Своєрідне вітання з Першим квітня 2014 року від майстра гумористичного жанру Анатолія Наумова.

Анатолій Наумов, драматург[/caption]

 

        ПАЦІЄНТКА  НАЙКРАЩОГО ХІРУРГА

                              мелодрама/комедія                                 

ДІЙОВІ ОСОБИ

В І К Т О Р І Я, пацієнтка.

Б І Л О З І Р Ігор Олексійович, хірург.

Л І Д І Я  М И Р О Н І В Н А, старша медсестра.

Б О Р Ж О К Борис Борисович, слідчий.

Н Е П Р О Б У Д Н А, сектантка.

 

Сцена представляє собою шикарно обладнану лікарняну палату на одного пацієнта. Телевізор, ноутбук, холодильник, автомат для приготування кави. Кондиціонер. Два крісла. Стіл і стільці. Картини на стінах. Свіжі троянди у вазі. Біля ліжка для хворого – різноманітні прилади для повноцінного лікування.

 

Картина перша

 

Палата затемнюється, на авансцені ліворуч світло вихоплює Білозіра, який відповідає на виклик свого мобільного телефону.

 

БІЛОЗІР. Слухаю, Ромо. Що-о?! Ти збив жінку на переході?! Коли? Насмерть чи?.. Не знаєш?.. Як це сталося? (Важка пауза, вона позначається на виразі обличчя Білозіра.) Попереджував же – кінчай з алкоголем! (Знову пауза.) І що тепер?.. А чого мене запитуєш, а не себе?! Як я можу тебе прикрити, через яких прооперованих знайомих?.. Мати вже знає?.. Хоч їй поки не кажи… (Майже кричить.) Я не знаю, що тобі сказати, не знаю!

 

Білозір нервово вимикає телефон, який майже відразу починає дзвонити.

 

Слухаю… Що – дуже важкий пацієнт?! Ні, приїхати не можу, розберіться без мене! Я не один такий хірург в нашій лікарні, не один! У кожного з вас голова на плечах і лікарський диплом в кишені!.. В чому цей випадок складний? Не приходить до тями? (Невеличка пауза. Невдоволено.) Добре, зараз буду… (Світло гасне.)

 

Палата освітлюється. В ліжку після операції лежить Вікторія. В палату заходить старша медсестра Лідія Миронівна. Нахиляється над хворою.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Відкрий оченята, пані хороша! Відкрий, відкрий, зроби ласку! Хоча би для себе. А особливо для Ігоря Олексійовича. Бо він чомусь переживає за тебе більше, ніж за будь-якого пацієнта, якого оперував… От, от! Слава Богу і скальпелю! Важко поки що, мабуть? А ти як хотіла після кінської дози анестетиків? Тут витримати може тільки жіночка на зразок тебе – тендітна та прозоріша за серпанок. А от всілякі мачо, як правило, розтікаються сопельками на простирадлах. (Натискує кнопку на мобільнику.) Алло, Ігоре Олексійовичу, вона відкрила очі… Ні, здається, реагує, коли звертаєшся… Добре, проконтролюю.

ВІКТОРІЯ (слабим голосом). Де я?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. О! Яка ми молодець – вже й заговорила! Отже, все буде окей, а то й краще. Я знаю, що говорю, десять років тут у поті чола старшою медсестрою.

ВІКТОРІЯ. Де я?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А де можна бути після операції? В лікарняній палаті, а не на пляжі.

ВІКТОРІЯ. В палаті?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Та не просто в палаті, а у віп-палаті. Для патентованих. Бо повалятись тут коштує стільки, що цифр краще не називати, а то ще інфаркт схопиш. Тож краще якнайшвидше одужати, щоб вийти не лише здоровим, а й не зовсім багатим.

ВІКТОРІЯ. А що?..

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Що трапилось, питаєш? Все за відомою формулою. Ти йшла, автівка їхала. Але ви чомусь не розминулись. Після чого ти не опритомніла, а от автівка далі поїхала. Та так швидко, що тільки й бачили її. А тебе наша не дуже «швидка» доставила в лікарню. Прямо на операційний стіл. А Ігор Олексійович склеїв тебе. І, виходить, успішно. Я зрозуміло виклала хвилюючі подробиці автодорожнього чепе з тобою?

ВІКТОРІЯ. А хто?..

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Хто такий Ігор Олексійович? Соромно задавати такі питання! Адже всі ми ходимо нашими зразковими вулицями, шукаючи нагоди врізатись в автомобіль ребрами чи стегном. Отже, маємо шанс потрапити на операційний стіл. І якщо дуже пощастить, то прямо під скальпель Ігоря Олексійовича. Бо тільки він може гарантувати стовідсоткову реставрацію.

 

Лідія Миронівна знову натискує кнопку на мобільнику.

 

Ігоре Олексійовичу, ми тут вже й заговорили, так що мої вітання! Звісно, не залишу без уваги ні на секунду. (Вимикає мобільник. Вікторії.) Так от – якщо брати до уваги велику вірогідність потрапити під колеса, то треба, навіть необхідно знати, що Ігор Олексійович – найкращий хірург не тільки нашої лікарні, але й, мабуть, усієї країни. Тому що він не тільки геній і титан, а ще й стоїк. Бо здатен вистояти цілу добу біля столу не за фуршетом, а за форшмаком у вигляді почавленого автівкою пацієнта, зрозуміло?

 

У палату входить Білозір.

 

БІЛОЗІР. Ну, що тут?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Краще не може й бути. Можна замовляти бенкет з нагоди повного успіху.

 

Білозір підходить до ліжка, схиляється на хворою, придивляючись. 

 

БІЛОЗІР. Ви мене чуєте, Вікторіє? (Лідії Миронівні.) Вона ж навіть не реагує.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А щойно ми з нею говорили.

БІЛОЗІР (до хворої.) Ви мене можете бачити?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Нічого, оклигає.

БІЛОЗІР (виходячи із палати). Тримай мене в курсі постійно. І не завантажуй її, будь ласка, надлишковою інформацією.

 

Білозір виходить. Лідія Миронівна невдоволено знизує плечима.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Надлишковою інформацією? З чого би це? (До хворої.) Уявляєш, він заговорив не як хірург, а як завідуючий відділенням. Це як ото не скальпелем по вухах, а сокирою. Бо ще вчора він вважав, що мої розмови із хворими – щось на зразок підтримуючих наркотиків. Такий собі оздоровчий кайф. (Махнувши рукою на хвору, відходить, починаючи займатися своїми справами.) Добре, що ти не чула цього неподобства, а то би…

ВІКТОРІЯ. А я…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (стрепенувшись). О, знову ожила?

ВІКТОРІЯ. А я…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Хочеш сказати, що чула? Тоді пояснюю, що він наїхав на мене через те, мабуть, що дуже переживає за тебе. От тільки чому, цікаво? Ти ж йому не дружина і навіть не коханка… (Нахиляється над хворою.) Ну, подрімай ще, не завадить. Може, якийсь путній сон побачиш. Між іншим, якби ти прийшла до тями, я би ні за що не розказала, чому нещодавно за міцно неодруженим Ігорем Олексійовичем ув’язалася одна – кров з коньяком. Правда, не розбереш, чого більше… (Замислюється на якусь мить.) А от у мене в організмі ні міліграма з самого ранку. Хіба це справедливо? Особливо коли коньяк поряд, а за вікном календарна неділя. Тож просто гріх не розслабитись… 

 

Лідія Миронівна крадькома підходить до холодильника.

 

Ось тут вони, охолоджені градуси… Тут взагалі багато чого для прискореного курсу одужання. А що, гроші ваші – обслуга наша!

 

Змовницьки озирнувшись, Лідія Миронівна дістає із холодильника пляшку коньяку, наливає в мініатюрну чарку. Піднімає чарку і обертається до хворої.

 

За твоє здоров’я, Віко-Вікторіє! Бо для нашого брата, а точніше – медичної сестри гріх не випити за те, щоб у поважної пацієнтки якнайшвидше прийшли в норму пульс, температура, рівень цукру в крові та інші показники… Особливо у цій патентованій віп-палаті, із цього переповненого холодильника, який символізує завтрашнє всенародне лікарняне меню… (П’є.) Хух! (Декламує наспівом.) І розіллється волога черевоугідна периферією тілесною! Адже не п’ємо ми, а лікуємось!.. До речі, кажуть, що вона, ну та, що кров з коньяком, танцює на вечірках оголеною. Бо хіба можна вважати за одежу якусь невидиму простим оком пов’язку десь в районі її секс-трикутника? Ой, що це я тобі такі таємниці із приватних моментів особистого життя найкращого хірурга?! Втім, ти ж вся ще у наркозі, то можу й про головне. А головне полягає якраз у фіфочці із юстиції. Ніде правди діти, Ігор Олексійович одного разу ледь не одружився з нею. Тому вона не просто фі-фа, а фі-фу! Фу-у! Втім, без додаткової чарки і не розкажеш…

 

Знову змовницьки озирнувшись, Лідія Миронівна наливає і п’є.

 

Але будемо пильні на посту номер один нашого віп-мавзолею! Бо хоча й неділя, а не приведи і помилуй ще й головлікар припреться з якогось адміністративного переляку поцікавитись, як спиться нашій пташці після анестетиків. Бо хто знає, якого вона польоту…

 

Лідія Миронівна придивляється, чи спить хвора.

 

Спи спокійно поки що, а то я би не розповіла тобі про цей прикрий факт, який, на жаль, справді мав місце.

 

Лідія Миронівна сідає в крісло, дістає сигарету. Запалити не дає дзвінок мобільника.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Я ні на крок, Ігоре Олексійовичу, як і належить на бойовому посту номер один… Добре, вахту тримаю до останнього. 

 

Лідія Миронівна дістає запальничку, маючи намір запалити, але, схаменувшись, ховає сигарету.

 

Ні, не буду посилювати в цьому райському містечку ідилію ще й гарною сигаретою. (Зручно вмощується в кріслі.) Так от, розказую тобі як безпробудно сплячій… Приблудився якось Ігор Олексійович до цієї фі-фу із юстиції. А окуляри у неї більші за обличчя. Не окуляри, а натуральні тарілки для десерту на дванадцять персон. Коротше, вилита адвокатша власного превосходітєльства, як і належить в нашій юстиції! Тож загадка природи в тому, як вони цими тарілками зомбують чоловіків? Мабуть, як локаторами. Звичайно, у цієї фі-фу стегна нічого так, але ж… Віко, ти чуєш чи?.. (Прислухається, чи спить та.) Бай-бай продовжується. Ну тоді розкажу таке, від чого кров згортається в жилах ефективніше за гемостатики… Ні, без півтора крапельки цей трилер не намалюєш в усіх його юридичних нюансах.

 

Лідія Миронівна, озираючись на двері, швиденько наливає собі коньяку і випиває.

 

І от коли ця фі-фу вже замовила весільну сукню, а Ігор Олексійович причепив троянду в петлицю, вона раптом йому ультиматум – тільки через шлюбний контракт! Хоч стій поряд, хоч падай мимо ліжка, але через контракт! Уявляю цю драматичну сцену. (Передражнює.) Він: невже кохання треба заганяти в якісь параграфи?! А вона: кохання повинно мати надійні юридичні тили. Бо якщо завтра в мої класні стегна хтось заїде автівкою, а ти мені зробиш невдалу операцію, то потім в судах почнеться трагедія з комедією. А так – ось він, контракт, все цивілізовано, все за великою літерою закону… (Звертається до хворої.) Ну, і як тобі такий юридичний привіт перед стрибком в подружнє ліжко? Звісно, що він свій кораблик круто розвернув у протилежний бік від сімейного моря…

 

Заходить Білозір. Прямує одразу до хворої.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Вона недавно прокидалася.

БІЛОЗІР. Ви розмовляли?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Їй поки що не до розмов. Тож і мені… теж. Сиджу як пеньок і мовчу, боюсь сполохнути.  

БІЛОЗІР. Це, мабуть, важко, коли рот на замку. Навіть в коридорі відчутно. (Поглядом показуючи на холодильник). Там ще є?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Та сама пляшка.

БІЛОЗІР. Налий трохи, а то голова, як колода.

 

Білозір сідає в крісло, тре скроні долонями.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ще б пак! Цілу ніч в операційній, вихідний коту під хвіст…

БІЛОЗІР. Вибач, що не дав і тобі відпочити.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Мені що – я виспалася наперед на рік. (Наливає чарку і простягає.)

БІЛОЗІР. Тобі би заміж, Лідо. А то якось не дуже нормально, коли ще молода та красива ігнорує закони природи.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Не тобі би про такі закони, Білозіре.

БІЛОЗІР. А хіба я присягався, що моя дружина – хірургія? Я ж пробував, як відомо. А от чи пробувала ти? Налий і собі, маємо право в такий день.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. На службі не вживаю. Хіба тільки заради небувалого виключення із суворого правила…

 

Лідія Миронівна наливає.

 

БІЛОЗІР. Сідай, в ногах правди немає.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (сідаючи). А чого ти думаєш, що не пробувала? Я не про коньяк, звичайно, а про закони природи.

БІЛОЗІР. Принаймні, я не чув нічого такого про тебе.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Я ж не така видатна фігура, щоб про мене легенди нашіптували.

БІЛОЗІР. Це ти так тонко натякаєш на ту мою? Як ти її називала?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Це не я, а народ охрестив її чистопородною фіфою. А я трохи інакше: фі-фу. Магнітно-резонансна томографія підтвердила би, що я ближче за народ до істини.

БІЛОЗІР. Не нагадуй мені більше про неї, добре?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Про фіфу чи про фі-фу?

 

Білозір п’є, ставить чарку і розслаблено відкидається, не відповідаючи.

 

(Лідія Миронівна киває в бік хворої.) А ця, вона хто?

БІЛОЗІР. Вона – Вікторія. І цього достатньо. (Рішуче піднімається. Виходячи, обертається.) Лідо, потерпи до вечора, будь ласка. Прошу як ніколи. Дам два відгули. Треба убезпечити хвору за будь-яку ціну. Мені це дуже потрібно.

 

Білозір виходить. Лідія Миронівна у подиві знизує плечима.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (звертаючись до хворої). Ну, чула? (Та не реагує.) Скільки туману навкруги тебе – як в крутому детективі… А знаєш, чому він так невдало пробував одружитись? Навіть він сам не знає, одна я в курсі. Хоча мені самій в цьому зізнаватись страшно. Але я вже достатньо хильнула, щоб розповісти, поки ти не чуєш. Тільки нікому ні півслова. Нехай все буде за грифом «цілком секретно». (Лідія Миронівна озирається, чи не почує хто. Потім стукає пальцем себе в груди.) Це він через мене. Звичайно, десь на рівні підсвідомості, а то й глибше. Є така категорія чоловіків, які перебувають з тобою поряд, самою долею зав’язані, так би мовити, на тебе, але до кінця не усвідомлюють можливого щастя, тому пробують десь на стороні реалізуватись. А там – якщо не фі-фу, то гірше, і, пробач за правду життя, не досить привабливе фізіологічно… Я вже не кажу про те, шо  сімейно приватизувати такого лікаря – все одно, що позбавити хірургічної надії майбутніх жертв дорожнього руху. І хоча він тут розпинався, що не присягався професії на подружню вірність, але якщо копнути глибше, то у нього замість сім’ї ампутаційний ніж чи кісткові кусачки … Ну, ти ж сама на собі відчула, мабуть, які вони в його руках ніжні. Від них кайф, а то й оргазм одразу, прости господи за операційний гумор. Тому я при ньому, а він при мені, зрозуміло?

ВІКТОРІЯ (слабим голосом). Я… я…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ой, я тебе розбудила? (Підбігає до хворої.)

ВІКТОРІЯ. Я… я…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (нахиляється над хворою). Ти можеш говорити? Адже пора опритомніти, бо Ігор Олексійович дуже переживає. Я таким стурбованим його ніколи не бачила. Мабуть, ти й справді птиця неабиякого польоту…

 

Затемнення

 

В палату входить Білозір, сідає біля хворої.

 

БІЛОЗІР. Доброго ранку, Вікторіє.

ВІКТОРІЯ. Рада вас бачити, Ігоре Олексійовичу.

БІЛОЗІР. Як почуваємось?

ВІКТОРІЯ. Непогано. Я дуже вам вдячна.

БІЛОЗІР. Як-то кажуть – так би на моєму місці прооперував кожний.

ВІКТОРІЯ. Знаю, що ви склеїли мене із майже неможливого.

БІЛОЗІР. Склеїли? Що за термінологія?!

ВІКТОРІЯ. Із палатного лексикону.

БІЛОЗІР. Це, мабуть, Лідія Миронівна у своєму епатажному стилі так піднесла?

ВІКТОРІЯ. А хіба неправда?

БІЛОЗІР. Не слухайте її. Вона інколи може такого нафантазувати, що кіно про Гаррі Поттера відпочиває.

ВІКТОРІЯ. Але ж операція була не із простих?

БІЛОЗІР. Операція як операція, такі доводиться робити майже щодня.

ВІКТОРІЯ. Невже так часто збивають автівками?

БІЛОЗІР. Що поробиш – епоха мажорів. Гасають вулицями, як скажені. Але раджу поки що забути про особливості нашого дорожнього руху. Вам необхідно сконцентруватись на одужанні.

ВІКТОРІЯ. А варто?

БІЛОЗІР. Вам песимізм не личить, повірте. Тим більше не дуже обґрунтований.

ВІКТОРІЯ. Як там у вас жартують – хворий пішов на поправку, але не дійшов?

БІЛОЗІР. Звісно, у медиків гумор дещо специфічний. Але це скоріше похибки професії.

ВІКТОРІЯ. Мабуть, у цих похибках є ексклюзивно для мене параграф про те, що хоча час – найкращий лікар, але поганий косметолог?

БІЛОЗІР. У вашому випадку цей лікар водночас і найкращий косметолог.   

ВІКТОРІЯ. Залишається припустити, що у мене попереду майже подіум.

БІЛОЗІР. Ризикую лише спрогнозувати, що ви покинете цю палату ще більше чарівною, ніж до операції.

ВІКТОРІЯ. Мабуть, особливого шарму мені нададуть милиці?

БІЛОЗІР. Я звик відповідати за свою роботу. Тому маску під час операції надіваю не для того, щоб мене потім не впізнали.

ВІКТОРІЯ. Не переживайте, я ж була під кінською дозою анестетиків.

БІЛОЗІР. Впізнаю стилістичні прикраси від Лідії Миронівни.

ВІКТОРІЯ. Та й до операції не встигла опритомніти, здається.

БІЛОЗІР. Головне – опритомніти опісля.

ВІКТОРІЯ. Важко було ремонтувати мене скальпелем чи кусачками?

БІЛОЗІР. Якби Лідія Миронівна не була класною медсестрою, я би, може, й відважився вкоротити цими кусачками їй язика за таке просвітництво.

ВІКТОРІЯ. Істину не вкоротиш!

БІЛОЗІР. Звучить пафосно, але не дуже реалістично. Ви журналістка, Віко. Кому краще знати, що з істиною можна робити все що завгодно. Особливо за допомогою гарно скомбінованих слів.

ВІКТОРІЯ. Я про медичну істину.

БІЛОЗІР. Вона для мене втілена у відому формулу: не нашкодь.

ВІКТОРІЯ. А як щодо неправди в порятунок?

БІЛОЗІР. Психологічні ін’єкції, звичайно, інколи необхідні. Але у вашому випадку можу без неправди в порятунок запевнити, що милиці вам стовідсотково не загрожують.

ВІКТОРІЯ. А як щодо перспективи стати кульгавою качкою?

БІЛОЗІР. Підозрюю, що залишитесь не менш прекрасною лебедицею, ніж до операції.

ВІКТОРІЯ. А хіба лебедиць у вашій лікарні не по одужанню рахують?

БІЛОЗІР. По-перше, таких, як ви, не так вже й багато.

ВІКТОРІЯ. У вас недосконалий смак, мабуть. Або з підрахунками проблеми.

БІЛОЗІР. Не можу погодитись. Всі жінки у нашій лікарні вважають, що смак у мене майже бездоганний. 

ВІКТОРІЯ. Лідія Миронівна теж?

БІЛОЗІР. Ну, хіба що вона має окрему думку. Але вона її міняє з такою швидкістю, що не варто зважати на це. Втім, якщо вже вам так хочеться вийти із нашої лікарні кульгавою ходою, то раджу добряче потренуватись. Звісно, коли більш-менш станете, так би мовити, на ноги. Але запевняю, що із цієї затії навряд щось вийде. Ви приречені на норму, навіть якщо це вас не влаштовує. 

 

У Білозіра дзвонить мобільний телефон.

 

Хвилинку. (Відповідає на дзвінок.) Алло, що там? Добре, зараз буду. (Вимикає мобільник.) Шкода, мені треба терміново в ординаторську. А то би навів ще з десяток неспростовних аргументів.

ВІКТОРІЯ. А мені шкода, що не встигла вас переконати, чому вони не спрацюють.

БІЛОЗІР. Тоді доведеться продовжити нашу дискусію.

ВІКТОРІЯ. Тоді буду готуватись до подальших дебатів.  

 

Білозір виходить. Вікторія лежачи дістає на столику пігулки і запиває їх водою із склянки. Палата затемнюється, а прожектор вихоплює ліворуч на авансцені Білозіра, який розмовляє по мобільному телефону.

 

БІЛОЗІР. Дякую за вчергове п’яну інтонацію, братику… Я тобі, здається, втокмачував – не варто розраховувати на допомогу поліцейського бога! Бо такого в древньогрецькому пантеоні немає! Там його місце займає твій покровитель Діоніс, він же Вакх… Які зв’язки, які знайомства?! Я теж не бог, як це для тебе не дивно. Все, кінець зв’язку, і більше не дзвони мені на роботу! (Вимикає мобільник. Світло щезає.)

 

Палата висвітлюється. Входить Лідія Миронівна.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Не розумію, про що можна говорити з Білозіром майже вічність! (Готує шприц для уколу.)

ВІКТОРІЯ. Але ж ми трохи довше за вічність.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Втім, оченята у тебе так оптимістично блищать, що тут, мабуть, не обійшлось без якогось мобілізуючого морфію.

ВІКТОРІЯ. Наступного разу я сплакну спеціально для вас, Лідіє Миронівно, якщо не заперечуєте. Для здорового балансу.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А хто буде оперувати особливо крутих пацієнтів, якщо він

буде затримуватись тут без будь-якого ліміту?

ВІКТОРІЯ. Невже у вас тут більше нікому оперувати?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Я й сама могла би їх з насолодою різати, круті на це заслуговують, але ж вони чомусь довіряють свою дорогоцінну плоть саме Білозіру. У головлікаря аж дах зносить від впливових дзвінків – щоб тільки Ігор Олексійович оперував. Тож краще тобі підтримувати блиск в очах за допомогою моїх уколів. Підставляй руку і моли бога, щоб якомога швидше ми добрались до твоєї чарівної сідниці. Хоча й не сумніваюсь, що ти ще будеш нею вертіти не гірше, ніж ото дівчатка в кабаре «Мулєн Руж»…

 

Лідія Миронівна робить укол.

   

Між іншим, вся лікарня гуде про цей втаємничений момент.

ВІКТОРІЯ. Про що саме?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Про те, що Ігоря Олексійовича відтепер треба шукати в цій віп-палаті. Як і мене. І це для всіх ребус… Ну, журналістка ти, це вже не секрет, а от чому тобі така ексклюзивна увага – шекспірівське питання навіть для головлікаря. Сама чула, як він пробував хоч щось випитати у Білозіра, але той вів себе, як герой-партизан на допиті. Добре, подрімай трохи після уколу, я відійду на кілька хвилин.

 

Лідія Миронівна виходить, а невдовзі в палату змовницьки зазирає Непробудна. Вона в невиразно-сірому домашньому халаті , в яких зазвичай лежать в лікарнях малозабезпечені пацієнтки, в руках тримає тоненьку, надруковану на ротапринті книжечку. Крадучись, Непробудна прямує до Віки, але, незграбно заступивши нога за ногу, падає.

 

ВІКТОРІЯ (стривожено). Що з вами?! Ви забилися?

НЕПРОБУДНА (скоромовкою). Бог покарав мене, нечестивицю! Покарав за те, що спокусилась на в’яленого ляща, а не одразу  до тебе, сердешненька! Бо побігла на ринок, там якраз привезли лящів аж із Бердянська, а я саме збиралась до тебе… (Несамовито хрестячись.) Боже наш милостивий, Боже праведний, поможи нашій Вікторії, благослови її! (Наблизившись до хворої, хрестить її, потім всідається.)

ВІКТОРІЯ. А до чого тут в’ялений лящ?

НЕПРОБУДНА. Бач, я на ринку торгувала рибою, скільки себе пам’ятаю. Поки й не осяяло мене, що не торгувати треба, а Господу нашому служити. Та й зненавиділа я рибу, усіма зябрами, тобто фібрами. А от від в’яленого ляща відмовитись не можу, хоча й відчуваю, що це гріх – бо чим лящ кращий за коропа?! Вся ж риба однакова, якщо вона риба, а не раки. Але я заговорилась! Я ж на хвилиночку – слово співчуття висловити. Їй-їй! (Хреститься.) Я тут недалеко лежу, в терапії. Я бачила, як тебе везли із операційної. Ваші тоді казали, що ти, може, й не жилець, їй-їй! Але Бог милував – на те він і Бог! На те він і спаситель наш! (Придивляється до хворої.)

ВІКТОРІЯ. А чого саме до мене?

НЕПРОБУДНА. Та я ж дала обітницю навертати до нашої віри всіх нещасних та калік, які б’ються в житті як риба об лід! Як от ти, Вікторіє! А я замість тебе – цього клятого ляща! Я ж його навіть сирим ладна! Та й взагалі грішна я, бо навіть своїх чоловіків називала то карасем, то судаком, а то й взагалі акулою в штанях! Тож вони втікали від мене, як мальки від щуки, хоча я вже так доглядала за ними, так доглядала! Замість кави в ліжко риб’ячу юшку носила свіженьку! (Вікторії, яка закрила очі.) Ти, мабуть, задрімала після уколу? Але, сподіваюся, чуєш мене. Тоді я тихенько, бо про святе інакше й не можна, їй-їй! Слово істини божої повинно звучати як тиха музика. Ми ж не ляща ловимо, а душі спасаємо. Я знаю, Вікторіє, тобі зараз дуже важко. Але всяке нещастя і горе, яким би важким та гірким воно не здавалося, завжди послужить благословенням тому, хто переносить його з вірою. Їй-їй!

ВІКТОРІЯ. Благословенням?

НЕПРОБУДНА. Аякже, тільки благословенням! Адже важкий удар, який в одну мить перетворює в ніщо радості земні, може звернути наш погляд до небес.

ВІКТОРІЯ. Там теж радості? На небі?

НЕПРОБУДНА. Там Бог! А дотик до Бога повністю змінює життя людини. Як от у мене, коли я в одну-єдину мить відмовилась від торгівлі рибою, а збираюся відмовитись навіть від в’яленого ляща, щоб повністю звільнити себе для служіння Богу!

ВІКТОРІЯ. Дотик, кажеш?

НЕПРОБУДНА. До нього, до Бога!

 

Непробудна розкриває свою книжечку.

 

Ось, послухай. (Читає скоромовкою.) «Одного разу Ісус прямував у дім старшини синагоги Іаіра. Безліч людей оточувало його, але серед цього натовпу перебувала жінка, яка протягом дванадцяти років була хвора. Вона сказала про себе: «Якщо доторкнуся одежі його, то одужаю». Вона доторкнулась і отримала зцілення»… 

ВІКТОРІЯ. А про скальпель там нічого не сказано?

НЕПРОБУДНА (продовжує). «Вернися до дому свого і розкажи, повелів колись Ісус зціленому»…

ВІКТОРІЯ. Мабуть, цей дотик був скальпелем.

НЕПРОБУДНА (читає). «Заклик «Розкажи про це світові» звучить і сьогодні, спонукаючи Церкву божу поділитися із знайденою у Христі радістю і благовістити про його чудесну благодать».

ВІКТОРІЯ. Церква божа – це секта?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (входячи в палату). Звісно, що секта. (До Непробудної, яка, побачивши Лідію Миронівну, жваво підхоплюється зі стільця.) Знову ти партизаниш, Непробудна?!

НЕПРОБУДНА (задкуючи до виходу). Коли ми пізнаємо божу істину, нам слід негайно відкрити її тим, хто в темряві, хто не мав можливості доторкнутися до Господа…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (перебиває її). У вас що – монополія на доторкнутися? Киш звідси, і щоб ноги твоєї тут більше не було!

НЕПРОБУДНА. Побійся Бога, Лідіє Миронівно! Я ж тільки…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (перебиває). Це не та палата, де агітують, мізки твої риб’ячі!

НЕПРОБУДНА. Я ж від Бога, я з праведною метою, їй-їй!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Сюди стороннім вхід заборонено, Непробудна, – навіть якщо у них мандат від небесної канцелярії, заруби собі на в’яленому лящу, піранья чортова!

НЕПРОБУДНА. Свят, свят, свят! Що ти таке говориш?!  

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Та й взагалі ти в хірургічному відділенні персона нон грата!

НЕПРОБУДНА (скоромовкою). Даруючи нам звільнення від гріхів, Господь дає нам доручення. Він ставить перед нами мету: йдіть і станьте благословенням для інших…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тут лікуються, а не зцілюються, ревізіоністко ти біблейська! Бігом звідси – подалі від скандалу, а то вашій пресвятій Валентинці точно наведуть цитату із трудового кодексу про звільнення!

 

Непробудна щезає.

 

Блін, замахали ці сектанти своїми набігами! (Вікторії.) Уявляєш – завідуюча терапевтичним відділенням їм потурає. Дозцілялися, блін! Ця Валентинка, завідуюча, сама сектантка швидше за все, бо поводить себе як остання святенниця. Принаймні, факт, що ось такі, як Непробудна, запросто влаштовуються у неї на місяць-два начебто на лікування, а насправді щоб здійснювати свої хрестові набіги до нас, обираючи для релігійної обробки важких хворих.

ВІКТОРІЯ. Що вдієш, якщо я для них підходящий об’єкт?!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А от це зовсім не факт, заспокойся. Бо у віп-палату вони ніколи не мали доступу. Непробудна, мабуть, палати поплутала.

ВІКТОРІЯ. Не думаю.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Та запросто. Вона ж ще й підсліпувата. Хоча нахабства їй не бракує, вона прослизне крізь будь-які стіни. Добре, закрили тему, давай краще про райську насолоду деяких процедур, які зараз тобі доведеться випробувати на собі…

 

Затемнення

 

Картина друга

 

Лідія Миронівна вводить Боржка.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ось тут наша найкраща пацієнтка  прохолоджується від нічого робити… Віко, не спиш? До тебе гості.

 

Вікторія піднімає голову.

 

І не звідки-небудь, а із поліції.

ВІКТОРІЯ. Із поліції?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Слідчий, щодо твоєї аварії. Перед яким ми, здається, зараз опинимось в неоплатному.

БОРЖОК. Мої вам вітання, Вікторіє Іванівно. (Бере під козирок, відрекомендовуючись.) Слідчий Боржок. Борис Борисович.

ВІКТОРІЯ. Доброго дня, Борисе Борисовичу.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ну, а я, мабуть, піду. (Боржку.) Якщо буде потрібна допомога, Вікторія знає, як мене викликати.

БОРЖОК (зацікавлено дивлячись на Лідію Миронівну). Не виключено.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Маю на увазі будь-яку процедуру де завгодно чи, може, укол кубиків на п’ятсот. Адже у слідчих робота і опасна і трудна, як співають про вас в телевізорі.

БОРЖОК. Особисто я обожнюю уколи. Хіба по мені не видно?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Я це одразу помітила. Хоча традиційне місце для них традиційно прикрите штанями.

БОРЖОК. Хіба з цим проблема? Особисто я готовий в будь-який момент…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А у нас на те й хірургічне відділення, щоб в будь-який момент.

БОРЖОК. Я буду це пам’ятати.

 

Змірявши Боржка виразним поглядом, Лідія Миронівна виходить.

 

ВІКТОРІЯ. Сідайте, будь ласка. 

БОРЖОК. Дякую. (Оглядає палату.) У вас тут круто. А у нас так комфортно тільки в окремих номерах в СІЗО. Тобто в камерах для обраних… Сподіваюсь, ви здогадались, що мені доручено розслідувати вашу справу.

ВІКТОРІЯ. Справу?

БОРЖОК. Яку порушено за фактом. Так офіційно формулюється. Був наїзд – отже, треба встановити, хто здійснив його.

ВІКТОРІЯ. Тобто не факт, що встановите?

БОРЖОК. З божою допомогою. Але розраховуємо і на вашу. (Виймає папери із теки, подає листок Вікторії.) Я тут занотував деякі дані про вас. Подивіться, чи все правильно.

 

Вікторія знайомиться із написаним.

 

ВІКТОРІЯ. Яке чудове досьє! Навіть не підозрювала, що хтось знає про мене більше за мене.

БОРЖОК. Доводиться копати якнайглибше, бо ваш брат часто-густо чомусь не пам’ятає головного. Особливо, чи був під шофе. Тож декілька питань до вас, шановна Вікторіє.

ВІКТОРІЯ. Спробую максимально згадати навіть те, що пам’ятаю мінімально. І не під шофе.

БОРЖОК (виразно зітхнувши). Так би на вашому місці кожний! А то, буває, півдня домагаєшся, а  результату – нуль градусів.

ВІКТОРІЯ. Я точно не вживала. Ні крапельки. Хоча й досить пізно поверталася з роботи.

БОРЖОК. Я теж ні крапельки не сумніваюсь, що на перехресті вулиць Вернадського і Сагайдачного ви були кристально тверезі, як завжди по життю. А от чи достатньо уважні?

ВІКТОРІЯ. Чесно кажучи, я не дуже зразковий учасник дорожнього руху.

БОРЖОК. Це перехрестя ви точно «зеброю» переходили?

ВІКТОРІЯ. Перехреститись можу, що «зеброю».  І навіть на «зелений».

БОРЖОК. Ви не дальтонік, сподіваюсь?

ВІКТОРІЯ. Мене щойно звинуватили в надто райдужному баченні чорно-білої дійсності. Так що точно на «зелений». Пам’ятаю, спочатку навіть зробила півкроку на жовте світло, але, хоча і розмовляла по мобільному, все ж дочекалася зеленого і тільки потім рушила далі.

БОРЖОК. Жінка, яка розмовляє по мобільному, – це, звичайно, найбільш дисциплінований сегмент учасників дорожнього руху. А що далі було?

ВІКТОРІЯ. Далі – спалах. Коли пішла на «зелений». А прийшла до тями тільки після операції.

БОРЖОК. Звісно, краще пізніше, ніж ніколи. Та й хірург у вас класний.  

ВІКТОРІЯ. Старша медсестра теж. Маю на увазі Лідію Миронівну.

БОРЖОК. Схоже, що так. Вона, мабуть, ще не заміжня?

ВІКТОРІЯ. Вам у дедуктивній інтуїції не відмовиш.

БОРЖОК. Добре, а за мить до спалаху вам нічого такого не запало в око?

ВІКТОРІЯ. А що розгледиш в темряві, особливо коли розмовляєш по телефону?

БОРЖОК. Там, звичайно, ще й досі належно не освітлено. Чудеса турботи від мерії. А з ким ви розмовляли в той момент?

ВІКТОРІЯ. З подругою. 

БОРЖОК. Мені б не завадило поговорити  з нею. Підкажіть, будь ласка, її мобільний.

ВІКТОРІЯ. На жаль, на пам’ять не можу сказати. 

БОРЖОК (кивком показує на мобільний телефон на столику). Подивіться номер у вашому мобільному.

ВІКТОРІЯ. Цей телефон мені вчора колеги подарували, коли провідували. А де дівся мій телефон – не знаю.

БОРЖОК (подивившись у папери). Й справді про мобільник в огляді місця події ні слова. Це добре.

ВІКТОРІЯ. Добре, що він пропав?

БОРЖОК. Добре, що є хоч якась зачіпка. Адже нічого назавжди не пропадає. На це і будемо сподіватись.

ВІКТОРІЯ. Ви оптиміст, Борисе Борисовичу.

БОРЖОК. Причому оптиміст сучасний. (Показує на ноутбук.) Скажіть, ви в фейсбуці чи твіттері присутні?

ВІКТОРІЯ. Я хоча і песиміст, але журналістка теж сучасна. Тож ще й як присутня.

БОРЖОК. Френдів у вас багато?

ВІКТОРІЯ. Цілком достатньо, щоб відчувати себе досить самотньою.

БОРЖОК. Зате у соціальних мереж грандіозні можливості щодо випадкового пошуку.

ВІКТОРІЯ. Пропонуєте публічно поплакатись перед френдами?

БОРЖОК. Навпаки, бадьоро запропонувати їм напружити мізки та розпитати своїх знайомих та колег, чи не бачив хто автівку, яка вас збила. 

ВІКТОРІЯ. Думаєте, допоможе?

БОРЖОК. І фейсбук раз на рік стріляє.

ВІКТОРІЯ. Ну, якщо так часто, то надія ще довго буде жити, я правильно розумію ситуацію?

БОРЖОК. Слідство не дозволить їй вмерти, тож хвилюватися зайве.  

 

Боржок щось пише на листочку, простягає його Вікторії. 

 

БОРЖОК. Ось адреса моєї електронної пошти. Треба буде погодити текст для соціальних мереж, який ми підготуємо. З розшукової точки зору, звичайно. (Показує на ноутбук.) Ви вже можете користуватись цим ноутбуком?

ВІКТОРІЯ. Пора спробувати.

БОРЖОК. Номер свого мобільного я вам теж написав. Будемо підтримувати зв’язок. І спробуйте знайти номер вашої подруги. (Піднімається.) Бажаю якнайшвидше одужати, пані Вікторіє.

ВІКТОРІЯ. Було б непогано ще швидше.

БОРЖОК. Білозір сказав, що у вас все буде добре.

ВІКТОРІЯ. Йому належить випромінювати оптимізм.

БОРЖОК. Він запевняв, що ви будете танцювати краще за балерину.

ВІКТОРІЯ. Отже, справи у мене не такі вже й обнадійливі, якщо дійшло до балету.

БОРЖОК. У Білозіра репутація серйозного фахівця, вірте йому. Мені теж. До побачення!

 

Боржок виходить. Вікторія бере листочок, дивиться на нього в задумі. Потім заносить в  мобільник його дані, заглядаючи в листочок. Входить Лідія Миронівна, починає возитися із медичними інструментами.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А симпатюля цей старлєй, правда?

ВІКТОРІЯ. Вилитий Бенедікт Камбербетч в ролі Шерлока Холмса.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Не знаю, як там той Бенедікт, а от Боржок знайде будь-кого і будь-що.

ВІКТОРІЯ. Схоже. На те він і Боржок.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Він мене цмокнув в щоку, уявляєш? Коли виходив із відділення.

ВІКТОРІЯ. На його місці так повинен би поступити кожен слідчий.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ти серйозно?

ВІКТОРІЯ. Не бачу причини, чому б інакше.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Може, це якась карма. Років зо два до нас вже приходили із органів. Так один із них майже освідчився мені.

ВІКТОРІЯ. Отже, це знак долі від сучасної поліції.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Якщо чесно, я би такому Боржку віддалася без вагань. В сенсі – запросто за нього заміж.

ВІКТОРІЯ. То в чому проблема?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Якби ж скинути десь років п’ять! А то ж я, мабуть, старша за нього. Я навіть старша за Білозіра.

ВІКТОРІЯ. Але ж не старіша за них?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тільки це і підтримує. Тримайся і ти. До речі, а чого цей симпатюля  приперся в суботу як ти думаєш? Йому що – робити більше нічого? Чи він теж такий же прибацаний щодо роботи, як Білозір?

ВІКТОРІЯ. Мабуть, в будній день не знайшов у своєму щільному графіку вільної хвилинки на таку дрібничку, як я.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Натомість Ігор Олексійович знаходить для тебе навіть вільні годинки. Отож питання поточного десятиліття – з чого би така фантастична увага до тебе? (Пробує на дієвість заправлений шприц – той цвіркає.) Добре, спробуй нарешті підставити під оце тупе знаряддя вітчизняного медичного виробництва свою сідничку. Давай допоможу… (Допомагає Вікторії повернутися боком.) Ось так! Шкода, що Білозір десь гав ловить, а то би порадів такій чудовій панорамі. Адже у тебе не сідниця, а, можна сказати, витвір сексуального мистецтва. Так і хочеться погладити. Не мені хочеться, звичайно, я не лесбі, на жаль.

ВІКТОРІЯ. А чого «на жаль»?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Приймала би участь у гей-парадах. Все ж яка не яка, а розвага. А що хорошого в чотирьох стінах міської квартири один на один із телевізором?

ВІКТОРІЯ. Тоді треба терміново одружуватись, якщо все так теледраматично.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ах, який кльовий старлєй! Та ще й у розлученні!.. Але спочатку, ніж вискочити за нього, відзвітую Білозіру про вдало проведене вприскування у твою сексуальну дупку. (Натискує кнопку на своєму мобільнику.) Алло, Ігоре Олексійовичу, укол здійснено за всіма правилами просунутої методики. І саме в найкраще тилове місце нашої віп-пацієнтки. Тепер можу нарешті на всі чотири на честь успішного завершення суботи? Дякую. Аж не віриться, їй-бо! Але не треба забувати про обіцяні щедрі відгули за мої старання на посту номер один… Тоді гудбайте до понеділка, шеф! (Вимикає мобільник. Вікторії.) Тобі знову щастить, до речі.

ВІКТОРІЯ. На прогресивну методику?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ще й на прогресивного хірурга. З цього моменту він власною персоною буде опікуватись тобою всі наступні двадцять чотири години. Між іншим, я би на місці старшого лейтенанта Боржка провела ретельне розслідування, що скоїлося з Ігорем Олексійовичем, якщо він приділяє тобі таку ексклюзивну увагу.

ВІКТОРІЯ. Непогана ідея! Але спрацює тільки якщо саме Лідія Миронівна очолить цей процес.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Я-а?

ВІКТОРІЯ. Дуетом із лейтенантом Боржком у вас краще вийде. Тим більше, що у вас особисто для цього достатньо підстав, здається.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Якщо ти думаєш, що я ревную, то це більше, ніж правда.

ВІКТОРІЯ. Ви, мабуть, кохаєте Ігоря Олексійовича? Недарма ж вам десять хвилин його перебування у мене видаються годинами.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ні, я його просто люблю.

ВІКТОРІЯ. А хіба це не одне й те ж?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тут різниця як між кухонним ножем і скальпелем. Пояснюю популярно – я його люблю як видатного хірурга і неперевершеного завідуючого відділенням. А як класного мужчину ревную в тому сенсі, щоб не дістався якійсь шалаві.

ВІКТОРІЯ. Хіба Ігорю Олексійовичу так вже й бракує смаку, щоб розгледіти, яка ви приваблива?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Фокус в тому, мабуть, що я з ним вічно поряд. А привабливе краще бачиться на відстані.

ВІКТОРІЯ. А от цьому старлєю… Борису Борисовичу… варто було побачити вас поблизу і він одразу…   

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Що він одразу? Заарештувати мене хотів?

ВІКТОРІЯ. Навпаки – здатися вам з головою.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ну, поліції це якраз властиво – швидко здаватись.

ВІКТОРІЯ. Якщо я вже у хірургічному відділенні, то голову на відріз, – ви йому дуже сподобались. Це було так помітно. Та й недарма ж замість того, щоб допитувати мене, він розпитував про вас.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Розпитував? Втім, досить подобатись, заміж пора.

ВІКТОРІЯ. Я чомусь впевнена, що Борис Борисович не тільки освідчиться вам, але й запропонує руку і серце.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Нічого у нього не вийде.

ВІКТОРІЯ. А якщо постарається?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Він занадто молодий для мене. А у мене пунктик – мужчина повинен бути старше. Та що там пунктик – цілий параграф!

ВІКТОРІЯ. Борис Борисович не виглядає хлопчиком.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Мабуть, поліцейські Бенедікти вміють перевтілюватись. Але ж коли він запропонував мені зустрітись, я одразу запитала, скільки йому стукнуло. І виявилося, що ми з ним не тільки однорічні, а й одномісячні.

ВІКТОРІЯ. То в чому тоді проблема?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Бачте, у мене день народження тридцятого числа, а Борис Борисович з’явився на білий світ тридцять першого – на цілу добу пізніше! (Схаменувшись.) Ой, запліткувалась я щось з тобою! Побігла звідси, а то Білозір ще перехватить і знайде, чим мене завантажити заради тебе…

 

Лідія Миронівна швидко виходить.

 

Затемнення

 

Вікторія бере мобільник і натискує кнопку виклику.   

 

ВІКТОРІЯ. Алло, Свєтік, привіт!.. Так, у мене тепер новенька «Нокіа». Подарунок долі, так би мовити. Замість іншого її подарунку. До речі, я дала твій номер слідчому із поліції. Він хоче на всяк випадок з тобою переговорити – оскільки саме з тобою я розмовляла перед тим, як мене збила автівка… А не хочеш – так переадресуй його куди подалі. Ні, у мене все в порядку. Скоро ось завітає на оглядини найкращий хірург найгіршої пацієнтки…

 

В цей час заходить Білозір. Побачивши його, Вікторія дещо розгублено застигає з телефоном в руці.

 

Я тобі передзвоню, Свєтік, добре? (Вимикає мобільник.)

БІЛОЗІР. Не знаю, як відносно найкращого хірурга, а от я завітав точно до найкращої пацієнтки.

ВІКТОРІЯ. Найкращими за якими показниками?

БІЛОЗІР. За будь-якими.

ВІКТОРІЯ. Маєте на увазі поточні показники мого стану?

БІЛОЗІР. Постійні теж. Але ближче до поточних реалій. Уколи нормально переносите?

ВІКТОРІЯ. Кожний як чергову порцію оптимізму.

БІЛОЗІР. А от Лідія Миронівна в тривозі за ваш оптимізм – після партизанського візиту сюди сектантки.

ВІКТОРІЯ. Не ми ж, а вони обирають нас.

БІЛОЗІР. Але ж не в цій палаті! Це вперше такий нахабний прорив сюди.

ВІКТОРІЯ. І про що це свідчить?

БІЛОЗІР. Що сюди їх тягне не усвідомлений вибір жертви, а скоріше якась хвороблива жага потрапити в цю палату.

ВІКТОРІЯ. Я в курсі, що вони обирають для обробки найбільш безнадійних пацієнтів. Або вірогідних калік.

БІЛОЗІР. Ви в клятви вірите, Віко?

ВІКТОРІЯ. Через одну. Ніяк не можу відбутися як завершена песимістка.

БІЛОЗІР. Тоді у мене ще є шанс. Треба тільки занести в мобільник ваш номер. А вам – мій.

ВІКТОРІЯ. Для чого?

БІЛОЗІР. Завжди треба мати можливість зателефонувати своєму лікарю, щоб, наприклад, терміново проконсультуватись.

ВІКТОРІЯ. Але ж ви зовсім поряд…

БІЛОЗІР. Щойно стало відомо, що в понеділок мені необхідно бути на семінарі у Варшаві.

То на кого ж я вас залишу?!

ВІКТОРІЯ. Хіба Лідії Миронівни не вистачить для мене? Чи мені може погіршати?

БІЛОЗІР. Це значить лише те, що мені треба поки що кожного дня контролювати ситуацію. 

ВІКТОРІЯ. А я точно не буду шкутильгати?

БІЛОЗІР. Як не будете?! Ще й як будете – аж до виписки.

ВІКТОРІЯ. А після?

БІЛОЗІР. Якщо є бажання і після, то повинен вас розчарувати.

ВІКТОРІЯ. Невже це правда, а не черговий лікарський допінг?

БІЛОЗІР. Можу повторити клятву Гіппократа з доповненням відносно вас персонально.

ВІКТОРІЯ. Але ж кажуть, що ця клятва зараз чиста формальність?

БІЛОЗІР. Ну, якщо такій чарівній жінці всупереч прогнозу випаде щастя шкутильгати, то як порядний лікар я буду зобов’язаний з нею одружитись. Влаштовує?

ВІКТОРІЯ. Вас не лякає, що жінки в таких ситуаціях можуть бути підступними? Наприклад, навмисне зашкутильгати?

БІЛОЗІР. Сумніваюсь, що ви здатні на таке.

ВІКТОРІЯ. А от і даремно!

БІЛОЗІР. А вас не лякає припущення, що я здатен одружитись з вами, Віко, – навіть якщо ви будете шкутильгати?

ВІКТОРІЯ (передражнюючи Білозіра). Сумніваюсь, що ви здатні на таке.

БІЛОЗІР. Теж даремно! Тоді я буду телефонувати вам із Варшави кілька разів на день – в надії переконати. Якщо ви, звичайно, не проти.

ВІКТОРІЯ. Навпаки, буде цікаво, чи вдасться це вам.

БІЛОЗІР. Обіцяю бути наполегливим.

ВІКТОРІЯ. Поекспериментуємо, отже. Диктую номер мого мобільного…

 

В цей час у Вікторії звучить мобільний телефон.

 

(Білозіру.) Перепрошую. (В телефон.) Алло? Уважно вас слухаю, Борисе Борисовичу… Лідія Миронівна вже пішла додому, а чому її телефон не відповідає, сказати не можу… Добре, зателефоную вам обов’язково.  

БІЛОЗІР. Цей Борис Борисович… він що? Невже підозрює в чомусь Лідію Миронівну?

ВІКТОРІЯ. Підозрює, звичайно. У неабиякій привабливості.

БІЛОЗІР. А-а, цього у неї не відбереш.

ВІКТОРІЯ. Але Борис Борисович, здається, здатен розгледіти в ній значно більше.

БІЛОЗІР. Думаєте?

ВІКТОРІЯ. Він дуже просунутий слідчий. Використовує у пошуку навіть фейсбук і твіттер.

БІЛОЗІР. Ну, тоді є надія, що він знайде, хто збив вас. (Його перебиває дзвінок мобільного.) Перепрошую, мене брат турбує.  Це невідкладно. (Вмикає мобільник.) Ромо, я через хвилину передзвоню тобі. (Вимикає мобільник. Вікторії.) На жаль, мені пора. Варшава чекає.

ВІКТОРІЯ. А я вашого дзвінка звідти.

БІЛОЗІР. Я вже завтра вранці там буду.

ВІКТОРІЯ. Нічого дивного – Варшава майже поряд.

БІЛОЗІР. Я теж так вважав раніше. А тепер відчуваю, що десь на краю світу. Принаймні дуже далеко від вас.

 

Білозір йде на вихід, повертається і цілує Вікторію. Потім стрімко виходить. Вікторія закриває обличчя долонями – чи то плаче, чи то сміється.

 

Затемнення

 

Вікторія сидить в ліжку, поряд милиці.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Скоро будеш приймати неабиякого гостя, Віко.

ВІКТОРІЯ. Це ж кого – невже Бориса Борисовича?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ти непогана прогнозистка.

ВІКТОРІЯ. Це професійне. Я журналістка.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тоді ти помітила, мабуть, що у Бориса Борисовича дуже чуттєвий погляд.

ВІКТОРІЯ. Я ж його тільки раз бачила, а то все по телефону.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Не надто засмучуйся цим. Він обіцяв заскочити хвилину на хвилину.

 

У Лідії Миронівни звучить телефон.

 

А от і він, по дзвінку чую. (В телефон.) Алло? Борисе світ Борисовичу, у тебе точність короля карного розшуку. Якби всі менти були такі пунктуальні, то особливо небезпечні злочинці сиділи би не в ресторанах, а в скупих їдальнях колоній суворого режиму… Пані Вікторія вільна, як студент на канікулах, і чекає на тебе. Йду зустрічати тебе персонально. (Вікторії.) Ну от, я ж казала – зараз припреться. Втім, міг би й раніше. Це ж лялька, а не мент. Зацілувала би. А то й зґвалтувала без права на помилування!

ВІКТОРІЯ. А ви суттєво просунулись у взаємовідносинах, здається.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Та отож. Добре, піду постелю йому скатертину на вході. (Виходить.)

 

Вікторія прибирається. Лідія Миронівна вводить Боржка.

 

БОРЖОК. Доброго здоров’я, пані Вікторіє!

ВІКТОРІЯ. Рада бачити вас, Борисе Борисовичу.

БОРЖОК. Я буквально на хвилинку.

ВІКТОРІЯ. Можете не спішити. Кавою пригостити? У нас тут бельгійський автомат, смачно виходить. Особливо у Лідії Миронівни.

БОРЖОК. Як швидко прогресує наша медицина! Не встигнеш чимось зашкодити своєму дорогоцінному організму, як тобі вже пропонують каву для реанімації.  

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Для поліції все що завгодно. Навіть масаж найбільш віддалених ділянок тулуба.

БОРЖОК. От би до вас почесним пацієнтом! Коли приспічить, звичайно.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Віко, ти маєш неабиякий вплив на Ігоря Олексійовича, то, може, замовиш слівце щодо почесного?

ВІКТОРІЯ. Для Бориса Борисовича все, що в моїх силах.

БОРЖОК. Сил у вас, як бачу, побільшало.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тренування на милицях сприяє.

 

Лідія Миронівна подає Боржку каву.

 

БОРЖОК (пробуючи каву). Не кава, а подвійний бальзам із потрійним ефектом!

ВІКТОРІЯ. Я ж казала, що сподобається. До речі, так приготувати каву може тільки Лідія Миронівна.

БОРЖОК (Лідії Миронівні.) Тоді я не проти навідуватись сюди мінімум раз на тиждень.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Але умова – із суттєвими результатами розшуку. Віка чекає. 

БОРЖОК. Дещо вже накльовується, між іншим. (Вікторії.) Ну, що у нас в мережах? Фейсбук мовчить, Твіттер сачкує, Вконтакті не контачить?

ВІКТОРІЯ. Одні співчуття.

БОРЖОК. Почекаємо ще трохи. До речі, подивіться на цю мобілку. (Дістає телефон, простягає Вікторії.)

ВІКТОРІЯ. Це мій телефон.

БОРЖОК. Не помиляєтесь?

ВІКТОРІЯ. Ось подряпина на корпусі ззаду. А звідки він у вас?

БОРЖОК. Він сам знайшовся.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А дружина у тебе, Борисе Борисовичу, часом, сама не знайдеться?

БОРЖОК. На жаль, дружини чомусь на дорозі не валяються. Хоча мені ніколи розгулювати та роздивлятись.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Можу підказати один гарантований варіант.

БОРЖОК. Щось забагато для мене сьогодні хорошого. Але я витримаю.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Краще розкажи, де саме знайшовся телефон.

БОРЖОК. Ми затримали одного цікавого персонажа. А у нього в кишені знаходилась ця мобілка.

ВІКТОРІЯ. Без сім-картки?

БОРЖОК. Цікавий персонаж каже, що він знайшов мобілку вже без сім-картки. Але я не виключаю, що бреше. Він, може, й автівку бачив, яка збила. Але не хоче «світитися», бо рильце й так в пушку. Тому вирішив убезпечити себе. Але розберемось. Особливо після термоядерної кави.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Впевнена, що після такої кави карний пошук не пошкодує живота свого на допиті.

БОРЖОК. Будь-яких органів теж. На теж ми й органи.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А якщо буде потрібна швидка медична – без проблем.  

ВІКТОРІЯ. Лідія Миронівна може допомогти й на допиті.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Теж без проблем. Якщо традиційними методами у вас там нічого не вийде, то доставте його сюди. Ми твого цікавого персонажа просвітимо через рентген, трохи витримаємо у сірководневій ванні, прочистимо йому шлунок потрійною дозою реагентів, прогонимо через недіючу барокамеру, а вже потім…

БОРЖОК. Нічого собі системка! Карний розшук може позаздрити таким витонченим засобам впливу.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А для гарантії на завершення дамо десь по п’ять-шість найбільш болючих уколів водночас в кожну сідницю. Словом, провернемо все куди краще, ніж у ваших камерах.

ВІКТОРІЯ. Гріх буде не перейняти такий арсенал дізнання.

БОРЖОК. Обов’язково доповім начальству. Не виключаю, що в деяких випадках можна буде пропускати через вашу систему найбільш тертих суб’єктів. Мого цікавого теж, якщо впреться. Але я не сумніваюсь, що цього разу мені вистачить досвіду (Піднімається.) Ґречно дякую, дівчатка, за гостинність і особливо за супер каву. І не хвилюйтеся, бо в такій палаті не личить перейматись негативними емоціями. А у всьому іншому карний розшук розбереться, запевняю. Була б мобілка, а сім-картка знайдеться… (Лідії Миронівні.) Як мені не заблудитись у ваших безкінечних коридорах та переходах?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Й справді, це нонсенс, якщо потім доведеться розшукувати карний розшук. Ходімо, Борисе світ Борисовичу, я проведу. Причому найбільш правильною дорогою, прямо у світле майбутнє…

БОРЖОК. До побачення, пані Вікторіє. Все буде окей, от побачите.

ВІКТОРІЯ. Якщо Лідія Миронівна не дозволить вам загубитись, то не сумніваюсь, що побачу.

 

Боржок і Лідія Миронівна виходять.

 

Затемнення

 

Вікторія пробує ходити без милиць, і це їй вдається. Вона сідає перепочити і радісно потирає руки.

 

ВІКТОРІЯ. Перший крок у світле майбутнє зроблено, браво! А якщо і другий без, то взагалі бравісимо…

 

Вікторія піднімається і робить кілька кроків, пробуючи не шкутильгати. Це їй знову вдається.  

Вона сідає і закриває обличчя долонями – сміється крізь сльози від щастя. Потім заспокоюється.

 

ВІКТОРІЯ. Як сумно відчувати, що ти програєш умовне парі…

 

Вікторія знову підхоплюється і пробує зробити кілька кроків не шкутильгаючи. І знову це їй вдається. Вона сідає.

 

Причому його навіть не лякає, що жінки в таких ситуаціях можуть бути підступними і навмисне зашкутильгати. А от і подивимось!

 

Вікторія лягає. Входить Білозір.

 

БІЛОЗІР. Як справи?

ВІКТОРІЯ. Для тебе вкрай погано, на жаль.

БІЛОЗІР (здивовано). Для мене? Це чому?

ВІКТОРІЯ. Ти ж вважаєш себе порядним лікарем, здається?

БІЛОЗІР. Не здається, а вважаю. Чи це гідне осуду?

ВІКТОРІЯ. Я про інше. Про те, що не годиться лікарю пускати слова на вітер.

БІЛОЗІР (іронічно). А не лікарю хіба можна?

ВІКТОРІЯ. Про не лікарів іншим разом. Сподіваюсь, ти все-таки вмієш не дотримуватись свого слова? Як і переважна більшість хірургів?

БІЛОЗІР (потискує плечима). Дивна постановка питання. Вже навіть боюсь сказати, що  

не вмію не дотримуватись.

ВІКТОРІЯ. Тоді дозволь висловити тобі свої співчуття.

БІЛОЗІР. В чому співчуття? Нічого не розумію…

ВІКТОРІЯ. Типово чоловіча логіка. Не кажучи вже про пам’ять. А хто тут нещодавно розписувався, що як порядний лікар не зможеш не одружитися на кульгавій пацієнтці?

БІЛОЗІР. А-а! (Сміється.)

ВІКТОРІЯ. А замість сміятися – краще б сльозу пустити. А ще краще взагалі впасти в жалобу.

БІЛОЗІР. А кого хоронимо з нагоди успішного видужання?

ВІКТОРІЯ. Чийого видужання?

БІЛОЗІР. Твого, звісно.

ВІКТОРІЯ. Якби успішного, не пропонувала би жалобу.

БІЛОЗІР. Що трапилось все ж таки?

ВІКТОРІЯ. Якщо вмієш дотримуватися свого слова, то доведеться побратися з кульгавою. Тож мої тобі співчуття.

БІЛОЗІР. А хіба я відмовлявся побратися з кульгавою?

ВІКТОРІЯ. Тоді що означала твоя невипадкова обмовка – «здатен одружитись» замість

просто одружитися? Та ще й з уточненням, чи не лякає мене таке припущення?

БІЛОЗІР. Але ж щойно Лідія Миронівна запевнила мене, що ти вже майже почала нормально ходити.

ВІКТОРІЯ. А от я не впевнена, що нормально. Можу навіть продемонструвати, чому краще розраховувати на жалобу.

БІЛОЗІР. Що трапилось, можеш до пуття пояснити? Ти пробувала ходити без милиць?

ВІКТОРІЯ. Щойно вкотре пробувала.

БІЛОЗІР. І що?

ВІКТОРІЯ. Не виходить з кульгавої качки прекрасна лебедиця, як не шкутильгай!

БІЛОЗІР. Не вірю. У тебе жодних показань, щоб шкутильгати.

ВІКТОРІЯ. Тоді нічого не залишається, як продемонструвати.

 

Вікторія піднімається, стає на милиці. Потім демонстративно намагається стояти без них, що їй начебто вдається дуже важко.

 

БІЛОЗІР (підбадьорюючи). Нумо, сміливіше, сміливіше! У тебе все вийде, от побачиш!

ВІКТОРІЯ. Не побачу.

БІЛОЗІР. Віко, у тебе зараз неясне валове відчуття, мабуть. Чого ти боїшся?

ВІКТОРІЯ. Яке ще валове відчуття?

БІЛОЗІР. Ну, це особливий психологічний стан, що досить природно після важкої операції. Але це не я так розумно сказав, а видатний фізіолог Сєченов. Я би лише уточнив, що для тебе зараз на цьому відчутті буде поставлено жирну крапку. Вже після першого кроку. Треба лише відважитись.

ВІКТОРІЯ. Я спробую, звичайно, але, боюсь, неясне валове одразу проясниться – коли гепнусь.

БІЛОЗІР. Зроби обережно хоча би крок.

ВІКТОРІЯ. Легко казати – зроби…

 

Вікторія пробує зробити крок, але застигає на місці.

 

БІЛОЗІР. Ну, так ми далеко не просунемось!

ВІКТОРІЯ. А я про що?!

БІЛОЗІР. Але треба.

ВІКТОРІЯ. Та хто ж заперечує?! Але тоді треба і на всякий випадок підстрахувати. А то валове відчуття буде означати одне – валитися…

 

Білозір становиться перед Вікторією.

 

БІЛОЗІР. Добре, я весь увага. Не витримаєш – сміливо вались!

ВІКТОРІЯ. Дякую за таку готовність. Але я тоді принципово зроблю все, щоб не впасти.

БІЛОЗІР. На що і розраховую.

ВІКТОРІЯ. Ах, так?!

 

Вікторія робить крок і починає валитися вперед. Білозір підхоплює її, вони на деякий час застигають в обіймах, потім починають цілуватись.

 

Затемнення

 

В палату входять Лідія Миронівна і Боржок. Вікторія, яка сидить перед ноутбуком, обертається і бачить, що слідчий шкутильгає.

 

ВІКТОРІЯ. Що з вами, Борисе Борисовичу?!

БОРЖОК. Не знаю, як вам дипломатичніше сказати…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Та скажи прямо і традиційно – бандитська куля.

ВІКТОРІЯ. До речі, мене скоро випишуть, але можу вже зараз поступитися цією віп-палатою.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ні, Боря до мене і лише на процедури.

БОРЖОК. Так точно. А ногу я підвернув, коли допитував цікавого персонажа щодо сімкартки і автівки.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Але трохи перестарався.

БОРЖОК (гордо). Проте який результат!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Боря розколов його, уявляєш!

ВІКТОРІЯ. І який же результат, цікаво?

БОРЖОК. Він таки бачив, як вас збила автівка. Але, поцупивши мобілку, втік з місця події подалі. А номера автівки начебто не запам’ятав. Лише помітив, що це був сірий «Рено». Але, запевняю, він у мене згадає і номер. Я і другої ноги для цього не пошкодую!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ось тоді й розмістимо тебе в цю палату.

БОРЖОК. Звичайно, я не проти повалятись в такій палаті.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Між іншим, щоб попасти сюди, шкутильгати не обов’язково. А от великі гроші ще й як потрібні! Але про віп-палату потім. Спочатку будь ласка у фізіотерапевтичне відділення. Зараз і невідкладно.

БОРЖОК (Вікторії). Допит, мабуть, буде вчиняти.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Виключно пом’якшувальними процедурами. (Командирським тоном.) Вперед, пане слідчий!

БОРЖОК (Вікторії). Ви не хвилюйтеся, Вікторіє. Слідство на правильному шляху.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. У фізіотерапевтичне відділення.

БОРЖОК. Туди теж.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (зібравшись виходити, Вікторії). Боря докопається, не сумнівайся.

БОРЖОК. Якщо Ліда каже, так воно і буде. А щодо моєї ноги на допиті, то це жарт, звичайно. Просто підвернув, причому на рівному місці.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Та скажи вже, що дуже спішив до мене на процедури.

БОРЖОК. Не без цього, звичайно.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Отож.

 

Заходить Білозір.

 

БІЛОЗІР. О, радий бачити представника органів!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Пошкоджених, між іншим. На праву ногу.

БІЛОЗІР. А чому не на ліву?

БОРЖОК. Ліва на черзі.

БІЛОЗІР. Сподіваюсь, до скальпелю не дійде? (Потискує руку Боржку.)

БОРЖОК. Думаю, що вистачить процедур від Лідії Миронівни.

БІЛОЗІР (Боржку). Ви з приємними звістками до нас?

БОРЖОК. Ми нарешті встановили марку автомобіля.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Віку збив «Рено».

БІЛОЗІР. «Рено»?!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Причому сірого кольору. Боря на раз-два розколов очевидця.

БІЛОЗІР (Боржку). Вітаю. І номер, мабуть, вже відомий?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ще ні, але Боря забезпечить, можна не сумніватися.

БОРЖОК. Звісно, що забезпечу. Якщо не сьогодні, то…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (перебиває). Не сьогодні. Сьогодні процедури. А після них необхідно буде розслабитись.

БОРЖОК. Отже, завтра.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. І не пізніше.

БІЛОЗІР. Не сумніваюсь, що вам це вдасться.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Я теж. Ні на грам.

БОРЖОК. Ну, якщо ні на грам, то успіх гарантовано. (Вікторії.) Видужуйте на всі сто і не сумнівайтесь ні на міліграм!

ВІКТОРІЯ. Після процедур від Лідії Миронівни навіть ні на нанограм!

БОРЖОК. А скільки це?

ВІКТОРІЯ. Одна мільярдна грама начебто. А то й менше.

БОРЖОК. Ну, тоді я просто приречений на успіх. (Вікторії, піднімаючи руку на прощання.) Бажаю швидше за мене одужати!

 

Лідія Миронівна і Боржок виходять. Вікторія відставляє ноутбук, піднімається назустріч Білозіру. Вони обіймаються, цілуються.

 

ВІКТОРІЯ. У тебе щось не так?

БІЛОЗІР. З чого ти взяла?

ВІКТОРІЯ. З твого погляду і голосу.

БІЛОЗІР. Мені, мабуть, не дуже хочеться тебе виписувати.

ВІКТОРІЯ. Й справді, я вже майже нормально ходжу. Та й взагалі пора би звільнити палату, вона ж не в копієчку тобі обходиться.

БІЛОЗІР. Вважай, що майже переконала. Але побудь тут ще день-два.

ВІКТОРІЯ. Чому?

БІЛОЗІР. Так треба.

ВІКТОРІЯ. Ти щось не договорюєш.

 

Білозір притягує до себе Віку і цілує її.

 

БІЛОЗІР. На жаль, шкутильгати тобі не доведеться. Тож мені залишається одружитись просто так. Такий варіант не засмучує?

ВІКТОРІЯ. Мене тільки цей і влаштовує.

 

У Білозіра дзвонить телефон.

 

БІЛОЗІР (дивлячись на дисплей). Черговий сюрприз, здається…

ВІКТОРІЯ. Брат?

БІЛОЗІР. Він. (Цілує Віку.) Вибач, мені треба з ним поговорити. (Виходить.)

 

Палата затемнюється, а прожектор вихвачує на авансцені Білозіра, який вмикає свій мобільний телефон.

 

БІЛОЗІР. Ну, що там ще?.. А звідки відомо?.. Ти сп’яну нічого не переплутав? Його прізвище Боржок? Борис Борисович? Отже, всі будемо у нього в невідкладному. Чому бути – того не уникнути, зрозуміло? Тоді проспись, а щодо потрібних знайомств потім поговоримо.

 

Білозір нервово вимикає телефон, але той дзвонить знову. Білозір дивиться на дисплей і, не маючи бажання відповідати, ще раз вимикає його і йде за куліси.

 

Затемнення

 

Вікторія знову за ноутбуком. Заходить Лідія Миронівна.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Йолі-палі днинка сьогодні! То Ігорьоша Олексійович накинувся на мене, наче я кого зарізала в операційній замість нього, то Борюсик як сніжний барс – гр-р!

ВІКТОРІЯ. Ну, щодо Ігорьоші Олексійовича зрозуміло, – у нього якісь неприємності, а от Борюсик чого сніжним барсом?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тому що Борюсику я дуже потрібна. Він будь-яку хвилину готовий на мене накинутись. А от чому твій Білозір сказився, невідомо. Ти, мабуть, відмовила йому?

ВІКТОРІЯ. Як ви напрочуд коректно ставите питання!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А без коньяку й не скажеш інтелігентніше! Та й маю право на фізичне відшкодування за моральну травму від Білозіра.

 

Лідія Миронівна дістає із холодильника пляшку.

 

Тобі теж налити? Тобі вже можна, навіть відрами.

ВІКТОРІЯ. Не налити, звичайно.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Як знаєш. А я не відмовлюсь. (Наливає собі.) Тим більше, що трохи алкоголю – корисно. Вчора в ординаторській чула – вчені виявили, що наш мозок для заспокоєння виробляє аналоги ліків.

ВІКТОРІЯ. Звісно, кожен сам собі аптека.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Не іронізуй. Вже доведено, що наш організм синтезує величезну кількість різноманітних речовин.

ВІКТОРІЯ. Здогадуюсь.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Але не завадить знати, що в тому числі навіть «гормони-наркотики» і різні спирти. Дай згадаю цей термін… Ага, опіоїди! Тобто не випадково цей термін звучить як «опій». То, може, допоможеш ослабленому організму?

ВІКТОРІЯ. Ні, мабуть.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тоді за твоє і моє здоров’я! Втім, за моє більше, бо у мене його сьогодні двічі відбирали. Спочатку твій Білозір, а потім Борюсик. Хоча Борюсик за моєї згоди, тож, мабуть, я вип’ю за його здоров’я! (П’є.) 

ВІКТОРІЯ. Сніжним барсом за згоди – як це? 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. То я трохи спересердя – що сніжним. А насправді – ніжним. (Демонструє шию, відвертаючи комірець.) Бачиш засос?

ВІКТОРІЯ. Схоже на відкриту рану.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Отож. До речі, в ординаторській казали, що алкоголь в організмі виробляється до дванадцяти років, а потім його кількість різко знижується. А десь біля сороковки й взагалі майже не виробляє, а для боротьби з бактеріями і кліткового синтезу він конче необхідний. То, може, наллю і тобі?

ВІКТОРІЯ. От випишусь і надолужу прогаяне в боротьбі з бактеріями.

 

Лідія Миронівна наливає собі.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ну, будь… (П’є.)  А чого Білозір такий засмучений сьогодні, якщо не секрет? 

ВІКТОРІЯ. У нього щось з братом.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А-а, знайома ситуація. Рома у них практично алкаш. Ігор його двічі клав у лікарню, ампулу зашивали, до екстрасенса возили…  Мабуть, знову щось утнув.

ВІКТОРІЯ. Тож треба його вибачити.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Кого – Рому? За те, що успішно бореться з бактеріями?

ВІКТОРІЯ. Ігоря Олексійовича, а не Рому.

 

Лідія Миронівна наливає собі ще.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Бог любить трійцю. А я Борюсика. Тож за його ментівське здоров’я!  (П’є.) До речі, Борюсик вчора тричі накидався на мене. Сумніваюся тепер, що різниця у віці має якесь значення. А може, вона інколи й потрібна, і сам Всевишній це благословляє. Треба якось проконсультуватись у сектантки Непробудної. Вона ж сім раз вискакувала заміж, не рахуючи неабиякого стажу базарною повією…

 

Лідія Миронівна ставить пляшку в холодильник.

 

Все, зав’язала з трійцею. Більше однієї не буду, а то Борюсик не зрозуміє. 

 

Затемнення

 

Вікторія читає книгу. В палату заходить Лідія Миронівна.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Привіт, Віко! Щойно зателефонував Борюсик, у нього якась надважлива новина відносно тебе.

ВІКТОРІЯ. Краще б їх не було вже!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А може  він таки розколов того типа, бо у голосі відчувалось поліцейське торжество. Але мені чомусь не сказав, і буде покараний за це.

ВІКТОРІЯ. Не тримайте зла на нього, він же на службі.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Якщо мент хоче одружитись, то повинен знати, що найбільш секретний відділ, де треба берегти службову таємницю, – це кохана жінка.

ВІКТОРІЯ. Логічно.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Він зараз під’їде.

 

Заходить Білозір.

 

БІЛОЗІР. Як ми тут?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ми на всі сто.

БІЛОЗІР. Маєш на увазі сто грам?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Можна й більше. На честь видужання нашої найкращої пацієнтки. Чи для вас, шеф, це не свято?

БІЛОЗІР. Розберемось пізніше. Залиш нас на хвилину.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Можна й на півтори. В даному випадку не звикати. (Виходить.)

 

Білозір цілує Вікторію.

 

ВІКТОРІЯ. Чим ти стурбований? Знову щось з братом?

БІЛОЗІР. Щось.

ВІКТОРІЯ. А може, ти засмучений тим, що я завчасно перестала шкутильгати?

БІЛОЗІР. Ціную твою дотепність. Але мені зараз не до гумору.

ВІКТОРІЯ. Розмова стосується мене?

БІЛОЗІР. Нас обох.

ВІКТОРІЯ. Окремо?

БІЛОЗІР. На щастя чи на жаль, але разом.

ВІКТОРІЯ. Тоді не може бути, щоб не на щастя.

БІЛОЗІР. Я би теж так хотів. Але це буде залежати від…

ВІКТОРІЯ. Теж від обох?

БІЛОЗІР. Певною мірою.

ВІКТОРІЯ. Від кого більше?

БІЛОЗІР. Не знаю. Мабуть, від тебе.

ВІКТОРІЯ. Від мене нічого не може залежати. Я тебе кохаю, чуєш – кохаю!

БІЛОЗІР. Я тебе теж. Але…

ВІКТОРІЯ. Ніяких але! Головне, що ми кохаємо одне одного, чи не так?

БІЛОЗІР. Так, звичайно.

ВІКТОРІЯ. Тоді все інше – дрібниці, погодься.

 

Білозір пригортає Віку.

 

БІЛОЗІР. «Рено» сірого кольору, який збив тебе, належить моєму брату. Такі ось дрібниці…

 

Вікторія повільно опускається – у неї підкошуються ноги, Білозір підхоплює її і допомагає сісти. Важка пауза.

 

ВІКТОРІЯ. Т-ти знав?

БІЛОЗІР. Ще коли мені подзвонили, щоб прооперувати тебе, я вже не сумнівався, що ти – та сама жінка, на яку наїхав «Рено» мого Роми. Бо все співпадало – перехрестя Вернадського і Сагайдачного, двадцята година…

ВІКТОРІЯ. Отже, знав.

БІЛОЗІР. Рома вже встиг зателефонувати мені, благаючи допомогти йому викрутитись.

ВІКТОРІЯ. Тож знав.

БІЛОЗІР. Я спочатку відмовлявся оперувати, адже був шокований. У нього ж троє діток… Та й матінка наша не пережила би… Вже в операційній я дещо взяв себе в руки, розуміючи, що повинен, мушу спасти тебе. А потім, коли побачив твоє обличчя… Воно було на подив чарівно спокійним, як у сплячої красуні із казки… І мене чомусь наповнило відчуття, що я рятую свою майбутню кохану… Повір, я збирався розповісти тобі. Але відкладав і відкладав. Мені здавалося, що спочатку треба поставити тебе на ноги… Я боявся сполохати удачу, адже все пішло напрочуд гарно… Вибач, але мені треба тепер побути одному…

 

Білозір стрімко виходить. 

 

Затемнення

 

Вікторія сидить на краю ліжка. Входять Лідія Миронівна і Боржок, якого вона тримає за руку, наче школяра.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Прошу любити і жалувати – Боржок Борис Борисович, детектив усіх часів і народів. 

БОРЖОК (трохи упираючись). Лідо, як я можу порушувати службову таємницю, невже не розумієш?!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Таємницю?! Ти телевізор дивишся? Щодня скандали то із незаконним прослуховуванням, то із таким же стеженням! Сьогодні якщо й можна кому довіряти і з ким поділитись, то кращої кандидатури за дружину не знайдеш!

БОРЖОК. Я в цьому вже переконався, але ж мені треба поговорити з Вікторією один на один, так вимагає процедура.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А хто ще вчора вихвалявся, що кращих процедур, як від мене, не було і не буде?

БОРЖОК. Але ж я про слідчу процедуру, Лідусю!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А чим вона краща за мою, твоя слідча?

ВІКТОРІЯ. Хай Лідія Миронівна залишається. Які стосовно мене можуть бути таємниці?

БОРЖОК. Воно то так, але ж… (Насторожено озираючись). Тоді прошу, щоб далі цих стін…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Де дві такі жінки, як ми з Вікою, – там подвійні стіни.

БОРЖОК. Добре, переконали. Але у випадку чого – я вам нічого такого не говорив.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. У випадку чого скажеш, що був фактично під жіночим арештом.

 

Сплеснувши руками, Боржок глибоко зітхає. Потім піднімає руки вгору.

 

БОРЖОК. Скажу, що попав у полон у напівпритомному стані.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Зійде також зізнання, що закохався.

БОРЖОК. О, саме те, що треба! Наше керівництво обожнює, коли особовий склад трохи того… (Вікторії, знову зітхнувши.) Вікторіє, сприйміть це з мужністю, але щойно з’ясувалося, що «Рено» сірого кольору належить рідному брату Ігоря Олексійовича – Роману.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А брат за брата не відповідає, поліції це зрозуміло?

БОРЖОК. Достатньо, що мені. Але на випадок чого, нагадаєш.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Обов’язково. І не раз, не сумнівайся.

БОРЖОК. Завтра перевіримо корпус «Рено» на вм’ятину. Але помилка практично виключена. Свідок, який поцупив вашу мобілку, щойно пригадав і номер «Рено».

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (Вікторії). Недарма ж Борюсик практично шкутильгає вже і на ліву ногу. (Боржку.) Ти його бив, мабуть?

БОРЖОК (гордо). Я використовую власні напрацювання для обробки клієнтів.

ВІКТОРІЯ. За секретну інформацію дякую, але можете закривати справу.

БОРЖОК. Що значить – закривати?

ВІКТОРІЯ. Це значить, що я наполягаю, щоб її закрили.

БОРЖОК. Ми можемо багато що, а от закрити вже порушену за фактом справу…

ВІКТОРІЯ. Я дуже наполягаю.

БОРЖОК. Розумію.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Розуміти мало. Треба щоб справи не було.

БОРЖОК. Ну, перевищити повноваження я не…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (перебиває його). Не впевнена. Навіть не вірю! Щоб ти, Борюсику, та не в змозі перевищити?!

БОРЖОК. Воно то так, але ж… (Вікторії.) А ви точно наполягаєте?

ВІКТОРІЯ. Більше, ніж точно.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ти краще розберись із тим цікавим екземпляром, який пригадав номер «Рено». Адже не виключено, що твоя ліва нога в цей момент виглядала дещо загрозливо і збила його з пантелику.

БОРЖОК. Я й сам думаю, що вона дещо перевищила свої повноваження.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тоді треба ще раз оглянути її і визначитись із необхідними процедурами. Пішли у фізіотерапію, пане слідчий…

БОРЖОК (Вікторії). Я спробую зробити все можливе, якщо ви наполягаєте. 

ВІКТОРІЯ. Я готова підтвердити це письмово.

БОРЖОК. Добре, завтра я проконсультуюсь де треба.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тоді я зовсім не проти проконсультувати нашу славетну поліцію в правильному напрямку. (Боржку.) Пішли процедуритись, любий…

 

Лідія Миронівна і Боржок виходять.

 

Затемнення

 

В палаті Лідія Миронівна, щось прибирає. Заходить Боржок.

 

БОРЖОК. Ку-ку, рибко моя!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ой, налякав як! Мабуть, ви там, в поліції, більше нічого не вмієте, як зненацька лякати своїх дружин.

БОРЖОК. Ні, вміємо ще й обіймати чарівниць у білих халатах. (Обіймає Лідію Миронівну.) Втім, без халатів ще пристрасніше.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ну це ще якось виправдовує вас.

БОРЖОК. А Вікторія де?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Помахала ручкою усім нам. Виписали Вікторію годину тому. Ігорьоша сам за кермом кудись повіз. Підозрюю, що до себе додому. І ще більше підозрюю, що назавжди.

БОРЖОК. Шкода, бо я сюди із таким класним сюрпризом.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Невже тебе по службі підвищили?

БОРЖОК. За цим не станеться, ти ж знаєш. А сюрприз в тому, що справу Ігорьошиного брата можуть навіть перекваліфікувати в адміністративну. Враховуючи рішучу відмову Вікторії від будь-яких претензій.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А твоє начальство з цим згодне?

БОРЖОК. Не забувай, що слідчий – незалежна процесуальна фігура.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Так вже й незалежна?

БОРЖОК. Ну, хіба тільки не від тебе, рибко.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Дай я тебе поцілую за це, мій найкращий слідчий. (Цілує Боржка.) І хай тобі Бог допомагає у кар’єрі! 

 

В цей момент в палату крадькома входить, хрестячись, Непробудна. Почувши слова Лідії Миронівни, виразно реагує на них.

 

НЕПРОБУДНА (натхненно). Бог обов’язково допоможе! Аякже! Їй-їй! На те він і Бог, а не безсловесна риба! На те і святе письмо!

 

Лідія Миронівна і Боржок обертаються на ці слова.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А от і швидка допомога із терапевтичного відділення! За дорученням Всевишнього, не нижче!

НЕПРОБУДНА. Бог любить кожного! Бог усім допомагає! Їй-їй! Господь звертається до нас із закликом стати інструментом в його руках для порятунку інших людей…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А от Вікторію врятував наш хірургічний бог, голова ти риб’яча!

НЕПРОБУДНА. Невже Вікторію виписали?! Горіти тоді  мені в геєні вогненній, що запізнилася! А все клятий в’ялений лящ! Знову захотілося поласувати!  

БОРЖОК. Стоп, стоп! Це не ти спекулювала рибою на Матвіївському ринку?

 

Непробудна починає задкувати в напрямку дверей.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тепер вона спекулює більш вигідним товаром – хворими душами.   

НЕПРОБУДНА. Ні, ні, я лише щоб утішити рабу божу Вікторію! А от коли торгувала рибою, то й справді безбожно продавала, не відчуваючи, що це гріх, що нечистий поплутав, а за це мало штрафувати…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Штрафувати?! А не замало для тебе, Непробудна? (Боржку.) Що там у вас, в поліції, світить незаконним ловцям хворих душ в найбільш поважній палаті нашої лікарні? Геєна вогненна, мабуть?  

 

Задкуючи, Непробудна дістається дверей.

 

БОРЖОК. Поліція сьогодні як ніколи гуманна – тож сприймемо це як явку з повинною. Іди собі з богом, Непробудна. Не заважай нам, бо я при виконанні.

 

Непробудна прошмигує в двері, зникаючи.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (кричить услід їй). А в подяку за відміну геєни вогненної можеш поставити свічку за здравіє раби божої Вікторії і її спасителя Ігоря Олексійовича! А ще одну свічку – за те, що вона спасла раба божого Ігоря Олексійовича від всіляких фі-фу!

 

Непробудна зникає. Лідія Миронівна зітхає з полегшенням.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Фу-у!

БОРЖОК. Ну, тоді враховуючи непробудні обставини, я дозволю собі як незалежна процесуальна фігура, називати тебе вже не рибкою, а, наприклад, ластівкою. Або навіть трояндою мого розшукового серця!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Та ти ще й поет у мене?!

БОРЖОК Як побачив тебе, так і почалося! (Урочисто декламує). Моїх ти тіла та душі найкраща фізіотерапія! 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Геніально! Сам Павло Тичина так не зміг би! Дай я за це пригорну тебе, поете душі моєї!

БОРЖОК. Тіла теж. Я про тіло цілу поему ладен…

 

Цілуються.

 

Завіса

 

 

 

Анатолій Наумов, драматург[/caption]