Митець у тілі офіціанта
Експресивно, неоднозначно, трохи іронічно, та все ж
– це була драма одного короткого життя.
«До неймовірного неймовірна» вистава Ірини Калашникової «Торішній сніг» за п’єсою Олега Миколайчука-Низовця, із Сергієм Мельником у головній ролі. та незрівнянними Мальвіною Салійчук, Олександрою Польгуй.
Наш глядач уже готовий до викликів сцени. Та це аж ніяк не завадило Центру Леся Курбаса здивувати, зачарувати та змусити замислитися. Тож, нумо з початку…
Текст не без іронії. Персонаж глузує, дозволяє собі фарс та обсипає публіку прихованими натяками. Він сміється, та це, як стає зрозуміло, лише кпини в бік життя та усталеного порядку. Альфонсо на сцені – особа непересічна з динамічним характером. Завдяки чудово підібраному тону та неперевершеній міміці актора, герой відкрився у вдалому світлі. Митець у тілі простого офіціанта – можливо, саме так, за нагоди, потрібно буде розповідати про перебіг вистави. Досі молодий Альфонсо, ніяк не може примирити глядача з очевидною тезою – він помер, хай би якими живими та актуальними не лунали репліки. Упродовж одного акту публіка зацікавлено спостерігає, які причини довели неабиякого ловеласа до суперечливого фіналу.
Чиста, як ранковий сніг, Мія, віроломна, наче спонтанна хуртовина, Дорота, жадана Мірабель, несамовита Аманда та загадкова Діана – всі ці жінки, так чи інакше були причетні до земного шляху Альфонсо і кожна з них, певною мірою насичувала його жагою до життя.
Чи замислювалися ви коли-небудь, який шлях проходить ваша чашка кави від кавоварки і до крайнього столику в ресторані? Які інтриги та почуття переживає той, хто ставить горнятко на стіл?
Певно глядач устиг помітити, що за той час доки чашка чаю встигла охолонути, на сцені вже промчало ціле життя в ритмі танго. Танець смерті – автор недаремно обрав саме його символом п’єси, адже суть відносно проста – встигати за тактом партнера та вчасно «відставляти» ноги, чого, можливо, не вистачало ученицям Альфонсо. По-своєму, кожна з них не зробила того самого вдалого кроку і цим провалила іспит, назавжди лишившись у заметах торішнього снігу.
Відповідь на питання «Чи кохав Альфонсо?» залишиться для нас за кулісами. Адже вся суть полягала не у втрачених почуттях, а в торішньому снігові. Ностальгія за минулим, та до трепету ніжне ставлення зі спогадами. Альфонсо однозначно не той, кого ведуть під вінець або зневажають сном посеред уроку. Він мисливець, колекціонер, для окремих – приборкувач, та це не віднімає у його творчої душі заслуг перед мистецтвом. Будучи зухвалим романтиком, він дарує своїм «ученицям» незабутні вечори та спогади, але ні в якому разі не порушує принципів танго. Може в цьому і була прихована іронія. У світі, де його особі відведена роль чути та розуміти профанів, він сам загрався у вибагливого гостя та офіціанта. Як би там не було, вистава дає свій погляд на це питання.
Ось тут починається оповідь вражень. Порожня сцена та мінімум умовного реквізиту – цього було достатньо, аби висвітлити живу тему. У розпорядженні трьох акторів було вкрай мало, як на перший погляд: світло софітів, стілець, драбина та одна пісня.
Але як же це вдало обіграли!
Глядач не помічав зумисну відсутність простих елементів – пляшки вина чи манекена, наприклад. Усе чудово замінила пантоміма та професійний підхід акторів. На публіку не виносять ляльок, зовсім ні. Натомість, їх роль беруть на себе акторки, що тільки додало п’єсі влучної курйозності. Подивувала також відточена хореографія. Може здатися, що виконувати один танець під єдину мелодію не так уже й віртуозно, але рухи відточені, пластика не скута.
Звісно, неповторне враження на глядачів справляла міміка. Її було вдосталь, щоб навіть без реплік розуміти настрій персонажів. Голос та інтонація самого Альфонсо створили водночас загадкове, але привабливе враження. Для відвертості потрібно нагадати, що текст новий і сприйняти його можна по-різному. Але з упевненістю можна заявити, що на сцені він прожив свою роль до кінця.
Тамара Федик,
Київський університет імені Бориса Грінченка
Фотограф Костянтин Стрілець.
