Мартін Гал

 

 

 

 

Невдахи

 

драма в 4-х діях

 

 

тільки для читання

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тільки зруйновані долі можна визнати такими, що вдалися.

Еміль Мішель Чоран

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дійові особи:

Листоноша

Самогубець

Лікар

Мільйонер

Дівчина

Філософ

Менеджер

Поліцейський

Кілер

Жебрак

Письменник

Красива жінка

Студент

Ледар

 

 

Три дії відбуваються в хронологічному порядку. Між третьою і четвертою дією минає місяць.

Дія перша

Сцена перша

 

По кімнаті нервово ходить чоловік. У руках у нього мотузка.

Вікна зашторені. Посередині кімнати люстра.

Обстановка вельми скромна: у кутку диван, стіл, два стільці, шафа.

 

Самогубець: Якщо ми все одно помремо, то хіба нам не має бути все одно – коли? Ви вважаєте, що існує якась відмінність смерті старого від смерті юнака? Кожен із нас – це ілюзія вічності. Безперервна надія не зникнути. Безплідна і безглузда, як і все до чого ми торкаємося. Подивіться на мої руки – у них мотузка, якою я хочу задушити світ. Хто з вас такий сильний, щоб мати мужність перекрити дихання планети? Невже вам ніколи не спадало на думку, що, помираючи, ми гасимо сонце і вимикаємо зірки? Варто мені ось тут і зараз, у цю саму хвилину, накинути собі зашморг на шию, і світу – не бути. Боїтеся? Я знаю: вам страшно, коли боюся я. Ми приходимо з надіями, а йдемо сповнені невдач. Хіба можна сприймати життя інакше, ніж як чиєсь глузування? Пора цьому покласти край. Цій божественній усмішці…

 

Самогубець ходить кімнатою, стискаючи мотузку, дивиться на стелю, бере в руки стілець і ставить його під люстрою.

 

Самогубець: Моя поява у світі – чиста випадковість. Три рази матері не вдавалося виносити мене. А коли вийшло, і я народився, то ледь не помер одразу ж, бо випав із рук п’яного акушера просто на підлогу пологового залу. Мене швидко підняли, помили, привели до тями…

Я, звісно, не дуже пам’ятаю, що вони там робили, все тільки з розповідей матері, але той факт, що я вцілів, схожий на диво.

 

Самогубець вилазить на стілець і в’яже мотузку до дротів, які тримають люстру.

 

Самогубець: Я прожив тридцять років, і набагато правильніше було б накласти на себе руки ще десять років тому. До цього часу мене б уже остаточно забули. Ну що у світі змінилося від моєї тут присутності? Хіба що сміття побільшало та вуглекислого газу. І не треба сміятися, не впевнений, що від вас за останні десять років у світ сходила одна благодать. Мабуть, додали смороду й бруду!  Ну, проживи я ще десять років, ну двадцять там, або всі сорок, що зміниться, якщо нічого змінитися не може?  Моя випадкова поява і безглузда присутність суперечать здоровому глузду. Якщо наявність сонця і місяця можна обґрунтувати, то мою ходьбу по планеті не можна назвати необхідною. Але ж я пишався, особливо в ту пору, коли був керівником. Мені здавалося, що без мене фірма, в якій я працював, не протримається й дня. Одного разу, я навіть натякнув своєму босові, мовляв, цінуєте мене як діамант. Теж мені коштовність! Через тиждень після того, як я випендрювався перед шефом, мене звільнили і виштовхали в шию за прохідну. «Дорогоцінний ти наш», – сказав мені бос наостанок і розсміявся прямо мені в обличчя. А це дуже неприємно, коли над вами сміються просто в обличчя. Ой, як неприємно! Тепер-то вже я на боса свого не серджуся – не можна ж на правду сердитися. Адже він має рацію – хто я такий, щоб називати себе неповторним? Я гвинтик величезного механізму. Нас таких мільярди. І всі, бачте, унікальні, безцінні, необхідні. Кажуть, що після створення людини Бог так втомився, що вирішив весь сьомий день відпочивати. Уявляю його здивування в понеділок восьмого дня, коли він побачив людину вдруге. Думаю, наш брат його потішив, бо людина – справжня перевтома Бога, спроба наспіх заснувати за нікчемою немислимі права.  «Живи і радій», – сказала мені колись моя дівчина. Навіщо сприймати дійсність всерйоз – хіба вона того варта? Життя не варте ні копійки, коли воно тобі не потрібне, але якщо ви любите життя, то завжди будете ненавидіти таких як я. Ви нас – самогубців – навіть ховаєте окремо, не відспівуєте в церкві як страшних грішників. А в чому наш гріх? Невже в тому, що ми сильніші за вас і відмовляємося ламати комедію?

 

Самогубець стає на стілець і приміряє петлю на шию, потім знімає її та перевіряє мотузку на міцність: вона міцно тримається.

 

Самогубець: Я часто думав про те, чим ми, самогубці, відрізняємося від вас – звичайних людей? Що такого особливого в нас, які переваги дає нам останнє рішення? Ми хочемо уникнути факту несподіванки смерті, бо, призначаючи точний час зустрічі, ми можемо приготуватися до неї, для вас же смерть залишається найбільш немислимою подією, яка завжди приходить раптово. Ви ніколи не готові до смерті. А я готовий і через п’ять хвилин помру. А ви?  Ви можете померти через хвилину. Страшно? Напевно, цікаво – чи боюся я померти? А раптом там, нагорі – нічого і нікого. Хробаки і тільки мрія відчути їхній дотик. А знаєте, помирають не для того, щоб припинити життя, – ні, вбивають себе, щоб зробити смерть неможливою.

 

Самогубець надів петлю на шию, подивився на годинник.

Самогубець: Ціла хвилина життя… Як багато віддали б ви за цю хвилину! А я можу подарувати собі ще одну хвилину. Ви вже зачекалися і жадаєте розв’язки. Але цинізм самогубця не має меж.

 

Стукіт у двері. Самогубець намагається зняти зашморг і злізти, але зісковзує зі стільця, стілець падає, а він руками утримує зашморг і висить.

Двері відчиняються і входить листоноша.

Він підбігає до самогубця і виймає його з петлі. Той віддихався і сідає на стілець.

Листоноша приносить йому склянку води.

 

Самогубець: Навіть померти спокійно не дадуть.

Листоноша: Не зрозумів, це ви – мені?

Самогубець: Хто ви такий?

Листоноша: Я – листоноша. Приніс лист із повідомленням про отримання. Ось (простягає конверт) – отримайте і розпишіться. Тут, навпроти прізвища.

 

Самогубець бере конверт і розписується там, де йому вказують.

 

Самогубець: Від кого лист?

Листоноша: Не знаю.

Самогубець: А було б цікаво отримати його від вас.  Ну от щоб ви написали чоловікові тридцяти років, який вирішив повіситися?

Листоноша: Та що йому писати, якщо він дурень?  Затримайся я на п’ять хвилин, і нікому було б уже й лист вручати. А так – заберіть… Мені тут робити нічого. Якщо надумали вішатися, то без мене. Всього доброго.

 

Листоноша йде.

Самогубець перекладає конверт із руки в руку, потім читає адресу на конверті. Він стримує себе, щоб не розірвати конверт.

 

Самогубець: Можете звинувачувати мене в малодушності. Цей лист – моя відстрочка. Тож вважайте мене слабаком, бо я вирішив не вмирати.

 

 

Сцена друга

Кабінет лікаря. Людина в білому халаті сидить за столом і пише.

Поруч кушетка і ще один стілець.

На столі стетоскоп і апарат для вимірювання кров’яного тиску.

 

Лікар: Люди хочуть жити. І вмирають всупереч своєму бажанню. Знаєте, що найнеприємніше в моїй професії – це лікувати тих, хто рано чи пізно зробить марними всі твої зусилля – помре. Двадцять років тому я мріяв про цю професію. Вважав її найбільш гуманною і корисною. Пам’ятаю, як у мріях мені являлася одна й та сама картинка: я уявляв себе хірургом, який робить складні операції, і ось після шести годин праці, стомлений і щасливий, я виходжу з операційної, і мене зустрічають родичі пацієнта. «Буде жити», – кажу я їм, а вони обіймають мене і дякують від щирого серця. А моє самолюбство купається у славі, як свиня у власному лайні. Таким чудесним здавалося мені моє майбутнє. Я гуманіст за переконаннями, а професія лікаря – якраз той рід занять, який дає найбільше можливості реалізувати любов до людей. Любов до людей! Словосполучення просте, але як багато складнощів у цій простоті. Пам’ятаєте, ще князь Мишкін сумнівався в можливості любити все людство. Він у цій любові до всіх без розбору відзначав тільки любов до власної персони. Адже яка наша мета на землі? Примножувати добро, берегти красу, любити. Все начебто зрозуміло і на поверхні лежить, надто правильно якось виглядає. Багато людей навіть не сперечаються зі встановленими етичними правилами. Навіть злочинці, жорстокі вбивці, і ті не виявляють сумнівів з приводу того, що зло має бути покаране. Нікому й на думку не спадає підрізати дерево моралі біля самого кореня. Люди згодні з вимогами церкви про дотримання заповідей, багато хто щиро кається, відчуваючи сором від проступку. Потім, звісно, знову грішать.

 

Лікар піднімається зі стільця і починає ходити кімнатою.

 

Лікар: Так от. Я трохи відволікся. Я мріяв рятувати життя людей і вирішив стати хорошим фахівцем. Що мені завадило здійснити мрію? Я не став хірургом, бо на третьому курсі інституту під моїм скальпелем здохло цуценя. Я був юнаком вразливим, і ця випадкова загибель собаки мала серйозні наслідки: я вирішив не йти в хірургію. Відтоді я жартував, що врятував життя тисяч людей саме через те, що не став хірургом. Ось і ви посміхнулися. Зрозуміли, в чому справа. Але ж може бути, що і ви залишилися живі тільки тому, що в юності я був настільки педантичний. Я став терапевтом і не вельми успішним. Виявилося, що і терапевтом я виявився посереднім. Не вийшло мені ніким стати. Уже ось годину, як немає жодної людини на прийомі.

 

У двері постукали. Увійшов листоноша.

 

Лікар: Прошу, сідайте.

Листоноша: Дякую (сідає на стілець навпроти лікаря).

Лікар: На що скаржимося?

Листоноша: Люди не пишуть листи один одному. І не читають газет.

Лікар: Це ви про що?

Листоноша: Я про те, що пошти скоро не буде.

Лікар: А пошта яке має до мене відношення?

Листоноша: Скасують пошту, і відправлений кимось лист до вас не потрапить. І газети ранкові ніхто не принесе.

Лікар: Газета завжди вчорашня. Інша річ –інтернет. Там про події повідомляють раніше, ніж вони відбуваються.

Листоноша: Скоро я залишуся без роботи.

Лікар: А навіщо ви прийшли до мене? Вас щось турбує?

Листоноша: Ні… Уже не турбує. Вам лист. Ось – візьміть. (Простягає конверт)

Лікар: Від кого?

Листоноша: А я звідки знаю? Ось повідомлення про отримання – розпишіться.

Лікар ставить підпис. Листоноша піднімається і йде.

 

 

 

Сцена третя

Мільйонер у чудовій обстановці.

Сидить за столом і п’є каву з позолоченої чашки.

 

Мільйонер: Усі вважають багатство необхідною умовою для щастя.  Я раніше теж так вважав. Коли я був молодий і не мав ні гроша за душею, я пристрасно мріяв розбагатіти.   Я вірив, що гроші – це квитки до раю, до щасливого і сповненого задоволень життя.  Спостерігаючи за багатіями, я помічав, що їхнє життя наповнене гідністю. Вони вечеряли у вишуканих ресторанах, зупинялися у фешенебельних готелях, обсипали коштовностями коханих жінок, словом – я розумів, що гроші вирішують безліч проблем. І потім… повага в суспільстві. Хоч би що ви казали, але до забезпечених людей ставляться з відомим пієтетом. Бути бідним – образливо з будь-якого боку. А коли ви багаті, люди шукають вашої прихильності, всі вам посміхаються – від швейцара до сенатора. Гроші вносять у людські стосунки вищу міру справедливості. Той, перед ким ще вчора були зачинені всі двері, розбагатівши, одразу ж легко входить у будь-які. Деякі двері перед ним відчиняють інші: у магазинах його чекають, у готелях вітають, у ресторанах завжди раді. Бути мільйонером так зручно. Не дарма мільйони людей мріють про мільйон. Чудово сказано, чи не так?

 

Мільйонер робить паузу і п’є каву.

Дивиться нудьгуючим поглядом на всі боки.

 

Мільйонер: До речі, ще про одну перевагу забезпечених людей. До вас починають прислухатися. Навіть ті, хто раніше протегував вам і вважав вас гідним поваги непорозумінням, після того, як ви злетіли вгору, – усі вони негайно починають сприймати вас усерйоз, тому що успіх грошей – незаперечніший з усіх успіхів. Ви можете скільки завгодно разів кидати м’яч у баскетбольний кошик, і навіть якщо щоразу ви будете точні, то нікого це не вразить, але варто людям дізнатися, скільки грошей ви отримуєте за один такий кидок, то повірте, що їхньому захопленню вашою майстерністю не буде меж. Люди почнуть до вас придивлятися і шукати причину успіху. Нам не цікаві невдахи. Нас приваблюють тільки успішні люди. Згадайте зміст глянцевих журналів, і ви побачите, що пишуть тільки про успіхи. І жодної згадки про те, як людина опустилася, стала нікчемою і жебраком. Основна  ж маса людей падає вниз, але вони нікому не цікаві. Ось ті, хто падає вниз, могли б багато про що розповісти, і їхній біль від жаху життя був би набагато щирішим за балачки так званих «зірок». Але люди хочуть глянцю і живуть надією одного разу потрапити на обкладинку. Їм і на думку не спаде, що бути мільйонером – неймовірно тупо, а мріяти ним стати – цілковите безумство.

 

Мільйонер піднімається і починає ходити кімнатою.

 

Мільйонер: Мені можуть заперечити – легко, мовляв, філософствувати про те, як погано бути мільйонером, коли ти – цей самий мільйонер і є. Усе це так, але ж я не був від народження багатим, а тому знаю і бідність, і звичайний добробут, і знаю, як це – бути мільйонером. Ви мені не повірите, але для того, щоб бути мільйонером мені доводиться використовувати працю інших людей так, щоб вони давали мені прибуток. Мені доводиться експлуатувати труд іншої людини, а чи легко це робити, якщо в мене, приміром, надчутлива совість? Ви смієтеся, коли чуєте таке? Ви не вірите, що совість і багатство сумісні? Але чому у вас стільки ненависті до чужого багатства, що навіть до моїх слів, гранично щирих і точних, ви ставитеся з упередженням? Що заважає нам розуміти інших людей? Чи не здається вам, що наша споконвічна упередженість до іншого – головна причина відсутності розуміння у світі. У нас завжди перебільшені вимоги до особистісних якостей інших людей. Якщо людина бідна, то ми ставимо це в недолік, але якщо вона казково багата, то це теж викликає відторгнення, бо всі ми вважаємо, що немає статків, зароблених чесним шляхом. Жебрак і мільйонер гідні нашого презирства однаковою мірою. Різниця тільки в тому, що жебраку ми можемо легко виявити своє презирство під час зустрічі на вулиці, а мільйонера зневажатимемо у себе вдома на кухні.

Мільйонер сідає за стіл.

 

Мільйонер: Вам ніколи не здавалося, що людина – вельми незадоволена всім істота. Якби сам не був людиною, то позначив би її міцнішим словом. Але я ще більш людина, ніж інші. Різниця тільки в тому, що багато хто з нас боїться зізнатися собі, що вони не бозна-який скарб. Розумієте мене? Ви нічого не варті, навіть якщо ви мішок із грошима. Вам ніхто цього не казав, навпаки, оточення, яке від вас залежить, захоплюється вашими діловими якостями, завзятістю і працьовитістю. Не вірте їм. Усі слова, які вимовляють залежні люди, це лестощі. Люди обожнюють лестощі. Усі, починаючи від мийника автомобілів до нафтового магната, розпливаються в усмішці, коли їх хвалять. Ми так хочемо позитивних оцінок, що з набагато більшим бажанням готові повірити вправному підлеснику, ніж прийняти правду від щирого друга.  Тому так багато помилок робиться людьми через зайву довірливість. Нас так легко обманювати, що шахрайство стало мало не професією. І все тому, що кожен із нас переконаний, що він – людина особлива. Ось як я. Так багато говорив, а все до чого – хотів справити враження. На кого, запитаєте?  На вас? Мені, бачте, значущості власної не вистачає, так би мовити, слави.

 

Входить листоноша.

Мільйонер: Що завгодно?

Листоноша: Приніс листа.

Мільйонер: Кому?

Листоноша: Вам. Ось (простягає конверт) – прийміть.

Мільйонер: І що з того?

Листоноша: А я звідки знаю. Розпишіться про отримання. Ось тут.

Мільйонер ставить підпис. Листоноша йде.

Сцена четверта

Дівчина ходить кімнатою. У руці в неї мобільний телефон.

Вона підбігає до вікна й визирає на вулицю.

Потім продовжує ходити.

 

Дівчина: Чому він не приходить? Де затримався? Невже не можна зателефонувати і попередити? Я завжди передчуваю, що насувається гроза. Моє чоло ніби стискає силач, коли перевіряє стиглість кавуна.

 

Дівчина підходить до вікна і знову визирає через вікно на вулицю.

Потім сідає на диван.

 

Дівчина: Я закохана в негідну людину. Закохана сильно, але це нерозділене кохання. Як би я була щаслива, якби моє кохання було взаємним. Але я знаю, що це неможливо і в мого кохання немає майбутнього. Може його цінність і полягає у цій приреченості? Чи кохали ви хоч раз у житті так, що хотілося в хвилину захоплення розцілувати зірки. Смієтеся! Це смішно і до того ж нерозумно. У закоханих, у всіх без винятку, дурість видно в кожному жесті і в усякому вимовленому слові. Що робить із нами кохання? Позбавляє зору і дає сліпоту, солодшої за яку не буває в житті. Ця особлива сліпота перетворюється під час зустрічі з коханим на такий собі надзір: світ раптом набуває таких неймовірних барв і звуків, яких ще хвилину тому в нього не було. Сірість і буденність обстановки перетворюються на барвистість і багатобарвність карнавалу. Люди стають добрішими. Все приходить у рух. Чари любові перетворюють. Захват непідробного почуття наближає до такого пронизливого щастя, коли здається, ніби час можна зупинити і померти в цю саму секунду. Так прекрасно все, що я пережила, і так болісно очікування нової зустрічі. Смуток від розставання дорівнює радості від майбутньої зустрічі.

 

Дівчина піднімається і починає нервово ходити по кімнаті.

 

Дівчина: Я розповім вам, як незвично закінчилося моє перше кохання. Мене в школі любив хлопець із паралельного класу. Він дуже схвильовано залицявся до мене, робив безглузді компліменти, дарував польові квіти і завжди червонів при зустрічі. Це тепер мені легко зрозуміти, що він був закоханий, а тоді мені здавалося, що він якийсь дивний. І ось після чергового запрошення на побачення я дала залицяльникові шанс. Він так довго домагався побачення, що, отримавши мою згоду, став весь червоний як помідор. Я навіть посміхнулася, побачивши його хвилювання. Пам’ятаю, що моя посмішка йому не сподобалася. І як ви думаєте, що сталося в нас на побаченні? Ніколи не вгадаєте. Закоханий не з’явився. Я простояла на домовленому місці понад годину, а цей герой-помідор на побачення не прийшов. Наступного дня ми зустрілися з ним, і він пройшов повз, як ні в чому не бувало. Я навіть нічого не з’ясовувала, так мені було прикро. Що він цим хотів показати – не знаю. Після закінчення школи ми кілька років не бачилися і тільки нещодавно зустрілися. Дитячі образи випарувалися, а моя жіноча цікавість узяла гору, і я не втрималася і запитала його про причину того вчинку. Він сказав, що не хотів, щоб його страждання від кохання посилювалися, він, бачте, відчув, що я не відповідаю йому взаємністю, а раз так, то і йому потрібно мене розлюбити. І щойно він це зрозумів, то одразу ж почав одужувати, і незабаром зачарованість змінила байдужість, а вся історія кохання підійшла до завершення. Такий ось ляпас я отримала!

 

Дзвонить мобільний телефон. Дівчина відповідає на дзвінок.

 

Дівчина: Так, коханий. Чому не прийдеш? Не хочеш чи не можеш? Невже я заслужила на таке ставлення? Ні? Але я кохаю тебе! Що значить – одне іншому не перешкода? Ти не проти, щоб я продовжувала тебе кохати?  Але сьогодні і завтра, і післязавтра ми не побачимося, але чому? Тому що ти так вирішив! Які істерики?! Про що ти?! Кинув слухавку…

 

Дівчина лягає на диван і плаче. Чути її ридання.

У двері стукають.  Дівчина витирає обличчя і відчиняє двері.

Входить листоноша.

 

Дівчина: Вам чого?

Листоноша: Ви плачете?

Дівчина: Я… так… я плачу, вірніше: плакала…

Листоноша: Розлюбив?

Дівчина: Не любив, тож і розлюбити не може.

Листоноша: Дуже боляче?

Дівчина: Гірко і прикро.

Листоноша: Час усе виправить.

Дівчина: А як же мені жити тепер?!

Листоноша: Страждати.

Дівчина: Це легко сказати, коли ти щасливий. А коли все зруйнувалося в одну мить, розбилося на уламки все життя, то як склеїти його?

Листоноша: Не треба клеїти, потрібно розбити все, а пил розсіяти вулицею, нехай його віднесуть геть чужі черевики. Попереду – все життя. Ви молоді й красиві, хіба це не лотерейний квиток щастя?

Дівчина (підходить до листоноші):  Я вам подобаюся?

Листоноша: Я сказав, що ви молоді та красиві.

Дівчина: Отже, я вам не подобаюся. Я нікому не подобаюся.

Листоноша: А ви хочете подобатися всім?

Дівчина: Так, хочу.

Листоноша: Тільки картопля подобається всім. Хочете бути картоплею?

Дівчина: Смішно сказали.

Листоноша: Вам лист.

 

Дівчина бере в руки конверт.

 

Листоноша: Розпишіться про отримання.

 

Дівчина ставить підпис і листоноша йде.

 

 

Сцена п’ята

У бібліотеці за столом сидить філософ.

 

Філософ: Я завжди дивувався непослідовності людей. Навіть ті, ким я захоплювався, могли настільки змінити свої уявлення про життя, що я переставав їх розуміти. Ще вчора закохані в жінку вони піднімали її до небес, а на завтра, коли її вже розлюбили, вона перетворювалася на ненависну їм мегеру. Нікому не уникнути змін. І що б людина не робила, на що б не намагалася відповісти ствердно, вона приречена на мінливість і помилки. Тільки мертві незмінні, все інше, плинне як річка. Згадайте Геракліта і його відомий афоризм. Не можна двічі увійти в одну й ту саму річку. Не виключено, що в річку увійти взагалі неможливо. Адже це мить сьогодення, того тут-і-тепер, яка, щойно я вимовив ці слова, – зникла і стала минулим.  А минуле – це назавжди загублений час, і немає різниці між моїм учорашнім днем і ніччю Ісуса в Гетсиманському саду.

 

Філософ піднявся зі стільця і почав ходити бібліотекою.

 

Філософ: Усі миті життя неповторні. Але варто їм потрапити в кошик минулого, як усі речі стають рівноцінними: кінь Дон Кіхота і черевики Шекспіра знаходяться там поряд із моєю загубленою парасолькою. Ніхто не може знати хто він і на що здатен. Прогноз розвитку особистості – найбільш невдячний з усіх. Заздрю синоптикам, прогнози яких завжди вірні. Інша річ моя псевдопрофесія – жодної точності, все на якихось домислах і припущеннях, вимовити навіть ніяково – філософ. У пристойному суспільстві й представитися соромно. У незнайомій компанії я кажу, що інженер, і це завжди викликає повагу. А сказав би, що я  філософ, ну що це за справа – думати? Одразу посмішки, от і ви усміхнулися: мовляв, теж мені, Сократ знайшовся. Те, що дозволено Сократу, – не дозволено простим смертним. Ось Сократ – це філософ, а Супкін – який із Супкіна філософ, йому б прізвище змінити на Спіноза або Кант – тоді інша розмова. А так навіть не смішно, а сумно, дуже навіть сумно. Що це за людина – філософ, що це за професія, яка полягає в тому, щоб нічого не робити, а тільки думки свої висловлювати. Моя дружина завжди дивувалася, що філософія – це наука, що я, бачте, вчений, і навіть дисертацію написав і два підручники для студентів. І мені ще за це платять гроші. За балаканину й мудрування. Дружина вважає, що мені пощастило: адже отримуючи задоволення від філософствування, я за це маю ще й грошову винагороду. «Яка від філософів користь?» – часто запитує мене дружина. А мені й відповісти складно. Так, загальні якісь місця. На кшталт того, що люди стають мудрішими від філософії, добрішими від читання моралістів, починають займатися самопізнанням тощо. Загалом, непереконливо відповідаю. Усі ці мої мудрування вбиває наповал чітко вивірена тирада дружини: «А де побачити й помацати можна всі ці досягнення ваші? Щось я їх ніде не бачу. Ейфелеву вежу бачу, піраміди в Гізі стоять, Біг-Бен цокає, статую Христа в Ріо-де-Жанейро видно здалеку… А де міст Спінози або собор Канта? Де космічні кораблі Ніцше і парашут Гегеля? Нічого немає, крім книжок, які нікому не потрібні. Думки, думки і нескінченна безліч слів, які, як купи черепів, покояться в братських могилах бібліотек. І що тут заперечиш, якщо вона має рацію…

 

Філософ іде до столу, наливає собі води й випиває залпом.

 

Філософ: Філософи нині не в моді. Мудрість не в ціні. Усі тепер усе знають, і в сторонній допомозі потреби в них немає. Аристотель сидів би тепер на біржі праці. Хто з нинішніх царів найняв би його як учителя сина? Якщо Аристотель нікому не потрібен, то я і поготів. Нічого я дати нікому не можу, крім смутку від мудрості і розчарувань від пізнання. Пам’ятаєте, як було сказано: «У великій мудрості багато печалі, і хто примножує знання, той примножує скорботу».Навіщо примножувати скорботу? Хіба життя людини таке безхмарне, що потребує філософського туману? До чого складність там, де її в надлишку? Та й хто тепер шукає вчителя, для того щоб жити? Нині кожна людина – мислитель, і всі люди – філософи. Наш час – це епоха неосвіченого всезнання і тотальної недорозвиненості. Люди перестають думати. Звідси безліч проблем. Впевненість у безпомилковості погляду приводить людину до світу, вивернутого навиворіт, який відповідає на запити людини відповідно спотворення реальності. І людина не може нічого зрозуміти – світ не відповідає їй взаємністю, навпаки, світ агресивний і б’є дурня по голові. Але це ні до чого не призводить, людина залишається невігласом. Коли я був молодий, то мріяв розповісти людям про можливості, які таїть у собі людська доля, якщо сприймати її всерйоз. Мені здавалося, що моя місія – це довести собі, а потім і іншим просту істину, яка полягає в тому, що людиною не народжуються, а стають. Я намагався про це говорити, але мене звинуватили в банальності. Я не уникнув долі невдахи. Мені не вдалося нічого. У мене немає жодного учня і жодного друга. Я зазнав поразки і тепер із гіркотою в серці це усвідомив.

 

Стукають у двері. Філософ іде відчиняти.

Відкриває. Заходить листоноша.

 

Листоноша: Вам лист.

Філософ: Від кого?

Листоноша: А від кого ви чекаєте листа?

Філософ: Ні від кого.

Листоноша: Так це той самий лист і є – ось, візьміть, адреси відправника немає, значить: ні від кого.

Філософ бере конверт і роздивляється.

Листоноша дає йому розписатися.

Філософ ставить підпис і продовжує розглядати конверт.

 

Листоноша: Всього доброго.

Філософ: До побачення.

Листоноша йде.

Сцена шоста

В офісі за столом сидить менеджер.

Менеджер: Коли я навчався в школі, мені пророкували велике майбутнє. Я був настільки старанним учнем, що мимоволі став легендою школи. Усі олімпіади з точних наук підкорювалися мною як гірські вершини умілим альпіністом. Я боявся тільки одного – випадкової поразки, бо вчителі так увірували в мою непереможність, що навіть одна невдача могла б їх у мені розчарувати. Мені щастило, бо всі шкільні роки мене супроводжували тільки перемоги. Я ледь не зарахував себе до обранців фортуни. Закінчивши школу з відзнакою, я вступив до університету. І там науки давалися мені без особливих зусиль. Я отримав диплом, а моя самовпевненість на той час досягла апогею. Я навіть став якимось гордовитим у стосунках із друзями дитинства, але вони, особливо не церемонячись, вказали мені на це. Пам’ятається, я навіть розгубився, почувши критику на свою адресу, а потім, прийнявши скривджену гримасу, пішов геть. Адже на мене чекала блискуча кар’єра. Але як я помилявся! Коли я йшов на свою першу співбесіду, то не сумнівався, що отримаю посаду і хорошу платню. Але кадровому працівнику було насрати на мої шкільні та університетські успіхи. Його цікавили мої практичні навички з продажу фруктів, а не грамоти олімпіад. У фруктах я був повний профан і мені вказали на двері. «Ви ще пошкодуєте», – сказав я наостанок, намагаючись погрожувати. Кадровик, а це була жінка, розсміялася від душі. Тепер мені й самому смішно, але тоді я не сумнівався, що завдав їй удару, я не розумів, що таких гусей, як я, вона бачить щодня по кілька десятків. Того ж дня я побував ще на трьох співбесідах, і всюди поводився так само: був самовпевненим і нахабним. Легко вгадати результат – мене нікуди на роботу не взяли. Увечері, відчуваючи легку паніку, я готовий був дзвонити батькам і просити про допомогу, але гордість взяла гору, і я ліг спати. Вранці наступного дня я вирішив змінити свій імідж: із самовпевненого розумника я перетворився на покірного виконавця.  І мені одразу ж пощастило: я отримав роботу і прихильний прийом. Життя вдалося! Я тепер працюю. Офісний планктон середньої ланки. Робота не важка, але відповідальна. Начальник – тиран, але розумний, тому обходиться без репресій. Бути вискочкою я вже розучився, бо зрозумів, що будеш сильно висовуватися – голова може злетіти. У житті розумних людей зневажають і принижують. А порядних – втоптують у бруд. Закон життя – джунглі. Не зжереш ти – з’їдять тебе. Вибору немає: кожен тепер за себе. Кусай іншого, якщо не плануєш стати його біфштексом. Людинолюбство залишилося в книжках. Цинізм – форма життя, а користь від людини стала ціннісною категорією. Чи думали ви коли-небудь про те, що люблять тільки у відповідь? А безкорисливі вчинки – вони ж тепер рідкість… Зробити добру справу якось навіть соромно. Тебе одразу звинуватять у бажанні виділитися з натовпу, а якщо ти раптом продовжиш у тому самому дусі, то невдовзі зрозумієш, що всі, хто ще вчора захоплювався твоїми дотепами, тепер ледве тисне тобі руку, намагаючись приховати презирство. Дивно, як швидко люди змінюють своє ставлення одне до одного. Варто вам одного разу висловити хоч маленьке критичне зауваження з приводу моральності вчинку тієї чи іншої людини, не сумнівайтеся, що у вас додасться ворогів. Люди не люблять моралістів і не переносять критику їхніх особистісних якостей. Не дивно, що весь світ став глянцевим і огидно красивим. Усі посміхаються фальшивими посмішками і дякують іншим. Бути незадоволеним рівноцінно перетворенню на свиню.  З пристойного суспільства незадоволених людей виганяють стусаном під зад, а їхнє місце швидко займають нові щасливі ідіоти. І всі один одному аплодують. Оплески – це вихлопні гази успіху. Їх чуєш навколо так багато, що починаєш сумніватися у своїй розумовій спроможності. А гумор?  Що викликає нині сміх?  Примітивні кривляння і вульгарності про «це»! І сміх, коли не смішно! Невже ми так здрібніли, що захоплюємося тим, що продали двохсотрічні панталони? Ви не знаєте про це? Жила собі королева Вікторія, носила панталони і не думала, що настане час, коли її піддані так отупіють, що на аукціоні боротимуться за право володіння її спідньою білизною. Хто тепер правий, а хто заблукав? Може не варто всім нам так посміхатися? Може, світу потрібно дати запотиличник? А всім нам відмовитися від самообману? Поглянути на себе в дзеркало і не робити щасливе обличчя?

 

У двері стукають. Менеджер іде відчиняти.

Входить листоноша.

 

Листоноша: Вам лист.

Менеджер: Я тут не головний.

Листоноша: Я знаю, але лист адресовано вам, тут прізвище та ім’я.

Менеджер: Це змінює справу.

Листоноша: Це нічого не змінює. Розпишіться тут.

 

Листоноша дає менеджеру розписатися і передає конверт.

Листоноша йде, а менеджер продовжує стояти з конвертом у руці.

 

 

 

 

 

 

Сцена сьома

Листоноша повертається додому і виймає з поштової скриньки лист.

Кладе його в кишеню. Відчиняє двері та входить у квартиру.

 

Листоноша: Пошта для листоноші. Лист – цікаво від кого? (Листоноша бере конверт і піднімає його догори, намагаючись прочитати адресу.) Почерк схожий на жіночий: розбірливий і без помилок. Жінка хвилювалася, коли писала, бо літери надто круглі. Зайве старання видає хвилювання. І водночас говорить про те, що їй не вісімнадцять. По-перше, вісімнадцятирічні ручкою листів не пишуть, по-друге, я вже не такий молодий, щоб отримувати листи від юних дівчат, по-третє, потрібно розірвати конверт і прочитати лист, а не виступати тут як у театрі. Пам’ятаю, одного разу прочитав одну думку, щось на кшталт того, що не можна уникнути раптовості отримання листа. Тобто, ти не чекаєш нічого від життя, а раптом лист, та ще й анонімний, і в тебе одразу ж сотня здогадок і думок з приводу. Хто це може бути? Кому я раптом став цікавий? Що схвилювало іншого або іншу? Невже моя непримітна особистість десь проявилася з невідомою раніше силою? А раптом – це любовний лист, про який я мрію, чи пропозиція нової посади, на яку я, без сумніву, давно заслуговую? Чи, може, це друг дитинства пише мені в надії освіжити спогади?  Такі ось дурниці в одну мить пролітають у голові, побачивши конверт, що опинився в мене в руці.  Але ж усі ці думки викликані фактом невідомості змісту листа і можуть негайно ж стати посміховиськом, і обернутися гіркотою, якщо в конверті виявиться рекламний проспект. Чого тягнути?!

 

Листоноша розриває конверт. Усередині аркуш паперу, складений учетверо.

Листоноша розгортає його і читає.

Листоноша: Шановний…. я! З огляду на несправедливість долі кожної людини, і маючи найгуманніші цілі, товариство «Зміна долі» запрошує вас узяти участь у незвичайному експерименті. Вам буде надано можливість кардинально змінити свою долю. Прохання з’явитися завтра за адресою: вулиця Марка Дестіно, будинок 13. Ви маєте визначитися з вибором людини, долею якої мрієте оволодіти. Голова товариства «Зміна долі»… такий-то. Нічого собі – жарт!  Але ж сьогодні не перше квітня. І запитання дурне ставлять у листі. Ким хочете бути? Та ким я хочу бути – старшим листоношею чи багатодітним батьком – звідки мені знати?  Та нісенітниця все це. Маячня! Що вони там можуть змінити?! Зберуть невдах, обчистять їхні кишені і виштовхають геть. Охочих бути щасливими без видимих на те причин у світі завжди вистачає. Шахраї, обманом смердить цей конверт. Піду я туди завтра обов’язково, але не один, візьму з собою поліціянта. Ось і буде заміна долі. Тож чекайте мене в гості, панове!

 

 

Кінець першої дії

 

 

 

 

 

 

 

Дія друга

Сцена перша

Листоноша в поліційній дільниці. За столом сидить поліціянт.

На столі купа паперів. Поліціянт ліниво переглядає документи. Листоноша стоїть навпроти, але той не звертає на нього жодної уваги.

 

Листоноша: Я хочу зробити заяву.

Поліціянт: Беріть папір і пишіть.

Листоноша: Що писати?

Поліціянт: Про факт злочину: що, коли, хто.

Листоноша: А якщо ще немає злочину, а тільки якісь припущення і здогадки, що тоді?

Поліціянт: Тоді й писати нічого. Ми не шукаємо злочинця без факту злочину. Без події немає справи. «Може бути» в папку не підшивається.

Листоноша: Але я знаю про майбутній злочин і в мене є доказ – лист, який я вчора отримав.

 

Листоноша виймає лист.

 

Поліціянт: Дайте гляну.

 

Листоноша віддає лист. Поліціянт читає.

Потім повертає лист листоноші.

 

Листоноша: Прочитали?

Поліціянт мовчить.

Листоноша: Це шахраї і ми повинні їх зупинити. Змінити долю неможливо. Вони порушують закон, обіцяючи нездійсненне. Треба їх затримати і допитати.

Поліціянт: Ідея гарна… Нічого не скажеш… Поміняти долю, як старі черевики на нові. Невже це легко зробити? Ось ви листоноша, а хіба не мрієте стати кимось іншим, наприклад, поліціянтом?

Листоноша: Я не знаю, ким би я міг бути, адже я листоноша – простий рознощик листів і газет. Чи може моя доля мені належати, і хіба можуть інші змінити її?

Поліціянт: Судячи з тексту листа – доля може змінюватися, якщо ви цього захочете. Ви можете залишитися вдома і не слідувати запрошенню, але ви хочете змінити свою долю, але боїтеся, ось і прийшли до відділку.

Листоноша: Навіть якщо так, то хіба це щось змінює?

Поліціянт: Будь-яка дрібниця змінює всю світобудову. Навіть моя ранкова сеча. Нерозумно вважати, що світ завжди незмінний, а люди – це випадкові краплі дощу.

Листоноша: А як же інакше? Я міг би, звичайно, стати поліцейським, якби мені більше пощастило, ніж вам, але ж це питання удачі, а не долі. В іншому житті це ви отримали б цей лист, і прийшли з ним до мене. А я, як ви тепер, відмовився б допомогти. Ясна річ.

Поліціянт: Зрозуміле – найважче розгадати. Я вирішив, що ми підемо сьогодні ввечері туди вдвох. Листоноша, який мріє стати поліціянтом, і поліціянт, який хоче бути листоношею. Звучить непогано.

Листоноша: Зло буде покарано, і справедливість переможе. А це головне для мене… і для всіх.

Поліціянт: Я не впевнений, що для всіх. Між злом і справедливістю простягнуті таємні ходи, невидимі зв’язки та неймовірні зближення. Це тільки здається, що зло і справедливість – порізно, насправді ж…

Листоноша: Я маю йти. Сьогодні о шостій вечора біля будинку 13 по вулиці Дестіно. Прийдете?

Поліціянт: Прийду.

Листоноша: До зустрічі.

Листоноша йде, поліціянт залишається один.

 

 

Сцена друга

Самогубець один у кімнаті.

Посередині кімнати стіл, на столі мотузка і розірваний конверт.

 

Самогубець: Найдивніше не в тому, що даруєш собі життя, а в тому, що починаєш сподіватися. Люди – найсмішніші створіння у світі. Їхня винятковість і унікальність – вигадка поетів, не більше. Одного разу я зустрічався з людиною, професія якої була дивовижною. Він убивав людей. За гроші, зрозуміло. Це була робота, як він вважав – нічим не гірша за іншу. Зрештою, хтось має виконувати і брудну роботу. Ми ж не зневажаємо людину, яка вивозить лайно з вигрібних ям. Чому ж робота найманого вбивці має нас дивувати? Скажете, що це непорівнянні речі: вбивати і прибирати чуже лайно. Але ж різниця тут лише в питанні моралі, і якщо припустити, що кілер вбиває того самого злочинця, якого суспільство не зуміло покарати, то в його діях легко відшукати і шарм, і навіть благородство. Якщо мерзота, яка поглумилася над дитиною, заплатила судді і ходить по землі, поширюючи сморід, хіба не потрібен тут меч справедливості – рука найманого вбивці? Але ж тут закон, заперечите ви мені. І вбивати ніхто не має права. Не має права той, кому це не під силу. Я ось завжди мріяв цю межу в собі подолати. Позбутися забобонів.  Я тому й себе вбити вирішив, що не здатен убити іншого. Де ж лист, який я отримав учора?

 

Самогубець підходить до столу, бере конверт, дістає лист і читає.

 

Самогубець: Цікава гра.  Змінюють долю…

 

Самогубець кидає конверт на стіл і починає ходити кімнатою.

 

Самогубець: А що як це мій шанс? Я жадаю змін, як змія нової шкіри. Скину минуле, як камінь у річку. І тоді нове життя, нова людина…

 

У отворі дверей з’являється людина з пістолетом у руці.

Самогубець його не бачить.

Кілер підбігає до нього і приставляє пістолет до його голови.

 

Кілер: Ти один?

Самогубець: Один. Прибери пістолет, бо це смішно.

Кілер: Мене переслідують, і я взяв тебе в заручники.

Самогубець: Я нікуди не втечу, заспокойся.

 

Кілер прибирає пістолет і сідає за стіл. Дивиться на мотузку.

 

Кілер: Я не вчасно зайшов.

Самогубець: А хіба ти людина, яка приходить, коли на неї чекають?

Кілер: Я говорю про мотузку.

Самогубець: Це вчорашня історія і до сьогодні вона не має жодного стосунку.

Кілер: Хіба сьогодні не випливає зі вчора?

Самогубець: Жодним чином. От учора чи думав ти, що зайдеш до мене сьогодні? – але ж зайшов. Так що немає ніякого вчора. Я щойно викинув минуле на смітник, і моє життя як новий пакет. Що ти робиш сьогодні ввечері?

Кілер: Ховаюся від правосуддя. Зброя дала осічку, і тепер у мене проблема. Мене шукають усюди. Тепер я – мішень іншого вбивці. Планів на вечір небагато.

Самогубець: Тоді прочитай лист, він багато що пояснить.

 

Кілер бере лист і читає.

 

Самогубець: Ну як, згоден?

Кілер: Нісенітниця все це. Фантазії божевільних, а ти повірив!

Самогубець: А який ризик? Ми підемо туди вдвох і попросимо поміняти місцями наші долі. Я стану кілером, як мріяв давно, а ти втечеш від переслідування, станеш мною.

Кілер: Хіба таке можливо?

Самогубець: Неможливого не існує.

Кілер: Навіть пістолет дає осічку. Хоча ще вчора мені здавалося, що це неможливо.

Самогубець: Отже, йдемо?!

Кілер: Йдемо.

 

 

 

Сцена третя

Мільйонер у кімнаті своєї садиби. Сидить у кріслі й читає листа.

 

Мільйонер: Цікава штука – життя. Відчуваєш нудьгу і одразу ж, просто в руки дається пригода. Змінити долю – хіба це не приваблива пропозиція? Чи повинен я вірити собі більше, ніж іншим? Та й яка моя впевненість?  – гроші – цей загадковий аргумент істини, що, втім, дозволяє цій істині не тьмяніти. Я маю право виносити судження про гроші, бо вони перестали бути для мене проблемою. Ось для жебрака гроші – проблема, і він не може міркувати достовірно, але жебрак бачить життя набагато точніше, ніж я, тому що погляд його – жадібний і пронизливий, як голод усередині нього. Голод завжди правдивий. Його бездоганність абсолютна, як смерть. Кажуть, що картини краще розглядати на голодний шлунок, більше вражає. Мені здається, це тому, що всі ці шедеври на стінах музеїв, усі без винятку, були створені голодуючими людьми. Вони вкладали в картини всю шаленість голоду, всю енергію незадоволеного бажання. Хіба ситі люди здатні створити шедевр? Тут потрібен збіг обставин, і звісно ж – дар, бо риби не літають.

 

Входить жебрак.

 

Мільйонер: Як ти увійшов?

Жебрак: Як завжди – через двері.

Мільйонер: І хто ж тобі дозволив?

Жебрак: Двері мовчазні, а мовчання – знак згоди.

Мільйонер: Як дотепність – ознака розуму.

Жебрак: Я завжди знаю, куди увійти. І ще жодного разу не помилився дверима.

Мільйонер: Занадто багато розуму завжди видає невдаху.

Жебрак: Тепер мені зрозуміло, чому ти щасливий!

Мільйонер: Знаєш, про що я подумав, коли тебе побачив?

Жебрак: Знаю. Ти побачив себе.

Мільйонер: Себе?.. Мені було нудно, нудьга – страшна річ, тобі ж не буває нудно?

Жебрак: Нудьга – це відчуття втрати часу, почуття нікчемності, а хіба може відчувати свою незначність той, хто настільки значущий для всіх, як ти?

Мільйонер: Хіба значущість для інших – значуща? Невже людині, що стоїть вранці біля дзеркала, не відкривається таємниця? Хто знає правду про себе, якщо не я сам? І якщо я сумую, то хіба не в мене в душі копошаться хробаки занепокоєння і змії сумнівів?

Жебрак: Це метафізика ситості. Надлишок перемог. Іноді, щоб відчути життя, потрібна невдача, як рятівне коло. Але біда в тому, що не всі здатні на невдачу, тому працюють до знемоги, хочуть уникнути долі невдахи. Я теж про це спочатку мріяв, але, на щастя, бути невдахою – моя доля, шкода, що я так довго опирався їй.

Мільйонер: Бути невдахою – доля?

Жебрак: Ні. Доля – це те, що не піддається визначенню, доля – як серцевина життя, його кров… А нудьга – це недокрів’я…

Мільйонер: Ось, прочитай (простягає жебраку конверт).

 

Жебрак читає і посміхається.

 

Жебрак: Так ось чому ти такий люб’язний, жадаєш гри?

Мільйонер: Бажаю гри всерйоз.

Жебрак: І не боїшся програти?

Мільйонер: Ні. А ти?

Жебрак: А я боюся, як би я не вдавився чаєм із твоєї золотої чашки. Але випробувати долю варто. Як ніяк, а заняття.

 

Сцена четверта

Лікар на прийомі у своєму кабінеті. У руках у нього лист. Він читає.

До кабінету входить відвідувач.

 

Лікар: Ваше прізвище?

Письменник: Письменник.

Лікар: І на що скаржитеся?

Письменник: На життя.

Лікар: А конкретніше не можна?

Письменник: Точніше не буває. Життя мене турбує цілком, усе.

Лікар: І ви впевнені, що я тут для того, щоб чути скарги такого штибу?

Письменник: Звичайно, ви ж – лікар.

Лікар: А мені здається, що від життя ухилитися не можна.

Письменник: Тому мало хто ухиляється.

Лікар: Усі скарги безглузді по суті. Нікому не цікаві особисті здивування. Ви або приймаєте життя, або відкидаєте – світу начхати.

Письменник: А вам теж на мене наплювати?

Лікар: Я повинен вас жаліти, а мені все одно. Ви чекаєте співчуття, а я байдужий. Мрієте про пігулку обману, а отримаєте правду.

Письменник: Яку правду?

Лікар: Ту, яку кожен із нас знає про себе сам.

Письменник: Так, я – невдаха! Мені нічого не вдалося. Я – лузер, нуль, нікчема і посередність.

Лікар: Це надмірне приниження передбачає манію величі.

Письменник: Я знаю, про що говорю. Я мріяв обдарувати людей щастям, а не зміг зробити щасливою навіть дружину. Я вірив, що зможу, був упевнений, що здивую всіх, а не вийшло, нічого не вдалося…

Лікар: Так і не стали знаменитим?

Письменник: Ні, я досить відомий. Я зрозумів, що не зробив нічого суттєвого, чогось такого, що викликало б захоплення у мене самого. Я не перевершив себе. Неможливе виявилося мені не по плечу.

Лікар: Ви вважаєте себе унікальним?

Письменник: Ні.

Лікар: І з чого ви взяли, що інші люди задоволені власною долею? Можливо, що всього сто людей в історії прийняли з вдячністю свій жереб, а решта… Приміром, я – хіба моя мрія полягала в тому, щоб просидіти в цьому смердючому кабінеті все життя… Я, можливо, мріяв стати письменником, зцілювати словами, дарувати гармонію…

Письменник: І що ж?

Лікар: А нічого. Батько сказав, що такої професії немає.

Письменник: Це точно.

Лікар: Потім сім’я, діти… Гроші, робота, дім. Зайві клопоти. Але ж були думки, мрії… І де вони тепер? Я став тим, ким мене хотіли бачити.

Письменник: І вам жодного разу не хотілося змінити своє життя?

Лікар: Хіба моя доля – моя?

Письменник: А чия ж?

Лікар: Не знаю. Якби я знав… А втім, ось (простягає лист), прочитайте.

 

Письменник читає лист і починає реготати. Лікар дивується.

 

Письменник: Вибачте, дуже смішно.

Лікар: А що смішного?

Письменник: Я прийшов до вас зі скаргами на життя, а вони збіглися з вашими думками, та й лист якраз про це – весело.

Лікар: І ви вважаєте, що ми можемо туди піти…

Письменник: Безсумнівно. Це лікуванню не зашкодить.

Лікар: Якому лікуванню?

Письменник: Спільному.

Лікар: Отже, до зустрічі.

Письменник: До зустрічі, вулиця Марка Дестіно, будинок 13, рівно о шостій.

 

 

Сцена п’ята

Красива жінка вдома сама.

 

Красива жінка: Врода подібна до виграшного квитка в лотереї – якщо не дізнаєшся, де видають виграш, то так і залишишся з невикористаним шансом. Немає такого рівняння: красива – значить щаслива. Бувають помилки долі. І хоча краса жінки не потребує доказів, вона вимагає удачі. Врода – це аксіома сили, а хто сильний, того бояться, того обходять стороною. Краса – мій солодкий тягар, який я не можу забути вдома як мобільний телефон. Сховати красу і видати себе за звичайну жінку неможливо. Красивою жінкою бути приємно, і я чекаю від життя завжди набагато більше того, що воно може мені дати. І хоча часто доля прихильна, я знаю, що вона не завжди справедлива. Нібито я винна в тому, що вродлива. Через це в мене майже не залишилося подруг. Особливо заміжніх. Побоюються, як би їхні чоловіки не закохалися в мене. Наче у світі більше немає інших вродливих жінок, здатних вивести зі стійла їхніх дорогоцінних коней. І потім, це упередження: красива жінка завжди дурна. Анекдоти про блондинок, які вигадують закохані чоловіки, готові принижуватися і бути в них на побігеньках… Чоловіки постійні тільки в своїх помилках, утім, як і ми, жінки. Ми всі шукаємо дива, але коли воно з’являється, то відвертаємося від нього. Чекаємо нового дива, яке перетвориться на зношену шкарпетку. Чого ми всі насправді прагнемо? До чого прагнемо? Якщо любити – то вічно, якщо страждати – то неймовірно. Тихе, затишне сімейне щастя, про яке всі так мріють, на ділі виявляється нудним і прісним. І чоловікам не лізе в горло м’ясо без приправ. Одні й ті самі салати день за днем. А жінки, хіба біля плити і пелюшок літали їхні мрії? Людина прагне завжди щось змінити, іноді навіть у гірший бік. На шкоду собі, але аби жити по-новому, інакше. Нехай адреналін освіжить кров, схвилює серце, розбудить мозок. І тоді палай все у вогні! Попіл старого – як фундамент нового життя. Невідомо, але як цікаво!

 

Стукіт у двері. Красива жінка відчиняє. Входить дівчина.

 

Дівчина (майже ридаючи):  Ви – моя остання надія. Я більше так не можу…

Красива жінка: Давай вгадаю: ти кохала, а він – розлюбив.

Дівчина: Так, саме так.

Красива жінка: І ти продовжуєш його любити?

Дівчина: Так, але звідки ви дізналися про це?

Красива жінка: А з якої ще причини може плакати молода дівчина, якщо не від кохання? Невзаємне кохання зустрічається часто.

Дівчина: Значить, і у вас таке було?

Красива жінка: Можливо, можливо, можливо…

Дівчина: Розкажіть, мені стане легше.

Красива жінка: Не стане, тому що в мене історія трапилася навпаки: він мене любив, а я його розлюбила. А це не одне й те саме.

Дівчина: Чому?

Красива жінка: Дівчина, яку розлюбили, продовжує любити. Юнак, якого розлюбили, починає ненавидіти.

Дівчина: А таке хіба можливо? Любити, а потім … ненавидіти.

Красива жінка: Це як орел і решка. Монета-то одна. Як кажуть, від любові до ненависті…

Дівчина: Один крок. Отже, я повинна його зненавидіти.

Красива жінка: Ти нічого не повинна, все станеться само собою. Нова закоханість зітре колишню любов. Через місяць після нового захоплення з посмішкою згадаєш цю розмову.

Дівчина: Але зараз мені погано.

Красива жінка: Так і має бути. Адже перед цим було добре?

Дівчина: Так, дуже добре.

Красива жінка: Все гаразд, життя як зебра.

Дівчина: Я хочу, щоб усе повернулося назад – у те, колишнє добре.

Красива жінка: Повернеться, але тільки вперед.

 

Дівчина дістає лист із конверта.

 

Дівчина (простягаючи лист): Прочитайте, мені дуже важлива ваша думка.

Красива жінка бере лист і читає.

 

Дівчина (нетерпляче): Що скажете? Це можливо?

Красива жінка: Можливо, варто тільки повірити.

Дівчина: І ви погодилися б помінятися зі мною долею?

Красива жінка: А чому б і ні? Стану молодшою, що в цьому поганого.

Дівчина: Але ж я не красива і мене ніхто не любить, а ви – вродлива жінка, шанувальники, коханці, подарунки…

Красива жінка: Набридло все. Хочеться повернутися знову на старт.

Дівчина: А хіба бути красивою нелегко? Заздрять, чи що?

Красива жінка: Не без цього. Скоро дізнаєшся.

Дівчина: Уявляю собі, як я з’явлюся і як зверхньо на нього подивлюся, як на комаху, яку гидко навіть розчавити. А він – з розкритим ротом, а поруч та, на яку він мене проміняв. А я проходжу повз нього, як королева…

Красива жінка: Отже, вирішено: підемо на зустріч.

Дівчина: Так, звичайно, спасибі, я так вам вдячна. Адресу пам’ятаєте?

Красива жінка (посміхається):  Пам’ятаю. До зустрічі.

 

Дівчина йде, і красива жінка залишається одна.

 

 

 

 

 

 

 

Сцена шоста

Філософ сидить за столом. На столі розкидані книги та рукописи.

 

Філософ: Міркувати – подібно до гри в хованки. Шукаєш якусь істину, а в підсумку знаходиш зовсім не те, що шукав. Небезпечно ходити ожеледицею ідей. Падаєш у будь-якій точці шляху. І не падіння болісне, а розуміння, що ковзання думки нескінченне. Кругом орієнтири, книги, імена – своєрідні милиці чужого розміру. Що користі від усього, чим набита моя голова, все це – розумове сміття і непотріб. Хто помислить мене за мене? Хто відповість за мої відповіді? Якщо весь світ у мене, як іграшка у дитини в руці, то як утриматися від спокуси розламати світ для втамування дитячої цікавості? Той, хто ставить запитання, вірний собі тільки в одному: йому зовсім не потрібні відповіді. Радість розуміння – це біль зруйнованої мрії. Слова, як пружини, розтискаються, здавлюючи горло. У думок дивні звички. Приходити невчасно. Не туди й не тоді, коли вони так необхідні. Ось про що ви всі думаєте? Хіба хтось замислюється про це? Людина просто думає. Не можна не думати, як неможливо не дихати. Думка – як вічне занепокоєння. Коли мислиш, завжди тривожно. Щось небезпечне володіє тобою, щось ніби чуже, привнесене ззовні, намагається змінити долю. Хіба не я все це помислив і сказав? Що дивного і незвичайного в тому, що відбувається?  Я тільки говорю з порожнечі про те, що і саме по собі – порожнеча. Слово, яке я вимовив, розчинилося в просторі, як повітря, яке я видихаю.  І немає вже тієї думки, що вилізла назовні на кінчику язика. Тільки язик у роті нагадує мені про те, що я ще живу. Безплідність роздумів і їхня марність – ось що я відчуваю останніми роками. Я відшукав собі виправдувальний вирок: якщо світ не змінити, то потрібно не дати світу змінити себе.

Входить студент.

Студент: Дозвольте?

Філософ: Будь ласка, сідайте.

 

Студент сідає навпроти філософа.

 

Студент: Я прочитав вашу книгу.

Філософ: І що?

Студент: Я написав би її інакше.

Філософ: Не сумніваюся.

Студент: Знаєте, читаючи її, я не міг позбутися відчуття, що книга якась нежива.

Філософ: Що значить – нежива? Книга – не риба…

Студент: Мені здається, ви не знаєте життя. Люди так не думають і так не говорять.

Філософ: Мені шкода.

Студент: Ні! Вам не шкода! Я по очах бачу – ви цього й домагалися. Зробити зі світу посміховисько, а з людини – опудало в рваних лахміттях, що самотньо стоїть у полі. Вам хотілося всіх налякати – ось, мовляв, подивіться на себе збоку, бридкі каченята. Неблагородно і недобре.

Філософ: Не виключено, що істина сумна.

Студент: Істина, брехня, добро, зло, справедливість – усе це порожнечі всередині порожнеч. Кров, пульс, дихання – це життя. Поцілунок коханої біля ґанку її будинку, усмішка моєї матері – ось сенс життя, ось де істина, а не в книжкових припущеннях.

Філософ: Потрібен час, щоб заново осмислити життя.

Студент: Час для чого? Щоб закостеніти в цьому кабінеті? Стати скульптурою самого себе? Ні, я вже краще піду охоронцем у супермаркет. Там, принаймні, не персонажі книжок, а люди. Я хочу жити, а не думати про життя.

Філософ: Але це неможливо – жити і не думати.

Студент: Отже, я хочу неможливого. Здається, ви не раз повторювали, що неможливе – це не підстава ухилитися від спокуси невдачі.

Філософ: І ви зрозуміли так буквально?

Студент: Так.

Філософ: А хочете зрозуміти мене за допомогою себе?

Студент: А хіба таке можливо?

 

Філософ простягає студенту отриманий напередодні лист.

Студент бере й уважно читає.

 

Філософ: Ну як?

Студент: Якщо це не жарт, то я згоден. А якщо і жарт, то я все одно згоден. Смішно.

Філософ: Тоді до зустрічі.

Студент: Вулиця Дестіно, тринадцять. Буду.

 

 

Сцена сьома

Менеджер ходить по офісу. Він схвильований.

 

Менеджер: Часу постійно не вистачає. І скільки не працюєш, все одно не встигаєш. Керівництво постійно вимагає більшого. А якщо даєш результат, то отримуєш нове завдання, вдвічі складніше за попереднє. Життя випаровується як пара. Їси на бігу, любиш поспішаючи, спиш не відпочиваючи… Працюєш на знос в ім’я міфічного майбутнього. А якщо спіткнешся, то тебе викинуть на смітник, як рвану шкарпетку. Ти маєш бути сильним і витривалим, якщо сподіваєшся на успіх. Шмарклі й жалість до себе тут не помічники. Ти нікому не потрібен – формула нового часу. Людей всюди так багато, що, якщо одним стане менше, не велика втрата.  Помреш – закопають тебе зі скорботними обличчями і побіжать далі. Дві години чужої незручності – ось що таке наше життя. Немає ціни людині, коли навколо натовпи людей. Перевиробництво породжує падіння попиту і зменшення ціни. Адже ми товар, який можемо продати. Хтось продає зовнішність, хтось руки, хтось мізки. Але мета в усіх одна – продати себе подорожче. Головне: не продешевити. Взяти за своє життя максимальну ціну. А потім, потім… нічого… Як повернути життя назад, якщо продав його?  Як викупити назад час? Якщо життя одне, то не дивно, що в більшості випадків воно безуспішне, адже перша спроба в будь-якій справі рідко буває вдалою. І кожен вважає, що він би нічого не змінив із другого чи третього разу… Думаю, тут ми обманюємо себе, бо точно знаємо, що ніякої другої спроби не буде. Життя або трапляється, або проходить повз. А як боляче, якщо ти, саме ти з ним розминувся. Не використав шанс, не спробував… Легко сказати: буду щасливий. Простіше простого подумати: буду любити. А як зробити це? Хіба таке може бути зі мною? Кайдани канцелярії… Потрібно тікати звідси, і нехай мені доведеться непереливки, але я належатиму собі, дихатиму й насолоджуватимусь самим життям, я подивлюся інакше на небо і зовсім по-іншому побачу сусіда. Я можу, я мушу, але ж я боюся, я так звик до ситості й чистоти, що боюся опинитися без копійки. Я ще до того ж і боягуз… Я знав про це, але якось не зізнавався. А тепер ось сказав. І вам не смішно? Чи помічали ви, що тільки спати і працювати людина може по вісім годин поспіль. Жодне інше проведення часу не може тривати вісім годин, щоб воно не набридло. Будь-яка розвага, будь-яка компанія, будь-яка жінка набриднуть вам через кілька годин, і тільки робота – надихає. Не тільки мене та інших трудоголіків, саме поняття праці надихає і ледаря. Для трудоголіка робота в кайф, як покупки для шопоголіка, щастя ж ледаря в усвідомленій відмові від праці. Філософія ледаря – апофеоз самообману. «Праця не має сенсу, бо вбиває час», – така логіка ледачої людини. Визнання аморальності праці дає право нічого не робити. У мене є друг – він розумний, освічений, але бездоганно ледачий. Лежачи на дивані, він розробив цілу теорію ліні. «Працювати ганебно, працюють тільки осли!» – ось один із його постулатів. Мій друг вирішив, що висота духу можлива тільки в тих, хто утримується від праці. «Цнотливість ліні», – так він називає свій стан байдикування. «Світ не рве мені душу, а я не зав’язую йому черевики». Такі фрази я чую від нього. Але чимось він мені подобається, і знаєте, чим? – щирим цинізмом. Якщо йому наплювати на інших, то він не соромиться в цьому зізнатися. Я знаю, що потай заздрю йому. Час життя в його розпорядженні, і якби мені й хотілося побувати в шкурі іншої людини, то це, безсумнівно, – ледар, мій друг, про якого я вам розповів.

 

Входить ледар.

 

Ледар: А ти виглядаєш втомленим…

Менеджер: Багато працював.

Ледар: Це кепсько. А знаєш, що трудоголіки живуть менше на десять років?  Як і курці.

Менеджер: Отже, мінус двадцять.

Ледар: Що – мінус двадцять?

Менеджер: На двадцять років менше проживу.

Ледар (сміється):  Якщо так вважати, то ти вже давно помер.

Менеджер: Дякую.

Ледар:  Позич грошей, післязавтра поверну.

Менеджер: Ти мені ще попередній борг не віддав.

Ледар: А який зв’язок?

Менеджер: Ти позичаєш гроші повторно в тієї людини, якій не віддав попередній борг.

Ледар: Але ця людина – мій друг, а які розрахунки у друзів? Хіба дружба – це гроші?

Менеджер: Ні, звісно. Але для тебе дружба означає одне: брати в борг і не віддавати.

Ледар: Так виходить тільки тому, що в тебе є гроші, а в мене – ні. Було б навпаки позичав би я тобі, а так…

Менеджер: Гаразд, позичу, але ввечері. У мене до тебе прохання.

 

Менеджер дістає з кишені лист і простягає ледарю.

Ледар уважно читає.

 

Менеджер: Я хочу, щоб ми пішли туди разом.

Ледар: І ввечері ти даси мені грошей.

Менеджер: Так.

Ледар: Трохи більше, ніж я прошу.

Менеджер: Так.

Лентяй: По руках (простягає руку).

Менеджер: (потискаючи руку) По руках. Адресу запам’ятав?

Лентяй: Так.

Кінець другої дії

 

Дія третя

Кімната в будинку по вулиці Дестіно, 13. Годинник на стіні показує за двадцять шоста. У кімнаті овальний стіл зі стільцями. По кімнаті нервово ходить листоноша. Він дивиться на годинник і щось невиразно бурмоче.

 

Листоноша: Навіть не віриться, що це можливо. Поворот долі за допомогою рукостискань. Ще тиждень тому я не вірив у дива. А тих, хто вірить, зневажав за дурість. Кожна людина вважає себе досить розумною. Принаймні для того, щоб не вважати себе дурнем. Я не впевнений, що бути листоношею – справа особлива, але й визнати свою мізерність мені не хочеться. З іншого боку, життя – одноманітне заняття, схоже на календар. Все повторюється в нескінченному потоці повторень. Ранок, пообідавши, стає втомленим вечором, який, відпочивши вночі, перетворюється на новий ранок. Череда понеділків змінює натовп неділь. Рік завжди починається в січні і ніколи в липні. Щось неповноцінне у всьому цьому, ця досконала точність повторень така гармонійна, що викликає нудоту. Якби людина мала більше сил, то зірки не залишилися б на небосхилі, а висіли б у нас у домівках як ліхтарі. Людина любить те, до чого не може дотягнутися руками. Любить недосяжне, неможливе. Чекає невідправленого листа. Космічні відстані наповнюють наші душі хвилюванням, але варто нам навчитися долати ці нескінченні простори, як наш пієтет негайно ж зміниться іронічною посмішкою. Чоловік любить жінку набагато більше, коли вона йому недоступна, і менше, якщо вона вже з ним. І ніхто не любить жінок, доступних усім. Успіх позбавляє мету чарівності. Невдахи – це, по суті – щасливі люди.

 

У двері стукають.

 

Листоноша: А ось і вони самі.

 

На годиннику без десяти шість. Листоноша йде відчиняти двері.

Входять самогубець і кілер. У кілера в руці пістолет.

 

Листоноша: Зі зброєю сюди не можна.

Самогубець: Йому можна, це його робота. Хтось копає канави, а він убиває людей. Для нього пістолет, як для іншого – лопата.

Листоноша: Нехай сховає зброю.

Кілер: Так, будь ласка (ховає зброю за пояс). Прихована зброя небезпечна.

Самогубець: Скільки нас буде?

Листоноша: Не знаю. Сідайте за стіл.

 

Самогубець і кілер підходять до столу і сідають.

Кілер оглядає кімнату.

 

Самогубець: Тепер уже пізно.

Кілер: Нічого не пізно.

Самогубець: А раптом усе вже сталося?

Кілер: Що сталося?

Самогубець: Ну, цей… обмін долями. Раптом ця кімната – чарівна, і ті, хто увійшов сюди, вже змінили свою долю?

Кілер: Не думаю. Я готовий і далі вбивати. Нічого не змінилося.

Листоноша: Але ви прийшли сюди, значить, незадоволені життям?

Кілер: Задоволені тільки свині.

Самогубець: А ми не свині.

Кілер: Ми набагато гірші за свиней.

Самогубець: І розумніші.

Кілер: Ось це і страшно.

Самогубець: Знати про себе все, що ти знаєш, – хіба це не страшно?

Кілер: Ми тут не для того, щоб вести себе на ешафот. Ми хочемо чогось нового. Бажаємо шляху в невідоме.

Листоноша: А якщо доля змінить життя в гірший бік, то що тоді?

Самогубець: Тоді вже точно повішуся.

Кілер(усміхаючись):   Не встигнеш, я тебе раніше пристрелю.

Самогубець: А якщо вийде, то не мені в петлю лізти, а тобі. Я з пістолетом, а ти з мотузкою. Як тобі така композиція?

Кілер: Розважає.

 

Стукіт у двері. Листоноша йде відчиняти. Входять лікар і письменник.

 

Листоноша: Прошу до столу, панове.

 

Лікар і письменник підходять до столу.

 

Лікар: Я – лікар, а він – письменник.

Кілер: А нам все одно, хто ви насправді.

Письменник: Це чому ж?

Кілер: Зиску від вас ніякого.

Лікар: Дозвольте, а хто ви такий?

Самогубець: Краще вам цього не знати.

Лікар: Ви хворі на лепру чи СНІД?

Кілер: Гірше.

Самогубець: Набагато гірше.

Письменник: Інтрига збільшується…

Кілер: Краще послухаємо вас: навіщо прийшли і так далі…

Лікар: Але все ж незручно сидіти за столом із людиною, про яку нічого не знаєш.

Самогубець (показуючи на кілера): Він – кілер. Вбиває людей за гроші.

Письменник (у бік лікаря): А ви їх рятуєте за гроші. Спільну справу робите…(сміється).

 

До столу підходить листоноша. У руці в нього пляшка вина.

Він ставить її на стіл, а потім приносить склянки і сідає за стіл.

 

Лікар (звертаючись до кілера):  І що, доля до вас неприхильна?

Кілер: Ні, швидше до тих, у кого я забрав життя. Це їм не поталанило, а мені тільки жити огидно. Вирішив себе розважити.

Самогубець: Я хотів себе вбити, але отримав листа. А тепер хочу стати як він – навчитися вбивати інших – це набагато цікавіше. Адреналін, знаєте, і взагалі – збуджує. А вам ніколи не набридало жити?

Письменник: Траплялося.

Лікар: У моїх пацієнтів інші турботи. Біль і хвороба посилюють любов до життя. Смерть, якщо вона раптом підійшла до вас впритул, – може сильно надихнути.

Кілер: Це точно. Доктор знає, про що говорить. Я теж як лікар (сміється). Тільки після мене вже нічого не болить.

Письменник: А ви не боїтеся закону?

Кілер: Закону не боюся, покарання боюся.

Письменник: А внутрішній закон? Совість, наприклад, не мучить?

Кілер: А де вона, моя совість, чи не у вас у кишені сховалася?

Письменник: Не знаю. Десь біля серця.

Кілер(показуючи на груди): Може тут?

Письменник: Так.

Кілер: Ні. Тут у мене легені й більше нічого.

Лікар: Спите добре?

Кілер: Завжди.

Письменник: Заздрю.

Листоноша: А мені здається, бреше він нам, вдає героя.

 

Без стуку в кімнату входять мільйонер і жебрак.

 

Мільйонер: Де тут герої?

Кілер: А ти хто такий?

Жебрак: Він – мільйонер.

Кілер: Зрозуміло. Мабуть, помилився дверима.

Мільйонер: Ні, не помилився.

Кілер: Доля мільйонера  – чудова доля. Навіщо ж її змінювати?

Мільйонер: Нудьга. Смак до життя втрачено. Апетиту немає, сон порушений.

Жебрак (сміється):  А в мене все це є, а грошей немає.

Письменник: І ви думаєте, що гроші зроблять вас щасливим?

Жебрак: Із грошима шансів на це більше.

Лікар: А самі заробляти не намагалися?

Жебрак: Пробував, не виходить.

Самогубець: Я його розумію – він змирився з тим, що невдаха.

Жебрак: Раз я тут, значить, не все ще втрачено. Тут усі – невдахи.

Кілер: За всіх не розписуйтеся. Я – не всі.

Письменник: Це чому ж?

Кілер: Тому що я, на відміну від інших, вмію прибирати лайно. І не своє, а чуже…

Письменник: Люди, значить, лайно…

Кілер: Ті, з якими працюю я, – так. Якби вони були доброчесні, то хіба їх би хтось замовив?

Мільйонер: Дивна логіка. Якщо мене замовлять конкуренти, заздрісники або – не дай боже! – дружина, то мені одразу ж відмовлено в чеснотах. Якщо мене хочуть убити за гроші, то так мені й треба, бо я –лайно, яке заслуговує на свою долю. Не розумію…

Лікар: А що тут незрозумілого: кожен виправдовує себе, як може. Логіка тут ні до чого. Навіть кати хочуть вважати себе шляхетними натурами.

Кілер: Та ніким я не хочу здаватися! Тут ви всі і без мене досягли успіху.

Письменник: А ви, мабуть, чесні завжди і скрізь?

Кілер: Коли вбиваю, то чесний. Але коли беру замовлення, то буває, хитрую, так би мовити, для ціни, щоб узяти за послугу дорожче.

Письменник: І вам все одно, кого вбивати?

Кілер: Все одно. Вам же однаково, про що писати книжки, головне ж тут –  це гонорар.

Письменник: А якщо негідник замовив найдобрішого з людей, то що тоді?

Кілер: Це питання не до мене. Навіть Ісуса вбили. А він теж добротою вирізнявся.

Лікар: І вам не шкода Ісуса?

Кілер: Шкода. Ісуса я б не вбив. Та його й не замовляють.

Письменник: Убивають самі щодня. Чого їм замовляти? Кожен справляється сам.

Мільйонер: Це правильно.

Жебрак: А я не згоден. З чого це ви всіх у вбивстві Ісуса звинуватили. Я, наприклад, ні вчора, ні позавчора жодних заповідей не порушував, отже, до смерті Ісуса не причетний.

 

У отворі відчинених дверей з’являються двоє: філософ і студент.

 

Філософ (студенту):  Це дискусійний клуб якийсь.

 

Листоноша чує, що прийшли гості, і підходить до них.

 

Листоноша (гостям):  Приєднуйтесь до нас.

 

Філософ і студент підходять до столу.

 

Філософ: Дякую. Дозвольте представитися: я – філософ, а це (показуючи в бік студента) – мій студент.

Кілер: Ви нам якраз і потрібні.

Філософ: Для чого?

Самогубець: Відповісти на запитання.

Студент: Філософи тільки ставлять запитання, відповідати доводиться студентам.

Філософ: Так і є. Студенти знають про все. Тому їх і запитують. А філософи про що можуть знати?

Жебрак: Та нічого вони знати не знають.

Письменник: Їхній прабатько Сократ, цей найвеличніший фахівець із невігластва, тільки про це й бубонів.

Філософ: Я знаю, що я нічого не знаю – це софізм, неправильно зрозумілий усіма. Це як вживання фрази про здоровий дух. Люди за тисячоліття примудряються так понівечити будь-яку істину, що вона починає означати щось навіть протилежне тій споконвічній думці, яка осяяла колись голову людини. Всесвітні плітки– ось що таке безцінний досвід минулого. Ми всі так часто повторюємо одні й ті самі вирази недоречно, що вони не тільки втрачають силу, але розмивається і сам сенс ідеї, а її суть спотворюється.

Кілер: І що тепер робити, коли ви такий розумний, а кругом вас тільки дурні?

Лікар: Не гарячкуйте. Людина намагається пояснити. Чи не так?

Філософ: Так-так… Здається, я захопився. Це зі мною часто. Не маю міри в розмові. Слова… Я звик ними зловживати.

Кілер: І продовжуєте зловживати нашим терпінням.

Філософ: Вибачте, замовкаю.

Письменник: Ми говорили про Ісуса, про те, що кожен вбиває його щодня. Хтось погодився з цим твердженням, хтось ні.

Жебрак: Я не погоджувався.

Письменник: Так, ви не погодилися, але це не важливо.

Жебрак: Як це не важливо, для мене дуже важливо.

Мільйонер (жебраку):  Ви можете не перебивати?

Письменник: Так от, ми обговорювали одне, а потім прийшов філософ і ми почали говорити про інше.

Мільйонер (побачивши в отворі дверей красиву жінку): Або про іншу.

 

У кімнату входять дівчина і красива жінка.  Листоноша чемно кланяється і цілує дамам руки. Усі, хто сидить за столом, встають. Пауза.

Вродлива жінка і дівчина проходять у кімнату і сідають на вільні стільці. Усі чоловіки, крім листоноші, теж сідають.

 

Красива жінка: Що сталося? Чому всі мовчать?

Студент (з усмішкою): Вони всі втратили дар мови від вашої незрівнянної краси.

Красива жінка: Зухвалість видає підлітка. Зріст є, а мужчини ще немає.

Філософ: Вибачте його, це мій студент.

Студент: І не треба за мене вибачатися.

Філософ: А я не за тебе, я за себе вибачаюся, це ж я тебе сюди привів.

Красива жінка: Юнак сповнений надлишком сил. Вихід енергії у потрібному напрямку. А хіба юності це властиве?

Дівчина: А що юності притаманне?

Красива жінка: Агресивність, егоїзм і впертість – це козирі молодості. Юнак завжди самовпевнений і грубий бовдур. Потрібні роки, щоб стати чоловіком. Але молоді люди так не думають, наївно вважаючи, що мужчина знаходиться у них в штанях. І це досить просто – знати, яка сильна твоя плоть, як їй не повірити?

Студент: Що в бажаннях юнака поганого, а в силі жалюгідного?

Філософ: Здоров’я не хиба, а молодість не злочин.

Письменник: Пані говорила не про те, про що ви подумали. Вона акценти підсилила, щоб зрозуміліше стало. Перебільшені деталі портрета. А замість розуміння – хвиля недоброзичливості. І все це від нетерпимості до чужої думки. Ми вже давно нікого не чуємо. Тільки себе.

Лікар: Я вже й себе погано чую.

Мільйонер: Ось сиджу я тут і думаю: навіщо я сюди прийшов, навіщо мені все це? – і зловив себе на думці, що мені цікаво. Я слухаю всіх із задоволенням.

Кілер: Та яке задоволення слухати всі ці балачки?! Якісь витяги з загальних місць. Жодної конкретики, так, навкруги: вода – це вода, тому що вона вода, але якщо вона не вода, то це тому, що вона не вода. Треба припинити цей гвалт. А то в мене вже голова починає боліти. А коли голова болить, я погано міркую, і від втоми можу і пришити когось, щоб не заснути (сміється). Злякалися… Жартую…

Жебрак: Мені здається, що кожен прийшов сюди не випадково.

Мільйонер: Звичайно, тебе я привів, а це вже везіння.

Жебрак: Цікаво, як усе відбудеться.

Лікар: Чарівник із паличкою. Помах руки.

Письменник: І ви станете іншим, у сенсі – іншим невдахою.

Дівчина: А я впевнена, що стану красивою і щасливою.

Студент: Щастя ближче, ніж вам здається.

Красива жінка: Чи не ви її щастя?

Студент: А чому б і ні? У мене ще все попереду.

Красива жінка: З чого ви вирішили, що в молодості є майбутнє?  А раптом життя – це ілюзія, що тоді?

Студент: Це нічого проти життя не говорить.

Письменник: Швидкі висновки часто бувають помилковими.

Філософ: Утім, як і довгі роздуми. Істина приходить не тоді, коли її чекаєш.

Лікар: Істина як гонорея.

Студент: Дотепно, але не розумно.

Лікар: Зате точно. Скоро шість, а жодних рухів.

Самогубець: Ще невідомо, чи не жарт усе це.

 

На годиннику шість годин. Усі слухають, як б’є годинник.

Вбігають менеджер і ледар.

Менеджер (ледарю):  Мало не запізнилися через тебе!

Ледар: Так не запізнилися.

Листоноша (новим гостям):  Швидко за стіл. Зараз почнеться.

 

Годинник б’є шостий удар.

 

Листоноша: Візьміться за руки і закрийте очі.

 

Усі беруться за руки й заплющують очі.

Листоноша йде до дверей і запускає в кімнату поліціянта.

 

Поліціянт(кричить):  Усі заарештовані! Не рухайтеся!

 

Спалах світла. Темрява. Знову спалах світла. Знову темрява. Світло.

У кімнаті вже нікого немає, крім поліцейського.

 

Поліціянт: Де ці невдахи, яких я заарештував? Де вони всі?

 

Кінець третьої дії

 

 

 

 

 

 

Дія четверта

Сцена перша

Минув місяць від дня останніх подій.

Філософ перебуває в садибі мільйонера, оточений розкішшю.

Він сидить у кріслі і читає газету.

 

Філософ-мільйонер: Місяць, як я живу новим життям. Я вже навіть звикаю до всього цього. Пам’ятаю перший день після перетворення. Я опинився раптом у цьому шикарному будинку, не повірите, де я себе виявив – на позолоченому унітазі, справляючи нужду. Уже тоді я запідозрив, що пастка зачинилася. Занадто м’яким і ніжним був туалетний папір. Я більше не сумнівався, що все це сталося. Моя філософська доля полетіла невідомо куди, а її місце зайняла завидна доля мільйонера. Я не перетворився на студента, доля була до мене прихильною: я здобув великі й міцні статки. Красуня-дружина, розумні діти, дорогий автомобіль. Кухар, садівник, домробітниця. Повага і шана. Усе, чого я в глибині душі бажав, здійснилося в одну хвилину. Те, глибинне, у чому я не зізнавався самому собі, настало раптом і безповоротно. Невже це я? – запитував я себе вранці, дивлячись у дзеркало. І довго не знаходив відповіді. Тільки за тиждень я освоївся з жеребом, що дістався мені. Я усвідомив, що тепер уже нічого вдіяти не можна – доля не одяг, який можеш змінити один на інший. Доводиться приймати все як необхідне. Тим більше, що мені пощастило. Багато друзів, з якими я раніше дружив, відвернулися від мене через заздрість. Я кинув роботу в університеті, перестав писати книжки і став нестримно витрачати гроші. Я відчував справжню насолоду від кожного придбаного піджака, від чергової пари туфель, будь-яка дрібниця радувала мене. Я відчував небувалий підйом сил в усіх відношеннях. Ви розумієте, про що я. Коли у вас багато грошей, завжди знайдуться жінки, готові полюбити вас безкорисливо.Тепер у мене багато часу для роздумів. Іноді я приходжу до дивних думок. Учора, наприклад, я зрозумів, що люди зневажають багатство і розкіш тільки тому, що ці блага їм недоступні. Легко відмовлятися від вічного життя, знаючи, що його немає. Самообман невдахи – найвдаліший з усіх.

 

У кімнату вривається письменник-кілер із пістолетом у руці.

 

Письменник-кілер: Категорично не згоден. Доля невдахи – не найгірша у світі. Фортуна – дама непостійна. Хвилину тому ваше життя належало вам цілком, а тепер (спрямовує на філософа-мільйонера пістолет) воно в моїх руках. Один рух – і ваша доля стане нічим.

Філософ-мільйонер: Красиво розповідаєте… Метафори…

Письменник-кілер: Раніше я був письменником. А тепер ось уже місяць як живу найманим вбивцею. Змінив професію з убивства слів на вбивство людей. Тепер і не знаю, що з цього в мене краще виходило.

Філософ-мільйонер: Люди не слова. Людину вбити складніше.

Письменник-кілер: Ви так вважаєте?

Філософ-мільйонер: Так, людина не буква.

Письменник-кілер: Людина – розділовий знак. Знак питання.

Філософ-мільйонер: А може знак оклику?

Письменник-кілер: Людина – це крапка з комою. Але все це умовності.

Філософ-мільйонер: І як вам нова шкура? Підійшла до душі?

Письменник-кілер: Тепер уже пізно думати про це. Доля у людини одна. Все, що сталося, має статися. Якщо долі завгодно, щоб я застрелив вас, то це станеться незалежно від мене.

Філософ-мільйонер: І гроші не врятують мені життя.

Письменник-кілер: Ні.

Філософ-мільйонер: Але ж я можу заплатити більше, ніж ті, хто мене замовив.

Письменник-кілер: Вас ніхто не замовляв, і мені ніхто не заплатить. Я вб’ю вас безкоштовно.

Філософ-мільйонер: Рідкісний гуманізм. Особливо в наш час.

Письменник-кілер: Я висловлюю цим вчинком протест проти своєї долі. Я вбиваю не через гроші, а всупереч їм. Намагаюся скасувати закономірність випадку.

Філософ-мільйонер: І не боїтеся осічки долі?

Письменник-кілер: Не боюся. Страх – почуття безглузде. А я дурниць не люблю.

Філософ-мільйонер: І вбити мене – це найрозумніше, що спало вам на думку за останній місяць. Непогано…

Письменник-кілер: Ні, не так. Ваше життя – це розв’язаний шнурок черевика. Якщо не зав’яжеш його, то ризикуєш упасти. Тут нічого особистого. Потрібно вбити, щоб приборкати долю.

Філософ-мільйонер: Або не вбити і теж змінити долю, принаймні мою. Одним пострілом менше, одним життям більше. Логіка заморожування випадку не така логічна. Якщо не має значення, вб’єте ви мене чи ні, то немає жодного значення взагалі. Хіба доля – це те, що ви можете передбачити?

Письменник-кілер: Не передбачити, а здійснити. Не бажаю підкорятися грубій силі. Я вирішую, я! (спрямовує пістолет на філософа-мільйонера)

 

Вбігає людина в поліцейській формі. Це кілер-поліціянт.

Приставляє револьвер до голови письменника-кілера.

 

Кілер-поліціянт(письменнику-кілеру):  Вас заарештовано! Зброю на підлогу! Стріляю без попереджень!

Письменник-кілер: Ось і доля. Убити збирався я, а вб’ють мене. Намагаючись убити долю, потрапив під її жорна.

Кілер-поліціянт: Замовкни!

Письменник-кілер: Але я хочу говорити, говорити до виснаження.

Я так багато повинен усім розповісти.

Філософ-мільйонер: Про що?

Письменник-кілер: Про те, якою дурною була наша затія. Обмін долями… Нічим обмінятися не можна.  Я письменник, тільки тепер я знаю, що більше не буду писати. Це гірше, ніж убивати.

Кілер-поліціянт: Вбивати цікавіше. Тому війни і бандити такі популярні. Я був кілером, а тепер ловлю їх, і нічого не змінилося. Я був нікчемою і пишався, тепер теж саме.

Філософ-мільйонер: А мені гроші сподобалися. Чи шкодував я про минуле? – ні, адже це був не я, а той, ким я хотів здаватися. У мене не виходило: я хотів влади над людьми, переваги. Тепер усе так, як я хотів, але мені чомусь зовсім не весело. Шкода, що ви не встигли мене застрелити.

Кілер-поліціянт: А може мені вас застрелити з ностальгії?! Жартую…

Філософ-мільйонер: Сьогодні не мій день – навіть померти не виходить. Дві спроби, і обидві невдалі.

Письменник-кілер: Удача має примхи. Як жінка.

Кілер-поліціянт: Не потрібно випробовувати долю на міцність. Достатньо повірити в себе. Я, наприклад, з дитинства мріяв стати поліціянтом, а був злочинцем. Місяць тому я став, нарешті, поліцейським, але в душі залишився жорстоким убивцею. Я можу бути тільки тим, хто я є. І бути там, де я є.

Філософ-мільйонер: Не вимагайте до себе жалості. Рефлексія – дурне заняття. Слово фахівця. Копати всередину себе ні до чого, натрапиш на лайно.

Письменник-кілер: Це правильно. Усе – безглуздо. Доля, удача, слова…

 

Кілер-поліціянт забирає пістолет у письменника-кілера.

 

Кілер-поліціянт(наводить револьвер на філософа-мільйонера і зводить курок): Мені вас замовили ще в минулому житті, я взяв завдаток, тож – вибачте.

 

Натискає на курок, лунає постріл. Філософ-мільйонер падає на підлогу. Письменник-кілер починає бігати кімнатою.

 

Письменник-кілер: Навіщо, навіщо ви вбили його? Це ж було моє завдання, моя роль. Я повинен був убити!

Кілер-поліціянт: А хіба ти здатен на якийсь вчинок? Ти – вермішель, а не чоловік. Із тебе ще письменник не випарувався. Ходиш тут, розмірковуєш.

Письменник-кілер: А вам застрелити людину так легко, наче це манекен.

Кілер-поліціянт: А це і є манекен, набитий гордістю, як дитяча іграшка ватою. Він, бачте, розбагатів і тепер має право вважати себе якимось особливим. Ці мільйонери – просто пики.

Письменник-кілер: І вам його не шкода?

Кілер-поліціянт: Анітрохи.

 

Філософ-мільйонер піднімається з підлоги.

 

Письменник-кілер(здивовано):  А він усе чув.

Кілер-поліціянт: Я знаю, я для нього і говорив. Патрони холості…

 

Сцена друга

Мільйонер-самогубець із мотузкою в руці нервово ходить кімнатою.

 

Мільйонер-самогубець: Невже я повинен померти? Якщо так, то чому саме я і чому саме тепер? Як могло подібне статися? Ще місяць тому моє життя було сповнене сенсу, я вірив у прекрасне майбутнє, насолоджувався сьогоденням, дорожив минулим. І все це зникло, випарувалося. У душу, як слизька жаба, заповзла туга. І тепер вона спустошує залишки віри в життя. Кожен прожитий день посилює відразу до життя. Наче я зійшов з орбіти і відлітаю в холодний і темний космос, самотній і покинутий. І немає нікого, хто може простягнути мені руку, та й не потрібна вона мені… Я вже хочу померти… А могло бути інакше, якби я не намагався змінити долю. Це тепер я знаю, що немає ніякої долі, а тільки десяток обставин, які визначають усе. Десять людей, десять зустрічей, десять вчинків – ось і вся історія життя. Ми занадто багато уявляємо, думаючи, що в житті може відбуватися щось важливе. Здебільшого, в житті… нічого не відбувається. Ми живемо справжнім життям не більше тижня, бо якщо всі дні як один, то один день і є все життя. Що ми пам’ятаємо про прожите? Нічого. Ми живемо сорок років, але відчуваємо, що ще не починали жити. Чому життя, яке таке довге, відчувається нами як швидкоплинне бачення?  Звідки ці купи чорних думок, ці мотузки?

 

У кімнату входить красива жінка-дівчина.

 

Красива жінка-дівчина: Що ви робите?

Мільйонер-самогубець: Збираюся повіситися.

Красива жінка-дівчина: Я вам не заважаю?

Мільйонер-самогубець: Навпаки, допоможете. Мені якось не по собі. Вмираєш один раз, невідома, так би мовити, подія.

Красива жінка-дівчина: Дружина кинула?

Мільйонер-самогубець: Немає у мене дружини.

Красива жінка-дівчина: Розорився?

Мільйонер-самогубець: Щось на кшталт цього. Сенс життя вкрали. Хочу померти.

Красива жінка-дівчина: А який тут зв’язок?  Безглуздість життя не означає, що з ним необхідно розлучитися.

Мільйонер-самогубець: Ви так думаєте?

Красива жінка-дівчина: Я прочитала про це в книжках.

Мільйонер-самогубець: А ви красива.

Красива жінка-дівчина: Знаю.

Мільйонер-самогубець: І як ви у мене опинилися?

Красива жінка-дівчина: Помилилася дверима.

Мільйонер-самогубець: Пощастило.

Красива жінка-дівчина: Кому?

Мільйонер-самогубець: Дверям… Мені, звісно. Ще хвилина – і мене б не було.  А тепер… Хочете випити?

Красива жінка-дівчина: Спокушаєте?

Мільйонер-самогубець наливає в склянки вино і подає жінці.

 

Красива жінка-дівчина: За що вип’ємо?

Мільйонер-самогубець: За життя!

Красива жінка-дівчина: За зустріч!

Мільйонер-самогубець: За любов!

Красива жінка-дівчина: За яку любов?

Мільйонер-самогубець: До життя любов…

 

Випивають вино. Пауза. Чоловік дивиться на жінку.

 

Мільйонер-самогубець: Виходьте за мене заміж.

Красива жінка-дівчина: Так одразу?

Мільйонер-самогубець: А чого чекати? Ви мені подобаєтеся, я вільний і можу кохати.

Красива жінка-дівчина: Але ви мене зовсім не знаєте…

Мільйонер-самогубець: Нічого страшного. Якщо нам судилося бути щасливими разом, то ми будемо щасливі вічно. А якщо ні, то ми посваримося через хвилину, ви підете, я повішуся, а завтра прочитаєте про мене в газеті.

Красива жінка-дівчина: А якщо я погоджуся?

Мільйонер-самогубець: Я буду любити вас вічно.

Красива жінка-дівчина: Я вже чула таке.

Мільйонер-самогубець: Не від мене.

Красива жінка-дівчина: Це так. Але вірно й те, що вічність для чоловіків – синонім години. Вічне кохання часто стає хвилинним захопленням.

Мільйонер-самогубець (ображено): Не судіть про всіх по одному. Я – не всі.

Красива жінка-дівчина: Кожен із нас не такий, як усі. Але всі такі схожі… Навіть не віриться, що всі ми різні люди.

Мільйонер-самогубець: Невже немає відмінностей?

Красива жінка-дівчина: Є, звичайно. Заміж пропонуєте сьогодні тільки ви. Кохати вічно обіцяєте тільки ви. Хіба це звичайний день?

Мільйонер-самогубець: Ви смієтеся?!

Красива жінка-дівчина: Ні. Я не буду більше випробовувати долю. Бути щасливою мені ніхто не заборонить. Я перетворилася з красивої жінки на дівчину, щоб знову випробувати кохання. Я згодна. Обійміть мене скоріше.

Чоловік підходить до жінки, і вони цілуються.

 

Сцена третя

Самогубець-студент у кімнаті гуртожитку один.

Самогубець-студент: Ви пам’ятаєте? – я збирався задушити світ. А тепер став студентом, і в мене сесія. Підручники, конспекти, безсонні ночі. І ось я запитую себе: хіба зміг би я самостійно полюбити життя? Ні, моя доля потребувала сторонньої допомоги. Але щоб знайти майбутнє, потрібно забути про все, що зі мною сталося, інакше тінь нездійсненого самогубства переслідуватиме мене, як отруєне повітря… Чи не здавалося вам, що життя недоступне? Немає можливості подивитися на себе збоку. Ось ви, приміром, бачите мене цілком, і я вас бачу всього, а один одного ми цілком бачити не можемо. Жити – це означає не бачити життя. Це схоже на кулю і ми завжди всередині цієї кулі. Хіба це не страшно? Чи боїтеся ви того моменту, коли одного разу не впізнаєте себе?  Я боюся, дуже боюся невідомості. Завтра мене дуже лякає. Я знаю, що треба жити поточною хвилиною, і тоді позбудешся страху перед непередбачуваністю майбутнього. Непристойна байдужість – основа щастя. Але хіба можуть люди жити, не сподіваючись? Людина влаштована нерозумно, а я – не виняток із правил. І це добре, що я такий, як усі, мені жити простіше. Виняткових людей виключають із пристойного суспільства. І правильно роблять, бо всі ці так звані генії – як хлібні кірки, що застрягли в горлі.

 

У отворі дверей з’являється дівчина-красива жінка.

 

Самогубець-студент (не бачить її і продовжує): Геніями легко поперхнутися. Тому ними захоплюються, але насправді їх ніхто не любить. Особливо живих…

Дівчина-красива жінка: Це правильно!

Самогубець-студент: Ви хто?

Дівчина-красива жінка (збентежено): А хіба не видно?

Самогубець-студент (розглядає її): Ви – красива…

Дівчина-красива жінка: І все?

Самогубець-студент (не зводить із неї очей): Дуже красива, найкрасивіша жінка у світі.

Дівчина-красива жінка: Ви дійсно вважаєте мене красивою?

Самогубець-студент: Думаю, що не я один.

Дівчина-красива жінка: Але мені важлива ваша думка, а не інших.

Самогубець-студент: Це звучить смішно, але я хочу вас спокусити.

Дівчина-красива жінка: Хіба можна говорити фортеці, що збираєшся її штурмувати?

Самогубець-студент: Я хочу бути щирим, нехай навіть ціною дурості.

Дівчина-красива жінка: А я хочу робити дурість за дурістю.  Я мріяла стати володаркою чоловічих сердець, але тепер, коли це сталося, я не знаю, що робити з цими розбитими вазами. Виявилося, що коли тебе люблять – цього замало… Потрібно любити самому.

Самогубець-студент: Мені здається, що я знаю вас усе життя.

Дівчина-красива жінка: Не помиляйтеся щодо цього. Ви збуджені, а хіть – мислитель поганий.

Самогубець-студент: Але я люблю вас і хочу поцілувати.

Дівчина-красива жінка підходить до самогубця-студента і обіймає його.

 

 

Сцена четверта

Студент-ледар валяється на дивані в брудній кімнаті, всі речі розкидані, усюди залишки їжі, упаковки від продуктів і порожні пляшки.

 

Студент-ледар: Місяць тому все було по-іншому. Я ходив на заняття в інститут, мав друзів, зустрічався з дівчиною. А тепер дивіться, – я перетворився на свиню. Якби не необхідність набивати черево, то я б ніколи не піднявся з цього дивана. Телевізор, пульт для переключання, зручне ліжко – що може бути краще в житті? Нічого не робити, ні про що не думати – хіба міг я раніше уявити, що стану настільки нікчемним? Жах не в тому, що я став ледачим і живу в лайні, жах у тому, що я знайшов тисячу виправдань для свого рослинного життя. Кілька хвороб, які вимагають спокою – і тепер мені не можна ні вчитися, ні працювати. Я – абсолютне втілення ледаря. Самовпевненість, помножена на спокій. Повна безапеляційність долі. Ніякої двокрапки, ніякої багатозначності. У ледаря доля застиглого вулкана. Твердість його переконань як моноліт єгипетських пірамід. І я задоволений, щасливий і скоро буду хрюкати від захвату. Ось так: хрю-хрю-хрю, хрю-хрю-хрю. Зарозумілість ледаря – найвища. А головне: все можеш пояснити, всьому знайти причини. Ось учора, наприклад, приходила мати. Хотіла прибрати тут, очистити свинарник. Так я її образив і вигнав, а вже сьогодні прийшов до неї снідати. Скотина рідкісна… І жодних докорів сумління, жодних ворушінь морального штибу. Деградував міцно. Навіть не смішно… Викликав сьогодні для приколу лікаря додому. Телефоном так кривлявся, зображуючи хворого, що коли поклав слухавку, іржав до кольок у животі.

 

У двері стукають.

 

Студент-ледар: А ось і лікар.

 

Студент-ледар іде до дверей, відчиняє. Входить поліцейський-лікар.

 

Студент-ледар: Ви до кого?

Поліціянт-лікар: До хворого.

Студент-ледар (озираючись): А його немає вдома.

Поліціянт-лікар: Жартувати надумали?

Студент-ледар: Так.

Поліціянт-лікар: На що скаржитеся?

Студент-ледар: На долю.

Поліціянт-лікар: І все?

Студент-ледар: Хіба цього мало?

Поліціянт-лікар: Звичайно, занадто загальна скарга. Половина людства скаржиться на долю.

Студент-ледар: І що ж?

Поліціянт-лікар: Та нічого, живуть.

Студент-ледар: І ви їм не допомагаєте?

Поліціянт-лікар: Життя – хвороба невиліковна.

Студент-ледар: Значить, потрібно прийняти?

Поліціянт-лікар: Кожен обирає сам. Вовтузиться, бореться, біжить… і в цьому для нього сенс. А хтось здався, опустився, лежить і хрюкає задоволеним рилом. І для такого теж свій сенс. А загалом – без різниці. Якщо всі вмирають, то всі начебто й не живуть…

Студент-ледар: А як же герої, великі подвиги, всі ці генії з їхніми дивовижними відкриттями, жертви в ім’я справедливості й добра, пошуки істини і таке інше?

Поліціянт-лікар: Ілюзія і самообман. Що користі від того, що вас пам’ятатимуть тисячу років? Це пил на черевиках Всесвіту. Ви – ніхто і ніщо, і що швидше людина це усвідомила, то легше їй перенести життя.

Студент-ледар: Значить, я маю рацію, коли нічого не роблю.

Поліціянт-лікар: Жити, як свиня в багнюці – це не ознака мудрості. Вибачте за відвертість.

Студент-ледар: Так я приберуся, вмиюся, і нічого не буду робити. Не опиратися долі, чекати… Хіба це буде правильно?

Поліціянт-лікар: Не знаю. Я був поліціянтом, і мені було наплювати на людей. Вони всі були злочинцями. Я не знав, що люди бувають невинні й нещасні. А тепер я бачу тільки біль і страх, раніше я теж це бачив, але не співчував, навпаки, потішався над людськими бідами. Але я лікар і вдаю гуманіста, а ще місяць тому… ні, краще вам усього цього не знати. Будьте здорові. Я йду.

Студент-ледар: Всього доброго. Дякую, мені вже набагато краще.

 

Поліціянт-лікар іде, а студент-ледар лягає на диван і занурюється в роздуми.

 

 

Сцена п’ята

Жебрак-менеджер за столом в офісі.

 

Жебрак-менеджер: Вчені кажуть, що працю винайшли жінки. Це нікому не подобається, але всі працюють. Адже якби не робота, то чим би ми всі займалися? Книжок ніхто не читає, у кіно не ходять, театри і музеї нікому не цікаві. Не кажу про оперу і балет – там духовно живиться тільки купка естетів. Залишається алкоголь, телевізор і розпуста. Три кити неробства і вбивства часу. Ось я ще місяць тому був вільною людиною, прокидався, коли хотів, гуляв, де хотів, їв, коли був голодний, пив, тільки відчуваючи спрагу. Жодних надмірностей і найголовніше – жодних грошей і зобов’язань. Усе гаразд у житті і в голові у жебрака. Його жаліють, йому співчувають. Інша річ – моє життя тепер. Офісний планктон… Водорість, нікчемна паперова амеба – ось де тепер моє місце під сонцем. І я тремчу від будь-якого виклику до начальства, тримаюся за окраєць хліба, який корпорація в особі якогось ідіота завжди може в мене відібрати. І я намагаюся працювати якнайкраще, адже мене можуть виштовхати в шию, а на вулиці сиро, і там натовп охочих погріти свою дупу в офісі замість мене. Від однієї думки, що в мене може не виявитися грошей, мене кидає в жар і починає сильно стукати серце. А раніше такі, як я, викликали в мене презирство як безвольні слабаки, які не вміють керувати долею.  Я твердо знав, що майбутнього в мене немає, і тому ніколи не боявся його. Я завжди насолоджувався поточним моментом. Усе встало з ніг на голову, або з голови на ноги, але радості я від цього чомусь не відчуваю. Папери, плани, результати… Гонитва за обсягом продажів, які мають тільки збільшуватися, і не дай Боже, прибуток піде на спад, тоді всю контору можуть розігнати й навіть закрити. І всі тремтять, усі бігають, стараються, щоб хтось міг купити собі літак або бюстгальтер коханці, весь нафарширований діамантами. Така ціна загального благоденства. Мільйони в одній упряжці. Праця облагороджує, праця зробила з мавпи знаєте кого, праця, травень, нісенітниця… Я знаю, що люди отупіли від роботи, стали злими, але сильно сумніваюся, що від неробства вони подобріють. Розважатися ми розучилися. Дозвілля – важка робота. Хто тепер вміє відпочивати? Ніхто. Всі навчилися тільки працювати. Нехай безглуздо, з ненавистю, але зате при справах. А хто не працює, того з’їдять. Родичі, сусіди, друзі. Ледарів засуджують всі. А я вважаю, що вони заздрять тому, хто наважився нічого не робити, став осторонь зобов’язань, пішов із реальності і зберіг себе в незмінному вигляді.

 

До столу жебрака-менеджера підійшов менеджер-філософ.

 

Жебрак-менеджер: Ви до кого?

Менеджер-філософ: До себе.

Жебрак-менеджер: Не зрозумів?

Менеджер-філософ: Я тут працював до вас. Ось прийшов поглянути.

Жебрак-менеджер: І що?

Менеджер-філософ: Дивлюся і дивуюся.

Жебрак-менеджер: Чому дивуєтеся?

Менеджер-філософ: Нічого не змінилося.

Жебрак-менеджер: А що мало змінитися?

Менеджер-філософ: Ну, хоч що-небудь. Лампа, наприклад, могла б розбитися.

Жебрак-менеджер: А лампа тут до чого?

Менеджер-філософ: Та так, до слова. Ті самі папери, ті самі папки, все як було. Нудьга… (Позіхає.)

Жебрак-менеджер: Стілець, стіл, ручка, олівець. Аванс, зарплата, вихідні. У четвер – футбол, у п’ятницю – сауна, субота – вечір у барі, неділя біля телевізора. Усе за розкладом. Все як у всіх.

Менеджер-філософ: Нудьга смертна… Досі не можу зрозуміти, як я міг так опуститися. Жити за табличкою. Пам’ятаєте, у Достоєвського герой обурювався, що не можна людині жити за таблицею, за вигодою, тому що двічі два – це вже не життя, а початок смерті. Двічі два чотири – це ж нудота. Але ж ніхто не заперечує, навіть не пробують. Треба б день такий заснувати, коли двічі два сім буде. От би всі повеселилися!

Жебрак-менеджер: Та годі вже, ці шмарклі маячні видувати. Поговорили – і буде. Мені працювати треба.

Менеджер-філософ: Працюйте, працюйте, панове! А мені не хочеться.

 

Сцена шоста

Ледар-поштар із сумкою на плечі розносить по домівках пошту.

Він зупиняється біля лікаря-жебрака, який клянчить у перехожих дрібні гроші.

Лікар-жебрак незграбно махає руками і щось бурмоче собі під ніс.

 

Ледар-листоноша: Насолоджуємося невдачею?

Лікар-жебрак: Ви мені?

Ледар-листоноша: Тобі.

Лікар-жебрак: Ми вже на «ти»?

Ледар-листоноша: На жалість не дави, не проб’єш.

Лікар-жебрак: Продав серце і пропив совість…

Ледар-листоноша: Совість – це ілюзія, вигадка моралістів. Я про це багато думав, коли не працював. Тепер пошту розношу і вже ні про що не думаю. А жебраків не люблю, побачу такого, як ти, так на інший бік переходжу, ніяково мені, ніби я винен, що ти – тут.

Лікар-жебрак: А в чому незручність, щось не розумію? Даєш монету і йдеш далі, задоволений собою. Жебраки на вулицях необхідні для дешевих добрих справ. Як туалетні бачки – натиснув кнопку, і скарб твій полетів із водою в трубу. Чистота і порядок.

Ледар-листоноша: Непогано вигадав, а головне – логіка в усьому є. Тобі монету в руку, а мені сяйво доброти в душу, квиток у рай за копійку. Дешево, ой як дешево цінується нині душа! Нічого майже не варта. Тут ти маєш рацію: знаєш, що людина – це звучить не гордо, а смішно. Монета у всіх, а душа… Та й чи є вона, ця сама душа?

Лікар-жебрак: Немає ніякої душі. Людина – це серце, нирки та кишечник. Я був лікарем і знаю людину.

Ледар-листоноша: Що саме ти знаєш?

Лікар-жебрак: Людина є ходяча купа лайна і все. А яка доля у купи лайна? Думайте правильно: стати добривом, гноєм нового врожаю.

Ледар-листоноша: І вам від цих думок не страшно?

Лікар-жебрак: Ні. Навіть весело буває. Особливо коли зустрічаю таких людей. Тих, хто вірить у себе, у людство. Вони випромінюють оптимізм. А потім всі вони стануть гноєм.

Ледар-листоноша: Іноді їхні слова вражають, а справи надихають настільки, що люди з вдячністю ставлять їм пам’ятники, організовують музеї, водять туди дітей.

Лікар-жебрак: Слава перетворюється на надгробки. Втіха для невтішних. Люди вмирають і роблять це всерйоз.

Ледар-листоноша: Так неможливо жити. Немає нічого, на що людина могла б спертися, у що вірити, на що сподіватися.

Лікар-жебрак: Навпаки. Повне усвідомлення безглуздості життя дає твердий ґрунт під ногами. Коли знаєш, що всі зусилля марні, а всяка доля – це доля невдахи, – жити стає спокійніше. Зникають ці пихаті гемороїдальні колючки, ці сплетіння амбіцій і змії бажань. Жити стає легко.

Ледар-листоноша: А повіситися не думали? Якщо все ні до чого, то…

Лікар-жебрак: Самогубство – це дурість. Жити цікаво. Небо блакитне, хліб смачний, жінки красиві. Нерозумно робити те, що станеться само собою. Чи помічали ви, що смерть завжди приходить невчасно, саме тоді, коли її зовсім не чекаєш. А коли людина приготувалася до неї, то вона пройде повз її дім і вб’є когось із сусідів, але ніколи не прийде до того, хто її чекає.

Ледар-листоноша: А я думав інакше. Мені здавалося, людина знає, коли це має статися. Відчуває, що скоро – все. Але може, це і вигадки. У будь-якому разі смерть – тема невдячна.

Лікар-жебрак: Тому всі роблять вигляд, що смерті немає. У цьому ми ніби змовилися. Зрідка ми збираємося на похороні одного з нас, робимо похмурі пики і починаємо говорити про смерть. Але недовго. Ми ж знаємо, що це гра, і головний підсумок похорону, що ховають не тебе, ти ж живий, шмарклі втреш і підеш далі.

Ледар-листоноша: Я дуже втомився від ваших слів. Вибачте, я піду.

Лікар-жебрак: Удачі!

 

Ледар-листоноша виймає з сумки бандероль,

кидає її в поштову скриньку і йде.

 

 

 

Сцена сьома

Листоноша-письменник підходить до поштової скриньки і виймає бандероль.

 

Листоноша-письменник: Давно не отримував ніякої пошти. Але ж раніше розносив чужу. (Бере в руки бандероль і розглядає її.) Так… (Розриває конверт і виймає папку. У папці аркуші паперу.) Цікаво, що там. (Читає): Мартін Гал, «Невдахи». Так це ж моя драма! Місяць тому, я відправив рукопис у столичне видавництво, а тепер отримав назад. Ніхто не читав, аркуші складені ретельно, як під час відправлення. Ось так! Написати книгу недостатньо. Їй потрібен читач, і якщо сталося диво – і ви цю книжку прочитали, – значить, доля персонажів стала вашою. Аплодуйте, аплодуйте собі, панове! Ви на це заслужили, якщо набралися сміливості й дійшли в читанні до цієї сторінки. Тепер зміниться все, вже змінилося, повірте!

 

Кінець драми

 

2011-2013