ШТИК
Драматичний монолог
Я батько. І я копаю картоплю. Жінка заслала. Каже – треба ж чимось твого проглота годувати. Он, сидить у садку – вавакає. А я тут. Копаю. Жарко як в чорта, а я копаю. Вивертаю картоплю нагору, розбиваю грудки, а вже жінка тоді з відрами збирає, дрібну до дрібної, велику до великої, посадку до посадки. Он вона біжить з новими відрами. Жарко як в чорта, а їй хоть би що. Я їй триста разів казав. Та давай продамо, давай продамо цей город, на біса він нам здався. Ми на автобусі викатуємо в рази більше. Задоволення ніякого, смаку ніякого. А вона – нє, то дідова картопля. То дідів город. Не можна продавать. Ніби то її дід. То мій батько. Ну, він такий старий був, що всі казали на нього – дід. Страшне жарко, але копаю. Мені іноді здається, що з землі тягнуться чорні руки і тримають мене… за ноги, за руки, за рота, за живіт. Лопата вдаряється об щось залізне. Я схиляюсь, розгрібаю грудки. Я викопав на городі штик. Старий іржавий штик від трьохлінійної гвинтівки
Я дід. І мені шиють справу Прийшла постанова від совєтів – усю зброю здати. Борьба з бандітізмом. Мою трьохлінієчку? Нє. Вона ж моя. Вона ж чорна аж блистить, я її змазував кожен день. Моя. Нє, ну я з неї і стріляв там разів може три, коли кум Петрович набої давав. По пьянці. Та як то здати? Я ж із неї чорта вбив. У нас у селі кажуть, що у центрі вихора живе чорт. І як ти стрельнеш у центр вихора святою кулею, то ти чорта уб’єш. А як ти чорта вб’єш, то таких чобіт нашиєш – зносу не буде. З його шкіри – чоботи. Чорт батька забрав, а я його вбив. І ходжу тепер в його чоботах, а вони мені… ЗДАТИ? Я її ще в 27-му знайшов, тоді коли за селом бій був, тоді коли… Ну, уявляєте пацану – ружжо? То я й забрав. Так шо хрін їм, а не мою гвинтівочку. Хоч весь город перекопайте – не знайдете.
Я прадід. І я стою за селом і тримаюсь за живіт. Це ж треба було так нажертися. Казав же жінці – не готуй на вечір стільки. Навіщо? Не треба. А вона мені – нє, хай усі знають, як хазяї їдять. Ми ж тепер хазяї. Хай усі знають. І ми тільки за стіл сіли, кум Петро у двері – їдуть! Їдуть… То я тільки лопату схопити встиг, побігли. Ми їх коло ставка перестріли. Хлопці передніх з коней позбивали і на землі молотили. А я за останнім побіг, молодий такий, швидкий, з новою гвинтівочкою. Я його до дерева притис – землі тобі? зерна тобі? Кров’ю ти вмиєшся, а не зерна. Я лопатою замахнувся… і нахромився на його штик. Кум Петро каже – це штикове, проникаюче, ти затисни і тримай. А ми зараз, ми тобі все зашиємо, ми тобі все заштопаємо. Ми зараз. Ти тримай. Ти тримай, а ми зараз. І я тримаю. Що ж я, дурний, відпустити? Я ж знаю – як відпущу, то я одразу помру. А я хазяїн, мені жити треба. Мені ж копати треба. У мене посадка. Мені ніколи… Жити
Аз букі веді глаголь добро живот земля земля
Я син. І внук. І правнук. І я вам усе то розказую, бо усе те було зі мною. Бо то і є – я. Батько. Дід. І прадід. Вони усі тут. В мені. І підо мною. А я на них стою. На своїй землі. На нашій.
Аз букі веді глаголь добро живот земля
Автор тексту і права: Алекс Боровенський, 2017
