Сергій ЩУЧЕНКО
ДОРОГА ДОДОМУ.
Інсайт у трьох діях
…Вони бажають піти додому, але вони не знають, де їхня домівка.
Вони лише знають, що вона не тут…
Долорес Кеннон
ДІЮЧІ ОСОБИ:
ЖОЖО – ГЕОРГІЙ ІВАНОВИЧ (ЖОРА, 44)
ЛІЛІ – ЛАМБАДА БАКСОВНА (40)
БОМБОМ – БОГДАН ГРИГОРОВИЧ (21-22)
ЛІЛІАННА ВЕНІАМІНОВНА (ЛІЛЯ, 40),
БОРИС ГЕОРГІЄВИЧ (БОРЮСИК, 16)
СИЛУЕТ МОРСОВИЧ (44)
НАЯДА СИЛУЕТОВНА (13)
ГРИГОРІЙ СЕМЕНОВИЧ (ГРІША, 44)
ЛІЛІЯ ЛЕОНІДОВНА (40)
ДАРИНА
ДЕНИС
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС
ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС
ЧОЛОВІЧИЙ БЕЗПРИСТРАСНИЙ ГОЛОС
ГОЛОС БУДИНКУ
ВСТУП
Нормальне освітлення. У центрі стоять стіл та три стільці. На столі телефон (а-ля ретро) і настільна лампа (вимкнена), кілька чистих аркушів паперу, олівець. Стільці стоять біля столу (безладно, або ладно). Навколишнє довільно. З’являється БОМБОМ. Одяг на ньому – в синіх відтінках. БомБом неспішно підходить до столу. Оглядається навколо.
Б О М Б О М. Здоров був, Будинок.
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Здраствуйте.
Б О М Б О М. Скільки зараз тут мешканців?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Ви – один. Перший.
Б О М Б О М. Вірно. Я такий. А скількох ще чекаємо? І кого саме?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Двох. Жожо і Лілі.
Б О М Б О М. Я так і думав. Разом нас буде троє. І це все?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Так.
Б О М Б О М. Отаке… А рік тому нас було 16. І що, за рік виявилося, що 13 мандрівників – ледарі?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Ні. Вони зустріли те, заради чого стали мандрівниками.
Б О М Б О М. Розумію. Пощастило. Причому не тільки цим тринадцяти, а всім, хто 10 років тому прийшов сюди і згодом знайшов те, що шукав. Отже, вони не ледарі, а навпаки. Молодці. А я не молодець. Я не знайшов того світу, в якому бажаю жити. Багато разів не знайшов. Виходить, що я – ледар?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Не факт.
Б О М Б О М. Логічно. Не факт. Знайду. І Лілі та Жожо знайдуть. І мандрівників, яких спочатку було 100, стане 0. Цікаво – чи надовго?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Подивимося
З’являються Лілі та Жожо. Але не одночасно, а по черзі. Спочатку входить Лілі, потім входить Жожо в ковбойському капелюсі. Одяг на Лілі – в червоних відтінках. Одяг на ЖОЖО – в зелених відтінках. Йдуть до столу. А поки йдуть, Жожо наздоганяє Лілі.
Ж О Ж О. Привіт красуня.
Л І Л І. Привіт.
Ж О Ж О. Ти повернулася?
Л І Л І. А ти як думаєш?
Ж О Ж О. А чому?
Л І Л І. По качану.
Ж О Ж О. Зрозуміло. Так би й сказала.
Л І Л І. Так і кажу.
Жожо та Лілі підходять до столу.
ЛІЛІ + ЖОЖО (хором). Привіт, БомБом!
Б О Б М Б О М. Привіт.
Ж О Ж О. Ти повернувся?
Б О М Б О М. Ні.
Ж О Ж О. Опа. А хто тоді перед нами?
Б О М Б О М. Глюк.
Ж О Ж О. Який глюк?
Б О М Б О М. Дивний, звичайно. Тут все – дивне. І не лише тут. Так що розслабся. Дивно – це нормально.
Л І Л І. Розслабтеся обидва. А то поки кожен з вас проживає свій варіант життя – все в порядку. Але як тільки ви стрічаєтесь один з одним, відразу сприймаєте один другого, як дурень дурня.
Б О М Б О М. О. Тепер відчуваю, що повернувся на батьківщину. Рідним духом пахне.
Ж О Ж О. Я не дурень. Я – мандрівник.
Л І Л І. Ми всі – мандрівники. Всі – подорожні. Тільки цього разу нас мало.
Б О М Б О М. А всі інші перестали бути мандрівниками. Вони знайшли своє щастя.
Л І Л І. Хто шукає – той завжди знайде.
Б О М Б О М. Геніально. Тоді я пішов.
Ж О Ж О. Куди?
Б О М Б О М. Шукати (пішов).
Ж О Ж О. І що це було?
Л І Л І. Нічого нового. Все – як завжди. Тобто, нас може бути скільки завгодно мало, але варто нам зійтися разом, і нас відразу стає багато. Відчуваєш натяк?
Ж О Ж О. Відчуваю. Не дурень. Тому і я поїхав.
Л І Л І. Куди?
Ж О Ж О. Шукати (пішов).
Л І Л І. Смішні. Воістину – батьки та діти. Як лише розходяться – бажають зійтися. А як тільки сходяться – мріють розійтися. Причому, невідомо куди. Бо кожен вихід – невідомість. І що тепер? Також іти? Бо і я не дура. Принаймні, я в цьому впевнена.
Лілі йде. Стає порожньо. Тільки стіл та три стільці. Поступово гасне світло. Починається зорепад. Падають три зірки.
ПЕРША ДІЯ. БОЖЕВІЛЬНИЙ СВІТ
1.
Стандартне освітлення. Наявність і розташування речей і предметів – не змінилося. Тільки настільна лампа світиться зеленим світлом. Голосно б’є годинник (баштовий, камінний, з маятником …) – цей звук позначає початок дії. З’являється ЖОЖО (ГЕОРГІЙ ІВАНОВИЧ, ЖОРА). Одягнений у зелені тони та відтінки. Плюс капелюх в ковбойській естетиці.
Ж О Ж О. Отже, де я? (оглядається) А у кого я про це запитую? Незрозуміло… Якесь помутніння в голові. Причому, то спливає, то знову накочує. Як хвилі. І коли помутніння накочує, мені здається, що я – якийсь Жожо (оглядає свої руки, ноги, тулуб). А коли спливає, я немов згадую, що я – Георгій Іванович, телеведучий, у якого є дружина і син. Начальниця ЖЕКу і телепень. О, здається, уявні глюки розчиняються. Аж легше стає. І я нарешті згадую, навіщо я тут. Отже так, капелюх потрібно зняти (знімає капелюх, кладе його на стіл). І перейти потрібно ось сюди (переходить на вільний простір). Що далі? Ау, мене хто-небудь чує?
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. Так. Жора, ви готові?
Ж О Ж О. Так. А чому – Жора?
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. Ви жартуєте?
Ж О Ж О. Я не шуткую. Я просто пам’ятаю, що я – Григорій Іванович.
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. Однозначно. Тільки одного разу ви заявили, що відтепер ви для своїх – Жора. А зараз що – передумали? Або забули? Чи тепер ви – хто?
Ж О Ж О. Я? Ну Добре. Нехай буде Жора.
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. Відмінно. Отже, можемо працювати? Звичайно, якщо ви пам’ятаєте – як та навіщо.
Ж О Р А. А як?
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. Як звичайно. Смішно, рухливого та сексуально. Черговий монолог. Або ви і його забули?
Ж О Р А. Ні. Я все пам’ятаю. Аж сам цьому дивуюся…
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. Тоді поїхали?
Ж О Р А. Поїхали.
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. Увага! ЕРОКУЛІНАРО! Зйомка!
І тут ЖОРА немов перетворюється. Він стає життєрадісним, оптимістичним, сексуальним та рухливим. Тобто, все, що він говорить далі, супроводжується активними, смішними і навіть спокусливими жестикуляцією та мімікою.
Ж О Р А. Оба-на! За мною, як звичайно, підглядають … І, як завжди, не дарма. Тому що мені приємно знати, що мільйони очей дивляться на мене, подумки роздягають, віртуально спокушають і реально отримують кайф. Молодці! Красені та красуні! Супермени і спокусниці! Мені подобається, що ви є. Мені подобається, що ви дивитеся на мене. І мені подобається, що ви від цього балдієте! Я також відчуваю кайф! І маю величезне бажання зробити так, щоб наш спільний кайф став більше, різноманітніше, смачніше! Тому відразу до справи. Отже, запам’ятовуйте. АРТИШОК. Чарівний артишок. Високо цінується французами. Розігріває геніталії. Дарує незабутні відчуття… АВОКАДО. Високопоживне і збуджувало – навіть Людовика XIV… БАНАН. З одного боку – сексуальна іграшка. З іншого боку – смачний та зміцнюючий потужність самі знаєте чого стимулятор тестостерону… ФІНІКИ. Солодка любовна їжа. Найсолодша. Очищають кров та збільшують кількість сперми. Серйозно збільшують… МАНГО. Божественний фрукт. Тропічне диво. Легко перетравлюється, зміцнює та збуджуює. При цьому диво схоже на яєчко – з усіма витікаючими та вистрілюючими наслідками. Розумієте?.. КОКОС. Помножує кількість сперми. Підвищує сексуальний апетит. Збуджує сексуальний інтерес. Сприяє сексуальному всьому… Не любите плоди? Зажерлися? Спокійно. Є й інші помічники. Маленькі, але молодецькі. Наприклад, ПОЛУНИЦЯ. Найсексуальніша ягода. Притягує. Вабить. Збуджує. Має цинк – ну, а вже той стимулює в слові «активність» кожну букву… МАЛИНА. Ягода лібідо. Купа кислот, вітамінів, пектинів, ефірних масел, мікро макро та інших елементів. І також містить цинк! А це збуджує, провокує, піднімає настрій і не лише настрій. КАВУН. Так-так, ніхто не глухуватий. Саме кавун – маленька ягідка-гігант. Причому, гігант не тільки за розміром, але й по розширенню судин. Чоловіча потенція від цього просто зашкалює! Зашкалюйте й ви! Спочатку – звісно – дивлячись на мене, на незрівнянного Ерокулінаро. А потім, дивлячись один на одного, і починаючи роздягати один одного. Причому, не лише подумки… Почули? Збудилися? Смачно? А наступного разу буде ще смачніше! Адью, еротомани і еротовумени!..
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. Знято! Ну, спасибі, Георгій Іванович. Або, все-таки – Жора\?
Ж О Р А. Неважливо. Особливо, в ліжку. Там важливо інше…
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. (сміється) Досить. Залиште свій гумор для глядачів. А я просто бажаю вам усього найкращого. І особливо – гарного дня народження сина. Вдачі! (відключається)
Ж О Р А. Який день народження?.. Ах, так – у мене та в моєї мимри Ліліанни Веніамінівни, сьогодні народився син. Правда, 16 років тому. Було таке. І що тепер?.. Блін, подарунок треба! А що дарувати? Гадки не маю. А чи варто взагалі? Не факт. Але – типу традиція. Отже, подаруємо йому… подаруємо… щось таке. Трохи. Наприклад, бабло. А на що його спрямувати, нехай вирішує сам. Хоча вирішувати йому завжди облом. Ну то й що? Це вже його проблема. Вирішено. Поїхали.
Бере зі столу капелюх, одягає його, йде в одну сторону. Але, трохи пройшовши, раптом, розвертається та йде в інший бік. І доходить майже до середини, як раптом…
2.
…З’являється Ліліанна Веніамінівна (ЛІЛЯ). Жора зупиняється. Ліля підходить до нього.
Л І Л Я. Привіт, законний.
Ж О Р А. Привіт, узаконена. Ти куди?
Л І Л Я. На роботу. А ти?
Ж О Р А. А я з роботи. От що значить – зразкова сім’я. У сина день народження, а мама тікає на роботу. Або ніби на роботу.
Л І Л Я. Мені треба. Я – керівник. А все інше – потім. До речі, добре, що нагадав. Наш Борюсік просив подарувати йому мотоцикл.
Ж О Р А. Мотоцикл? Нехило. А який?
Л І Л Я. Крутий. Але я в них не розбираюся. А ти розберися. І купи. І все буде в порядку.
Ж О Р А. У кого?
Л І Л Я. У Борюсіка. І у нас, звісно. А решта мене не цікавлять. Особливо ті прошмандовки, які крутяться навколо тебе на твоїх блядскійхзйомках.
Ж О Р А. Оба-на. А чому це вони – блядскі? У мене кулінарна програма.
Л І Л Я. А мені чхати. Нехай вона хоч етнографічна, все одно там все росте у тебе із штанів.
Ж О Р А. Чому?
Л І Л Я. По качану! Все. Уперед – за мотоциклом. І дивись, щоб він був крутий. У НАШОГО сина не може бути іншого.
Ж О Р А. А на хрена йому мотоцикл? Щоб смердіти бензином? Це огидно.
Л І Л Я. Нуто й що? Мені також багато чого противно. Пенсіонери, пільговики, інваліди, інші таргани. Але я терплю. Працюю. З тобою живу.
Ж О Р А. Ой-ой-ой. Та йди ти в дупу, терпляча. Я не хочу, щоб у мене вдома все смерділо бензином. Нехай краще стає кінозіркою. І пахнути буде приємніше, і я допоможу.
Л І Л Я. Здрасьте. Щоб у нас вдома був не один божевільний, а цілих два? Не треба. На хрін твою зірку. Нехай краще стає чиновником. Або адміністратором. Або торговцем. Або, хоча б, бізнесменом. Тут Я допоможу. Реально і конкретно.
Ж О Р А. Боже упаси. Два чиновника у будинку – це палата 666. У лазню. І мотоцикл в лазню, і всіх чиновників в лазню, і взагалі. Я в цьому участі не беру.
Л І Л Я. Тобто? Що значить – не беру участь?
Ж О Р А. Бажаєш подарувати придурку придуркуватий мотоцикл – даруй. Сама. Іди та купуй. Хоч два мотоцикли. А мені ніколи. Я зайнятий.
Л І Л Я. Чим?
Ж О Р А. Мистецтвом. Красою. Вічністю. Коротше, тобі не зрозуміти. Все. Вільна.
Л І Л Я. Ідіот.
Ліля обходить Жору, і йде далі – туди, куди йшла. Зникає. Жора дивиться їй услід.
Ж О Р А. (кривляється) «Мені все одно, що там росте у тебе з штанів…» Дурепа! Тюлень адміністративний! Інфузорія валянок! У мене в штанях все ОК! І не тільки в штанях. А в тебе – ні. І якщо хоч щось у тебе під спідницею і росте, то виключно з дупи. І це навіть не руки – руки в тебе взагалі не ростуть – а виключно щетина. От ти і є така – неголена і скуйовджена дупа. А я і дупа – це дві великі різниці. Бо мої дії завжди дотримуються народної мудрості – «Послухайте ЖІНКУ, І зробіть по-своєму». От і зараз – жінку послухав? Так. Тепер робимо по-своєму. Мотоцикл – до біса. День народження Борюсіка – також до біса. Бо хто такий Борюсік? Гальмо. Ледаче і розперізане гальмо. А хто його таким зробив? Неголена дупа. Отже, це – не до мене. І взагалі – все, що не має до мене відношення, або не стосується моїх інтересів – туди ж. До біса. А я – замість всього цього жлобства – краще займуся своїм професійним рівнем. І в штанях, і не дишн в штанях.
Дістає з кишені мобілку, набирає когось, підносить трубку до вуха, продовжує свій рух.
Ж О Р А. Альо? Здрастуй, моє сексуальне сонечко! Здрастуй, мій головний інгредієнт еротичного пікніка на узбіччі! Здрастуй, моя бубочка, моя вихухолька… Іде. Зникає.
3.
Голосно цокає годинник (недовго). З’являється БОРИС ГЕОРГІЙОВИЧ (Борюсік). Йде стрімко. Тримає в руках почату пляшку пива. Проходить з кінця в кінець, дивиться на наручний годинник, робить ковток, розвертається і так само стрімко йде у зворотний бік. Дійшовши до середини, зупиняється. Знову дивиться на годинник, робить ковток.
Б О Р Ю С І К. Блін! Уже дев’ять вечора, а хоч би одна сука дзявкнула про мій день народження! Друзі, звичайно, дзявкали. Подруги дзявкали. Просто знайомі – і ті дзявкали. А рідні – мазер і фазер – наче крізь землю провалилися! Вони що – втекли? Сховалися? Відморозилися та де-небудь бухають, стрибають один перед одним та іржуть наді мною? Гаразд, виродки. Ми це переживемо. Забили на мене? Я заб’ю на вас. Вирішили заощадити бабло? Я також на вас заощаджу. Та ще й так заощаджу, що це вам усіми боками вилізе! Обламали мені мотоцикл? Обламали мою мрію? Насрати. З космосу – зверху вниз. Метеоритним поносом! На вас, ваші крихітні думки та тупі дії! На ваші пики! На ваше все! Ви бажаєте спокою? Ви бажаєте, щоб ніхто вас не чіпав і не заважав вам нажухівать всіх? І щоб ці всі були тупіші тупих, раділи вам та наввипередки приносили сране бабло? Як данину крейзанутих тубільців своїм допотопним ідолам?.. Не питання. Я вам все влаштую. Але тільки потім не гавкайте, якщо те, що я влаштую, буде не схоже на те, чого ви хочете. Бо – по любому – буде не так, як ви хочете, а так, як хочу я! Зрозуміло, дегенеративні мікроби? Ви думаєте, що свято ви засунули в дупу і проігнорували? Ні. Свято тільки починається. І я обіцяю, що це свято буде крутіше будь-якого жаху! І це буде дуже гарно. Хоча… Примітивні мізки все одно не здатні побачити красу, якщо у тій немає бабла для них. Примітивні мізки все сприймають однаково – народження, смерть, дозу, від якої світ перевертається. Втім, якщо світ перевернеться, вони цього не помітять! (робить ковток) А я помічу. І не лише це. І не дише після дози. Так, що гуд бай, предки! Це навіть добре, що вас зараз немає. Принаймні повітря – чистіше. Але, на жаль ми ще зустрінемося потім. Можливо. Але так, як цього захочу я. Зрозуміло, виродки?
Борюсік допиває пиво, залишає пляшку на столі. Іде геть.
4.
Голосно цокає годинник (недовго). З’являються Жора (в капелюсі і з букетом квітів) та Ліля – з різних сторін, піддаті. Повільно сходяться до центру. Розглядають один одного. Потім Ліля озирається навколо. Навколо нічого не змінилося. Тільки на столі додалася пляшка з під пива.
Л І Л Я. А де мотоцикл?
Ж О Р А. Який мотоцикл?
Л І Л Я. Чи Борюсік поїхав кататися? Взагалі пізно вже. Майже опівночі. Хоча, напевно, він зараз де-небудь зависає з друзями, і вони там гудуть. Гаразд, нехай побешкетує..
Ж О Р А. Хто зависає? Хто гуде? Як гуде? Як п’яні бджоли? І вони ще й балуються? Чи у себе в конторі ти остаточно з’їхала з глузду?
Л І Л Я. Сам ти дурень. У мене була нарада. Планерка + летючка + ще багато чого – актуального, термінового і таке інше.
Ж О Р А. Так пізно?
Л І Л Я. Незважаючи ні на що. Тому що ми дбаємо про людей в будь-який час доби. Під моїм, звісно, чуйним керівництвом. А тепер розповідай – який це мотоцикл, і де ти його роздобув.
Ж О Р А. Ти точно – гальма втратила. Про який мотоциклі ти мариш? І що в тебе дозріло – шиза, параноя, глюки?
Л І Л Я. Сам ти глюк. А мотоцикл такий – на двох колесах, але крутий. Я ж тобі півдня тому про нього розповідала. Ну, і про те, що Борюсік хоче мотоцикл. Або у тебе в голові протяги танцюють?
Ж О Р А. У мене в голові – мізки. Якісні, між іншим. А мотоциклів – ніяких – я не знаю. Борюсік хоче – от нехай він і турбкється. А я тут при чому?
Л І Л Я. Як це – при чому? Ти – батько. А у Борюсіка – день народження.
Ж О Р А. І що?
Л І Л Я. А те, що він хоче мотоцикл. Крутий. Як подарунок.
Ж О Р А. Та ти що? А якщо він захоче 50 м’ясорубок, ти почнеш мене розпитувати про кожну з них?
Л І Л Я. Так… Мені не подобається твій тон. Ти купив синові мотоцикл?
Ж О Р А. Ні.
Л І Л Я. Ні?
Ж О Р А. Ні.
Л І Л Я. Чому?
Ж О Р А. А навіщо?
Л І Л Я. Навіщо? Повний капець… І де ж ти був увесь цей час?
Ж О Р А. На роботі.
Л І Л Я. Навіщо?
Ж О Р А. Так треба було. Обговорювали новий проект. Довго та інтенсивно. Так було треба.
Л І Л Я. Зрозуміло. Розважався зі своїми сцикухамі. У той час, як Борюсік чекав від нього мотоцикл.
Ж О Р А. А отут ти брешеш. Борюсік чекав мотоцикла від тебе. Адже мені він нічого про це не казав. А тобі сказав. От від тебе й чекав. А ти в цей час квасила у себе в конторі. Або ще де. Типова матуся.
Л І Л Я. Ах ти ж, паскудо… Я працюю – як за верстатом, а ти перекидаєшся з повіями, та ще й забиваєш на власного сина!
Ж О Р А. Я, між іншим, не забивав. Я квіти йому приніс. Справжні, а не пластмасові. А ти що принесла? Свою дупуу? Як справжня сексуально стурбована мати?
Л І Л Я. Урод. Дебіл. Кретин. Гондон. І це все – ти. І не тільки це. Я просто слова забула.
Ж О Р А. А ти подивися в дзеркало – і все інше забудеш!
Л І Л Я. Пішов на хрін!
Ж О Р А. Нє-а. Я прийшов додому. І мені тут подобається. А ти можеш топати хоч на кудикіну гору, хоч до гамадрилів в анальний отвір.
Л І Л Я. Ти сам отвір. Але де тоді Борюсік? Куди він подівся після того, як рідний тато його тупо проігнорував?
Ж О Р А. А я почім знаю? Після того, як рідна мама начхала на те, щоб принести йому хоч одну крихітну ромашку, він міг подітися куди завгодно.
Л І Л Я. Скотина.
Ж О Р А. Ага.
Л І Л Я. Дегенерат.
ДОРА. Звичайно.
Л І Л Я. Мразь.
Ж О Р А. Звісно. Особливо, якщо згадати, що все це – ти. А тепер потрібно взяти це «ти» і приплюсувати його до того, що ти вигадуєш про мене. І вийде Борюсік! Так би мовити, синтез предків! Хоча, він навряд чи приколювався б, почувши, як ти його називаєш.
Л І Л Я. Я його не називаю! Я тебе називаю! Макака ти шизоидная!
Ж О Р А. Ха-ха-ха. Приємний синочок…
І тут дзвонить телефон. Ліля підходить до столу, бере трубку, підносить її до вуха.
Л І Л Я. Альо? Це ти, Борюсік?
Ч О Л О В І Ч И Й Г О Л О С. Закрий пащеку, мимро. І слухай сюди уважно. Твій Борюсік у нас. Лежить зв’язаний та з мішком на голові. Щось мукає і тупо ворушиться. Але якщо післязавтра у нас не буде пів лимона баксів, він мукати і ворушитися перестане. Буде просто валятися. І не у нас, а де-небудь на смітнику. Або на дні смердючого озера. Зрозуміло?
Л І Л Я. (тремтячим голосом) Та-а-а-к-к…
Ч О Л О В І Ч И Й Г О Л О С. Тому. Завтра ми зателефонуємо і скажемо – куди, і коли доставити бабки. А коли у нас будуть бабки, у тебе знову з’явиться Борюсік. Зрозуміло?
Л І Л Я. (тремтячим голосом) Та-а-а-к-к…
Ч О Л О В І Ч И Й Г О Л О С. Відбій, мимро. До завтра (гудки).
Л І Л Я. А-а-а … (кладе трубку, повертається до Жори, наближається до нього) Капець. Повний капець. Його вкрали.
Ж О Р А. Кого?
Л І Л Я. Борюсіка. І вимагають викуп. Завтра. Або послезатра. Півлимона баксів!
Ж О Р А. Ого. А що буде, якщо їх не буде?
Л І Л Я. Борюсіка грохнуть. А все – через тебе!
Ж О Р А. Чому?
Л І Л Я. Бо якби ти не пожалкував на мотоцикл, Борюсік б зараз катався, а не валявся зв’язаний та з мішком на голові!
Ж О Р А. Але ж ти перша пожалкувала.
Л І Л Я. Ти сам жлоб!
Ж О Р А. Гаразд. З цим проїхали. Що далі?
Л І Л Я. Діставати бабки! Звідусіль! Але в першу чергу – з ничок!
Ж О Р А. З яких ничок? У мене нічого такого немає.
Л І Л Я. Стули пельку! Є! І якщо я влаштую тобі обшук, до ранку бабки будуть!
Ж О Р А. Ну, я теж багато чого знаю… А може – міліцію?..
Л І Л Я. Стули пельку! Або ти взагалі гальмо? На хрін міліцію! Смикай свою студію, смикай свій новий проект, смикай схованки, смикай кого хочеш і за що хочеш, але щоб завтра у нас було півлимона!
Ж О Р А. Ти також смикай.
Л І Л Я. Не хвилюйся. Я так посмикаю, що земля здригнеться! Зрозумів? Вперед!
Ліля і Жора розбігаються. В різні боки. Втім, не виключено, що Ліля тікає, а Жора йде.
5.
Голосно цокає годинник (недовго). Змінюється освітлення – стає більш офіційним. З’являється Ліля. Діловим кроком підходить до столу та вмощується на стілець. Сидить за столом, у керівній позі. Дивиться вперед, немов у нікуди. Барабанить пальцями по столу. Перестає барабанити. Закриває очі. Її голова повільно хилиться вниз, лягає на стіл… Раптово дзвонить телефон. Голова тут же злітає вгору, очі Лілі відкриваються і десь зосереджуються. Сама Ліля дивиться по сторонах – чи не підглядає хто за нею. Знімає трубку.
Л І Л Я. Альо? Здрастуй. Зайди до мене. А поки йдеш, придумай е-е-е… проект, який швидко принесе бабки. Чекаю (кладе трубку, встає з-за столу, походжає туди-сюди). М-да. Бабки, звичайно, знайти можна. У сенсі, не всякий знайде, але можна. А що потім? Наприклад, як їх повертати? З чого саме? Придумати новий податок? Маячня. Бізнес? Ненадійно. Тоді що? Гаразд, зараз Денис прийде – от нехай він і вигадує. А інакше вилетить – як пробка із пляшки. Та ще на льоту й підсрачник отримає…
З’являється ДЕНИС.
Д Е Н И С. Здрастуйте Ліліанно Веніамінівна.
Л І Л Я. Привіт. Слухай – у мене до тебе завдання. Одночасно і конкретне, і неконкретне. Коротше, потрібні бабки. Тобто, бабки, звичайно, можна добути. Ну, типу якщо терміново треба. Але. Потім ці бабки потрібно повертати. А як? Завдяки чому? От тобі й треба придумати такий краник, з якого капають бабки. Постійно. Щоб, якщо потрібно – взяв. Не потрібно – капають. Але потрібно – взяв. Розумієш? До речі, придумати – це означає ПРЯМО ЗАРАЗ. На худий кінець – за добу. Але в тебе – я знаю – кінець не худий. І за добу не схудне. А от що має бути потім – поки не знаю. Що скажеш?
Денис мовчить. Міркує. Дзвонить телефон і Ліля знімає трубку.
Ч О Л О В І Ч И Й Б Е З П Р И С Т Р А С Н И Й Г О Л О С. Від сьогодні дня житлові та комунальні служби переходять на новий рівень функціонування. Тобто. Відповідні структури дивляться та вирішують. І якщо від якоїсь служби сенсу не має – її скасовують. Якщо видно – зберігають. І з таких от збережених служб формується новий рівень. З більшою відповідальністю, з великими можливостями, з великим всім. Тому. Сьогодні у мене повинні лежати на столі: або кілька проектів – нових, оригінальних, корисних – вступають у дію негайно, або заяви про звільнення – за власним бажанням – від усіх співробітників даної служби. Відбій.
Ліля кладе трубку. І схоже, що вона в шоці.
Д Е Н И С. Щось трапилось?
Л І Л Я. Поки ні. Або майже ні. Але обов’язково трапиться. Тому, якщо ти не зробиш того, про що я тобі сказала – тобі краще застрелитися. Хоч з уявного пукалки. Бо. Виходячи з серйозності ситуації, ти не вийдеш з мого кабінету, поки не зробиш те, що зобов’язаний зробити. При цьому врахуй – бабки повинні не просто капати – це само собою – але параллельно повинна виникати ще й користь народу. І не лише народу. І якщо сьогодні цього не станеться, завтра ти почнеш жити або на нарах, або на цвинтарі. Це в кращому випадку. Так що – успіхів. Вода є. Холодильник є. Туалет є. Електрочайник – в столі. Електрика – в розетці. Папір та ручка – на столі. Я повернуся через 6 годин. Отже, у тебе є 360 хвилин. Навіть трохи заздрю. Вдачі!
І Ліля встає та виходить з кабінету. І закриває двері на ключ – з того боку. Денис одночасно спантеличений і зосереджений. Починає походжати по кабінету. Розмірковує.
Д Е Н И С. Отже – мої дії… Навіть не уявляю. То що – в голові порожньо? Ні. Не порожньо. Там є сіра речовина, звивини, нерви всілякі, вузли, переплетіння, судини, думки, щось іще. І все це повинно мені допомогти. Бо якщо воно мені не допоможе, більше допомагати нікому. До речі, а чи повинен допомагати мені кожен, кого я зустрічаю? Не факт. Але може. Їдемо далі. А якщо це буде не просто кожна абстрактна людина, а, наприклад, та, що відноситься до нашого ЖЕКу? Не повинна. Але може. А якщо ця кожна людина – тобто, мешканець, якого обслуговує наша житлова контора, дасть мені по 1 грошовій одиниці?.. Так, а скільки у нас тут навколо людей? Біс його знає. Але припустимо – тисяч 25. Разом вийде 25 тисяч грошей. У місяць. І, припустимо, не за просто так, а за те, що людина може цілу годину розповідати про себе. У мікрофон, через динамік, хоч по радіо. Про свої проблеми, про свої досягнення, про свої плани, про свої зауваження, про своє ставлення до чого завгодно… І хтось може почути цю людину, зацікавитися нею, або навпаки – зацікавити її. І тоді людина, заплативши на місяць одне грошенятко, може отримати щось, що раніше йому і в голову не зазирало. Фінансові думки, речі, можливості, шанси, перспективи, що завгодно!.. Хм, цікаво. І це ж я ще нічого не вигадував, а так – зненацька, навпомацки! А, може, так і треба? Адже тут важлива не технологія мислення, а доречність та ефективність результату цього самого мислення. А ефективність у мене є. Сто пудів! А далі буде? Мільйон пудів! Так, де у нас у нас тут папірці, ручки… (перебирає на столі папірці) Відмінно… Тепер заваримо чай. Але. Спочатку збігаємо в туалет. А то я усцусь від натхнення! Ха-ха-ха!..
Денис зникає – у напрямку туалету
6.
Голосно цокає годинник (недовго). Змінюється освітлення. З’являється Жора. Озирається. Знімає капелюха та кладе йогої на стіл. Чепуриться.
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. Готовий?
Ж О Р А. Завжди готовий!
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. Тоді починаємо. Увага! ЕРОКУЛІНАРО! Зйомка!
Ж О Р А. Оба-на! За мною, як звичайно, підглядають… І, як завжди, не дарма. Особливо, зараз. І особливо, тут. Адже якщо хтось відчуває кайф – але справжній, а не змодельований неістотними причинами – то цей кайф поширюється і на оточуючих. У різній мірі, в будь-яких проявах, але поширюється. Тому будьте собою, будьте справжніми, будьте! І якщо хтось раптом вжив ЧАСНИК, цей природний антибіотик і любовний фільтр, що натякає на любов всю ніч – я це відчую. А якщо хтось поважає КУНЖУТНЕ НАСІННЯ – інгредієнт халви та їжу для мужніх чоловіків – я і це відчую… Якщо ж ваше цікавість привела вас до УСТРИЦЬ, цих маленьких молюсків, конкретно відповідаючих за вироблення тестостерону – я також відчую… Якщо вас приваблюють РАВЛИКИ, що по впливу на сексуальну активність не поступаються ні часнику, ні устрицям – відчую… Ну, а якщо вам подобаються ТРЮФЕЛІ, ці м’які підземні грибочки, які є найкращою збудливою їжою та володіють таким смаком, який неможливо описати – відчую!.. Цінуєте ТВОРОГ, що підтримує лібідо, потенцію і своєчасне сім’явиверження? Відчуваю. Кохаєте ШОКОЛАД, стимулюючий збудження в мозку, і збільшуючий вироблення гормону радості? Відчуваю. Симпатизуєте КУЛЬБАБІ, яка допомагає чоловікові впоратися навіть з найактивнішою в ліжку мадам? Відчуваю. Віддаєте перевагу МЕДУ, їжі богів, відновнику сексуальної енергії, що поєднується майже з усім? Відчуваю!.. Навіть якщо ви все це ігноруєте – окрім СИЧУЖИНИ, крихітного шматочка шлунка верблюда та могутнього підсилювача статевої сили – я відчуваю! І ви відчуваєте. Або відчуєте. Незважаючи ні на що. Головне – бажайте, щоб ваш кайф був не лише вашим. Адже коли радіє один – це добре. Коли радіють два – це двічі добре. А коли радіє 777 людей – ДОБРЕ збільшується у 777 разів! Розумієте? Чуєте? Відчуваєте? Смачно?.. А наступного разу буде ще смачніше! Адью, еротомани і еротовумени!..
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. Знято! Спасибі, Георгій Іванович. Або знову Жора?
Ж О Р А. (сміється) Умовила! Жора.
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. (весело) Це приємно. Залишається сподіватися, що й вам також приємно.
Ж О Р А. (зітхає) А от на це не розраховуй. На мене зараз такий геморой звалився, що приємно мені може бути лише на тому світі.
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. А що трапилось?
Ж О Р А. Ну… З одного боку все – банально. Потрібні бабки. Гарні бабки. А з іншого боку – все дуже не банально. Адже гроші мені потрібні для того, щоб врятувати сина. Так, телепня, придурка, дармоїда, козла та інше, але – СИНА.
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. А що з ним?
Ж О Р А. Його викрали. І обіцяють завтра зробити з нього останню крапку, якщо не буде бабла. От і помізкуй – чи може мені бути приємно від такої інфи?
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. М-да. Ситуація у вас, звісно, не проста. Але ви ж здатні знайти з неї вихід?
Ж О Р А. Який? Нічого путнього мені в голову не приходить.
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. А новий проект?
Ж О Р А. Який проект?
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. Телевізійний. От ви зараз ведете один проект. Не супер-пупер – скажемо чесно – але нормальний. А як щодо того, щоб зробити супер-пупер? На двох ведучих – чоловіка та жінку. Та ще й так, щоб програму можна було хоч завтра запускати у виробництво. А? От уявіть собі, наприклад, ЕРОКУЛІНАРО у виконанні красеня та красуні. Та порнуха просто вдавиться від заздрості.
Ж О Р А. Хм. Це зробити, звісно, можна. Бо певні думки в голові давно блукають. І не лише в голові. Але зараз я думаю про інше. Розумієш?
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. Розумію. Тільки й ви зрозумійте. Якщо ви мені розповісте про такий супер-пупер проект, який в перспективі здатен не лише гори звернути, а й підштовхнути їх одна на другу – і не лише тим, що в ньому двоє ведучих (хто другий, ви, сподіваюся, здогадуєтеся), а й тим, що він сам по собі такий, на який вмикнуться навіть глухонімі – так я вам прямо зараз знайду гроші. Будь-які. І не обов’язково в борг. Тому що при серйозному ставленні до серйозного проекту більш доречні такі слова, як, наприклад, інвестиції. Розумієте?
Ж О Р А. Розумію… Тобто, я не розумію, але здається починаю розуміти.
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. Ну?
Ж О Р А. А як мені поспілкуватися з тобою… ближче? Або продовжувати ось так – як зараз?
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. Ні звичайно. Піднімайтеся до мене. Вип’ємо чаю, поспілкуємося. І якщо все буде ОК, тоді можна буде взагалі обійтися без виразу «в борг». Заглянете?
Ж О Р А. (майже в шоці) Зараз?
Ж І Н О Ч И Й Г О Л О С. А чому б й ні? Так ми тимчасово припинимо спілкування по зв’язку і перейдемо до спілкування очі в очі. Ну, або інші частини тіла в інші частини справи (сміється). Все – я вмикаю чайник, і чекаю на вас. Тобто, відбій з невідомим фіналом…
Жора бере зі столу капелюха та йде.
7.
Голосно цокає годинник (недовго). З’являються Жора (без капелюха) та Ліля. Разом. Неспішно йдуть до столу.
Ж О Р А. Ну що? Коли?
Л І Л Я. Не знаю. Мені сказали – чекайте. Сидіть вдома та чекайте. Начхайте на роботу, на страйк в Гонолулу, на собаку, що гавкає на ваше вікно, на все. Сидіть і чекайте. Чекаємо. Не по собі, звичайно, але гроші я передала, мені дали мобілою поспілкуватися з Борюсіком – і голос у нього був ніби нормальний, не зашуганний – і він теакож порадив нікуди не рипатися, спокійно чекати вдома. Чекаємо.
Ж О Р А. Зрозуміло.
Л І Л Я. А ти що?
Ж О Р А. Я? Та ніби все добре. Проект схвалили. Запускатимуть підготовчий етап. Так що тепер у мене буде два проекти. Бабки збільшаться. Не відразу і не офігєнно, але відкладати можна. А в тебе?
Л І Л Я. І в мене добре. Мій креативний Дениска такого навигадував, що нагорі навіть прикололися. Ну от і чудненько. Головне, що наша контора живе та буде жити. А паралельно буде капати бабло. Також не офігенно, але регулярно. Так що поступово виберемося. Залишилося дочекатися Борюсік, а потім вирішити, як саме покарати отих виродків. В ідеалі, звичайно, добре б і бабки повернути, але спочатку я хочу їм яйця повідривати. Але це – потім. Зараз головне – Борюсік (схлипує).
Ж О Р А. Ну, все. Заспокойся (обіймає Лілю, гладить її по голові). Все буде добре. Обов’язково.
Л І Л Я. (схлипує) І я так думаю. Просто ці гади вже дістали. Вони ж, насправді, не тільки на Борюсіка замахнулися, і все. Вони – всюди. І постійно когось дурять. По маленькому, звісно, але якщо скласти разом все маленьке, то вийде таке велике, що ну його на фіг.
Ж О Р А. Це факт. Ну, що тут поробиш? У такому божевільному світі живемо. Де кожен вдає з себе праведника, але варто тобі відвернуться, як цей праведник тут же намагається насерти тобі в кишеню.
Л І Л Я. Кожен?
Ж О Р А. Крім нас, звісно. Ми – не виродки. Ми – інші. Ми – чесні та порядні.
Жора знову гладить Лілю по голові. Ліля схлипує йому в плече. З боку це виглядає майже зворушливо – такі собі скорботні та злегка депресуючі ангели-охоронці… І тут з’являється Борюсік. Енергійно. Жора та Ліля скрикують. Ліля кидається до Борюсіка. Обіймає його. Борюсік – не відразу, але – звільняється від обіймів Лілі.
Л І Л Я. Ну як ти?
Б О Р Ю С І К. Живий. І це добе. А ви як? Гризетеся?
Л І Л Я. Ні. Ми все на відкинули, і займалися лише тим, щоб тебе врятувати. І нам це вдалося!
Б О Р Ю С І К. Отже, ви – молодці. А те, що ви – молодці – обидва молодці – це привід. Це свято! Справжнє сімейне свято! Так що пропоную його відзначити.
Ж О Р А. (неспішно підходить до Лілі і Борюсік) Що відзначити?
Б О Р Ю С І К. Все. Моє звільнення, позитивність зараз, перспективи попереду, і взагалі. Тим більше, що в нас вдома давно не було ніяких свят. Згодні?
Л І Л Я. А що? Я згодна.
Ж О Р А. І я не проти. Тільки тоді потрібно це… в магазин сходити, придбати чогось, приготувати…
Л І Л Я. Все зробимо. Ми з тобою зараз і в магазин збігаємо, і потім на кухні почаруємо. Свято буде. У сенсі, воно вже є, а буде ще крутіше. А ти, Борюсік, відпочивай. Розслабся, подивися, що там є в холодильнику, сходи в душ, потім приляг… Ну, ти мене зрозумів.
Б О Р Ю С І К. Так.
Л І Л Я. Чудово. Тоді миз Жорою вже побігли в магазин. Жора – вперед!
І Ліля + Жора йдуть. Борюсік сідає на стілець, дістає з кишені мобілку, набирає номер, прикладає мобілу до вуха.
Б О Р Ю С І К. Привіт, чувак!.. У мене все супер. Предки радісні та задоволені. І я також. Ну, сам розумієш. Нам вдалося загребти таке бабло, що ми можемо хрін знає скільки висіти на тому, чого самі захочемо! Відчуваєш, як підкрадається адреналін? Відчуваєш смак нашого свята? Справжній! Коли поруч немає тупих предків, а є лише вибух щастя та попереду ще черга таких вибухів! Та ще й у таких естетиках, про які ти навіть гадки не маєш!.. Ось так воно. Але ти там не стрибав до стелі занадто довго. Трішки, звичайно, пострибай, а потім пробивай, де що є, та замовляй ну, сам знаєш, що. Із запасом. А завтра ми з тобою особисто переконаємося в тому, що цікавих світів навколо – хоч греблю гати! І буде така казка, що всі казкарі всіх часів – від заздрощів – вдавяться! Хе-хе-хе!.. Давай. І дивись – сьогодні дуже не пірнай. У нас попереду – одвічне завтра!..
Борюсік вимикає мобілу. Посміхається. Починає весело насвистувати. І так само весело йде геть.
8.
Голосно цокає годинник (недовго). З одного боку з’являються Жора та Ліля. Жора (в капелюсі) котить столик на коліщатках. На столику їжа, продукти, напої. Можливо, не шедеври, але цілком гідні інгредієнти їстівного асортименту (дефіцити, вкусняшки, солодощі…). Типу натяк на ситну, смачну і навіть веселу трапезу. Можливо, на столику стоять свічки. Можливо, горять. На обличчях Жори та Лілі блукають посмішки. З іншого боку з’являється Борюсік – в гарному настрої.
Б О Р Ю С І К. Ну, ви просто шедеврали! І таку галявинку змайстрували, що ненажери вже облизуються, а ви аж сяєте посмішками та миролюбністю!.. Я вам заздрю. Трошки.
Ж О Р А. Так ми такі. Сміливі, сильні, швидкі, імпозантні і це …
Л І Л Я. (млосним голосом) Спокусливі…
Ж О Р А. Тобто?
Л І Л Я. Неважливо. Ми просто є. І ми радіємо з того, що з нашим Борюсіком все в порядку. І радіємо не лише в розумі, але і в своїх діях, ділах та справах. Тому можеш вважати цей столик смачним втіленням нашої радості.
Б О Р Ю С І К. Вже вважаю. Більше того, дивлячись на вас і на вашу самобранку на коліщатках, я вже починаю бурчати шлунком.
Л І Л Я. Продовжуй. Зараз ми приєднаємося до тебе, і у нас вийде кулінарне тріо. А до такого навіть не додумався Жора в своєму ЕРОКУЛІНАРО.
Столик доїжджає до столу і Жора + Ліля починають вивантажувати його «вантаж» на стіл. Відповідно, згрібаючи все, що знаходиться на столі, в сторону, в купку. Борюсік ходить навколо предків, поправляє на столі, поправляє стільці, просто присутній.
Ж О Р А. Факт. Не додумався. А якби й додумався, то це було б не тріо, а кулінарна груповуха.
Л І Л Я. Ой. У тебе тільки одне на умі. Втім, в штанях у тебе – те ж саме. Звісно, я не маю на увазі сіру речовину.
Ж О Р А. Ясен пень. Чого у кого не вистачає, того той і не має на увазі. Ха-ха-ха!
Л І Л Я. Не зрозуміла?
Б О Р Ю С І К. Так, панове і предки, не починайте. А то ми замість того, щоб відкривати пляшки, почнемо стукати ними один одного. Воно вам треба?
Л І Л Я. Ні.
Ж О Р А. Ну, так. У сенсі, також – ні.
Б О Р Ю С І К. Отож (бере пляшку, відкорковує її, розливає напій по фужерах) чого випендрюватись? Хапайте! Отак. Взяли? Тепер за наше здоров’я – щоб ми за нього раділи, а ті, хто не радіє, не встигав дійти до унітаза!
Ж О Р А. Поїхали!
Беруть фужери, п’ють. Потім розсідаються на стільці біля столу.
Л І Л Я. Беріть собі все, що хочете і скільки хочете. Ви ж не в гостях, а у себе вдома. Їжте.
Ж О Р А. Але. (бере відкриту пляшку) Між першою та другою – паузи майже нема… (розливає по фужерах) Тому запрошую вас підняти свої келихи за… за наше вміння з будь-якого лайна зліпити таку цукерку, якій всі будуть заздрити, але хрін її отримають!
Б О Р Ю С І К. Однозначно. Хоча замість цукерки з лайна я візьму ось цю буженінку…
Л І Л Я. А я – рибку…
Цокаються, п’ють, сідають, закушують. Жора кладе капелюх на стіл.
Б О Р Ю С І К. (жує) Слухайте, але ж для того, щоб кожен день їсти таку смакоту, потрібно мене викрадати регулярно. Хе-хе-хе.
Л І Л Я. Тіпун тобі на язик. Ніяких викрадень. І без них ми тепер будемо їсти тільки саме здорове та смачне. А якщо викрадачі знову вилізуть, я завтра повішу на кожну стінку по рушниці (бере відкриту пляшку) І ми будемо мочити їх залпами (розливає по фужери, піднімає свій). Коротше. Якщо хтось задумає проти нас погане, нехай відразу закопує сам себе. Будемо!
Цокаються, п’ють, закушують.
Ж О Р А. Це означає, лопати стануть дефіцитними.
Б О Р Ю С І К. Особливо лопати для гальм, придурків та ідіотів.
Ж О Р А. Ой, хто б говорив…
Б О Р Ю С І К. Тобто?
Ж О Р А. Ну, якби – чесно кажучи – ти не поперся куди попало, то ніяка падлюка на нас би і не наїхала. І мені не довелося б відпрацьовувати чиюсь тупість. І Лілі би не довелося…
Б О Р Ю С І К. Це що – наїзд?
Ж О Р А. Ні. Звичайна логіка.
Л І Л Я. Так, досить махати язиками. Заткніться та їжте. А то все це, між іншим, недешево коштувало. Тобто, вчора я, звичайно, на це б начхати. Але сьогодні чхати не хочеться.
Б О Р Ю С І К. Це що – також наїзд?
Л І Л Я. Ні. Звичайна констатація. Блін. Чомусь мені жерти перехотілося… На біса ми все це купували?
Ж О Р А. Не ми, а ти. Я навпаки – намагався економити. Але ти й економія – це протилежності.
Л І Л Я. А ти?
Ж О Р А. Що – я?
Л І Л Я. Нічого. Суцільне нічого. Навіть коли отак дивишся на тебе – то нічого не бачиш. Порожнеча. Смердюча порожнеча.
Ж О Р А. Смердюча? Значить, ти тоді – нісенітна. І крива. Скрізь.
Л І Л Я. А ти… А ти… Гермафродит! Пітекантроп! Навуходоносор! ..
Б О Р Ю С І К. Предки, ви чого? Знову за своє? Або у мене дежа вю?
Л І Л Я. Закрий рот, коли я кажу! Ясно! А то я негайно піду від вашого пияцтва!
Ж О Р А. Давно пора. А то вічно триндить «Піду! Піду!», Але завжди лишаєтся …
Л І Л Я. Завжди? Не завжди! І я не триндю! Я кажу правду! І йду!
Ліліана встає, демонстративно ставить на столик на коліщатках нерозпечатану пляшку, фужер, блюдце з нарізкою. І демонстративно йде. Зі столиком.
Ж О Р А. (до Борюсіка) А ти? Продовжуєш чавкати за наші бабки? Добре влаштувався, нащадок. Тільки потім – в унітаз – все одно, впадуть шматочки тебе. Ха-ха-ха!
Борюсік встає, бере зі столу втору нерозпечатану пляшку, відходить. Жора бере почату пляшку. Робить ковток з горла.
Ж О Р А. Ось воно! Коли щурам кажеш правду – вони розбігаються! А я – ні. А чому? ТакБігати я, чи що, не вмію? Вмію. І стрибати вмію. Часом біля плити так пострибаю, що будь-яка жінка одразу починає роздягається. А перед камерою таку сексуальну кулінарію можу влаштувати, що глядачки теліки в ліжко тягнуть! Дідусь-кухар однозначно бі пишався мною! Ха-ха-ха!.. Отак і живемо. Всі в одній палаті. Але я не хочу жити в палаті… І що тепер? Піти? У сенсі, перестати бути Жорою, а стати цим… Жожо? А що таке Жожо? І чому я про це подумав? Незрозуміло… Але все одно не бажаю жити в палаті!.. Звшсно, ледачим тут добре. Ну, це вони так думають. Але ж я – не ледачий. Я можу міркувати, тазом рухати, купюрами шелестіти, ногами дригати, і по світах мандрувати. Я ого-го! Причому, скрізь. Навіть на унітазі. До речі. Треба перевірити, як він працює. І чи працює взагалі. Отжеь, вперед! ..
Жора встає, одягає капелюх, робить ще ковток з початої пляшки, і рухається на вихід – мабуть, у бік унітазу. По дорозі похитується. А перед тим, як зникнути з очей, зупиняється, обертається, та урочисто виголошує…
Ж О Р А. А якщо не повернуся, вважайте мене цим .. ЖОЖО!
Зникає. Лампа на столі гасне.
ДРУГА ДІЯ. ЗАДЗЕРКАЛЛЯ
9.
Простір той же. Предмети ті ж. Все – те ж. Змінився лише колір світла настільної лампи. Був зелений, став червоний. Голосно б’є годинник (баштовий, камінний, з маятником…). З’являється ЛІЛІ (ЛАМБАДА БАКСОВНА). Одягнена в червоні тони та відтінки. Оглядається – ліво, право, вперед, назад, верх, низ, навскоси…
Л І Л І. Ну, тут терпимо. Це на видимому плані. На інших, вважаю, також нічого зайвого. До речі, де я? І хто я? Лілі? Безглузді звуки. А хто тоді? Які звуки мають сенс? Так, прислухаємося… Привідчуваємося … Заглянемо в себе та в навколо себе… Ага. Отепер все зрозуміло. Я – ЛАМБАДА БАКСОВНА. Приблизно 40 років. Спеціаліст по вихованню. Причому, не тільки дітей, а й взагалі усього. Мій улюблений партнер – Силуе Морсовіч. Наша спадкоємиця – Н А Я Д А. Чудово. А тут я для того, щоб здйснювати виховний процес паралельних привидів. Тобто, їх тут як би немає, але вони – є. Сидять рядочками, дивляться в мою сторону, іноді слухають. Правильно роблять. Я це відчуваю. Не бачу органами зору, але відчуваю іншими органами. І, тим не менше, мені цікаво – що за капосна сутність прошмигнула в мою свідомість, та затуманила її. Ненадовго, звичайно, але навіщо? Добре. Цікавість цікавістю, але справа справою…
Ставить перед столом три стільці. Поправляє їх. Знову оглядається по сторонам. Повертається туди, де вона відчуває паралельних привидів. Продовжує монологізувати. При цьому періодично може ворушитися та переміщатися з місця на місце.
Л А М Б А Д А. Отже, з чого почнемо? Вірно, з початку. З варіантів. Тобто, з точки А можна потрапити в точку Б не лише прямо, але й зигзагами, підстрибом, підлетівши, підкопавши, пішовши у зворотній бік та обійшовши навколо кулі. І таке інше. Точно так само від матеріалізації до анігіляції можна проіснувати швидко, повільно, весело, сумно, в повітрі, під водою, всередині рослинності, в мінеральному вигляді, в незримому вигляді, в будь-якому вигляді. А виконати якесь завдання можливо технологічно, соціально, біологічно, ментально, несподівано, планомірно, енергетично, емоційно, як завгодно інакше. Відповідно, я можу сприймати і вас, і всіх інших, використовуючи будь які рецептори і способи сприйняття, доступні мені. І, до речі, не факт, що якщо я сприймаю вас певним чином, ви також сприймаєте мене таким же чином. Наприклад (сідає на перший стілець), ви сприймаєте, що я стою на сцені, а ви розташувалися в залі для глядачів. Але насправді (пересідає на другий стілець) я перебуваю перед аудиторією, а ви і є та сама аудиторія. Хоча третя точка зору (пересідає на третій стілець) чітко сприймає мене, як ведучу якогось вебінару. А четверта точка зору (пересідає на стіл) взагалі спостерігає, як я тут танцюю, переміщаючись у своїй реальності так, як заманеться мені, а ви гуляєте туди-сюди – крізь мене, крізь музику, крізь мій настрій, крізь що завгодно моє, навіть не здогадуючись про мою присутність. Або я звертаюся до вас, будучи впевнена у вашому існуванні, а вас тут ніколи немає. І не лише вас. Взагалі нічого немає. Або є – і щось, і хтось – але зовсім не так, і не такі, як я собі здатна уявити. У довільній кількості, в довільному гендерному стані, в довільному всьому. Розумієте? (зістрибує зі столу, походжає) Але. Я відчуваю, що я – є. І що ви – є. І ви відчуваєте, що я існую в доступному вам – будь-яким способом – варіанті. І зараз, і до того, і після зараз. Тому ви – нехай навіть просто з цікавості – звертаєте на мене свою увагу і здогадуєтеся – хто раніше, а хто пізніше, що я звертаюся до вас. Не в перший раз. І не востаннє. А просто періодично та регулярно. І тут ми повертаємося до того, що вже сказано. Хтось сприймає мене, як акторську одиницю (контактує з першим стільцем). Хтось сприймає мене, як педагогічне втілення (контактує з другим стільцем). Хтось сприймає мене, як джерело того, що вам в даний момент цікаво (контактує з третім стільцем). А хтось сприймає мене (і себе) так, як мені зараз невідомо (обходиться взагалі без стільців). Це нормально. Варіанти вас, варіанти мене, варіанти тієї реальності, в якій ми отримуємо можливість реагувати один на одного. Один з таких варіантів ми і маємо зараз. І хоча, кожен з нас сприймає цей варіант виключно по-своєму, об’єднуючим – і нас, і наші варіанти – є те, що ми один одного сприймаємо. Незважаючи ні на що. Бо здатність до сприйняття – це і є перший крок на нескінченному шляху. Крізь різні варіанти, крізь різні реальності, крізь різне все. Так що я вас вітаю. І нагадую – подальше наше періодичне спілкування відбуватиметься в схожих умовах. Або – в будь-яких інших. Адже варіанти один одного не скасовують. Особливо тоді, коли перший крок уже зроблено… Секундочку…
Підносить будь-яку долоню до будь-якого вуха.
Л А М Б А Д А. Так коханий.
Г О Л О С С И Л У Е Т А. Привіт, кохана. Як твої справи?
Л А М Б А Д А. У мене все добре. Закінчую сеанс. Скоро буду. А що трапилось?
Г О Л О С С И Л У Е Т А. Наша Наяда знову вигадала казку. І казка знову матеріалізувалася.
Л А М Б А Д А. І що? Це нормально.
Г О Л О С С И Л У Е Т А. Ні, кохана. Це не нормально. Тому потрібно поспілкуватися. Я чекаю на тебе. До зустрічі.
Л А М Б А Д А. До зустрічі, коханий.
Ламбада опускає руку. Думає. Потім струшує головою – немов відкидає якісь думки в сторону.
Л А М Б А Д А. Гаразд. Поки все. Продовжимо наступного разу. Всім всього найкращого.
Ламбада повертає стільці до столу, а потім іде. Просто іде. Геть.
10.
З’являється СИЛУЕТ МОРСОВИЧ. Підходить до столу. Сідає на стілець, З’являється Ламбада. Підходить до столу, сідає навпроти Силуету.
Л А М Б А Д А. Ну, давай, коханий, розповідай
С И Л У Е Т. Загалом, наша спадкоємиця остаточно втратила будь який глузд. І нафантазувала остаточну фігню. Ні логіки, ні причинно-наслідкових зв’язків, ні морального сенсу, ні міліграму правдоподібності.
Л А М Б А Д А. Ну то й що? Дитина вигадує, чудить, уявляє – що в цьому поганого? Що в цьому НЕ нормального?
С И Л У Е Т. Все! Так, дитина може вигадувати, уявляти і таке інше Але в цьому повинна бути користь! Нехай невелика, але користь! А від Наяди що? Нічого. Постійно щось вигадує, постійно фонтанує якимись мутантами, спостерігає за всякою нісенітницею, робить дурниці, і в підсумку дурницю маємо ми. І ніякої гордості за нашу спадкоємицю у нас немає.
Л А М Б А Д А. У мене є. Ну, може бути, не гордість, а радість – від того, що у нас є Наяда, і вона є, така як є – у мене є.
С И Л У Е Т. Ну, тоді нічого дивного. Від тебе ніякої користі, і від Наяди ніякої користі. Все ніби логічно і природньо. Хоча, це – неприродна природність.
Л А М Б А Д А. Зрозуміло. Ти – крейзанувся на своїй користі. Не бажаєш, щоб дитина була просто дитиною. Ні зараз, ні взагалі.
С И Л У Е Т. Так, не бажаю. Я хочу, щоб наша спадкоємиця була кращою. Я хочу не лише сам приносити користь своєю геніальною розробкою «Взаємовідносини реальності та нереальності», але щоб і моя спадкоємиця також приносила хоч якусь користь. А про тебе я взагалі мовчу. Бо той, хто не приносить користь – той даремний.
Л А М Б А Д А. (сердиться) Це хто тут даремний? Я – даремна? Ти точно нічого ні в чому не розумієш. Я зараз працюю над вихованням паралельних привидів! Я налагоджую перспективні контакти нас і не нас! І Наяда, можливо, також налагоджує контакти. Тільки поки ще недосвідчено, по дитячому. А ти її вже записуєш в чайники. Жах! Ти сам чайник! Ти не розумієш елементарних речей у вихованні дитини, і все, чого не розумієш, відкидаєш в мотлох! Жах!
С И Л У Е Т. Хто не розуміє? Я не розумію? А що я не розумію? Та я все розумію! І, як мінмум, я розумію те, що саме ти ні чорта не розумієш – не тільки у вихованні цих безглуздих привидів, але й у вихованні моєї спадкоємиці!
Л А М Б А Д А. Твоєї? Або нашої?
С И Л У Е Т. Яка різниця? Якби Наяда виховувалася за моїми міркуваннями, вона давно стала б не лише корисним, але й знаменитим членом нашого соціуму! Проте в її виховання втручаєшся ти – і Наяда росте такою ж дурепою, як і ти.
Л А М Б А Д А. Сам дурень! Член! Соціуму!
С И Л У Е Т. Тупиця!
Л А М Б А Д А. Кретіноід!
С И Л У Е Т. Дегенератка!
Л А М Б А Д А. Плебей!
С И Л У Е Т. Недорозвинена віртуальна псевдовихователька!
Л А М Б А Д А. Не зрозуміла. Те, що ти зараз сказав – це що?
С И Л У Е Т. Неважливо. Головне, що звучить гарно. Ха-ха-ха!
Л А М Б А Д А. Деградуючий орангутанг!
С И Л У Е Т. А це що?
Л А М Б А Д А. Неважливо. Зате звучить ще гарніше! Ха-ха-ха!
11.
З’являється НАЯДА З невеликим букетом (квіти прості, але букет – симпатичний). Посміхається. Силует і Ламбада замовкають.
Н А Я Д А. Здрастуйте.
С И Л У Е Т. Іди сюди.
Наяда підходить до сидячих біля столу Силует і Ламбади
С И Л У Е Т. (вказує на букет) Це що?
Н А Я Д А. (дивиться на квіти, нюхає їх) Це квіти.
С И Л У Е Т. Навіщо?
Н А Я Д А. Мені подобається.
С И Л У Е Т. І що?
Н А Я Д А. Нічого. Мені просто особливо сподобалася оця квітка. Вона така приємна і симпатична – і візуально, і на нюх – що я це придбала. Тепер нюхаю, дивлюся та радію.
С И Л У Е Т. Зрозуміло. Гарно, приємно, на нюх… А користь від цих квітів яка?
Н А Я Д А. Користь? Ну, вони роблять мій настрій гарним.
С И Л У Е Т. І все?
Н А Я Д А. А що – цього мало?
С И Л У Е Т. Це взагалі ніщо. Це нуль. (до Ламбади) От бачиш, кохана? Користь відсутня. Зате всякого виховного лайна – навалом.
Л А М Б А Д А. По-перше, не лайна. А по-друге, вона – дитина. Тому вона має право не ганятися за користю, а знаходити собі задоволення. Хоча б візуальне та нюхове. Чи тобі це шкодить? Тільки чесно.
С И Л У Е Т. Ні.
Л А М Б А Д А. Заважає?
С И Л У Е Т. Ні. Але дратує.
Л А М Б А Д А. Ну, коханий, тут вже звертайся до самостійності. Мене також багато чого може дратувати, але якщо прибрати все, що когось дратує, світ стане нудним, прісним та… ніяким. А Наяда не дозволяє своєму світу стати банальним. Вона отримує радість, і нікому при цьому не шкодить і не заважає. Чи тобі заважає те, що вона тобі не заважає?
С И Л У Е Т. Спокійно. Добре, вона собі задоволення знаходить. А мені? А тобі? А кому-небудь ще? Ні фіга. Але, припустимо, що дитині це можна пробачити. У сенсі, це нерозумно, але тимчасово це не крімінально. Але тепер послухай її останню, так би мовити, казку. Особисто я не спостерігаю в ній ні користі, ні задоволення. А навпаки – порожнюю розтрату ментальних, емоційних та інших сил.? Це і є позитивний ефект твоєї виховної мастурбації?
Л А М Б А Д А. А до чого тут мастурбація? Це ж чисто фізіологічна вправа для ссавців. А ми – якщо ти пам’ятаєш – інші. І нас – принаймні, розвинених – не цікавлять ні мастурбації, ні їхні синоніми. Нас цікавить розвиток. Не м’язовий, і навіть не інтелектуальний. А розвиток сприйняття – будь-кого. Розвиток взаємодії – також будь-кого з будь-ким. І таке інше. От Наяда – завдяки моєму виховному впливу – і розвиває – періодично – свої візуальні, нюхові та інші сприйняття. Вона навчається сприймати світ по-різному. Чи тобі це не зрозуміло?
С И Л У Е Т. Мені все зрозуміло. А ось тобі – навряд. Втім, дискутувати не будемо. Краще послухаємо опус нашої спадкоємиці. Сподіваюся, твоє аудиальне сприйняття в порядку?
Л А М Б А Д А. Так.
С И Л У Е Т. Чудово. Наядо, розповідай.
Н А Я Д А. Що розповідати?
С И Л У Е Т. Свою нісенітницю про цю… мантру.
Н А Я Д А. А тобі сподобалося, так? Хочеш іще раз?
С И Л У Е Т. Не відволікайся. Просто будь лаконічною. А ми послухаємо.
Н А Я Д А. Добре. Отже, жив-був один сімейний осередок. І в ньому існував один дефективний спадкоємець. І от одного разу послали його за рідиною. Він, звичайно, не хотів, але його послали конкретно. І от прийшов цей спадкоємець до ємкості із природною рідиною. І став набирати цю рідину. І раптом усвідомив присутність водоплавної сутності. І зловив її. І почав мріяти використати її. А сутність почала прохати звільнити її. А за це, мовляв, йому настане благо у всьому. Але спадкоємнць затявся та вперся. І тоді водоплавна сутність подарувала йому чарівну мантру, яка робить можливим все, що до цього було неможливим. Спадкоємець озвучив мантру – «По щучому велінню, по моєму бажанню, неживі предмети негайно оживіть і робіть те, що я хочу». Так все і сталося. І рідина була доставлена в сімейний осередок безглуздим, але ефективним способом. В осередку спочатку здивувалися, а потім прикололися, і давай вигадувати різноманітну користь та інші дурниці. То матеріалізують обігрівальні штучки, то перемістять що-небудь куди-небудь, то завдадуть шкоди та зроблять вигляд, що вони ні при чому. І веселяться більше, ніж дефективні. Загалом, тривало це до тих пір, поки інформація про можливості спадкоємця не дійшла туди, куди не треба. Там розсердилися – що це, мовляв, за користь така – дурнувата та ніким не керована? Звідки це? І навіщо? І веліли даному спадкоємцю відзвітувати в своїх діях, таїх наслідках. А спадкоємець це проігнорував. Ну – дефективний. Там, де не треба, остаточно засмутилися, і за допомогою вербального обману спровокували спадкоємця виникнути там, де їм хотілося. Спадкоємець виник – але не традиційним способом, а незвично та навіть нелогічно. Бо так йому було прикольно. І він одразу закохався. І використав чарівну мантру. «По щучому велінню, по моєму бажанню – нехай та сутність, яка приємна мені, негайно очманіє від того, що їй шалено приємний я». Так і сталося. Ну, тоді там, де не треба, взяли двох сутностей – дефективного та очмагівшу – обмежили їх бочковою формою, і перемістили цих порушників у бік мокрого хаосу. У хаосі, природно, спадкоємець анігілював бочкоподібний обмежувач, і застосував мантру – «По щучому велінню, по моєму бажанню, негайно виникни приємний мені і очманілий суті красивий фрагмент архітектурної цивілізації» Так і сталося. І став новий сімейний осередок жити і веселитися. І їм було добре. До того часу, поки там, де не треба, не дізналися про нову архітектурну конструкцію, і не почали з’ясовувати – чому, хто дозволив, і на які кошти?.. З’ясовувати почали безцеремонно. І дефективний спадкоємець від цього розлютився. І заявив, що якщо його та його супутницю потривожать ще хоча б на наносекунду, він влаштує навколо такий безлад, що мокрий хаос здасться всім інопланетним курортом. І йому повірили. І відразу зробили вигляд, що ніхто ні при чому. І навіть благословили новий сімейний осередок. З урочистою церемонією у фіналі. І дефективний став офіційним коханим, а очманіла – офіційною коханою. Незважаючи ні на що. І їм стало ще краще. І вони зрозуміли, що вони – вдома. Тут і казці кінець, а хто слухав – молодець!
С И Л У Е Т. Тобто, хто молодець?
Н А Я Д А. Ти молодець.
С И Л У Е Т. Я? А що таке – молодець?
Н А Я Д А. Ну… Це означає – гпрний, розумний, правильний, кмітливий… Навіть у чомусь переможець.
С И Л У Е Т. Хм. Тоді добре. А ти вчися, кохана. Переможець. Це тобі не хухри-мухри.
Л А М Б А Д А. На здоров’я. Хочеш бути молодець – будь. Тільки цікаво – а чому це ти – молодець, а я – ні? Я також слухала.
Н А Я Д А. А хто тобі сказав, що ти – ні? Ти так. Ти також молодець.
Л А М Б А Д А. Ага. І улюблений молодець, і я молодець. Справедливо. Розумно. А не хухри-мухри, як ти висловився, коханий.
С И Л У Е Т. Ой, я тебе благаю. Не треба роздувати з піщинки планету. Ти слухала. Ти молодець. Але що-небудь зрозуміла? Користь виявила?
Л А М Б А Д А. Так. Тільки пояснювати тобі – що є чим – я не буду. Бо це безглуздо. Ти все одно не зрозумієш. А коли ти розумієш, що ти нічого не розумієш, ти відразу заявляєш, що зайнятий, і тікаєш в свою лабораторію реальності та нереальності. Вірно?
С И Л У Е Т. Не вірно.
Л А М Б А Д А. Та ти що?.. І тобі не треба зараз в лабораторію?
С И Л У Е Т. Треба. Мені завжди туди треба. Але тобі цього не зрозуміти.
Л А М Б А Д А. Дурень говорить розумниці, що їй чогось не зрозуміти. Ха-ха-ха.
С И Л У Е Т. Дурень? І це говорить мені кохана, яка впритул не розуміє, чим я займаюся, і навіщо. Дійсно – ха-ха-ха.
Л А М Б А Д А. Дурень.
С И Л У Е Т. Сама дура.
Л А М Б А Д А. Кретіноід.
С И Л У Е Т. Шізофренітельніца.
Л А М Б А Д А. Графоман.
С И Л У Е Т. Стриптизерша.
Л А М Б А Д А. Ідіот!
С И Л У Е Т. Тупарка!
Силует і Ламбада замовкають і синхронно дивляться на Наяду, яка старанно робить вигляд, що не хихотить.
С И Л У Е Т. Отже так. Іди до себе та займися чим-небудь розумним. Зрозуміло?
Н А Я Д А. Так.
С И Л У Е Т. Вперед.
Наяда йде геть, нюхаючи квіти.
С И Л У Е Т. (Ламбаді) Я також пішов. У мене – справа. Втім тобі цього не зрозуміти (простягає в сторону Ламбади дві руки, та показує їй дві фіги). І нехай береже тебе природна сила, крейзанута кохана.
Силует іде в бік, протилежний тому, в який пішла Наяда. Ламбада дивиться йому вслід, зітхає.
Л А М Б А Д А. І тебе, дегенерат улюблений …
Ламбада простягає в сторону пішовшому Силуету дві фіги. І також іде. У сторону протилежну тій, в яку пішов Силует.
12.
Повертається Наяда. Без квітів. Неспішно. Походжає. Зупиняється приблизно посередині.
Н А Я Д А. Отже, так. Нескінченний маячня прототипів мене дістала. Остаточно дістала. Я дурна? Я недорозвинена? Не корисна? Безперспективна? І вам соромно за мене? Одному демонстративно, а інший – завуальовано? А на себе ви дивилися? Ах, вам неважливо… Тді продовжуємо. Не хвилюйтеся, дорогі довбануті прототипи. Я виправлюся. Я обов’язково виправлюся. Але не тут, і не з вами. Тому що поруч з вами виправитися неможливо. Принаймні, мені. Адже ви – не казка. Ви – протилежні. Хоча б тому, що казка – це мрія + гра + захопленість, яких поруч немає. Можливо, гра і з’являється саме тому, що її немає. А чогось такого все одно хочеться. Незрозуміло чого, але доброго, веселого, чарівного, дивовижного, навіть смішного. І от ті, хто здатен придумати казку, виявляються – з точки зору інших, корисних і перспективних – чимось порожнім, неефективним і непотрібним. Адже у них в дитинстві казок не було. Тому вони займаються чим завгодно, але лише б залишатися у впевненості, що вони приносять користь. В основному, звісно, собі. А той, хто не такий – однозначно дебіл. Причому не тому, що його сприйняття хворе, а тому, що він не приносить користь особисто вам. Хоча він приносить – приносить казку. У тому числі й вам. Але на біса вам казка? На біса вам – як ви це називаєте – непрактичні випорожнення розуму? Що ж, вам це, можливо, і не потрібно. Ви вже давно живете в своєму тупому реалізмі, в якому немає місця таким дурницям, як фантазія та уява. Але. У нашому світі живете не лише ви. У ньому ще живу – як мінімум – я. А може й не тільки я. І нам казка подобається. І нам подобається створювати щось самим. Нехай воно – з вашої точки зору – буде дурним, нікому не потрібним і порожнім. Але з нашої точки зору воно – живе. Тому, створюючи живе, ми трошки допомагаємо життю. Не клепати теорії, не ліпити концепції, і не нагромаджувати інший ідіотизм реалізму, а просто жити. Дихати. Радіти. Сміятися. Створювати живе. Жити. Але ось на слові «життя» наші точки зору не збігаються. Ми хочемо йому допомагати, а ви бажаєте його використовувати. Щоб допомагати собі. На здоров’я. Ви – також шматочки життя. Тому живіть так, як вам подобається. Тільки не заважайте нам. Будь ласка. Інакше буде так, як це буде зараз. Бо мені не туди, куди вам. Мені в іншу сторону. Саме там я знайду НЕ потоптану вами територію, де немає ідіотських дискусій, де не вважають, що сварка і скандал – це звичайність, де живуть і радіють саме їм. Де чисто та вільно – у всфх відношеннях. І не чомусь, а просто так. А щоб вам не було нудно та неспокійно, залишу повідомлення.
Підходить до столу, бере папірець, писалку, пише.
Н А Я Д А. Шановні прототипи. Я покидаю вас. Чому – вирішуйте самі. А я вже маю рішення – нам не по дорозі. Ви крокуєте в тому напрямку, який мене не цікавить. А я танцюю в тому напрямку, який байдужий вам. Так що – адью – мої вельмишановні. Не разом – означає – нарізно.
Залишає записку на столі. Простягає обидві руки у різні боки, та показує в обидві сторони по фізі.
Н А Я Д А. І нехай береже вас природна сила.
Іде. В ту сторону – вгору, вниз, навскоси, крізь щось… – куди їй хочеться.
13.
Голосно цокає годинник (недовго). З’являється Силует. Проходить до центру, оглядається навколо.
С И Л У Е Т. Ух ти. Нікого немає. Ну, крім мене. А це означає, що я нарешті можу нормально відпочити. І не просто нормально, а навіть з користю. Отже так…
Бере один стілець і ставить його перед столом. Надалі Силует може пересуватися на з місце на місце – здебільшого на території навколо стільця.
С И Л У Е Т. Отже так. Це – реальний стілець. Це – реальне. А десь поруч знаходиться нереальне. Тобто, існуюче, але не так, як все, що я називаю реальним. Це – ХТОСЬ. Не ЩОСЬ, а ХТОСЬ. І звуть його, наприклад… Як там було в Наяди в якійсь вигадці? Санта Клаус? Годиться. Або, майже годиться. Тому що це ім’я потрібно злегка трансформувати. Ну, щоб не виявилося плагіату. Значить, не просто Санта Клаус, а Санта Ку… Ку… Кукуріку… Клаус… Ні. А якщо інакше? Санта Ку… Ку… Клукс… Клаус… Точно! Санта Ку Клукс Клаус! Абсолютно не розумію, що це означає, але звучить кумедно. Чудово. Реальне плюс нереальне. Здрастуйте, стілець, і здрастуйте Санта. От ви і зустрілися. Сідайте, шановний Санто. Зручно? Подобається? Це добре. Це означає, що ви почали взаємодіяти. А оскільки стілець на вас, Санта, також не скаржиться, між вами виникає порозуміння. А це означає, що кожен з вас знаходить можливість дізнатися щось, про що раніше не мав уявлення. Розумієте? Мовчите? Ах, ви зайняті спілкуванням. Ну, спілкуйтеся, спілкуйтеся. А я почекаю. Тому що для мене відсутність спілкування – особливо, з деякими рідними істотами – це добре. Це наповнений спокоєм проміжок часу. Хоча, якщо говорити чесно та відверто, бажано цей проміжок не затягувати. Бо спілкування з коханою і з нашою спадкоємицею вже стало часом наповнювачем мого існування. І відбувається парадокс – я насолоджуюся відсутністю спілкування з ними, але водночас жалкую про відсутність цього спілкування. Тобто, доводити собі правильність свого світогляду – це смішно. А от коли доводиш і демонструєш його комусь, з’являється підтвердження власної корисності. З’являється шанс, що хтось доторкнеться до моєї корисності, і відчує радість, помножену на подяку – за те, що я є. І тоді реальним відчуваю себе не тільки я, а й той, хто дякує мені. Розумієте? Мовчите? Спілкуєтеся? Ну-ну… Продовжуйте. Тільки трохи незрозуміло – а що в цей час робити мені? Реальність з нереальністю я звів. За їхнім спілкуванням спостерігаю. Дещо іноді фіксую в пам’яті. Роблю висновки, а потім з цих висновків роблю чергові висновки. І так – багато років. Тиша, мудрість і суцільна користь. Правда, деколи від усього цього я втомлююся. Особливо тому, що нереальність вперто відмовляється проявлятися в реальному вигляді. І тоді мені хочеться трохи розслабитися. Наприклад, поспілкуватися з Ламбадою та Наядою. І я намагаюся. Але вони ніколи не розуміють мене! Докази? Легко. Якби вони розуміли мене, вони б завжди з’являлися поруч саме в той момент, коли в мене виникає бажання подарувати їм користь. Але в підсумку виходить, що моє бажання – це реальність, а їхня своєчасність – фікція. Але – 2! Я працюю над взаєминами реальності і нереальності. Довго і активно. А це означає, що одного разу їх своєчасність також стане реальністю. І тоді радіймо ми всі. Хоча мені цього хочеться вже зараз… Блін, де ж вони? Трудяться? Розважаються? Або що?
Силует підходить до столу, недбало оглядає поверхню стільниці, і раптом помічає записку Наяди. Бере її. Розглядає.
С И Л У Е Т. Цікаво. Вона вже фіксує свої опуси знаками. Подивимося… Послання? Від кого кому?.. Ого! Наяда пішла! Від нас! Кошмар… І куди вона пішла? В іншому напрямку… Адью… Порознь… Знову кошмар… Але ж це може обернутися неприємністю – для мене, або Ламбади. А то й для самої Наяди! А це не комільфо! Блін! От вони – наслідки виховної практики коханої! Бо це – як завжди – марно! Отже, треба негайно повідомити Ламбаду! Так що вибачте, шановні реальні і нереальні об’єкти, але мені потрібно терміново піти. Зустрінемося наступного разу.
І Силует тікає. І все б нічого, але як тільки Силует зникає, одразу – в сторону тікання Силуету починає переміщатися один зі стільців. Неспішно. І в підсумку – також зникає.
14.
Але майже одразу Силует повертається – разом із Ламбадою. Силует тримається нервово. Ламбада спокійна. Силует передає Ламбаді послання Наяди.
С И Л У Е Т. Тримай, дивись, резюмуй. Та поясни мені неписьменному – оце і є хепі енд твоїх виховних практик?
Л А М Б А Д А. (читає, потім кладе послання на стіл) Ні. Це щось інше. Швидше за все – криза. Протиріччя між чимось у ній і чимось в нас. Ну, вона ж написала: «Ви крокуєте в одному напрямку, а я танцюю в іншому. При цьому, вам чхати на те, куди йду я… ».
С И Л У Е Т. Вона такого не писала.
Л А М Б А Д А. Вибач, але я не цитую. Я просто передаю суть.
С И Л У Е Т. І що?
Л А М Б А Д А. А то. Мої практики допомагають – і їй придивитися до нас, і нам придивитися до неї. Але ми… Тоюто я – намагаюся. А от тобі – реально чхати. Все більше та більше.
Підходять до столу. Але на стільці не сідають. Спілкуються стоячи, періодично жестикулюючи та рухаючись.
С И Л У Е Т. Маячня. Я кохаю її.
Л А М Б А Д А. Ага. Особливо тоді, коли реально пірнаєш у свої нереальні глюки. І – між іншим – ти саме тому не знаєш, що таке любов.
С И Л У Е Т. Якби я цього не знав – Наяди взагалі б не було.
Л А М Б А Д А. А якби знав – їх було б – як мінімум – вже троє.
С И Л У Е Т. Знову маячня. У тебе лише одне в голові.
Л А М Б А Д А. А у тебе там взагалі порожньо. І тому, Наяда зараз не поруч з нами, а невідомо де. Чи тобі відомо?
С И Л У Е Т. Гадки не маю. Так, де завгодно. Адже можливості у нас – великі.
Л А М Б А Д А. А дурість – у вас – взагалі безмежна. На жаль. Тому що Наяд потрібно шукати – та знайти – в будь-якому випадку.
С И Л У Е Т. Дурість ігнорую. Питаю. Де? Як?
Л А М Б А Д А. В перпендикулярному всесвіті. Підстрибуючи відразу на всі боки.
С И Л У Е Т. Не зрозумів…
Л А М Б А Д А. Звісно. Ти ж майстер в тому, щоб нічого не розуміти. І от з таким напарником мені потрібно знайти Наяду. Капець… Але інших варіантів немає. Тому (простягає Силуету руку) – мир.
С И Л У Е Т. (бере руку Ламбади своєю рукою, розглядає її долоня) У сенсі?
Л А М Б А Д А. (зітхає, забирає свою руку назад) Капець – 2… Пояснюю. Для того, щоб знайти Наяду, нам потрібно її шукати. А не постійно пікірувати між собою. Згоден?
С И Л У Е Т. Ну, так.
Л А М Б А Д А. Чудово. Отже, перемир’я?
С И Л У Е Т. В сенсі?
Л А М Б А Д А. Задовбав! Чи тобі потрібно пояснювати не простими словами, а молотком по голові?
С И Л У Е Т. Сама ти «задовбав»!.. І пояснювати мені нічого не треба! Я сам все прекрасно розумію! І вже думаю над тим, де і як шукати Наяду! У той час, як ти товчеш словесну фігню! Як звичайно!..
Л А М Б А Д А. Наша спадкоємиця, можливо, гине, а він стукає себе у груди та зображує карикатуру на розумне обличчя… Тут вже не капець. Тут вже пипець!
С И Л У Е Т. Сама ти карикатура!
Л А М Б А Д А. Не питання. Я вже згодна з усім. Тільки давай шукати Наяду.
С И Л У Е Т. Давай.
Л А М Б А Д А. Де? Ну, припущення.
С И Л У Е Т. А фіг його знає. Де завгодно.
Л А М Б А Д А. Отже, нам її годі й шукати?
С И Л У Е Т. Ні.
Л А М Б А Д А. Але знайти ТРЕБА!
С И Л У Е Т. Так.
Л А М Б А Д А. Так давай шукати!
С И Л У Е Т. Давай.
Л А М Б А Д А. Як?
С И Л У Е Т. Не знаю.
Л А М Б А Д А. Ти ідіот?
С И Л У Е Т. Ні. А чому ти питаєш?
Л А М Б А Д А. Тому що у мене всередині зараз все зупиниться…
С И Л У Е Т. Це небезпечно. Ти тоді пропадеш.
Л А М Б А Д А. Точно. (майже впадає в прострацію) Спадкоємиця – зникла, улюблений – гальмо, навколо – ганьба, всередині – падіння самоповаги, я – пропаду. Все логічно. Причинно-наслідковий кошмар. А що може чекати Наяда – навіть уявити жахливо…
С И Л У Е Т. Чому?
Л А М Б А Д А. По качану… Втім, можливо, все так і треба. Тільки за що?..
С И Л У Е Т. Слухай, може вистачить? Може треба вже перейти від теорії до практики? Пішли шукати Наяду.
Л А М Б А Д А. Куди?
С И Л У Е Т. (показавши пальцем) Туди.
Л А М Б А Д А. Чому?
С И Л У Е Т. По качану!
Л А М Б А Д А. Зрозуміло. А потім куди?
С И Л У Е Т. А потім подумаємо, подивимося, прикинемо. У будь-якому випадку – якщо нічого не робити – нічого і не зробиться. Логічно?
Л А М Б А Д А. Логічно.
С И Л У Е Т. Пішли.
Л А М Б А Д А. Пішли.
С И Л У Е Т. А краще – бігом. Бігом!..
Силует і Ламбада спочатку йдуть, потім типу біжать – куди-небудь. Але далеко не встигають
15.
З’являється Наяда. Побачивши біжать предків, зупиняється і подає голос.
Н А Я Д А. Гей, прототипи! Ви куди?
Силует та Ламбада гальмують. Не стільки різко, скільки здійснюючи пародію на «різко». Обертаються.
Л А М Б А Д А. Наяда?
Н А Я Д А. Так.
С И Л У Е Т. Спадкоємиця?
Н А Я Д А. Так.
Силует і Ламбада починають наближатися до Наяди. Наяда також починає рух до прототипів. Вони сходяться і продовжують спілкування, перебуваючи поруч. Але якась незрима дистанція між ними не пропадає. Навіть тоді, коли всі обіймаються.
С И Л У Е Т. Ми тебе знайшли?
Н А Я Д А. Так. А точніше – я сама знайшлася.
Л А М Б А Д А. А де ти була?
Н А Я Д А. Не тут.
С И Л У Е Т. А де?
Н А Я Д А. Взагалі «не тут» означає «де завгодно».
С И Л У Е Т. Ну, так. Ну, так. Головне, що зараз ти – тут. До речі, а чому?
Н А Я Д А. Щоб ви один одного не загризглі.
Л А М Б А Д А. (обіймає Наяду) Бубочка моя… Пташка моя… Надія моя… Все, коханий, відчепися від Наяди зі своїми допитами. Досить. А ти, Наядо, пробач мене, сонечко, за ту дурість, яка іноді вилазила з мене – замість любові. Пробачиш?
Н А Я Д А. Так. Вже пробачила.
С И Л У Е Т. Тоді й мене пробач. Не знаю, за що, але – пробач.
Н А Я Д А. Вже пробачила.
С И Л У Е Т. Ну, тоді (підкидає вгору дві руки з фігами) – нехай береже нас природна сила! – все гаразд. Наяда відлучалася по своїх справах, Ламбада тринділа свої скоромовки, а я просто отетерів, коли виявив, що нікого немає. Насправді – всі були. Тільки розбіглися. Смішно. Життя пожартувало над нами.
Л А М Б А Д А. Так. А ми переполошилися. Покидали всі важливі справи і збіглися, щоб знайти мою лялечку.
С И Л У Е Т. Не лише твою, між іншим.
Л А М Б А Д А. Так Так Так. Вибачте, за граматичну помилку. Ну що? Раз у нас – насправді – все в порядку, все сміливо можуть повертатися до того, що йому подобається. Я – продовжувати налагоджувати контакти між світами, Силует – сам знає, куди йому треба, а Наядочка може відпочити, поїсти, поспати… Так нормально?
С И Л У Е Т. Однозначно.
Н А Я Д А. Так.
Л А М Б А Д А. От і чудно. Тоді я побігла (йде геть).
С И Л У Е Т. Я також піду. Якраз починається дуже важливий етап. Бай бай (йде геть).
Наяда залишається одна. Можливо, з сумочкою. Або з чемонадом. Неважливо. Раз ніхто не звернув уваги на те, чим саме це є, отже цього взагалі иогло не бути. Є лише Наяда. Одна. Підходить до столу. Сідає на стілець.
Н А Я Д А. Дивно. Той факт, що я повернулася, немов натякає мені, що я нікуди й не йшла. Але ж я – йшла. І мені було дуже добре йти. Спокійно. Весело. Легко. Але потім раптом стало нудно. І я згадала про те, що я люблю фантазувати. І почала фантазувати. Ну, якщо чесно, то намагатися фантазувати. Але в мене нічого не виходило. Ніяк. Я переходила з місця на місце, брала то вертикаль, то горизонталь, бігала, стрибала, перекидалася, навіть телепортувала себе кудись вище хмар – але все марно. Чому? Не знаю. Ставало огидно від самої себе. У підсумку я повернулася туди, де в мене виходило фантазувати. Сюди. І що? І нічого. Тут у мене також нічого не виходить. Чому? Не знаю. Хоча… Є думка. Можливо у мене нічого не виходить тому, що я почала помічати – все, що я бачу – насправді не таке й не те, чим воно є насправді. От прототипи. Вони продемонстрували мені свою турботу про мене, і тут же втекли. Іж, випорожняйся, спи – от і все, що вони про мене думають. Все, що вони про мене знають. Чи потрібно їм більше? Не факт. А чи потрібно хоч комусь більше? Мабуть. Напевно. Мені ж потрібно. Але я нічого такого – більшого – поки що – не сприймаю. Власне, тому й фантазую. Створюю те, чого мені не вистачає – у власній свідомості? Може бути. Зраджую світ зовні себе? Може бути. Але ж ТУТ мені – зараз – нічого в голову не лізе. І вище хмар не лізло. Чому?! Не знаю… Прямо незнайка якась… Зате інші все знають. Ну, в їхньому власному розумінні цього ВСЕ. Хоча – насправді – вони не знають нічого. Але зображують повну протилежність. Маячня якась. Вони знають все, а я – нічого. Дефективна. Зайва. Зайва? Ні. НІ! От це я знаю напевно! Просто я зайва ТУТ. І де-небудь ще. АЛЕ НЕ СКРІЗЬ. Тому – що мені робити? Піти. Геть. І не повертатися туди, де я знову перетворююся на ніщо. Піти – не в сенсі «припинити існування», а просто переміститися в інше життя. В життя, де все є не ілюзією, а тим, що є насправді. Де знайти таке місце? Вигадати казку і вона обов’язково реалізується? Так. Довести не можу, але відчуваю – реалізується. Адже казав хтось після казки про мантру, що бачив посудини з рідиною, які кудись весело тупотіли… А можливо, місце де все насправді, вже з’явилося. І тепер чекає на мене. Залишилося лише піти звідси, і воно саме притягне мене до себе. Так. Вірю в це. Треба йти.
І Наяда йде на вихід. Але тепер не в тому занепадницькі настрої, в якому прийшла, а в іншому. Подекуди його називають натхненням.
16.
З’являється Ламбада – і стикається з Наядою.
Л А М Б А Д А. О, знову ти. Слухай, а мені тепер набагато приємніше тебе бачити, ніж раніше.
Н А Я Д А. Це добре. А чому повернулася? Немає кого виховувати? Або немає ічому?
Розмовляючи, повертаються до столу.
Л А М Б А Д А. Тіпун тобі на язика. Все є. Просто чомусь раптом захотілося повернутися. Чому – не знаю. Але захотілося. Причому, так різко, що я немов об стінку бабахнулась на ходу. Ну, бабахнулась, розгорнулась, та пішла додому. Смішно, так?
Н А Я Д А. Ні. Навпаки.
Л А М Б А Д А. Чому?
Н А Я Д А. Тому що прийди ти пізніше – ти б мене не застала.
Л А М Б А Д А. Як це?
Н А Я Д А. Просто. І, напевно, також смішно. Я йду. Знову йду.
Л А М Б А Д А. Але ж ти ж повернулася…
Н А Я Д А. Так. Напевно, для того, щоб піти в правильну сторону, потрібно спочатку повернутися, якщо пішов в неправильну. Отак я і зробила.
Л А М Б А Д А. Але… Ми з Силуетом вже заспокоїлися… Розійшлися по своїх справах…
Н А Я Д А. Саме так. Розійшлися по своїх справах. А в мене – СВОЇ. І при цьому мені нічого не потрібно від вас. Нічого. Особливо тут. І особливо від таких прототипів, як ви.
Л А М Б А Д А. Чому?
Н А Я Д А. А навіщо? Я не бажаю бути залежною ні від кого. Та й вам це потрібно лише для того, щоб відчувати себе господарями домашньої тваринки. Але я – НЕ тваринка. І ніколи нею не буду. Хоча б тому, що в моїй уяві народжуються не кісточки та сардельки, а світи. Різні світи. Дуже різні. Так що – гуд бай.
Наяда йде. Ламбада розгублено дивиться їй услід. Сідає на стілець.
Л А М Б А Д А. Оце так сюрприз… І дійсно – прийди я пізніше, ні фіга б не зрозуміла, покликала б Силуета, і ми знову пиляли б один одного, а потім пішли б хрін знає куди хрін знає навіщо… Зате тепер нікуди іти не треба, пиляти нікого не хочеться, нічого не хочеться. Хоча ні – хочеться. Дістати пляшечку віскі, хлюпнути його – з півсклянки, а потім перекинути ці півсклянки в себе. Обпектися всередині, гиркнути ні на кого, та почати тинятися по Будинку Мандрівників, пихкаючи цигаркою та збиваючи попіл куди небуть… Приїхала. З одного боку. А з іншого боку виникли галюцинації мислення. І всі зійшлися в щось одне. І це одне тепер я. А що таке віскі? Що таке Будинок Мандрівників? Склянка, сигарета, гиркнути, попіл?.. Незрозуміло. Але. Немає відчуття, що це щось чуже, ненормальне, негативне, і взагалі погане. Ні. Воно немов знайоме, але моя пам’ять зараз застрайкувала та навідріз відмовляється підказувати мені – що це таке. Або я просто загубилася в лабілринті мозкових звивин? І що тепер? Повертатися? Куди повертатися? Навіщо? І чому?..
І Ламбада повільно йде геть. Слідом за нею «відповзає» другий стілець.
ТРЕТЯ ДІЯ. РУХАТИСЬ ДАЛІ
17.
Простір той же. Предмети ті ж (крім стільців, які «пішли»). Змінився тільки колір світла настільної лампи. Був червоний, став синій. Голосно б’є годинник (баштовий, камінний, з маятником…). З’являється БомБом (тепер він – БОГДАН). Одягнений у сині тони ітавідтінки. На спині – рюкзак. За ним з’являється Дарина. Без нічого. Підходять до столу. Богдан ставить рюкзак на підлогу, біля столу. Дарина приземляється на стілець. Богдан оглядається – наліво, направо, вперед, назад, верх, низ, навскоси…
Б О Г Д А Н. Ну от і все. Поки все. Тепер давай – ділися враженнями.
Д А Р И Н А. Все супер. За тими дверима, з яких ми зараз вийшли – казка. Особисто я такого лісу, такої свіжості, такої краси, дикості та живої чистоти – водночас – не зустрічала ніколи. А озеро – це просто казка в казці. Загалом, у мене просто немає слів, щоб описати те чудо, в якому ми пробули цілий день. І дуже сподіваюся, що це було не востаннє.
Б О Г Д А Н. Не в останніє. Обіцяю. Більше того, запевняю, що тебе чекає диво, ще крутіше цього. Казка в стому ступені. Причому, дуже скоро. Але це поки секрет.
Д А Р И Н А. Крутіше? Але це неможливо!
Б О Г Д А Н. Можливо. Все можливо. Але секрету я тобі поки не обіцяю. Поки що.
Д А Р И Н А. Вмерти. Коротше, якби я не любила тебе, я б закохалася зараз. Негайно!
Цілуються.
Б О Г Д А Н. А от за це окреме спасибі. І за слова, і за дії.
Д А Р И Н А. Повторити?
Б О Г Д А Н. Стоп. Сонечко, стоп. А то я розмажусь по всесвіту, і сенсом життя буду вважати лише твої поцілунки.
Д А Р И Н А. Лише поцілунки (пустує)?
Б О Г Д А Н. Ну… Не лише. Але – баста. Ти ж знаєш – у мене скоро супервідповідальна зустріч. Так що не треба мене знову спокушати. Можливості та час ще будуть. І на твої спокушання, і на мої спокушання, і на блоки віртуальної реальності, і на багато іншого…
Посміхаються одне одному.
Д А Р И Н А. До речі. Напередодні твого дня народження був і один мінусик. Маленький такий, але був.
Б О Г Д А Н. Який?
Д А Р И Н А. Смішний. Хоча моментами мені – чомусь – сміятися не хотілося. Ну, це коли тебе перемкнуло. На зворотньому шляху. Пам’ятаєш? Ми йшли, базікали, сміялися, жартували, і раптом ти «перемкнувся».
Б О Г Д А Н. Так. Було таке. Між іншим, для мене це не просто щось незрозуміле, це – загадка . І я не можу на неї відповісти. На кілька митєвостей я немов перестав розуміти – хто я такий, де я, хто знаходиться поруч зі мною, і взагалі – що відбувається. Таке враження, ніби я спав, потім раптово прокинувся – але під водою. Офігів, але тут же знову заснув. Ну, і ніби виринув. Знову став собою, який все пам’ятає, і майже все розуміє. Хоча, що це було – тупо не знаю. Мабуть, перевтомився. Бо зараз щільно працюю над тим самим секретом. І вже майже закінчив, але… Гаразд, про це іншим разом. Тим більше, що час у тебе вже майже вийшов.
Д А Р И Н А. (дивиться на годинник на руці) Ой, так. На жаль. А так не хочеться йти…
Б О Г Д А Н. І мені не хочеться, щоб ти йшла. Але зараз доведеться. Бо щиро не бажаю тобі зустрічі з моїми йолопами, з якими – за традицією – я й проведу свій бьосднік. Свій щорічний день терпіння. Нічого. Все стерплю. Тим паче, що звичка вже є. Але головне не це. Головне, що попереду – ти. Уявляєш? І попереду ти, і поруч зі мною зараз – також ти. Містика.
Д А Р И Н А. Так, я така.
Б О Г Д А Н. Тим не менш, сонечко – поки що – до післязавтра. І пам’ятай – я тебе чекаю.
Обіймаються, цілуються. Дарина йде. Богдан підхоплює рюкзак і також іде.
18.
З’являються батьки Богдана – ГРИГОРІЙ та ЛІЛІЯ. Обидва – без нічого (у Гриші тільки є щось на зразок теки). І взагалі, таке відчуття, немов вони ненадовго відлучалися, а тепер знову повернулися до себе додому. За звичкою оглядаються – не стільки, щоб виявити щось незнайоме, скільки по-господарськи. Їм подобається те, що вони бачать. Григорій проходить до столу і сідає за стілець. Лілія недбало походжає навколо столу.
Г Р И Ш А. А добре тут. Зручно, просторо, сучасно. Приємно…
Л І Л І Я.. Ну, так – наш подарунок, все-таки. Він не може бути поганим. Він завжди – краще за інших
.Г Р И Ш А. Так. Тут ти права. Завжди. І цього разу – само собою – також. Дрібниця, але офігенна.
Л І Л І Я. Нічого собі – дрібниця! Сам цей архітектурно-технологічний шедевр – вже не дрібниця. А поверх віртуальних блоків – взагалі не дрібниця. А те, що ми приготували сьогодні – точніше, ти приготував, а я супроводжувала – це новий крок в освоєнні віртуальності. При цьому, майже ні в кого в світі немає навіть старого кроку. Ха! Дрібниця…
Г Р И Ш А. Ну, добре, не дрібниця. А просто апгрейд. Так би мовити.
Л І Л І Я. Н … Апгрейд – можна. Але все одно ця термінологія убога. Бо ЕФЕКТ КАРУСЕЛІ – це не просто апгрейд. Це інтервенція на територію випадковості! Це бомба! Віртуальна бомба в калейдоскопі віртуальних світів! Ну, уяви, Ось зараз у нього є поверх віртуальних блоків. А на цьому поверсі є 7 дверей, кожна з яких веде в сконструйовані світи. Сім кубічних кілометрів. Джунглі, степ, європейський ліс, зима, тропічний острів, Фудзіяма, осінні гори… Так?
Г Р И Ш А. Так.
Л І Л І Я. І користувач міг увійти в будь-який із цих світів – коли йому захочеться. Вчора. Але завтра будуть лише одні двері. І всякий лузер – та й юзер також – тепер не зможе увійти саме туди, куди йому треба. Тепер світ за дверима завжди буде з’являтися довільно! Хочеш в ліс? Потрапляєш на Фудзіяму. Мрієш про острів? А тобі в обличчя починає летіти сніг… Круто! Вічна загадка. Тотальна несподіванка. А несподіванка – це завжди весело. Не для всіх, звичайно, а лише для тих, хто не готовий до сюрпризів життя. Бо за одним сюрпризом маячить другий сюрприз – якщо ти ще не готовий – вчись! Вчися бути готовим! Вчися будь-який настрій перетворювати на хороше! Миттєво! Ух!..
Г Р И Ш А. Молодець. Ти – просто живий рекламний матеріал.
Л І Л І Я. Я знаю. Але також я знаю, що говорю не про те, що є лише в голові, або на папірці. Я говорю про те, що реально існує. Так, поки що в єдиному екземплярі. Ну то й що? Воно є. І все.
Г Р И Ш А. А третій сюрприз?
Л І Л І Я. О, це вже навіть не фантастика. Тут я розповісти не зможу. Будуть тільки звуки та знаки оклику. Так що передаю мікрофон тобі.
Г Р И Ш А. Ага. Зміна караулу… Ну, що я можу сказати? Новий віртуальний блок. Нові двері, за якими буде щось віртуальне. У семи примірниках. Різних, звісно. Але. Це будуть не копії реально існуючих природних фрагментів. Це будуть неіснуючі світи. Або існуючі, але лише в нашій уяві. А оскільки наш Богданчик любить фантазувати, то нехай особисто переконається в тому, що фантазувати любить і вміє не він один. А дехто навіть втілює в реальність вигадані світи. Загублений світ. Марс-фентезі. Венера-фентезі. Глтбиннопідводний світ. Підземний світ. Стародавнє місто майстрів. Казкове задзеркалля… Плюс ефект каруселі. Коротше, увійшов, відкрив рот, зійшов з розуму і блукаєш, чекаючи, коли розум повернеться на місце. А він все не повертається та не повертається… Нормально.
Л І Л І Я. Між іншим, дизайнерську частину всього цього «нормально» розробляла я.
Г Р И Ш А. Молодець. Ти славно працювала. Тільки не слід забувати, що основна частина – технологічна – це моя парафія. І, між іншим, четвертий сюрприз задумано та здійснено з моєї ініціативи. З’являються тварини! Пташки, зайчики, білочки, тигри, крокодили, мавпи та інші інопланетні і казкові сутності. Всі мирні та добродушно розташовані до Богдана. Отак наш Богдан отримає черговий реальний урок у своїй життєвій школі. До того ж, такий урок, про який не підозрюють ні в одному навчальному закладі світу!
Л І Л І Я. Але всі тварини придумані та розроблені мною.
Г Р И Ш А. І що? Я надав тобі можливість. Ти скористалася нею. А якби не було мого технологічного фундаменту, твій звіриний будинок так би ніколи й не виник.
Л І Л І Я. Виник. Нехай не тут і не зараз, але завдяки саме мені.
Г Р И Ш А. Ха-ха-ха! Але він з’явився саме тут і зараз. Завдяки мені! Так що обламайся, дизайнер звіряток. Ти змогла здійснити свою частину лише тому, що тобі це дозволив творець!
Л І Л І Я. Ти?
Г Р И Ш А. Так.
Л І Л І Я. Ти? Смішно. Ти можеш тільки наказувати і розпоряджатися. А створюють інші.
Григорій встає зі стільця і починає нервово ворушитися – ходити, жестикулювати і таке інше.
Г Р И Ш А. Хто?
Л І Л І Я. Наприклад, я.
Г Р И Ш А. Ти? Ха-ха-ха! Подруго, творець не той, хто зліпив вареник, а той, хто надав варенікоробу борошно, яйця, масло, дріжджі, приправи, плиту, сковорідку та інші інгредієнти. Бо без них нічого б не було! Тому що вареник у тебе в голові не нагодує навіть тебе!
Л І Л І Я. Було! Нагодує! Хоча б тому, що в природі існує НЕ ОДИН постачальник!
Г Р И Ш А. Хто постачальник?
Л І Л І Я. Ти!
Г Р И Ш А. Я? ..
19.
З’являється Богдан.
Б О Г Д А Н. Здрастуйте, шановні. І в черговий раз прошу вас – не треба так голосно заявляти про свою унікальність. Інакше все, створене вами, стане глухим.
Григорій та Лілія роздратовано дивляться на Богдана. І явно хочуть «поставити його на місце». Але. Привід їхнього візиту виявляється сильнішим. Тому батьки починають штучно посміхатися, та приймають напівофіційний вигляд.
Л І Л І Я. Богданчик! З днем народження тебе! Здоров’я, благополуччя і чудових перспектив! Завдяки нам, у тебе все це є, і нехай все це буде завжди!
Б О Г Д А Н. Дякую.
Г Р И Ш А. Так. І щоб все було саме так, на честь твоїх супер 22 років, ми приготували невеличкі подарунки, які принесуть в твоє життя більше цікавості та стабільності. Тримай інфу.
Григорій підходить до сина, вручає тому течку, обіймає Богдана. Тут же до Богдана підскакує Лілія, яка в свою чергу обіймає сина, і навіть намагається поцілувати його. Богдан стоїчно звільняється від обіймів батьків, розкриває течку, дивиться туди, і знову закриває течку.
Б О Г Д А Н. Дякую всім. Але з реалізацією ваших подарунків доведеться почекати.
Г Р И Ш А. Це ще чому? І що значить «почекати»? У мене план. У мене фахівці націлені на певні терміни.
Б О Г Д А Н. Пояснюю. Зараз я закінчую один проект. До речі там же, на поверсі віртуальних блоків. Тобто, все вже майже закінчено. Залишилися добка, шліфування та інші дрібниці. І саме сьогодні я збираюся всім цим займатися. Ну, просто хочеться саме цю справу закінчити саме сьогодні. Так що вашим фахівцям поки що метушитися не треба. Вони будуть мені заважати.
Л І Л І Я. Сьогодні? Доробка? Але сьогодні свято. Або ти ігноруєш власний день народження?
Б О Г Д А Н. Навпаки. І саме тому сьогодні у мене все зайнято. І це здорово. Тому що займатися тим, що тобі по кайфу в день, який тобі також по кайфу – щоможе бути краще?
Л І Л І Я. А ми? Ми ж приїхали до тебе – щоб тебе привітати. Щоб зібратися разом…
Б О Г Д А Н. Заспокойтеся. Ви приїжджаєте щотижня. Тільки не для того, щоб підтримати мене, а для того, щоб досхочу потявкати один на одного. У підсумку створюється враження, що ви – це театр скандалу, який воліє виступати не перед публікою, а виключно переді мною. І що цікаво – у театрі скандалу всього два актори, але це не заважає кожному з них вважати себе головним на планеті. На здоров’я. Вважайте, грайте, робіть, що хочете. Тільки хоча б раз у житті подумайте про глядача. Нормально подумайте. Не як про споживача ваших вистав, а як про того, хто живий, самостійний та цікавиться своїм – індивідуальним – життям, а не керуємим вами проектом мого життя. Інакше єдиний глядач – від ваших регулярних вистав – просто здохне. Або втече.
Г Р И Ш А. Від мене не втечеш.
Л І Л І Я. І від мене. І від усього, що ми зробили і робимо для тебе.
Б О Г Д А Н. А для мене нічого робити не треба. У мене все є. І завжди було. Звісно, завдяки вам. І завдяки тому, що ваш глядач давно психічно знівічений – унікальними акторами театру скандалу. Але якщо вас це влаштовує, то мене – ні.
Г Р И Ш А. Почекай. Оскільки ти завів цю розмову, то сам і скажи – що конкретно тебе не влаштовує?
Б О Г Д А Н. Сказати? Чесно?.. Ваша присутність. Педантична регулярна присутність. При цьому ви переінакшуваєте все, що я намагаюсь зробити сам. І в підсумку виходить не те, що подобається і приємно мені, а те, чим задоволені ви. А я цього не хочу. Давно не хочу. 22 роки не хочу. І не тому, що я – злий та шкідливий мутант. А тому, що я бажаю іншого. Бути собою. Але мені вперто не дають бути собою. Тому найкращим подарунком на мій день народження буде те, що ви спокійно розвернетесь та поїдете туди, звідки приїхали.
Л І Л І Я. Поїдемо? Але це не по-людськи.
Б О Г Д А Н. А діставати мене постійно – це по людськи? Розмахувати переді мною прапорцем, від якого мене нудить – це по-людськи? Відходити кілька днів від вашого завжди одноманітного РЕПЕРТУАРУ – це по-людськи?..
Г Р И Ш А. Добре. Я тебе почув. Принаймні – намагався. І я над цим подумаю. І не лише над цим. А ще й над тим, що ти там закінчуєш.
Б О Г Д А Н. Навіщо?
Г Р И Ш А. Цікаво.
Л І Л І Я. І мені.
Б О Г Д А Н. Але ви ж нічого про це не знаєте.
Г Р И Ш А. Нічого. Ми зрозуміємо. Особливо, якщо ти розкажеш – хоча б коротенько.
Л І Л І Я. І мені.
Б О Г Д А Н. Ну… Добре. Але мінімально. Це схоже на вашу затію із віртуальними блоками. Але й не схоже. Тобто. Існують двері. За дверима – інша реальність. Але не якась конкретно, а … довільна. Природньо довільна. І що особливо важливо – не обмежена, а безмежна. Одна. Тому що на фіг потрібна друга, коли перша – безмежна?
Г Р И Ш А. Стоп. Що значить – безмежна?
Б О Г Д А Н. Що чуєте – те й значить. БЕЗ-МЕЖ-НА. Тобто, не кубічний кілометр – як, наприклад, ваші віртуальні блоки – а більше. Набагато більше. Найбільше взагалі. Тому в ній є все, що можливо, плюс все, що неможливо, плюс ще що-небудь.
Г Р И Ш А. Маячня. Розумом – теоретично – я уявляю собі безмежність. Але реально – практично – не уявляю. Це неможливо.
Б О Г Д А Н. Можливо. І для цього зовсім не обов’язково ходити в безмежність. Достатньо лише знайти інший спосіб. Не такий, до якого ви звикли, а інший. І все. Ну, тобто, з вашої точки зору – в безмежність зайшов, і фіг вийдеш. З моєї точки зору – вийдеш. От саме своєю точкою зору я сьогодні і займаюся.
Г Р И Ш А. Якось незрозуміло.
Б О Г Д А Н. Ну, пояснювати мені завжди складно. Та й нудно. Немов намагаєшся пояснити те, що й так вже знаєш. Перетворити це на обґрунтування і інструкцію. А навіщо? Мені це не цікаво.
Г Р И Ш А. А якщо лаконічнота зрозуміло?
Б О Г Д А Н. Я розумію. Але я – поки що – не вмію. Хіба що – аллегорично?.. От уявіть – вам потрібно помацати табурет. Що ви робите?
Л І Л І Я. Мацаємо.
Б О Г Д А Н. Вірно. А що ви робите, коли вам потрібно помацати світло?
Л І Л І Я. Мацаємо.
Б О Г Д А Н. Що?
Л І Л І Я. Світло.
Б О Г Д А Н. Покажи – як.
Лілія простягає вперед руку і ворушить пальцями – ніби чіпає щось невидиме.
Л І Л І Я. Отак…
Б О Г Д А Н. Не впевнений. Ти показала мені, як ти мацаєш повітря. А я просив помацати світло.
Л І Л І Я. Як?
Б О Г Д А Н. Рукою, звісно.
Л І Л І Я. (в розгубленості) Але я ж чіпала …
Б О Г Д А Н. Ні.
Л І Л І Я. А що я робила?
Б О Г Д А Н. Ти ворушила пальцями і вважала, що чіпаєш світло. Але ж я не просив думати. Просто у тебе така точка зору. Розумієш?
Л І Л І Я. Ні. А ти, Гришо, розумієш?
Г Р И Ш А. Що?
Л І Л І Я. Ну, як помацати оце світло.
Г Р И Ш А. Ні. Але те, що каже Богдан, я розумію. І ми обов’язково поговоримо про це. Довго, складно та незрозуміло. Але не зараз. Бо якщо будемо говорити зараз, до нас збіжаться всі психіатри. Я в цьому впевнений. Не дарма ж, коли я починав свої проекти, мене всі вважали божевільним.
Л І Л І Я. Не всі. Я не вважала.
Г Р И Ш А. Це факт. Але більшість вважала. Гаразд. Фахівців я поки зупиню. Поки що. Але потім вони обов’язково будуть.
Б О Г Д А Н. Навіщо?
Г Р И Ш А. Я так вирішив. А своїх рішень я не змінюю. Ти знаєш.
Б О Г Д А Н. Знаю.
Г Р И Ш А. І те, що ми зараз підемо до себе в кімнати, потім – на прогулянку і таке інше – це вперше, коли я своє рішення… коригую. Тому сьогодні ми тебе чіпати не будемо. А от завтра… буде завтра. Загалом, з днем народження.
Л І Л І Я. І всіх благ.
Б О Г Д А Н. Дякую. До побачення.
Л І Л І Я. До побачення.
Григорій та Лілія синхронно розвертаються та йдуть. Богдан дивиться їм услід, зітхає і також іде. В протилежну сторону.
20.
Голосно цокає годинник (недовго). З’являється Григорій. Походжає туди-сюди (або блукає навколо столу) – то стрімко, то повільно. Іноді зупиняється. Нервує. Часом психує. Але розуміє це. Тому намагається бути нарочито спокійним. Хоча, не факт, що у нього це виходить. В процесі блукання періодично монологізує.
Г Р И Ш А. Каррамба!.. Трах-тібідох!.. Чорт забирай!.. Маразм!.. Безмежність!.. Фігня повна!.. (пауза) Блін, але ж і я колись думав про безмежність. Причому тоді, коли ніхто в світі не думав про практику в створенні та використанні віртуальної реальності. Так, тоді мріялося багато про що… І, дійсно на мене часом дивилися, як на ідіота. І намагалися наставити цього ідіота на правильні рейки. А я не ставав. І не став! Так, мені тоді допомогла Лілія. Реально допомогла. І фінансово, і по-людськи, і взагалі. Але ж я й без неї не здавався. А поява її фінансів просто підказала мені – треба використовувати їх, в першу чергу для того, щоб забезпечити себе своїми фінансами. І я використав. Я розробив технологічну частину. Лілія допомогла мені з дизайном експериментальних віртуальних локацій. І незабаром моїми розробками почали цікавитися серйозні фінанси. Дуже серйозні. Довелося відкласти в довгий ящик роздуми про безмежність, і міцно зайнятися розробкою, виробництвом, а потім і реалізацією віртуальних блоків. Спочатку вони були маленькі. Метр в кубі. Потім 10 метрів в кубі. Потім 100… А зараз ми створюємо – і реалізуємо! – кубічні кілометри! За гарні гроші. А часом і за ДУЖЕ ГАРНІ гроші. А переходячи на економічний суржик – зараз я найбільший у світі творець та виробник віртуальних територій та нерухомості!.. Звичайно, йшов я до цього довго та непросто. Часом зигзагами, часом петляв, а часом і взагалі малював ногами каламутні візерунки. Але йшов. І дійшов. Прямо от сюди. А мрії про безмежність залишилися в далекому минулому – присипані опалим листям та банальним сміттям… І тут – на тобі! Власний син розповідає мені про безмежність! І навіть не розповідає, а просто дратує – щоб я швидко обламався і звалив геть – як зайвий баласт. І я починаю обламуватися. Але не так. Бо я йому не вірю – так, за час свого житейського шляху я став недовірливий. Але хтось всередині мене немов шепоче: «Він правий». І на внутрішньому екрані спливають спогади про те, як я сам колись горів цим божевільним безмежним полум’ям. Але сумніви – вперті іслюки. Періодично тікають, але завжди повертаються. І я починаю кидатися навколо себе та гарчати на власну тінь. Мовляв, а що якщо Богдан виявиться правий, і в підсумку стане крутішим за мене? «Це недобре, – гундосить в мені внутрішня жаба, – Він переплюне тебе по фінансах. Про нього стануть говорити більше, ніж про тебе. А про тебе взагалі замовкнуть. Лише про нього! Тому – ізолюй його. Витягни з нього всю інформацію, та використай її! Зламай його! Зроби своїм васалом! І тоді ти залишишся кращим. І ніяка інша зірка не зможе світити яскравіше, аніж ти! Амінь… »Але. АЛЕ! Богдан – це мій син. Отже, ізолювати його – підло, гидко та огидно. Отже, дозволити йому самостійність? А мені її хто-небудь дозволяв? Ні. Всього добивався сам. Бо мій батько на мене забив. Вічна йому – трах-тарарах – пам’ять. А я – не хочу забивати на свого сина. Звичайно, я вже звик бути першим, ведучим та головним, але принижувати сина не хочу. І щоб він став викинутим у сміття гвинтиком – також не хочу. І він не хоче. І нічого не просить у мене. Та не вертиться дзигою і не прикидається потрібним та слухняним. Пре самостійно. Так, я дав йому все. Але при цьому він завжди казав: «Я нічого не потребую!» Весь у мене, чортів син! То може, нехай і продовжує в тому ж дусі? І одного разу, коли він стане крутіше батька, честь та славу – в першу чергу – піднесуть саме батькові?.. Хм. Теоретично – легко. Практично – не знаю… Блін. Що ж робити? Набитися в соратники? Може бути. А може і не бути. От що б я робив, якби мій батько колись підійшов до мене і сказав «Ти правий. Ти молодець. І я хочу допомагати тобі»? А? Не знаю. Але. Якщо я чогось не знаю, то це не означає, що цього чогось не існує. Логічно? Логічно. Але відповіді на питання «що робити?» все одно немає. Повний капець…
Григорій хаотично курсує по кімнаті. І так само хаотично – раптом – іде.
21.
З’являється Лілія. Неспішно походжає по ламаній лінії довільним маршрутом. Добирається до столу та стільця. Дивиться на стіл тастілець. Потім відставляє стілець трохи вбік, сідає. Під час монологу може вставати, ворушитися, звертатися до стільця, як до співрозмовника і навіть походжати – як і куди завгодно.
Л І Л І Я. І що тепер? Я, звичайно, розумію, що Богдан – хлопчик вже дорослий. І що в нього – можливо – скоро в самого буде хлопчик. Чи дівчинка. Тому що у Богдана все функціонує нормально. А юна особа, якій він симпатизує, також ніби в порядку. Отже, все може бути. Це зрозуміло. НЕ зрозуміло інше – що мені робити? Ставати бабусею? Але я – дизайнер. Досвідчений еко і геодізайнер. До того ж, такий досвідчений, що керую цілим напрямком в корпорації Гриші. Між іншим, ця корпорація виникла не без моєї участі. Так, зараз вона існує міцно, конкретно, і практично без конкурентів. Хоча колись – без мене – могла і не виникнути. Але я кохала Гришу. І для мене було честю підтримувати все, що він створював і планував. Результат вийшов відмінний. Непростий, деколи складно досягається, але в підсумку – відмінний. І саме зараз вилупився конкурент. Мій власний син. Син керівника та господаря корпорації. Якого я колись зімпровізувала, чесно кажучи, на спір. Типу, ти можеш все? А як щодо народити дитину? Слабо? Не слабо. І суперечку я виграла. На світ з’явився Богдан. Без проблем. І надалі проблем ні в нього, ні в мене не було. Ні фінансових, ні будь-яких інших. Няньки, вихователі, вчителі, тренери, хто завгодно – все у нього було. Все. Відмінної якості. Плюс пансіони, курорти, та інші заклади – тільки найкращі. І не даремно. Адже хлопець у нас виріс просто чудовий. Симпатичний, здоровий, міцний, розумний, навіть часом веселий. Принаймні, є ким пишатися. Ну, після Гриші, звичайно. Здавалося б – конкретнмй продовжувач традиції. Але це тільки здавалося. Тому що зараз – як я це розумію – він взявся за те, за що Гриша колись не взявся. І я його – Гришу – розумію. Він робив те, що йому цікаво, а паралельно – заробляв. Спочатку мало, потім більше, а надалі просто круто. Хоча б тому що зараз ми робимо те, чого більше ніхто не робить. Вже це я знаю. Адже й моя праця вкладається в те, що ми робимо. І тут ще питання – був би у нас такий синтез науки, естетики та бізнесу, якби не мої зусилля, чи ні? Втім, в цьому нехай розбираються нащадки та фанати. У нас інші проблеми. Ну, або в мене. Хоча Гриша – я так думаю – зараз також ворушить своїми звивинами так, що аж мозкові шестерні скриплять. Нічого, нехай скриплять. Він уміє думати. І за це також я його колись покохала. Зараз все, звичайно, вляглося, але, як мінімум, повага до нього у мене залишилася. Назавжди. А от як бути з Богданом – не ясно. Я, звичайно, не дуже розбираюся у всіляких технологічних нюансах, але розумію. Задачку Богдан склав хорошу. І вирішувати її треба оперативно. Інакше настане бардак. Більше того, виникне велике непорозуміння між Гришею та Богданом. З перспективою перерости в конкуренцію. А мені цього дуже не хочеться. Хоча б тому, що Гриша – мій чоловік, а Богдан – НАШ син. І якщо мені доведеться вибирати кого-небудь з них – я розгублюся. Тому що зраджувати я відмовляюся. Дбати, допомагати, сприяти – своїм – так. Заперечувати, викручуватися, каламутити пародії на інтриги – ні. Але те, що стоїть за моїм «так» тепер виявляється неактуальним, а те, що за «ні» – огидно особисто мені. Тому мої мізки зависли. І що буде далі – я не уявляю. Отже, нехай все вирішує Гриша. Йому й кермо в руки. А я буду чекати. Логічно? Логічно. Хоча все одно чомусь сумно. О-хо-хо… Добре. Вже ніч. Пора відпочивати.
І Лілія йде.
22.
Голосно цокає годинник (недовго). З’являється Богдан. Він у гарному настрої. З’являється Лілія. Вона стримана.
Л І Л І Я. Доброго ранку.
Б О Г Д А Н. Доброго ранку.
Л І Л І Я. Ти хоч спав?
Б О Г Д А Н. Так. Але недовго. Так що я сьогодні на пару годин де-небудь сховаюсь та поваляюся. Якщо ви, звичайно, не перешкодите.
Л І Л І Я. Ага. Тобі перешкодиш. Особливо, якщо ти сховаєшся…
З’являється Григорій. Він зображує незворушну людину. Богдан підходить до нього та простягає руку.
Б О Г Д А Н. Доброго ранку.
Г Р И Ш А. Доброго (потискує руку Богдану). І відразу – до справи. Отже. Я думав всю ніч. І от, що надумав. Напрям у бік безмежності – безперспективно. Цікаво, захоплююче, заманливо, але – безперспективно. Тому я не бажаю поєднувати свою діяльність з твоєю. Не з тої причини, що не бажаю ставати одним з двох, а не просто одним та головним. Хоча це – також аргумент. Проте, ці два напрямки – локальне та безмежне – несумісні. Але. Якщо ти маєш намір і надалі займатися тим, що тобі цікаво, ти можеш це робити. Як дослідник та експериментатор. Під моїм патронажем. Такий варіант я здатен зрозуміти та прийняти. Тому й гарантую надати тобі можливість керувати одним із експериментальних підрозділів моєї корпорації. Ну, а коли виникне питання про бізнесові аспекти твоїх розробок – що малоймовірно, але все ж – приймати необхідні рішення буду я. Бо я засновник та керівник. А ти – в даному випадку – послідовник. Загалом, тут важливим є те, що провідною залишається моя думка. Крапка.
Б О Г Д А Н. Зрозуміло. І щоб не засівати вербальний бісер, відповідаю просто – я проти. Мені чхати – хто саме буде приймати рішення. Але якщо необхідність такого рішення виникне в мені, я його прийму – не дивлячись ні на кого, та ні на що. Це, по-перше. По-друге, робота під твоїм ковпаком – це дурість, обмеженість і повна капітуляція. Це не я. Тому що я вважаю за краще – самостійні дії щодо себе, та всього, що йде від мене. У підсумку поєднання двох напрямків – при тому розкладі, який ти озвучив – дійсно, нереально. Друга коапка.
Виникає пауза. Богдан та Григорій мовчать і дивляться один на одного. Лілія дотримується нейтралітету.
Г Р И Ш А. Домовилися. Кожен займається тим, чим він бажає. Але врахуй – підтримок (фінансових, наукових, конструкторських, будь-яких) з мого боку не буде. Більш того, якщо я побачу хоч якісь конкурентні наміри – я їх буду припиняти. Безповоротно. Хоча це і смішно – безглуздому та неможливому конкурувати з реальним і перспективним.
Б О Г Д А Н. Безглуздому? Капець… Назва чогось безглуздим – це перша ознака деградації. І я це не іигадав. Я це бачу. Тому, якщо ти опиняєшся так замурований власними авторитетом, самолюбством і впертістю – це твої проблеми. А я… Я просто відмовляюся від подальших переговорів з обмеженістю. Тато бажає, що все було так, як хочеться йому? На здоров’я. Це сумний шлях, але нехай так і буде. На цій планеті. У цьому варіанті реальності. А в іншому місці, або в альтернативному світі буде інакше. Я це відчуваю і продовжю. А от, що стосується неможливості… Теоретизувати смішно. Це все одно, що пояснювати неандертальцю нюанси нанотехнології. При цьому, зауваж – я не маю на увазі – під неандертальцем – ні себе, ні тебе. Я маю на увазі стиковку звичного та незвичного. От і все. Так що одразу перейду до практики. Бо варіант вирішення даного нестикування мною передбачений. Все необхідне вже упаковано. Шкода одну людину, але я певен, що й це я зможу вирішити. Не одразу, але зможу. І я її не залишу. І вона мене не залишить. Ми обидва один одного не залишимо. А вас, шановні предки – німа мамо та глухонімий тато – не смію більше турбувати. Прощавайте. Коли побачимося і\та чи побачимось взагалі – не знаю. Адже йду у невідомість. В інший світ. Не віртуальний, а реальний. Але – інший. Бай бай.
І Богдан йде. Григорій нерухомий. Мовчить. Лілія нерухома. Мовчить.
23.
Раптово звучить дверний дзвінок. З’являється життєрадісна Дарина. Але виявивши насуплених Григорія та Лілію, вона зменшує темп своєї жізнерадістності.
Д А Р И Н А. Здрастуйте.
Л І Л І Я. Здрастуй.
Д А Р И Н А. А, де Богдан?
Л І Л І Я. Пішов до себе.
Д А Р И Н А. Зрозуміло… Ну, тоді я до нього (виходить).
Л І Л І Я. І що тепер?
Г Р И Ш А. Нічого. Чим займаюся я – тобі відомо. А те, чим займається Богдан – нецікаво мені. Все, як завжди. Можна спокійно повертатися додому. Хоча б тому, що тут мені тепер незатишно.
Л І Л І Я. Нецікаво? Незатишно? Ну, звичайно. Тобі завжди нецікаво те місце, де ти щойно напаскудив. А я? Я не паскудила. Я намагалася перетерпіти – з одного боку запал і гарячність, а з іншого боку впертість і навіть хамство. Терпіла, терпіла, терпіла – і все дарма. Батько й син розійшлися. І що далі?
Григорій демонстративно відвертається від Лілії. Повертається Дарина. Вона явно сердита.
Д А Р И Н А. (з ходу, ще підходячи) ДЕ БОГДАН?
Л І Л І Я. Він пішов до себе. Я ж казала.
Д А Р И Н А. Його там немає. Все відчинене, але Богдана немає. Де він? І чому він пішов?
Л І Л І Я. Ну… Вони з батьком трохи… непорозумілимся.
Д А Р И Н А. Детальніше, будь ласка.
Л І Л І Я. А з чого це раптом?
Д А Р И Н А. Будь ласка.
Л І Л І Я. Хм. Добре. Вони говорили про майбутнє. У сенсі, буде воно спільним, або не буде ніяким. І хоча кожен – по-своєму – можливо – був правий – розмова не закінчився нічим. Ну, тобто, вона закінчилася, але так, ніби й не починалася. Бо Гриша не бажає об’єднуватися. Він – головний. Був, є і буде. І крапка. А Богдан сказав, що не бажає жити і працювати під ковпаком у батька. Він хоче самостійності. Не в цьому світі, так в іншому. Тому що жити в умовах деградації він не має наміру. І пішов. До себе.
Д А Р И Н А. Але його там немає. Видно, що він там недавно був. Але зараз – ні . Де він?
Л І Л І Я. Я не знаю. Але з будинку він не виходив. А якщо його ніде немає, виходить, що він… сховався. Або пішов у цю… в безмежність.
Д А Р И Н А. Яку безмежність?
Л І Л І Я. Ну. Він начебто зробив там – у себе нагорі – якийсь новий прибамбас. Типу здійснює перехід в якийсь блок, який він називає безмежністю. Чи не блок, а щось ще. Загалом щось, на кшталт перехідника в іншу реальність, безмежну. Він учора цілий день там вовтузився, а сьогодні з ранку був задоволений. Потім вони розмовляли, а потім Богдан пішов… (раптово її немов накриває якась думка) Господи, але якщо його ніде немає, то він дійсно пішов туди!.. Тим більше, він ще казав, що все необхідне у нього вже упаковано. Господи…
Д А Р И Н А. (дивиться на Лілію, як на кінчені ідіотку) Ви що – зовсім? Він тепер може не повернутися. Ніколи! Його потрібно наздогнати! І якщо вам все одно, то мені – НІ!
Дарина різко розвертається та швидко зникає Лілія – немов раптово зламана всередині – повільно осідає. І при цьому дивиться на Григорія, який все ще стоїть, відвернувшись і мовчки. Потім Лілія – немов раптово намацавши всередині себе друге дихання, випрямляється, зривається з місця і біжить слідом за Дариною. Григорій обертається та кричить їй услід.
Г Р И Ш А. Ти куди? Якщо цей псих звалив в свою безмежність, ти його ніколи не знайдеш! Чуєш? Зупинись! Увічкни розум, а не емоції! Тут у тебе є все, а там не буде нічого! Тільки невідомість і самотність! Чуєш? Дурепа!..
І настає тиша. Григорій дивиться услід зниклій Дарині, потім різко хапає стілець па грюкає ним об підлогу. Стілець розвалюється. А Григорій зривається з місця і біжить туди, куди втекла Лілія. Залишається порожня тиша.
24.
З’являється Богдан. З рюкзаком на спині та із сумкою-валізою на коліщатках. Озирається, спочатку насторожено, потім настороженість перетворются на цікавість. Підходить до столу. Оглядає стіл. Настільна лампа вимкнена. Богдан ставить на стіл рюкзак, залишає біля столу баул на коліщатках. Походжає по території, на якій опинився. Оглядається. Розглядає уламки стільця на підлозі.
Б О Г Д А Н. Дивно. Все, що я тут бачу, одночасно здається і незнайомим, і знайомим, але призабутим. Дивно… Он там повинні бути двері (дивиться у бік, з якого прийшов). Є. Але взагалі-то я в них увійшов… А он там повинен бути вентилятор, (дивиться вгору) який завжди крутиться… Є. А он там… (дивиться у бік) Є. Блін, що у мене з головою відбувається? І чому? Чи це знову – напад – як нещодавно в лісовому блоці, коли я мало не вимкнувся?.. Ану зараз перевіримо. Отже, хто я такий? Богдан? Чомусь не факт. Таке відчуття, ніби я був Богданом, але зараз – не Богдан. А цей… БомБом. Прикольний набір звуків. А не здається чужим. Немов, я дійсно – БомБом. Так, БомБом. Який щойно повернувся з паралельного світу. От саме там я і був Богданом. І там же залишилася панянка на ім’я Дарина. Ех, гарна панночка. Шкода. Дуже шкода. Повернутись до неї? Але як – як повернутись до неї, не повертаючись туди?.. До речі. Тут має бути ще цей… Голос. Голос Будинка Мандрівників. Ау, Будинок, привіт.
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Привіт.
Б О М Б О М. Оба-на. Є. Слухай, а де ці… Як їх… Жожо та Лілі?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. На підході. Здається.
Б О М Б О М. А чому «здається»? Ти ж начебто ніколи не помилявся?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Не помилявся. Але сталося непередбачене. У твоєму останньому втіленні твій персонаж винайшов перехідник – звідти сюди. І мені довелося і трансформувати, і адаптувати тебе – з нього в тебе – поспіхом, майже на ходу. Дуже терміново. Тому помилка не виключена. А це означає, що тепер я починаю сумніватися в собі. От я і кажу – здається.
Б О М Б О М. Круто. Тобто тепер, ти можеш сказати, що вони прибудуть через 10 хвилин, а через 1 хвилину один з них вийде з туалету і про щось запитає в мене шумерському мовою?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Ну… Не так категорично, але… Все може бути.
Б О М Б О М. (походжає) Прикольно… Виходить, що відтепер вилазки Жожо і Лілі – у пошуках того світу, в якому їм захочеться залишитися – замаскувалися в невідомість?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Якось так. Не зовсім термінологічно, але приблизно – якось так.
Б О М Б О М. І що? Якщо їх немає, то вони знайшли бажані світи? І залишилися там? Без мене? Не віриться. Вони ж вперті. Завзяті, наполегливі, сильні і гарні, але дико вперті. І від мене вони так просто не відмовляться. А це означає… а що це означає? Це нічого не означає. Ну, крім того, що їх немає. Якщо, звичайно, хтось не сидить прямо зараз на унітазі. Не сидить?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Не сидить. І навіть не лежить поруч.
Б О М Б О М. Отож. А може вони просто плюнули на мене? Ну, типу, як звичайно. Вирішили, що ну мене на фіг, і кожен зайнявся виключно собою? А що – все може бути. А тепер – особливо. Бо відтепер можливо і все, що приходить в голову, і все що в голову не приходить. Тим більше, що Жожо і Лілі – вперті. Отже… Отже, їх треба покарати. Щоб поважали не лише кожен себе, а й обидва – мене. Одночасно. Тому, поки вони подумки посилають мене в дупу, я посилаю їх туди ж – але реально. Типу, раз ви такі – нахабні, дурні та вперті – не хочу мати з вами нічого спільного. А хочу бути індивідуальним. Самостійним індивідуалом. Так і напишемо (пише на папірці). «Шановні предки, блукайте один у одного в дупах – допоки не усвідомите, що наздогнати мене можливо тільки відкинувши свої претензії один до одного». Вірно, Будинку?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Абсолютно. Для того, щоб вийшло справжнє ТРИ, спочатку має відбутися справжнє ДВА.
Б О М Б О М. Мудро. Тому передавай їм привіт.
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Слухаюся й підкоряюся.
Б О М Б О М. А я пішов. Як завжди – далі.
БомБом іде. Можливо навіть насвистуючи щось легковажне.
ЕПІЛОГ
Нормальне освітлення. З’являються Лілі та Жожо (Лілі трохи раніше, Жожо трохи пізніше). На Лілі – одяг з ухилом у бік червоного кольору. На Жожо – одяг з ухилом у бік зеленого кольору. Плюс ковбойський капелюх. Ідуть до столу. Жожо наздоганяє Лілі. І разом з нею доходить до столу. Лампа на столі вимкнена.
Ж О Ж О. Привіт.
Л І Л І. Привіт.
Ж О Ж О. Як справи?
Л І Л І. Нормально.
Ж О Ж О. А нормально – це як?
Л І Л І. А фіг його знає.
Ж О Ж О. Середньостатистичнио?
Л І Л І. Мабуть.
Ж О Ж О. Тобто, ніяк? Або, все-таки, якось?
Л І Л І. Не знаю.
Ж О Ж О. Зрозуміло. Не добре, і не погано, а щось посередне. Сіреньке таке. Спокійненьке. Рівненьке. І нічим не віділяється. І байдуже. Бр-р-р… Бридота якийсь. О. Я зрозумів. У тебе все таке?
Л І Л І. Слухай, ти дістав. У мене все в порядку. Але коли з’являєшся ти – починається або жах, або бридота.
Ж О Ж О. Хм. І що – так було завжди?
Л І Л І. Так.
Ж О Ж О. І коли ми сексуально починали БомБома – це також був кошмар?
Л І Л І. Не знаю. Не пам’ятаю. Коротше, запитай у БомБома. От як він скаже – так і було. Зрозуміло?
Ж О Ж О. А що – це ідея. Треба запитати. А до речі, де він? Гей, Будинок, де БомБом? Він є, чи як?
Л І Л І. До речі, рюкзак он стоїть. Отже десь тут він є.
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Є. Але не тут.
Ж О Ж О. А де?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Система Сонячна, планета Земля.
Ж О Ж О. Зрозуміло. Що ні хрена не зрозуміло.
Л І Л І. А чому це він пішов і не дочекався нас?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Він залишив на столі записку.
Жожо починає шукати на столі записку. Знаходить. Читає вголос.
Ж О Ж О. «Шановні прототипи. Я покидаю вас. Чому – вирішуйте самі. А я вже маю рішення – нам не по дорозі. Ви крокуєте в тому напрямку, який мене не цікавить. А я танцюю в тому напрямку, який байдужий вам. Так що – адью – мої вельмишановні…». Маячня якась.
Л І Л І. Це не його записка. За стилем відчуваю – не його.
Ж О Ж О. А чия?
Л І Л І. Неважливо. Дивись ще.
Жожо дивиться. Знаходить ще одну записку. Читає вголос.
Ж О Ж О. «Шановні предки, блукайте один у одного в дупах – допоки не усвідомите, що наздогнати мене можливо тільки відкинувши свої претензії один до одного».
Л І Л І. О. Це БомБом.
Ж О Ж О. Чому?
Л І Л І. Тому що його стиль схожий на твій. Такий же демонстративний, дурний ітабезглуздий.
Ж О Ж О. Я не такий. І БомБом не такий. І взагалі. Між іншим, а звідки тут ліва записка? Будинок, тут хтось був?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Ні.
Ж О Ж О. А звідки взялася записка?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Неважливо.
Л І Л І. Саме так. Важливо те, що ми можемо його втратити.
Ж О Ж О. І що?
Л І Л І. Ти дійсно, дурний і безглуздий. Якщо ми втратимо сина, ми втратимо частину того, що ми є. Частину сім’ї. І перестанемо бути цілим. Станом осколками. Ти хочеш бути осколком? Чи тобі краще бути частинкою долоні з ампутованим пальцем?
Ж О Ж О. Не хочу. Не краще.
Л І Л І. Тоді чого стоїш? Вперед.
Ж О Ж О. Тобто?
Л І Л І. Наздоганяти БомБома.
Ж О Ж О. Як це? Ми ж не вийдемо там, де виходив Бом Бом. І будемо шукати його в Китаї, в той час, як він приколюється у Фінляндії.
Л І Л І. Логічно… Будинку, якщо ми з Жожо візьмемося за руки, ми перемістимося разом?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Так.
Л І Л І. Чудово. А ти можеш перемістити нас туди, куди пішов БомБом?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Не знаю. Ніхто жодного разу мене про це не просив, і я жодного разу цього не робив.
Л І Л І. Ну – і?..
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Теоретично – можу.
Л І Л І. Чудово – 2! Жожо, дай руку (Жожо дає, Лілі бере його за руку) Тобі подобається відчувати своєю рукою мою руку?
Ж О Ж О. (дивиться на дві руки разом, потім на Лілі) Ну… Трохи незвично. Але приємно. Навіть подобається.
Л І Л І. Тоді пішли.
Ж О Ж О. Куди?
Л І Л І. Вперед. Адже якщо ми поквапимося, ми його наздоженемо. І тоді знову будемо всі разом. Будемо цілим. Розумієш?
Ж О Ж О. Не дуже. Але так.
Л І Л І. Будинок, відправ нас в систему Сонячну, на планету Земля. Максимально близько до БомБома.
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Взагалі-то ми й так перебуваємо там. Ну, тобто, тут.
Л І Л І. В сенсі?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. На планеті Земля. Якщо точніше – я перебуваю. А ви спочатку прийшли до мене зовні. Але звідси. Як не дивно це звучить. А зараз ви збираєтеся знову вийти назовні. Типу додому. А адже там – в сенсі, тут – багато що змінилося. Не суттєво, але сильно. Бо тутешні жителі сильно обісрали планету собою.
Л І Л І. Сумно. Але – неважливо. Ми хочемо знайти БомБома. На все інше нам чхати.
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Ок. І останнє. Тут ви можете не перевтілюватися, а бути собою. Хоча, можете і перевтілюватися. Як ви хочете?
Л І Л І. А як вчинив БомБом?
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Ніяк. Він просто вийшов звідси і опинився тут. Собою. БомБомом.
Л І Л І. Тоді ми залишаємося собою. Вперед!
Лілі і Жожо, тримаючись за руки, йдуть на вихід.
Л І Л І. А по дорозі почнемо анулювати свої претензії…
Ж О Ж О. Які претензії?
Л І Л І. Правильно. Це гарний початок.
Виходять.
Г О Л О С Б У Д И Н К У. (навздогін) І врахуйте – якщо ви будете чхати на все, все також буде чхати на вас. А це небезпечно.
Тиша. Раптово з’являється Дарина. Підбігає до столу, оглядає рюкзак, квапиться далі.Тиша. З’являється Лілія. Йде швидко. Доходить десь до середини, як позаду з’являється Григорій.
Г Р И Ш А. (побачивши Лілію) Лілія! Почекай!
Лілія на ходу обертається, дивиться на Григорія, обертається взад. Продовжує йти, куди йшла, прискорює крок, зникає. Григорій біжить за нею. Тиша. Пауза.
Г О Л О С Б У Д И Н К У. Задовбали вони всі. Особливо сьогодні. Такий бардак, немов, дійсно, щось зламалося, порушилося, або навпаки. А може й мені забити на все? І куди-небудь потанцювати? А що? Раптом трапитьтся таке місце, яке мені навіть не снилося? Цікава думка…
Тиша. Повільно гасне світло. Починається зорепад. Падає багато зірок. Голосно б’є годинник (баштовий, камінний, з маятником…). Може заблимати – різнокольорово – лампа на столі… І. Таке інше. Можливо все.
завіса
Іноді це дивно,
Іноді це більше ніж я;
Навряд чи я зможу сказати,
Як це змушує мене,
Просить мене
Рухатися дал …
БГ
Київ, 2014-15
Існують авторські українська та російська версії
Авторські права зафіксовані
Сергій ЩУЧЕНКО
УКРАЇНА, КИЇВ, (044) 5193604
schuch@mail.ru
