ще не відчули різницю між ними?

ХОЛЄВА (Вірьовському). А взагалі як це – інтегральної перспективи?

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… чарівна дівчинко… перепрошую?..

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському, невдоволено). Вона теж про інтегральність запитує. 

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Між іншим, чарівна дівчинка в його вустах – автоматично претендентка на серце та інші органи тіла, які потребують гормонального допінгу.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Поняття інтегральності…

БУЗЕВИЧ (Холєвій). До речі, мадам Деревляна у нього на почесному шостому місці за загальною кількістю неофіційних дружин.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Поняття інтегральності означає, е-е… що в окремо взятій сфері прагнуть синтезувати в єдину складну модель методи і теорії, які довели свою коректність в певних контекстах.

ОДНОГУБЕНКО. Складної ще не вистачало!

СИЧУК (намагаючись провернути ключ). Цим би замком та по руках, хто його ставив!

ОДНОГУБЕНКО. Не провертається таки?

СИЧУК. Кажу ж – заїло!

ПЕРЕВАГА. Тьху!

СИЧУК. Аж незручно перед вами, чесно.

НЕДАВАЙ (показуючи рукою на двері у відсік). Цікаво, а що ще там, за дверима, крім майбутнього?

ОДНОГУБЕНКО. Звісно що. Молочні ріки та кисіль без берегів. 

СИЧУК. Там меню що треба, не хвилюйтеся.

ЖОВТОКІНЬ (Перевазі). Яке смачне слово – меню, правда, Валентине Андрійовичу?

ВІРЬОВСЬКИЙ (запитально). Е-е?..

ДЕРЕВЛЯНА. Нас обіцяли нагодувати.

НЕДАВАЙ. А я не чув такого.

ЖОВТОКІНЬ. Треба слухати шлунком, а не вухами. Наразі все визначає саме шлунок.  (Перевазі.) Валентин Андрійович може підтвердити.

ПЕРЕВАГА (похмуро). Тому й гумор такий утробний.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А голова взагалі вже ні до чого, так?

ЖОВТОКІНЬ. Питання до підстрижених по плечі, Інно Сергіївно?

БУЗЕВИЧ. А посеред безголових якось спокійніше, не знаходите? Адже нічим висуватись.

НЕДАВАЙ (незадоволено). Враження, що у нас тут філософське застілля, а не засідання кафедри.

ДЕРЕВЛЯНА. Та коли ще те засідання!

СИЧУК. Хух! Нарешті!

ЖОВТОКІНЬ (насмішкувато). Сезам нарешті відкрився?

ПЕРЕВАГА. Перспектива рано чи пізно, але завжди відкриється! Життя це давно доказало.

ЖОВТОКІНЬ (Одногубенку). А смерть, випадково, не спростувала цю чудову гіпотезу? Ви ж спеціаліст щодо екзистенціальних нюансів буття, Семене Семеновичу.

ОДНОГУБЕНКО. Потрапите у загробне життя – взнаєте.

 

Сичук розкриває навстіж двостулкові двері.

 

СИЧУК. Прошу! Ваша кафедра чекає на вас, шановні!

 

Всі заходять і оглядаються.

 

ОДНОГУБЕНКО. Вмерти і воскреснути!

ЖОВТОКІНЬ. Просторове Ельдорадо, не менше!

БУЗЕВИЧ. Початок є, кінця немає!

НЕДАВАЙ. Ввесь універ сюди влізе!

ПЕРЕВАГА. З потрухами!

ХОЛЄВА. Тут і справді загубитися можна!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Особливо з тобою, сонечко.

ЖОВТОКІНЬ. А розпис який шедевральний!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (іронічно). Тут безмежжя ще й культурно-освітнє!

ПЕРЕВАГА. Ну, танцюють люди – і що?!  

СИЧУК. Цей розпис, як для кафедри, може, й не зовсім. Але ж треба поважно ставитись до історичних пам’яток, чи не так?

ОДНОГУБЕНКО. А що тут історичного, якщо не секрет?

СИЧУК. На перший погляд це начебто не дуже художній шедевр… Ну, співають від усієї душі і танцюють від усього, так би мовити, тіла. (Дістає із кишені листочок, дивиться.) Це соцреалізм епохи тридцятих минулого століття, коли належало випромінювати життєрадісність та оптимізм.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. І, мабуть, змальовувати малярською щіткою та шпателем буйний розквіт народного мистецтва.

СИЧУК. Тоді був дефіцит кадрів в цій сфері. Тому розпис доручили гармоністу, який, на щастя, вмів малювати. Ось він, цей майстер клавіатури та пензля. (Показує на гармоніста на картині.)

ПЕРЕВАГА. Так він сам себе, коханого, увічнив?

СИЧУК. А придивіться до бабусь цього вокального ансамблю, який гримів в тридцятих роках минулого століття на весь регіон. (Показує на бабусь.) Що ви бачите?

ХОЛЄВА (придивляючись до бабусь).  Що вони всі на одне обличчя.

ЖОВТОКІНЬ (теж придивляючись). Враження, що це ансамбль перезрілих близнят.

СИЧУК. Все трохи складніше, шановні. Коли гармоніст малював бабусь, йому позувала його мати. Вона теж співала в ансамблі. 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Ось чому ця бабуся така колективна!

СИЧУК (зазирнувши в листочок). Майже вгадали. З позицій соцреалізму це й трактувалося, як одна бабуся за всіх, а всі бабусі за одну. І визначалося як апофеоз колективізму. Хоча, звичайно, гармоністу просто ніколи було вовтузитись із хористками, терміни підпирали, бо клуб спішили відкрити до річниці Жовтневої революції.

МОЛЯКА (розглядаючи розпис). Ваші борги для нас як рідні…

 

Всі знову обертаються на Моляку.

 

ЖОВТОКІНЬ (Моляці). Цитуєте міжнародний валютний фонд?

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

СИЧУК. До речі, нещодавно група альтернативних митців дійшла висновку, що цей розпис (зазирає у листочок) – взірець прихованого футуризму тих років. Тобто теоретично це шедевр.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А практично ніхто ще не визначив це відвертим сюром?

СИЧУК. Я не зовсім в курсі, що таке сюром, а от офіційну точку зору можу висловити.

ЖОВТОКІНЬ. Сподіваємось – як єдино правильну?

СИЧУК. Принаймні її рекомендовано в путівник для туристів.

ОДНОГУБЕНКО (здивовано). Туристів?

СИЧУК. А чому дивуватися? Коли стало відомо про прихований футуризм, народ сюди відразу натовпом. Десять років – ні ногою, а тут – відбою немає. Ви ж знаєте, що коли щось приховане – і магніту не треба. Тож цей інтерес треба якось регулювати.

БУЗЕВИЧ. Тобто сюди буде туристично-народна стежинка?

СИЧУК. Безперечно. Адже неправильно приховувати від народу художній шедевр. Скоріше навпаки – треба створювати тут свого роду храм мистецтва.

ПЕРЕВАГА. А як же кафедра?

СИЧУК. А кафедра теж свого роду шедевр. Можна навіть сказати, що тут буде храм науки та мистецтва. Тож якщо поєднати два храми, це може додати популярності і кафедрі і розпису. (До всіх, жестом запрошуючи сідати.) Та ви сідайте, будьте як вдома.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Нічого дивного. Бо якщо в минулому столітті храми перетворювали в клуби, то чому зараз не навпаки?!

БУЗЕВИЧ. Тим більше, що начальство зараз аж лоби розбиває в поклонах.

НЕДАВАЙ. В цьому є щось раціональне, якщо вдуматись.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Ірраціональне теж.

ЖОВТОКІНЬ. Але переважно, мабуть, футуризматичне.

ВІРЬОВСЬКИЙ (прислухаючись). Е-е… вони про що, Вірочко?

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському, голосно). На кафедрі музей буде.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Музей? Е-е… який музей?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Йому би мавзолей.

ОДНОГУБЕНКО. Та не музей, а храм.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Храм? Е-е… дивно. Втім, нічого дивного.

ЖОВТОКІНЬ. Так би мовити – Боже, храми його!

СИЧУК. До речі, група альтернативних митців довела, що… Втім, догадайтесь, що ця пара символізує. (Показує на хлопця та дівчину, що танцюють.)

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Танцювальне майбутнє, мабуть?

СИЧУК. Майже так, адже цей хлопець – не хто інший, як син гармоніста, а дівчина – не хто інша, як дружина хлопця. А сам гармоніст, як ви вже знаєте, – син бабусі.

НЕДАВАЙ. Тоді трудові династії заохочувались. 

ЖОВТОКІНЬ. А зараз грошові.

СИЧУК (зазирнувши в листочок). Альтернативні митці вважають, що прихований футуризм витікає якраз із втіленої тут династичності. Колективна бабуся, наприклад, – це  як би праматір роду. Сам гармоніст – чоловічий стрижень цього роду. А молода парочка – продовжувачі роду.

ПЕРЕВАГА. А де видно, що продовжувачі?

СИЧУК. Слушне зауваження. Якщо сюди домалювати ще й їх нащадка, тобто спадкоємця роду, футуризму буде значно більше.

ОДНОГУБЕНКО. За чим же зупинка, щоб домалювати?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Мабуть, за відповідним пензлем.

СИЧУК. Не все ж одразу. Але можу запевнити, що нащадок і він же спадкоємець теж заслуговує, аби його увіковічнити.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Він теж гарно танцює?

ЖОВТОКІНЬ. Не виключено, що ще й на гармошці грає. А заодно й малює.

ОДНОГУБЕНКО. Гени ж!

СИЧУК. Він грає і малює, до речі, якраз у розрізі вашої професії. Тобто економічно.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Не на фондовій біржі, випадково?

МОЛЯКА. Населенню приснився на валюту курс…

 

Всі звично обертаються на Моляку.

 

БУЗЕВИЧ. Бач, населенню теж сниться щось футуризматичне.

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

ЖОВТОКІНЬ. Так населення ж обожнює грати на біржі! Тому й сни у нього відповідні.

СИЧУК. Між іншим, не хто інший, як цей спадкоємець заснував нашу міжрегіональну філію фондової біржі.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Так він у вас не тільки на біржі гравець, а ще й швець та жнець? Чекайте, а він, випадково, не?..  

СИЧУК (гордовито). А він випадково не хто інший, як Вадим Никодимович Дондурій.

ПЕРЕВАГА (присвиснувши). Дондурій?!

ОДНОГУБЕНКО. Невже Дондурій?! Вмерти і воскреснути!

СИЧУК. Саме Дондурій.

ХОЛЄВА. Так він звідси? На хімзаводі?..

СИЧУК. Він тут починав. Між іншим – простим сепараторником.

ОДНОГУБЕНКО. Тоді навіть треба його домалювати.

ЖОВТОКІНЬ. І обов’язково із сепаратором в руці – для більшої футуризматичності.

СИЧУК. То вже деталі, з чим саме. До речі, як ви думаєте, кому належить ініціатива створити вашу інноваційну кафедру на базі корпорації «Хімія плюс»?

НЕДАВАЙ. Які тепер можуть бути сумніви?!

ЖОВТОКІНЬ. Навіть сепарувати версії не треба.

БУЗЕВИЧ. Он і Михайло Ількович, якщо розбудити, підтвердить.

ЖОВТОКІНЬ. Правильно. У Михайла Ільковича на диво віщі сни щодо доленосних моментів. 

 

В цей момент Вірьовський починає прокашлюватись.

 

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую… е-е… (Дивиться на Деревляну.)

ДЕРЕВЛЯНА. Запитують про ініціативу Дондурія створити кафедру.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Нова кафедра… е-е… завжди позитив.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Ще б пак! Бо під його ж непробудне завідування створили. 

 

У Сичука дзвонить мобільник.

 

СИЧУК (в мобільник). Алло…Треба зачекати, кажете? А, Комусєв буде пізніше… Зрозуміло. (Всім.) Ваш проректор трохи затримується. Розташовуйтесь зручніше, відтепер це ваші рідні пенати.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Чудова перспектива розмістити кафедру за  сімдесят кеме від універа.

НЕДАВАЙ. Зате ближче до реальної економіки.

СИЧУК. Вас будуть підвозити маршруткою, так що не хвилюйтесь.

МОЛЯКА. А студентів чим?

СИЧУК. Дивлячись за обставинами. Але, наголошую, жодних проблем не виникне. А зараз я вас залишу на деякий час, треба розібратись із замком. А то просто сором.

 

Сичук виходить. Всі займаються хто чим. Вірьовський сидячі намагається роздивитись, що зображено на розписі, потім піднімається за допомогою Деревляної, і вона підводить його ближче.

 

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Яким він впевненим кроком у майбутнє!

ХОЛЄВА (Бузевичу). Як же він буде завідувати кафедрою?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А хіба ширмою важко працювати?

ВІРЬОВСЬКИЙ (Деревляній, показуючи на розпис). Який життєрадісний концерт!

ЖОВТОКІНЬ (голосно). Концертус футуріс.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую… е-е…

ДЕРЕВЛЯНА. Тут футуризм, Михайлику. Це концертне минуле – воно про приховане майбутнє. А бабуся, яка одна як всі,  – це як би праматір Дондурія. А гармоніст – його дідусь.  

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Яка весела генеалогія! А хто ця чарівна дівчинка, яка… е-е… так завзято танцює?

НЕДАВАЙ (голосно). Це танцюють тато й мати Вадима Никодимовича Дондурія.

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Вона невістка отого, що наприсядки. Вони вдвох народили Дондурія. 

ЖОВТОКІНЬ (Вірьовському). А Дондурій народив нам кафедру.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Враження, що ми у пологовому будинку.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Я свого часу любив танцювати. Адже танці… е-е… чимось нагадують економіку – після навприсядки треба зменшити темп, а потім… е-е… з відновленою енергією кружляти з партнершею. Або навкруги неї, нарощуючи темп.

ЖОВТОКІНЬ. То, може, шановний Михайле Ільковичу, краще назвати нашу кафедру не інтегральною, а танцювальною?

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую… е-е…

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Він жартує про танцювальну економіку.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Наразі такі часи, що все можливо. Не виключаю, що… е-е… доживу й до танцювальної.

ОДНОГУБЕНКО. Та ви ще живіше всіх живих докторів наук, Михайле Ільковичу!

ЖОВТОКІНЬ. І, безперечно, інтегральніше.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). На превеликий жаль для трунаря Одногубенка.

ПЕРЕВАГА. Немає сумніву, що за вашого завідування, Михайле Ільковичу, нова кафедра візьме той темп, який всім докаже наш потенціал!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А може, й потенцію. Якщо біс захоче пожартувати з його ребром наостанок.

ДЕРЕВЛЯНА. Він каже, що кафедра на чолі з тобою, Михайлику, ще докаже!

ВІРЬОВСЬКИЙ. На чолі зі мною? Е-е… Сумніваюсь.

МОЛЯКА. А з ким же на чолі тоді – з гармоністом?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Ви ж у нас єдиний доктор наук, тільки ви маєте право завідувати.

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському, голосно). Кажуть, що тільки з тобою, бо тільки ти тут доктор наук.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Уявляєш, як воно наразі Грець-Апонькіній та Моляці? Адже за відсутності доктора наук завідувачем кафедри можна призначити й кандидата наук.

МОЛЯКА (декламує). Здається куточок у Білому домі, недорого…

 

Всі обертаються на нього, намагаючись втямити, що означає його вислів.

 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Що, що?!

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

НЕДАВАЙ. Як вас розуміти, шановний Миколо Едуардовичу?

ЖОВТОКІНЬ. Куточок у Білому домі? Це ж у самому центрі, якщо не помиляюсь?

БУЗЕВИЧ. Тому, мабуть, і недорого.

ОДНОГУБЕНКО (осудливо). Дім білий, а гумор чорний.

МОЛЯКА (відмахуючись). Це я так… про своє. Не звертайте уваги.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Але ж склад кафедри… е-е… ще не затверджено. От привезе Комусєв наказ ректора, а там більш… е-е… молода кандидатура.

ПЕРЕВАГА. А якщо всі ми хочемо тільки вас, Михайле Ільковичу?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Пізно. Цю позицію вже закріпила за собою Деревляна.

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Колектив підтримує тільки тебе, Михайлику.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Але Деревляна, здається, підтримує більше. Особливо під висохлі рученьки.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Вдячний за таку прихильну позицію, дорогі моє, але… е-е…

 

В цей момент Перевага, смикнувши за ручку дверей у відсік і переконавшись, що вони замкнені, починає принюхуватись до запаху звідти.  

 

ПЕРЕВАГА. Шановні! Звідти пахне!

ОДНОГУБЕНКО. Звідки?

ПЕРЕВАГА. Із-за цих дверей!

ЖОВТОКІНЬ. Хімією плюс, мабуть?

ПЕРЕВАГА. Якби ж!

НЕДАВАЙ (підходить і принюхується). Та ні, досить натуральним.

ОДНОГУБЕНКО (теж підходить і принюхується). Враження, що там ресторан.

БУЗЕВИЧ. А може, по сусідству ще й кафедра інтегральної кулінарії?

ДЕРЕВЛЯНА. Так обіцяли ж нагодувати, то, може.

 

У вхідних дверях з’являються Сичук і Славік.

 

СИЧУК (Славіку). Краще зніми замок та розберись, що там заїдає.

СЛАВІК (він спиною до присутніх, розглядає замок). Як скажете. Хоча краще замінити.

СИЧУК. Замінити – умілих рук не треба. А от відремонтувати!

СЛАВІК Та я його вже двічі розбирав, а він знову.

СИЧУК. Треба було на слюсаря вчитись, а не гав в університетах ловити!

СЛАВІК. Я не гав ловив, а червоний диплом!

СИЧУК. Не те червоне, що на папері блистить, а те, що й без вищої освіти ремонтується!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (піднімається зі стільця, здивовано). Славіку, ти?

СЛАВІК (обертаючись). Це ви, Інно Сергіївно? Радий вас бачити. І всіх теж.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А що ти тут робиш?

СЛАВІК. Доводиться ось слюсарити. Але обіцяли зарахувати у відділ економіки з часом. 

ЖОВТОКІНЬ. То, може, відремонтуємо справедливість?

НЕДАВАЙ. Що маєш на увазі, Григорію Олександровичу?

ЖОВТОКІНЬ. Ну, наприклад, візьмемо хлопця на нашу новостворену кафедру.

БУЗЕВИЧ. Все ж червоний диплом у хлопця!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Спочатку треба кафедру реально створити.

СИЧУК. Не нагнітайте! Ваш проректор із відповідним наказом вже на під’їзді. Я щойно розмовляв з ним по телефону. (Славіку.) А ти ото… Втім, краще знімеш пізніше, я тебе викличу. А то будеш тут мозолити очі.

 

Знизавши плечима, Славік виходить, але в дверях обертається.

 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Ми ще зустрінемось, Славіку. Ми цього так не залишимо. (Славік виходить. Колегам.) Принаймні, особисто я цього так не залишу.

СИЧУК. А в чому ми винні, якщо перевиробництво економістів?!

 

У Сичука дзвонить мобільний телефон.

 

СИЧУК. Алло? Ну, що там? (Присутнім.) Вибачте, мені необхідно переговорити по телефону. (Виходить.)

 

Грець-Апонькіна торсає Вірьовського, який задрімав.

 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Михайле Ільковичу, просинайтесь! Не час дрімати, час бити на сполох!

ВІРЬОВСЬКИЙ (скидаючись). Перепрошую… е-е…

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Не до солодких сновидінь, коли така гірка реальність з нашими вихованцями!

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Кажуть, сновидіння у тебе не ті.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Сновидіння мусять бути перш за все пророчими! Якщо, звичайно, вболівати за долю наших підопічних і намагатися розгледіти, як складеться їх професійна доля.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Хто хоче, той завжди…

ЖОВТОКІНЬ. А хто завжди, той вже не хоче.

НЕДАВАЙ. Діалектика, що поробиш!

 

Його перебиває Перевага, який знову принюхується до запаху із-за дверей ліворуч. 

 

ПЕРЕВАГА (збуджено). Там копчена форелька!

 

Всі обертаються на нього.

 

І  чорні оливки теж.

ЖОВТОКІНЬ. А може, там не форелька, а сьомга?

БУЗЕВИЧ. І не чорні, а зелені оливки?

ОДНОГУБЕНКО. Яка врешті-решт різниця? Головне, що цілком пристойна закуска.

МОЛЯКА. Без гальм у прірву треба обережніше…

 

Всі обертаються на Моляку.

 

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

ЖОВТОКІНЬ. Між іншим, прірва теж свого роду перспектива!

БУЗЕВИЧ. Лише глибоко вниз.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (різкувато). Особливо прірва шлунку. (Презирливо глянувши на Недавая, пафосно). І це коли наші кращі випускники в ролі слюсарів!

БУЗЕВИЧ. Славіка жаль, звичайно, але хіба тільки наш університет продукує не витребуваних економістів?

ОДНОГУБЕНКО. Ось тому і треба вітати створення принципово нової кафедри, яка буде готувати фахівців в розрахунку на інтегральну перспективу.

ЖОВТОКІНЬ. Правильно! Це ж вкладення не в похоронний бізнес, а інвестиції у майбутнє веселе життя.

БУЗЕВИЧ. А хіба побажання небіжчику спати спокійно не в перспективу? (Одногубенку.) Скажи йому, Семене Семеновичу.

ОДНОГУБЕНКО. А хто гарантує, що загробного життя не існує?

НЕДАВАЙ. Яке, може, і не цукерка, та все ж…

ПЕРЕВАГА (знову принюхуючись біля дверей у відсік). Шинка «Столична» теж є!

 

Всі обертаються на Перевагу.

 

ЖОВТОКІНЬ (Перевазі.) Валентине Андрійовичу, а шампанське для дам винюхати можна?

ХОЛЄВА. Шампанського би!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А не завадило би по келиху – за професійний упокій наших кращих випускників.

БУЗЕВИЧ (помітивши, що Перевага знову принюхується). А ковбаси полтавської там немає, Валентине Андрійовичу?

ХОЛЄВА. Обожнюю полтавську!

НЕДАВАЙ. Полтавська ж вся така наша, з часничком, із сальцем, – а не щось твердокам’яне із дохлої конячки Пржевальського!

ВІРЬОВСЬКИЙ (прислухаючись). Перепрошую… е-е…

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Вони про полтавську ковбасу.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Ви маєте рацію, немає кращої за полтавську. Якщо, звичайно… е-е… за справжнім вітчизняним рецептом.

ЖОВТОКІНЬ. О-о, патріотично-кулінарний підрозділ поповнився!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). І відразу шеф-кухарем.   

ПЕРЕВАГА. Полтавської там точно немає. Є московська.

ЖОВТОКІНЬ. Як нам ще бракує власної ковбасної гідності!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А університетської?

ЖОВТОКІНЬ (підійшовши до Вірьовського, голосно). Михайло Ільковичу, а хто вам писав докторську? 

ВІРЬОВСЬКИЙ (розгублено). Перепрошую… е-е… Що маєте на увазі?
ДЕРЕВЛЯНА (Недаваю). Як вам не соромно таке казати!

ЖОВТОКІНЬ. Пардон, науковий жарт. Хоча цікаво, чи писали тоді на замовлення?

ВІРЬОВСЬКИЙ (Деревляній). Про яку докторську… е-е… йдеться?       

ДЕРЕВЛЯНА. Не про твою, Михайлику. Про ті, які сьогодні пишуть видатним посадовцям.

ВІРЬОВСЬКИЙ. А мені почулося, що про мою. В наш час такої моди не було, щоб… е-е… повністю за когось.

ПЕРЕВАГА. У ваш час тільки частково?

ЖОВТОКІНЬ. По праву так називаного права першої ночі?

НЕДАВАЙ (невдоволено). Якої ще першої ночі?

ЖОВТОКІНЬ. Ну, це коли начальство ґвалтувало своїм співавторством молоді таланти. Незалежно від статі.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Звична для нашої науки бісексуальність.

 

У Бузевича звучить дзвінок мобільного телефону.

 

Алло, слухаю… Хвилиночку, я вийду, у нас тут засідання кафедри… (Виходить за двері, тримаючи мобільник біля вуха).   

 

Кожен починає займатись чимось своїм. Холєва придивляється до танцюючої пари на панно. До неї підходить Недавай.

 

НЕДАВАЙ. Подобається?

ХОЛЄВА. Навіть не знаю, що сказати.

НЕДАВАЙ. А Бузевич подобається?

ХОЛЄВА. А чому ти про нього запитуєш?

НЕДАВАЙ. Через шекспірівське напруження ревнощів.

ХОЛЄВА. Он воно що?!

НЕДАВАЙ. Адже красива аспірантка повинна належати всій кафедрі.

ХОЛЄВА. Але ж у нас не кафедра наукового комунізму, щоб вона належала одразу всім.

НЕДАВАЙ. Я про виключно капіталістичний аспект цієї ситуації.

ХОЛЄВА. Купи-продайся?

НЕДАВАЙ. Мова лише про те, що тільки краса врятує нас в бурхливий час реформ. Інакше Одногубенко поховає декого достроково. І тоді безповоротно втратить кафедра, втратить вища освіта.

ХОЛЄВА. Але ж вас на кафедрі багато, а красива аспірантка одна.

НЕДАВАЙ (показує на бабусь на картині). А хіба ось цей вже розгаданий футуризм не підтверджує, що одна за всіх, як і одна для всіх, – не завжди погано, а, може, й доволі обнадійливо?

ХОЛЄВА (показує на танцюючого хлопця). А син ось цього танцюриста… Дондурій тобто, буде на засіданні кафедри?

НЕДАВАЙ. Якби Дондурій знав, яка тут така суперова аспірантка, примчав би сюди не… (Замовкає, побачивши, що наближається Бузевич.)

 

Бузевич приєднується до Холєвої і Недавая, і вони вже втрьох про щось розмовляють. В цей момент до Переваги, який розмірено крокує туди-сюди біля дверей у відсік, підходить Одногубенко.

 

ОДНОГУБЕНКО. Як думаєш, хто фактично буде заправляти на кафедрі, поки Вірьовський гратиме роль вічно сплячого завідувача?

ПЕРЕВАГА. Знати би, з чим його їдять.

ОДНОГУБЕНКО. Звичайно, начальству видніше, але ж?

ПЕРЕВАГА. Може й на Недавая якісь види мають. Він завжди у фаворі.

ОДНОГУБЕНКО. Але ж  він поки що просто кандидат, причому свіжоспечений – скажімо, на відміну від Моляки, який вже доцент. А тим більше пані професорші Грець-Апонькіної з її історичної довжини стажем.

ПЕРЕВАГА. Формально воно так, але ж хто зараз звертає увагу на такі прикрі дрібнички?!

ОДНОГУБЕНКО. Е-е ні, міністерво нашої безпросвітної освіти добре знає, що за смердючий народ у вишах.

ПЕРЕВАГА. А Дондурій?

ОДНОГУБЕНКО. Вважаєш, він здатен?

ПЕРЕВАГА. Він може. Адже забажав створити наше інтегральне диво – і ось воно, навіть рестораном пахне.

ОДНОГУБЕНКО. Для чого йому ця іграшка?

ПЕРЕВАГА. А позитивно відтіняти себе на престижному для електорального плєбса університетському тлі.

 

До Переваги і Одногубенка підходить Недавай.

 

НЕДАВАЙ. Дозвольте разом з вами, панове, принюхатись, так би мовити, до майбутнього.

ПЕРЕВАГА. Маєте на увазі – футуризматичного?

НЕДАВАЙ. Хоча би і так. То що нам пахне? (Одногубенку.) Які міркування, Хароне ти наш, перевізнику в потойбічне?

ОДНОГУБЕНКО. Всі там не будемо, це точно. В керівному кріслі, зрозуміло, а не в домовині.

ПЕРЕВАГА. Але питання – чому не ти, Олеже Вікторовичу?

ОДНОГУБЕНКО. Ти ж енерджайзер яких пошукати?

НЕДАВАЙ. Дайте танкову дивізію, і я в дріб’язки камінь консерватизму вищої школи.

ОДНОГУБЕНКО. Але ж страшно навіть уявити, що в крісло нашого завідувача вмоститься уламок минулого, який буде переглядати в ньому сни епохи Брежнєва.

НЕДАВАЙ. Воно то так, але ж ще й черга із більш титулованих.

ПЕРЕВАГА. Маєш на увазі мадам Грець-Апонькіну?

НЕДАВАЙ. Як же без неї?! Не кажучи вже про Моляку.

ОДНОГУБЕНКО. Недарма ж вона так показово запереживала щодо престижу університетських випускників.

ПЕРЕВАГА. От за такі риторичні спалахи їй і дали професора, навіть без докторської. Так би мовити – за сукупністю уявних заслуг і реальних знайомств.

 

Розмову перебиває поява Сичука разом з першим проректором Комусєвим – той виглядає втомленим та знервованим і часто промокає залисину носовою хусточкою.

 

КОМУСЄВ. Радий усіх вас, колеги, привітати з новою кафедрою, з новими можливостями! Сподіваюсь, на «Хімії плюс» вас зустріли без будь-якого мінуса? (Придивляючись до розпису на стіні.) Забавно. (Підходить ближче.) Навіть затійливо.

 

Грець-Апонькіна і Моляка, начебто змовившись, хутко підскакують до стіни з розписом – з різних боків кожен.

 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА і МОЛЯКА (разом, кожен показуючи на крайніх в ряду бабусь). Ось ці бабусі!.. (Осікаються, усвідомивши, що заговорили в один голос.)  

КОМУСЄВ. Та тут цілий взвод бабусь. (Придивляючись.) І всі начебто клоновані.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Їх малювали з портрета прабабусі Дондурія.

МОЛЯКА (з повагою). Вадима Никодимовича Дондурія.

СИЧУК. Так було інтуїтивно задумано художником. В стилі прихованого футуризму.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (показуючи на гармоніста). А це – дідусь Вадима Никодимовича.

МОЛЯКА (з повагою). Він не тільки грав, а ще й малював.

КОМУСЄВ. Відчуваються неординарні гени!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (показуючи на танцюючого хлопця). А це тато Вадима Никодимовича.

МОЛЯКА (показуючи на танцюючу дівчину). А це мати Вадима Никодимовича.

СИЧУК. Саме у вихорі танцю могла народитись така людина, як Вадим Никодимович.

КОМУСЄВ. Бачу, бачу…  (До всіх.) Прошу зайняти свої місця, шановні, поговоримо про стан речей на цей час. (Підходить до Вірьовського.) Як самопочуття, Михайло Ільковичу? Ви готові до нових звершень?

 

Вірьовський переводить погляд на Деревляну.

 

ДЕРЕВЛЯНА (торсаючи Вірьовського). Ти готовий, запитують?

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… я завжди. А що… е-е… затримує? Чого і кого чекаємо?

КОМУСЄВ (показуючи на панно). Інколи танцюй не танцюй, все одно гопак виходить. Словом, довелось скликати засідання вченої ради університету. Бо з’ясувалося, що Михайло Ількович раптом проти. (Показово зітхає.)

ПЕРЕВАГА. Проти чого?

ОДНОГУБЕНКО (дещо здивовано). Проти вченої ради?

КОМУСЄВ. Проти того, щоб саме він очолив нову кафедру.

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Кажуть, ти раптом проти, щоб очолити.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую, я… е-е… не раптом проти, я очікувано не «за».

НЕДАВАЙ (Вірьовському, з деяким викликом). Проти чого ви очікувано не «за», цікаво?

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую, але я… е–е… очікувано не за свою кандидатуру.

ДЕРЕВЛЯНА. Михайло Ількович і не збирався, між іншим.

МОЛЯКА. Але ж кафедра не може залишитись напризволяще?

КОМУСЄВ. Хто ж заперечує? Саме над цим зараз ламає голову вчена рада. Тож доведеться нам тут зачекати рішення.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (Вірьовському). Михайло Ількович, ви остаточно відмовились?

ДЕРЕВЛЯНА. Він і не збирався, кажу ж.

КОМУСЄВ. Ми мали надію до останнього. Навіть маємо й зараз.

ЖОВТОКІНЬ (Одногубенку). Семене Семеновичу, а правда, що надія вмирає останньою?

ОДНОГУБЕНКО. Вам окремі приклади чи статистику?

 

У Комусєва дзвонить мобільний телефон.

 

Слухаю… Зрозуміло. (Виключає мобільник. Звертається до всіх.) Терпіння, панове. Вчена рада чекає на дуже важливе рішення ВАКу, аби потім правильно вирішити наше питання…

 

Комусєв і Сичук виходять, витягуючи на ходу цигарки. Присутні починають займатися хто чим. У Недавая дзвонить мобільний телефон. Недавай відповідає голосно, і це відразу привертає загальну увагу.

 

НЕДАВАЙ. Привіт, привіт! Крапка поставлена?.. О-о! І дуже жирна навіть! (Гордовито.) Хто б сумнівався! Фірма не віники в’яже, а наукові тенети плете! Рівень же! (По-діловому.) Скільки дійство тривало? П’ятнадцять хвилин? (Іронічно.) А чого так довго?.. Ха-ха! І за відсутності героя, звичайно? Хе-хе! Масштаб же! Вже й за комірець закладаєте? Темпи у вас, одначе! А тут чекаємо на схід чийогось сонця… Бувай! І за мене чарочку, аякже…

 

Недавай вимикає мобільник і обводить присутніх зверхнім поглядом.

 

ПЕРЕВАГА. Люди он вже бенкетують, а ми!..

ЖОВТОКІНЬ. І не тільки п’ють, а й закушують, мабуть.

НЕДАВАЙ (з натяком). У нас теж є привід за декого чарочку.

МОЛЯКА (зацікавлено). Кого маєте на увазі?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А якщо без інтриги? Чи без вже не здатні?

НЕДАВАЙ (хмикнувши). Без не вийде. Адже надто сенсаційна звістка для всіх нас. (Ще раз обводить присутніх інтригуючим поглядом. Урочистим тоном.) Панове! Сьогодні об одинадцятій п’ятнадцять Вадим Никодимович Дондурій захистив кандидатську дисертацію!

 

Деяке оціпеніння.

 

ЖОВТОКІНЬ. Суцільне сюрпризо сьогодні!

ОДНОГУБЕНКО. Вмерти і воскреснути!

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую,  е-е… хто саме вмер?

БУЗЕВИЧ (на вушко Холєвій). Той, хто не захистився від такого захисту!

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Вже воскрес, не хвилюйся!

ВІРЬОВСЬКИЙ. Воскрес? Е-е… добре, що в житті є місце дивам.

ЖОВТОКІНЬ. Особливо об одинадцятій п’ятнадцять. (Недаваю.) А чому саме об одинадцятій п’ятнадцять? 

ПЕРЕВАГА. А хіба ми обираємо такі доленосні моменти?

ОДНОГУБЕНКО. Як і апокаліптичні, між іншим.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (із погано прихованою невдоволеністю). Тобто захист тривав усього п’ятнадцять хвилин?

НЕДАВАЙ. А якщо автореферат у здобувача був таким перспективним, що дисертаційній раді нічого не залишалось як руки вгору?

 

Входять Сичук і Комусєв.

 

КОМУСЄВ. Колеги, доленосна звістка не примусила вас довго чекати. (Показує на розпис на стіні.) Цей сімейний футуризм і справді дуже пророчий…  (Жестом запрошує сісти.) Прошу…

 

Всі сідають на стільці.

 

(Прокашлюється.) Колеги, щойно вчена рада нашого університету одностайно проголосувала за призначення завідувачем новоствореної кафедри інтегральної перспективи кандидата економічних наук Вадима Никодимовича Дондурія!

 

Комусєв починає аплодувати, першим до нього приєднується Сичук, за ним – Недавай, Одногубенко, Перевага, потім (досить розгублено) Грець-Апонькіна та Моляка, і не дуже активно – Жовтокінь, Бузевич і Холєва. В цей момент Вірьовський, який почав трохи сопіти, раптом, гучно хропнувши, прокидається.

 

ВІРЬОВСЬКИЙ. Невже з Дондурієм… е-е, щось не те?

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському, розлючено). Завідувачем кафедри призначили.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Кого?

КОМУСЄВ (голосно, щоб Вірьовський почув). Вадима Никодимовича! Ви ж відмовились,

СИЧУК. Але ж і дисертація на таку тему вже захищена!

НЕДАВАЙ (голосно, Вірьовському). «Інтегральна перспектива сучасного економічного етапу» називається.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). З підзаголовком – «Жигуль» шостої моделі.

КОМУСЄВ. І ось вже перша звістка для вашої кафедри від нового завідувача.

СИЧУК. А яка перспективна!

КОМУСЄВ. Розуміючи, що з Болонським процесом у нас не дуже…

ЖОВТОКІНЬ. І навіть дуже не дуже.

КОМУСЄВ. А також враховуючи залишкове фінансування науки та вищої освіти…

ПЕРЕВАГА. Навіть надлишково залишкове, чого там!..

ОДНОГУБЕНКО. Заупокійне для вищої школи, факт!

КОМУСЄВ. Саме тому Вадим Никодимович поставив питання терміново підкинути членам кафедри до службових окладів десь відсотків на двадцять, якщо не помиляюсь.

СИЧУК. Мінімум двадцять.

ПЕРЕВАГА. Двадцять?!

ОДНОГУБЕНКО. Та ще й мінімум?!

БУЗЕВИЧ. Тобто перспектива взагалі не обмежується?! 

МОЛЯКА. Інтегральна ж. (Комусєву.) А перед ким він поставив питання?

СИЧУК. Звісно, що перед самим собою. Погано ви знаєте Вадима Никодимовича, щоб хтось ставив перед ним такі питання.

КОМУСЄВ. Це добре, що ви по максимуму оцінили ініціативу Вадима Никодимовича. Тому не відзначити це було би…

ЖОВТОКІНЬ. Не дуже перспективно.

КОМУСЄВ. Саме так. Тим більше, що Вадим Никодимович допоможе університету ще й  сплатити борги за комунальні послуги.

СИЧУК (в мобільник). Алло, Миронівно, мерщій сюди гаряченьке!.. Ельвірка щоб власною персоною… Як немає? Загрипувала? Знайшла час…

 

Затемнення

 

ЗАСІДАННЯ ДРУГЕ 

 

Голоси за сценою.

 

СИЧУК. Нагадую, хто забув, – нам на другий поверх.

ЖОВТОКІНЬ. Як можна забути незабутнє?!

ДЕРЕВЛЯНА. Михайлику, нам знову вгору. Тримайся міцніше.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Вгору по сходинках, е-е… які ведуть вниз?

ОДНОГУБЕНКО. Всі туди підемо, всі там будемо, Михайле Ільковичу.

 

Учасники засідання знову виходять на авансцену, продовжуючи обмінюватись враженнями. Попереду – Сичук, за ним – Грець-Апонькіна, Моляка, Жовтокінь, Одногубенко, Перевага. Бузевич поряд із Холєвою, Вірьовського підтримує Деревляна. Недавая цього разу теж немає, він запізнюється. Немає також Комусєва, Славіка і Ельвіри.

 

Вірьовський зупиняється посередині для перепочинку, роздивляється. Всі теж зупиняються.

 

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую… е-е.. де всі будемо?

ЖОВТОКІНЬ.  На нашій віртуальній кафедрі, де ж.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Де ми всі зустрічались, здається, ще вчора.

ЖОВТОКІНЬ (Одногубенку). Цей рік промайнув не як вічність, а як один день, – правда, Семене Семеновичу?

ОДНОГУБЕНКО. Вічная пам’ять цьому благословенному відрізку нашої кафедральної історії.

БУЗЕВИЧ. Та що ви все про швидкоплинне?! Про більш неминуще давайте!

ПЕРЕВАГА. Наприклад?

ЖОВТОКІНЬ. Наприклад, про незабутній присмак копченої форельки. (Перевазі.) Скажіть їм, Валентине Андрійовичу.

ПЕРЕВАГА. Народженому їсти аби як – і тюлька форелькою…

 

Заходять за куліси справа, потім з’являються біля дверей в зал, Сичук вставляє ключа в замок, знову провертає ним.

 

ЖОВТОКІНЬ (оглядаючись). А де ж сюрпризо? Вивіска де?

БУЗЕВИЧ. Вітер змін здув, мабуть.

ПЕРЕВАГА (Сичуку, який намагається відімкнути замок). А може, одразу Славіка викликати?

СИЧУК. Славік вже в Португалії.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (вражено). Як в Португалії?!

ЖОВТОКІНЬ. Долати там економічну рецесію подався?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (патетично). Довикладалися! Довиховувалися!

ЖОВТОКІНЬ. Нічого дивного! Звичайна втеча мозків.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Від надзвичайно безмізкових.

ХОЛЄВА (Бузевичу). Мої оплески, Гришо. За дотепність.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А коли дочекаюсь овацій?

ХОЛЄВА (Бузевичу). А ти старайся!

СИЧУК (відімкнувши двері). Навіщо нам тепер Славік, коли замок вже імпортний? І не китайський, а німецький, який незрівнянно надійніше! Прошу, шановні! Двері в інтегральну перспективу відчинені!

 

Входять в зал, оглядаються. Розпис на стіні обрамляють з усіх сторін численні портрети Дондурія – так зазвичай наклеюють на парканах портрети кандидатів під час виборчої кампанії.

 

ЖОВТОКІНЬ. Аве, кафедрально-обітований просторе!

ОДНОГУБЕНКО. Зате нас звідусіль вітає сам Вадим Никодимович.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Хоча б раз побачити його живим!

СИЧУК. У великого керівника велика й зайнятість. Тож йому інколи нічого не залишається, як вітати колег по кафедрі з цієї легендарної стіни.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Особливо якщо ця стіна – плачу. Від сміху.

ХОЛЄВА (Бузевичу). Мої овації, Гришо!

ЖОВТОКІНЬ (побачивши вивіску, яка притулена до стіни на підлозі біля дверей вже в  залі). А ось і те саме сюрпризо! (Показує на вивіску.)

ОДНОГУБЕНКО (читає вслух). Кафедра інтегральної перспективи Затонецького університету економіки на базі корпорації «Хімія-плюс». Завідувач – кандидат економічних наук Вадим Никодимович Дондурій».    

ПЕРЕВАГА. А чому завідувач не на дверях?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Щоб як Христос…

СИЧУК. Бачте, Вадим Никодимович, захистивши кандидатську, сьогодні захищає докторську. Тож в такій ситуації, коли ось-ось, акцентувати цією вивіскою увагу на ньому, як кандидатові наук, було б, погодьтеся, недалекоглядно.  

НЕДАВАЙ. Варто дочекатись, звичайно.

МОЛЯКА (розглядачи розпис і портрети). На продаж совісті впровадили податок…

 

Всі обертаються на Моляку.

 

ЖОВТОКІНЬ. А ми ламаємо голову, звідки останнім часом до бюджету такі шалені надходження!

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

СИЧУК (знизує плечами, подивившись на Моляку). Але з докторською трохи затягнулось…

Ми пропонували Вадиму Никодимовичу захистити докторську без його присутності. А він – категорично ні! Мовляв, досить що кандидатську без нього!

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… докторська – це завжди неабияка морока. Мінімум двадцять наукових статей, е-е… сумарний імпакт-фактор публікацій, е-е…

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Та не імпакт, а скоріше імпотент-фактор! Науковий теж.

ВІРЬОВСЬКИЙ. А також індивідуальний індекс цитувань і е-е… так званий індекс Гірша…

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Та це ж гірше Гірша – ще й цитувати!

ХОЛЄВА (Бузевичу). Цілую в лобик.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А чому не нижче?

СИЧУК. Уявіть собі, що й у ВАКу були не проти, розуміючи значимість моменту. Але Вадим Никодимович то в Китай, то в Нігерію…

ПЕРЕВАГА. Тому що на такій посаді сам собі не хазяїн.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Тому що хазяїн нам. А на себе влади вже не вистачає.

ОДНОГУБЕНКО. А сьогодні Вадим Никодимович де?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Може, він хоча б проїздом до нас на хвилинку?

СИЧУК. Ні на півхвилинки, бо наразі Вадим Никодимович у Буенос-Айресі. Але він запевнив, що поруч з нами не тільки морально, але й ментально.

 

Входить захеканий Недавай.

 

НЕДАВАЙ. Пардон за запізнення, але хіба з нашими хабарниками на дорогах не застрягнеш?! Гальмонули через перевищення швидкості, уявляєте?

ЖОВТОКІНЬ. А хіба на «Жигулі» можна щось перевищити?

НЕДАВАЙ (демонстративно зітхаючи). Якби ж на «Жигулі»!

ОДНОГУБЕНКО. А на чому ж тоді?

ЖОВТОКІНЬ. На самокаті, мабуть?

НЕДАВАЙ. На «Хюндаї»! Позавчора придбав!

ПЕРЕВАГА. Та й хто сьогодні не перевищує?!

ЖОВТОКІНЬ. Хто вже в гробу. (Одногубенку.) Правда, Семене Семеновичу?

МОЛЯКА. І пішки в космос, в пошуках життя…

ЖОВТОКІНЬ. Добре, що в космосі поки не гальмують за перевищення.

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу… 

НЕДАВАЙ (Сичуку.) Я спішив не просто так. Я спішив першим повідомити, що Вадим Никодимович Дондурій щойно захистив докторську.

СИЧУК. Захистив?!

ЖОВТОКІНЬ. Слава ВАКу!

СИЧУК (відповідає на дзвінок свого мобільника.) Слухаю… Та вже в курсі, в курсі! Добра звістка завжди з перевищенням швидкості… (Вимикає мобільник. Обводить присутніх багатозначним поглядом.) Просили передати, що захист докторської відбувся під суцільні овації.

 

Жовтокінь починає дещо іронічно аплодувати. Перевага гаряче підхоплює. Потім, дивлячись одне на одного, потроху підключаються всі.

 

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А мова долонь інколи переконливіше!

СИЧУК. Подробиці взнаємо, коли під’їде ваш проректор. Він же був офіційним опонентом.

 

Входить Комусєв.

 

А от і Петро Федотович.

 

КОМУСЄВ. Мої привітання, друзі! (Звертає увагу на портрети Дондурія.) Вчасно. Виправдано. Але якось тимчасово, вам не здається?

ЖОВТОКІНЬ. Та як на виборах, якщо відверто!

КОМУСЄВ. А треба щоб фундаментально. Так би мовити – назавжди. Бо Вадим Никодимович не та особистість, щоб виникали сумніви у якійсь тимчасовості.

СИЧУК. Над цим вже працюють. Групі альтернативних митців (показує на розпис) поставлена задача доповнити цей шедевр прихованого футуризму зображенням Вадима Никодимовича.

КОМУСЄВ. Ось це не тільки інтегрально, але й перспективно. (До присутніх.) До речі, мої вам поздоровлення, колеги. Це воістину великий день для нашої науки та вищої школи.

 

Деревляна торсає Вірьовського – щоб перестав дрімати.

 

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую… е-е… які поздоровлення в цей день?

ДЕРЕВЛЯНА (голосно, Вірьовському). Щойно Дондурій захистив докторську.

ВІРЬОВСЬКИЙ (дещо здивовано). Як захистив?!

НЕДАВАЙ. За десять.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… за десять чого? Тисяч?

СИЧУК. Хвилин!

ОДНОГУБЕНКО (дещо обурено). Не все ж вимірюється у купюрах!

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… добре, що не секунд.

ЖОВТОКІНЬ. Адже не завжди час – гроші.

БУЗЕВИЧ. Буває і навпаки.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (невдоволено). Тобто знову захист за відсутності?

КОМУСЄВ. Інно Сергіївно, не треба недооцінювати неординарність Вадима Никодимовича.

МОЛЯКА (декламуючи). Сховатись від людей  в Китаї…

 

Всі звично обертаються на Моляку.

 

ЖОВТОКІНЬ. Добре, що не в Індії.

ПЕРЕВАГА. Ще там нашого брата не вистачало!

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

СИЧУК (здивовано знизавши плечима, переводить розмову на головне). Вадим Никодимович сказав же – захист докторської без мене ні за що!

ОДНОГУБЕНКО. А хіба він вже повернувся із Буенос-Айресу?

КОМУСЄВ. Ні, він ще там, в готелі «Танго-Континенталь».

БУЗЕВИЧ (дещо іронічно). Однією ногою там, в готелі, другою тут, на захисті?

КОМУСЄВ. Вадим Никодимович захищався, не виходячи із свого готельного номера.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Мабуть, номер був обставлений як дзот.

КОМУСЄВ (урочисто). Він захищався по скайпу. (Із значенням.) По скайпу!

 

Перевага присвистує від подиву. Одногубенко і Недавай аплодують.

 

ПЕРЕВАГА. Хто б міг чекати?!!

НЕДАВАЙ. Круто, як не крути.

КОМУСЄВ. Та й хіба Вадим Никодимович захищався?! Він, можна стверджувати, атакував!

ЖОВТОКІНЬ. У футболі теж кращий захист – атака.

КОМУСЄВ. Точно! Вадим Никодимович атакував нас своєю унікальною дисертацією, наступав на нас своїми державницькими інноваціями – немов нестримний аргентинський голеадор Ліонель Мессі.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). От і дочекались наукового футболу!

КОМУСЄВ. Тож не Вадиму Никодимовичу, а мені, офіційному його опоненту, довелось захищатись, аби осягнути всю цінність його наукових висновків.

МОЛЯКА (декламуючи). На чартерному би трамваї у відпустку…

 

Знову всі обертаються на нього.

 

ЖОВТОКІНЬ. І прямо в Буенос-Айрес, мабуть?

БУЗЕВИЧ. Як на мене, у відпустку краще по скайпу.

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

КОМУСЄВ. За таку інноваційну звістку непогано було би по келиху.

СИЧУК (набравши номер на мобільнику). Алло, Миронівно, шампанського. І щоб чин чинарьом. Ельвірка щоб, зрозуміло?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (невдоволено). А крім шампанського що ще на порядку денному?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Мадам Грець-Апонькіна все ще в претензійному стані.

 

Входить Ельвіра із келихами шампанського на таці. Вона в дуже короткій спідниці, у неї ефектна фігура. Жовтокінь присвистує від подиву. Перевага і Недавай аплодують.

 

ПЕРЕВАГА (здивовано). Ельвірочко, ти?!

ЕЛЬВІРА. Привіт преподам!

ОДНОГУБЕНКО. Ельвіра?! Вмерти і воскреснути!

ВІРЬОВСЬКИЙ (придивляючись до Ельвіри). Перепрошую… е-е… де я бачив тебе, чарівна дівчинко?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Мабуть, у дуже солодкому сні.

ДЕРЕВЛЯНА (роздратовано). В телевізорі, де ж. Там таких Барбі через кадр.

ЕЛЬВІРА. Між іншим, у «Однокласниках» мене визнали як ідеальну Барбі.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… згадав! Я бачив тебе на конкурсі краси, чарівна дівчинко. Тебе тоді… е-е… обрали міс Університет.

ЕЛЬВІРА. Мене могли двічі підряд обрати, якби не інтриги.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (Ельвірі). А чому ти не за спеціальністю, а офіціанткою?

ЕЛЬВІРА (виходячи). Воно мені нада – ще й на собі економити?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (Ельвірі). І для цього п’ять років поспіль сушити голову в університеті?

ЖОВТОКІНЬ. Шкода, що нашу економіку така краса вже не врятує.

СИЧУК. Шановні, келихи наповнені!

КОМУСЄВ. Зате у неї красива перспектива, якщо врахувати докторську Вадима Никодимовича.

 

Вірьовський гучно хропе.

 

ДЕРЕВЛЯНА (торсаючи Вірьовського). Тост зараз буде.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е, тост за що?

МОЛЯКА (декламуючи). Неандертальці в гості запросили нас…

 

Всі обертаються на Моляку.

 

СИЧУК (з докором). Знову якісь сумнівні жарти! Тост же…

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

КОМУСЄВ (піднявши келих). За красиву перспективу у докторській Вадима Никодимовича, за світле майбутнє нашої нової кафе…

  

Комусєв не договорює, у нього дзвонить мобільний телефон.

 

Хвилиночку. Це невідкладно…

 

Комусєв виходить, щоб поговорити. За ним виходить і Сичук, у якого теж задзвонив телефон.

 

ЖОВТОКІНЬ. Здрастуй, колективна самотність!

МОЛЯКА (декламуючи).. Такі часи, що вечоріє зранку…

ЖОВТОКІНЬ. А звечора скоро, схоже, почне світати.

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Зранку захист, опівдні ВАК! Ну це ж абсурд! Зрозуміло ще, коли кандидатська, а то ж докторська!

ДЕРЕВЛЯНА. Михайло Ількович он десять років горба гнув, щоб захистити докторську, десятки видатних статей опублікував, монографію!..

ПЕРЕВАГА. Зате кафедра у нас не яка-небудь, а просунута.  

ОДНОГУБЕНКО. Схоже, декому на перевірених волах швидше.

ЖОВТОКІНЬ. А що може бути у вищій освіті надійніше за цоб-цабе?

БУЗЕВИЧ. Особливо курсом на Болонью.

ПЕРЕВАГА. Тпру, панове, а то вже заїхали в нашій дискусії далі нікуди!

ОДНОГУБЕНКО. Нам аби побільше абсурду, щоб поуправлятися в лихослів’ї, а там хоч студентів не вирощуй!   

 

Входить Ельвіра з цукерками на таці. Вона весь час щось приносить до столу.

 

ОДНОГУБЕНКО. Не плюйте хоч в келихи, з яких будемо пити, шановні!

ЖОВТОКІНЬ. І не здумайте розкидатись цукерками, які принесла Ельвірочка.

ЕЛЬВІРА. Цукерки аргентинські, між іншим.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Мабуть, Вадим Никодимович по скайпу передав.

 

Входять Комусєв і Сичук.

 

КОМУСЄВ. З дуже гарною звісткою вас, колеги! (До Сичука.) Василю Петровичу, проінформуйте кафедру.

СИЧУК. Із задоволенням. Пам’ятаєте, коли минулого разу ми сповістили вас про ініціативу Вадима Никодимовича щодо двадцяти відсотків доплати?

ЖОВТОКІНЬ. Не пам’ятаємо, звичайно.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Навіть у самому щедрому сні ні разу.

ПЕРЕВАГА. Це як хто спав. А я, наприклад, пам’ятаю.

ОДНОГУБЕНКО. А я й не забував. Все ж таки мінімум двадцять!

СИЧУК. Але краще скажіть ви, Петре Федотовичу.

КОМУСЄВ. Ну що ж… Не знаю, чи відома комусь ця повчальна англійська легенда, але для Вадима Никодимовича вона є, так би мовити, визначальною, основоположною.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Зараз з’ясується, що, захищаючи докторську, він перебував водночас і в англійському готелі.  

КОМУСЄВ. Колись королева Англії поцікавилась, яку платню отримує керівник державної обсерваторії, і дуже обурилась тим, як може вчений із світовим ім’ям існувати на такі жебрацькі пенні та пенси, про які вона навіть не здогадувалась…

ЖОВТОКІНЬ. А от у нашому уряді жодної королеви.

СИЧУК. Погодився би з вами, якби не Вадим Никодимович. Він же король.

КОМУСЄВ. Так от, коли королева наказала збільшити вдесятеро платню вченому, той почав благати її не робити цього, адже вчених краще тримати в чорному тілі. Бо на щедрі гроші на його місце неодмінно пролізе посадовець або нездара, який занапастить науку…

МОЛЯКА (декламуючи). А ось і робот з вищою освітою…

 

Всі звично спантеличені цим.

 

ЖОВТОКІНЬ. Це в Англії, мабуть, такий робот?

БУЗЕВИЧ. І його, швидше за все, тримають там не в чорному тілі, а в металевому.

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А я-то думала, чого нам п’ятаки та гривеники замість зарплатні! 

ОДНОГУБЕНКО (стрепенувшись). В чорному тілі?

ЖОВТОКІНЬ. Чорне тіло є найбільш перспективним варіантом для вашого бізнесу, правда, Семене Семеновичу?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Ще б пак! Відразу скільки кандидатів на цвинтар. Втім, перш за все докторів.

КОМУСЄВ. Тим не менше Вадим Никодимович вважає, що новостворена кафедра може бути і буде майданчиком для новаторських експериментів. Бо де ще штурмувати незвідане? Тож  якщо вже доплачувати, то не зупинятись на якихось двадцяти відсотках, а починати відразу з тридцяти.

ПЕРЕВАГА. Тридцяти?!

ОДНОГУБЕНКО. Аж тридцяти?! Взагалі кінець світу!

ЖОВТОКІНЬ. Питання тільки в тому, коли.

СИЧУК. Вадим Никодимович переконаний, що заощаджувати на експериментах – гірше нікуди.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А от обіцяти завжди є куди.

ЖОВТОКІНЬ. Тому й постійний профіцит бюджету.

КОМУСЄВ. І саме Вадим Никодимович знайшов спосіб, як в умовах суворої обмеженості ресурсів зробити так, щоб не тільки бюджетники залишились цілі, але й співробітники кафедри стали ситі. 

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Бач, одним хлібцем цілу кафедру. Прямо як Ісус…

КОМУСЄВ. Василю Петровичу, поінформуйте, звідки ці мінімум тридцять.

СИЧУК. Вадим Никодимович запевнив, що як тільки економіка запрацює, то він одразу поставить питання про надбавки. Просто викладачам – тридцять відсотків, кандидатам наук – тридцять п’ять, докторам – сорок.

ДЕРЕВЛЯНА (торсаючи Вірьовського). Чуєш – тобі сорок.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Чую. Але мені… е-е… вже двічі по сорок.

ЖОВТОКІНЬ. У нас же не середньовічна Англія з її прогресивною економією на вчених.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А то звикли до докторської. Ковбаси, звісно.

МОЛЯКА (декламуючи). Як страшно нам нічого не боятись!..

 

Знову звична реакція.

 

ЖОВТОКІНЬ. Особливо коли історія повторюється у вигляді легенд.

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

 

У Комусєва дзвонить мобільний телефон.

 

КОМУСЄВ. Яка приємна звістка! Від імені кафедри величезна подяка за добру новину. У нас якраз в розпалі засідання, так би мовити – робочий, навіть рутинний момент. Проблеми, як без них у вищій освіті?! Хтось недовикладає, хтось недонавчає, – все, як завжди. Ще раз величезна подяка вам за очікувану новину. (Вимикає телефон, обводить усіх поглядом.) Із ВАКу, неофіційно поки… Щойно під овації затверджено докторську дисертацію Вадима Никодимовича. (Зупиняється поглядом на Вірьовському, який звично дрімає.) Відтепер у вас на кафедрі вже два доктори. Ростемо, значить, не тільки якісно, а й кількісно.

ДЕРЕВЛЯНА (торсає Вірьовського). Чуєш –  ВАК щойно… Дондурія…

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Краще б не чув!

КОМУСЄВ. Михайлу Ількович важко з цим змиритися, мабуть. Дається взнаки вік, мабуть. Але ж сучасність – це темп, стрімкість, понад-спринтерські швидкості! (Вірьовському.) Це вам, Михайле Ільковичу, не на волах минулого. (Знову відзивається на дзвінок свого мобільника.) Алло, слухаю… Хвилиночку, вийду в коридор… (До присутніх.) Оголошуйте тост, шановні. Не можна відкладати те, за що варто випити негайно. (Сичуку.) Василю Петровичу, керуйте процесом… (Виходить у коридор.)

СИЧУК. Справді, як не підняти келихи, коли мінімум тридцять?!

ПЕРЕВАГА. Та за такий мінімум треба максимум!

СИЧУК (відзивається на дзвінок свого мобільника.) Алло? Невже? Секундочку, вийду в коридор… (До всіх.) Вибачайте, теж невідкладний дзвінок. (Ельвірі.) Ельвірочко, забезпечте все необхідне. Сподіваюсь, градус загального настрою ще більше підскочить після келиха шампанського… (Виходить.)  

НЕДАВАЙ. Тоді перший ковток за Ельвірочку, яка все забезпечить!

ЖОВТОКІНЬ. За Ельвірочку, яка не тільки все, а ще й міс університет!

ПЕРЕВАГА. Певен, що й Михайло Ількович підтримав би цей тост, якби почув.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Ще й як почув! За міс університет, звичайно!

ОДНОГУБЕНКО. Не зрозумів! Ви серйозно чи порозважатись?

ЖОВТОКІНЬ. Ми серйозно порозважатись, Семене Семеновичу. Бо справжня трагедія не коли ховають небіжчика, а коли під шампанське він воскресає.

ОДНОГУБЕНКО (іронічно). Хе! Дивний вибір – тост за невеличку спідницю, а не за велику легенду.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Михайлу Ільковичу звичніше би за Ельвірочку без сукні…

НЕДАВАЙ. Чого нагнітати, Семене Семеновичу?! З’явиться керівництво – тоді й вип’ємо за Вадима Никодимовича. Шампанського хіба мало?! 

ОДНОГУБЕНКО (зневажливо дивлячись на Ельвіру). Та й взагалі знайшли ким пишатись!

ЕЛЬВІРА (Одногубенку). Я вам що – крайня? Чого ви?!

ОДНОГУБЕНКО. Вона ж не головою оцінки заробляла, а звісно чим!   

ЕЛЬВІРА. Чия б мичала?! А кому ми кожну сесію бабло на залік, га?!

ОДНОГУБЕНКО. Дуже свіжа відмазка, міс… як тебе?! Ти ще скажи, що я чіплявся до тебе!

ЕЛЬВІРА. Не вистачало ще! (Обертається до Вірьовського.) А от Михайло Ількович принципово не брав! (Підскакує до Вірьовського з келихом шампанського.) За вас, Михайле Ільковичу!

ХОЛЄВА (піднімає келих). Я теж за вас, Михайле Ільковичу!

ДЕРЕВЛЯНА. Всі за тебе, Михайлику!

ВІРЬОВСЬКИЙ. Я теж… е-е… за себе не проти, якщо вже чарівні дівчатка за мене. (Робить ковток із келиха.)

ОДНОГУБЕНКО (іронічно). А я принципово за Вадима Никодимовича! (Залпом випиває шампанське.) Бо послухати – так не Вадим Никодимович, а Вірьовський сьогодні дисертацію захистив.

ЖОВТОКІНЬ (іронічно). А мінімум тридцять організує папа Римський. (Теж п’є).

ОДНОГУБЕНКО. Звичайно, я за Михайла Ільковича теж не проти! Але при всій повазі як їх порівнювати?!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Справді, як можна порівнювати не дуже живе із зовсім неживим?!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (уїдливо). Тим більше, що вже сьогодні, цілком можливо, Вадима Никодимовича оберуть членом Академії всіх наших наук.

 

Всі на деякий час застигають від цього припущення.

 

МОЛЯКА (декламуючи). На конкурсі грошей перемогла фальшивка…

 

Всі обертаються на Моляку.

 

ЖОВТОКІНЬ. Мабуть, ця купюра виглядала як чарівна дівчинка – з дуже рельєфними водяними знаками.

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

ПЕРЕВАГА. В академію теж конкурс, між іншим.

ЖОВТОКІНЬ (дещо глузливо). Парі, що про академію мова зайде лише на третьому засіданні нашої віртуальної кафедри, тобто десь за рік.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А хіба можна відкладати на третє те, що може і повинно відбутися на другому?

ОДНОГУБЕНКО. Ви жартуєте чи всерйоз, Інно Сергіївно?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А ви як думаєте?

НЕДАВАЙ. Дивна якась тональність розмови у нас! На словах всі начебто «за», а за інтонацією як «проти».   

БУЗЕВИЧ. Нічого дивного. Звичайнісінький корпускулярно-хвильовий дуалізм.

ОДНОГУБЕНКО. Що, що?

БУЗЕВИЧ. Ну, гіпотеза така. Це коли будь-яка елементарна частка має хвильові властивості, а будь-яка хвиля має властивості, характерні для частки.

ПЕРЕВАГА. І вашим і нашим, значить?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. До речі, не пізніше як за три місяці до інавгурації в академіки в пресі повинно з’явитись повідомлення про те, що його рекомендують до лав безсмертних.

ЖОВТОКІНЬ. І не соромно у вік суцільної комп’ютеризації за таке совкове цоб-цабе, Інно Сергіївно? За три години треба, а то й хвилини!

ОДНОГУБЕНКО (Вірьовському). Михайле Ільковичу, а ви мали щастя рекомендуватись в безсмертні?

ВІРЬОВСЬКИЙ (запитально дивлячись на Деревляну). Е-е…

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському, голосно). Питають, чому ти не все ще не академік.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Я погано заздрив, на жаль.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Одногубенку безсмертні ні до чого, звісно.

ХОЛЄВА. А що вам заважало заздрити?

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е.. чарівна дівчинко, як би сказати… Мабуть, я був… е-е… недостатньо аморальним для цього.

ОДНОГУБЕНКО (іронічно). Хе!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Мабуть, вся аморальність у нього витрачалась на чарівних дівчаток.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… бо коли наука перетворилась… е-е… на пасовисько соціальних ресурсів, на його соковиту зелень ринулось стільки… е-е… енергійних баранів.

 

В дверях з’являється Комусєв і, не заходячи в зал, звертається до присутніх.

 

КОМУСЄВ. Вибачайте, колеги, все трохи затягується. Причина дуже поважна. Зате перспектива просто приголомшлива.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Сподіваємось, щодо академії для Вадима Никодимовича?

ЖОВТОКІНЬ. Давно пора. А то вже скоро смеркатись почне.

КОМУСЄВ. Академія – само собою. Як і інші такі моменти. Але все це другорядне в порівнянні з тим, що, можливо, десь через півгодинки вдасться організувати пряме спілкування Вадима Никодимовича з кафедрою, тобто з нами.

ОДНОГУБЕНКО. Невже вживу?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Він, мабуть, сподівався вже з мертвим. Бізнес не повинен страждати.

КОМУСЄВ. По скайпу, звичайно. Зараз цим питанням займаються, то ж прошу набратись терпіння. (Зникає, але тут же з’являється в дверях.) Ельвірочко, Василь Петрович розпорядився ще шампанського. Бутербродів із ікрою теж треба підкинути. (Знову зникає.)

МОЛЯКА (декламуючи). Борщу зварили із повітря вдосталь…

 

Знову всі обертаються на Моляку.

 

ЖОВТОКІНЬ. За аргентинським рецептом, мабуть?

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

 

Ельвіра забирає тацю і виходить.

 

МОЛЯКА (проводжаючи Ельвіру поглядом.) І пирогів з водички напекли…

ЖОВТОКІНЬ. Точно за аргентинським. У нас так ще не навчились.

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

ОДНОГУБЕНКО (передражнюючи Моляку). Еге-ге-ге…

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Хоч у інноваційному харчуванні прогресуємо шаленими темпами!

ЖОВТОКІНЬ (Перевазі). А чому ти, Валентине Андрійовичу, ні слова про такі приголомшливі рецепти?

ПЕРЕВАГА. Я на дієті.

ЖОВТОКІНЬ. Сподіваємось, не аргентинській?

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую… е-е…

НЕДАВАЙ. Якби ви менше дрімали, Михайле Ільковичу, то не перепрошували би. Бо нас чекає таке, що вам і не снилося!

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Скоро із Дондурієм будемо вживу спілкуватися. По скайпу.

НЕДАВАЙ (Вірьовському, голосно). Поспілкуєтесь з Вадимом Никодимовичем майже на рівних.

ЖОВТОКІНЬ (голосно). Якщо встигнете.

ДЕРЕВЛЯНА. Що значить – встигнете?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Добре хоч не від трунаря Одногубенка таке чудове запитання.

ЖОВТОКІНЬ. Я лише хотів сказати, що гарна звістка із академії може випередити події. Тоді вже безсмертні із нашої академії першими отримають доступ по скайпу до Вадима Никодимовича.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую… е-е… Але я не знаю такого доктора наук – Дондурія.

ОДНОГУБЕНКО. А чому ж ви цілий рік знали кандидата наук Дондурія?

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Я цілий рік намагався розшукати… е-е… його кандидатську дисертацію та переконатись у його чудернацькій інтегральній перспективі.

НЕДАВАЙ. Всі читали, а Михайло Ількович, бачте, не знайшов!

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Як всі?!

ОДНОГУБЕНКО. Всі, хто хотів, читали!

ДЕРЕВЛЯНА (до всіх). Та скажіть же цьому Одногубенку!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (морщачись). Давайте краще залишимо цю не дуже приємну розмову.

ПЕРЕВАГА. Тим більше, що ще нічого не ясно.

ОДНОГУБЕНКО. Та все ясно! Мабуть, у Михайла Ільковича щось скребе на денці. От і підкопується!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А що йому втрачати, крім власних зморшок?

НЕДАВАЙ. Це щось заздрістю називається, начебто.

ДЕРЕВЛЯНА. Як ви смієте таке… таке?! 

ВІРЬОВСЬКИЙ (розгублено дивлячись на Деревляну). Е-е… хто підкопується?

ДЕРЕВЛЯНА. Ти підкопуєшся! (Недаваю.) Це ви всі заздрите Михайлу Ільковичу, разом з вашою академією неук! Адже наверх зараз проникають тільки пробивні посередності! А їм поряд з таким видатним вченим, як Михайло Ількович, дуже некомфортно!

МОЛЯКА (декламуючи). О як же безгрошів’ям просмерділо все!..

 

Знову звична реакція присутніх.

 

ПЕРЕВАГА (передражнюючи Моляку). Мгу-гу… гу-гу…

ОДНОГУБЕНКО. Безгрошів’ям! А коли майже на блюдечку мінімум тридцять, то хіба це не аргумент?

ПЕРЕВАГА. Замість того, щоб подякувати.

ОДНОГУБЕНКО. Бо заздрість!

ЖОВТОКІНЬ. Інтегральна причому! Не рахуючи, що аргумент наскрізь науковий.

ВІРЬОВСЬКИЙ (піднімається). Е-е… Інтегральна, кажете? Як ви праві, колеги! Я дуже заздрю вашій здатності вибирати між перспективою інтегральною та звичайною… Між обіцяними тридцятьма і більше… А я… е-е… я залишився десь в далекому минулому, де були трохи інші поняття.

НЕДАВАЙ. Ага, майбутнє нам тільки сниться!

ДЕРЕВЛЯНА. Та майте ж хоч крапельку поваги, колеги!

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Якщо ви думаєте, що я спав, – помиляєтесь! Я не спав, я прислухався. І відчував себе гірше… е-е… за небіжчика…

ОДНОГУБЕНКО (знущально). Алілуйя!

ВІРЬОВСЬКИЙ. Я дуже шкодую, що вчасно не наважився… що не встиг… (Раптом осідає, хапаючись за серце.)

ДЕРЕВЛЯНА. Що з тобою, Михайлику?! Швидку скоріше, йому погано! У нього серце!.. Скоріше, прошу вас!  

ПЕРЕВАГА. Валідол є у кого?

ДЕРЕВЛЯНА. Ні, швидку треба, швидку!..

 

В цей момент входить Ельвіра з тацею.

 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (Ельвірі). Як викликати у вас швидку? Михайлу Ільковичу погано!

ЕЛЬВІРА. Ой! Зараз, зараз… (Ставить тацю на стіл і набирає номер на своєму мобільнику.) Алло, швидка. Негайно в клуб, Михайлу Ільковичу погано. Та не якому, а доктору наук Михайлу Ільковичу!.. Тут засідання кафедри, а не танці! Та яка різниця скільки йому!..

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (владно забирає мобільник у Ельвіри). Що ви собі дозволяєте, вам же українською мовою кажуть, що у Михайла Ільковича серце, а вам анкетні дані! Негайно швидку, а то вам теж буде погано!.. Як через сорок хвилин?! Як бензину немає?!

БУЗЕВИЧ. Скинемось на бензин.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (показує мобільник.) Відключились. От відморозки!

ХОЛЄВА. Кошмар!

НЕДАВАЙ. Давайте я відвезу до лікарні, а то поки…

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (Ельвірі). Лікарня у вас далеко?

ЕЛЬВІРА. Десь за два кілометри.

НЕДАВАЙ (рішуче). Поїхали! (Жовтоконю.) Допоможіть мені донести Михайла Ільковича до «Хюндаю».

 

Недавай і Жовтокінь підхоплюють під руки Вірьовського і обережно несуть його на вихід. Деревляна і Ельвіра поспішають за ними. Коли вони виходять, наступає гнітюча пауза.

 

МОЛЯКА (декламуючи). Як зручно деким витирати ноги…

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Ви би посоромились в такі хвилини!

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

 

Демонстративно знизавши плечима, Моляка відходить і придивляється до розпису.

 

ХОЛЄВА. Дай боже, щоб все обійшлося.  

ПЕРЕВАГА. От життя! Ось, начебто, ось, а воно – на тобі!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А воно, як завжди, не уздовж, а поперек.    

БУЗЕВИЧ. А хіба секрет, що далі так жити не можна, скажіть, Семене Семеновичу? Ви ж фахівець з цієї проблеми.

ОДНОГУБЕНКО (похмуро). Так жити можна, але недовго.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А якщо довго, то, безперечно, інвалідом. Не обов’язково фізичним.

БУЗЕВИЧ. Взагалі на цьому світі жити неможливо, але ж більше ніде.

ХОЛЄВА (на вушко Бузевичу). Найвищий бал за дотепність, Гришо. І поцілунок де хочеш. 

ОДНОГУБЕНКО. Будемо сподіватись, що з Вірьовським все обійдеться.

БУЗЕВИЧ. А як же поховальний бізнес – не втратить?

ОДНОГУБЕНКО. Кандидатів вистачає, не збанкрутуємо. Докторів теж.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Що за цвинтарний песимізм, шановні?! (Хапає келих з шампанським і залпом випиває.) За оптимізм!

БУЗЕВИЧ (підхоплюючи цей тост). За оптимізм впритул до смерті. (Теж п’є, чокаючись із Холєвою.) А ви, Семене Семеновичу, не навівайте бізнесового песимізму, будь ласка.

ОДНОГУБЕНКО. Та не я ж починав цю заупокійну про наше життя! Між іншим, Інно Сергіївно, у цвинтарному бізнесі теж є гідне місце для оптимізму. Життя ж не закінчується труною, як відомо з деяких теорій.

МОЛЯКА (декламуючи). А скільки всюди воскових фігур!..

Всі звично обертаються на Моляку.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Звісно, ми ж не в музеї!

БУЗЕВИЧ. І не в готелі «Танго-Континенталь».

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

БУЗЕВИЧ. Нарешті щось реалістичне від пана доцента!

 

Входить Жовтокінь.

 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Ну що?

ЖОВТОКІНЬ. Повезли…

ОДНОГУБЕНКО (Моляці.) Треба вас познайомити з моїм братом. Він так перейнявся нашим бізнесом, що почав пропонувати деяким замовникам поховальних послуг дуже цікаві епітафії. Між іншим, попит шалений.

БУЗЕВИЧ. А мені можна замовити? Але спочатку продемонструйте.

ОДНОГУБЕНКО. Ноу проблем! (Виймає записну книжку.) Вам підійде ось ця? Спеціально для полегшено налаштованих. (Читає.) Епітафія. «Хоч тут не запитають, де я вештався…».

ПЕРЕВАГА. А достатньо життєрадісно, треба сказати!

ОДНОГУБЕНКО (Холєвій). А ось що можуть написати сексуально незадоволені дружини на могилі своїх чоловіків. (Декламує.) «А ти і тут ні мертвий, ні живий…».

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Та ваш брат – тала-ант!

ОДНОГУБЕНКО. Якщо любити свою справу, воно само віршується. Оцініть ось епітафію для мажорів із крутими тачками. (Декламує.) «У вічність в’їхав я на «Мерседесі»…». Двісті баксів фразочка, між іншим. Тому що – звучить!

ПЕРЕВАГА. Боюсь, що з такими настроями доведеться ось там, на дверях (показує рукою на двері) замість вивіски меморіальну дошку: тут жила-була кафедра інтегральної перспективи… 

 

Всі замовкають, осмислюючи це. Потім займаються хто чим. Бузевич і Холєва відходять в сторону.

 

БУЗЕВИЧ. Ти віриш в переселення душ, Сонечко?

ХОЛЄВА (зацікавлено). Не знаю…

БУЗЕВИЧ. А в переселення тіл?

ХОЛЄВА. Цікавий ракурс.

БУЗЕВИЧ. Авжеж. (Майже муркотить їй на вушко.) Можна відразу після цієї нудоти…

 

Входять Комусєв, Сичук і Недавай. Комусєв бере келих з шампанським. 

 

КОМУСЄВ. Сталося непоправне, колеги. (Мовчки п’є.)

СИЧУК. Ваш доктор помер. (Теж п’є.) Доктор наук.

ОДНОГУБЕНКО. Невже?!

КОМУСЄВ. Лікарі, звичайно, зробили все належне, але ж…

СИЧУК. Але вже було пізно. Серце у Михайла Ільковича не витримало.

НЕДАВАЙ. А що дивного – вік же у нього.

ПЕРЕВАГА. Скільки йому стукнуло – вісімдесят чи більше?.. Втім, всі там колись будемо.

КОМУСЄВ. Але, вибачайте за оптимізм, будемо не зараз, а потім. А зараз життя продовжується, і нам треба… треба… Між іншим, останні слова у Михайла Ільковича були про… (Зітхає.)

СИЧУК. Він так і сказав: я дуже шкодую, що не встиг… Але прозвучало це дуже оптимістично, треба сказати.

КОМУСЄВ. Адже що означає «не встиг»?

СИЧУК. Не встигнути – це значить залишити щось на перспективу.

КОМУСЄВ. Ніяких сумнівів, що це стосувалось перспектив нашої кафедрі.

СИЧУК. Стовідсотково.

КОМУСЄВ. Тому, узгодивши ситуацію з ректоратом, ми в некрологу для преси зазначили, що ця трагедія, умовно кажучи… Ну, я би сказав, – достатньо оптимістична для вищої школи взагалі і нашого університету зокрема…

СИЧУК. Що престарілий доктор наук Вірьовський по-молодому переживав за новостворену кафедру…

КОМУСЄВ. Хоча надмірно хвилюватись за її майбутнє для нього означало ставити під питання власне майбутнє…   

СИЧУК. Але так і вийшло, на жаль. (Ельвірі.) Принеси ще шампанського. Все ж таки треба пом’янути.

 

Ельвіра виходить.

 

КОМУСЄВ. Шкода, звичайно, що Михайло Ількович не встиг… поставити першим свій вагомий підпис.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Де поставити?

КОМУСЄВ. Взагалі-то планувалось, щоб кафедра..

СИЧУК. Та наша корпорація «Хімія плюс»…

КОМУСЄВ. Та корпорація, звичайно… Ну, щоб, подвійною, так би мовити, тягою ініціювати висунення кандидатури Вадима Никодимовича на державну премію цього року. Тому важливо було, аби першим підписав звернення щодо цієї ініціативи саме доктор наук.

СИЧУК. Тим більше такий авторитетний, як Вірьовський.

ПЕРЕВАГА. А ми припускали, що в академію наук його…

КОМУСЄВ (перебиває). В академію ж інша процедура, ви знаєте. 

 

У Комусєва і Сичука водночас дзвонять мобільні телефони. Вони обидва синхронно відповідають на дзвінки.

 

КОМУСЄВ. Алло?

СИЧУК. Слухаю.

КОМУСЄВ. Через півгодини? Зрозуміло. (Вимикає мобільник.)

СИЧУК. В ресторан я перетелефоную, само собою. (Вимикає мобільник.)

КОМУСЄВ. Справді, все схоже на дуже оптимістичну трагедію.

ЖОВТОКІНЬ. Між іншим, у Одногубенка брат пише дотепні епітафії у досить оптимістичному стилі. Можна підібрати щось адекватне.

КОМУСЄВ. Можна, звичайно. Але ж вибір нелегкий, погодьтеся, – коли між трагічним та святковим.

БУЗЕВИЧ. А що святкового ще, крім захисту докторської?

КОМУСЄВ. Ну, поки лише одностайне рішення ВАКу.

 

Ельвіра приносить шампанське. Сичук жестом запрошує присутніх взяти келихи.

 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. То за здравіє чи за упокій?

КОМУСЄВ (зітхаючи). Дилема, Інно Сергіївно, дилема. 

СИЧУК. Адже десь за півгодини академія може обрати Вадима Никодимовича своїм членом.

 

Всі ошелешено застигають.

 

БУЗЕВИЧ (Холєвій, на вушко, вони трохи в стороні). А ти, чарівна дівчинко, обереш мене сьогодні в безсмертні?

ХОЛЄВА (Бузевичу). Якщо гарантуєш неземне кохання.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Неземне? Звучить як епітафія.

ХОЛЄВА. Я не про трагічне, а про небесне.

Комусєв прокашлюється.

КОМУСЄВ. Звичайно, формально ми повинні були б схилити голову перед світлою пам’яттю Михайла Ільковича, що ми фактично і робимо. Але ж коли сьогодні стільки світлого та святкового, то мимоволі напрошується висновок, що такий збіг не випадковий, а, вибачайте, досить закономірний. Бо на зміну хорошому приходить краще. Тобто життя прогресує. Тому, мабуть, буде логічніше запропонувати першим тост, як ось щойно висловились, за здравіє. Тобто за Вадима Никодимовича. Що буде в цій формальній ситуації фактичним побажанням Михайлу Ільковичу знайти на тому світі спокій та умиротворення… (Виразно зітхає.)

ЖОВТОКІНЬ. Чудове вирішення дилеми.

ОДНОГУБЕНКО. А що вдієш, коли життя і смерть не залишають іншого вибору?!

МОЛЯКА (декламуючи). Як впевнено сліпі ведуть засліплених…

 

Реакція присутніх звична.

 

ЖОВТОКІНЬ. До остаточного прозріння, мабуть?

МОЛЯКА. Мгу-гу гу-гу…

КОМУСЄВ (зітхає). Тож за Вадима Никодимовича, за подальше життя!

ПЕРЕВАГА. А якщо фактично за Михайла Ільковича, то чи правильно чокатись в таких випадках?

КОМУСЄВ (дещо розгублено). Справді дилема…

НЕДАВАЙ. Але ж тут і формально і фактично компроміс, коли за нове життя від Вадима Никодимовича і за подальше життя без Михайла Ільковича.

ЖОВТОКІНЬ. Тобто краще, так би мовити, напівчокнутись?

БУЗЕВИЧ. І тоді й небіжчики будуть цілі, й новостворена кафедра сита.

КОМУСЄВ. В цьому щось є, справді.

ПЕРЕВАГА. А не краще випити просто «за», колеги?

ОДНОГУБЕНКО. А що – доволі мудро, якщо просто.

СИЧУК. Я теж так думаю.

КОМУСЄВ. Мабуть, правильно, якщо просто. Адже кафедра – це вільні люди, інтелектуали. Тому кожен, формально п’ючи за Вадима Никодимовича, може уявити, що фактично п’є за Михайла Ільковича.

СИЧУК. І навпаки.

ОДНОГУБЕНКО. Саме так.

ЖОВТОКІНЬ. А ви перший тост за кого, Семене Семеновичу?

ОДНОГУБЕНКО. А то ви не знаєте?!

БУЗЕВИЧ. Та хто ж знає, чи не візьмуть верх ваші бізнесові інтереси?

ОДНОГУБЕНКО. Не перебільшуйте. Я, звичайно, за Вадима Никодимовича, за подальше життя, якому мій бізнес теж допомагає, погодьтеся.

ХОЛЄВА (Бузевичу, грайливо). А я за тебе, мій неземний.

 

В цей момент Моляка, уважно придивляючись до танцюючої пари, чомусь хмикає. Всі обертаються на нього.

 

МОЛЯКА (декламуючи). О, як душа танцює реквієм!.. Мгу-гу гу-гу…

 

Завіса