Неабсурдно про абсурдність сучасного світу

 

рецензія на книжку Анатолія Наумова “Проси у Семенівни… : комедії“. – Донецьк : Каштан, 2012. – 382 с.

 

“Як нестерпно серед примітиву!”

“Проси у Семенівни…”

 

Щоразу, коли з’являється нова збірка п’єс, особливо авторська, а не антологія, відчуваєш радість, що ти таки правий і драматургія у нас сьогодні є. А це значить, що продовжуватимуть ламати списи літературознавці й літературні критики щодо її художньої й театральної якості, перспектив канонічності тощо. Урешті, як нещодавно сказав Михайло Наєнко, це і є літературний процес.

У рецензованій книзі насторожує авторське жанрове визначення – комедії, адже, де правди діти, сучасна комедія слабка. Причини цього, думаю, слід бачити в складності цього жанру.

Збірка Анатолія Наумова «Проси у Семенівни…», що побачила світ у видавництві «Каштан», складається з шести п’єс – «Кава для перевіряючого», «На подвір’ї злий Рекс», «Проси у Семенівни», «Розмін за Ейнштейном», «Вічний турист», «Сідайте, Граф!» Крім того, на сайті «Драматург», організованому Володимиром Сердюком, з’явилась актуальна для стану нинішньої освіти «Кафедра для достойника».

Представляючи дійових осіб, драматург найчастіше не просто вказує їхні імена, а зазначає й посади. При цьому імена виразно передають колорит посад: бізнесмен Недопляс, вуличний персонаж Добродєй, кандидат у депутати Гуляй («На подвір’ї злий Рекс»), Укоротич, Чудоваров, Пилявая («Вічний турист») викликають відповідні асоціації у реципієнта.

Події відбуваються в локалізованих умовах – офіс, приватний будинок, біля статуї в зарослому парку, двокімнатних квартирах, кімнаті, вітальні щойно збудованого будинку, що налаштовує читача на висвітлення насамперед родинно- й інтимно-побутових проблем. Тож не дивно, що характери дійових осіб змальовані в конкретних ситуаціях і не виявляються цілісно й багатогранно, проте читач може на основі всіх п’єс відтворити у своїй уяві узагальнений образ духовно деградованого сучасника, який зазнає авторського осуду.

Узагальнений образ антигероя – амбал, сенс життя якого – «суцільний медозбір». Героєм же виступає той, чиє призначення «чесно і віддано служити державі». Мовлення дійових осіб, особливо тих, хто втілює антигероя, занадто реалістичне й тому не завжди викликає посмішку. Хоч це для комедії навряд чи є нині головним завданням.

Якщо замислитись над проблемно-тематичним зрізом драматургії Анатолія Наумова, то вона відображає широкий спектр сучасних проблем – народження незаконних дітей («Вічний турист»), обмін квартир («Розмін за Ейнштейном»), справедлива перевірка підприємств («Кава для перевіряючого»), присудження наукових ступенів, перевиробництво економістів («Кафедра для достойника»).

Анатолій Наумов – уважний спостерігач життя. Сьогодні у сфері вищої освіти багато уваги зосереджено на тому, що кафедру має очолювати людина з науковим ступенем, а зростання кількості останніх викликає посмішки в суспільстві та занепокоєння влади. Про все це прозоро написано в п’єсі «Кафедра для достойника». І хоча репліка Бузевича «То, може, відремонтуємо справедливість?» у контексті має інше смислове навантаження, цієї життєвої справедливості прагне автор понад усе. Урешті – це макроідея драматургії Анатолія Наумова.

Учасники макроконфлікту п’єс очікувані – «покидьки й верхогляди-романтики», при цьому перші «завжди шукають де глибше», а другі – «де пусто». Удається автор й до звукових ефектів для увиразнення гостроти зіткнень – «починає противно дзижчати дриль», «лунає гуркіт і черга з перфоратора» («Вічний турист»), «Рекс гавкає дещо голосніше», «Рекс починає гавкати безперервно» («На подвір’ї злий Рекс»).

Драматург, хай і на побутовому рівні, але висміює шкідливі для суспільства явища, тому його гумор переростає в сатиру, гротеск і карикатуру.

Анатолій Наумов, думається, є гарним знавцем теорії театрального мистецтва, адже перша дія кожної п’єси починається розлогим описом інтер’єру місця розгортання подій. Крім того, описи поведінки дійових осіб увиразнюють їхні характери, настрої, ставлення до роботи. Так, Дана («Кава для перевіряючого»), з’явившись на робочому місці, «не поспішаючи чепуриться – дивиться в люстерко, підфарбовує губи. За дещо нервовими рухами помітно, що у неї немає настрою». Усі події п’єс розгортаються в хронологічному порядку, ретроспективні часові зміщення відсутні.

Говорячи про угрупування письменників, теоретики літератури вдаються йдо територіального поділу, вирізняючи житомирську, станіславівську школи тощо. Але при цьому ні самі драматурги (і «дев’яностники», і «двотисячники»), ні дослідники сучасної драматургії угрупувань не називають. Анатолій Наумов наголошує на донецькому струмені, створюючи далеко не кращий, давно вже нівельований образ: «Донбас порожняк не гонить». Відтворення духу доби згадками про «юліну тисячу», мабуть, теж не можна віднести до сильних сторін, адже народ, утомлений протистояннями політиків, у літературі й театрі має знаходити, на мою думку, або високе естетичне задоволення, або засіб для відпочинку. Доречними видаються слова Олександра Ярового, сказані нещодавно в інтерв’ю «Українській літературній газеті»: «Сучасній людині в стрімкій круговерті життя нема коли розшифровувати метафори; милуватися характерами, оцінювати динаміку розвитку сюжету, мовної вибагливості… Їй треба щось таке, що було б цікаво читати, але не низькопробне. Трохи повчальне, трохи проникливе, емоційне». Не стану зараз із цим сперечатися, сподіваючись, що читач замислиться над цими двома позиціями.

Але попри всі моменти, які можуть викликати дискусію щодо естетичної цінності рецензованих творів, треба бути вдячними автору за заклик, який гостро актуальний сьогодні: «Давайте побережемо рідну мову. Вона нам ще стане в нагоді. Хоча б для того, щоб не перейти на матюки».

Головне, що п’єси Анатолія Наумова не тяжіють до постмодернізму з усіма його негаціями, а драматург має свій стиль і є майстром створення зорових образів. Сподіваюся, що п’єси знайдуть не лише своїх критиків, а й літературознавців, які осягатимуть їх методом «поглибленого читання», а передусім – режисерів, бо для того, щоб покращувати наше майбутнє, треба дати однозначну оцінку негативним явищам сьогодення й учитися, попри всі існуючі досягнення, щоб не довелось говорити, як Бузевичу: «Я вдавав, що викладав, а вони вдавали, що вчилися».

Тетяна Вірченко