dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 25 Лис 2014, і віднесено до п'єса, сучасна українська драматургія.

Теги цієї статті

, ,

“Допит у родинному колі” – п’єса сучасного українського драматурга Анатолія Наумова

Чи потрібно застосовувати люстрацію щодо прокурорів і суддів? Відповідь на це запитання давно знають українські драматурги. Серед рецептів боротьби з корупцією є і драматургія Анатолія Наумова

 

               ДОПИТ У РОДИННОМУ КОЛІ

                                      Комедія

Дійові особи:

А н д р і й, молодий прокурор.

К л а в д і я М и х а й л і в н а, його мати.

П е т р о М и х а й л о в и ч, його дядько, воєнний прокурор.

А д а, дружина Петра Михайловича.

Л і н а, колега Андрія.

Б о д і к, колега Андрія.

І в а н О п а н а с о в и ч, проректор.

Е л ь д а р Е л ь д а р о в и ч, важна персона із прокурорських.

В о л о б у є н к о, високопосадовець із адміністрації.

Т е л е в і з і й н и к.

 

ДІЯ ПЕРША

Картина перша

Простора вітальня в квартирі вдовиці прокурора Клавдії Михайлівни. Меблі старовинної роботи, полиці з книгами. В глибині сцени вхідні двері – десь за кулісами. Праворуч та ліворуч – двері в інші кімнати. Андрій читає в кріслі газету. У нього звучить мобільник.

АНДРІЙ (бере мобільник). А, привіт, Бодік!.. Ліні теж палкі вітання… Чим зобов’язаний дзвінку від слідаків відділу боротьби з організованою невинуватістю громадян? Я до вас одразу заступником? (Іронічно.) Та ну?! Ось так, значить, – вчора стажувався, а сьогодні вже за кермо? Вам там, мабуть, захотілось пожартувати?

Входить Клавдія Михайлівна з елегантною сумкою – вона кудись зібралась. Очікувально дивиться на Андрія, даючи зрозуміти, що треба переговорити.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. З ким це ти так?

АНДРІЙ (в мобільник). Бодік, я тобі передзвоню… (Виключає мобільник.) Ти куди?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Я на годинку. До Івана Опанасовича… твого проректора.

АНДРІЙ. А чого?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Його не можна не запросити до нас. Іван Опанасович стільки зусиль доклав, щоб ти закінчив юрфак із червоним дипломом.

АНДРІЙ. Припустимо, що доклав. Хоча я з ним практично не перетинався.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ти не перетинався також із тим, хто забезпечить тобі престижне місце на роботі.

АНДРІЙ. Невже відразу заступником?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Якщо вигорить. Задля того й кручуся. А Іван Опанасович всі п’ять років тебе підстраховував, про що ти навіть не здогадувався. А я весь цей час підгодовувала його дечим.

АНДРІЙ. Цукерки носила йому в конвертах?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. За все доводиться платити, синку. Особливо за гарне місце для діток.

АНДРІЙ. Так прагматично все?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Це коли не шкода навіть себе в конверті піднести.

АНДРІЙ. Тоді для чого нам цей відпрацьований матеріал, якщо все так прагматично?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. По-перше, людині належить подякувати, а не переступати через неї. А по-друге, треба завжди мати запасне летовище. Наприклад в аспірантурі, поки Іван Опанасович першим проректором. Адже ми не дуже впевнені, що для тебе згодиться каторжна праця в прокуратурі.

АНДРІЙ. Хто це ми?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Я і дядько Петро. Іван Опанасович теж, звичайно.

АНДРІЙ. Ви вважаєте, що я слідчим не потягну, тож краще відразу заступником?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Поцікався у дядька Петра, що він думає про це. Він же не двірник, а воєнний прокурор.

АНДРІЙ. А кого ще запрошуєш до нас на сабантуй?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Кого попало не буде, не хвилюйся.

АНДРІЙ. Я їх хоча би знаю?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Не обов’язково. Саме тому офіційно зберемося на річницю загибелі твого батька. Щоб, так би мовити, одним пострілом відзначити і твій червоний диплом.

АНДРІЙ. Як на річницю?!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Не квапся з висновками, сину. Життя трохи складніше за юриспруденцію.

АНДРІЙ. Але ж у день смерті батька?!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Коли вибирають достойне життя – будь-який день у нагоді. Та й запроси поважних фігур на вечірку в твою честь, ще й носами закрутять. Одразу кожен прикине, що його будуть використовувати.

АНДРІЙ. То посидьте за поминальною чаркою без мене.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Не вередуй! Бо коли першу чарку – за упокій батька, дуже логічно другу – за спокій сина. До речі, якщо вже тебе привітали з призначенням, то, може, покличеш кого теж? А то дядькові Петру не дуже подобається, що ти ні з ким не товаришуєш і у тебе навіть ще немає дівчини.

АНДРІЙ. А хіба моє призначення вже вирішене?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Якщо не сьогодні, то завтра. (Дивиться на годинника.) Ой, страшенно запізнююсь! Забула сказати – незабаром має прийти Ада, ми з нею домовлялися, то нехай дочекається мене.

 

Клавдія Михайлівна виходить. Андрій натискує кнопку виклику на мобільнику.

 

АНДРІЙ. Алло, Бодіку, це я. Я радий був почути тебе. Адже ти і Ліна для мене поза конкуренцією… Надія і опора, правильно. Без будь-якої іронії. Особливо якщо попаду в якесь там начальство. Так і скажи Ліні, якщо вона поряд… Тоді обов’язково передай їй. А оскільки залишатись в боргу ще не навчився, буду розраховувати, що ви удвох прийдете до мене в гості. У нас тут невдовзі намічається невеличкий сабантуй в честь мого червоного диплому, тож буде вельми доречно. Чекайте на дзвінок. (Вимикає мобільник.)

 

Звучить вхідний дзвінок у квартиру. Андрій виходить в коридор і повертається з Адою. Вбранням і зовнішністю Ада схожа на еталонну секс-бомбу.

 

АДА. А куди це твоя мамуська Клавуська подалась?

АНДРІЙ. У неї ділове рандеву. Вона просила трохи зачекати її.

АДА. Трохи? Ти впевнений?

АНДРІЙ. Вона сказала, що миттю.

АДА. А з ким у твоєї зеленовічної мамуськи таке невідкладне рандеву? Якщо з проректором Замульським, то навряд чи все закінчиться швидко.

АНДРІЙ. Мама поїхала запросити Івана Опанасовича до нас в гості. На сабантуй в честь мого диплому.

АДА. Іван Опанасович їй ні за що не відмовить. Як і вона йому.

АНДРІЙ. Ти про що взагалі-то?

АДА. А ти увімкни свої червонодипломні мізки, племінничку – може, й допетраєш.

АНДРІЙ. Який я тобі племінничок?!

АДА. Та такий, як і я тобі тьотя! Шість років різниці між нами – хіба це така вже статева прірва?

АНДРІЙ. А тридцять між тобою і дядьком Петром, мабуть, шпаринка?

АДА. Не знущайся над Петриком – він стільки для тебе зробив останнім часом! Я його не тільки шаную, але й жалію. Тобі відомо, що у нього простата?

АНДРІЙ. Здогадувався, спостерігаючи за тобою.

АДА. Що ти розумієш в цій тонкій справі, коли мужчина хоче, а не може. Як от ти.

АНДРІЙ. Що-о?

АДА. Мені тебе не менше Петрика жаль. Дівчини у тебе, як відомо, немає і не було, а живий секс ти бачив, мабуть, тільки онлайн в інтернеті.

АНДРІЙ. А мені тебе не жаль! Нічого було виходити за прокурорську простату.

АДА. Не звужуй широчінь проблеми, племінничку! Я виходила за цілу низку факторів. Але в першу чергу, звісно, за гроші. Зате як одягнена, подивись!

АНДРІЙ. Скоріше роздягнена.

АДА. Кожен бачить те, що йому хочеться. В міру власної розбещеності. Уявляю, що би ти примудрився розгледіти, якби на мені залишилось, наприклад, лише намисто. Хочеш я скину тобі через інтернет свої відверті фотки?

АНДРІЙ. Я тебе й так достатньо часто бачу відвертою.

АДА. Але ж не одягненою лише в намисто? До речі, є й такі фотки, де без намиста. Хочеш розгледіти цю малопомітну різницю?

АНДРІЙ. Побійся хоча б дядька – як прокурора, якщо вже Бога не дуже!

АДА. Звичайно, прокурор не бог, а значно більше, але ж Петрик зовсім не проти, щоб… Ну, ти повинен здогадатись, ти ж червонодипломник – значить, розумний.

АНДРІЙ. Про що здогадатись?

АДА. Що твій дядько – дуже прогресивний мужчина, а не собака на сіні, коли сам не гам і другому не дам. Він каже – тільки щоб я не знав. І щоб ніяких пліток. Правда, слідкує за кожним моїм кроком, але ж я на колесах. Тож вчись у дядька Петрика, племінничку!

АНДРІЙ. Мені до простати ще далеко.

АДА. Втім, можеш повчитись і у своєї мамуськи Клавуськи. Ти в курсі, від чого твій татко добровільно-примусово відкинув копита?

АНДРІЙ. Що-о?! Як примусово?!

АДА. Перестань щокати та якати, ти ж без п’яти хвилин слідчий. Якщо не в курсі – проведи розслідування, вислухай свідків та очевидців. А то не дуже вписується в логіку, що прокурорська династія не помічає власного криміналу. Так можна й декваліфікуватися.

АНДРІЙ. Хочеш сказати, що мій батько наклав на себе руки?

АДА. Твій диплом почервонів би ще й від сорому за твою юридичну непрофесійність. Схоже, що всім, крім тебе, відомо, що довела його до пістолетного курка твоя мамуська Клавуська.

АНДРІЙ. Неправда! Останнім часом вони навіть не сварилися!

АДА. Це не заважало їй виявляти стабільну небайдужість до Івана Опанасовича. А твій батько, розчулений цим процесом, й відкрив якомога ширше рота, що не промахнутись з першого пострілу. Та й, судячи з твоєї спокійної реакції, ти давно вже знаєш про це.

АНДРІЙ. Цинізму тобі не займати, Адо!

АДА. А не треба правду подружнього життя камуфлювати під родинні байки, племінничку. АНДРІЙ. Розберусь, де яка правда.

АДА (насмішкувато). Особливо на моїх фотках без намиста, де правда максимально гола. То як, скинути?

 

Звучить голос Клавдії Михайлівни.

 

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Про які фотки мова, Адо?

 

Клавдія Михайлівна входить до кімнати.

 

АДА. Щоб зафіксувати ваш сабантуйчик на довгу пам’ять.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Непогана ідея, звичайно.

АДА. А хто ще буде, крім мене?

АНДРІЙ. Ще я буду, мабуть. А також тінь мого батька.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. До речі, твій Петрик запропонував провести все в день загибелі мого Вані. Ну, щоб поєднати трагічне з радісним. Так би мовити для балансу.

АДА. Це я йому підказала таку ідею, у мене тоді так карта випала, коли він почав радитись зі мною, а я якраз гадала щодо того, куди податися на вихідні.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Та й, чесно кажучи, іншого виходу не було, щоб знайти поважну причину запросити Ельдара Ельдаровича. А так він не відмовить, адже товаришував з Ванею. Та й, якщо відверто, саме від нього залежало призначення Андрійка відразу заступником.

АДА. Це правда, що він жодну сукню не пропускає?

АНДРІЙ. А ти напни домашній халат, якщо боїшся.

АДА. Помовчи, племінничку, тут справа не для початківців. (Клавдії Михайлівні.) А то я вчора замовила собі сукню з таким вирізом, що точно ніхто не пропустить.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Волобуєнку точно не сподобається.

АДА. Хто це – із таким недорозвиненим смаком?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Він із адміністрації.

АДА. Не може бути. Там же стільки вогненних пацанів!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Волобуєнко якраз дуже стримана людина.

АНДРІЙ. Тож є ризик, що твого вирізу не помітить.

АДА. Ти спочатку заведи собі дівчину, а потім будеш лялякати на такі теми, племінничку.

АНДРІЙ. У мене є дівчина, як не прикро, тьотю.

АДА. Що ми чуємо, Кла!? У нього є хтось в сукні! А може, ще й з вирізом до пупка.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Андрійко останнім часом змінився на краще. Він, наприклад, вже менше читає.

АДА. А докази? (Андрію.) Де докази, що у тебе дівчина? Ти ж свіжоспечений слідчий, повинен знати, що щиросерде зізнання вже не є царицею доказів.

АНДРІЙ. Ця дівчина і буде царицею доказів, коли ти її побачиш у нас.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Правильно, що ти її запросив. А то дядько Петро вже й віру в тебе втратив.

АДА. Твоя умовна дівчина буде точно з вирізом?

АНДРІЙ. Вона буде у своїй прокурорській формі.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Андрійко стажувався там, де вона працює.

АДА. У молодих прокурорш є щось магнетичне. Недарма ж Петрик одружився зі мною з першого погляду.

АНДРІЙ. Не рахуючи, що встиг за цю мить кинути свою сім’ю.

АДА. Та він тягнув цілий тиждень, твій дядько! Я й досі не можу йому це пробачити! КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Тихіше на сімейних поворотах, любі мої. Краще вип’ємо кави.

АДА. І коньяку.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ти ж за кермом, Адочко?!

АДА. Ну то й що?

АНДРІЙ. Мабуть, для дружини воєнного прокурора у правилах дорожнього руху є окремий параграф.

АДА. Я дозволяю собі чарку-другу за кермом тому, що потім їду вкрай обережно. А коли неприпустимо твереза, то так лихачу, що всі даішники починають працювати на перехоплення.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ну, як знаєш.

АДА. Давай коньяк, а там розберемось.

 

Клавдія Михайлівна виходить.

 

АДА (Андрію). А твоя умовна дівчина п’є коньяк?

АНДРІЙ. Сподіваюсь, навчиться у тебе.

АДА. Значить, ще не спав з нею, якщо разом не пили.

 

Перебиваючи розмову, в кімнату входить Клавдія Михайлівна з кавою, ставить на стіл пляшку і цукерки.

 

АДА (Андрію). Налий присутнім тут леді.

 

Андрій наливає. Ада піднімає чарку. Андрій утримується.

 

АДА (Андрію). А ти, мабуть, вчишся не пити в присутності дам?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Цього щастя він ще встигне сьорбнути.

АНДРІЙ (Аді). Хочеш взяти до себе в учні?

АДА. Твій дядько каже, що життя треба починати з помилок, щоб потім не робити їх у зрілому віці, коли вони обходяться значно дорожче.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Адо, перестань дражнити хлопчика. Він же тільки починає життя.

АДА. Але ж починає з посади, якою інші закінчують свою кар’єру. Тож пробний тост. (Трагічно). Ну що сказати в цю скорботну хвилину, коли водночас груди переповнює шалена радість?!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Адо?!

АДА. А що не так, Кла?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ти з глузду з’їхала – таке сказонути!

АДА. А як ще поєднати поминки і диплом?!

АНДРІЙ (Аді). А в тебе, тьотю, непогано виходить радість зі сльозами на очах.

АДА. Це значить, що мені би артисткою, а не юристкою.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Все ж краще розділити такі тости в часі.

АДА. Якщо спочатку за упокій, а потім за спокій, то без чарки не обійдеться. Тоді такий тост: були і будьмо! Влаштовує?

 

Ада п’є. Вслід за нею п’є і Клавдія Михайлівна. Звучать численні вхідні дзвінки у квартиру.

 

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. А от і Петрик, здається. Легкий на спомин. (Аді, показуючи на пляшку.) Може, прибрати?

АДА (презирливо). Ще чого!..

 

Клавдія Михайлівна виходить відчинити двері і повертається із вкрай збудженим Петром Михайловичем.

 

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (побачивши пляшку). Ти ж за кермом, Адо?!

АДА. А що це міняє?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Як що?! Скільки вже мені визволяти твої права?!

АДА. Краще купив би мені круту автівку, щоб даішники взагалі не наважувалися зупиняти! А то їжджу в якомусь допотопному візку корейсько-китайського виробництва. Сором на всю країну!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Я тобі, здається, вже казав – потерпи, поки втратить силу гасло, щоб службовці жили на одну зарплату.

АДА. Я про це чую від тебе вже не один рік.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. А що поробиш, коли його час від часу виголошують?! Отже воно має майже юридичну силу.

АДА. Один ти цього гасла боїшся. Щоб виправдати своє жлобство. (Андрію.) Повчись у дяді, племінничку, як треба використовувати юридично нікчемні гасла у власних інтересах.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Ти краще скажи, де ти моталась? Я тебе розшукую із самого ранку!

АДА. Не додумався постукати в спальню?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. В чию ще спальню?!

АДА. На превеликий жаль, в нашу з тобою.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. А-адо!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (Клавдії Михайлівні). Чуєш, які сурми заграли?

АДА. Ага, час розплати настав.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ну що ви не поділили, рідненькі?!

АДА. Спільне ліжко, ось що!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Неправда, ми спимо разом.

АДА. А між нами – простата!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Схаменіться, благаю!

АДА. В чім претензії, дорогенький? Я об одинадцятій прокинулась, а ти не поряд. Бо для тебе твоя служба дорожче за кохану дружину. Ти навіть поскупився дати мені грошей на сумку від Зіллі. Ходжу як жебрачка із древнім кошиком від Версаччі, які в Європі носять тільки покинуті дружини.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Я через день виділяю тобі по сотці, а тобі все мало! На кого ти витрачаєш такі гроші?!

АДА. Нон омне, куод лісет, хонестум ест!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Що, що?!

АДА (Андрію). Переклади цей крилатий латинський вислів своєму дядькові, а то він, мабуть, забув про деякі наріжні істини.

 

Андрій невдоволено кривиться.

 

(Повчально.) Хто не може розплатитися гаманцем, розплачується собою – зрозуміло?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Не заговорюй тут усім зуби! Краще скажи, чому у тебе вкотре вимкнена мобілка?

АДА. Вона автоматично вимикається, щоб ти не розшукував мене кожні півгодини!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Ти навмисне вирубуєш її, щоб провокувати мене на пошуки!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Й справді, Петрику, ти ще надінь на Адочку електронний браслет.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Слава жіночій солідарності, сестричко! (Андрію, з осудом.) А ти що – коньяку в рот набрав замість того, щоб підтримати рідного дядька, який півдня уламував Ельдара Ельдаровича, щоб тебе одразу заступником? Отака, значить, вдячність за все!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. А Волобуєнко вже нічого не вартий, виходить? Він телефон зламав, обдзвонюючи кого треба.

АДА (Петру Михайловичу). Бач, люди навіть телефони ламають, а тобі щоб я жила на одну твою зарплату!

АНДРІЙ (Аді). Зате у тебе мобілка «Верту».

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Щоб вертілась невідомо де!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Закругляємось із обопільними компліментами, рідненькі! Давайте краще поламаємо голову над тим, щоб наші шановні гості були задоволені…

 

Затемнення

 

Картина друга

 

Клавдія Михайлівна біля трюмо – приміряє яскраву сукню. Входить Андрій.

 

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Як мені ця сукня?

АНДРІЙ. Любо, а головне – дорого.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Порося ти, Андрійку!

АНДРІЙ. Треба було сказати, що ти в ній королева? Щоб відразу в доросле свинство.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Мені в ній справді напрочуд гарно. Іван Опанасович знав, чим догодити.

АНДРІЙ. Іван Опанасович?!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. А хіба Іван Опанасович не може подарувати мені таку сукню, щоб любо і дорого? До речі, Ельдар Ельдарович теж збирається піднести мені коштовний презент. І Волобуєнко, само собою.

АНДРІЙ. Мабуть, Іван Опанасович вважає, що веселим кольором сукні співчувати більш чуйно?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Він мудра людина і знає, що найщиріші сльози тільки скрізь сміх.

АНДРІЙ. Ти батька кохала?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Це й справді до сліз смішне питання.

АНДРІЙ. І все ж?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Звичайно, кохала. Інакше б тебе не було на світі.

АНДРІЙ. А ще кого-небудь кохала? Ну, як би паралельно?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Кохання – це завжди вертикальне явище, синку. Навіть якщо воно реалізовується паралельно. Бо воно людину підносить.

АНДРІЙ. Опускаючи до зради?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ти начитався романтичного марення, яке в наш прагматичний час просто шкодить.

АНДРІЙ. Тоді дуже прагматичне питання. Чи правда, що ти зраджувала з Іваном Опанасовичем, а батько через це застрелився?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ти вже заступник начальника відділу, і повинен розуміти, що є свобода пліток, які важко офіційно проконтролювати. Тому такі версії й гуляють собі, як безпритульні собаки по житловому кварталу.

 

У Андрія дзвонить мобільник.

 

АНДРІЙ (відповідає). Ой, Ліночко, ти вже біля під’їзду?! Біжу! (Вимикає мобільник.)

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ти куди? І надовго?

АНДРІЙ. Я ж тобі вчора казав – до мене сьогодні прийдуть. Мої колеги.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ти сюди їх приведеш? Скільки їх?

АНДРІЙ. Дівчина.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Це та сама?

АНДРІЙ. Ти можеш залишити нас одних?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Без проблем. Через хвилину я вже на ринку.

АНДРІЙ. От і добре. Привіт Івану Опанасовичу! (Вибігає із вітальні.)

 

Затемнення

 

У вітальню входять Андрій і Ліна.

 

АНДРІЙ. Жаль, звичайно, що Бодік не зміг підійти з тобою. А то би дещо обговорили на перспективу.

ЛІНА. Мене для цієї високої мети замало? (Придивляючись до книг на поличці.) О-о, скільки у тебе детективів!

АНДРІЙ. Лише половину подолати вдалося. Хоча і шкодую, що почав із сучасних.

ЛІНА. Чому?

АНДРІЙ. Бо запізно добрався до Конан Дойля та Сіменона.

ЛІНА. Сучасні слідаки більш розкуті, правда?

АНДРІЙ. Особливо в засобах впливу на клієнта.

ЛІНА. А я навпаки – почала з Шерлока Холмса та комісара Мегре. Запізно дійшло, що треба було починати з майора Проніна. Швидше б розчарувалася.

АНДРІЙ. То чому б не спробувати щось змінити? Ти ж в минулому році аж горіла?

ЛІНА. Зате сьогодні в душі чадить.

АНДРІЙ. Кажуть, якщо кожен почне з себе…

ЛІНА. А ти впевнений, що Бодік погодиться починати?

АНДРІЙ. А ти?

ЛІНА. Мій потяг вже практично в дорозі. Я подаю заяву на звільнення.

АНДРІЙ. Як?!

ЛІНА. Так.

АНДРІЙ. А чого?!

ЛІНА. Не моє все це.

АНДРІЙ. А те, що я до вас відразу начальничком?

ЛІНА. Ти розраховував на мій позитив?

АНДРІЙ. Просто на позитив. Але так вийшло. Я й сам ні сном ні духом…

ЛІНА. Ні, тут інше. Просто наїлася прокурорської романтики!

АНДРІЙ. До речі, як щодо напитися? Маю на увазі каву?

ЛІНА. Завжди позитивно.

 

Андрій виходить приготувати каву. Ліна продовжує розглядати корінці книжок. Андрій входить із кавою, ставить її на журнальний столик.

 

ЛІНА. А от Бодік буде радий твоєму призначенню.

АНДРІЙ. Зате я вже не радий. Уявляю, що ти тут можеш почути.

ЛІНА. Чому ж?! У низ все завжди стандартно. Начебто на допиті.

АНДРІЙ. На допиті? А може?..

ЛІНА. Що може?

АНДРІЙ. А якщо влаштувати такий собі допит серед своїх.

ЛІНА. Щоб звеселити публіку чимось?

АНДРІЙ. Вгадала. Допит у вигляді такого собі розіграшу.

ЛІНА. Сам придумав?

АНДРІЙ. Ні, щось таке у когось промайнуло. Мабуть, у Сіменона. (Показує на книги.)

ЛІНА. Тоді бажаю не спотикнутися.

АНДРІЙ. У нас буде дуже крутий гість, який дружив із моїм батьком, а мене жартома називав  рідним племінником. Ельдар Ельдарович.

ЛІНА. Ельдар Ельдарович?

АНДРІЙ. Ельдар Ельдарович.

ЛІНА. Справді круто.

АНДРІЙ. Він обожнює розіграші, тож домовлюсь з ним. Щоб це виглядало таким собі експромтом.

ЛІНА. Сподіваюся, без жертв не обійдеться?

АНДРІЙ. Все буде в кращих детективних традиціях.

ЛІНА. А хто ще буде із крутих?

АНДРІЙ. Якась шишка із адміністрації. Саме те, що треба.

ЛІНА. Непогана компанія для допиту.

АНДРІЙ. То, може, допоможеш влаштувати його? У тебе ж цілий рік досвіду?

ЛІНА. Але ж мій потяг вже в дорозі.

АНДРІЙ. А можна навздогін – в офіційний розшук?

ЛІНА. Як вкрай небезпечну особу?

АНДРІЙ. Виключно для мене.

ЛІНА. А мені іншого життя хочеться. Не прокурорського.

АНДРІЙ. Більш спокійного, мабуть?

ЛІНА. Навпаки. Адже більш тихого болота, як у прокуратурі, годі й шукати. Лише вчасно бери під козирок – і буде тобі щастя.

АНДРІЙ. А мій дядько Петро каже, що там, де починається жіноча логіка – кінчається будь-яка дедукція.

ЛІНА. Він у тебе ще й філософ?

АНДРІЙ. Він воєнний прокурор, а це значно більше.

ЛІНА. У нього сімейні проблеми, мабуть?

АНДРІЙ. У нього молода дружина. Вона теж навчалася на нашому факультеті.

ЛІНА. Тоді передай йому мої співчуття.

 

Звучать численні вхідні дзвінки в квартиру.

 

АНДРІЙ. Здається, зараз матимеш змогу передати їх йому персонально.

 

Андрій іде відчинити двері, і через мить в кімнату вривається звично збуджений Петро Михайлович.

 

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (захекано). Де вона? Де Ада?

АНДРІЙ. Це Ліна, а не Ада.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (Ліні.) Ти з нею прийшла? Ви дуетом вештаєтесь в пошуках пригод?!

ЛІНА. А стриманіше вмієте, пане воєнний прокуроре?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Що?! Та хто ти така, щоб робити мені зауваження?!

ЛІНА. Я точно не ваша Ада.

АНДРІЙ. Ліна тут точно ні при чому.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (Ліні). З жиру біситесь, все вам мало! Начіпляли на себе цяцьок із золота, а мобілки вирубуєте, щоб не зловили на гарячому!

ЛІНА. Раджу звернутись до місцевого оператора мобільного зв’язку. Вам не відмовлять у стеженні за будь-яким важливим об’єктом. Причому цілодобово.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Нічого тут вказувати, до кого і як звертатись! Сам розберусь!

 

Натиснувши кнопку на мобільному, Петро Михайлович виходить в сусідню кімнату.

 

АНДРІЙ. Пішов дзвонити оператору мобільного.

ЛІНА. Та ну?!

АНДРІЙ. Точно. Він як з глузду з’їхав останнім часом – так ревнує.

ЛІНА. У вас всі такі по чоловічій лінії?

АНДРІЙ. Інакше би мені не прийшло на думку оголошувати тебе в розшук…

 

Входить Петро Михайлович.

 

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Ада була сьогодні у вас?

АНДРІЙ. Ні.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Точно? А не брешеш?

АНДРІЙ. Ще не навчився. Я ж у прокуратурі зовсім недавно.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Диви, жартівник який! Ти взагалі-то обережніше з прокуратурою. Прокуратура – це святе! Це храм охорони права!

ЛІНА. Храм для жертвоприношень.

АНДРІЙ. Відомо від кого.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (задихаючись від гніву). Як ви смієте так про… про…

АНДРІЙ (насмішкувато). Прокуратуру?

 

Входить Клавдія Михайлівна.

 

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. О, скільки народу! (Ліні.) Добрий день вам, шановна. Що з тобою, Петрику?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Та день надто добрий!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Заспокойся. (Ліні.) Ви з Петром Михайловичем чи до Андрійка?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Скажеш таке – зі мною!

АНДРІЙ. Це Ліна.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Дуже приємно. А я Клавдія Михайлівна, мама ось цього кар’єриста.

ЛІНА. Ми з ним у одному відділі. Поки що.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. А чому – поки що?

АНДРІЙ. Вона не хоче в прокуратурі.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА (Аді). Вас щось не влаштовує?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Таких вертких не влаштовує ні престижна робота, ні міцна сім’я. Та й вдома вони не знають, куди себе подіти, маючи забагато вільного часу. А потім шукай їх!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА (Ліні). А куди ви хочете?

ЛІНА. Ще не знаю. Мабуть, в адвокатуру.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. За досвідом для розлучення? Щоб обідрати чоловіка як липку?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА (докірливо). Пе-етрику!

ЛІНА. Я ще не одружена.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (Ліні). Авансом, значить, готуєшся?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Що ти несеш, Петре, оговтайся?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (Клавдії Михайлівні). Всі ви такі, хто на юрфаці встиг нахапатись цинізму по самі вуха!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Я ж його не встигла закінчити, чого мене туди ліпиш?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Все одно встигла сьорбнути там моральної отрути!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Не звертайте на це уваги, Ліно. У нього, мабуть, неприємності на роботі.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. На роботі у мене повний окей!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Але чомусь поводиш себе так, начебто…

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ.  Так, так, у мене не всі вдома в прямому значенні.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА (перебиває його). Ада кудись поділася?

 

Петра Михайловича пересмикує.

 

ЛІНА. Перепрошую, але я мушу йти.

АНДРІЙ. Я проводжу тебе.

 

Ліна і Андрій піднімаються, щоб вийти.

 

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ліночко, не ображайтеся на Петра Михайловича. Він такий колючий тільки коли впадає в ревнощі, а так – добрий і лагідний, начебто не воєнну прокуратуру очолює, а філію всесвітньої ради миру. І обов’язково приходьте до нас в гості. Андрію, ти вже запросив Ліночку?

ЛІНА. Вельми вдячна, запросив.

АНДРІЙ. Як я міг не запросити?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Та коли поряд така красуня, забути можна навіть себе.

ЛІНА. До побачення!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Розраховуємо на вас, Ліночко!

 

Ліна і Андрій виходять. Петро Михайлович важко звалюється в крісло і закриває обличчя долонями. Клавдія Михайлівна підходить до нього і гладить по голові.

 

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Бідненький! Замучився!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Замучила!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Красива та молода – це майже пекло. По собі знаю. Я так співчувала покійному Павлуші, так його жаліла, але нічого не могла з собою вдіяти. Бо це як зумовлено – десь там, значно вище хмар.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. А в ясну погоду де?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Мабуть, ще вище. В тій самій канцелярії, де роздають кожному своє, в тому числі посади і блага.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. А ми тут вже нічого не значимо?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ми, мабуть, підсвідомо виконуємо спущені зверху розпорядження, які нечутно диктуються нам.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Я її, мабуть, застрелю.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Свят, свят! Що ти таке кажеш?!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Чи ти не проти, щоб я теж собі кулю в рота?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Побійся Бога, Петрику!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. В серце, мабуть, романтичніше, ніж так, як вчинив твій Павлуша. Чи ти за сімейну традицію?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Як тільки в тебе язик… таке говорити?!

 

У Петра Михайловича дзвонить мобільник.

 

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Слухаю. Ні, остання цифра номера «Ланоса» сім, а не вісім… Добре, чекаю.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Здається, ти, братику, цілячись в серце, обов’язково попадеш в п’яту.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Мерсі за високу оцінку моєї влучності. Одразу видно, що недарма вигороджуєш Аду, бо сама така.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ми всі такі, хіба ще не розібрався?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Не всі! Он у Семирученка дружина одягається так, начебто зібралась в монастир. Можна ж не вбиратися, якщо чоловік ревнує і нічого не може з собою вдіяти?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Не треба тобі, Петрику, було йти в прокуратуру воєнну, де одні мужчини. Бо ти там практично здичавів. Тож як не поспівчувати Аді, якщо вона, сердешна, терпить таке середньовіччя поряд із собою в ліжку.

 

У Петра Михайловича дзвонить мобільник.

 

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Слухаю. Що?! «Ланос» з держномером три нулі п’ятьдесят сім біля будинку по вулиці Закутній? Де це?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ти точно здичавів. Це ж біля нашого будинку!

 

Петро Михайлович зривається з місця, кидаючись на вихід. В цю мить дзвонить вхідний дзвінок.

 

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА (навздогін). Це Ада, не збий хоч! Хоча краще стій! Стій, кажу!

 

Входять Ада і Андрій.

 

АДА. Що я тобі зараз скажу, Кла, що скажу! Підтримай свою сестру, Петрику, щоб не впала!

АНДРІЙ. Це щось дуже гарне про мене.

АДА. Під’їхала я до вашого будинку – може, думаю, Петрик тут…

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (з іронічним надривом). Це не я, це вона мене шукає! Ну, комедія!

АДА. А що залишається, якщо на роботі тебе немає?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. А на мій мобільний зателефонувати важко додуматись?

АДА. Мобілку я десь, мабуть, загубила. Всюди її шукала. Як от ти мене. А я тебе і мобілку.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Як загубила?! Знову?!

АДА. Хоча й не шкодую, бо соромно навіть братись за таку прадавню модель. Але про головне. Ти би бачила, Кла, яку кралю улещував твій синочок! Я навіть забула, що розшукую Петрика.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Краще б ти щось інше забула!

АДА. Не бурчи, ти ще достатньо замолодий для цього.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ця краля підпорядкована у відділі саме Андрійку.

АДА. Он як?! (Андрію.) То це ти, мабуть, затягував її сюди, зловживаючи службовим становищем?

АНДРІЙ. У твого чоловіка навчився.

АДА. Рано ти, племінничку, почав використовувати свою посаду, рано.

АНДРІЙ. Аби не запізно.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. У них симпатія, а може, й кохання.

АДА (Петру Михайловичу). А ти, звісно, тут чисто випадково? Чи, може, під виглядом пошукати мене в шафі у сестри поклав оченята на молоду прокуроршу?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Як тобі не соромно, Адо?!

АДА. Спокійніше, Петрику! Нервові інтонації настільки принижують тебе у званні, начебто ти не керівник воєнної прокуратури, а як от Андрійко.

АНДРІЙ. Як ти, тьотю, гарно підвищуєш, принижуючи.

АДА. А прокуратура – це ж добро з кулаками, племінничку. І коли вона розмахує ними, дістається інколи й не винним. Правда, Петрику?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (бурчить). Хай не підставляються.

АДА (Петру Михайловичу). Треба подарувати тобі боксерські рукавички, любий. Щоб не промахнувся, коли підвернеться під руку ця… (Андрію.) Як її звати, твою кралю?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Коли Петро Михайлович прийшов до нас, Ліночка вже була тут із Андрійком.

АДА. А що це міняє? Головне, що була!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Ну от – знову я винуватий! Як завжди!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Досить вже вам! Давайте краще обговоримо деякі деталі…

 

Затемнення

 

ДІЯ ДРУГА         

 

Картина третя

 

У вітальню входить Клавдія Михайлівна, жестом запрошуючи за собою Ліну, Андрія і Бодіка.

 

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Проходьте, шановна молодь, у вітальню. Ось побачите – сам Ельдар Ельдарович порадіє вам, майбутньому нашої прокуратури.

БОДІК (розглядаючи вітальню). А у вас тут класно!

ЛІНА. Чого варта лише бібліотека детективів!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Родове прокурорське гніздечко хіба може виглядати інакше?! Мій покійний чоловік, радник юстиції найвищого класу, казав, що у справжнього прокурора все має бути прекрасним, а в першу чергу дружина і квартира. Ну, і в квартирі, звичайно. (Поправляє на собі коштовне кольє.) На дружині теж…

БОДІК (дивлячись на стелажі). А книжок скільки!

ЛІНА. Виключно детективи.

АНДРІЙ. Тисячу чотириста шістнадцять. Ще мій дідусь починав колекціонувати.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Він теж був прокурором. Ще за Вишинського, Андрія Януарійовича. Одним із кращих. Чотири ордена і три медалі. Не рахуючи інших відзнак.

БОДІК. Нічого собі!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. До речі, щойно стало відомо, що Ельдар Ельдарович приведе з собою телевізійника. Є ідея створити документальну передачу про нашу прокурорську династію. Тож доцільно буде зустріти його вам, молодим, безпосередньо на вході оплесками та піднести йому чарочку на тарілці. Ельдар Ельдарович обожнює простонародні церемонії. Саме тому я й попросила Андрійка, щоб запросив вас раніше – приготуватись.

АНДРІЙ (іронічно). Може, ще й заспівати йому щось привітальне?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Не іронізуй, синку, не той момент.

БОДІК (Андрію). Та не переймайся, чому б ні?

ЛІНА. Зустрінемо як годиться.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Заздалегідь вам вдячна. А ще краще, якщо ми урочисто зустрінемо не тільки Ельдара Ельдаровича, але й інших гостей. Невдовзі завітає Іван Опанасович, то поміркуйте, що таке можна втнути, щоб йому теж сподобалось.

ЛІНА. Проректор?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Він ще мене вчив юридичним премудростям. Я була на третьому курсі, а він закінчував аспірантуру.

БОДІК. Та про що мова – зустрінемо бурхливими оплесками.

ЛІНА. Звичайно.

 

Лунають численні вхідні дзвінки.

 

АНДРІЙ. Це Петро Михайлович з Адою. Їх почерк.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА (пояснюючи гостям). Мій брат з дружиною. Я сама їх зустріну.

 

Клавдія Михайлівна виходить. Андрій винувато розводить руками. Входять Петро Михайлович у формі воєнного прокурора і Ада – у шикарній сукні з шокуючим вирізом.

 

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (Аді, показуючи на Ліну). Ось, подивись, як одягнена ця дівчинка. Зі смаком, все в міру. А вона ж молодша за тебе. Але із сукні вистрибнути не намагається. (До всіх.) Доброго вечора, молодь прокуратури!

 

Ада обходить Ліну, скептично оглядаючи її.

 

АДА. Я теж так одягалась, коли почала працювати в прокуратурі. І відчувала себе полонянкою у чоловічій в’язниці поряд із наглядачами в погонах.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (докірливо). А-адо!

АДА. Це я до того, що прокурорська служба перетворює жінку на щось функціональне. Тому й покинула цю пуританську установу. Краще пройти по життю в пристойній сукні, ніж непристойно перебувати в якійсь форменій личинці. Я тобі співчуваю, дівчинко.

АНДРІЙ. Це – Ліна, моя колега.

АДА. Та скажи вже – підлегла. (Ліні.) Він у тебе начальником, я не помиляюсь?

ЛІНА. Ні.

АНДРІЙ. А це Бодік. Богдан тобто. Теж колега.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Сподіваюся, разом із моїм племінником ви гори звернете.

АДА. Карпати хоч пожалійте, шерлоки  холмси. А то клімат зовсім споганиться.

АНДРІЙ. За Карпати не переживай, тьотю. Нас на них не вистачить, бо ми практично залишаємось удвох – я та Бодік. А Ліна подає заяву на звільнення.

АДА (Ліні). Заміж зібралась?

ЛІНА. Просто набридло в прокурорському заповіднику.

АДА. А не поспішаєш? Із уніформи вистрибнути не важко, але де ще скільки женихів знайдеш, як не в цьому музеї кітелів і погон?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Не прасуй дівчинку своїм цинізмом, Адо. Вона якось розбереться і без нас.

АДА. Я ж із найліпших спонукань! Дівчинці треба чітко знати, для чого, а ще краще – для кого вистрибувати із сукні.

ЛІНА. У вас, певно, досвід щодо цього?

АДА. Петрику, розтлумач їй, що до чого і хто до кого. Вона тобі цілком може повірити, ти ж не просто прокурор, а ще й висока посадова особа.

 

Входить Клавдія Михайлівна.

 

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ви вже познайомились, сподіваюсь? Адо, як тобі Ліночка – правда, красунечка?

АНДРІЙ. Хто б сумнівався! Крім тьоті Ади, звичайно.

АДА. А ти, племінничку, за мене не розписуйся.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Хоча якщо врахувати ще й тебе, Адочко, то це вже подвійна концентрація жіночої краси на невеличку чоловічу компанію. А це вже небезпечно.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Справжнім прокурорам це не загрожує.

АДА. Де ж їх таких візьмеш?!

ЛІНА. Але ж ви, Клавдіє Михайлівно, теж надзвичайно чарівна.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Сподіваюсь, це не комплімент, а констатація факту?

БОДІК. Ви й справді як артистка Ольга Сумська.

АНДРІЙ. Це ще й заслуга Івана Опанасовича. (Пояснює здивованій Аді.) Це він подарував мамі таку шикарну сукню.

АДА. А я напружую мізки – звідки у неї ця туніка?!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Іван Опанасович теж вважає, що в цій сукні я мінімум примадонна.

 

Звучить вхідний дзвінок.

 

Це точно Іван Опанасович – про нього ж мова.

АНДРІЙ. Ну що – приготуємо долоні для оплесків?

БОДІК. Аякже!

 

Клавдія Михайлівна виходить і повертається з Іваном Опанасовичем. Андрій, Бодік і Ліна зустрічають його оплесками.

 

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Доброго дня усім і кожному зокрема! Петру Михайловичу особисто! (Потискує йому руку.)

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Думаю, представляти Івана Опанасовича зайве. Бо всі ми закінчували юрфак, а юрфак – це і є Іван Опанасович. Десять років деканом – все одно, як за полярним колом, десь на Шпіцбергені, де рік за два. Хоча й проректором йому зараз не легше. А що буде, коли ось-ось стане ректором – навіть важко уявити.

БОДІК. Рік буде зараховуватись за три.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Та що ми про холодне, коли вся кімната пашить від жіночої краси?!

АДА. Не боїтеся згоріти?

ІВАН ОПАНАСОВИЧ (дещо пафосно). Тільки з умовою розмістити мій прах в амулеті одної із присутніх тут красунь. Клавочко, не відмовиш у такій дрібниці?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Що значить вища школа – такий шикарний комплімент!

АДА (Петру Михайловичу). А от ви у воєнній прокуратурі тільки й знаєте, що «лягти» під когось!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (насторожено). Що маєш на увазі?

АДА. Ваш корупційний лексикон. Він же порядних жінок просто відлякує!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА (Івану Опанасовичу). Ваню, ти ж доктор юридичних наук, то порадь, як нам краще зустріти Ельдара Ельдаровича, щоб це було гідно його посади?

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Момент й справді амбівалентний. Десь в чому навіть із правовим відтінком.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Може, доречно піднести йому на порозі чарочку з хлібом-сіллю в знак особливої поваги?

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Теоретично це в правильному напрямку, Клавочко.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА (показуючи на молодих). А молодь ось дещо колективно-привітальне готова продекламувати.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Головне, щоб Ельдару Ельдаровичу не здалося мало.

БОДІК. А якщо ми йому туш на губах? Прозвучить дуже привітально. Ми у відділі таке практикуємо, і не без успіху.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Туш буде найбільш доречно. Як такий собі оркестр. Ельдару Ельдаровичу подобаються простонародні імпровізації.

 

У Клавдії Михайлівни звучить мобільник.

 

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Тихо, Волобуєнко телефонує… (В мобільник.) Уважно слухаю тебе, Володю… Шкода, що затримуєшся, звичайно. Зрозуміло, що нарада державної ваги, як без тебе? Але, знай, будемо чекати до останнього… Починати без тебе? Це неможливо, хіба тільки Ельдар Ельдарович наполягатиме. До речі, він пообіцяв взяти з собою телевізійника, щоб створити документальну передачу про нашу прокурорську династію… Це твоя ідея? Геніально!  Ну, хто б ще, крім тебе, таке придумав!? Чекаємо тебе, Володю!..

 

Клавдія Михайлівна вимикає мобільник і обводить присутніх виразним поглядом.

 

Волобуєнко особисто поставив питання про створення телепередачі про нашу династію. Тож і покійного Павлушу треба буде пом’янути чаркою і нашого червонодипломника привітати з успіхом.

АДА. Два в одному. Правда, Петрику?

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. А як інакше, якщо поряд радість і біль, право і безпрєдєл… Вибирай – не хочу! Такі зараз реалії.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (жорстко). А не хочеш вибирати – примусимо!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Для того й прокуратура, звісно.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. А ви чого мовчите, молоді та спритні? Ви хіба наших лекцій не слухали?

БОДІК. Я жодного вашого слова не пропустив, Іване Опанасовичу! У мене все законспектовано, до останньої фрази.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Молодець, що тут скажеш?!

 

Звучить вхідний дзвінок у квартиру.

 

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. А ось і Ельдар Ельдарович! Ну, що – за вами туш, молодь!

 

Клавдія Михайлівна рішуче прямує відчиняти двері, владним помахом руки жестом запрошуючи всіх за собою. Згодом чути, як награють на губах туш молоді прокурори. Потім всі з’являються у вітальні.

 

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ (майже басом). Ну, потрафили старому, потрафили! Давно мені туш на губах не грали, все оркестровими записами відбуваються. Завжди урочисто до нудоти! А мені би щось просте, як оце ваш туш, який, їй богу, краще за державний гімн.

ТЕЛЕВІЗІЙНИК (дуже нетверезо). Класна тусовка, мій респект усім!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Хоча, якщо чесно, чекав на мінор. Все ж таки поминки…

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Де ти, Ельдаре Ельдаровичу, там завжди мажор. Пом’янути Павлушу ще встигнемо. А не порадіти тобі просто неможливо, хоч плач!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. А ти, Клавочко, стаєш все більш сексуальною, вибачай за ветеранську прямолінійність. Дивлячись на тебе, відчуваю, що мені зараз стукне тридцять. Прямо за поминальним столом стукне. І тоді вип’ємо ще й за мій день відродження!

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, два в одному! Стимулює і відновлює!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Які два в одному, коли ось-ось тридцять?! Мінімум три!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Не буди в мені звіра, Клавочко, не дражни його!

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, потрійний ефект, потрійна сила!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Наша телевізія (показує на Телевізійника) знає, що вигукує. Рекомендую – телепродюсер Адік Гіпсов.

ТЕЛЕВІЗІЙНИК (гордовито). Креативний продюсер. Ми граємо по-новому!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Звісно, що креативний. Інших біля себе не тримаємо.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (дещо інтригуюче). А ми теж не без креативу, Ельдаре Ельдаровичу.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Петю, дай я тебе обійму, сволото! І без політесу, будь ласка, а то дам в лоба, я такий, ти ж знаєш. Я не за кожним столом Ельдар Ельдарович, а тільки за службовим. Та й там ліберал-демократ, хоча для  простих громадян під час прийому майже комуніст.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Саме тому за нашою сімейною традицією тобі привітальну чарочку.

 

Ада на таці підносить чарочку, хліб і сіль. Побачивши її, Ельдар Ельдарович здивовано витріщається.

 

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. А у тебе, Петю, донечка – більше ніж три в одній!

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, класна натура!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Це моя дружина.

АДА. Майже законна.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ (Петру Михайловичу.) А я то думаю, чого у тебе сум в очах.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Це від постійного росту злочинності в нашому регіоні, Ельдаре Ельдаровичу.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ (Аді). А як поживає його хронічна?.. (Щось шепоче Аді на вухо. Та сміється.)

АДА. Дякуючи небу, міцнішає.

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, гентос – підсилена формула чоловічої сили!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ (звернувши увагу на Ліну і розглядаючи її). А-а, ось твоя донечка! Та ти, брат, в облозі краси і грацій. Співчуваю по вуха!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Моя донька від першої дружини зараз в Брюсселі, вона одружена з франкомовним бельгійцем.

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, європейська якість за нашою ціною!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Це Ліна, колега мого Андрійка в прокуратурі. Втім, вона звільнюється чогось. Ельдарчику, а традиційну чарочку?

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Ну, хіба що з таких класних рук. (Бере чарку у Ади, цілує їй руку.) Хоча ми з Адіком щойно після фуршету. (Клацає себе по кадику.) На прийомі в посольстві. (Бере чарку, ледь пригублює і простягає її Телевізійнику.) Випий за мене, Адольфе, а то я почну співати, а треба ж спочатку пом’янути… (Затримується поглядом на Бодіку.) А що за містер мускул у вас тут?

АНДРІЙ. Це мій колега, Ельдаре Ельдаровичу. Бодік.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. О, прокуратура міцніє! (Андрію.) Сподіваюся, що і ти, Андрійку, не підкачаєш.

АНДРІЙ. Які сумніви, Ельдаре Ельдаровичу?!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Ну а як інакше, коли маємо прокурорську династію?! Тож мотай і далі собі на вус, як воно в житті. (Переводить погляд на Ліну.) А чого це ти, красунечко, надумала не мотати, а, так би мовити, змотатись?

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Щось гендерне, мабуть. Юриспруденція тут ні до чого, без сумніву.

ЛІНА. Приблизно гендерне.

АДА. А хіба прокурори не доведуть будь-кого до гендеру?!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ (Аді). А ти штучка, я чую.

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, розпочнемо ранок із кавою «еспресо»!

ЛІНА. А день без протоколів в прокуратурі.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Ну, це якась метафізика, щоб у прокуратурі без протоколів. (Ліні, осудливо.) Ти, дівчинко, мабуть, сама не знаєш, чого хочеш.

ЛІНА. Я хочу вільно сміятись.

АДА (іронічно). Ха-ха!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ(в тон їй). Ох-хо-хо!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Та що ви про якусь метафізику, коли пора за стіл!

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Краща метафізика на тарілці, як свідчить юриспруденція!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. А на тарілках й справді не порожньо, шановні гості!

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, м’яке рішення гострих проблем!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ельдаре Ельдаровичу, тобі сюди, в центр. (Телевізійнику.) А ви он там, бо це місце для Володимира Сергійовича Волобуєнка.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. А воєнному прокурору взагалі місце знайдеться? Чи пора у відставку?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ти свій, де сядеш – там і твоє. Головне, щоб дорогі гості були кожен на належному місці. Краще налий усім.

 

Петро Михайлович наливає. Ельдар Ельдарович піднімається з чаркою в руці.

 

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Ех, провінція ми, хоча і в центрі!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ти про що, Ельдаре?

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Я про наше тимчасове існування. Зібрались пом’янути, а забули, що там (показує пальцем вниз), нижче рівня моря… ніякої субординації. Там поголовна рівність, всесвітнє нещастя і глобальне братство в цьому нещасті. (Шморгає носом від розчуленості.)

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Зроби ковток, а то і я розплачусь.

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, відчуй райську насолоду!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ (Телевізійнику). Тихо ти!.. Там тотальна безвість, а головне – ніякої прокуратури. І поки ми з вами живі і частково здорові, цінуймо, що там лежать визначні її представники. І нехай ця думка гріє нас не гірше за чарку.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Ковтни, ковтни.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Хоча, звичайно, навіть там, де ніякої влади, має бути прокуратура.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. У безжиттєвому просторі теж має бути порядок, і хтось мусить наглядати за ним.

БОДІК. Яка витончена думка! Треба занотувати.

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, завітай у чудовий світ!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ (Телевізійнику). Заткнись, Адольфе! (Усім.) Тож будемо зберігати оптимізм, сподіваючись на вічний нагляд.

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, вигравай подорож у майбутнє!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ (Телевізійнику). Пити не вмієш, телевізія… (Усім.) І це спонукає не розслаблятися, а навпаки – готувати фахівців із деяким запасом.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Стараємося на випередження, Ельдаре Ельдаровичу!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Керівні кадри вирішують все усюди. (Пафосно, але досить трагічно.) Тож не виключено, що й там. (Показує пальцем вниз.)

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Саме тому, світло згадуючи прокурора Павла Терентійовича Солодька, мого кращого за життя друга, і маючи велику надію, що там, після життя… (Обводить присутніх важким поглядом.) Словом, пропоную підняти чарку, наповнену гіркотою втрати навпіл з оптимізмом!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Як це об’єктивно, що з оптимізмом!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Бо є кому продовжувати справу прокурора Солодька!

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Є, звичайно. Ось тільки тут їх троє, наших молодих вихованців.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Тож резонно буде сказати – хоча Павлуша і пішов від нас, але нам і залишив.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. І не просто сина, а прокурора!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Вип’ємо ж за прокурорську династію Солодьків! Слава прокуратурі!

БОДІК (підскакуючи). Прокуратурі слава!

 

П’ють.

 

ІВАН ОПАНАСОВИЧ (закушуючи). Яке класне олів’є, Клавочко!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Рекомендую також салат «Протокольний». Ой, обмовилась – «Прикольний»! За власним рецептом.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. М-м! Точно прикольний. (Андрію). А ти чому в рот чогось іншого набрав, Андрію? Як же ти збираєшся в прокуратурі керувати, якщо тихіше води і нижче трави?

АНДРІЙ. Я записую. (Показує диктофон.) Для історії.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. А, гарне діло.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Андрійко ще й хвилюється, мабуть. Як не як, заступником же відразу!

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Хвилюватись треба позитивно, із вдячністю за добро.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Саме за добро, краще не скажеш.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Адже світ тримається не на чотирьох слонах, а на законі добра. Я – тобі добро, ти мені. Він мені – я йому. І далі по ланцюжку.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Дивуюся, чому ти, Іване Опанасовичу, ще не ректор. В такому позитивному ракурсі загартовувати прокурорські кадри – і не ректор?! Це неподобство. Доведеться, мабуть, поставити питання де треба.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Вчись, сину, у ветеранів! І ви, молоді слідчі, теж вчіться, бо маєте щастя спостерігати, як на ваших очах множиться конкретне добро.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (Андрію). І пам’ятай, племіннику, що в першу чергу я подався за конкретним добром, щоб протиснути тебе відразу заступником, не до когось там, а до Ельдара Ельдаровича!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ (Телевізійнику.) Капни трохи в чарочку, Адольфе. Мені налий, собі – зась. (До всіх.) Ви теж собі налийте, треба ж хильнути за наше, прокурорське добро.

ВСІ. За добро! За прокурорське!

 

П’ють.

 

ІВАН ОПАНАСОВИЧ (Андрію). Добре також, що ще й твоїм червоним дипломом – як ото козирним тузом!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Ну і, звичайно, свою роль зіграла династія. Не сім’я ж, а справжня тобі прокуратура готівкою. Всі знають, всі співчувають і сприяють. Так би мовити, кругова порука в ім’я добра й вищої справедливості.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Переконана, що Володимир Сергійович Волобуєнко теж сказав би так про кругову поруку.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. А чого це він так затримується?

 

Лунає вхідний дзвінок.

 

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Це він, стовідсотково.

 

Клавдія Михайлівна підхоплюється відчинити двері і повертається із Волобуєнком. Ельдар Ельдарович піднімається йому назустріч.

 

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Володю, розтуди всю на світі адміністрацію, нарешті! А то зачекались вже, сто орденів тобі на костюм!

 

Ельдар Ельдарович і Волобуєнко обіймаються і цілуються.

 

(Показуючи Волобуєнку на місце поряд). Прошу! Влада повинна завжди бути поряд із прокуратурою. Втім, перепрошую, прокуратура поряд із владою. (Наливає йому.) Але за запізнення доведеться прийняти штрафну. Не все ж владі нас штрафувати.

ВОЛОБУЄНКО (піднімає чарку). Проводив надважливу нараду. Але якби знав, що найбільш красиві дівчатка будуть тут, а не там, то точно би зірвався. Бо не нарада спасе світ, а жіноча краса, особливо під вечір. (Зупиняється поглядом на Ліні.) Цікаво, чи знає про це присутня тут молодь?

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Звідки, Володимире Сергійовичу?!

ВОЛОБУЄНКО (запитуючи Ліну). Невже не в курсі, красунечко, що під вечір?

ЛІНА. Як не прикро.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Щось загрубіли ми в нашому юридичному, ніхто із викладачів не навчає студенток відповідному моветону.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. У воєнній прокуратурі й взагалі не до краси, суцільна гауптвахта.

АДА. Так вам і треба!

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, спробуй свіжість на смак!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Телевізія, тихо!

ВОЛОБУЄНКО. Та нехай іронізує, у нас же свобода телебачення, поки й не вимкнеш. До речі, а чому ти, Іване Опанасовичу, з такою просунутою позицією щодо студенток, та в дівках? Тобто засидівся в проректорах?

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Ти як в воду дивишся, Володю. Я щойно піднімав це важливе питання.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Ректором я би не допустив, щоб наші студентки виховувались замкненими на собі. (Андрію.) Сподіваюсь, що в компенсацію ти, Андрію, достойно проявиш себе на посаді заступника.

ВОЛОБУЄНКО. А красиво провернули це неймовірне призначення, правда?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Вищий пілотаж!

АДА. У мене навіть дух захопило!

ВОЛОБУЄНКО (грайливо, поїдаючи очима Аду). Ще й тіло би! Втім, ми ж начебто повинні пом’янути Павлушу. (Піднімається з чаркою.) Прошу всіх налити і встати. (Всі піднімаються.) Пропоную зосередитись на згадці про світлу людину, видатного прокурора, який загинув від бандитської кулі. (П’є.) До речі, не завадило би посмертно його на медаль чи навіть орден. (Зупиняє погляд на Андрієві.) Сподіваюся, ти будеш гідним свого батька.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ (Андрію). Ех, не встиг я тобі подарувати чудово видану «Теорію судових доказів» Андрія Януарійовича Вишинського. Це ж справжня путівка в прокурорське життя.

ВОЛОБУЄНКО. А треба  було!

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Цей видатний твір офіційно ще не на часі, на жаль.

ВОЛОБУЄНКО. Та отож! Одна цариця доказів чого варта!

АНДРІЙ. Це не Вишинського фраза – про царицю доказів.

 

Повисає пауза.

 

ВОЛОБУЄНКО. Я, звичайно, не юрист, але ж всі і усюди про царицю доказів Вишинського, а не когось там?

АНДРІЙ. Ця фраза побутувала ще в Древньому Римі.

ЛІНА. Реджіна пробатіонум – так звучала.

ВОЛОБУЄНКО. В Римі вміли качати права, звісно.

ЛІНА. У римському праві так називали зізнання вини самим підсудним. Весь інший компромат був зайвим. Тому й охрестили цей сумнівний момент царицею доказів.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Проте зараз ніякого царя в головах, суцільна анархія.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Тоді ще по одній для прояснення в головах. Наливайте!

ВОЛОБУЄНКО. Достойний тост!

 

П’ють.

 

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Потрібен перекур, не знаходите? А те мене будь-яка теорія одразу в сон.

ВОЛОБУЄНКО. Клавочко, в кухні можна чи в коридор?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Побійтесь прокуратури, який коридор?! Звісно, що в кухні. Адочко, проведи шановних гостей.

ВОЛОБУЄНКО. О, який поводир! За таким навіть із закритими настіж очима!

 

Ельдар Ельдарович, Волобуєнко, Іван Опанасович, Петро Михайлович, Телевізійник виходять вслід за Адою. Клавдія Михайлівна, яка виходить останньою, на мить затримується.

 

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Туш можете ще раз – коли Ельдар Ельдарович оголосить наступний тост в честь призначення Андрійка?

БОДІК. Без проблем, Клавдіє Михайлівно.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Тож не підведіть.

 

Клавдія Михайлівна виходить.

 

ЛІНА (Андрію). А з Ельдаром Ельдаровичем не проколимось?

АНДРІЙ. Він сказав, що якщо йому сподобається, він забере мене до себе помічником.

БОДІК. Ну тоді які питання! Треба щоб сподобалось!

ЛІНА. Ну тоді у тебе буде шанс на зама у відділі, Бодіку.

 

Затемнення

 

Картина четверта

 

Всі знову за столом. Гамір, стукіт виделок, розмови. Ельдар Ельдарович піднімається з чаркою в руці.

 

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ (стукаючи виделкою по тарілці). Увага, тост. (Прокашлюється.) Піднімаю цю чарку за те, щоб не теоретична хрєнь, а навіть хрєнова практика завжди забезпечувала прокуратурі титул цариці доказів!

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Молодь, чуєте? Це все одно як академічний курс!

ВОЛОБУЄНКО. Досвід же, а не бла-бла. Тож не спішіть поперед батька в юридичне пекло.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Ельдару Ельдаровичу краще знати, коли реджина пробатіонум, а коли просто пробатіонум. А ви ще нікому нічого не доказали.

 

Андрій гучно пристукує пляшкою об стіл, від чого зі дзвоном струшується посуд.

 

АНДРІЙ (жорстко). То докажемо! Слухайте сюди! Це всіх стосується, всіх!

 

Всі застигають від подиву.

 

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Ти диви, блін! Ну, ну…

 

Андрій знову пристукує пляшкою.

 

АНДРІЙ (загрозливо). Я сказав – слухайте! (Подає знак Бодіку.) Столик сюди! Для слідчого!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ (реготнувши). Невже допит буде?

АНДРІЙ. Потрібна ж нам хрєнова практика!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ (заохочуючи). Ну, ну…

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Що за хрєнь така, Андрію?!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Не заважай, Петю, нехай молодь порозважається.

 

Бодік підхоплюється і ставить журнальний столик зі стільцем для допитуваного, прилаштовує настільну лампу, а Ліна всідається збоку із паперами – занотовувати. Андрій вимогливо обводить всіх поглядом.

 

АНДРІЙ (жорстко). Зараз розберемось, кому реджіна пробатіонум, а кому просто пробатіонум!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Андрійку, що це ви затіяли!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Ти вони, мабуть, з глузду з’їхали!

АНДРІЙ. Мовчать! (Петро Михайлович пробує щось сказати, але Андрій обриває і його.) Всім мовчать, я сказав! Ви зараз не на сабантуї, а на допиті в прокуратурі, хто тут ще не дігнав?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Що ти витворяєш, сопляк?!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Не бризкай піною, Петю! Нехай покажуть, на що вони здатні. Це ж цікаво. (Андрію.) Ну, ну. Ми всі увага…

АНДРІЙ. Особливо тупим роз’яснюю – допит проводить заступник начальника відділу Андрій Солодько. І ніяких питань – тут не дискусійний клуб.

БОДІК. І не кафедра права!

АНДРІЙ (Ліні.) Протокол пишемо як треба нам, а не комусь там…

ЛІНА. Пишемо. (Бере ручку, демонструючи готовність вести запис.)

АНДРІЙ (Бодіку). Забезпечити повний порядок.

БОДІК. Всі чули?! Чи вуха кому прочистить?! (Кидається до вимикача і гасить світло у вітальні.) Всім сидіть смирно і не возбухать!

 

Тепер видно лише пучок світла із настільної лампи. Всі, хто за столом, залишаються в сутінках.

 

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, промінчик після тунелю!

АНДРІЙ. Зарубіть собі кожен на шнобелі – ви всі перед лампочкою Ілліча на півтисячі ват просто хрєнь і задавнений кисіль.

 

Андрій знову щосили пристукує пляшкою.

 

А для тих, у кого мізки розмазані цим киселем, роз’яснюю вперше і востаннє. Оскільки ви всі тут для слідчого – звичайнісінькі нулі з мінусом, оголошую набір формальних запитань, хоча ніяких відповідей не потрібно, а хто роззявить рота, тому дістанеться аж до хромосом. Тож прошу в чудовий світ допиту, як висловився би телевізійник!

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, дієвий засіб проти запору!

АНДРІЙ. Влучно, телевізія. Саме проти запору, бо фаховий допит не гірше за проносне.

 

Андрій наливає в склянку води і робить ковток, прокашлюючись.

 

Так от – спочатку процедурні питання: прізвище-по-батькові, рік, місяць і день, коли вилупився на світ божий? Українською зі словником чи на рівні суржика? Адреса постійної сплячки, чим навчився шкодити людству, освіта початкова чи трохи вища? Чи перебував-перебувала там, де тобі, здається, належить – під вартою або постійним домашнім арештом? Чи скучили за тобою в психіатричному стаціонарі? І таке інше, блін! А логіка нехай сумно палить в кутку, бо ви тут не в пансіонаті для заслужених персон, а, ще раз повторюю для особливо нетямущих, – на допиті в прокуратурі!

 

Андрій обводить присутніх пронизливим поглядом, зупиняючи його на Петрові Михайловичу, якого Бодік висвітлює променем із ліхтарика. Потім Андрій вабить пальцем його до себе. Петро Михайлович розгублено піднімається.

 

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Яаа? Менее?

АНДРІЙ. Не папу римського ж, бо той, здається, на Аппенінах.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Ти що – всерйоз?

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Допитами не жартують, Петю. Сідай ото, якщо сказали.

 

Петро Михайлович сідає, мружачись від яскравого світла. Андрій кладе на стіл диктофон.

 

АНДРІЙ. Ось диктофон. Тут вже безліч цінних записів про кожного з вас. Тож попереджаю про дачу завідомої лажі, яка буде зафіксована для історії. Кримінальної, звісно. (Зі стуком кладе на стіл наручники, потім демонструє їх присутнім.) Як вам такі браслетики?! (Жорстко.) Раджу відразу викинути із голови, що запропоную в кінці традиційне «Записано з моїх слів вірно, мною прочитано». Як і ритуальне питаннячко «Вам зрозумілі ваші права?». Підпишете як миленькі – не зиркаючи на папір.

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, кращий вибір для вас!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Нічого собі вибір!

АНДРІЙ. А ти як думав, прокурорський вояко?!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Може, все ж згадаєш, що я не просто прокурор, а прокурор воєнний?

АНДРІЙ. Та ще й дитя війни, так?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. І дитя, звісно.

АНДРІЙ. Війни з власною дружиною?

АДА (голос). Отож!

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Посвідчення показати?

БОДІК. Липу будеш в іншому місці показувати.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. А ти цить, шавка!

БОДІК. Тобі заїхать чи як?

АНДРІЙ. Бодік, тихо. (Петру Михайловичу.) А тепер скажи слідчому, ти допомагав племіннику попасти на козирне місце в прокуратурі?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (мнеться). Ну…

АНДРІЙ. Ти вихвалявся про це, запитую вдруге і востаннє?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. Ну, начебто щось казав.

АНДРІЙ. Начебто? (Стукає об стіл наручниками.) Реджина пробатіонум, блін! (Включає диктофон. Звучить у запису голос Петра Михайловича: «І пам’ятай, племіннику, що в першу чергу я подався за конкретним добром, щоб протиснути тебе відразу заступником, не до когось там, а до Ельдара Ельдаровича!». Ну?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (вкрай розгублено). Ну перебрав дещо. Але ж під чаркою…

АНДРІЙ. Ти в курсі, скільки світить за такі вихваляси?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (сердито). Може, порадиш ще й заяву на звільнення написати?

АДА (голос). Тоді заодно на розлучення!

АНДРІЙ. Тож вибирай між нарами і племінником.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА (голос). А може, досить вже?

АНДРІЙ. Нічого тут сімейщину розводити! (Петру Михайловичу.) Тобі не здається, що племінник і без твоєї кримінальної допомоги міг би без проблем влаштуватись на гідне місце?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (як би здогадуючись). А-а! Звичайно, звичайно!

АНДРІЙ. Ні, емоційне сміття тут не пройде. Ти скажи, як і належить для протоколу, – чітко і недвозначно.

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ (поспіхом). У мого племінника червоний диплом, йому і козирного місця замало!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Це точно.

АНДРІЙ (Петру Михайловичу). Чув?

ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ. А хіба я проти?

АНДРІЙ. Тоді киш звідси. Киш, киш!

 

Петро Михайлович розчиняється в темряві.

 

АНДРІЙ. Волобуєнко, із адміністрації!

 

У відповідь тиша.

 

АНДРІЙ. Мені що – двічі повторювати? Чи, може, за шкірку та під лампочку?

ВОЛОБУЄНКО (із темряви). Що ти собі дозволяєш, хлопчику? Ти усвідомлюєш, з ким маєш справу? Теж мені Андрій Януарійович знайшовся!

АНДРІЙ. Ах ти ж, гнидо канцелярська! Бодіку, тряхни цього пенька за гнилі корінця.

ВОЛОБУЄНКО. Ну, ну, полегше! Сам сяду. Але попереджаю – під незаконним тиском на представника державних органів…

 

Волобуєнко неохоче сідає на стілець, мружачись від яскравого світла.

 

АНДРІЙ. Послухай ось цю арію керівного гостя у своєму виконанні – не гірше, ніж у майора Мельниченка.

 

Андрій вмикає диктофон. Звучить запис із голосом Волобуєнка: «А красиво провернули це неймовірне призначення, правда?»

 

Проспівати, на яку статтю карного кодексу цей твій речитатив тягне? То як далі будемо діалог розвивати?

ВОЛОБУЄНКО. У мене такий дах, що будь-який компромат не в змозі продощити мій авторитет. Але я завжди обираю компроміс.

БОДІК. Все залежить – на що ставиш.

ВОЛОБУЄНКО. Та отож. (Андрію). Ти мені плівку, а я офіційну заяву, що теж не приймав участь у твоїй незаконній кар’єрі.

БОДІК. А без «незаконній»?

АНДРІЙ. Бодіку, не влізай! (Волобуєнко.) Звик на шару при владі?

ВОЛОБУЄНКО. Влада завжди шароподібна.

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, відкрий себе світу!

АНДРІЙ. Поважаю наших високопосадовців. Немає в світі більш гутаперчевої субстанції! Надувні кульки робити б із таких людей!

ВОЛОБУЄНКО. Приємно чути кваліфіковану оцінку. Отже – жодних  сумнівів щодо легітимності твоєї кар’єри.

БОДІК. Давно би так!

АНДРІЙ. На, бери свій речитатив разом з арією керівного гостя. (Подає Волобуєнку касету.)

ВОЛОБУЄНКО. Із арії речитатива не викинеш. А решта?

АНДРІЙ. Ти про копію?

ВОЛОБУЄНКО. Ну.

АНДРІЙ. Досить слова. Слова слідчого.

БОДІК. У нас так.

АНДРІЙ. Далі прокурорського схрону ніхто і ніколи.

БОДІК. Як завжди, коли з владою.

ВОЛОБУЄНКО (Андрію). Ти справді гарно вчився.

БОДІК. Я теж.

АНДРІЙ. А от Іван Опанасович не впевнений, що гарно.

ВОЛОБУЄНКО. Не хвилюйся, він зараз зізнається навіть в тому, що цариця доказів на його очах зріклася престолу.

АНДРІЙ. Ну і хрєнь з нею, з вашою царицею!

ВОЛОБУЄНКО. Тоді доречно нагадати, чим кінчив геній допиту Єжов, а потім і геній сталінської опричнини Берія.

АНДРІЙ. Знаю і без високопосадовців!

ВОЛОБУЄНКО. А от про те, що всілякі канцелярські кагановичі бавились на пенсії майже до ста років свого забезпеченого життя, навряд чи.

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, тримай марку і отримуй!

АНДРІЙ (Волобуєнку). Не забудь покликати на свій віковий ювілей.

ВОЛОБУЄНКО. Я би неодмінно запросив, але ж…

АНДРІЙ. Досить. Ти не у себе на нараді.

ВОЛОБУЄНКО. Ну, досить так досить. А от матінка у тебе, знай, супер.

АНДРІЙ. Скоро з’ясуємо, чи це так. (Кричить.) Проректоре, на допит!

 

До стільця підходить, виробляючи кренделі ногами, Іван Опанасович, але сісти у нього не виходить.

 

АНДРІЙ. Може, в туалет спочатку, а то ще зіпсуєш тут атмосферу?

БОДІК. Мільйон тоді за шкоду прокурорській екології.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Можна я стоячи?

АНДРІЙ. Але щільніше затискуй. Я спробую в темпі. Ти визнаєш…

ІВАН ОПАНАСОВИЧ (перебиває). Визнаю! Повністю! І навіть щиросердно!

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, не зупиняйся на досягнутому!

АНДРІЙ. Почекай, я хоч скажу, в чому саме.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. У всьому! Від усього серця!

БОДІК. Засунь своє серце подалі, проректоре!

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Воно на місці, Бодіку! Тільки на тому тижні кардіограму робив. Лише хорда лівого шлуночка трохи щось…

БОДІК. Та хоч хорда, хоч гіпотенуза!

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. В чому ще зізнатись, я готовий?

АНДРІЙ. Чого ждеш тоді!

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Але ж довго розказувати.

БОДІК. Атмосфера може не витримати, проректоре.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. За атмосферу боязно, якщо чесно.

АНДРІЙ. Ну, от послухай, який сморід ти ніс щойно. (Вмикає диктофон. Звучить запис із голосом Івана Опанасовича.) «А скільки ж персонально я, як проректор, завдячуючи моїм добрим, навіть сердечним стосункам із сім’єю покійного Павла Терентійовича Солодька, тягнув тебе, синку, на червоний диплом?!»

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Хрєнь попутала, каюсь.

АНДРІЙ. А ще в ректори мітиш.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Я виправлюсь, от побачите.

АНДРІЙ. Легко говорити.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. А стояти як? Можу осоромитись.

АНДРІЙ. До туалету доберешся?

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Спробую.

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, завжди у відмінній формі!

АНДРІЙ. Дивись, на карту поставлено авторитет юриспруденції.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Краще б застрелитись.

АНДРІЙ. Не повторюй чужих помилок. Іди. А краще біжи.

БОДІК. І поклич сюди свою коханку.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Яку?

АНДРІЙ (докірливо). Бодіку!

БОДІК (не відволікаючись, Івану Опанасовичу). У тебе їх що – цілий факультет?

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. Ой, я щось заплутався!

БОДІК. Поклич сюди свою Клавочку.

ІВАН ОПАНАСОВИЧ. А-а! Зараз, зараз!

 

Іван Опанасович зривається з місця і щезає в темряві. До стільця підходить Клавдія Михайлівна.

 

БОДІК. Сідай, мадам!

АНДРІЙ. Бодіку, не лізь сюди!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ (голос). Та нехай!

АНДРІЙ. Я веду допит, здається.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Пам’ятай, синку, хоча для слідчого, як у нас жартують, є тільки «твою мать», все ж родичів треба допитувати стороннім, неупередженим. Тож нехай Бодік, йому зручніше.

 

Махнувши рукою, Андрій неохоче відходить.

 

БОДІК (Клавдії Михайлівні.) Кому кажу – сідай!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Та ви що тут усі – сказалися?!

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, відкрий для себе кіндер-сюрприз!

БОДІК. Мамочко, тут не дурдом, а прокурорський допит.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ (голос). Молоток,  містер мускул! Повний вперед!

БОДІК. Сідай, кажу а то посадимо! Років на п’ять!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Та пішов ти, сопляк!

БОДІК. Ще й статтю за образу при службовому розслідуванні пришиємо!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Свят, свят, свят!

БОДІК. Нічого святого, лише допит.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Не приведи і помилуй!

БОДІК. От і розберемось, чи тягнеш на помилування.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Та що ж я такого зробила, щоб оце?!.

БОДІК. Була б особа, а стаття знайдеться. Здається, це твій улюблений рефрен?

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Та я ж без якоїсь задньої думки!

БОДІК. Звісно, що у тебе в пошані лише передні.

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, загартуй себе нижче пояса!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Та ви справжні ідіоти! Побоялись би бога, слідаки недороблені!

БОДІК. Мій бог – карний кодекс. От і боюсь, щоб ти не загриміла куди подалі – наприклад, в жіночу колонію.

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА. Та за що ж в колонію?!

БОДІК. За сукупністю. Бачиш? (Показує поліетиленовий пакет.) Хочеш подихати сюди для кайфу?

ТЕЛЕВІЗІЙНИК. Ха, мама, не горюй!

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА (кричить). Варвари ви!

 

Бодік підскакує до Клавдії Михайлівни і намагається натягнути пакет їй на голову.

 

КЛАВДІЯ МИХАЙЛІВНА (кричить, пручаючись). Кати! Садисти!

 

Із темряви вискакує Андрій і накидається на Бодіка. Гасне настільна лампа. В темряві звучить голос Волобуєнка. Лунають зойки і волання.

 

ВОЛОБУЄНКО (голос). Клавочко, ти ще жива? Пішли, у мене переночуєш, поки вони тут перебісяться…

 

Лунає: «Блін, як в тюрязі!.. Де тут вимикач?.. Ні, світла взагалі немає!.. Мабуть, коротке замикання?.. Ні, віяльне відключення!.. То чого сидимо тут? Пішли звідси, поки живі!.. Та не товкайтесь, блін!.. Вихід ліворуч, всі наліво! Ви першим, Ельдаре Ельдаровичу, першим!..».

 

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ (голос). Виходьте без мене, я тут затримаюсь на хвилину…

 

Сцена освітлюється. В протилежних сторонах стоять Андрій і Бодік, які приводять себе в порядок після сутички. За столом спить п’яний Телевізійник.

 

На стільці для допитуваних Ельдар Ельдарович палить сигарету.

 

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Браво, хлопчики, браво! (Пускає дим кільцями.) Класна робота, нічого не скажеш. Тільки ти, Андрію, даремно так. Бодік же не насправді, а лише настрахати.

АНДРІЙ. Нічого собі настрахати!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Навіть якщо дещо перегнув, то заради ж того, щоб реалістично, я так розумію.

БОДІК. Наша робота повинна бути фаховою.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. От, от! Цариця ж, а не матінка доказів!

АНДРІЙ. Нехай це на своїй домашній цариці доводить! І взагалі він не повинен був втручатися в процес, його справа була світити та бути на підхваті, якщо треба.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Не будь занадто прискіпливим, хлопче. (Ліні.) А ти як думаєш, екс-прокурорша?

ЛІНА. З матінкою таке не передбачалось, наскільки мені відомо. І взагалі це виходить за будь-які рамки.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Не спрощуй наше професійне, красунечко.

БОДІК (грубо). Простакам в прокуратурі робити нічого.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Це точно. Адже ми маємо справу часто-густо з чимось не дуже визначеним. Ну, наприклад, що таке правда і нічого крім правди в прокурорському ракурсі?

АНДРІЙ. Простаки мають вірити?

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Вірувати, а не вірити. Адже правда завжди ефемерна. Тож без сліпого вірування не обійтися, хлопче. Така вона, дещо популістська релігія нашого часу. Але давай про головне. Я не дуже задоволений, ти гарно почав, а от кінцівку змазав. Тож Бодік не просто спас ситуацію, а зробив це в стилі супер.

ЛІНА. Так рік же руку набивав!

БОДІК. До мозолів, між іншим. Не те що наманікюреними.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Але вже гарно, що гарно кінчається. (Андрію.) А то ти розійшовся так, що і мене ось-ось зачепив би.

АНДРІЙ. І не збирався. (Жорстко.) Ти теж кохав мою матір?

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Не осуджуй її за надлишок жіночих чар. Звісно, твій батько не зміг перенести це як належить справжньому мужчині і прокурору, але ж він і сам був не проти інколи заплигнути в гречані посіви. Бо така діалектика життя. Жінка не може бути приватизована, як будь-яка фабрика, вона – стихія, життєдайна стихія. То яке право у нашого брата заганяти її в клітку чоловічої власності?!

АНДРІЙ. Це демагогія.

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. Це погляд на жінку без зайвого романтизму. Ти, хлопче, ще досить молодий і нежонатий, щоб розібратись.  Попрацюєш і переконаєшся, що прокуратура – це заборона, а жінка – дозвіл. А красива жінка – взагалі вседозволеність. Вона поза будь-яким регламентом. Але я тут дещо затримався не для того, щоб мораль читати, у мене ділова пропозиція. Ось тобі і тобі (звертаючись до Бодіка) моя візитівка, зателефонуйте в середу. Не виключено, що когось із вас візьму своїм помічником.

 

Поплескавши Андрія по плечу, Ельдар Ельдарович піднімається, щоб піти.

 

БОДІК. Дозвольте супроводити, Ельдаре Ельдаровичу! А то раптом яка небезпека!

ЕЛЬДАР ЕЛЬДАРОВИЧ. А, містер мускул! Ну проведи, проведи. Люблю дбайливу молодь…

 

Ельдар Ельдарович і Бодік виходять.

 

ЛІНА. Враження, що тобі вже марно телефонувати йому в середу.

АНДРІЙ. Я й не збираюсь.

ЛІНА. На що тоді розраховував?

АНДРІЙ. Чи витримаю випробування оцим недолугим розіграшом.

 

Невеличка пауза.

 

ЛІНА. Я тобі подобаюсь?

АНДРІЙ. А ти як думаєш?

ЛІНА. Я перша запитала.

АНДРІЙ. Це як початок допиту?

ЛІНА. Суто жіночого.

АНДРІЙ. Ну, тоді відповім щиросердним зізнанням. А оскільки допит суто жіночий, то з усією пристрастю. Ти мені більше, ніж подобаєшся.

ЛІНА. Я знаю.

АНДРІЙ. Тоді для чого це питання?

ЛІНА. Професійна звичка.

АНДРІЙ. Це коли й так все відомо, а треба ще й почути?

ЛІНА. Десь так.

АНДРІЙ. Тоді можу ще й письмово це засвідчити. Щиросердним зізнанням в рагсі.

ЛІНА. В рагсі?

АНДРІЙ. А рагс не найгірше місце для таких автографів, чи не так?

ЛІНА. Це початок твого допиту?

АНДРІЙ. Суто чоловічого.

ЛІНА. Тоді почну з того, що твоє призначення заступником мене просто вбило.

АНДРІЙ. Мене воно вбило не менше. Я насправді просив своїх лише допомогти мені попасти у ваш відділ, щоб бути поряд з тобою. А вони так були раді старатися, що… От і довелось з’явитись у такій ганебній ролі перед тобою.

ЛІНА. Але ти досить талановито блиснув в театрі прокурорського абсурду.

АНДРІЙ. Гірше не міг перед такою глядачкою. Зате тепер складно залишитись тут. То, може, забереш мене звідси?

ЛІНА. Це продовження суто чоловічого допиту?

АНДРІЙ. Ні, це вже питання подальшого життя.

ЛІНА. Тоді можу сказати у відповідь, що боюсь тебе залишати тут напризволяще.

АНДРІЙ. Правда?

ЛІНА. Можеш вважати, що це реджина пробатіонум.

АНДРІЙ. А чому боїшся? Невже я занадто хоробрий?

ЛІНА. Саме тому.

АНДРІЙ. Але ж я готовий на все заради тебе!

ЛІНА. Тому й боюсь. Я хочу, щоб ти був готовий не на все. Ні заради мене, ні ще когось. Навіть в ім’я вищої справедливості.

АНДРІЙ. Розумію. Нехай цей допит буде виключенням, добре?

 

Ліна підходить до Андрія і кладе йому руки на плечі.

 

ЛІНА. Це вони можуть дозволити собі жорстокі ігри з нами. А ми – ні. Якщо не хочемо перетворитись на таких же. Втім, може я й помиляюсь. Бо інколи важко розібратись, де межа дозволеного…

 

Ліна і Андрій пригортаються одне до одного. Світло поступово гасне.

 

АНДРІЙ. Я все зроблю, щоб ти не боялася за мене…

 

Завіса

 

Анатолій Наумов, сучасний український драматург[/caption]

Коментарі закриті.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: