Драматург Олександр Куманський народився на Кіровоградщині. У його житті, як говорить сам автор: “Було всяке”. Пройшовши усі щаблі випробувань і відбувши духовне чистилище, Олександр назавжди вирішив бути сценаристом. Протягом своєї творчої кар’єри Олександр Куманський писав тексти для різних телевізійних каналів. Але його головною метою завжди залишалося кіно. Ось лише деякі назви з переліку сценаріїв та синопсисів Олександра Куманського: “Анонімус”, “Гірко”, “Задовго після цього”, “Менталітет”, “А ти за кого?”, “Зґвалтування”, “Що нам зірки малюють”.
Сьогодні Олександр Куманський представляє нам зразок сучасної “живої” драматургії, чи драматургії “на живо”, коли драматург уважно вдивляється у події сучасності, не намагаючись надати їм власної тенденційності чи політичного забарвлення, але залишає у власному творі дуже сильним дидактичне начало.
ДРАМАТУРГІЯ
(Початок ненаписаного кіносценарію)
На галасливому вихідному Хрещатику повно людей. Хороший день щоб заробити власними здібностями.
Онде Сергій Чудін розповідає анекдот оточуючим його людям:
– Дві пані їдуть автомобілем, брюнетка за кермом, блондинка “їздить їй по вухах”. Раптом авто глухне і зупиняється. “Чому ми зупинилися?” – запитує блондинка. “Бензин закінчився” – відповідає її подруга. “Боже! Яка ж ти розумна! А я б собі й далі їхала”.
Народ сміється.
Далі посеред вулиці стоїть клоун, жонглює кульками. Якоїсь миті ловить їх в одну руку і завмирає. Стоїть так, поки хтось не кине монету або купюру до клоунського ковпака, прикріпленого до стійки мікрофону. Ощасливить хтось вдячністю, той жонглює далі.
Ось на парапеті стоїть “пам’ятник” Тарасові Шевченку: весь сріблясто-білий, крупні складки на одязі, шикарні вуса (теж посріблені). Якщо не особливо приглядатися, то можна подумати, ніби це дійсно кам’яна статуя поета.
“Пам’ятник” повільно, ніби механічно, змінює позу і знову застигає, потім раптом раптово спохвачується, відсовує поли свого бутафорського вбрання, дістає з кишені “цивільних” брюк пошарпаного блокнота і огризок простого олівця. Щось записує до блокноту.
Підходять мама з чотирьохрічною дитиною. Мале тицяє пальчиком у “пам’ятник”.
– А що, пам’ятники теж до школи ходять? – запитує хлопчик у мами.
– Ось ти сам скоро підеш до школи, там тобі розкажуть, що тикати пальцями непристойно.
– А писати мене навчать?
Мама не відповідає, а тягне дитину за руку в інший бік. Дитина продовжує озиратися.
Крупно – рука “пам’ятника” виводить у блокноті слова і повторює їх уголос: “Наостанок письменник привітно махнув допитливому маляті рукою”.
“Пам’ятник” відривається від аркуша і махає рукою, маля відповідає з посмішкою і зникає з виду за перехожими.
Знову бачимо руку, що пише, і чуємо голос:
“І знову застиг у позі на потіху публіці”.
“Пам’ятник” застигає, до нього підходить родина: мама, тато і трирічна дочка у нього на плечах.
– Тату! А звідкіля пам’ятники беруться? – запитує дівчинка.
– Такі? – бере її за ручку тато і скеровує у бік “пам’ятника”.
Та відповісти він не встигає, бо слово бере мама:
– Звідти, де працювати не хочуть, – говорить вона і обертається до тата. – Може, й ти освоїш цю прохвесію? Хоч якось про дочку потурбуєшся. Зображатимеш пам’ятник “Мужик на дивані”. У тебе це краще за все виходить. Гроші до домашньої пантофлі струмком поллються.
– Свєточка! Наша мама любить напустити туману. Валю, дитина ставить конкретне запитання, а ти мені не даєш на нього відповісти. Серденько, таку роботу роблять ті, хто себе не дуже поважає і не може придумати нічого трохи кращого. Або у кого ні до чого іншого немає здібностей. Мама має рацію – з нероб беруться.
– Сам ти нероба, – не втримується “пам’ятник”.
– Ти й тут устиг поскандалити! – бурчить дружина. – Свєта, йди до мене, нам додому час.
Мама тягне руки до доньки, та покірливо подається до мами.
– Попрощайся з папою!
– Папа, пока!
– До наступної неділі! – вимахує рукою тато.
– Не забудь, що ти обіцяв покатати мене на конячці, – говорить малятко.
– Ще вошей нам вдома бракує! – топче мама веселкові плани доньки. – Не буде чобітків дитині, не буде й неділі.
Мама з Серденьком вирушають, колишній чоловік і недільний батько проводжає їх поглядом і обертається до “пам’ятника”. Той, не вагаючись, зістрибує з парапету – аж срібний пил посипався.
– Ти ще довго мене діставатимеш?! – налітає він на “тата вихідного дня”. – Міг би й повз мене пройти.
– Я міг взагалі з дитиною у луна-парку залишитися.
– Чому ж не залишився?
– Термінова справа. Тобі ж не додзвонитися.
– Акумулятор накрився.
– Нас із тобою чекають за сорок хвилин.
– Ти що, знайшов для нас роботу?
– Здається, так. Пішли. Нехрін тобі тут класиків піарити. Самим потрібно писати. Нероба!
І. т.і.
Попереду на двох драматургів з прізвиськами Бак і Вус очікують дивовижні пригоди.
Олександр Куманський, Юрій Гайдуков
