Відбулося! Вистави за п’єсами одесита Олександра Марданя йдуть вже не лише у театрах України, Росії, Болгарії, Білорусі, Вірменії, Литви Угорщини та інших країн, але й уперше на сцені Луни!… 8 травня 2013 року в Московському Театрі Луни під керівництвом Сергія Проханова відбулася прем’єра спектаклю за п’єсою “Антракт”.

Ще дві прем’єри очікуються у травні 2013 року: мюзикл “Чоловік і Жінка” (Лист очікування)” у Магаданському музичному театрі та вистава за п’єсою “Арьєр” у Львівському театрі “Воскресіння”.

У квітні 2013 року за п’єсами Олександра Марданя відбулися чотири прем’єри: Київський театр “Слон” поставив “Аншлаг“, виставу за цією ж п’єсою 12 квітня 2013 року показав Одеський ТЮГ, в Уфі у театрі “Третье поколение” і у Новосибірському Класичному театрі пройшли прем’єри за п’єсою “Американська рулетка”.

Робота над постановками в інших містах триває!

А ми на сайті “Драматург” публікуємо текст однієї зі згаданих у замітці п’єс Олександра Марданя “Аншлаг“. З аншлагом Вас, шановний колего Олександр Мардань!

АНШЛАГ *

(Історія одного замаху)
Сумна комедія

Дійові особи:
Євген Сергійович – художній керівник столичного театру, 55 років
Костянтин Георгійович – негоціант, 49 років
Актриси театру:
Лариса – 29 років
Анастасія – 28 років
Надія – 31 рік

Дія відбувається в наші дні.

(* Переклад з німецької 1. Удар.
2. Замах.
3. Кошторис, оцінка, розрахунок.
4. Гра в паличку-виручалочку.
5. Оголошення, про те що усі квитки на виставу продано.)

 

Передмова

“Добре вигаданій історії немає потреби бути схожою на справжнє життя. Життя ж з усіх сил намагається
бути схожим на добре вигадану історію ”
І. Бабель

Важко розповісти про п’єсу на одній сторінці. Адже є ще тридцять, кожна з яких – її невід’ємна частина. І тим не менш …
Про що чи про кого ця п’єса?
Вона про театр. “Весь світ – театр, всі люди актори.” Ці слова давно стали розхожими. Бажання грати – невід’ємна частина людського характеру. Грати у футбол, в шахи, у війну, в любов. Театр – одна з улюблених ігор. Всі живуть граючи, але тільки актори граючи живуть.
Ця п’єса про них. Про людей, які говорять чужі слова, чужим голосом. Іноді їм доводиться плакати, коли на серці весело, і сміятися, коли хочеться плакати. Така професія – обманювати. Обманювати правдиво. Інакше, слідом за Станіславським, ми скажемо “Не вірю …”
Ця п’єса про режисерів. Про представників професії, що за смертністю є третьою, після льотчиків-випробувачів і шахтарів. Репетируючи, вони багато разів проживають всі радощі й прикрощі кожного персонажа.
Ця п’єса про нас, глядачів. Про людей, які приходять в зал підглядати … За собою. Впізнавати тих, хто на сцені, в собі і себе в тих, хто на сцені. Інакше не цікаво.
А театр має бути цікавим. Хтось каже, що він повинен розважати. Я не згоден. Розважати мають цирк, естрада. Драматичний театр повинен намагатися зробити людину кращою. Театр, вибачте за поєднання непоєднуваного, це світська релігія. Всі релігії намагаються зробити людину кращою. На жаль, це не завжди вдається.
У цій, як і в інших моїх п’єсах, немає лиходіїв і героїв. Напевне, я мало про них знаю, тому не пишу про поганих і хороших, а пишу про сучасників, що живуть у сусідній квартирі або в сусідньому будинку. У яких є і хороше, і погане, як у кожному з нас … І якщо ти зрадив людину, яка любить тебе, то процес буття набуває незворотнього характеру занурення у солоний розчин, а коли людина тоне, врятувати її може тільки той, хто поруч у житті, а не на сцені.
Життя схоже на театр, театр схожий на життя, але між ними є велика різниця … У театр можна повернутися.

Всі живуть граючи, але тільки актори граючи живуть.

Автор

КАРТИНА ПЕРША
Кабінет художнього керівника столичного театру. Відчиняються двері, входить молода жінка, за нею господар кабінету.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ларисо, у мене три хвилини. Через годину мені конче потрібно бути в мерії. Якщо ти знову з «ідіотським» питанням, то нічого не змінилося.
ЛАРИСА: Ні, я з нормальним. Поміняйте мені числа на наступний місяць.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Навіщо?
ЛАРИСА: Хочу до мами злітати.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Так лети.
ЛАРИСА: У мами ювілей 18-го, а у мене «Весілля» 19-го.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Знову заміж виходиш?
ЛАРИСА: Так … За Антона Павловича.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Бідний Чехов … Ти тільки сьогодні дізналася, коли у мами день народження? І з якого це часу художній керівник став займатися числами?
ЛАРИСА: Хай Настя замість мене зіграє. Вона ж репетирувала. А я, якщо треба, її «На дні» підстрахую.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: У скафандрі чи з аквалангом?
ЛАРИСА: Не смішно. Ну хоча б у чомусь Ви мені можете піти на зустріч? Скільки я Вас просила призначити мене на роль Ніни? До речі, Лариса по-грецьки – чайка. А в результаті грає Надька.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Не Надька, а Надія Костянтинівна.
ЛАРИСА: Ви і роль Настасі Пилипівни їй віддасте. Хоча мені обіцяли.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Обіцяти – не призначити. Савельєва, чому ти весь час інтригуєш? Граєш головні ролі в трьох виставах. А доб’емося фінансування – побудуємо малу сцену, ми з тобою чудовий спектакль за Чеховим зробимо.
ЛАРИСА: Я знаю, я шкідлива …
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ти не шкідлива, ти корисна. Але противна при цьому.
ЛАРИСА: А який спектакль за Чеховим?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: “Душку”. У тебе чудово вийде.
ЛАРИСА: А якби Ваша Надія Костянтинівна була лагіднішою, гроші на малу сцену давно з’явилися б.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ти зараз про що?
ЛАРИСА: А то Ви не знаєте, як за нею голова опікунської ради доглядав?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ти в курсі, що цікавій Варварі ніс відірвали?
ЛАРИСА: На базарі … Доглядав, доглядав, до Антальї запрошував, а вона «Не нужен мне берег турецкий, и Африка мне не нужна», разом з малою сценою … для рідного театру … Введіть мене в «Чайку», я б у чергу з нею грала. Відразу стане видно, де талант, а де амбіції.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Знайшла конвоїра. «Введіть, виведіть …». Талант це інтуїція, а для тебе … нахабство – друге щастя.
Лунає дзвінок по внутрішньому телефону. Євген Сергійович натискає кнопку гучного зв’язку.
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС: Євгене Cергійовичу, Ви Борисову на шістнадцяту зустріч призначали?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Якому Борисову?
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС: Його звуть Костянтин Георгійович, як маршала Жукова.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Жукова звали Георгій Костянтинович, а так звали Паустовського.
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС: Вибачте. Але через дві хвилини він буде у нас.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Мені ж у мерію. Скажіть, що мене немає!
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС: Це ж Борисов.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ну і що?
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС: Той самий! Мені начальник його охорони дзвонив.
(Пауза)
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Вашу бабусю… Згадав … Звичайно, я його чекаю … (Відключає гучний зв’язок) Гаразд, Ларисо, розберемося з твоєю мамою, йди на репетицію.
Лариса швидко йде. Євген Сергійович оглядає кабінет, метушиться, дістає і ставить на стіл попільничку, кілька разів репетирує широку посмішку і рукостискання. Ставить і прибирає зі столу пляшку коньяку.
Дзвінок по внутрішньому телефону.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Запрошуйте, я чекаю.
Входить елегантно одягнений чоловік середнього віку. Євген Сергійович встає, йде до нього назустріч. Чоловік уважно дивиться в обличчя Євгену Сергійовичу і, трохи помовчавши, простягає руку.
ГІСТЬ: Здравствуйте. Костянтин Георгійович.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Здравствуйте. Євген Сергійович. Дуже приємно. Сідайте, де Вам зручно.
Гість сідає в крісло, Євген Сергійович – за свій стіл.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Знаєте, я коли з Вами поговорив по телефону, то, чесно кажучи, не зрозумів, що це Ви. Тобто, Ви сказали, що зайдете, що нам є про що поговорити. А я і не зрозумів, що Ви – саме той Борисов.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: А якщо б зрозуміли – то не прийняли?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Та ні, що Ви! Я дуже радий бачити Вас у нашому театрі. Може – чаю чи кави хочете?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Ні, спасибі.
У кабінеті повисає пауза. Кожен співрозмовник чекає, що розмова продовжить інший.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Взагалі-то, ми повинні були на гастролі до Пітера виїхати. Але прокатник виявився слабенький. Квитки погано продавалися … В останній момент відмінили. Навесні поїдемо … Може все-таки чаю?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Ні-ні, спасибі.
Костянтин Георгійович оглядає кабінет, розглядає фотографії, що висять на стіні.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Трупа у нас хороша. Непогана трупа. Проблема, що багато знімаються. Воно і зрозуміло – там більше платять. Хоча зараз, самі знаєте, знімати стали менше … Ось, нещодавно «Чайку» випустили … Преса хороша. Ну, хтось вилаяв, хтось похвалив, як зазвичай … Планували малу сцену в цьому році відкрити, але все впирається в гроші … Опікунська рада є, але, знову ж таки, у всіх криза, тому про реконструкцію мова не йде … А може, по чарочці? На вулиці ж холодно.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Ні, спасибі. Я не п’ю.
Повисає пауза.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Я практично теж. Так ось … якщо гості. З драматургією зараз, самі знаєте – нова драма в моді, але я до неї якось обережно … Глядачів теж не зрозумієш, чого вони хочуть. Втім, так завжди було … Ще корпоративні вечори влаштовуємо. Та ось … зовсім забув: у нас дитячі спектаклі хороші. «Морозко», «Лускунчик». Ми, до речі, і дитячі корпоративи організуємо. Якщо у вас онуки … або може діти, то можна і таке. Діти спочатку спектакль дивляться, а потім разом з акторами торт їдять, в різні ігри грають, кульки надувають. Весело виходить. Нещодавно онук мера у нас день народження відзначав.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Ні, спасибі. Діти виросли, онуків немає.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: А, я здається розумію. Ви з приводу будівлі? Можу зараз організувати перегляд. Але Ви ж знаєте: з точки зору нерухомості ми така ж державна установа, як, наприклад … прокуратура.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Не зовсім. Вас відвідувати набагато приємніше.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Дякую. Хоча статистика стверджує, що до нас ходить всього два відсотки населення міста плюс приїжджі. Театр змушує думати. А думаючи, рідко хто залишається собою задоволений.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: А ті, хто ходять – задоволені собою?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Завжди собою задоволені – дурні, а до нас ходять розумні. Просто думати вони вже звикли. А може, води мінеральної? Є з газом, є – без.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Ні. Спасибі. Я недавно проїжджав повз ваш театр. Був сильний дощ, колесо пробило. Охорона хотіла пересадити мене в джип, а я в джип не захотів. Було за п’ять сьома. Зупинилися саме навпроти каси. Я згадав, що в театрі вже років двадцять не був. Ну, на різних заходах, як Ви кажете, корпоративах, а на спектаклях – жодного разу. Вирішив – поки вони колесо міняють, зайду, подивлюся, що йде. “Чайка.” Купив квиток. На охороні заощадив. Сказав, що в театрі я в повній безпеці. В антракті не пішов. Хороша вистава у вас вийшла.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Дякую. Я її давно хотів поставити.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: І актрису на роль вбивці вдало підібрали.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Якого вбивці? Може, Ви переплутали? Це не у нас було. Тут по сусідству один театр акунінську «Чайку» поставив. Там всі персонажі по черзі Треплева вбивають.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Ну що Ви, я рідко помиляюся. Це Ваш спектакль.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Яка ж вона вбивця? Вона жертва.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Але остання хто бачив його живим. А як Ви думаєте – чому він застрелився?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ну, на це багато причин. Кожен сам робить висновок.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Чому вона сказала, що любить іншого? Могла не говорити. Цим і довела до смерті. Вона не жертва …
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Дивне вбивство, без мотивації. Не думаю …
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: А чому Чехов назвав цю історію ім’ям хижого птаха? Назвав би «Голубкою». Чи «Качкою». Дичини на озерах стріляти – не перестріляти.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Дикою качкою назвати не міг, качку можна посмажити і з’їсти, а вбивство чайки – безглузде.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Тобто без мотивації герой вбиває чайку, а чайка вбиває героя … Її знаєте, як ловлять? У петлю. І якщо необережно до неї наблизитися, вона виклює мисливцеві обидва ока за секунду.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Цікаво, не знав.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: А нерухомість мене не цікавить.
Пауза.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Мені лестить, що Ви ходите до нашого театру. Тільки чому ж не попередили? Квитки купуєте … Я б запрошення організував …
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Спасибі … Ви, звичайно, не зовсім розумієте мету мого візиту. Скажіть, тут говорити можна? Не аідслуховують? (Оглядає стелю приміщення.) В пожежній сигналізації камер немає?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Не перевіряв, але думаю – немає. Що у нас підглядати? Прийде актор, наскаржиться на іншого. Або актриса числа просить.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Які числа?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ми дати вистав числами називаємо. Що у нас слухати? Фінансові потоки театри огинають, а говорити зараз все дозволено. Цензури немає. Став, що хочеш, ходи, в чому хочеш … Головне, щоб гроші в касі були. Не можемо дозволити ідеологію, не підкріплену проданими квитками. У мене водій-рибалка. Часто повторює «нанизувати на гачок те, що подобається рибі, а не вам». Ось і нанизуємо. Мейнстрім ловимо, настрій. Шукаємо, як Костя Треплєв, нові форми. Не завжди знаходимо. Але готові допомогти, чим можемо. Так що слухаю Вас уважно.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ (дістає з кишені в’язку ключів, перебирає їх у руках): Зараз спробую сформулювати мету мого візиту … Можливо, справлю на Вас дивне враження. Розумієте, у мене проблема навпаки, вона не в тому, що чогось немає, а в тому, що все є. Будинки, машини, яхта. Нещодавно «Гольфстрім» купив.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Перебіг?!
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Ні, так літак називається. П’ять тисяч миль без посадки. У мене навіть острів є. У Карибському морі. Невеликий, але з прісною водою. Пляжі чудові. Причал побудували. Вертолітний майданчик. Зараз злітну будують, щоб літак міг приземлитися. Ну, решту в інтернеті прочитаєте. А ось головного … Головного немає. Тобто – дружина і діти є. Щоправда, дорослі … Проблема, напевно, в тому, що мене ніхто не любить. Дружина давно, діти недавно. Коханка – переконана матеріалістка, про решту я й не кажу. Друзі скінчилися. Залишилися партнери по інтересам. Або інтересанти щодо партнерства. Це, на жаль, вже давно. Я, напевне, не один у такому стані.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: “Винний льох є, а штопора немає.” Буває …
КОНТСТАНТІН ГЕОРГІЙОВИЧ: Прокидаєшся, умиваєшся і не знаєш, що робити з життям. Нічого не хочеться, навіть хотіти не хочеться. Якийсь жах зі всіма зручностями. Куди йдуть у такому випадку? До церкви. Або відразу на кладовище. Тобто, до Бога за прямим варіантом, без посередників. Ви, якщо не секрет, в загробне життя вірите?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Чесно? У Бога вірю, а в загробне життя … не дуже. Якщо помилюся, буде приємний сюрприз.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Але це якщо в рай потрапите, а якщо ….
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: (сміється). Пекло мені не загрожує, в крайньому випадку – чистилище. Та не буде сюрпризів.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Так Ви і ставите.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Може тому Вам і подобається.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Загалом, з церквою в мене не склалося, але це окрема тема … (Пауза). І тут колесо пробило. Зайшов до театру і відчув щось знайоме, близьке. Згадав, як в дитинстві до нього вперше потрапив, з бабусею. У великому місті до великого театру. «Казка про царя Салтана». Політ джмеля … Світ на сцені казковий. Інше життя, задзеркалля. Ми жили в провінції, там таких театрів не було. Але з тих пір те, що відбувалося на сцені, мене зачаровувало. Я навіть закохався вперше у Снігуроньку, на якомусь святі. Це я зараз розумію, що їй років сорок було. (Пауза) Якось нас усім класом на «Ромео і Джульєтту» повели … Красива вона була. Мені здавалося, був би я на сцені поруч з Джульєттою, був би вищим, сильнішим, сміливішим. Потім без класу на цей спектакль разів десять ходив. Мріяв про неї. Не уявляв, що вона, вибачте, в туалет ходить. Розумію, що я справляю на Вас враження ненормального … Нормальні в метро їздять, а я на «Гольфстрімі» літаю.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Не всі в метро. Я, наприклад, на машині.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Та я не про це. Не хотів Вас або когось образити.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: А ми не ображаємося. Ми вас уважно слухаємо.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Пробачте, у Вас в дитинстві був велосипед?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Так, спортивний.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: А в мене не було … До речі, гроші приносять набагато менше радості, ніж здається, коли їх немає … Так от, коли я у вас «Чайку» дивився, у голову прийшла думка, що мені треба в театр. Згадав, як у дитинстві хотілося на сцену, щоб стати іншим. .
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Я, здається, зрозумів … Ви хочете грати. Це дитяча мрія. Хотіли бути актором, але – не склалося, правильно?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Ні.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Щось написали? Є цікавий матеріал?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Матеріалу повно – шити нікому.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ви хочете поставити?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Якщо я грати не вмію, як же ставити?! Розумієте, я б хотів опинитися в задзеркаллі, куди інших не пускають. І ще. Я хочу, щоб мене любили. У мене є одна історія. Він і вона. Він старший, вона молодша. Я потім розповім. Є начерки. Розумію, що у Вас репертуар, ви державна установа, майже як прокуратура. Але я проплачу постановку і все, що потрібно. Потрібен режисер і одна актриса.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Значить, все-таки Ви хочете грати.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Я не хочу грати, я хочу жити.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: У театрі не грати не можна. Ви закон солоного огірка знаєте?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Не пам’ятаю.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Простий закон. Свіжий огірок, поміщений в розчин солоної води, через деякий час стає солоним. Це я Вам про всяк випадок …
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ Спасибі за інформацію.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Що стосується Вашої пропозиції … якщо все проплатите, це може бути навіть цікаво, як така … нова форма, і … раз на місяць можна камерний спектакль … може бути
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: (перебиває): Ні, Ви не зрозуміли. Я хочу кожен день.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: У середні століття акторів ховали за огорожею кладовища не тільки тому, що вони спотворювали лик людини, і подобу божу, а й з-за гордині, першого смертного гріха.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: До чого тут гординя? Мені необхідно кожен день, інакше мене це не врятує. Вечори у мене зовсім порожні.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Костянтин Георгійович, Ви, напевно, не знаєте, але є така п’єса – «Месьє Амількар або Людина, яка платить» …
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ (перебиває): Уявіть – знаю. Перед зустріччю з Вами я дещо прочитав … Там головний герой, десь роздобув грошей, і через агентство найняв дружину, доньку, друга, тата, маму, ще когось, поселив усіх в заміському особняку. Вони все роблять за гроші, а потім засмучуються, коли його поліція забирає за розтрату. І розуміють, що вони його полюбили. Ні, я не про це. Я ж не в ескорт-сервіс прийшов, а в театр … Але я хочу – кожен день.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Так, але у нас же репертуарний театр.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Розумію. Але ж Ви хотіли побудувати малу сцену. Давайте зробимо. На скільки глядачів плануєте?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Двісті місць.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Втім, неважливо скільки людей на мене будуть дивитися. Мені головне, де я опинюся.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Але мала сцена – це тисяч триста. Умовних одиниць.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Не страшно. А проект, узгодження на реконструкцію у вас є?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Так, все є … крім грошей.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Чудово.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Але все-таки – щодня …
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: А як на Заході? Там виставу грають, місяць, два, три, а то й рік поспіль. Один мюзикл у Лондоні двадцять п’ять років йде. Кожен день. І потім, я ж сказав – ви не будете залежати від зборів, будуть глядачі чи ні.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ну, тоді добре. Ми ж шукаємо нові форми. Олігарх грає … вибачте – живе на сцені. Кожен день.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Знаєте, я не люблю слово «олігарх». Воно мені нагадує «олігофрен». Їм обом чогось не вистачає: одному – розуму, іншому – грошей. Називайте мене по-іншому. Негоціантом, наприклад.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Негоціант – це той, хто домовляється?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Так, сьогодні – з Вами домовлюся.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Можна подивитися п’єсу? Хоча б розкажіть сюжет або фабулу.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: А чим вони відрізняються?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ (посміхаючись) Мотивацією, точніше її відсутністю.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Цікаво. Якщо домовимося про головне – розповім. Там не буде жорсткої лінії. Кожен день можна по-різному грати. Героїня любить героя, а ситуації змінюються.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Чудово. Ви мене заінтригували. І як довго Ви хочете, щоб ця вистава йшла?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Для початку – рік.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Рік?! Кожен день?! А як же Ваш острів? І потім, актрисі, хто б вона не була, доведеться відмовитися від інших ролей. І ще від багато чого …
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Звичайно, доведеться. Ми підпишемо з нею контракт, вона не зможе виїхати з міста, займатися чимось ще, там багато пунктів.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: А в матеріальному плані?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Скільки у вас акторка отримує, в середньому?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ну десь еквівалент тисячі доларів на місяць …
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Тоді ми запропонуємо їй тисячу на день. П’ятдесят відсотків авансом. П’ятдесят – пропорційно за кожен спектакль. Про всяк випадок застрахуємо її життя і здоров’я. На таку ж суму. Але нам потрібен третій.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Третій знайдеться. Вам же моя «Чайка» сподобалася? Сподіваюся, що і режисера не скривдите.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Не ображу.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Дякую. А я гадав, що день не вдався. Все з ранку не так. А ви прийшли – і навпаки, все дуже навіть так.
Сигнал гучного зв’язку.
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС: Євгене Сергійовичу, Ви встигнете в мерію.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Поліно Андріївно, я до мерії не поїду. Зателефонуйте, придумайте, що завгодно. Скажіть, що в мене напад.
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (схвильовано): Який напад, Євгене Сергійовичу?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Радості! Але Ви їм про це не говоріть. Будемо говорити правду, тільки правду, але не всю. (Вимикає зв’язок.) Костянтине Георгійовичу, навіщо відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні? У мене зараз репетиція йде. Хочете – запросимо декілька актрис, проведемо кастинг?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Давайте. Як кажуть таксисти – раніше сядеш, раніше вийдеш.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ (телефоном): Поліно Андріївно, запросіть Ларису, Надію та Анастасію. (Вимикає телефон, звертається до Костянтина Георгійовичу.) Ну, ми їм зараз про запропоновані контрактом обставини говорити не будемо.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Звичайно, навіщо порушувати чистоту експерименту. Скажіть, скільки, по-Вашому, займе реконструкція?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: При стовідсотковому фінансуванні місяців за три-чотири. Зробимо все швидко, якісно і дешево. Кошторис у мене практично готовий.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Не вийде.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Чому?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Ви закон магічного трикутника знаєте?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Не пам’ятаю.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: У нього три сторони – «Якісно», «Швидко» і «Дешево». Як тільки вибираєте будь-які дві, третя зникає. Якщо швидко і дешево – то не якісно. А якщо якісно і швидко – то недешево. І так далі.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Цікаве спостереження, з виставами відбувається те ж саме.
Лунає стук у двері. Входять три молодих жінки.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Три грації. Краса, витонченість і радість. Сідайте, богині.
Жінки сідають.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Зустрітися – Костянтин Георгійович. Анастасія, Лариса, Надія. Всім дуже приємно. Не знаю, чи знайомий вам Костянтин Георгійович, але в даному випадку він – потенційний продюсер майбутньої вистави.
ЛАРИСА: Антреприза?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ні, це буде наш репертуарний спектакль. Але про це – після. Ми б хотіли зараз визначитися з виконавицею, тому я попрошу вас згадати найкращі роки вашого життя, і зіграти етюд. Ви закохалися в людину, яку побачили вперше у житті.
АНАСТАСІЯ: Прямо тут?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ні, будемо будувати декорацію… Вважайте, що ви на вступному іспиті.
ЛАРИСА: А в що вступаємо?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: У світле майбутнє. Дівчатка, зберіться. У вас не буде другої спроби справити перше враження … Анастасіє, Ви перша. Костянтине Георгійовичу, ні, не треба вставати. Ви сидіть в кріслі. Припустімо, це лавка в парку.
Анастасія проходить по кабінету, проходить повз Борисова, на секунду її нога завмирає в русі, вона робить крок назад, обертається, уважно дивиться на Костянтина Георгійовича, мовчки сідає поруч з ним, зворушливо дивиться на нього. Дістає з сумочки пудреницю, секунду зазирає в дзеркало.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Досить, спасибі. Тепер, Ларисо, твоя черга.
Лариса підходить до Надії.
ЛАРИСА: Дай на секунду сумочку.
Риється в сумці, дістає пачку сигарет.
ЛАРИСА: Дякую.
Проходить повз Костянтина Георгійовича, зупиняється біля нього.
ЛАРИСА: Пробачте, у Вас не знайдеться запальнички?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: На щастя, немає. Не палю.
ЛАРИСА: Вибачте.
Вона відходить, через крок обертається, повертається.
ЛАРИСА: Та взагалі-то я теж не курю. Хотілося познайомитися. Мене звуть Валентина. А Вас? Втім, не кажіть. Я сама вгадаю. Валентин. Ні, Костянтин. Правда, я вгадала? Може, нам кудись піти, посидіти? Мені здається, що Вам самотньо. Ви не подумайте, я не вудка, просто Ви мені сподобалися. (Присувається до нього ближче.)
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Все-все, спасибі, достатньо.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Тепер Надія.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Не треба, мені все зрозуміло.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Всім дякую. Усі вільні, тобто йдіть на репетицію.
ЛАРИСА: А як вистава називатися буде?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: А так і буде – «Вистава».
Жінки виходять з кабінету.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Перша або друга?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Третя. (Кладе зв’язку ключів в кишеню).
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Цікаво … Хоча – так, Ви ж її в «Чайці» бачили, вона Ніну грає, яку Ви підозрюєте у вбивстві. Вона у нас актриса характерна, в прямому і переносному сенсі.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Це що значить?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Це означає, що характер у неї складний. Хоча – тут всі непрості. Так що – по руках?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Домовилися.
Потискують один одному руки. Костянтин Георгійович уважно розглядає свою долоню після рукостискання.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Пальці перераховуєте?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Звичка. До речі, великого не вистачає. (Ховає його і показує режисерові кисть зовнішньою стороною).
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ (сміється): О, здається закон солоного огірка починає діяти.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: У понеділок я до Вас заїду. У шістнадцять буде зручно?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Абсолютно.
Костянтин Георгійович виходить. Євген Сергійович дістає з шафки заготовлений коньяк і фужер, наливає пів-фужера і випиває залпом.
Гасне світло.

КАРТИНА ДРУГА
Минуло п’ять місяців.
Кабінет художнього керівника. Євген Сергійович сидить за своїм столом і щось пише. Після нетривалого стуку двері відкриваються і до кабінету входить Лариса.
ЛАРИСА: Євгене Сергійовичу, можна?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: А-а, Лариса-актриса, актриса-Лариса. Чайка по-грецьки. Качка по-пекінськи. Сідай.
ЛАРИСА: Дякую.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Так, слухаю тебе уважно. У “Чайці” граєш. «Чай, теперь твоя душенька довольна?»
ЛАРИСА: Задоволена, Євгене Сергійовичу. Але, Ви розумієте …
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Лариса, коли я чую «Ви розумієте», мені відразу стає не по собі і я перестаю розуміти.
ЛАРИСА: Ви розумієте, Євгене Сергійовичу …
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ (перебиває її): А хочеш, поставимо казку «Про рибака і рибку»? Для тебе багато ролей – селянки, дворянки, цариці. І ночви в реквізиті знайдуться. Чи тобі знову виїхати треба? Бабусі вже одужали, а мама день народження раз на квартал відзначає?
ЛАРИСА: Євгене Сергійовичу, навіть не знаю, як сказати.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Просто, без вживання ідіоматичних виразів.
ЛАРИСА: Мене затвердили на головну роль.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Хто? .. Де? .. Коли? ..
ЛАРИСА: Вчора. На ТБ. У форматі «4 плюс 1».
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Плюс один – це ти?
ЛАРИСА: З чотирьох серій повнометражний фільм зроблять. Історія співачки.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Туга-а-а.
ЛАРИСА: Співачка не оперна, а естрадна.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Так, на оперну ти не схожа. А співати хто буде?
ЛАРИСА: Шукають. Зйомки починаються в наступному місяці.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ну, по ночах будеш зніматися. Я через тебе репертуар ламати не буду.
ЛАРИСА: Євгенк Сергійовичу, я повинна була поставити Вас до відома.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ставлю в цьому театрі я! .. У тому числі і до відома.
ЛАРИСА: Ага, Надьку поставили. Про неї вже вся преса написала. Одна критикесса, з гарним смаком, назвала статтю «Замах на театр» …
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: (перебиває) Критики діляться на дві категорії – перших не можна пускати в театр до написання рецензії, других – після … Критик не повинен мати смаку, інакше він перетвориться на кулінара.
ЛАРИСА: Вибачте, я не хотіла …
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: (перебиває) А тобі хто заважав стати героїнею глянцевих журналів? Далі етюд розіграти …
ЛАРИСА: До чого тут етюд? Кажуть, він на «Чайку» десять разів приходив.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: А Сталін на «Дні Турбіних» – шістнадцять.
ЛАРИСА: Правда?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Є така легенда.
ЛАРИСА: А я б на місці Наді на такий контракт не погодилася.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Поторгувалася б ще?
ЛАРИСА: Справа не в грошах … Де в їх «Виставі» мистецтво? Мистецтво де?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: У серіалі, де ж іще?
ЛАРИСА: Ні, Євгене Сергійовичу, якщо серйозно. Експозиція, зав’язка, розвиток, кульмінація, фінал. А в них що? Ну, розмовляє жінка з чоловіком. Кидають репліки, як м’ячик. А мораль в чому? Де надзавдання? Хіба це театр? Це ток-шоу. Навіть не «Вікна», а «Кватирка» якась.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Чуєш, домушнице, у Надії Костянтинівни, на відміну від тебе, є здатність до імпровізації. Джаз грають не всі музиканти.
ЛАРИСА: Джаз – музика товстих.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Тобі це дідусь-кедебешник розповідав? Джаз – музика розумних. Не треба Надю жаліти, краще мене пожалій. Тепер Настю на роль Ніни треба вводити, поки ти мистецтвом у серіалі будеш займатися.
ЛАРИСА: У мене дідусь в прокуратурі працював.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Вибач, помилився.
ЛАРИСА: А мені нашого кедебешника, уявіть, шкода.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Кого?!
ЛАРИСА: Ну, Костянтина Георгійовича, Борисова … КДБ.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: У цьому сенсі … Так, «і милосердя іноді стукає у їхні серця …» …
ЛАРИСА: Школа, тому, що він ненормальний … Євгене Сергійовичу, а чому людина божеволіє? Біситься з жиру?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Чи то через його відсутність. І потім, жир у кожного свій. До речі, знаєш, що молодшим братам по розуму, горилам, які в клітках сидять, щодня належить пляшка міцного вина?
ЛАРИСА: Навіщо?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Інакше вони теж божеволіють. Замкнутий простір, стреси. Зрозуміло, що пів-пляшки випиває працівник зоопарку, але стакан їм дістається … Так що наявність острова і особистого літака для божевілля не обов’язкові … З іншого боку, коли у людини багато зайвого, він сам стає зайвим і починає розмірковувати про самотність.
ЛАРИСА: Щось я цього не помічала у сильних світу цього.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: А зовні не видно. Тільки зсередини. Може тому Борисов і пішов шукати новий вимір.
ЛАРИСА: П’ятий?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Може, і двадцять п’ятий. Новий. Або добре забутий старий. Він увійшов в театр, як у вівтар храму, за іконостас. Всім не можна, а йому можна. Недарма кажуть, що театр теж храм. Тільки до церкви людина приходить спілкуватися з Богом, а в театр – з Людиною. У церкві як правило, не про порятунок душі просять, а про вирішення проблем насущних. А в театр приходять дивитися, як ці проблеми вирішуються.
ЛАРИСА: А ті, які по десять разів спектакль дивляться – навіщо приходять?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ці? (Пауза) На сеанс психотерапії. Театр лікує душі.
ЛАРИСА: Так ми – лікарі-психіатри?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ти поки що санітарка.
ЛАРИСА: Я?!
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ну, добре, медсестра.
ЛАРИСА: Мені здається, що лікування душ – це пафос.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Пафос – син Пігмаліона і Галатеї. Вибач за ерудицію. Вискакує в найнесподіваніших місцях … Наприклад, у розмові з тобою.
ЛАРИСА: Євгене Сергійовичу, а якби він на шахту влаштувався, він би теж для себе новий вимір відкрив. І вартувало б це – нуль. Навіть не нуль, а плюс шахтарська зарплата.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Меркантильна ти. Може, наш «син розрахунку і відваги» шахтарем вже був. На пострадянському просторі потомствених олігархів немає. Ще не виросли.
ЛАРИСА: А чому на їх “Вистави” стільки мужиків ходить?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Самоідентифікація. Їм хочеться, щоб їх любили.
ЛАРИСА: Так вона ж його ніби як і не любить. Все як у житті, щось обговорюють, розмовляють, сваряться іноді … А все починається з того, що його охорона всіх магнітом общупує і сумочки вивертає. Що вони там шукають?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Тухлі яйця, що ще …
ЛАРИСА: У чому оригінальність? У тому, що вистава щодня? А де “нова форма”? Дует, що складається з любителя і професіоналки? Дивіться “Льодовиковий період” і “Танці з зірками”. До речі, знаєте, чому вони так популярні?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Кульгаві танцюють, а меццо-сопрано на ковзанах катається.
ЛАРИСА: На ковзанах і ведмеді катаються. Глядачам цікаво не те як вони танцюють, а з ким і як падають.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Так, чайка – птах зла … По собі судиш?
ЛАРИСА: А що, хтось судить по-іншому?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Тоді чому у нас аншлаги? На сцені не слизько.
ЛАРИСА: Чекають, щоб наш герой спіткнувся, а ще краще – впав.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Не дочекаються.
ЛАРИСА: Євгене Сергійовичу, а правда, що він під костюм бронежилет одягає?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ні, тільки шолом.
ЛАРИСА: Який шолом?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Як у космонавтів.
ЛАРИСА: Весь час ви жартуєте … Питань більше немає, спасибі.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Це тобі велике спасибі за популярність, якої ти мені додала.
ЛАРИСА: Велике Вам на здоров’я, Євгене Сергійовичу.
Виходить з кабінету.

КАРТИНА ТРЕТЯ
Минув тиждень. Порожня сцена театру. На сцені Євген Сергійович походжає в режимі туди – сюди. З’являється Настя, яка спізнилася.
АНАСТАСІЯ: Євгене Сергійовичу, вибачте, запізнилася, пробки.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Знаєте, чому жінки живуть довше за чоловіків?
АНАСТАСІЯ: Ні.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Вони весь час спізнюються … Оскільки Треплєв на лікарняному – я буду за нього репліки подавати, а за Чехова ремарки. Давайте з того місця, де він цілував землю.
АНАСТАСІЯ: «Навіщо ви говорите, що цілували землю, по якій я ходила? Мене треба вбити. Я так стомилася! Спочити б … спочити! »
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Не треба страждати. Коли страждають, жаліють себе, а вона просить вибачення у Треплева: «Ви прекрасна, розумна людина, Ви набагато кращі за Тригоріна, але люблю я його. Я може і хотіла б, але, на превеликий жаль, не можу дати Вам того, про що Ви просите “. Від жалю до нього в неї майже зупиняється дихання, тому вона не кричить. Не стогне. Це майже пошепки. І не заламувати руки. Це раніше в театрах чутно було добре, а видно погано, тому потрібні були перебільшені жести.
АНАСТАСІЯ: Зрозуміло. (Продовжує). «Я – чайка» …
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Стоп-стоп-стоп … Ви що царівну-лебідь граєте? Цей повторюваний рефрен: «Я чайка» – це боротьба за життя. Вона смертельно хвора цією любов’ю, але намагається вижити.
АНАСТАСІЯ: Ясно. (Продовжує). «Не те. Я – актриса ».
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: І відразу: ні, я жива, я тепер особистість, хоч і без нього.
АНАСТАСІЯ: «І він тут» …
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Вона заспокоює себе, майже медитує, щоб взяти себе в руки. «Він тут – це нічого, це нормально, я спокійна, я майже спокійна. Я хочу заспокоїтися »
АНАСТАСІЯ: «Він не вірив в театр, все сміявся над моїми мріями, і мало-помалу я теж перестала вірити і впала духом … А тут турботи любові, ревнощі, постійний страх за маленького … Я стала дріб’язковою, нікчемною, грала безглуздо … Я не знала, що робити з руками, не вміла стояти на сцені, не володіла голосом. Ви не розумієте цього стану, коли відчуваєш, що граєш жахливо. Я – чайка. Ні, не те … Пам’ятаєте, Ви підстрелили чайку? Випадково прийшла людина, побачила і знічев»я згубила … Сюжет для невеличкого оповідання »…
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Через брак Тригоріна вона свої вибачення перед ним висловлює Трєплєву. Говорить про те, що таку жінку, якою вона була, неможливо любити. Можна лише зневажати. І Тригорін не винен, що покинув її. Це вона винна, що була такою дріб’язковою, бездарною на сцені.
АНАСТАСІЯ: «Тепер я вже не так … Я вже справжня актриса, я граю з насолодою, з захопленням, п’янію на сцені і відчуваю себе прекрасною. А тепер, поки живу тут, я все ходжу пішки, все ходжу і думаю, думаю і відчуваю, як з кожним днем ростуть мої душевні сили … Я тепер знаю, розумію, Костю, що в нашій справі – все одно, граємо ми на сцені чи пишемо – головне не слава, не блиск, не те, про що я мріяла, а вміння терпіти. Умій нести свій хрест і віруй. Я вірую і мені не так боляче, і коли я думаю про своє покликання, то не боюся життя».
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ось тут вже краще … У словах про вміння терпіти я чую голос Антона Павловича. І він знає, про яке творче терпіння йде мова. Між провалом «Чайки» в Петербурзі і тріумфом її в Москві пройшло два роки.
АНАСТАСІЯ: Коли він писав «Чайку», про ці провали та успіхи ще нічого не знав.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Логічно … Але передбачав, виходячи з власного досвіду. Не сперечайтеся з режисером, а терпіть і віруйте. Ваша героїня благає Треплева знайти якийсь спосіб розповісти Тригоріну, що вона стала іншою, такою, як він хотів. Розповісти йому про це, щоб він повернувся до неї. І це навіть не прохання, це благання про те, щоб її залишили жити, щоб не вбивали. А Ви зараз наче на зборах героїчну біографію розповідаєте. Не забувайте, що завдання театру – зворушити. Зворушити глядача, а не здивувати. Дивуватися він ходить в цирк. Так, далі я за Треплева.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: «Ви знайшли свою дорогу, ви знаєте, куди йдете, а я все ще ношуся в хаосі мрій і образів, не знаючи, для чого і кому це потрібно. Я не вірую і не знаю, в чому моє покликання ».
АНАСТАСІЯ: «Тихо … Я піду. Прощавайте. Коли я стану великою актрисою, приїжджайте поглянути на мене. Обіцяєте? А тепер … (Знизує рукою.) Вже пізно. Я ледве на ногах стою … я виснажена, мені хочеться їсти »…
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: «Залишіться, я дам вам повечеряти» …
АНАСТАСІЯ: «Ні, ні … Не проводжайте, я сама дійду … Коні мої близько … Виходить, вона привезла його з собою? Що ж, все одно. Коли побачите Тригоріна, то не говоріть йому нічого … Я люблю його. Я люблю його навіть сильніше, ніж раніше … Сюжет для невеликого оповідання … Люблю, люблю пристрасно, до відчаю люблю. Добре було колись, Костю! Пам’ятаєте? Яке ясне, тепле, радісне, чисте життя, які почуття, – почуття, схожі на ніжні, витончені квіти … Пам’ятаєте? “Люди, леви, орли і куріпки, рогаті олені, гуси, павуки, мовчазні риби, що жили у воді, морські зірки і ті, яких не можна було бачити оком, – словом, все життя, всі живі, завершивши сумне коло, згасли ».
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Достатньо. Як Ви думаєте, навіщо Ніна признається Кості в любові до Тригоріна? Адже цим вона його вбиває. Через кілька хвилин він застрелиться. Це вбивство з необережності чи зумисне?
АНАСТАСІЯ: Швидше – у стані афекту.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Як на війні? Там всі вбивають в стані афекту, напевно тому не несуть відповідальності. Ні, тут інше. Чим Костя її спровокував? Звідки така жорстокість? Чи бездушність … Говорить одне, думає інше, робить третє. Робить боляче колись коханій людині і тим самим вбиває його.
АНАСТАСІЯ: Ви справді так вважаєте?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Так думає Борисов, а я шукаю в його міркуваннях помилку.
АНАСТАСІЯ: Кажуть, він разів десять приходив на “Чайку”.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Виходить, зачепило. Побачив щось про себе, про те, що хвилює.
АНАСТАСІЯ: Можна, ми зробимо перерву і я покурю?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Давайте не будемо, я Вас краще льодяниками пригощу. (Пригощає Настю цукерками). За допомогою цього нешкідливого пристосування кинув палити, чого і Вам бажаю.
АНАСТАСІЯ: Євгене Сергійовичу, ось вони грають свою «Виставу» вже майже три місяці. Можна, я задам Вам безтактне питання? А де режисура? Її ж там не видно.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Хвала режисерові, чиї вуха не стирчать з-за спин акторів.
АНАСТАСІЯ: Цікава історія – драматургії немає, режисури не видно, а аншлаг є.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: До речі, у цього німецького слова багато значень. Це і удар, і розрахунок, і замах, і навіть гра у паличку-виручалочку. Що стосується того, що всі квитки на вистави продано, то «чим далі від театру, тим ближче до нього» … Актор буває озброєним і неозброєним. У першому випадку він виходить на сцену, і йому вже все режисер вибудував, він заздалегідь знає всі рухи, думки та емоції персонажа. Такий актор захищений. А коли намічено тільки загальний малюнок ролі, актор ризикує, але в момент гри народжується щось живе, єдине у своєму роді … Звичайно, простіше виходити в броні відрепетируваності, головне не приклеїтися до вусів свого героя. Але щирість, яка народжується в момент репетиції зникає … Як зникає живе вино, яке обробляють сіркою і закорковують у пляшки. Репетиція – це “хочу як раніше”, в результаті артист грає, як учора, а повинен як сьогодні.
АНАСТАСІЯ: Чому Ви зі мною так не працюєте?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: До класики підхід класичний. Тренуватися будемо на сучасниках.
АНАСТАСІЯ: Але ж в їх виставі немає дії.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Пам’ятаєте, що писав Чехов про «Чайку»?
АНАСТАСІЯ: Не пам’ятаю.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Виходить, це я Ларисі розповідав … “Страшно брешу проти умов сцени, в моїй п’єсі мало дії, багато розмов про літературу і п’ять пудів кохання».
АНАСТАСІЯ: Тільки вся любов нерозділена … Борисов теж хотів п’ять пудів кохання, але зіграти її не можна.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Чому? Якщо фільм еротичний – ще й як можна. А серйозно, якщо не можна зіграти любов, то треба грати її докази, що Надя і робить.
АНАСТАСІЯ: Особисто мені, ці подробиці здаються душевним стриптизом. У нас не прийнято відкрито проявляти почуття… Євгене Сергійовичу, чому Борисов купує любов?.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Своєї немає, а гроші є. Що робити?
АНАСТАСІЯ: Шукати справжню.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ви коли голодні, купуєте ковбасу чи підете на базар купувати натуральні продукти і три години готувати обід?
АНАСТАСІЯ: Це інше.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Тільки на перший погляд.
АНАСТАСІЯ: Мені важко зрозуміти його проблеми, я після розлучення не завжди до зарплати дотягую.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Грошей, як і уваги, всім не вистачає. Знаєте, як помирити багатих і бідних? Одним потрібно зробити вакцинацію від заздрості, другим від жадібності.
АНАСТАСІЯ: Справа не в заздрості. Старий рецепт: якщо тобі погано – закохайся, якщо тобі погано – працюй. Що ж він у театр прийшов, а не в тайгу поїхав, ліс рубати?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: У мене є знайомі, вони взимку сідають у джип, виїжджають за місто і їдуть по бездоріжжю, поки в снігу не застрягнуть. Потім йдуть у найближче село позичати лопати, відкопують джип. Або простіше – їдуть в ліс без запальничок, з одним сірником. Багаття споруджують. По-перше, холодно, по-друге, всім курити хочеться, а сірник один. Такі Вам подобаються чи Ви їх вважаєте ідіотами?
АНАСТАСІЯ: Я з такими не знайома. А що стосується “Ідіота”, то коли Настасья Пилипівна кидає гроші в камін, з цього моменту вона перестає для мене існувати. Не потрібні гроші – віднеси їх до притулку. Ні, для неї власні емоції вище всіх страждань світу … Може, я меркантильна людина … Будете ставити – не пропонуйте мені цю роль …
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Але ж гроші з вогню витягли.
АНАСТАСІЯ: Справа не в грошах, а у вчинку. Не важливо, чи буде у мене роман з чоловіком моєї подруги, я не повинна йти на зустріч з ним.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Чому?
АНАСТАСІЯ: Тому, що це чоловік моєї подруги. Може, і побачення не відбудеться, ми просто поговоримо. Але якщо я з хати вийшла нафарбована, зібрана, і в красивій білизні, значить, я її зрадила.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Коли?
АНАСТАСІЯ: У той момент, коли наділа красиву білизну.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Тобто Настасья Пилипівна наділа красиву білизну, кинувши гроші у вогонь? Цікаве трактування.
АНАСТАСІЯ: А Борисов віддав себе в той момент, коли почав шукати просте людське почуття своїми олігархічними засобами.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Що Ви маєте на увазі?
АНАСТАСІЯ: Те, що слюсар дядя Вася, у якого проблем хоч відбавляй, малу сцену не побудує, і стриптизерку за мільйон не найме. І себе в якості жердини на сцені не поставить. Щоб стати привабливим, треба віддавати, а він прийшов у театр брати. Ті, у кого є гроші і влада – повинні вести себе так, щоб їм пробачили і те й інше.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Кому винні? Всім кому винні, вони вже давно пробачили ..
АНАСТАСІЯ: А взагалі у нього комплекси.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Так, це правда … Один складський і два нафтопереробних. (Пауза) Він прийшов до нас за порятунком, за паличкою-виручалочкою. Так що ж нам його прогнати? Може він радіти не вміє? Характер – це доля … Мені в дитинстві мама казала – подивись на себе, посміхнися, ти ж радіти зовсім не вмієш. Я, коли трапляється удача, радію хвилину-дві. Потім згадую, що удача зараз, тут, в цій крапочці, а цих крапок ще стільки … тільки удачі в них немає … А коли трапляється неприємність, занурююся в неї до наступного ранку …
АНАСТАСІЯ: Виходить, ми приречені на самоїдство?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ні. Ми налаштовані природою на виживання. Як тільки з’їли банан, відразу треба озирнутися по сторонах, чи немає тигра або змії, і де ми води поп’ємо, де на нічліг залишимося? Навколо ворожий світ. Напевне, це залишилося в підсвідомості … Давайте повернемося до Чехова, час іде.
АНАСТАСІЯ: Євгене Сергійовичу, можна особисте запитання?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Як виняток.
АНАСТАСІЯ: Чому Цвєтаєва не любила Чехова?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Не знаю, може, тому, що він ніколи б не підписався під її рядком “Я знаю правду, всі інші правди – геть”. Чехов свою правду знав, але з повагою ставився до правд інших.
АНАСТАСІЯ: А хто винен, що всі герої в п’єсах Чехова не просто нещасні, а нещасні безнадійно?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Не знаю, напевне, життя винне в тому, що люди не розуміють один одного. А, взагалі, де Ви в російській літературі щасливих героїв бачили? У казках, та й то не у всіх .. Це при комуністах соціальне замовлення надійшло на «величезну і щасливу землю, яка зветься Радянською країною». До цього страждали.
АНАСТАСІЯ: А «Капітанська дочка»? Щасливий кінець.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Виключення, яке лише підтверджує правило.
АНАСТАСІЯ: Виходить, якщо не відчуваємо запаху болю, то і героя немає?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Кожній людині важко. Тому підсвідомо подобається той, кому ще гірше. У всякому разі, не відчуваєш себе самотнім. Знаєте історію про рудого клоуна?
АНАСТАСІЯ: Не пам’ятаю.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Приходить до психотерапевта мужик, каже, депресія у мене. Нічого не хочеться, того й дивись – повішуся. А лікар йому – я міг би прописати Вам пігулки, але раджу сходити в цирк. Мені теж було сумно, пішов на виставу, а там рудий клоун. Сонячний, веселий. Подивився, і всі дурниці з голови втекли. Сходіть в цирк … А мужик йому – Ні, не вийде. Лікар – Чому? Квитки не дорогі. А той – Справа не у квитках, просто рудий клоун – це я.
АНАСТАСІЯ: Сумно …
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Ось я дивлюся на Борисова, і думаю – він у театр прийшов, а мені куди йти? Мій тезко, доктор Дорн говорив, що в п’ятдесят п’ять, вже пізно міняти своє життя.
АНАСТАСІЯ: А у Вас же що не так?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Та все так … Діти роз’їхалися, дружина виросла … До завкафедри … Ми з нею тепер обоє – керівники.
АНАСТАСІЯ: Я чула, вона чудовий лінгвіст.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Так … Це дуже важливо для шлюбу.
АНАСТАСІЯ: І ми всі Вас любимо.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Але дивною любов’ю …
АНАСТАСІЯ: І Лариса …
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Що – Лариса?
АНАСТАСІЯ: А то Ви не знаєте, що вона була в Вас закохана.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Краще б вона театр більше любила. Так, перекур закінчено. Починаємо репетирувати.
Анастасія виходить на центр сцени.
АНАСТАСІЯ: «Навіщо ви говорите, що цілували землю, по якій я ходила? Мене треба вбити. Я так втомилася! Спочити б … спочити! »
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Вашу бабусю… Я ж просив – не треба страждати …
На сцені гасне світло.

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Пройшло декілька днів.
На сцені Костянтин Георгійович і Надія.
Вони грають, звертаючись до арьеру. Ми бачимо завершення їх «Вистави» так, ніби дивимось крізь скляну стіну.
Вітальня. Він сидить на дивані, на столику чайний набір.
ВІН. Де ти, де твій чай?
ВОНА. Іду-у-у!
Вона вносить тацю з чайником. По ходу діалогу розливає чай.
ВІН. Вечеряти після театру завжди пізно.
ВОНА. А до – занадто рано. І весь час дивишся на годинник – встигнеш, не встигнеш.
ВІН. Враховуючи, яку виставу ми подивилися, вечеряти треба було не до, і не після – а замість.
ВОНА. А мені сподобалося.
ВІН. Цікаво, і що?
ВОНА. Вирішення, музика …
ВІН. Музика? Швидше – так. У ній є якийсь ритм. А чия вона?
ВОНА. Том Вейтс, «Російський танець».
ВІН. Російський? Не схоже.
ВОНА. Ну, так він його назвав. Американські гірки в Америці називають «Російськими».
ВІН. Давай теж зробимо навпаки – не чаю, а вина вип’ємо.
ВОНА. Відкорковуй.
ВІН. Червоне, біле?
ВОНА. Рожеве.
Він йде зі сцени і повертається з відкритою пляшкою вина і двома келихами.
ВІН (піднімає келих). За нас! (Чокаються, випивають). Стривай, а де ж квіти?
ВОНА. Здається, в машині забула.
ВІН. Прикро …
ВОНА. Ну не ображайся, ти ж не нагадав … Головне, що ти їх мені подарував. Як завжди, в суботу.
ВІН. Шкода. Мені завжди подобалося дивитися, як, зайшовши додому, ти займаєшся квітами – підрізаєш, ставиш у воду – а потім вже робиш все інше.
ВОНА. Є жінки, які ставляться до квітів по-іншому?
ВІН. Не знаю, я давно дарую їх тільки тобі.
ВОНА. Припустимо. Налий мені ще.
Він наливає. Пауза. Мовчки п’ють вино.
ВОНА. Скажи, що такого незвичайного було в тому рахунку?
ВІН. У якому?
ВОНА. Який ти так ретельно вивчав у ресторані?
ВІН. Я вивчав рахунок?
ВОНА. До того ж так, ніби хотів вивчити напам’ять.
ВІН. А що поганого в тому, що я прочитав, за що саме маю віддати гроші?
ВОНА. Зазвичай, ти дивишся лише на підсумкову цифру.
ВІН. А сьогодні я подивився на все.
ВОНА. Неправда. Ти п’ять хвилин робив вигляд, що вивчаєш рахунок, щоб не реагувати на тих п’яних козлів, які матюкалися в трьох метрах від твоєї жінки. Замість того, щоб підійти, і дати в морду.
ВІН. По-перше, не п’ять хвилин, по-друге – задумався. Повір, мені є про що думати, крім поведінки сусідів у ресторані. По-третє, в сьогоднішньому спектаклі теж використовувався мат, але тебе це не зачіпало.
ВОНА. У театрі – мат був виправданий характером героя.
ВІН. І в ресторані теж. Мужики випили, розслабилися … Такі у них характери.
ВОНА. А ті двоє, що весь час витріщалися на мене?
ВІН. Огидні типи.
ВОНА. Отож-бо!
ВІН. І що? Треба було влаштувати скандал? Ну, звернули увагу на красиву жінку, виходить у них гарний смак. Мені навіть подобається, коли на тебе обертаються.
ВОНА. Безумовно! Адже це означає, що ти зробив правильний вибір.
ВІН. Не драматизуй! (Піднімає келих). За гарний смак – мій, твій, вина, театру.
ВОНА. А ти коли-небудь бився за дівчинку, яку образили?
ВІН. За дівчаток? Бився. Часто … А один раз – за ту, яку образили. Мало того, що мене відгамселили, так вона ще й пішла з кривдником.
ВОНА. Розумію, дівчинка тебе кинула.
ВІН. Послухай, в чому справа? Що сталося? Що не так?
ВОНА. Все так.
ВІН. Але я ж бачу, що не так. Що я такого зробив?
ВОНА. Ти все робиш так, дати пам’ятаєш, субота – театр, ресторан, квіти. А ти не роби, а зроби … щось незвичайне – наприклад, морду комусь набий!
ВІН. У ресторані? Все, тобі більше не наливати, якщо тобі п’яної бійки захотілося!
ВОНА. Захотілося! У тому-то й біда …
ВІН. Ну, добре, я поїду і наб’ю їм морду, якщо вони ще не пішли … Чи вони мені.
ВОНА. Ні, битися треба було тоді.
ВІН. (З сарказмом) Ти вирішуєш, коли треба? Чого ти хочеш?
На сцені повисає пауза.
ВОНА. Давай розмовляти …
ВІН. Ну, нарешті… знайшла місце і час.
ВОНА. Ну, будь ласка … Допоможи мені. Щось відбувається.
ВІН. Добре, давай розмовляти.
ВОНА. Коли ми молоді, нам приємно, що через нас хлопчиська б’ються. А коли дорослішаємо і заміж виходимо, то вже страшно, коли чоловік у бійку лізе. А сьогодні мені цього захотілося … І це мене здивувало … Навіть злякало … Розумієш, про що я?
ВІН. Боюся, що так.
ВОНА. Мені завжди хотілося йти додому, коли я знала, що ти вдома. А коли тебе немає – чекати на тебе. Йти до супермаркету, купувати продукти і готувати обід, хоча дуже хочеться їсти. Але без тебе – це не їжа. А тепер я перекушую на ходу …
Я ніколи з подругами про нас не говорила. Смішні були б поради, що корисно проводити час один без одного, окремо їздити у відпустку. А тепер я про це думаю. Не знаю, чи хочу я цього, але такі думки приходять у голову!
ВІН. Зачекай, зачекай, сподіваюся, мова не про те, що мене часто немає вдома, що я не хочу бути з тобою, що не приділяю уваги?
ВОНА. Звичайно, ні! Не прикидайся, ти все розумієш … Не збивай мене. Як легко було з тобою мовчати! І не треба було розпитувати, все само говорилося .
Ти звертав увагу, як голосно грає в ресторанах музика? Вона не дає говорити, але більшість обирає ресторани з музикою голоснішою. Тому, що музика дає можливість помовчати, коли розмовляти ні про що. Та й в театрі ми мовчимо, скажуть інші. У чомусь схожі на нас ….
ВІН. Мы похожи. Может, даже очень
На тех, кто нужен нам. Но не они.
Так на севере бывают летом ночи
Удивительно похожими на дни.

ВОНА. Красиво. А чиє це?
ВІН. Не пам’ятаю.
ВОНА. Правда, ми зараз лише схожі на тих, хто нам потрібен … Я думаю, думаю про це і боюся. Боюся, що говорити стане ні про що.
ВІН. Ну, ось зараз ти знайшла про що говорити … А тепер дозволь мені. Ти все аналізуєш, тонкощі вишукуєш, а хоч раз ти просто сказала мені, що любиш? Жодного разу? Я тобі в коханні зізнавався, а ти мені ніколи.
ВОНА. Для тебе так важливо слово?
ВІН. Сказати «люблю» ще не означає любити, але не сказати – означає?! А що легше сказати – «люблю» чи «не люблю»? .. Розкажи мені цю історію …
ВОНА. Яку історію?
ВІН. Звідки я знаю, яку. Але ж якась є? Тоді, на озері … Всі шумлять, базікають, а ви розмовляєте одне з одним, ніби навколо нікого немає. Ми з нею сидимо поруч, дивимося на вас, одне на одного, нічого не розуміємо і відчуваємо себе зайвими.
ВОНА. А ось про це я говорити не буду.
ВІН. Чому?
ВОНА. Тому, що якби була історія, то не було б спілкування в такій компанії. Тема закрита.
ВІН. А чому ти вважаєш, що можеш відповідати або не відповідати? Ти вважаєш, що маєш право судити всіх, а сама боїшся сказати правду.
ВОНА. Я нічого не боюся. Точніше, боюся всього, що, втім, одне й теж.
ВІН. Не знав, що ти безстрашна боягузка.
Повисає пауза.
ВОНА. Коли я була маленькою, і ми жили в комунальній квартирі, у нас в кімнаті стояла шафа.
ВІН. І ти її боялася?
ВОНА. Не перебивай. Шафі було років сто, вона займала півкімнати, у ній було багато полиць, шухляд, вона здавалася загадковим світом, в якому можна подорожувати, розкривати таємниці, знаходити скарби. Частина замків поламалася, але не всі. Ти в дитинстві любив залазити туди, куди не можна?
ВІН. Я і зараз люблю.
ВОНА. Мені суворо забороняли відкривати те, що закрите, але коли я залишалася одна, це було улюбленим заняттям. Була одна шухляда, ключі до якої я знайти не могла. І ось одного разу під купкою старих маминих рецептів я знайшла ключ. Там виявились якісь незрозумілі папери, і я спробувала її зачинити. І тут ключ застряг! Я крутила його і так, і сяк, поки він не зламався. Я намагалася витягти уламок – викруткою, ножицями, голкою – нічого не виходило. Поклала зламаний ключ на місце. І почала чекати. Чекати й боятися. Я відчувала себе злочинницею, але зізнатися у своєму злочині не могла. Чим більше часу проходило, тим неймовірнішим ставало признання.
ВІН. Батьки не помітили? Чи зробили вигляд?
ВОНА. Не знаю, але це було справжніми тортурами, я весь час чекала запитань, придумувала відповіді, одна неймовірніша за іншу … Батьки не питали, я мучилася. Стало здаватися що я – це інша дівчинка, яка викручується, ховає страх і робить вигляд, що нічого не сталося. Мені було соромно за її бездарну гру. Я спостерігала за батьками. Я вже не любила, а боялася їх, за те, що коли-небудь вони виявлять мій злочин. І за те, що зволікають з цим відкриттям. Може, вони вирішили мене так виховувати? Я не могла знайти виходу.
ВІН. І хто його знайшов?
ВОНА. Ніхто. Батьки дочекалися нової квартири, ми переїхали, а шафу, як таку, що не підлягає перевезенню, розламали і викинули. І ніяких таємниць в тому ящику не було. Але я перший раз зрозуміла, що таке ситуація, яка не має вирішення. І що таке самотність.
ВІН. І понесла ці страхи далі?
ВОНА. Змінила на нові. Розкажи мені свої.
ВІН. Навіщо тобі?
ВОНА. Легше буде … Іноді для порятунку і слова досить.
ВІН. Порятунок? … Це було давно. Ми вийшли на яхті в затоку, погода була гарною, море тихим, вода теплою. Йшли в двох милях від берега. Я помітив якийсь дивний предмет. Підходимо ближче – а це жінка пливе. Причому від берега. У макіяжі, у вухах золоті сережки … Ми покликали її, запропонували допомогу. Вона жестом показала, що все в порядку. Ми пішли далі. Йдемо, а у мене почуття тривоги, щось не так. Розвернули яхту, пішли назад, а вона зникла. Ще раз повернули, потім ще … Погода стала псуватися. Сонце зникло, море з блакитного перетворилося в сіре … подув поривчастий вітер … Ми хвилювалися разом з морем, але її так і не знайшли.
ВОНА. Ти злякався, що вона втопилася? Що ви не витягли її з води?
ВІН. Я злякався, що не прийняв правильного рішення. З одного боку – може, вона чемпіонка світу з плавання … І для того, щоб втопитися, не потрібно відпливати на дві милі … Від допомоги вона відмовилася. Витягти з води силоміць? Але ми ж не з рятувальної станції. Вона могла потім заявити, що її хотіли згвалтувати. А з іншого боку, треба було витягти … Може, вона була напідпитку? Як можна залишати жінку одну в кількох милях від берега? Адже це майже відкрите море … Якщо у відкритому морі бачать людину – звучить команда: “Людина за бортом”, “Повний назад”, “Стоп машина”, “шлюпку на воду”. І її витягають незалежно від бажання, тому що від довгого перебування в солоній воді вона могла збожеволіти … Навколо вода, а пити її не можна … Солоний розчин … Хоча ми всі в цьому розчині: крові, поту, сліз … Скрізь сіль. Сіль мажор, сіль мінор … Від народження і навіть раніше … Головне не збожеволіти …
ВОНА. У японців є таке поняття – гирі, борг честі. Тобто ти винен тому, хто тобі допоміг. Якщо допомогти на вулиці людині піднятися, що впала – це значить скористатися його положенням, щоб нав’язати йому борг вдячності. Тому краще пройти повз неї, якщо тебе не просять, це ввічливо і порядно.
ВІН. Але це ж не в Японському морі сталося! Хто чекає подяки за добру справу? Всі знають, що добро у нас карається. Соромно мені, що я так вчинив? Не знаю … Мені страшно, що я не знаю! Я весь час мучуся: так чи не так треба зробити в тій чи іншій ситуації, тут чи там? Ні, ні … Це не проблема вибору. Ти ж знаєш, я досить впевнений у собі, але ніхто не знає, що чим далі, тим більше я натикаюся на питання, що не мають відповіді. Для мене. Я не можу себе знайти, як ту жінку. І тебе … Ти ж ніколи не просила допомоги. Сьогодні вперше. Пробач, не можу більше говорити. Піду подихаю повітрям.
ВОНА. Ти хочеш повернутися в ресторан?
ВІН. Ні, просто пройдуся. Я втомився, мені треба подумати
ВОНА. Зачекай, залишся. Ми обидва втомилися, вже пізно. Куди ти в такому стані. (Бере його руки в свої, погладжує їх) Заспокойся, заспокойся … Все буде добре. Тоді на морі хмари були?
ВІН. Спочатку хмари.
ВОНА. Ось бачиш. Що ж можна було розгледіти на воді: сонце, хмари, гра води – це як у театрі, коли змінюють освітлення, щось з’являється, щось зникає. Може, і не було тієї жінки? А хвилі були?
ВІН. Ні, було тихо.
ВОНА. Заспокойся, якщо шторму не було, вона могла сама дістатися до берега, вона ж чудово плаває, якщо кілька миль вже пропливла. Вона ж не просила про допомогу?
ВІН. Не просила.
ВОНА. А інші яхти були поблизу?
ВІН. Були, але не дуже близько.
ВОНА. А скільки пройшло, поки ти повернувся?
ВІН. Хвилин двадцять …
ВОНА. Хтось міг пропливти поруч і підібрати її. Може, скутер якийсь. Адже там скрізь колом прямо. Море … (Пауза) Для мене море це мамині ноги. Довгі й сильні. Коли я була маленька, вона клала мене на них і колисала, як на хвилях …
ВІН: Людей завжди тягне до моря … Але вони в ньому не живуть, вони в ньому тільки тонуть.
ВОНА: Я знаю, що все закінчилося добре.
ВІН. Звідки?
ВОНА. Відчуваю … Я завжди відчуваю, коли ти робиш щось неправильно, навіть якщо ти про це не говориш. Слава Богу, ми багато років разом. Сядь, заспокойся, ти весь тремтиш. Не йди зараз, не залишай мене. Щоб мені не було страшно, мені спокійніше, коли ти поруч, я відчуваю захист, я знаю, що ти все вирішиш, придумаєш, знайдеш вихід. Мені з тобою добре. Я тебе не боюся. Страшно зняти перед кимось шкіру, але якщо все виходить – це щастя. Чи кохання. Ти – моє щастя. Прости мені мої дурниці, зрештою, я тільки жінка. І я люблю тебе. Я дійсно тебе люблю.
ВІН. Я теж в тобі не помилився, ти можеш заспокоїти. Тільки не смійся, але я зголоднів.
ВОНА. От і добре. Зараз я щось приготую.
ВІН. Може, замовимо чого-небудь?
ВОНА. Піцу?
ВІН. Ні. Давай суші.
ВОНА. Замовляй. І саке не забудь. А з мене – гирі.
ВІН. І гантелі. До того ж золоті.
ВОНА. Та ну тебе.
Підходить до нього і цілує його в щоку.
На арьер опускається завіса. Чути оплески. Костянтин Георгійович і Надія ще раз виходять на поклони. Повертаються назад на сцену. Їм вручають квіти, вони кланяються глядачам. Завіса знову опускається. Вони підходять ближче до авансцени. Робочі прибирають сцену.
НАДІЯ: Дякую, Костянтине Георгійовичу. Ну як?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Мені сподобалося. А Вам?
НАДІЯ: Мені теж, особливо вірші. Чиї вони?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Мої.
НАДІЯ: Так Ви – поет?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Був колись … У минулому житті.
НАДІЯ: Прочитайте ще щось.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Ну … Наприклад, майже експромт …
(Дістає з кишені в’язку ключів, починає перебирати їх у руках. Читає вірш):
Сколько слов безрассудных я Вам не сказал,
И желаемых встреч не назначил…
Не дарил Вам цветы, не носил на руках,
Не робел, приглашая на ужин,
И в своих неоправданно смелых речах
Не сказал я, что буду Вам нужен.

НАДІЯ: Чудово. Що граємо завтра? Треба замовити вихідний реквізит.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: У мене є пропозиція на сьогодні. Три місяці, як ми граємо «Виставу», я хотів би наважитися і запросити Вас на вечерю … ну, щоб відзначити перший квартал.
НАДІЯ: Дякую, ви дуже уважні, але я в цей час вже не їм.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Добре. Давайте тоді відзначимо ювілей завтра за обідом.
НАДІЯ: Перед виставою я теж не їм.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: А як же нам поспілкуватися в неформальній обстановці?
НАДІЯ: А хіба на сцені ми спілкуємося формально? Критика стверджує, що ми тут живемо. Ви ж хотіли жити. Здається, вийшло … Хороша тема для завтрашнього спектаклю – ми відзначаємо ювілей, перший …
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Відзначають перший, хоча важливіше – нульовий.
Але мені хочеться сказати щось таке, що призначене тільки для Вас, глядачам про це знати не обов’язково.
НАДІЯ: Костянтине Георгійовичу, у нас все чудово, я вам дуже вдячна. Я ніколи не була такою популярною. Кожен вечір аншлаг, і в проходах іноді стоять такі люди, що хочеться передати зі сцени крісло, щоб вони сіли … Завдяки контракту я поміняла квартиру, купила машину. Все чудово. До того ж мені треба готуватися до завтрашнього спектаклю. Скажіть, що ми завтра граємо? Я і так не завжди розумію, куди нас поведе.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ (продовжуючи перебирати ключі): Ви мене не розумієте. Я … Мені здається, це те, заради чого я все це затіяв. Біда не тоді, коли не вийшло те, чого ти сильно хотів. Не вийшло зараз – потім вийде. Біда – це коли ти нічого не хочеш. Смерть бажань … Тобто пити, їсти і так далі хочеться, але ці процеси, як кольорові кульки, які вже не тішать. Від життя ти нічого не хочеш. А я захотів. Сьогодні. Вперше за багато років.
НАДІЯ: Чого захотіли?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Полетіти з Вами на острів. Давайте полетимо на тиждень? Там всі дороги ведуть до моря.
НАДІЯ: А як же контракт? Продано квитки?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Не страшно. Виплатимо неустойку. Перенесемо на пізніший термін.
НАДІЯ (сміється): Квитки і так всі наперед розпродано. Вибачте, але я не хочу на острів.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Не хочете? Добре. Давайте в Париж, або до Венеції … А хочете – в Токіо. Квитки замовляти не треба, у мене свій літак. Він п’ять тисяч пролітає без посадки.
НАДІЯ: Та не хочу я нікуди летіти!
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Чому?
НАДІЯ: Висоту погано переношу, при посадці вуха болять.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Тоді попливемо на річковому теплоході. А потім пересядемо на морський.
НАДІЯ: В тиждень не вкладемося.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Не страшно. Якщо Ви згодні – можемо і в кругосвітнє плавання.
НАДІЯ: А морська хвороба?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Я розпочинав свою кар’єру вантажником. На пасажирському теплоході …. Старший зміни, а нас було двоє, вчив мене, що кожен повинен за ящик хапатися першим, тоді робота поділиться навпіл … В коханні, напевно, теж так. Для того, щоб полюбили тебе, треба, щоб полюбив ти.
НАДІЯ: Це умова необхідна, але ще не достатня. Костянтине Георгійовичу, чесно – спасибі за вашу відвертість. Справа в тому, що я не хочу з Вами, тому що … Ні, мені дуже подобається з Вами на сцені …
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Зачекайте. Ви п’ять хвилин тому дивилися на мене так, що я не повірю, що Ви зі мною не хочете.
НАДІЯ: Я все-таки актриса.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: А Ваші очі? Ну, Бог з ними, з очима … Сьогодні Ви тримали мене за руку так, що я відчув, що Ви до мене небайдужі. Ви вперше взяли мене на сцені за руку. І хвилину не випускали … Це теж гра?
НАДІЯ: Якщо чесно, у Вас сьогодні тремтіли руки. Тому я їх і тримала.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Тремтіли? Так, у мене вранці була неприємність. Обстріляли машину, коли я їхав на роботу, поранили водія. Весь день я провів у прокуратурі, відпустили тільки на виставу … Велика сила мистецтва.
НАДІЯ: Пробачте, але я ж не знала. Хоча … з самого початку відчувала, що щось трапилося. Треба було відмінити виставу. Вас не зачепили?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Мене зачепили … Ви … Коли мене прикрили і придавили до сидіння, я пошкодував лише про те, що не побачу Вас ввечері. Розумієте – в мені щось трапилося.
НАДІЯ: Я розумію.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Колись в молодості читав книгу … Не пам’ятаю назви. Там чоловік йшов по мосту, а незнайома йому дівчина стрибнула у воду. Він хотів кинутися, щоб врятувати, але не наважився. А потім часто приходив на цей міст і кликав: «Дівчино, киньтесь у воду ще раз – і врятуйте нас обох». Це в книжці. А в житті була інша історія. З жінкою, яка у мене працювала. Іноді ми зустрічалися поза роботою. Одного разу вона сказала, що любить мене і не може залишатися поруч просто так. Або ми змінимо щось у нашому житті, або вона піде. Я не надав цьому особливого значення, подумав – ні до чого … відбувся жартами. А за тиждень зрозумів, що – до чого, але її вже не знайшов … Я знаю, що каяття це друга помилка, але її шукають багато років. Як ви розумієте, шукають добре, але знайти не можуть … А зараз я знайшов Вас.
НАДІЯ: Знаєте, відповім відвертістю на відвертість. Коли нас запросили до кабінету Євгена Сергійовича, а потім розповіли про цей проект, про те, що ви кілька разів приходили на «Чайку» і вибрали саме мене, я подумала, що це спроба познайомитися ближче. Що «черговий купець буде приставати з люб’язностями» … З марнославства багато хто хоче дружити з актрисами.
У мене був шанувальник. Не знаю, багатший за вас чи ні … Він теж намагався залицятися. Але в мене такий характер: якщо людина не подобається, то умовляти себе, що подобається, я не буду. Тому нічого у нас з ним не вийшло … Я про самотність теж не з чуток знаю. У мене були моменти, коли приходиш додому, і хочеться квартиру з сигналізації не знімати, щоб міліція приїхала. Нехай оштрафують, але коли ходиш по своїй квартирі як по незаселеному острову, рада будь-кому, хто ставить тобі запитання, навіть якщо він з міліції … Коли почалася ця історія … не знаю, роман Ви хотіли зі мною … писати або невелике оповідання, я чекала на подібну розмову. Чекала, що Ви будете розповідати як придумали цю історію, побачивши мене в ролі Ніни, і Вам довелося побудувати малу сцену, щоб привернути мою увагу. Втім, може, і не чекала, але думала про це. Було навіть трошки прикро, а інколи – більшки, чому ж ви не починаєте залицятися … Хоча чого скаржитися? Популярність, достаток, багато заздрісників – що ще потрібно? Але буквально місяць тому, завдяки Вашим проектом, я познайомилася з однією людиною і, вибачте, закохалася.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Господи, ви ж цілий день зайняті! Коли ви встигли?
НАДІЯ: Встигла.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: І хто він, якщо не секрет? Хіба що журналіст?
НАДІЯ: Ви самі сказали ….
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Моя помилка. Треба було в контракт ввести пункт «Ніяких журналістів».
НАДІЯ: Він брав у мене інтерв’ю, кілька разів був на наших виставах …. Ви йому теж дуже подобаєтеся.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Сподіваюся, не так, як ви.
НАДІЯ: Так. На щастя, я подобаюся більше, і це чудово. Я вам дуже вдячна. Дуже вдячна. Але в мене такий характер. Можете навести довідки. Ви дивний в одному, я в іншому. Мені подобається, коли людина цікава ненароком, а не за сукупністю якостей. Загалом, ситуація, як у «Дубровському» – пізно!
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: До чого тут «Дубровський»? Ви ж з вашим журналістом ще не повінчалися?
НАДІЯ: Якщо Вам не подобається «пізно», тоді «рано». І потім – знайдеться та жінка, яку Ви шукаєте. Пройде час і все владнається. У Вас все буде добре. Раз шукаєте – значить, є надія, а це головне.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Надія помирає останньою.
НАДІЯ: Неправда. Останньою помирає людина. Костянтине Георгійовичу, що ми граємо завтра?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Завтра … Надія є, а надії немає … Ну, Ви ж запропонували. Давайте зіграємо ювілей. Євген Сергійович мав рацію, в театрі не грати – не можна!
НАДІЯ: Пробачте за недоречне запитання … Ваша дружина була на «Виставі»?
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Не повірите, але і їй Ви сподобались більше.
НАДІЯ: Дякую. До зустрічі. (Посміхається). І не з’являтися у суді. Хоча Ви ніколи не запізнюєтеся. Це я одного разу, і то неправда. Завтра ми маємо зіграти ще краще.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Обов’язково. Обіцяю, що руки тремтіти не будуть.
Прибирає зв’язку ключів до кишені.
НАДІЯ: Будьте обережні.
КОСТЯНТИН ГЕОРГІЙОВИЧ: Напевне, я нервував, збираючись запросити Вас на вечерю. Тепер це позаду. Вибачте …
Костянтин Георгійович виходить першим.

КАРТИНА П’ЯТА
Минув день.
По сцені нервово ходить Надія. Входить Анастасія.
АНАСТАСІЯ. Тобі просили передати.
Передає Надії конверт. Надія кидає його на столик.
НАДІЯ. Потім, потім, Настю, зараз не до цього. Де ж Борисов? Вже час, повний зал, а його немає?
АНАСТАСІЯ. Не телефонував?
НАДІЯ. Ні. А охорона його на місці?
АНАСТАСІЯ. Не знаю, не звернула уваги. Хоча постривай, по-моєму, сьогодні проходили без обшуку. І Євген Сергійович нічого не знає?
Рішуче входить Євген Сергійович, в руці у нього запалена сигарета.
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Вистави не буде. Все, Надіє, не нервуй. Анастасіє, заберіть сигарету (затягується, віддає їй сигарету, вона йде). Все, все. Всі зі сцени, я маю зробити оголошення. Піднімайте завісу. (Звертається до гіпотетичних глядачів) Шановні панове. Вистави сьогодні не буде. Гроші можна отримати в касі.
Крики з ЗАЛУ: Ми три ціни за квиток заплатили! Перенесіть спектакль на інший день! А що, власне, сталося?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Сталося те, що головний герой не може брати участі у виставах. (Обернувшись до робітників сцени) Опускайте завісу, вашу бабусю…
Завіса опускається. Надія підбігає до худрука.
НАДІЯ: Що сталося? З ним щось сталося?
На сцену швидким кроком входить Лариса.
ЛАРИСА: Ви чули, зараз по телевізору передали …
Євген Сергійович різко обертається і поглядом зупиняє її. Лариса осікуєтся.
НАДІЯ: Що передали?
ЛАРИСА (після паузи): В цьому році очікують … дуже спекотне літо.
На сцену слідом за Ларисою швидко виходить Анастасія, бере її під руку і веде зі сцени.
НАДІЯ: Євгене Сергійовичу, що трапилося? У чому справа?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Справа в тому … що Костянтин Георгійович … полетів на свій острів.
НАДІЯ: Надовго?
ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ: Не знаю, можливо, назавжди. Але ти не переймайся. Тепер у нас є мала сцена. І ми з тобою чудовий спектакль за Чеховим зробимо. Йдемо, йдемо …
НАДІЯ. Ідіть, Євгене Сергійовичу, я вас наздожену.
Євген Сергійович йде. Надія бере зі столика лист, починає читати.

НАДІЯ. Здравствуйте, Надю! Пишу Вам щиро – здрастуйте! Коли Ви будете читати ці рядки, мене вже не буде поруч. Здається так годиться розпочинати прощальні листи.
Контракт буде оплачено повністю. Для мене це важливо. Не хочу бути винним перед Вами, як і звинувачувати Вас.
Щодо того, що “мине час і все владнається” – Ви помиляєтесь. Минаємо ми. Час залишається.
Вчорашній замах показав, якою близькою є смерть. Хоча вся наша «Вистава» була замахом … Тепер вже й не знаю на що …

Пауза. Далі читає мовчки. Потім рве папір на дрібні шматочки, які падають на сцену. Іде.
На сцені повільно гасне світло. Висвітленою залишається тільки та частина сцени, на якій лежать шматки порваного листа.

ГОЛОС Костянтин Георгійович (озвучує непрочитане Надією):
Я вибрав Вас для порятунку. Не вийшло.
Коли людина тоне, її може врятувати тільки той, хто поруч. Поруч у житті, а не на сцені. Умова необхідна, але, на жаль, не достатня … Вибачте і прощавайте. Виставу закінчено.

місто Одеса, грудень 150-го року від народження А. П. Чехова

Телефони автора в Одесі: +38 (048) 718-06-03, 786-91-69, +38 (050) 316-34-30
E-mail: forte@eurocom.od.ua
Телефони перекладача в Києві +38(044) 562-73-29 , 541-25-30, +38(067) 283-77-51
E-mail^ nevolov@bigmir.net: