Категорії
драматург драматургія Олег Миколайчук-Низовець п'єса рецензія сучасна українська драматургія

Рецензія на виставу сучасного українського драматурга Олега Миколайчука-Низовця “Торішній сніг”

Митець у тілі офіціанта

Експресивно, неоднозначно, трохи іронічно, та все ж
– це була драма одного короткого життя.

«До неймовірного неймовірна» вистава Ірини Калашникової «Торішній сніг» за п’єсою Олега Миколайчука-Низовця, із Сергієм Мельником у головній ролі. та незрівнянними Мальвіною Салійчук, Олександрою Польгуй.

Наш глядач уже готовий до викликів сцени. Та це аж ніяк не завадило Центру Леся Курбаса здивувати, зачарувати та змусити замислитися. Тож, нумо з початку…

The previous year snow, play by Oleh Mykolaichuk Nysovets
Сцена з вистави за п’єсою “Торішній сніг”. Фото: Костянтин Стрілець.

Текст не без іронії. Персонаж глузує, дозволяє собі фарс та обсипає публіку прихованими натяками. Він сміється, та це, як стає зрозуміло, лише кпини в бік життя та усталеного порядку. Альфонсо на сцені – особа непересічна з динамічним характером. Завдяки чудово підібраному тону та неперевершеній міміці актора, герой відкрився у вдалому світлі. Митець у тілі простого офіціанта – можливо, саме так, за нагоди, потрібно буде розповідати про перебіг вистави. Досі молодий Альфонсо, ніяк не може примирити глядача з очевидною тезою – він помер, хай би якими живими та актуальними не лунали репліки. Упродовж одного акту публіка зацікавлено спостерігає, які причини довели неабиякого ловеласа до суперечливого фіналу.

Чиста, як ранковий сніг, Мія, віроломна, наче спонтанна хуртовина, Дорота, жадана Мірабель, несамовита Аманда та загадкова Діана – всі ці жінки, так чи інакше були причетні до земного шляху Альфонсо і кожна з них, певною мірою насичувала його жагою до життя.

Чи замислювалися ви коли-небудь, який шлях проходить ваша чашка кави від кавоварки і до крайнього столику в ресторані? Які інтриги та почуття переживає той, хто ставить горнятко на стіл?

Певно глядач устиг помітити, що за той час доки чашка чаю встигла охолонути, на сцені вже промчало ціле життя в ритмі танго. Танець смерті – автор недаремно обрав саме його символом п’єси, адже суть відносно проста – встигати за тактом партнера та вчасно «відставляти» ноги, чого, можливо, не вистачало ученицям Альфонсо. По-своєму, кожна з них не зробила того самого вдалого кроку і цим провалила іспит, назавжди лишившись у заметах торішнього снігу.

Відповідь на питання «Чи кохав Альфонсо?» залишиться для нас за кулісами. Адже вся суть полягала не у втрачених почуттях, а в торішньому снігові. Ностальгія за минулим, та до трепету ніжне ставлення зі спогадами. Альфонсо однозначно не той, кого ведуть під вінець або зневажають сном посеред уроку. Він мисливець, колекціонер, для окремих – приборкувач, та це не віднімає у його творчої душі заслуг перед мистецтвом. Будучи зухвалим романтиком, він дарує своїм «ученицям» незабутні вечори та спогади, але ні в якому разі не порушує принципів танго. Може в цьому і була прихована іронія. У світі, де його особі відведена роль чути та розуміти профанів, він сам загрався у вибагливого гостя та офіціанта. Як би там не було, вистава дає свій погляд на це питання.

Ось тут починається оповідь вражень. Порожня сцена та мінімум умовного реквізиту – цього було достатньо, аби висвітлити живу тему. У розпорядженні трьох акторів було вкрай мало, як на перший погляд: світло софітів, стілець, драбина та одна пісня.

Але як же це вдало обіграли!

Глядач не помічав зумисну відсутність простих елементів – пляшки вина чи манекена, наприклад. Усе чудово замінила пантоміма та професійний підхід акторів. На публіку не виносять ляльок, зовсім ні. Натомість, їх роль беруть на себе акторки, що тільки додало п’єсі влучної курйозності. Подивувала також відточена хореографія. Може здатися, що виконувати один танець під єдину мелодію не так уже й віртуозно, але рухи відточені, пластика не скута.

Звісно, неповторне враження на глядачів справляла міміка. Її було вдосталь, щоб навіть без реплік розуміти настрій персонажів. Голос та інтонація самого Альфонсо створили водночас загадкове, але привабливе враження. Для відвертості потрібно нагадати, що текст новий і сприйняти його можна по-різному. Але з упевненістю можна заявити, що на сцені він прожив свою роль до кінця.

 

Тамара Федик,
Київський університет імені Бориса Грінченка

Фотограф Костянтин Стрілець.

Категорії
гумор драматургія кінорежисер кіносценарії націоналізм прем'єра сучасна українська драматургія сценарій

«Наші котики» — кіно, яке ми любимо, про тих, кого ми любимо

Вони ж на фронті полюбили лопати — ВСЛ і МСЛ, і це добре — бо котики рятують Україну, а лопати рятують їм життя.

Рецензія на український художній фільм «Наші котики», прем’єра якого відбулася 30 січня 2020 року.

У головних ролях:

Дмитро Тубольцев,

Петро Микитюк,

Дмитро Хом’як,

Віра Климковецька,

Ярослав Федорчук,

Станіслав Бжезинський.

Режисер: Володимир Тихий.

Автор сценарію: Володимир Тихий.

Продюсери: Володимир Тихий, Супрун Уляна Надія, Ігор Савиченко, Степан Бандера, Дмитро Кожема, Марко Супрун.

Оператор постановник: Сергій Стеценко.

Художник постановник: Володимир Любий.

Композитор: Микита Моісеєв.

«Наші котики» — це не комедія. То нормальний фільм про війну.

Я дивився це кіно з напругою, бо невідомо що там назнімають цивільні про російсько-українську війну. Але виявилося, що цивільні знімали фільм про добровольців першої хвилі 2014 року, а, отже, про таких же цивільних, яким люди, усім миром, скидалися на берці, бронежилети та новітні шоломи. Тому, ми всі, хто живе в Україні, Канаді, США, Франції та Німеччині, хто перераховував власні заощадження, або їхав волонтерами у район наступу російських військ — ми всі у темі. Лише росіянам не зрозуміло, чому ми не любимо їхню армію, і називаємо їх загарбниками.

Що то значить, цілісна ідеологічна складова художнього кінофільму! Ну, любо ж дорого дивитися. Ні тобі сумнівів, де знято це кіно — очевидно ж, в Україні, ні сумнівів — хто тут позитивні головні герої — ясно ж — українські добровольці, які першими пішли захищати свою країну від іноземної навали, і ціною життя ту збройну навалу зупинили, ні тобі сумнівів — кого там виведено у якості негативних персонажів, і хто являє собою втілене зло — звичайно ж, російські озброєні загарбники, які наважилися на гріх, чинячи агресію, вбивства місцевого населення та окупуючи чужі території, оголошуючи чуже своїм! Просто приємно дивитися на чітку картину всесвіту, зображену мозком здорової людини для здорових людей. Це комплімент сценаристам, якщо що. Картина ж настільки проста і романтична, що віриш у все, що відбувається на екрані, одразу і повністю. Мало того, сидиш і хвилюєшся за долі екранних персонажів, немов за реальних людей!

Віра Климковецька у ролі кореспондентки – кадр із кінофільму “Наші котики”

Завдяки роботі режисера і сценариста Володимира Тихого, особисто я зрозумів, проти чого ми воюємо. Спочатку мені не сподобалися образи російських загарбників, у цьому фільмі, але потім відкрився продуманий і знаковий зміст зображення ворогів України «картонними», «пласкими»: на нас із Москви наступає мертвий формалізм, який лише й може повторювати зовнішні форми того світу, якого вже нині не існує. Та весь СССР і був таким від самого початку — на площах бадьорі пісні та паради, а в парках — масові розстріли «антирадянських елементів», яких з роками виявлялося усе більше й більше, на екранах колгоспні трактори — а насправді — у селян забирають худобу та збіжжя, прирікаючи на голод. З нашого ж боку, з боку вільної України, все більше людей опікується неформальною стороною питань, відкриваючи двері для нових неформальних ідей і рішень. За це нас росіяни й не люблять — для них найпершою цінністю є формальна (вибачайте) форма: «імперія», «усі під орудою Москви», «усі бояться, і ніхто не сперечається», «усе па-русскі — від Тихого океану — до Атлантичного» — а нам на ті форми начхати: ми любимо власну країну, і ненавидимо окупантів — ось яка ідея нас об’єднує. Ця ідея природна, і вона змете усі штучно побудовані форми. Російські ж імперіалісти, коли їм уже так подобається бавитися у «формально СССР» — можуть бавитися у нього в межах «Золотого кольца» під Москвою, хоч до скону.

“Професор” Петро Микитюк у ролі добровольця – кадр із кінофільму “Наші котики”

Особлива подяка творцям фільму за створення образу Професора, який добровольцем пішов на фронт, повідомивши родину, ніби він у цей час перебуватиме на науковій конференції, а не на війні. Молоді бійці кепкують з нього, як і «положено» — куди тобі, старий діду, з нами тут козакувать! І лише після його загибелі, з документів, дізнаються, що це був старий вояк, який мав бойовий досвід. Один із солдатів запитує: «Чому ж він нам не розповідав?». Отож і запитання він ставить, на яке тисячі українців, «кому за 60», відповісти не можуть, бо навіть випадкові фото, де солдата знято у сирійській чи єгипетській уніформі, відбирали на кордоні, при поверненні додому, і наказували мовчати. Та й немає особливої гордості, коли ти, у ролі раба імперії, воював на території чужої країни, проти іншої чужої країни, захищаючи інтереси чужої тобі Московії. Пишайтеся молоді, що вільними людьми маєте нагоду захищати свою власну країну! Ось і все, що можуть нинішнім воякам побажати старші ветерани.

Дмитро Тубольцев у ролі добровольця – кадр із кінофільму “Наші котики”

«Капелан» (Ярослав Федорчук) у фільмі вийшов, злегка, карикатурним — не таких капеланів я знаю. Мої знайомі капелани — усі герої з бойовим досвідом. Та то вже така солдатська традиція — підсміюватися з капелана. Це щоб не боятися. Бо занадто вже серйозними справами опіковується капелан. Він останній, хто скаже тобі слова прощання, і вкаже напрямок, куди летітиме твоя душа. Йому теж подобаються солдатські посмішки та жарти, бо за ними капелан розуміє, що хлопці ще живі, і це його тішить.

Дмитро Хом’як (ліворуч) і Ярослав Федорчук – кадр із кінофільму “Наші котики”

«Журналістка» Оля (Віра Климковецька) — 100 відсотків влучання в образ, а образ — є 100 відсотків віддзеркалення існуючих, живих кореспонденток з бойовим досвідом. Я ж особисто, за тим, екранним персонажем, бачу свою знайому, віддану журналістському покликанню хохмачку Олену Максименко — випускницю Київського інституту журналістики, яка свого часу прорвалася до Криму, і потрапила там у полон до наступаючих російських військ. Її особистий героїзм і відданість журналістському фахові, вартують окремого пам’ятника. Інші ж побачать інших, і це тішить, бо нас багато!

Станіслав Бжезинський у ролі добровольця – кадр із кінофільму “Наші котики

Наприкінці кіносеансу сталося таке, чого я ще ніколи не бачив (може ще мало живу) — як на екрані побігли титри, усі глядачі підвелися, і навіть підійшли до дверей, але не вийшли. І стояли там, немов зачаровані, аж поки титри не закінчилися. Бо заключні титри йшли лише на чверті екрану. А на інших чотирьох чвертях екрану світилися кадри реальних людей, без бою, без напруги — але то були документальні кадри наших людей, і вони нам усім були дорогими — бо то були «Наші котики»…

А оцей уривок з радіо обміну на фоні титрів відтепер, мабуть, закарбується і приживеться, у якості побажання щастя:

— І як воно..?

— Плюс, плюс.

— Та ти гониш..?

— Плюс!!!

Тобто, таке кіно ви повинні побачити особисто. Приємного Вам перегляду!

 

Володимир Сердюк

Вперше опубліковано на сайті: Newssky.com.ua

«Наші котики» — кіно, яке ми любимо, про тих, кого ми любимо

Категорії
прем'єра рецензія сучасна українська драматургія сценарій

Чорний ворон. Рецензія на кінопрем’єру

5 грудня 2019 року, Київ, Деснянський район, кінотеатр “Флоренція”. Перший день прокату фільму “Чорний ворон”. Режисер Тарас Ткаченко. Сеанс на 10.00, у холодній залі нас пятеро.

Зйомки історичного кіна «Чорний Ворон»

На екрані події 1922 року. Обставини схожі з нинішніми: на Україну прорвалися московські війська. У нестачі все, від людського співчуття та поваги до чужого життя і їжі, права вільно спілкуватися українською у своїй рідній країні. Зате вдосталь ненависті до нас російських загарбників, і нашої ненависті до хамла, яке суне на нас великими масами, добре озброєне і позбавлене знань з арифметики: вони не рахують, скільки вбили українців, і не рахують своїх утрат. Їм не до того. Вони, мов чужа, брудна повінь, заливають своїми тілами та своєю шовіністичною ідеологією наші землі.

Художній кінофільм “Чорний ворон” — то екранізація роману Василя Шкляра, книги з тією ж назвою, у якій описані події повстання проти більшовиків у Холодному Яру.

Перші враження. Такий фільм повинен був зявитися на екранах українських кінотеатрів дуже давно. Щастя, що його не знято у легковажній манері, бо для сучасного глядача було б легше дивитися щось на кшталт “вестерну”. До цього нас привчали за часів радянської окупації — ту війну називали “громадянською”, окупацію і розгром української держави росіянами називали “тріумфальною ходою радянської влади”. Усе трактувалося легко і весело: український народ (у московському трактуванні історії) “любив” російських поневолювачів і “радо їх зустрічав”, а як десь, часом, і траплялися осередки збройного опору загарбникам, то це все були узагальнено “какіє-то бандіти”. Загарбники знають, що місцевих героїв “не було”, украінці “всє билі прєдатєлі”. Так працював радянський заідеологізований кінематограф, затираючи українську історію, і сіючи “зуби дракона”, бадилля з яких буяє Україною й понині.

Перша подяка. Авторові тексту Василеві Шкляру.

Сценаристам: Михайлові Бриниху і Тарасові Антиповичу, за мужність назвати чорне — чорним, а біле — білим. Це основне.

Цей фільм залишиться у якості зразка серед кращих перших спроб переосмислення тих давніх історичних подій, і як вдала спроба зняти нашарування радянського лакування з подій “громадянської війни 1918-1922 років”.

Тепер-бо ми знаємо, що коли московські війська окуповують чужу їм країну, вони обов’язково описують своє власне вторгнення як місцеву “громадянську” війну, будь то хоч Україна, а хоч Іспанія, чи десятки інших країн, які свого часу вже постраждали від російського збройного втручання.

Звичайно, знімати фільм за текстом роману — то важка справа. Писати сценарій разом з письменником, автором цього роману — то випробування для сценаристів. Легше (і правильніше) було б написати окремий кіносценарій. Бо ритм тієї основної — епічної, романтичної оповіді загальмував екранну версію, позбавив динаміки мозаїку подій, яка мала би бути щільнішою. Навіть загибель людей викликає відчуття шоку, але не такого, який є притаманним для екранної розповіді. Втручаються авторські роздуми і рефлексії, а через них “провисає” ритм кінофільму. Для кіно ж властиві регулярні шокові моменти, яких ніхто не очікує, і пояснення яких ніхто не вимагає. Вони потрібні глядачеві, щоб насолодитися бойовиком, яким, як не крути, і є “Чорний ворон”.

Друга подяка за акторську гру. Основні характери отаманів (Тарас Цимбалюк, Павло Москаль) вимальовані чудово. Вони живі та справжні. А ось актори другого плану часто виглядали картонно, не знали що робити з руками та ногами, просто стояли, очікуючи, поки головний герой закінчить свою тираду. Навіть у бою вони виглядали непереконливо — з гвинтівок стріляли так картинно, немов із середньовічних мушкетів. А та війна вже була дуже схожою на сучасну партизанську війну: стоячи у ній стріляють мало, та й з коліна — теж, більше того, ніхто у лісі не дає бій, скупчившись групою. Тому такі герої, коли гинуть, не викликають глибокого співчуття: стовбичив у бою, от куля тебе й знайшла. Камера зафільмувала падіння тіла, яке саме винне, що у нього влучили, ось і все, знімаємо іншого, який навіть не злився зі стовбуром дерева. Упав. Знято. Як на мене, варто було б усіх акторів поганяти, з місяць, на Марусиному полігоні, дивись, їм би додалось і граційності. Та й одяг вже не був би на них таким чисто випраним, і з помітними складками від тривалого зберігання у шафах.

Актори, які грали “більшовиків”, перегравали, удаючи з себе поганих. І тому виглядало те дуже не переконливо. Я розумію, що вони грали роль ворогів, але вороги — то теж люди, з точки зору кіномистецтва. І якщо вони не проявляють себе як люди, то глядач і сприймає їх за порожнє місце. Хоча, усі актори були помітні, і я бажаю їм великих успіхів у нових фільмах. А тут, схоже, адміністрація для них скорочувала репетиційні періоди. Тому й вийшло так.

Слабке місце — жіночі образи (пардон май френч). Дуже гарні дівчата, дуже зосереджені, дуже намагалися виглядати красиво у всіх ситуаціях, та у всих епізодах спільних дій з чоловіками губилися і тьмяніли. Схоже, десь не допрацювали з ними балетмейстри, постановники рукопашного бою, можливо, сам режисер недостатньо переконливо пояснював їм зміст їхнього перебування у кадрі. Шкода. Так не повинно бути. Їх усіх мало не затьмарила акробатка на сцені, де вона одна (!) вертіла двома кремезними акробатами, роблячи з них підставки, і перетворюючи їх на тло свого виступу. Хоча ті чоловіки виглядали, ну чудо як, рельєфно!

Окрема подяка акторці, яка виконувала роль партизанки у загоні повстанців, і яка врешті-решт зарізала комісара. Вона була цікавішою за інших своїх колег-актрис, коли зявлялася у кадрі, протягом усього фільму. Вона варта відзнаки за найкращу роль другого плану. І ще треба відзначити отого монаха, який водив їх підземеллями. Ну, чувак давав вогню!

Музики було замало. Композитор Мілош Єліч. Але, коли на завершення лунала сучасна пісня, вона слугувала якимось “містком” між минулим і сьогоденням, додатково закріплюючи образи з фільму у свідомості сучасного глядача.

Операторська робота варта окремої позитивної оцінки. Оператор Олександр Кришталович. Камера була уважною і рухливою. Експерименти з камерою, і, окремо, з зображенням у студії, мусять оцінити спеціалісти. Ми, як глядачі, їх помітили, і вони нам сподобалися (хоч як би це “непрофесійно” й не пролунало з вуст оглядача).

Загалом, “Чорний ворон”, цей пригодницький, і правдивий з погляду на українську історію, кінофільм справляє приємне враження, він потрібен, і бажаний до перегляду. Але не таким стариганам, як я. Скоріш за все, більше користі від його переглядів отримають юні глядачі. І це буде — те, що треба.

Володимир Сердюк

Вперше опубліковано на сайті Newssky

Чорний ворон. Рецензія на кінопрем’єру

Категорії
драматургія п'єси сучасна українська драматургія

П’єси Анатолія Наумова доступні за посиланням

Наш давній автор, сучасний український драматург Анатолій Наумов, який нещодавно переїхав в Україну з окупованого Донецька, де він вимушено перебував усі ці п’ять воєнних років, щойно виклав у Мережу двадцять своїх п’єс.

Категорії
драматургія конкурси сучасна українська драматургія фестиваль

“Тиждень актуальної п’єси – 2019” – розпочато прийом п’єс на конкурс

Сучасних українських драматургів заохочують надсилати на конкурс п’єси, написані українською мовою.

Категорії
драматургія п'єса сучасна українська драматургія

“Ляльки” – п’єса сучасного українського драматурга Сергія Щученка

Як на часи, коли ми граємося іншими, а інші граються нами,

п’єса “Ляльки” Сергія Щученка залишається гостро актуальною.

Категорії
драматургія п'єса сучасна українська драматургія

“Катрін” – комедія сучасної української драматургеси Раїси Гончарової

 

Прем’єра комедії-детектива “Катрін”  відбулася у театрі “Вавилон” НПУ імені Петра  Драгоманова у Києві, 2017 року. Режисер Ірина Савченко.