НА ПЕРЕПРАВІ ЧЕРЕЗ РІКУ KAЛЬМІУС
П’єса Володимира Сердюка
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Двоє чоловіків у одностроях, один – Український Вояк, інший – Морський Капітан
Двоє чоловіків(жінок) у давньогрецьких тогах
Двоє медиків – лікар(ка) і медична сестра(брат)
(Усіх героїв можуть грати ті самі двоє акторів, перевдягаючись у різне вбрання.)
СЦЕНОГРАФІЯ:
Сцена порожня і ледь освітлена.
Світлові плями тьмяні. Лише обличчя головних героїв виразно окреслені.
Ми не бачимо нічого позаду акторів, і нічого перед ними.
ДІЯ ПЕРША.
ЯВА ПЕРША
СОЛДАТ (Гукає в темряву): Агов, хто там! Капітане! Гей, там, на переправі!
КАПІТАН: Егей.
СОЛДАТ: Моряк моряка!
КАПІТАН: Бачу здалека.
СОЛДАТ: А що це за місцина?
КАПІТАН: Планета Земля.
СОЛДАТ: Всередині чи зовні?
КАПІТАН: Догори дригом.
СОЛДАТ: Як завжди й було під час цієї триклятої війни.
КАПІТАН: Нехай вас не лякають війни. Вони трапляються частіше ніж люди їх хочуть.
СОЛДАТ: Ваша мудрість аж занадто вже мені знайома.
КАПІТАН: Деякі речі та явища, завжди залишатимуться незмінними.
СОЛДАТ: Чи ви переправите мене на північний бік?
КАПІТАН: А чи маєш ти копійчину, чоловіче?
СОЛДАТ: Авжеж. Гезде, затис її між зубами.
КАПІТАН: Тоді гаразд. Чому б і ні?
СОЛДАТ: Я теж колись був моряком.
КАПІТАН: Що, справді?
СОЛДАТ: Так. Далеченько від цих місць – під Полярним колом.
КАПІТАН: Як я знаю, то там добряче холодно.
СОЛДАТ: О, ти собі не уявляєш як!
КАПІТАН: І там панує темрява.
СОЛДАТ: Ну то й що? Я звик до тих умов у рейсах там.
КАПІТАН: Ото смішні ж ви люди, завжди мені розповідаєте якісь героїчні історії.
СОЛДАТ: На кого ти гониш, я ж моряк.
КАПІТАН: Ти новоприбулець, так мені видається. Іноземець, як я бачу?
СОЛДАТ: Оце ж я такий.
КАПІТАН: Біженець?
СОЛДАТ: Солдат.
КАПІТАН: Во славу Геркулеса, що привело тебе сюди?
ПАУЗА.
ЯВА ДРУГА
(Світло зникає. Коли світло вмикається, ми бачимо обох героїв на сцені у білих тогах. Харон спирається на своє весло.)
СОЛДАТ: Так, я не тутешній.
ХАРОН: Та це я зрозумів. Що привело тебе сюди?
СОЛДАТ: Моя донька бере тут шлюб, десь на тому березі, у Північному районі Амстердама.
ХАРОН: Тобі здається, ніби ти перебуваєш в Амстердамі?
СОЛДАТ: Тут дихається ж як! А небо, хвилі! Де ще б я був таким веселим, Господи?
ХАРОН: Я не Господь.
СОЛДАТ: Та то я так, старий, жартую.
ХАРОН: Приємно чути. І як зветься наречений?
СОЛДАТ: Нільс.
ХАРОН: Той, що в народній казці зітнувся з велетнем і літав із дикими гусьми?
СОЛДАТ: Інший, мудріший напевне.
ХАРОН: А як там життя взагалі? Ціни все зростають? Які там тепер курси валют?
СОЛДАТ: Чи я ж те знаю? Я тепер далекий від того.
ХАРОН: Кажуть, наразі важко накопичувати капітали через нестабільність ситуації.
СОЛДАТ: Та ні. Навпаки – усе вмить розлітається задешево.
ХАРОН: Як же це?
СОЛДАТ: Міністри, державні службовці, заробітна платня, міста, будинки, людські життя – усе розлітається, руйнується і розлітається за безцінь. Практично задарма.
ХАРОН: У якій це ти країні так жив?
СОЛДАТ: В Україні.
ХАРОН: Там жирні грунти, багата земля, я чув.
СОЛДАТ: Війна понищила усе.
ХАРОН: Війна проти кого? Бо у Європі живе багато різних племен.
СОЛДАТ: Росіяни на нас напали.
ХАРОН: І здалеку вони прийшли, щоби зайти так задалеко?
СОЛДАТ: То наші прокляті сусіди – наше ж і прокляття.
ХАРОН: Трапляється й таке. Ти воював?
СОЛДАТ: Та ж я усе ще і воюю.
ХАРОН: І важко там?
СОЛДАТ: Їх більше ніж нас за кількістю.
ХАРОН: А вам вдається їх зупиняти? На війні, я маю на увазі.
СОЛДАТ: Та ж так, посік я їх чимало там.
ХАРОН: І що з тобою трапилося цього разу?
СОЛДАТ: Раптовий спалах світла, не очікувано. І, ніби, я летів. І ось я тут.
ХАРОН: Тобі боліло дуже?
СОЛДАТ: Зовсім ні. Я відчував велику радість. Бо повбивав тих ворогів.
ХАРОН: Не всіх із них, звичайно, поки ще.
СОЛДАТ: Відомо, так. Мої брати продовжують їх нищити і вже близькі до того щоб закінчити цю роботу.
ХАРОН: Було вам важко стояти проти ворога?
СОЛДАТ: Так, було важкенько встояти проти них. Війну взагалі важко зносити.
ХАРОН: А чи вас виводили на відпочинок та переформування з лінії фронту?
СОЛДАТ: Були ротації, звичайно, так. Це коли вас відводять з першої лінії. Та не надовго.
ХАРОН: І знову вас звозили до траншей без повного відновлення сил?
СОЛДАТ: Гівно трапляється, ти знаєш. Ніхто ніколи не щасливий. І це не залежить від того, що насправді сталося. Один з моїх братів отримав відпустку і поїхав на Буковину, на сім днів, з передової. І що ти думаєш відбулося? Там він тепер мусить організувати поховання тіла кузина своєї дружини, який загинув від рук росіян на тому ж фронті, звідкіля поїхав у відпустку мій брат, із під Донецька.
ХАРОН: Яке сумне співпадіння.
СОЛДАТ: На світі не існує співпадінь. Війна йде за нами, куди б ми не пішли. Ми тримали позиції у Донецькій області біля села, де народилася матір моєї мами. А мама виїхала з того села вчитися, як їй було тринадцять. А нас з братами вона народила на Буковині. І ось тепер нас кинуто захищати бабусине село від нападу рашистів-росіян. А бабуся нам малим розповідала, як її брати захищали той Донбас від нашестя фашистів-німців. Хіба це щось нове? Одне й те саме.
ХАРОН: Прийми мої співчуття. Тож, може статися незабаром, що твоєму братові доведеться ховати тебе під час його короткої відпустки на батьківщину.
СОЛДАТ: Усе Батьківщина – і Донецьк, і Буковина. Чому би це він мав мене ховати? Спершу вони мусять мене вбити, щоб хоронити!
ХАРОН: І..?
СОЛДАТ: Та ж я живий, це очевидно!
ХАРОН: Ну, я лиш припустив.
СОЛДАТ: Оце ще! Не припускай під час війни! Іди й воюй! З якого чуда братові мене ховати! Це ж маячня!
ХАРОН: Вже вибач, чоловіче! Язик же без кісток, відомо.
СОЛДАТ: Та я ж нічого не маю проти тебе особисто, брате. Я лише проти того, щоб мене убили! І проти того, щоб мене почесно хоронили!
(Обоє сміються.)
ХАРОН: Ти балакучий. А я люблю побалакати.
СОЛДАТ: Як усі моряки!
ХАРОН: Так точно!
СОЛДАТ: А хіба ти не розмовляєш з іншими пасажирами?
ХАРОН: Вони мовчазні. Багато не розмовляють.
СОЛДАТ: Приємно. Нарешті ти зустрів одного поліглота.
ХАРОН: І таке траплялося, мушу визнати. Хоча й не часто.
СОЛДАТ: І все ж, хтось зустрічався поміж них, такий як я?
ХАРОН: Були ще й гірші. Один тут зачепився на три дні. Він звався Тузітала, оповідач історій.
СОЛДАТ: Я читав його книжки! Я знаю це ім’я! Чи псевдо. Ім’ям він Роберт Льюїс Стівенсон!
ХАРОН: А що таке «книжки»?
СОЛДАТ: Стоси списаного паперу.
ХАРОН: Ага. Купи гордощів. Ясно.
СОЛДАТ: Хоча письменником він був вправним, треба визнати.
ХАРОН: Таким же як і оповідачем, коли він тут стирчав.
СОЛДАТ: То це ти тут вирішуєш, хто їде далі, а кому залишитися?
ХАРОН: Та не зовсім. Я можу їх лише притримати. І більш нічого.
СОЛДАТ: А це вже гарна справа. Хоч ти мені нічого доброго ще й не зробив сьогодні. Я відчуваю, що ти добрий чоловік.
ХАРОН: Як і кожна людина.
СОЛДАТ: Ой, не завжди.
ХАРОН: Ми всі маємо родини та дітей – серед них ми гарно поводимося.
СОЛДАТ: Згоден. Наш обов’язок диктує нам нашу рішучість.
ХАРОН: Так… Одначе, який обов’язок?
СОЛДАТ: Твій, наприклад – перевозити людей та поклажу.
ХАРОН: Поклажі небагато. Більше люди. Вони сюди прибувають, слухняні, мов діти. Зі своїми іграшками у руках, і вдягнуті так дивно.
СОЛДАТ: Ти теж це помітив? Вони тут голі, немов купатися зібралися, чи щось таке, засмагати.
ХАРОН: Так, лише такими тут я їх і бачу. І не питаю в них пояснень.
СОЛДАТ: Окрім мене. Зі мною ж ти розмовляєш. Ану скажи?
ХАРОН: Ти моряк. А вони балакучі.
СОЛДАТ: О, так! Хоч я й морпіх тепер. А був моряк
ХАРОН: Як довго тривали ваші звичні рейси? Куди ти плавав?
СОЛДАТ: Рибальські путини були по пів року, або навіть і по дев’ять з половиною місяців. Переважно, ми брали минтая на півночі. Там риба любить жити.
ХАРОН: Залежно від вітрів, не завжди ж ви на північ заходили?
СОЛДАТ: Ми плавали і проти вітру.
ХАРОН: Та ну! Жартуєш. Як може вітрило працювати проти своєї природи? Як вітрило ловить вітер, воно рухає у той єдиний бік і судно.
СОЛДАТ: Тепер машини рухають кораблі.
ХАРОН: Машини, щоби плавати? Слова твої туманні.
СОЛДАТ: Машини рухають судна у різні боки без обмежень, хоч і на місці розвертайся
ХАРОН: Я знав, що нічого доброго не вийде з тих винаходів, особливо з машинерії.
СОЛДАТ: Так, але не завжди. Ядерні бомби – ото чисте зло.
ХАРОН: Що за бомби? Як вони виглядають?
СОЛДАТ: Як «грецький вогонь», ти його знаєш. Як вибух одночасно мільйонів глечиків з «грецьким вогнем».
ХАРОН: Хіба ти математик? Ти говориш про числа.
СОЛДАТ: Ні. Я навіть множити не вмію. Я для підрахунків користуюся мобільним телефоном.
ХАРОН: Телефон – то щоб чути здалеку!
СОЛДАТ: Oй, та нині “телефон”, то просто слово для позначення ще одного якогось приладу.
ХАРОН: Гаразд. Тож, скільки вас перебувало на борту під час плавання?
СОЛДАТ: Нас там було двадцятеро.
ХАРОН: Авжеж! Скажи мені! То хто ж тоді рухав машини? Іще скажи, що пара? Та це ж жахливо чути!
СОЛДАТ: Наше паливо тепер називається соляр. Інакше слово – дизель.
ХАРОН: Нарешті. Отже, Сонце усе ще існує?
СОЛДАТ: Існує. І палить нещадно там, на півдні України.
ХАРОН: А тепер відповідай повільно. Виходить, люди вже використовують сонячну енергію?
СОЛДАТ: Навчилися. Давненько вже.
ХАРОН: І поясни мені, щоби я зрозумів – Сонце спалює нас. Ось і все, що Сонце робить. Як може хтось користуватися сонячною енергією?
СОЛДАТ: Як Архімед.
ХАРОН: Та ну! Це не надійно.
СОЛДАТ: Ну, я не знаю. Для розуміння – уяви як сонце нагріває стіл, наприклад…
ХАРОН: Уже уявляю.
СОЛДАТ: Оця частина нагрівається.
ХАРОН: Нехай.
СОЛДАТ: А протилежна частина залишається холодною.
ХАРОН: Звичайно ж.
СОЛДАТ: Різниця температур між тими частинами наростає.
ХАРОН: Так і є.
СОЛДАТ: У зоні контрасту між ними і з’являється енергія.
ХАРОН: А ви її збираєте?
СОЛДАТ: І зберігаємо.
ХАРОН: А тоді що?
СОЛДАТ: Коли тобі потрібно, ти звільняєш енергію, і вона рухає шестерні у двигуні, а він вже рухає корабель.
ХАРОН: Ганя овець?
СОЛДАТ: Ні, овець стадами ганяють політики. А морські судна рухають машини, які крутять гвинти.
ХАРОН: І немає вітрил на щоглах?
СОЛДАТ: Нема вітрил.
ХАРОН: А весла?
СОЛДАТ: Весла існують. Але ними користуються для спорту, а не для роботи.
ХАРОН: Яке полегшення – весла усе ж існують. Приємно чути, що ви там вже маєте такі складні технічні засоби, та не забуваєте про весла.
СОЛДАТ: Машини ж нас і убивають…
ХАРОН: Це очевидно, якщо ти тут. Але завдяки машинам ти прожив відносно легке життя перед тим.
СОЛДАТ: До деякої міри, так.
ХАРОН: До оцієї межі, отут, на цьому березі. До цих бурхливих вод.
(Обоє сміються.)
ХАРОН: Я скажу тобі дещо – у цій темряві та у такій колотнечі, я можу і не взяти на борт деяких душ. Я можу їх полишити. Пильність уже не та, неповороткий, старішаю.
СОЛДАТ: А як на це зреагує твоє керівництво?
ХАРОН: Їх там так багато, і вони, як загуляють, часто забувають свої власні накази та заповіді. І ще дещо: мені не подобається їхнє рішення поставити мене до праці ось тут, у темряві.
СОЛДАТ: Я розумію як ти почуваєшся. Там, на півдні України, земля мов камінь, а вони постійно нам наказують обкопувати техніку «по повному профілю». Ти танки бачив?
ХАРОН: Леонардо мені отут прутиком на пісочку малював.
СОЛДАТ: Чотири метри заввишки! Отакенну яму треба викопати. І що? Наступного дня надходить наказ залишити цю позицію, і нас заспаних везуть далі.
ХАРОН: І це тебе дратує?
СОЛДАТ: Та ні. Лише чому вони нам наказують копати капоніри, саме напередодні маршу?
ХАРОН: Немає логіки в таких наказах.
СОЛДАТ: Логіка там відсутня зовсім.
ХАРОН: Таке-таке. Саме так і точаться війни. Тож, Іди собі геть.
СОЛДАТ: Що за діла? Чому я маю йти? Чому так грубо? Ми ж, ніби, вже домовилися?
ХАРОН: Про що?
СОЛДАТ: Аби ти допоміг мені дістатися іншого берега.
ХАРОН: Та ти що. Та навіть моя власна нога жодного разу не торкнулася іншого берега цієї ріки.
СОЛДАТ: Отже… Я мушу повернутися до того пекла, яке я вже двічі пережив, знову?
ХАРОН: Не знаєш ти пекла, хлопче. Не хвилюйся. Пам’ятай лише: наприкінці страждань не буде.
СОЛДАТ: Ти впевнений?
ХАРОН: Давні греки знали про все оте, краще за вас.
СОЛДАТ: Наші люди попереджали, що там на нас чекає сильний біль. Муки.
ХАРОН: От і ні, кажу ж тобі. Останньої миті перед смертю кожен відчуває екстаз.
СОЛДАТ: Та не гони! Шо за хєрня?! Екстаз це секс. Дурню ти гониш.
ХАРОН: Біль полишає тіло, даючи душі вознестися легко. Бо душа злітає.
СОЛДАТ: Як це?
ХАРОН: Відчувається радість передчуття щастя.
СОЛДАТ: І ти мене, отак, позбавляєш мене усіх оцих приємних моментів?
ХАРОН: Вали. Звалюй.
СОЛДАТ: Ти брешеш, брате, так просто нічого не відбувається.
ХАРОН: Чому ж це «просто»? Якби ти лише знав, скільки ангелів наразі рвуть на собі волосся, щоби прилаштувати тебе назад.
СОЛДАТ: Та ну вас на фік! Граєтеся. Мені тут було так добре.
ХАРОН: Моє рішення остаточне, що я не дам тобі зникнути отам у темряві.
СОЛДАТ: Та я ж повинен!
ХАРОН: І хто тобі таке сказав? Я тут головний. Іди вже. Вертайся туди, де тобі місце.
СОЛДАТ: А ми ще зустрінемося? Я полюбив наші бесіди.
ХАРОН: І мені балакати з тобою до вподоби. Колись, та й зустрінемося.
СОЛДАТ: А зараз?
ХАРОН: Тепер ти вільний. Забудь казки, які ти чув від мене та про мене.
СОЛДАТ: Скажи ж іще щось?
ХАРОН: Старайся вдвічі краще ніж раніше, що б не робив, роби усе старанно.
СОЛДАТ: Чи ж ми переможемо?..
ХАРОН: Ви переможете.
ЯВА ТРЕТЯ
На сцені – операційна зала госпіталю. Яскраве світло. Кров. Бруд. Несподівано лунає гучний крик.
ЛІКАР: Ага. Отак. Ось він. Живий. І житимеш ти ще довго, солдате.
(Санітар підхоплює Лікаря зі спини, щоб той не впав, бо той вже падає. Допомагає йому сісти на стільця.)
САНІТАР: Дякую, лікаре, ви знову здійснили неможливе. Ви завершили надскладну операцію.
ЛІКАР: Солдат живий. Я намагався. Зробив усе, що міг. Я зморився.
САНІТАР: Чому він закричав так голосно? Адже він перебував під дією глибокої анестезії?
ЛІКАР: Мозок продовжує працювати навіть під дією знеболюючого. Нам не відомо які місця відвідала його душа коли він перетнув межу і провалився на той бік. Ми не знаємо які пекельні кола він міг пройти, подорожуючи у зворотному керунку, сюди, до нас.
САНІТАР: Ті, хто повертається, часто кажуть, що там вони почувалися краще.
ЛІКАР: Ну, цей світ далекий від ідеального, правда?
САНІТАР: Ох, так, ваша правда.
ЛІКАР: Можливо тому вони й почуваються краще, перебуваючи там.
САНІТАР: Ніби вони вже нарешті побували вдома.
ЛІКАР: А ми ще тут гостимо…
ЛІКАР (Бурмоче): І що за стара срака, той Харон. Жартує знову… І вже ж не вперше… Сподіваюся, що й не востаннє…
2022 рік, Україна
