Володимир Сердюк
ВАЛЕНТИН ПЕТРОВИЧ
(П’єса на одну дію.)
Дійові особи:
СОЛДАТ – будь-якої статі, будь-якого віку.
СТАРИЙ – дорослий чоловік/жінка.
Сценографія:
Сцена затемнена. Яскраво освітлено лише сміттєвий бак під вуличним ліхтарем.
(Гарне місце для логотипів спонсорів.)
ДІЯ ПЕРША.
ЯВА ПЕРША.
Солдат з поліетиленовим пакетом підходить до сміттєвого баку. Заглядає в бак.
ІСТОРІЯ ПРО ПОВАГУ.
СОЛДАТ. Ну ось чому вони такі непослідовні?
СТАРИЙ. Вони послідовні.
СОЛДАТ. Ти хто?
СТАРИЙ. Я старий.
СОЛДАТ. Я не запитую тебе звідки тобі відомо про їхню послідовність. Я запитую тебе хто ти.
СТАРИЙ. Я – бомжик.
СОЛДАТ. Це як?
СТАРИЙ. Без означеного місця житла.
СОЛДАТ. Людина.
СТАРИЙ. Що?
СОЛДАТ. Першим словом має бути Людина.
СТАРИЙ. Ну, бомжик – то ж і є така людина.
СОЛДАТ. У твоїх словах я відчуваю неповагу.
СТАРИЙ. До кого?
СОЛДАТ. В першу чергу твою неповагу до самого себе. Хто тебе так називає?
СТАРИЙ. Місцеві прибиральники.
СОЛДАТ. А ще хто?
СТАРИЙ. Дільничний поліцай.
СОЛДАТ. То от звідкіля ті ноги ростуть.
СТАРИЙ. Звідки?
СОЛДАТ. З бездушного ставлення до тебе дільничного поліціанта.
СТАРИЙ. А хіба інакше буває?
СОЛДАТ. У тих місцях, звідкіля я, повага до особистості завжди стоїть на першому місці.
СТАРИЙ. Ну, знаєш, різні бувають особистості – не кожна з них і заслуговує на повагу…
СОЛДАТ. Одного вечора до нашої траншеї заповзла змія.
СТАРИЙ. Ого.
СОЛДАТ. Ми сиділи навпочіпки. Нагорі гуркотіли вибухи. Ми не ворушилися, бо над нами висів ворожий дрон-коректор. Ми прикидалися купкою каміння. Може, зверху так і виглядало. Бо ми були у брудному камуфляжі, присипані землею та пилюкою. А, може, оператор дрона знущався з нас, намагаючись викликати паніку. Щоб ми спробували втекти – і демаскували себе. Тому ми й не рухалися. Ми так вжилися в образи камінців, що навіть забули як то – підскочити і бігти. Каміння не бігає. Та й ноги позатікали.
СТАРИЙ. А що змія?
СОЛДАТ. Яка змія?
СТАРИЙ. Та, що заповзла до вашої траншеї.
СОЛДАТ. Вона придивилася до нас, зрозуміла що ми сіре каміння, і сховалася під нами.
СТАРИЙ. Під кимось конкретним?
СОЛДАТ. Ми там лежали покотом. Годі було розібратися – де чия рука чи нога. Змія заповзла під нас.
СТАРИЙ. Тобто, під каміння?
СОЛДАТ. Тобто, під каміння.
СТАРИЙ. І в чому смисл?
СОЛДАТ. У повазі.
СТАРИЙ. До кого?
СОЛДАТ. До всього живого.
СТАРИЙ. Як це?
СОЛДАТ. Змія під нас сховалася від погибелі.
СТАРИЙ. Я зрозумів.
СОЛДАТ. Вона втікала від того, що творилося нагорі. Вона втікала від смерті, від російської армії.
СТАРИЙ. І..?
СОЛДАТ. І залишилася жити з нами.
СТАРИЙ. Навіть коли бомбардування припинилося?
СОЛДАТ. Залишилася назавжди. Спала з нами, їла з нами. Поводилася немов домашній кіт.
СТАРИЙ. Лише то була змія.
СОЛДАТ. Тільки то була змія. Коли їй вдавалося уполювати мишей, то вона спершу показувала їх нам. Ми її заспокоювали: добре-добре, то твоя здобич, не треба нею ділитися з нами – їж сама.
СТАРИЙ. І про що ця історія?..
СОЛДАТ. Про взаємоповагу та самоповагу.
СТАРИЙ. А я тут до чого?
СОЛДАТ. Ти не достатньо себе поважаєш, якщо погодився на принизливу назву своєї особистості.
СТАРИЙ. Не зрозумів?
СОЛДАТ. Ну, «бомжик».
СТАРИЙ. А треба?
СОЛДАТ. А треба – бомж.
СТАРИЙ. Зрозумів – ти приколюєшся з мене!
СОЛДАТ. Змія відчувала все, навіть не розуміючи, а людині людина повинна пояснювати очевидне?
СТАРИЙ. Ні. Не пояснюй. Не треба.
(ПАУЗА)
СОЛДАТ (Сам до себе). Хоч би тут було щось червоне – шматок тканини, чи червоний папір.
СТАРИЙ. Ні, сьогодні там такого немає.
Чоловік відсуває сміттєвого бака. За ним, на рибальському стільчику сидить людина.
(ПАУЗА)
СОЛДАТ. А ти хто такий?
СТАРИЙ. Сиджу собі тут.
СОЛДАТ. КПП?
СТАРИЙ. Та ні. Самотність.
СОЛДАТ. Полюєш на цінні речі?
СТАРИЙ. Які цінні речі?
СОЛДАТ. Папір, картон, скло.
СТАРИЙ. Ні, я не сміттяр.
СОЛДАТ. А хто?
СТАРИЙ. Старий на пенсії. Теж хочу ще брати участь у подіях.
СОЛДАТ. У житті?
СТАРИЙ. Ну, поки живий, то й у житті, мій постачальнику.
СОЛДАТ. Я тобі не постачальник. Я – інженер.
СТАРИЙ. Тепер ти солдат.
СОЛДАТ. А як ти знаєш? На мені спортивний костюм, а те, що я підстрижений – так зараз усі так стрижуться. Ніби мода така.
СТАРИЙ. Бо ти у берцях вийшов.
СОЛДАТ. О! Точно. А я й не помітив.
СТАРИЙ. Це добре, що не помітив – отже – ти воїн.
СОЛДАТ. Так, у відпустці. А інші чоловіки як взуваються, коли сміття виносять?
СТАРИЙ. У капцях.
СОЛДАТ. Може хтось і берці має. Туристи, там – мисливці.
СТАРИЙ. Вони б не зашнурували своїх черевиків.
СОЛДАТ. Оце й усе? І з цього ти робиш висновок, ніби я воїн?
СТАРИЙ. І то, вправний воїн.
СОЛДАТ. Чому ж це ти робиш такі висновки?
СТАРИЙ. Бо кожного разу, вибігаючи з приміщення, ти готовий до несподіваного розвитку подій.
СОЛДАТ. Яких?
СТАРИЙ. Бомбардування, терміновий виїзд. Шикування по тривозі, врешті-решт.
СОЛДАТ. Це ж треба. Та ти, схоже, якийсь місцевий Шерлок Холмс.
СТАРИЙ. Просто професійна увага до деталей.
СОЛДАТ. То ти рибалка?
СТАРИЙ. Чому ти так вирішив?
СОЛДАТ. Бо ти сидиш на рибальському стільчику. Рибалки терплячі та спостережливі – постійно дивляться на воду, хоч там і нічого не відбувається.
СТАРИЙ. Я художник. І сиджу на стільчику для пленерів.
СОЛДАТ. Яких іще пленерів?
СТАРИЙ. Так називається малювання на вулиці, коли зображаєш пейзаж, наприклад.
СОЛДАТ. Тоді я теж художник.
СТАРИЙ. Правда?
СОЛДАТ. Еге ж. Я там тих пейзажів надивився. Фактично уся моя служба складається зі спостереження за станом пейзажів.
СТАРИЙ. Посадки?
СОЛДАТ. Не тільки. Яри, терикони. Та й степові горизонти можуть багато про що розповісти як ворог наближається.
СТАРИЙ. Знаю. Найважче спостерігати горизонт на сході Сонця, та під час того як воно сідає.
СОЛДАТ. Розмивається тоді горизонт…
СТАРИЙ. Цим користувалися ще британські підрозділи SAS під час другої світової війни. Вони тоді свої автівки в Африці фарбували у рожевий колір.
СОЛДАТ. Ото ще маскування! Рожева пантера?
СТАРИЙ. Смієшся? А у військових цей колір так і називається: Pink Panther.
СОЛДАТ. Прикольно. І що ж ти ще в мені помітив?
СТАРИЙ. Що ти маєш пляшечку з алкоголем у нагрудній кишені.
СОЛДАТ. Ого! Та ти алкаш?!
СТАРИЙ. Не зовсім. Я вже покинув вищу лігу цього спорту. Та старим, кажуть, можна по тридцять шість грамів на день. «Вино – то молоко для старих.»
СОЛДАТ. Та ти поет, виявляється.
СТАРИЙ. Ні. То, схоже, Азамі так сказав.
СОЛДАТ: Або Хаям.
СТАРИЙ. Або Хаям. Хтось авторитетний. Щодо Азамі я не впевнений, а ось Хаям, кажуть, знався на цій справі.
СОЛДАТ. І що ж тобі до моєї пляшечки? Я зазвичай смокчу собі з її шийки. Тобі не дам, бо це не гігієнічно.
СТАРИЙ. А ти відкрути покришку і налий туди. Мені вистачить. Я випиваю строго по 36 грамів на день. І мені це йде на користь.
СОЛДАТ. Хіба ж у корку 36 грам?
СТАРИЙ. Дванадцять. Я ж не випиваю усієї денної норми за раз. Тричі на день по дванадцять – і цього мені вистачає.
СОЛДАТ. Умовив. Мені не шкода.
Солдат наливає спиртне у кришечку. Старий випиває.
CТАРИЙ. І як тобі суспільство, після повернення з фронту?
СОЛДАТ. Я лише у короткочасній відпустці.
СТАРИЙ. Вибач, я ж не знав. Людей упізнаєш?
СОЛДАТ. Я все більше починаю любити собак…
СТАРИЙ. Невже все аж так погано?
СОЛДАТ. Обличчя у них тепер злі.
СТАРИЙ. Може напружені, зосереджені? Проблем тепер на кожного вистачає…
СОЛДАТ. То ти зосереджений – я напружений. Хіба ж я не бачу? А люди переважно злі, нахабні, втратили відчуття міри. Я усім їм поступаюся, а мені – ніхто, летять, поспішають, нікого не бачать.
СТАРИЙ. На фронті ж теж усі рвуться вперед?
СОЛДАТ. Рвуться та не нариваються. Бездумно ніхто не поспішає. Ломанешся – так і відхопиш першим. Нахабних війна карає. Я живий, бо там я кланяюся кулям, не розслабляюся.
СТАРИЙ. Коли тебе цивільні не помічають, мовчи і усміхайся. Зламай їхній стереотип, вони тебе й помічатимуть.
СОЛДАТ. Чому помічатимуть?
СТАРИЙ. Бо як мовчиш і посміхаєшся – значить небезпечний. Вони й пригальмують перед тобою.
СОЛДАТ. Вмикати психа? Не хочу витрачати на те сил. Я ж у відпустці – тож повинен відпочивати.
СТАРИЙ. І чого тоді ти отут вештаєшся?
СОЛДАТ. Моя чомусь не любить викидати сміття. Доводиться самому виносити.
СТАРИЙ. Та й правильно – жінки не повинні торкатися сміття, бачити вбивство, ховати рідних…
СОЛДАТ. Скидається, що сама смерть не є проблемою. Проблеми лише оточують і супроводжують смерть…
СТАРИЙ. А ти не чув де у нас похований Святий Валентин?
СОЛДАТ. Ні.
СТАРИЙ. У Стрию, поблизу Львова. Тут, в Україні.
СОЛДАТ. Ось і поговорили.
(ПАУЗА)
СТАРИЙ. Та це ще непогана розмова.
СОЛДАТ. Бувають важчі.
СТАРИЙ. Найважче мені спілкуватися з науковцями. Отак, сказанеш, що-небудь, а вони зроблять із твого вислову постулат, і потім тобі ж доводять помилковість цього постулату. Я вже, і так і так, стримуюсь, намагаюся їх не нервувати, а вони все одно нервуються.
СОЛДАТ. Може їм так подобається? Сам процес – підловлювати тебе на гачок?
СТАРИЙ. Схоже, так влаштований їхній науковий мозок. Але ти ж не науковець?
СОЛДАТ. О, ні, Бог милував.
СТАРИЙ. Хоча, спілкування теж іноді хочеться. Хоч би з кимось, але так щоб воно не було обов’язковим.
СОЛДАТ. Ти що, не отримуєш листів?
СТАРИЙ. Та чомусь не пишуть.
СОЛДАТ. То напиши собі листа сам.
СТАРИЙ. Хіба ж то спілкування? Односторонній рух якийсь виходить.
СОЛДАТ. Лівою рукою.
СТАРИЙ. Мене сержант учив міняти руку.
СОЛДАТ. Та ну їх, з їхнім спілкуванням! Зайдеш до мережі розважитися, а там лише про космічні трагедії та близький кінець світу.
СТАРИЙ. А ти його ознак навколо себе хіба не бачиш?
СОЛДАТ. Тут, де війни немає – ні, не бачу. Світять ліхтарі, люди сидять у кафе, гуляють з дітьми, гасають на лакованих автівках. Тут, схоже, люди не замислюються про війну, свій кінець чи кінець світу.
СТАРИЙ. Думати, ніби кінця світу не настане, можуть лише ті, хто сам не бачив попереднього кінця світу.
СОЛДАТ. Я вже бачив кінець світу в різних позах на різних позиціях.
СТАРИЙ. І я.
СОЛДАТ. І ти?
СТАРИЙ. Це ж не перша війна.
СОЛДАТ. У мене – перша.
СТАРИЙ. Тому вона й складає на тебе таке потужне враження.
СОЛДАТ. А ти скільки війн бачив?
СТАРИЙ. Великих – чотири. А малих – без ліку.
СОЛДАТ. Малі війни швидко закінчувалися? Як семиденна?
СТАРИЙ. Так. Іноді малі війни тривали місяцями – часто один сезон, поки не розпочиналися дощі, або не ставали морози.
СОЛДАТ. І що тоді?
СТАРИЙ. Їх нам навіть не записували до військових квитків. Ми вантажилися на тягачі, а до заднього борту прив’язували мітли, які волочилися за нами, замітаючи слід…
СОЛДАТ. Навіщо це ви так робили?
СТАРИЙ. То давня традиція така – замести свій слід, щоби війна не знайшла тебе. І не прийшла за тобою до твого дому.
СОЛДАТ. Круто. А я, як повернувся, лише руки помив.
СТАРИЙ. Бо ти ж іще на ту війну повернешся.
СОЛДАТ. Так. Відпочиваю я тут, але не розслабляюся.
(ПАУЗА)
СТАРИЙ. Цей світ дивний.
СОЛДАТ. Так точно. А на війні він взагалі, весь поламаний і перекручений. Одні гинуть миттєво, навіть і не зрозумівши, що вони на війні – інші ходять без жодної подряпини і раптом гинуть, вже маючи величезний військовий досвід, до когось в окоп на «нулі» вповзають ворожі розвідники, і ріжуть його ножем. Ножем – без пострілів. А десь у тилу ворожа ракета влучає у штаб, і вбиває сотні людей одразу, хоча їм здавалося, ніби вони усі перебувають у тилу, і навколо них працює протиповітряна оборона. Ось як так?!
СТАРИЙ. Та кожен з нас чув чи бачив різні попередження, але не придавав їм значення. Щось ми відчували перед бідою, про щось нас хтось попереджав, задовго до біди.
СОЛДАТ. Послухай! Це ж треба – я прожити пів життя, і лише зараз зміг зрозуміти мудрість слів бабці, які вона приказувала мені маленькому, щоби не плакав: “У Бога на кожного з нас свої плани…
СТАРИЙ. …А зрозуміти мудрість тих планів ми не подужаємо.”
СОЛДАТ. Кожен наш день може бути останнім.
СТАРИЙ. Сумувати за днем останнім безглуздо.
СОЛДАТ. Як це? Через те, що вже пізно..?
СТАРИЙ. Чому ж тоді одразу не почати сумувати за днем першим, подумай?
СОЛДАТ. Бо день перший – то завжди весело.
СТАРИЙ. Але наслідки жодного з них нам так і залишаються невідомими.
СОЛДАТ. Оце ти вже загнув! І як тепер мені з цим знанням жити далі?!
СТАРИЙ. Та нічого страшного. Поживеш подовше – і ти до цього звикнеш.
(ПАУЗА)
ЯВА ДРУГА.
Ті ж самі. Там же.
ПРО ОБОВ’ЯЗКИ ЧОЛОВІКА
СТАРИЙ. Жінок треба тішити чимось іншим, аніж цукерками у червоних обгортках.
СОЛДАТ. Чим же ще?
СТАРИЙ. Треба виконувати їхні мрії.
СОЛДАТ. Оце вже! Я тобі хто, чарівник?
СТАРИЙ. Та і я ж не чарівник, а спромігся втілити мрію своєї дружини.
СОЛДАТ. Як це?
СТАРИЙ. Вона була художницею, і мріяла побувати у будинку Рембрандта, в Амстердамі.
СОЛДАТ. Ну, то ви й поїхали туди?
СТАРИЙ. Та ж не так усе просто тоді було. За часів життя під «совєтами» ми існували немов у тюрмі: ніхто нікуди просто так поїхати не міг. А вона мріяла. І я підтримував оцю її мірю.
СОЛДАТ. Яким ще чином?
СТАРИЙ. Ось, лягали ми спати, а вона казала: «Так хочеться зайти до майстерні Рембрандта і доторкнутися до його пензлів…», а я відповідав – «Обов’язково ще поїдемо», – і вона засинала щасливою.
СОЛДАТ. Схоже на обман. На якусь гру словами.
СТАРИЙ. І мені тоді теж так здавалося. Навіть соромно було таке промовляти, знаючи що ніяке кагебе нас до Нідерландів не відпустить, по-перше. І грошей на таку подорож ми не маємо, по-друге. Але я так говорив, і вона мені вірила. Настали роки, коли ми вже мали інтернет, я зайшов на сайт музею Рембрандта в Амстердамі, щоб подивитися вартість одного квитка для входу, і з жахом зрозумів, що він коштує дорожче за мою місячну зарплату. А треба ж два.
СОЛДАТ. А скільки ти тоді заробляв?
СТАРИЙ. Долар на місяць.
СОЛДАТ. Мало.
СТАРИЙ. Страшенно мало. Потім, пізніше, я почав заробляти по п’ять доларів на місяць, потім і двадцять, і сто. І ось тоді лише ми поїхали до Амстердама.
СОЛДАТ. Самі? Туристами?
СТАРИЙ. Ні, наша донька вже там проживала, в Амстердамі. Вона й оформила нам запрошення, а ми тут, у посольстві Нідерландів, візи отримали.
СОЛДАТ. І пішли до музею?
СТАРИЙ. Пішли.
СОЛДАТ. А там?
СТАРИЙ. Квитки все одно були занадто дорогими для нас – сімнадцять п’ятдесят. На двох – тридцять п’ять євро. Але ми ризикнули.
СОЛДАТ. Ну і в чому тут виконання мрії? Накопич собі грошей, та й поїдь будь-куди.
СТАРИЙ. Не в цьому справа. Чоловік повинен у критичний момент повестися як чоловік – без цього жіноча мрія не здійсниться.
СОЛДАТ. А ти, прямо такий – герой?
СТАРИЙ. Схоже, ні. Але щось героїчне в мені є. Як і у тобі.
СОЛДАТ. Оце вже сексизм.
СТАРИЙ. Ба більше я тобі скажу, навіть на межі хуліганства.
СОЛДАТ. Ану-ану?
СТАРИЙ. Будиночок Рембрандта має багато поверхів, від підвалу до горища, і десь там, на третьому чи четвертому поверхові розташована художня майстерня Рембрандта. І ми туди зайшли. Враження дружина отримала хвилюючі: «Ах-ах, яке світло, ах-ах, його власна колекція!» Але конкретне місце праці Рембрандта, куточок де мольберт стоїть навпроти завішеного простирадлом вікна, було оточене канатами: подивитися можна, а підійти доторкнутися – зась.
СОЛДАТ. Пропала мрія.
СТАРИЙ. Ні. Я зняв один канат з гачка, наказав дружині йти до мольберта, а сам знову повісив перепону, щоби інші туристи не порушували спокою музею. Ніхто нам і слова не сказав. Повітря, ніби згустилося, і я відчував, що настала рішуча мить, якої я не маю втратити – я повинен був негайно втілити мрію своєї дружини. Я стояв з іншого боку, за канатами, а моя дружина вивчала речі Рембрандта. «Можна я торкнуся його пензликів?» – запитала вона мене. «Можна» – відповів я. «А можна я сяду на його стільчика перед мольбертом? Хочу роздивитися як він ґрунтував своє полотно?» – запитала дружина. «Сідай.» – дозволив їй я. «О, левкас!» – промовила вона – «Я теж так умію. А можеш мене сфотографувати перед мольбертом Рембрандта?» – запитала вона. «Можу.» – відповів я, і сфотографував її.
СОЛДАТ. І що?
СТАРИЙ. І все. Ми вийшли звідти. Але дружина була мені тихо вдячна. Розумієш?
СОЛДАТ. Ні.
СТАРИЙ. Вона могла б туди приїхати і без мене. Вона могла би прийти до музею і сама. Але наважитися зайти за канати, без мене, вона б не змогла ніколи. Власне виховання би їй завадило, бо воно у неї було таке – класичне – занадто культурна.
СОЛДАТ. А ти хуліган?
СТАРИЙ. Я був рішучий мужчина.
СОЛДАТ. Коли?
СТАРИЙ. Коли було треба.
СОЛДАТ. А зараз?
СТАРИЙ. І зараз оце тепер тобі йолопові пояснюю, що ти, як кожен чоловік, маєш свій чоловічий потенціал. Ти це знаєш. Але до зустрічі зі мною, ти не розумів, що використати цей свій потенціал ти повинен для втілення жіночої мрії. Ось так.
СОЛДАТ. Оце й усе?
СТАРИЙ. Оце й усе.
СОЛДАТ. І жінка твоя тепер щаслива?
СТАРИЙ. Вона вже померла, на жаль. Але у її житті були миті щастя, які подарував їй я. І те, про що я тобі розповів, це лише одна з тих митей.
СОЛДАТ. А мені тепер що робити з цим знанням?
СТАРИЙ. Втілюй у життя мрії своєї дружини.
СОЛДАТ. Ясно. Хоча, Рембрандт був лише п’ятдесят сьомий у рейтингу Нідерландських художників свого часу. Ти це знав?
СТАРИЙ. Ні, не знав, і над таким я навіть не замислююся.
СОЛДАТ. Чому?
СТАРИЙ. Бо й ти, у шерензі свого армійського підрозділу, теж не стоїш першим.
СОЛДАТ. Ні. Першим не стою.
СТАРИЙ. І в цьому ж немає нічого образливого?
СОЛДАТ. Немає у цьому нічого образливого. Бо ми всі є солдатами одного підрозділу зі спільним завданням.
СТАРИЙ. Отак і художники – хтось перший, а хтось п’ятдесят сьомий.
СОЛДАТ. Але зверни увагу – прізвище того, першого тоді художника, ми не пам’ятаємо, а прізвище п’ятдесят сьомого знаємо чи не всі – Рембрандт!
СТАРИЙ. Дійшло?!
(Обоє сміються.)
ЯВА ТРЕТЯ.
Ті ж самі. Там же, де й були.
ПРОБЛЕМА З ПОДАРУНКОМ
СОЛДАТ. То що, мені повернутися до неї зовсім без подарунка? Уточни. А то ми з тобою тут вже наговорили багато, а мене муляє оце головне питання: як подарувати коханій ЩОСЬ, коли ти сам не любиш нічого нікому дарувати?
СТАРИЙ. Та подарувати щось завжди може хтось.
СОЛДАТ. І що я їй подарую? Ручну гранату РГД-5?!
СТАРИЙ. Ні. РГТ027С, ні РГТ27С2 – навіть показувати коханим не можна. Ти ж їх не привіз додому звідти?
СОЛДАТ. Та то я так, типу жартую. Серед своїх такі цяцьки тримати не варто.
(ПАУЗА)
СТАРИЙ. А ось, отримувати подарунки, наприклад, ти любиш?
СОЛДАТ. А мені хіба хтось щось колись дарував..?
СТАРИЙ. Тоді зрозуміло: це проблема попереднього виховання, або історія бідності родини…
СОЛДАТ. Та якось так. Тато не дарував. А мама й не сперечалася. Усі обходилися якось.
СТАРИЙ. Навіть коли батьки поверталися з ярмарку, то нічого цікавого своїм дітям не приносили?
СОЛДАТ. Їжу. То все була їжа. Ми раділи, але ж їжа – то не подарунок?
СТАРИЙ. Ти не перший, ми теж колись переживали бідність.
СОЛДАТ. Шкода, що такі обставини повторюються у кожному поколінні.
СТАРИЙ. Звичайно, їжа не подарунок, якщо порівнювати з усім отим, що рекламують на телебаченні у якості символів свята. Але їжа теж може бути подарунком.
СОЛДАТ. Ага. Навчи мене отут.
СТАРИЙ. Їжа на свято у якості подарунку молодій дружині, за важких часів, називається Чоловічий Тортик.
СОЛДАТ. Опа. Чоловічим тортиком ти її вже не здивуєш…
СТАРИЙ. Облиш. Я застарий, щоб про рожеве говорити.
СОЛДАТ. Та хтось же встановив таку традицію?
СТАРИЙ. Тоді хтось її мусить і поламати.
СОЛДАТ. Як!
СТАРИЙ. Мовчи й записуй.
СОЛДАТ. Я запам’ятаю.
СТАРИЙ. Будь уважним, я не повторюватиму двічі. Та й ділюся з тобою своєю таємницею неохоче. Це моє, інтимне.
СОЛДАТ. Перераховуй. Запам’ятаю. Я передавав хлопцям градуси географічної довготи і широти, навіть з діркою в голові, та з оскальпованим лобом.
СТАРИЙ. І ціль було вражено?
СОЛДАТ. Спершу було вражено хірурга, коли я очухався га операційному столі, та й розпочав гукати цифри корегування вогню гармати.
СТАРИЙ. У хірурга вже миті руки, йому не можна. Але ж знайшовся хоч хтось серед медбратів один кмітливий, щоб зателефонувати на позиції?
СОЛДАТ. Та…
СТАРИЙ. Чи легше в залізничну рейку достукатися..?
СОЛДАТ. Не сци. Неподалік стояли двоє наших, які мене «мертвого» притарабанили на базу. Вони одразу ж і скумекали, і повідомили в роту.
СТАРИЙ. Слава Богу!
СОЛДАТ. Слава ЗСУ!
СТАРИЙ. Отже. Береш казанок. Миєш його.
СОЛДАТ. Почалося – помий руки, треба було казати спершу!
СТАРИЙ. Дякую. Отут я пролетів. Казанок вистеляєш листям з капусти. Насипаєш жменьку будь-якої крупи. Натираєш морквину, викладаєш рівним шаром зверху крупи, насипаєш жменьку іншої крупи (вдома завжди знайдуться залишки круп, до яких «руки не доходять»), натираєш половинку буряка, чи весь, як він маленький, і встеляєш то зверху…
СОЛДАТ. Зачекай. А якщо макарони замість крупи?
СТАРИЙ. Макарони можна викласти лише раз, і то – зверху.
СОЛДАТ. А все інше?
СТАРИЙ. А все інше: рис, гречку, січку, пшоно, овес, перлову крупу – усе можна викладати шарами, перекладаючи їх овочами, теж будь-якими. Можеш навіть один шар викласти цибулею.
СОЛДАТ. І далі..?
СТАРИЙ. Заливаєш викладені шари зверху водою, так щоб води було, десь на палець вище за останній шар. Останнім шаром повинна йти якась крупа, ну, що – знайдеш сам.
СОЛДАТ. Зрозумів.
СТАРИЙ. І вариш на середньому вогні, хвилин з двадцять, може й більше, під покришкою. Процес буде завершено, коли вода зверху зникне. Перемішувати не треба.
СОЛДАТ. А як пригорить?
СТАРИЙ. Ми ж поклали капусту на дно. Капуста не дасть пригоріти.
СОЛДАТ. Оце вода випарувалася, крупинки зверху розварилися, і що далі?
СТАРИЙ. Кличеш кохану до столу. Далі ти вміст казанка обережно перевертаєш на дерев’яну дошку, або інший великий таріль. Зверху кладеш шматочок вершкового масла, і очікуєш, поки воно розтане, просочившись у страву зверху. Нарізаєш великим ножиком від верхівки донизу, щоби шари збереглися – як торт нарізають.
СОЛДАТ. І..?
СТАРИЙ. І ти – герой свята! Жінки тобі пробачать усе! Мене за цей тортик навіть теща полюбила і рятувала від жінки, за потреби.
СОЛДАТ. І у тебе теж бувало так жорстко?
СТАРИЙ. Бувало.
СОЛДАТ. Дякую тобі. Спробую обов’язково. Це ж не квіти. На цьому я розуміюся.
СТАРИЙ. На столі вируватиме різнобарв’я. Чим не квіти?
(ПАУЗА)
СОЛДАТ. Гаразд…
СТАРИЙ. Не записуватимеш, ні?
СОЛДАТ. Дякую за рецепт.
СТАРИЙ. То не рецепт – то технологія любові.
СОЛДАТ. Я – інженер, ти – технолог. Ми знайшли одне одного.
СТАРИЙ. Посеред світу суцільного кольору хакі.
СОЛДАТ. Там, де вибухи шматують тіла, то, скоріше – колір каки.
(ПАУЗА)
ЯВА ЧЕТВЕРТА.
Ті ж самі. Там же, де й були.
ДОБРІ ПОБАЖАННЯ
СОЛДАТ. То що ти побажаєш мені, перед поверненням до філії пекла на землі, старий?
СТАРИЙ. Будь м’яким, до останнього.
СОЛДАТ. М’яким? Там де рветься криця..? Чуєш, я з тобою віршами заговорив! Ні фігасі.
СТАРИЙ. М’якість – це теж сила. Поламати м’яке неможливо.
СОЛДАТ. Затопчуть. Зітруть з поверхні танками – і сліду не віднайдеш…
СТАРИЙ. Тоді прикинься японцем.
СОЛДАТ. Як це? Війна ж у нас національно-визвольна. Ми обороняємо свої Українську країну від російського військового загарбання – від тотального знищення на цій території українського населення. І Японців, я чув, теж росіяни вбивають, тих що стали на захист України.
СТАРИЙ. «Ми – коріння трави» – то така японська концепція виживання. Коли траву викосять, витопчуть і спалять, у ґрунті залишиться коріння трави, яке відродиться і знову відродить країну.
СОЛДАТ. Заритися в землю. Так ж так ми і робимо. Але й звідти ми їх убиваємо. Нашим завданням є вижити, і перемогти.
СТАРИЙ. Дякуємо вам за службу. Сміливі володітимуть світом.
СОЛДАТ. Сміливості замало – потрібна ще розсудливість і рішучість.
СТАРИЙ. Вистачить і переконання.
СОЛДАТ. Як це?
СТАРИЙ. Ось ти переконаний, що ти Українець?
СОЛДАТ. Так.
СТАРИЙ. Переконаний, що Україна вистоїть перед силою здичавілої орди?
СОЛДАТ. Так.
СТАРИЙ. Це вже пів справи.
СОЛДАТ. А друга половина яка?
СТАРИЙ. Зберегти своє тіло, за будь-яким обставин. Як зброю. Як майно, яке тобі не належить, але яким тобі довірили керувати заради суспільного блага.
СОЛДАТ. Ой-ой-ой..! І ти теж погнав віршами.
СТАРИЙ. Хіба замполіт тобі такого не розповідав?
СОЛДАТ. Там немає у нас замполітів.
СТАРИЙ. Якийсь інший офіцер, відповідальний за виховання воїнів?
СОЛДАТ. Вони потонули у бюрократії. Усі офіцери тепер переважно пишуть плани та звітують про їх виконання.
СТАРИЙ. Священник приїздить?
СОЛДАТ. Не передову?.. Рідко коли. І поговорити з ним по-душам не виходить. У підрозділі багато людей, багато балакучіших за мене. Я мовчу, і священникові здається, ніби зі мною все гаразд. А язикаті ставлять запитання, він їм відповідає, думаючи ніби саме вони потребують сповіді.
СТАРИЙ. А про що б ти поговорив зі сповідником?
СОЛДАТ. Я?
СТАРИЙ. Ти.
СОЛДАТ. З якого чуда? Мені корисніше поспати.
СТАРИЙ. Але щось тебе таки хвилює?
СОЛДАТ. Я боюся смерті
СТАРИЙ. Не бійся. Ти не загинеш.
СОЛДАТ. Шикарно сказано. Дякую.
СТАРИЙ. Бувай здоровий.
СОЛДАТ. А якщо загину? Що я матиму робити?
СТАРИЙ. Тоді вже нічого. Робити треба зараз. Поки ти приїхав, і тобі щось пропонують – не відмовляйся.
(ПАУЗА)
СОЛДАТ. І як же вона виховуватиме дитину без мене?
СТАРИЙ. З радістю.
СОЛДАТ. Та ну?
СТАРИЙ. Ти вже тоді й будеш для неї отією дитиною, яку вона від тебе народить.
СОЛДАТ. І тоді вона буде і моєю матір’ю?
СТАРИЙ. Так. Тому починай її шанувати вже зараз.
СОЛДАТ. Маячня якась.
СТАРИЙ. Так лише видається, якщо слухати і не намагатися зрозуміти. А ти спробуй зрозуміти такий хід справ. Не сьогодні, можливо, не одразу, але прийми і погодься з таким планом.
СОЛДАТ. Планом, який склав не я?
СТАРИЙ. Але хтось же ж його склав для тебе. Адже ти не сам народився. Не за власним бажанням. Ти вже давно є частиною цього чудового плану.
СОЛДАТ. Ти про життя?
СТАРИЙ. Так. Воно вічне. І від того що ми загинемо, не зупиниться. І з цим варто погодитися. Не бунтувати. Відчуєш полегкість.
СОЛДАТ. Від чого?
СТАРИЙ. Від розуміння процесів.
СОЛДАТ. Інша реальність розпочнеться?
СТАРИЙ. Чому ж розпочнеться? Можливо, вона вже існує, і ти просто перейдеш туди.
(ПАУЗА )
СОЛДАТ. Тобі мабуть дивно, що я тебе оце зараз не «посилаю подалі» за такі пропозиції?
СТАРИЙ. Та не дуже.
СОЛДАТ. Оце слухаю тебе, розмовляю ніби з нормальним…
СТАРИЙ. Бо що?
СОЛДАТ. Бо цієї ночі наснився мені сон, ніби я до якоїсь іншої дівчини прибіг, до свого університету. Йшов коридорами з поверху на поверх, зайшов до своєї аудиторії, там люди яких я знаю, нормальні. Питаю, де така людина. Вони кажуть: вже пішла до гуртожитку. І я їм, раптом, кажу: «А я не знаю як звідси вийти. І вони показали мені шлях.
(ПАУЗА)
СОЛДАТ (продовжує). Вели мене якимись незнайомими коридорами. Я дивувався. А вони кажуть: тут оце нещодавно перебудували багато, поки вас не було – тому не дивно що ви заблукали. Ось зараз вийдемо до кінцевої зупинки трамваю, і ви одразу зорієнтуєтесь – і згадаєте де ви перебуваєте.
СТАРИЙ. І ти у тому сні впізнав те місце, де кінцева зупинка трамваю?
СОЛДАТ. Так. Там жовті стіни зовні. І трамвайна станція, така ж сама як і була раніше.
СТАРИЙ. Тобто, така як і тепер є?
СОЛДАТ. Отож. Станція така як і тепер є. Додалися лише зверху над нею, і знизу під нею, якісь пішохідні переходи та нові колії. Вони кажуть: «То ви зачекайте, зараз під’їде трамвай чотирнадцятий номер. Ви ж пам’ятаєте, він звідси курсує аж до студентського містечка?» «Пам’ятаю», – кажу…
СТАРИЙ. І що?
СОЛДАТ. І вони вже пішли. А потім повертаються, і кажуть: «Ви лише не дивуйтеся і запам’ятайте, що станція тепер вже називається інакше». «Як?» – вони повторили, а я запам’ятав, одразу і назавжди: «Дабл Ю Пі Бота».
СТАРИЙ. А далі?
СОЛДАТ. А далі нічого. Мені так спокійно там стало.
СТАРИЙ. Отже, ти і в тій реальності був неначе удома.
СОЛДАТ. Прикол. І що воно ото таке означає: «Дабл Ю Пі Бота»?
СТАРИЙ. Мабуть щось, чи хтось, що варте і твоєї, і їхньої пам’яті? Варте того, щоб так, десь там, у незнайомій іншій реальності, називали трамвайну зупинку. А можливо і площу перед нею, і вулицю, яка від тієї зупинки розпочинається…
(ПАУЗА)
СОЛДАТ. А з тобою щось подібне траплялося?
СТАРИЙ. Ну, не таке буквально. Але дивне траплялося.
СОЛДАТ. І що то було?
СТАРИЙ. Колись одна з моїх жінок зізналася, що практикує хіромантію.
СОЛДАТ. І..?
СТАРИЙ. Я дозволив їй поглянути на свою долоню. Вона придивилася, і на її обличчі з’явився здивований вираз. «Я не знаю – що це…» – промовила моя добра гадалка, дивлячись на мою долоню. «Що саме»? – перепитав я. «Твоя лінія життя отут переривається.» – показала вона пальцем на якесь місце на моїй долоні. «Тобто, отут я помру? Коли?» «Та, виходить вже» – зніяковіла вона. «Можливо, це не та лінія?» «Та тут вона одна.» «І що ж відбувається далі..?» «А далі вона з’являється знову, і показує, що ти житимеш довго.» «Та ну?» «Ти щасливий – твоя лінія не закінчується, а виходить за край долоні. Лише ось коли настане і закінчиться оця перерва у твоєму житті, я не знаю, бо не вмію таке вираховувати.
А я знав. У тій перерві лінії вмістилися дві перші мої війни, на яких я гинув. Це я знав тоді. Коли прожив ще недовго. Тепер сумніваюся. Бо таких перерв потім було ще декілька. А тепер оце – ця, що триває з 2014 року і посилилася з 24 лютого 2022 року. Коли вона закінчиться, тоді знову нормальний хід речей відновиться, і триватиме безперешкодно далі моє власне довге життя.
І ще – та гадалка була чомусь упевнена, ніби я буду багатий. Сподіваюся, що я доживу й до свого багатства. Ну, чого не було – те ще має обов’язково статися? Така ж, ніби, логіка?
СОЛДАТ. А ким би ти хотів зараз бути, якби не вмирав?
СТАРИЙ. Тим, ким я і є.
СОЛДАТ. А ким ти є?
СТАРИЙ. Я письменник.
СОЛДАТ. Письменник повинен писати.
СТАРИЙ. А я й пишу.
СОЛДАТ. І що ти зараз пишеш?
(ПАУЗА)
ЯВА П’ЯТА.
Ті ж самі. Там же, де й були.
ІСТОРІЯ ПРО ЗАПИТАННЯ ВАРТІ ВІДПОВІДЕЙ
СТАРИЙ. А тобі дійсно цікаво дізнатися, що я зараз пишу?
СОЛДАТ. Та не дуже.
СТАРИЙ. Тоді я дам тобі ще одну пораду.
СОЛДАТ. А вона мені дуже потрібна?
СТАРИЙ. Наскільки я розумію – вона тобі потрібна вкрай.
СОЛДАТ. Тоді, давай вже мені свою пораду.
СТАРИЙ. Ніколи не запитуй про те, що тобі насправді не цікаво.
СОЛДАТ. Чому? Це ж, ніби я так, із ввічливості.
СТАРИЙ. Такі запитання демонструють людям лише твою байдужість.
СОЛДАТ. Які запитання?
СТАРИЙ. Загальні.
СОЛДАТ. Ото виходить, ніби запитання: «Що ти зараз пишеш?» є загальним..?
СТАРИЙ. Уяви собі, що ти сидиш поряд з дівчиною, і вам ніхто не заважає.
СОЛДАТ. Уявляю.
СТАРИЙ. І ти запитуєш, який у неї розмір грудей…
СОЛДАТ. Так?..
СТАРИЙ. Чи вона тобі відповість?
СОЛДАТ. Думаю, ні. Вона підведеться, і мовчки піде геть.
СТАРИЙ. Точно. А чому?
СОЛДАТ. Бо я дурень..?
СТАРИЙ. Ні.
СОЛДАТ. А що ж іще?
СТАРИЙ. Вона образиться.
СОЛДАТ. Ясно – образиться. А чому?
СТАРИЙ. Бо ти запитав її не про те, що тебе цікавить насправді.
СОЛДАТ. А що мене цікавить насправді?
СТАРИЙ. Щось інше.
СОЛДАТ. Інше?..
СТАРИЙ. Зовсім інше.
СОЛДАТ. Але воно у неї є?
СТАРИЙ. У неї воно є, але зовсім інше.
СОЛДАТ. Оте інше?
СТАРИЙ. Так – оте інше.
СОЛДАТ. Її розум..?
СТАРИЙ. Нарешті! Ти робиш успіхи, чоловіче!
СОЛДАТ. Це правда. Я відчуваю. А який висновок щодо мене ти з цього робиш?
СТАРИЙ. Що ти розумний, але недосвідчений.
СОЛДАТ. І який вихід?
СТАРИЙ. Набувати досвіду, та не молоти язиком.
СОЛДАТ. Клас. Мені подобається така школа. Я би в ній учився.
СТАРИЙ. Зустрінеш свого вчителя, та й учись.
СОЛДАТ. Зрозумів. Треба зустріти вчителя. А хто він?
СТАРИЙ. Та хто завгодно – Академ, Ісус, Будда…
СОЛДАТ. А твоє ім’я Валентин?
СТАРИЙ. Валентин.
СОЛДАТ. Прикольно. Той, що з сердечками і подаруночками, загорнутими в рожевий папір?
СТАРИЙ. Так. Просто тут наразі темно – рожеве бачиться сірим.
СОЛДАТ. Валентин. А по-батькові?
СТАРИЙ. Петрович.
СОЛДАТ. Тобто, Петро твій тато?
СТАРИЙ. Так.
СОЛДАТ. Прикольно. Кого лишень не зустрінеш тут, у Києві на Троєщині.
СТАРИЙ. Та не кажи взагалі!
(Обоє сміються.)
СТАРИЙ. Усі життя схожі, але не однакові.
СОЛДАТ. Спочатку ми не хочемо Нікого знати. А потім плачемо, що нас Ніхто не знає.
СТАРИЙ. Коли ти продаєш поезію, Поезія колись має продати тебе.
СОЛДАТ. Коли вщухають пристрасті, Починає працювати мозок.
Лунає сирена повітряної тривоги.
СОЛДАТ. А що би ти сьогодні, з Києва, хотів побажати усім вільним людям, які ще не відчули на собі російських ракетних ударів та танкових атак, якби вони тебе почули?
СТАРИЙ. І якби вони захотіли почути те, що зрозуміли ми, вже десять років чинячи опір російським загарбникам.
СОЛДАТ. Та вже захотіли. Що ти їм скажеш?
СТАРИЙ. «Підтримуйте в собі Бажання Думати!»
СОЛДАТ. А ти точно не замполіт?
СТАРИЙ. Ні. Не замполіт, точно.
СОЛДАТ. Гаразд. На перший раз повірю.
СТАРИЙ. А ти що побажав би людям Вільного Світу?
СОЛДАТ. “Запекліше за все – обстоюйте свою Свободу!»
(ПАУЗА)
СТАРИЙ. Постав три запитання, щоб перевірити чи я справді Валентин, чи ні.
СОЛДАТ. Гаразд. Запитаю.
СТАРИЙ. То запитуй.
СОЛДАТ. Ну, ось: Чому День святого Валентина є таким важливим?
СТАРИЙ (відповідає з тіні якимось механічним голосом). День святого Ватентина потрібен щоб виказати своє захоплення жінками. Вітаючи жінку цього дня ти даєш їй відчути себе особливою та коханою. Наступне запитання?
СОЛДАТ. Зачекай, дай мені секунду щоб сформулювати моє запитання.
СТАРИЙ. Та ну! Ти ж не гальмо вагонне!
СОЛДАТ. Ні, я не гальмо. Та все одно, зачекай.
СТАРИЙ. Гаразд.
СОЛДАТ. Гаразд. Який найбільш стосовний цього дня подарунок сучасний чоловік може піднести жінці, яку він любить?
СТАРИЙ (відповідає усе тим же штучним голосом з металевими нотками). Найбільш особливий подарунок хлопець може подарувати дівчині на Святого Валентина, це або романтичний подарунок, або щось практичне, як новий телефон або гарний годинник.
СОЛДАТ. Та нехай тобі! А що сам Святий Валентин побажав би сучасним людям, якби він жив нині?
СТАРИЙ (механічним голосом). Шановні сучасні люди двадцять першого сторіччя, нехай вас оточують Любов і Щастя кожного дня!
СОЛДАТ. Щось твій голос лунає якось штучно. Чи це ти через слуховий апарат зі мною розмовляєш?
СТАРИЙ. А чим дивний тобі мій тон?
СОЛДАТ. Лунає так, ніби ти читаєш готові відповіді.
СТАРИЙ. То й що?
СОЛДАТ. Лунає так, ніби ти знав мої запитання і загоді підготував свої відповіді.
СТАРИЙ. Можливо. Я ж старший літами за тебе, і тобі це відомо.
СОЛДАТ. Ні, не в цьому справа. Я чую що ти говориш так, ніби якийсь інший чувак відповідає мені, а не ти сам.
СТАРИЙ. Це тому що я есемес-нув твої запитання штучному інтелектові. Він відповів, а я лише прочитав його відповіді.
СОЛДАТ. Та не може бути!
СТАРИЙ. А воно є. Ось, поглянь на мій телефон.
(Солдат заглядає у телефон Старого.)
СОЛДАТ. Ти! Людина зі смітника! Я навіть не знаю що тобі на це сказати!
СТАРИЙ. Скажи: «Пак’ю, Валентин Петрович!»
СОЛДАТ. Я не можу так на тебе наїжджати.
СТАРИЙ. Чому ж ні?
СОЛДАТ. Типу, я тебе вже поважаю.
СТАРИЙ. Забудь про мене, і повертайся до своєї коханої.
СОЛДАТ. Повернутися? Навіть без подарунка?
СТАРИЙ. Повернися. Хоч і без подарунка.
СОЛДАТ. І що я їй скажу?
СТАРИЙ. Я люблю тебе.
(ПАУЗА)
СОЛДАТ. Я й слова не можу вимовити.
СТАРИЙ. Чому?
СОЛДАТ. Тому що я люблю тебе, Святий Валентин.
СТАРИЙ. Іди додому.
СОЛДАТ. Сиди тут, поки я не повернуся і не принесу тобі шматочок того цікавого святкового чоловічого тортика.
СТАРИЙ. Добре. Я чекатиму. Чому ж ти не йдеш?
СОЛДАТ. Я усе ще метикую.
СТАРИЙ. Над чим?
СОЛДАТ. А що як з оцього у нас усе і розпочнеться?
СТАРИЙ. Про який початок ти говориш?
СОЛДАТ. Про початок наших з нею стосунків!
СТАРИЙ. Це може бути також і гарним початком наступної доброї п’єси.
Світло гасне, потім запалюється знову.
На сцену повертається солдат.
СОЛДАТ. Гей, старий! А я ж забувся запитати у тебе, як ото все солиться?
Солдат бачить порожній стільчик.
СОЛДАТ (продовжує). Тут нікого немає. Невже я так завзято розмовляв зі стільчиком?..
(ПАУЗА)
СОЛДАТ (продовжує). Посттравматичний синдром. Казав же мені лікар: у кожного воно відбувається по-своєму. Траплятимуться з тобою різні мульки. Треба себе ретельніше контролювати. Тоді життя триватиме довго. Як і свято.
ЗАВІСА
Україна, Київ, 29 квітня 2023 року.
