ГАМАРДЖОБА
Моноп’єса Володимира Сердюка
написана спеціально для Театрального фестивалю у Батумі 2022 року
Дійові особи: Один літній чоловік.
Сценографія: Частина бару, стілець, столик.
ЯВА ПЕРША.
(Чоловік звертається до барвумен, яка перебуває у темряві за барною стійкою.)
…Вітаю вас! Тут пахне кавою! Невже ви ще маєте каву, коли вона у всіх уже позакінчувалася у Києві?
Так? Дійсно? Маєте? Ото мені пощастило! …У інших закладах тепер з кавою проблеми – немає зовсім, закінчилася. І очікувати на доставку нової, поки що, не доводиться. Місто, майже, блоковане з усіх сторін – З Василькова, з Броварів, з боку Троєщини та з боку Оболоні, скрізь точаться бої, і під Вишгородом, і на Варшавській трасі…
У нас на Троєщині учора на ринку торгівці роздавали людям свій крам безкоштовно. Овочі, картоплю, фрукти. Усі продавці: Узбеки, Грузини, Азербайджанці, усі роздавали фрукти та овочі безкоштовно. Бо 25 лютого 2022 року хтось розпустив чутку, ніби Київ незабаром росіяни окупують. Я запитав одного Грузина, чому він роздає свій товар безкоштовно. «Щоби скоріше від нього звільнитися», – відповів він.
«Так ти ж торгівець, це твій фах», – нагадав я йому, – «Хто ж іще стоятиме на ринку замість тебе?..»
«Я відтепер воїн», – відповів торгівець, – «Відповідальність за товар мене обтяжує. Це відповідальність та повага до тих, хто ці фрукти виростив. Я не можу їх просто покинути гнити. Пороздаю тепер людям, яким вони потрібні, щоб вони могли пережити блокаду росіянами Києва.»
- А сам куди підеш?
- До війська.
- До якого?
- Ти що, Української мови не розумієш?! До Збройних Сил України!
- Твоя ж Батьківщина – Грузія.
- Знаю. Але моя Батьківщина й Україна. Я тут колись одружився, вже народив і дітей. Україна прихистила мене за лихих часів. А тепер вже і я зможу повернути свій борг Україні.
- У нас кажуть: виконати обов’язок…
«Виконаю, батьку». – наголосив він, – «Тепер чітко видно, що ворог у нас спільний, і не тільки у Грузії та України. Росія – це ворог Європи, та й усього цивілізованого світу.»
(ПАУЗА)
…того дня і яйця з Василькова продавали у Києві за півціни. Тамтешню птахофабрику росіяни розбомбили, тож яйця люди вивезли куди змогли, поближче, до Києва, у Київ.
Я придбав чотири лотки яєць одразу. Продавці допомогли мені обмотати лотки липкою стрічкою (скотчем), і я поніс їх додому.
Сподіваюся, до часу звільнення Києва Українською Армією мені їх вистачить. Я їх їм лише по одному на день.
(ПАУЗА)
…Ні, я до вас заглянув уперше. Зазвичай, я п’ю каву біля свого будинку. Не так щоб і близько – за півтора кілометри.
Чому туди ходжу? По-перше, лікар наказав ходити на прогулянки щодня.
Я запитую: «Лікаре, а з якою метою?»
Він відповідає: «Заради вашого власного здоров’я. Ходіть щодня.»
«Та я ж не можу гуляти так просто, без мети. Мені потрібна мета, лікарю. Щоб вийти з хати. Я вже у тому віці, коли з хати й виходити не хочеться.»
«То ви придумайте собі мету», – каже лікар.
Ото ще проблема!
«А що ви любите», – запитує лікар.
«Каву», – кажу.
«От і поставте собі за мету щодня прогулюватися до кав’ярні, яка подалі від вас, пийте там каву і повертайтеся додому.»
«А яку відстань, я маю пройти?»
«Десять тисяч кроків. І то не по хаті чи подвір’ю, а пришвидшеним кроком, з гарним настроєм – бо там, куди ви йдете, на вас завжди очікує смачна кава!»
«А мені каву хіба можна?»
«Раз на день можна. Гірше не буде», – каже.
(ПАУЗА)
От я й ходжу. А з початку війни називаю це своїм «патрулюванням».
Обходжу весь район, придивляюся, що, де і як. Патрулюю без зброї, звичайно. З мобільним телефоном і ліхтариком. Хотів, було, з собою електричний шокер носити, чи пістолет з гумовими кулями, та потім подумав: Це ж як я розпочну по росіянах стріляти з відстані десяти метрів, мені буде каюк – розстріляють кляті рашисти мене з автоматів, а за вибухами ракет, ніхто й вухом не поведе, що там такий за тріскіт автоматних пострілів.
Зі зброєю впевненіше?
І я так думав. Ходив по складах і військкоматах, просив собі, хоч пістолета Макарова, якщо не автомата Калашникова. Не дали.
Чому?
Старий, кажуть. Мені вже шістдесят п’ять. Хоча, двох-трьох московських загарбників я би ще устиг завалити.
І чим це закінчилося?
Ну, як чим – ходив же я й до районних відділень міліції. Кричав там: «Президент обіцяв роздати зброю усім охочим, щоб лише показали паспорт з місцевою пропискою!»
Чи добивався я собі зброї більш активно?
Звичайно. Я сам ходив по автомат за адресою: в Києві, вулиця Полярна, №1, одразу як почув оголошення Президента Петра Порошенка по телебаченню. Але повідомлення те транслювалося ввечері, вже було темно. Тож, я вирушив туди зранку. Транспорт не працював, і я йшов пішки. Та поки дійшов до Оболоні, територію того заводу вже об’їхала російська військова броньована колона, і я потрапив у центр бою, ще навіть не дійшовши до заводу. Падав, і навкарачки повз до стіни, бо стрілянина там розгорілася не на жарт.
Автівку одного пенсіонера переїхав російський броньовик. Частина російських солдатів була вдягнена у однострої ЗСУ.
Як: «Що, що»?
А! То ви запитуєте, що трапилося з пенсіонером? Пенсіонери невмирущі. Той пенсіонер виліз зі своїх розплющених «Жигулів» і приєднався до гурту Оболонських українських бандюганів, які вже побили російських солдатів, поклали їх на землю і обеззброїли! Козаки, одне слово! Набігла озброєна охорона зі складів, українські національні гвардійці – та й інших росіян постріляли. Усе відбулося на диво швидко. І на нашу користь.
Того дня я переконався, що Українці переможуть російську армію, і відіб’ють збройну навалу російських загарбників.
(ПАУЗА)
Тож, скрізь мені потім у офіційних установах відповідали: «Ми чули, – кажуть, – самі чули виступ Президента по телевізору. Але нам особисто, прямі інструкції ще не надходили. Йдіть додому. Там з вас користі буде більше.»
Я, кажу, – «Я вже свій район патрулюю. Двічі щодня та двічі уночі. Дайте мені хоч номер телефону вашого чергового, щоб я йому повідомляв, як знайду щось підозріле. Ця війна народна. Усі люди повинні докладати своїх зусиль для скорішого настання перемоги.»
Вони мені дали номер. І я, як знайшов на тротуарі підозрілі позначки, яких ще вчора не було, намагався поліціянтам повідомити – бо раптом то були знаки навідників російських ракет. Там флуоресцентною фарбою було намальовано якесь, отаке, коло і стрілочки. Кажуть, воно світиться. Може ракети і влучають у будинки, орієнтуючись на такі знаки.
Що було далі? Автовідповідач. Неможливість додзвонитися. Ну, взагалі.
Еге ж. Бо вони дали мені загальний телефонний номер поліції. А я собі можу уявити, скільки сотень дзвінків надходить до чергових частин щогодини.
(ПАУЗА)
Я здався?! Ні. Я хитрий воїн. Узяв два кіла яблук, пару морквин, і пішов до найближчої поліції. Хотів, було, також кави в термосі їм понести, та потім порозмислив – а раптом вони ще подумають, ніби я їм туди чогось підсипав. Не візьмуть. Бо були вже випадки отруєння наших солдатів російськими зрадниками. Тому поніс їм я лише яблука та моркву.
Поліціянти запитують: «Навіщо це ви нам принесли?»
Кажу: «На нічному чергуванні жуватимете, воно й сон проганятиме. Я так робив перед іспитами, коли вчився. Коли ночами не спиш, бо завтра зранку вже екзамен. Жуєш тверде – голова трясеться, і сонливість проходить.»
Ще горіхи можна, але горіхів я не мав.
Звичайно, вони узяли гостинця після такого професійного пояснення. Два дні я їм носив подаруночки, аж поки начальник зміни не повідомив: «Гаразд, діду, даю вам бойовий телефон». І дав мені папірчика з телефонним номером.
«І хто там мені відповідатиме?» – запитую.
«Я відповідатиму, – каже начальник зміни, – особисто я вам відповідатиму».
«То це справді бойовий телефон?»
«Справді», – каже.
Я йому кажу: «Я дисципліну знаю – зайвого разу вас не турбуватиму. Лише у випадку надзвичайних ситуацій.»
«Дзвоніть-дзвоніть», – відповідає капітан. «Як ви вже у нас чергуєте…»
«Патрулюю!»
«Як ви вже патрулюєте, то можете розраховувати на негайне прибуття мобільної групи за вашим викликом.»
«За моїм попередженням», – наголошую.
«Та ми ж уже з вами, наче свої. Не соромтеся», – сміявся капітан.
(ПАУЗА)
…Смачна у вас кава. Дякую. Ні, зараз я не перебуваю на патрулюванні. Повертаюся зі штабу територіальної оборони нашого району. Записався до ТРО.
Та, звичайно, взяли! Поки що – записали до резерву. 112 Київський Окремий Батальйон Територіальної Оборони міста Києва.
Позивний дали: «Гриб 9».
…Смійтеся, смійтеся. Це не тому що я вже «старий гриб», а тому, що взвод, до якого мене записали – то взвод із назвою «Гриби».
(ПАУЗА)
Щоб було іще смішніше, розповім вам, які оті там штабні ідіоти без фантазії та вигадки, ну взагалі! Коли я здавав анкету до штабу, ну там про наявність водійських прав, якою зброєю володію, чи служив у війську, на якій посаді служив, що де і скільки, вказати номер телефона, кому повідомити у разі можливої загибелі, ну, й усіляка така туфта, я розговорився там із одним літнім паном-добровольцем, схожим на мого ровесника. Запитав про його справи, і поскаржився на таку сороміцьку назву свого бойового підрозділу – «ГРИБИ»!
А він мені й відповідає: «Та то ще нічого, «Гриби»! Мене ж, оно, записали до взводу «КЛІЩІ»!
От не пощастило пацанам! І як вони потім внукам розповідатимуть: «…я служив у взводі «Кліщі», онучку…»
Вам не смішно..? Чому?
Бо кліщі смокчуть кров?
Логічно! Вони можуть добряче крові насмоктати з російських окупантів!
А гриби, тоді що?
Гриби бувають отруйними?! Точно, дочко! Смерть рашиським окупантам!
О! Я відчуваю тепер вашу повагу. Як це так – Ккава безкоштовно?!» Та припиніть, я ж іще здатний сам розрахуватися за каву!
На знак поваги, що я записався до Територіальної Оборони?
Годиться. Але лише цього разу. Салютую вам чашкою, бо сидячи честь не віддають. Тобто, не салютують.
Гарний у вас заклад. Гамарджоба!
(ПАУЗА)
Як це: «…ви не знаєте, що таке Гамарджоба»? Це ж Грузинською. Ну то й що, що ви не Грузинка? Грузинську мову ж знаєте? Не знаєте Грузинської мови? Але шануєте Грузію? То цього достатньо. Це похвально.
«До чого тут Грузія..?» Так, онде ж у вас Грузинський прапор.
Як це «де»? Онде!!! На стіні!
Так, то саме Грузинський Прапор. Оце на ньому Святого Георгія хрест. Центральний. Він символізує Ісуса, а чотири менших – присвячені чотирьом його Євангелістам. І ще, малі хрести під егідою великого, центрального, також символізують собою об’єднання усіх земель Грузії під орудою Тбілісі.
Це бойовий прапор – бо кров’ю написаний. Як і вся історія Грузії… А ще, червоні хрести, це – Мужність, Справедливість, Любов і Відвага.
Грузини – вони такі!
(ПАУЗА)
«Гамарджоба» означає «Перемоги тобі, друже!» Чудове бойове вітання. Якби усі українці так віталися щодня – ми би давно вже перемогли ворога.
«Гамарджоба, генацвале!», «Перемагай, душа моя!».
(ПАУЗА)
…То це, кажете, ваш шеф прикрасив залу Грузинським прапором? Цікаво було би з ним порозмовляти.
Він тепер не у Києві? Ні? Розумію, життя нас порозкидало. Та ще й війна… Вибачаюсь, що так сказав. А він давно вже живе за кордоном, і ви його ніколи не бачили? Що? То оце зараз він бачить мене по комп’ютеру? Та це ж удвічі як чудово!!!
(Лунає телефонний дзвінок. Чоловік бере слухавку з бару.)
…Вітаю. У вашому кафе гарна кава, дякую. Але, прошу вибачити, я цікавлюся, що саме вас так пов’язує з Грузією, що ви шануєте її прапор, пане?
…Шрома навчила..?
…А мене Цхінвал… Кодорі… Там ми училися швидко, бо спочатку важко було розпізнати, хто ворог – а хто ні, а потім легко – усі хто був проти Грузії, виступали за Росію.
Так – Сакартвело. Вибачаюся. Сакартвело.
Сакартвело назавжди! А бойовий підрозділ УНА-УНСО «Арго» – то моя родина.
Я Лельо звуся. О!!! То це ти Цвях! Ми з тобою не зустрічалися, але я чимало чув там і тоді про тебе. Добряче ми воювали. Слава Нації!
«Смерть Ворогам!»
Я відбув тюремну відсидку в Україні, після повернення з Грузії.
За що?
За «найманство» і «участь у незаконних збройних формуваннях за кордоном».
ФСБ тоді реально керувала нашими українськими «внутрішніми органами», на жаль.
А ти як? У Франції? Чудово. Колись, як буде нагода, я заїду до тебе в Париж – покажеш мені місто, гаразд? …Та не шкодуй ти так дуже, що ти не воюєш наразі в Україні проти росіян. З нами тепер проти російського війська пів світу воює. І грузинські добровольчі батальйони на території України воюють за Україну – теж.
Що?..
…кажеш, роки згинають наші спини, зате підтверджують ідею, яка підняла нас усіх до бою: «Після Грузії росіяни обов’язково нападуть на Україну – тож ми мусимо допомагати тепер Грузії відстояти її незалежність зі зброєю в руках!»
Що..?
Та ж так – вороги прийшли. І вже далеко від нас вони вже не втечуть.
Мадлоба, генацвале.
За що?
Дякую, що живий.
Бажаю тобі перемоги, брате: Гамарджоба!
…Гамарджоба!
©Володимир Сердюк. 2022 рік. Київ, Україна.
