Наталі Артріч
ВОЛОНТЕРКА
Сатира на 2 дії
Дійові особи:
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА, поміщиця, що живе в місті
СОФІЯ, її дочка.
ГЕОРГІЙ, її син.
КОАЛЬ, її колишній чоловік.
СОФОКЛ РЕНИКСИС, вчитель.
ІВАН СВИНАРЕНКО, рахівник у шпиталі.
МАРФА, стара служниця.
Події відбуваються у Вінниці. 1915 рік, квітень.
Вітальня в міському будинку Циппозадрипінської.
Дія 1.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА сидить за бюро, перед нею документи, розрахункова книга, вона читає, підраховує та пише. Входить Георгій.
ГЕОРГІЙ. Ви мене кликали, маман?
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Жорж, хвилину терпіння. (Заповнює документи.)
Георгій сідає, бере газету, читає, шелестить сторінками.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Облиш газету. Не відволікайся.
ГЕОРГІЙ. Так це ж тільки поки я чекаю.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Не виправдовуйся. Краще принеси мені подушку, спина втомилася.
Георгій бере подушку з дивана та акуратно мостить між спиною матері й спинкою крісла, на якому вона сидить.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Ох, та не смикай мені сукню. Сядь і слухай.
ГЕОРГІЙ (повертається на диван). Звісно, маман.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Господи, та не позирай ти на годинник, зараз я закінчу з рахунками…
ГЕОРГІЙ. Пробачте, матінко.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Та не смикайся ти. І не розмовляй постійно. Можна подумати, що ти маленьке нетерпляче хлопчисько, а тим часом у мене до тебе серйозна розмова.
ГЕОРГІЙ. Ви мене лякаєте, маман.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Настав час тобі зрозуміти, що ти вже чоловік, дорослий, а я всього-на-всього жінка.
ГЕОРГІЙ. Всього-на-всього…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Та не перебивай ти. Так от, я не можу більше вести наше сімейне діло, цим тепер займатимешся ти.
ГЕОРГІЙ (із жахом). Я?
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Ну, звісно. І як єдиний син ти одразу отримаєш відстрочку від призову. Ох, ця війна, як вона невчасно! Я думала, ти закінчиш університет в Одесі, там би я влаштувала тебе до консульства, французького або навіть англійського, поки на невелику посаду, але потім ти зробив би блискучу кар’єру. А тепер що?
ГЕОРГІЙ. Що?
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Студентська відстрочка твоя закінчилася, консульства всі раптово закрили, і ти мусиш іти на фронт, як якийсь мужик. Ти не можеш просто так сидіти тут, у Вінниці. Якщо ми терміново щось не вигадаємо, тобі можуть надіслати повістку.
ГЕОРГІЙ. Я на фронт не хочу.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Так і я не хочу. Я до того й кажу, що дізнавалася: якщо ти єдиний син і на твоєму утриманні немічна мати та незаміжня сестра, то ти отримуєш бронь. Тому відсьогодні сідаєш і будеш у все вникати.
ГЕОРГІЙ. Але я не збирався… Я дипломатичний факультет не для того закінчував, щоб займатися буряками чи зводити баланси в конторі.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. А хто з нас до цього готувався? Мій батько залишив маєток у такому жахливому стані, що волею-неволею довелося вникати, що й до чого. Добре хоч мені підказали віддати маєток і бурякові поля цукровому заводу за довічний пай, а то я взагалі не знаю, як би ми ці роки жили. А тепер вони нам таку свиню підклали.
ГЕОРГІЙ. Свиню?
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Ох, та зосередься ти. Вони перестали платити! Заводчики! Кажуть, уряд встановив тверді ціни на цукор, і тепер заводи не приносять того прибутку, як раніше. Але я впевнена, що це брехня. Цукрові заводи завжди годували господарів, та й у пайках на фронт цукор іде обов’язково.
ГЕОРГІЙ. До чого тут пайки? (Благально.) Матінко, чого ви від мене хочете?
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. О Господи, я кажу, ти мусиш поїхати й розібратися з правлінням пайового фонду.
ГЕОРГІЙ. Я? Чому я? У вас це вийде набагато краще.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Та що ж ти жахаєшся. Це діла. Їх треба вирішувати. Кажу тобі, я поїхати не можу. Ти повинен показати, що керуєш маєтком нашої родини, і тоді ти потрапляєш під бронь першого розряду. Тому я й переписую зараз усе наше майно, ну, крім цього будинку, звісно, на тебе. І готую список, для тебе, звідки беруться наші доходи. Хоча це й не доходи вже, а так…
ГЕОРГІЙ. А можна… ну, не вникати. Я буду номінально, а ви керуватимете, як і раніше. Боюся, я не потягну це все.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Не можна. Вони ж ходять перевіряють. І буде жахливо, якщо вони побачать, що ділом у нас займаюся я. Знімуть бронь, якщо номінально, розумієш?
ГЕОРГІЙ. Я так втомився після зубріння в університеті, думав після закінчення відпочити, роздивитися, поміркувати, чим зайнятися...
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА (суворо). Ти хочеш на фронт?
ГЕОРГІЙ (швидко). Ні.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Тоді вникай. Дивись, ось пай на цукровому заводі під Вінницею. Пай великий, і ти увійдеш у правління синдикату пайовиків. Ось державні облігації, відсоток за ними знизився вдвічі, потрібно знайти можливість обміняти їх на облігації воєнної позики, там кращі ставки виплат. І…
ГЕОРГІЙ. Матінко, змилуйтеся. Мій мозок не встигає в усе це вникнути!
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Але ж ти закінчив університет! Ти повинен дуже багато знати, якщо тільки не витратив свій час там яким-небудь… неналежним чином.
ГЕОРГІЙ. Я поводився пристойно й спілкувався тільки з дівчатами нашого кола. Запевняю вас.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Це добре. Але щоб ти не накоїв чогось непристойного, про твоє одруження ми теж поговоримо. Я не схвалюю тривалого вільного життя.
ГЕОРГІЙ. Маман, тут дозвольте вже мені обрати…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Я сама оберу. Те, що тобі потрібно. Звісно, твоя згода… Але про це потім, потім. Зараз треба зайнятися головним… Ох, як же це важко, тягнути на собі дітей, клопоти про будинок, діло… І все самій!
ГЕОРГІЙ. Вам же це подобається, маман, не лукавте, завжди подобалося.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Не завжди! Все частіше я думаю про той час, коли за мене все вирішував ваш батько. Цей жахливий чоловік! Досі його ненавиджу за те, що він нас кинув і пішов до цієї… Ми тут ледь кінці з кінцями зводили, а вона в золоті купалася…
ГЕОРГІЙ. Так дивно… Ви стільки років не порушували цю тему… Ми із Софі часто питали вас… уся ця історія…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Ох, мій хлопчику, чи варто про це говорити.
ГЕОРГІЙ. Варто, матінко. Адже я якраз уже не хлопчик і розумію, у чому полягає зрада чоловіка дружині. Розкажіть мені, я маю право знати, хто мій батько. Коваль! Жахливе прізвище! Не те, що ваше – Циппозадрипінська! Звучить! Старовинний подільський рід. І тут раптом якийсь просто Коваль… Таке прізвище у тисяч… Він міг бути навіть… простолюдином…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Ні-ні, що ти, він дворянин. Але зганьбив себе спочатку неблагородним заняттям. Ґуральництво пристойно тільки тоді, коли воно для родини, для частування друзів. А займатися ним як ділом… заняття, негідне дворянина. А потім взагалі спаплюжив себе зв’язком із цією… я навіть не знаю, як називати таких жінок.
ГЕОРГІЙ. Стенографістка, маман. Їх називають стенографістками.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Так ти в курсі, хто…
ГЕОРГІЙ. Про це в курсі. Ви не раз із дідусем обговорювали. А, заховавшись за портьєрою в бібліотеці, я все чув. Але крім цього я про батька нічого не знаю.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Ваш батько займався ґуральництвом у нашому маєтку. Ну, як усі. Але йому здалося мало, розмаху захотілося. І він став скуповувати сусідні ґуральні в тих, кому це заняття було не в радість. Потім збудував спиртовий завод у Гнівані. Тьху, яка неприємна назва… Скуповував, розумієш, за безцінь у цукрових заводів патоку і гнав із неї спирт. Добре хоч спиртом торгувати не можна було, монополія держави, а то був би просто сором. Але він здавав цей спирт державі в таких кількостях, що… багатів усе більше й більше. А далі що? Почав гуляти. На профурсеток капітали спускати. Ох, і посварилися вони тоді з моїм батьком через його негідну поведінку. І він… Він сказав, що не зобов’язаний далі жити зі мною. І пішов до цієї…
ГЕОРГІЙ. Стенографістки…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. До цієї… Сказав, що вона його любить і цінує. Добре хоч цей будинок мені залишився. Але я сподіваюся, що він збанкрутував. У серпні минулого року, як війну оголосили, держава ж сухий закон прийняла. І де тепер його спиртові заводи… (Сміється.)
ГЕОРГІЙ. Шкода, якщо збанкрутував. А то можна було б у нього грошей попросити…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Нізащо! Вмиратиму, а копійки від нього не візьму! Ще мій батько казав, що гроші на горілці – це наживацтво на болю людському. Це брудні гроші. І якщо вже він хотів купцем стати чи промисловцем, міг би обрати щось таке, що приносить користь людям.
ГЕОРГІЙ. Взагалі краще займатися тим, що личить дворянину.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Ох, Жорже, хто ж знав, що життя так зміниться. Які були тихі й мирні часи, як усе було передбачувано на багато років уперед. І навіщо оце все… Якогось принца вбили на незрозумілій території, а страждаємо через це всі ми. Софія, сестра твоя… Ти подивися. Замість того, щоб шукати пристойну партію, пішла медсестрою чи як там це…
ГЕОРГІЙ. Волонтеркою…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Так, оцим самим. Треться серед простих. Цілими днями її немає, приходить втомлена. У вихідні, каже, не до візитів. А як без візитів пристойну партію зробиш? Що за кавалери в неї… Учитель ще куди не йшло, хоч і грек, але все ж із освітою. Як його… ніяк не запам’ятаю… Сократ?
ГЕОРГІЙ. Софокл.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. А другий взагалі. Босяк якийсь. Виглядає як… на конокрада схожий. Що за заняття в нього, рахівник? У минулі часи людям його кола й мріяти про таку дівчину не дозволено було, а він вважає, що можна. До шпиталю через неї влаштувався, я впевнена, що не без задньої думки. Є в ньому щось таке, огидне…
ГЕОРГІЙ. Як на мене, просто бовдур. Софі каже, облік веде у їхньому шпиталі. Хоч і мужик невихований, а користь від нього нам є: щотижня, бачиш, скільки продуктів приносить. Не знаю, яким був би наш стіл без його презентів… Добре хоч Софі йому авансів не робить…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Та які аванси, які аванси, не дай бог! У наш час таких за людей не вважали, далі людської не пускали, а тепер вони дозволяють собі вільно приходити в дім, супроводжувати благородних панянок… Ні, я рішуче не розумію, навіщо затіяли цю війну. Щоб усе ось так сплутати у світі?
Входить Софія у фартуху з червоним хрестом поверх сукні, з нею Софокл Реніксис та Іван Свинаренко.
СОФІЯ. Війну ніхто не затівав спеціально, мамо. Наша місія – захистити православну Сербію та визволити слов’янські землі. Ми не починали цю війну, але не могли не заступитися за братів наших по вірі. Ми захищаємо території, заселені слов’янами, від німців та австріяків. І права людей. (Знімає фартух, віддає його Реніксису, той вішає на вішалку в передпокої.)
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Та яке тобі діло до тих народів. Вони століттями жили під Австро-Угорщиною, і подивися, Галичина досі прославляє імператора Йосифа. А ми на лінії фронту. Між тими й іншими. Ціни зростають, доходи зменшуються.
СОФІЯ. Мамо, вибачте, ця розмова беззмістовна, ми не раз уже з вами сперечалися. Ми втомилися, давайте краще чаю для нас попросимо. Пробачте, що ми запізнилися до чаю, але до вечері, боюся, не дотерпимо, дуже голодні за цілий день. Жорже, попроси Марфу чаю нам зробити.
ГЕОРГІЙ (не встаючи, кличе). Марфо!
РЕНІКСИС (догідливо). Я можу попросити. Невелика праця. (Виходить.)
ІВАН. Я, мабуть, піду-с. У мене там для вас дещо є з харчів. Яблука, гриби сушені, борошно. Соління різні. І гуси. Два гусака. З села мені передали… Я… я піду-с…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА (зверхньо). До побачення.
СОФІЯ. Іван залишиться. Він так само тяжко працює у шпиталі, як і я. Він заслуговує на чашку чаю.
ІВАН (вклонившщись). Як скажете, Софіє Михайлівно.
ГЕОРГІЙ. Тим більше, що половина нашої вечері завдяки йому…
СОФІЯ. Георгію!
ІВАН. Чим можу-с. Готовий прислужитися таким панам. Наступної суботи обіцяли свиню передати-с…
ГЕОРГІЙ (сміється до рукава). Так, свиню це… символічно.
СОФІЯ. Георгію! Неввічливо.
Повертається Реніксис разом із Марфою, старою служницею, несуть прибори для чаю, чашки, заварочні чайники, бульйотку. Ставлять усе на стіл. Починають сервірувати.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА (прибирає всі документи, зачиняє бюро). Дрова в нас закінчуються, а до літа далеко, от і топимо тільки вітальню, усе в ній… І праця, і їжа… Скоро всі як мужики станемо з цією війною… (Дивиться, як накривають стіл). І цукор закінчується. Картки ми вже використали, а на чорному ринку за цукор дуже багато просять.
ІВАН. Я дістану для вас.
СОФІЯ. Та де ж ви візьмете? Це ж із села не можуть передати. Значить, знову свою платню будете на нас витрачати.
ІВАН. На вас. Я на все готовий заради вас…
ГЕОРГІЙ (кривляючи його). Спасибі-с.
Усі підходять до столу, сідають.
СОФІЯ (починає розливати чай). Неблагородно, Георгію. Іван навіть із маленької платні жертвує на шпиталь. А от ти б…
ГЕОРГІЙ. Що я?
СОФІЯ. Ти теж міг би приєднатися до нас. Справ у шпиталі вистачає.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Жорж тепер керуватиме нашим сімейним ділом. Мої сили слабнуть…
СОФІЯ. Мамо, може, показати тебе лікареві? Зараз кажуть, на недокрів’я страждає все більше людей…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Ох, Софі, ти зовсім там у своєму шпиталі хороший тон забула. Ніяких розмов про війну та хвороби за столом. Давайте про що-небудь інше.
РЕНІКСИС. Кажуть, введуть прибутковий податок. Безпрецедентна річ, розумієте. У бюджеті грошей немає, то вирішили його нашим коштом поповнити. Я, звісно, частину платні й так жертвую, як і багато інтелігентних людей нашого міста, але…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Облиште, знайшли тему... Я мала на увазі що-небудь приємне. Ми й так спантиличені цими відкритими деклараціями, що від нас вимагають. Нечуване втручання уряду в приватне життя! А ви про це за столом!.. Згадайте, як ми добре в колишні часи розмовляли, про погоду, про природу…
РЕНІКСИС. Абрикоси вже цвітуть. Великдень був ранній, кажуть, мороз ще вдарить і врожаю… (розуміє, що знову не те говорить) цього року не буде…
ІВАН (напружено думав, раптово). Хрущі вивелися. Цілі полчища.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Що? Хто?
ІВАН. Хру… хрущі… На місяць раніше. Жу-жужчать-с що твоя германська авіація, наші жартують: з’явилися хрущі на фронт достроково-с, без мобілізації. (Сміється з жарту. Усі мовчать.)
СОФІЯ (швидко). До нас у шпиталь прийшли подарунки від височайших осіб до Великодня.
ГЕОРГІЙ. Враховуючи, що він уже минув…
СОФІЯ. Від государині імператриці та великих князівен прийшли натільні хрести для поранених і вітальні листівки.
РЕНІКСИС. Краще б вони перев’язувальних матеріалів прислали. Бинтів не вистачає, марлі. Антисептик витрачається неимовірно швидко. Добре хоч є в нас у Подільській губернії ще заможні люди, вони допомагають шпиталям, переказують гроші. А то не знаю, як би ми давали раду.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Право, що за час, ні про що не можна поговорити, щоб не про війну. Або про гроші. У мій час говорити про гроші вважалося просто непристойним. А вже людям шляхетного походження йти їх заробляти… І, зрозуміло, благородні панночки…
СОФІЯ. Мамо, знову ви… Я от вважаю, що якраз люди шляхетні й заможні повинні розуміти, що війна буде затяжна, і наш обов’язок максимально підключитися, як пожертвами, так і особистою участю.
РЕНІКСИС. Так, на початку ми вірили, що все пройде швидко, багато хто вважав за честь піти добровольцями. Я от теж намагався, та мені сказали, що на вчителів бронь, що ми потрібні на своїх місцях. А зараз уся промисловість, економіка перебудовуються на військові рейки. Ентузіазм перших місяців минув, до нас у місто стікаються поранені, усе більше й більше біженців, фронт наближається. І тепер уже злочин залишатися осторонь. Тим більше, що ми бачимо повну безпорадність наших міністрів, і зловживання…
СОФІЯ. Ми вступили в Земський союз. Його організувало наше дворянство, для збору коштів. Як так сталося, що в такій багатій державі так мало патріотів? І кошти вони витрачають на що завгодно, тільки не на допомогу фронту. Земський союз це незалежна організація, це не бюджетні гроші, яких не допросишся… Пан Реніксис там секретарем, а я волонтерка, як і в шпиталі. Ми пишемо листи багатим людям нашої губернії з проханням пожертвувати гроші. Уявляєш, у Вінниці і поблизу є кілька навіть мільйонщиків. Нам сьогодні дали списки. І там значиться якийсь Коваль. Я от подумала, може це наш батько?
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА (закашлялася). Що тобі в голову спало…
СОФІЯ. Я якраз збиралася йому, цьому Ковалю, завтра написати щодо пожертви. А заодно й запитати…
Вбігає перелякана Марфа.
МАРФА. Пані-матінко, там це… він.. це… сам… я не впізнала одразу… багато років не бачила… а коли назвався…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Що там у тебе?
МАРФА. Михайло Васильович, чоловік ваш, пані-матінко, пожалував… пускати чи…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА (встаючи). Хто? Та як він посмів!
СОФІЯ. Чоловік?
ГЕОРГІЙ. Овва, як цікаво…
МАРФА. Так не пускати?
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. О Господи, звідки він узявся…
СОФІЯ. Звісно, впускай, Марфо.
Марфа йде.
ГЕОРГІЙ. Дуже вчасно, Софі. Зможеш одразу й грошей попросити. А може й не тільки для шпиталю твого, а й для нас.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Припини. І взагалі, що це за безпардонство, через стільки років приходити, не питаючи дозволу…
Входить Коваль, за ним Марфа.
КОВАЛЬ (почувши останню фразу). Я послав до вас посильного з запискою одразу після сніданку в «Савої». (Оглядає присутніх). Добрий вечір. Коваль Михайло Васильович. Я навмисно вказав час між чаєм та вечерею, щоб ви не почувалися зобов’язаними запросити мене до столу…
СОФІЯ. Ми запізнилися з чаєм, Ми… Михайле Васильовичу. Я пізно прийшла, волонтерю у шпиталі. Сідайте, скласте компанію. У нас тут усе по… по-сімейному. Я Софія, ваша… мм-донька…
КОВАЛЬ (сідає до столу, до Ціппозадрипенської). По-сімейному це добре. Шановна дружино, хай і з багаторічною затримкою, але познайом мене з усіма… (Дивиться по черзі на кожного.) Наче в мене був тільки один син, хоча… з того часу витекло так багато води…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Ти… Ти що собі дозволяєш… Вриваєшся в дім жінки з непорочною репутацією… Аби тільки… впевнена, ніякого посильного не було, ти хотів зненацька вдертися.
КОВАЛЬ. Така ж як і була… Не вірити – ваше право. Але до справи. Обставини мого життя сильно змінилися, я овдовів. Дружина моя… Пардон, друга дружина… померла, не залишивши мені спадкоємців, а тим часом діло моє з кожним місяцем іде угору. І я вирішив зламати ваш опір та забезпечити майбутнє моїх дітей. Часи зараз нестабільні.
ГЕОРГІЙ. Дуже приємно познайомитися. Я син. Так би мовити. Георгій. Дуже радий, дуже радий.
КОВАЛЬ. Ага, зрозуміло. А ці молоді люди?
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Це друзі дочки. Це пан Софокл Реніксис, учитель. А це… ммм..
ІВАН. Свинаренко я, Іван. Рахівник у лазареті. Ваше благородіє, маю честь… упадати, так би мовити… шукати прихильності…
СОФІЯ (спалахнувши). Прошу вас, облиште, ви ж обіцяли не говорити про це. Найменше зараз мене цікавлять якісь стосунки.
ІВАН. Так я ж тільки батькові… наче ж… повагу виявити-с перед тим як сватати-с…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Не верзіть дурниць, юначе. Це вже зовсім не комільфо.
ІВАН. Не що? Чого не... не робити?
СОФІЯ. Іване, прошу вас, закриємо цю тему. Мене куди більше цікавить… особа Михайла Васильовича.
Марфа входить з листом у руці.
МАРФА. Приніс посильний, пані. Лист вам. Вибачається, що з затримкою доставив. Прибули потяги з фронту, біля вокзалу вулиці були перекриті військовою поліцією. Він ішов повз, його схопили для перевірки документів. Каже, жандарми хапають усіх молодих чоловіків для звірки призовних списків. Ну, потім перевірили, відпустили, але він через це затримався. Ось. Пробачення просить.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА (за цей час розкрила листа, читає). «Вітання пані Ціппозадрипенській… Коваль… Зайду сьогодні між чаєм та вечерею...» (Дивиться на Коваля.) Зрозуміло…
КОВАЛЬ. Так, перевірки… Тож моєї провини в запізненні немає.
СОФІЯ. Михайле Васильовичу… Батьку… Я вам одразу повірила. Давайте… Жорже, підійди, давайте спробуємо… познайомитися… Мамо, не треба трагедій. Усе добре. Ми вже дорослі й зможемо оцінити батька... як людину… як батька…
КОВАЛЬ. Трудність у тому, якщо я гратиму роль батька, то буду схожим на нав’язливого чужинця, а якщо поводитимуся як чужинець, то можу здатися байдужим батьком. І в чомусь це буде правда. Перші роки я не був байдужим, але потім від моєї допомоги так категорично відмовлялися…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Ти сказав, що твоє діло пішло вгору. Це добре, що в такий момент ти подумав про дітей, хоча я не розумію, яким чином спиртовий завод може приносити дохід під час сухого закону.
КОВАЛЬ. Яка обізнаність! Як вам відомо, і до війни я був людиною не бідною. Після прийняття сухого закону багато хто зі спиртозаводчиків збанкрутував або пустив собі кулю в лоб. Але я швидко зорієнтувався. Отримав держзамовлення на виробництво медичного спирту. Для антисептиків. А також ще в мене цех з фасування бинта та марлі, освоїти це було неважко.
СОФІЯ. О, Михайле Васильовичу… Батьку… Як це прекрасно, що замість жахливої шкідливої горілки ви зараз займаєтеся таким потрібним і корисним виробництвом. (Підходить до нього й стискає його руку.)
КОВАЛЬ (продовжуючи). Але, звісно, розбагатіти на одному антисептику було б дивно, тому левову частку прибутку мені приносить піроксилін…
СОФІЯ. Що?
РЕНІКСИС. Це компонент для виробництва бездимного пороху.
КОВАЛЬ. Саме так. Такий вид пороху є найсучаснішим і дуже затребуваним. Обсяг держзамовлення росте кожного тижня. Тому моє підприємство процвітає.
СОФІЯ (відсторонюючись). О! Як ви можете?
КОВАЛЬ. Що саме?
СОФІЯ. Наживатися на війні. Це аморально.
КОВАЛЬ. Ну, знаєте, якби я думав морально, я б давно збанкрутував. А я не з тих, хто розділяє діло й мораль. Я не соромлюся того, що роблю. Зрештою, саме наявність зброї допомагає вести бої та боротися з ворогами.
РЕНІКСИС. Ну, чим більш руйнівна війна, тим швидше вона закінчиться, правда?
КОВАЛЬ. Якраз ні. Чим війна більш руйнівна, тим більше в ній привабливого. І тим більше вона приносить грошей усім сторонам.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА (задихаючись від обурення). У порядному товаристві говорити про гроші не можна. Це негідна тема!
КОВАЛЬ. Анітрохи. Найчастіше тільки ця тема й гідна. І складно знайти людину, для якої гроші не мали б цінності. Ось для вас, молоді люди?
ГЕОРГІЙ. Я погоджуся. Мені гроші важливі.
РЕНІКСИС. А мені ні. І ні за які гроші я б не погодився помінятися з вами совістю.
КОВАЛЬ. Навіть за вашу совість я не помінявся б із вами доходом. Якщо ви збираєтеся одружуватися із Софією, то могли б подумати, на який кошт будете дружину утримувати…
РЕНІКСИС. З чого ви вирішили…
КОВАЛЬ. А, ні? Тоді чудово. А то я вже почав турбуватися про її майбутнє.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Багато ви турбувалися про її майбутнє, поки жили з іншою дружиною.
РЕНІКСИС. Я все ж скажу. Так, я закоханий у вашу дочку. І буду любити її вічно!
КОВАЛЬ. Тоді мені тим більше цікаво, на які кошти ви збираєтеся вічно любити мою дочку?
СОФІЯ. Батьку, не варто говорити про це. Я не збираюся виходити заміж. У всякому разі, поки війна. Моє серце, час і сили належать турботі про поранених і збору коштів для фронту.
КОВАЛЬ. Як скажеш. Добре, не будемо про це. Але раз я тут, і я можу кожному… (Оглядає Реніксиса й Івана) з членів моєї родини допомогти.
ГЕОРГІЙ. Матінко, а ви ще казали погано про такого щедрого й доброго батька.
КОВАЛЬ. Чоловікам грошей просто так не даю. Можу в діло взяти. Хоч сина, хоч зятя. Але починати доведеться з нижнього щабля. Щоб зрозуміти суть підприємства. Готовий, Георгію?
ГЕОРГІЙ (швидко). Ні.
КОВАЛЬ. Але само нічого з неба не впаде.
ГЕОРГІЙ. Я впевнений, мені пощастить.
КОВАЛЬ. Ну що ж, баба з воза, мені навіть легше.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА (тихо). О бевзь, недотепа, такий шанс стратити. Михайле Васильовичу, мені б спільні сімейні діла поправити. Батько збанкрутував через тебе, він розповідав.
КОВАЛЬ. Збанкрутував? Через мене? Вперше чую.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. В нього тоді великий урожай буряків був. А мужиків усіх якраз на русько-японську забрали. Потрібно було вивезти буряки, він звернувся до тебе, тобі ж потрібні буряки, для… спиртового заводу… а ти відмовив, і весь урожай згнив. Це ж не зерно, що може кілька років зберігатися, рахунок йшов на дні…
КОВАЛЬ. Та не міг я допомогти. Це цукрозаводчикам буряки потрібні, а мені вони на що? Я в них купую вже перероблені буряки, патоку, вважай, відходи. Батькові твоєму потрібно було із заводчиками домовлятися, а не зі мною. Я йому це й пояснив. Але він, мабуть, не зрозумів.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Так, а на майбутній рік ми батька поховали і мені довелося все заводчикам віддати. І залишилися ми ні з чим. (Плаче.)
КОВАЛЬ. Ну, співчуваю, але що я можу сказати, якщо в твого батька немає ділової хватки.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Він дворянин!
КОВАЛЬ. Мені коли було скрутно й потрібні були гроші, я забув про те, що я дворянин, я став контрагентом, а потім і промисловцем. Що йому заважало? Багато хто змінював професію, та й зараз, у воєнний час потрібно вміти перебудовуватися. Розуміти, що потрібно країні, державі, і заробляти на цьому.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. На війні?
КОВАЛЬ (посміхнувшись). А чому ні? Усі на ній заробляють, навіть сама держава, тільки масштаби різні.
СОФІЯ. Стійте! Які жахливі речі ви кажете! Я впевнена, що держава все робить, щоб закінчити цю війну, а не заробляти на ній.
КОВАЛЬ. Суспільство складається з мучеників під вогнем противника і з брехунів та боягузів, які, сидячи вдома, підбурюють інших, розпалюючи в них хвилю так званого народного гніву. А ось політики – це взагалі окремий світ, під скляним ковпаком, їх мало цікавить те, що за межами їх ковпака… Почитай газети. Про зловживання армійських і розбазарювання бюджетних коштів уже всі навколо знають і пишуть, будь-яке видання подивись. А що від цього змінюється? Я отримую все більше держзамовлень, обсяг виробленого пороху зростає, я стаю ще багатшим. Ось такий кругообіг грошей у природі, Софіє. Але мені так зворушливо бачити в тобі таку наївність… Перепрошую, я хотів сказати, таке благородство. Точно не від мене й не від твоєї матері воно тобі дісталося.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Я б попросила!
КОВАЛЬ. Мені зараз куди важливіше, що попросить у мене моя дочка.
Усі мовчать, дивляться на Софію.
СОФІЯ. Мені ваших грошей не треба.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Софі!
СОФІЯ. Так, мамо, так. Це криваві гроші, зароблені на війні. Це набагато гірше, ніж гроші від горілки. Були б вони іншого походження, наприклад, ви, батьку, виробляли б взуття чи форму для наших солдатиків, але ви виробляєте… порох.
КОВАЛЬ (м’яко поправляючи). Складову частину для пороху.
СОФІЯ. Це справи не змінює. Це кривавий капітал, і рука моя до нього не торкнеться.
РЕНІКСИС. Не далі як сьогодні ви, Софіє, збиралися писати пану Ковалю й просити грошей для шпиталю…
СОФІЯ. Я тоді не знала, з чого складаються ці гроші.
ІВАН. Можна не грошима, можна, наприклад, антисептик попросити. Михайло Васильович казав, що його теж робить, а антисептика багато потрібно.
КОВАЛЬ. Десятину я й так віддаю на благі справи. Мені все одно, у шпиталь жертвувати чи куди в інше місце.
ІВАН (очі блиснули). Навіщо в інше? Найкраще в шпиталь. Я ордерочок підготую, добре? На скільки півлітровочок?
КОВАЛЬ (зневажливо). Десять дюжин для початку. (Переводить погляд на Софію.) Але я хотів би допомогти й грошима шпиталю. Я можу одним чеком вирішити всі ваші потреби.
СОФІЯ. Ми приймаємо гроші тільки від людей шляхетних.
КОВАЛЬ. Та звідки ж ви знаєте, що в кого в душі, а що за душею. Чи ви думаєте, що капітали білими ручками робляться? Та більшість і гроші дають, щоб відкупитися від вас і совість свою заспокоїти, ось мовляв який я благородний. Просто вони приховують те, що я напряму кажу.
СОФІЯ. Ось і я напряму кажу: до ваших грошей не доторкнуся.
КОВАЛЬ (дістає чекову книжку та вічне перо, пише). Ось чек на тисячу карбованців.
ГЕОРГІЙ. Хм, на це навіть автомобіль не купиш.
ІВАН (дістає кишенькову рахівничку). Перепрошую, порахую: одна тисяча карбованців для потреб нашого шпиталю на 150 ліжок це… (Перелічує.) Харчування на два тижні. Включаючи м’ясо. 150 нових постільних комплектів. Запас марлі на два тижні та карболки на місяць. І ще на мило залишиться.
СОФІЯ. Іване, я не візьму гроші, зароблені в такий спосіб.
КОВАЛЬ. Шпиталю потрібен автомобіль? (Дописуючи нуль у чеку). Добре, хай буде автомобіль. Я виписую чек на десять тисяч.
ІВАН. Десять? Це вже… (рахує, перелічує). Два санітарні автомобілі Форд, з оплатою водіїв та бензину на пів року. Дизель-динамо можна буде купити, на випадок відключення електрики в місті. Це прям обов’язково! Ще рентген-кабінет Сіменса, новинка. У нашому місті тільки в психіатричній лікарні є. Також можемо обладнати операційну, з інструментом з англійської сталі. І крім цього ще залишається… о, на пральню з дезінфекцією. Без цього прям важко вошей виводити.
СОФІЯ. Я не продаюся. Навіть за рентген і… дизель-динамо.
КОВАЛЬ. Все продається. Головне, ціну правильну запропонувати…. Підвищую суму до ста тисяч карбованців.
РЕНІКСИС (задумливо). Ґрохольські садибу думають віддати під шпиталь. Там можна обладнати 800 ліжок. А в будинку, де шпиталь зараз, зробити лікарню з хірургією за останнім словом науки.
СОФІЯ. Я думала, хоч ви мене розумієте, Софокле… Не візьму.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА (кидається до Коваля). Я, я візьму. Передам це шпиталю від усієї нашої родини. (Коваль увертає руку з чеком від неї.)
ІВАН. Якщо обладнати садибу Ґрохольських на вісімсот ліжок, то там можна зробити… Софіє Михайлівно, голубко, весь бюджет Вінниці за минулий рік склав триста п’ятдесят тисяч… Та ми всі роками процвітатимемо разом зі шпиталем на такі-то гроші. Голубко, візьміть, христом богом прошу. Ох, це ж скільки всього тоді на складі буде…
РЕНІКСИС. А, так я й думав, що ти підкрадаєш, інакше навіщо тобі за таку маленьку платню на складі сидіти.
ІВАН. Та упаси боже, у мене звіти всі прозорі, до копієчки. Як кришталь! Я думаю про те, скільком ми можемо допомогти. Вісімсот ліжок!
ГЕОРГІЙ (задумливо). Сто тисяч… Це вже десь за межею… Це… В голові не вкладається… Оце й татусь у мене виявляється!
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Та помовч, Жорже. Вічно ти… Софіє, благаю… Софіє, хочеш на коліна перед тобою встану. Софіє, що ти мовчиш!
Софія стоїть мовчки, дивиться кудись уперед себе, руки в неї тремтять, в очах стоять сльози, вона наче заціпеніла. Нічого не каже, тільки у погляді ми читаємо вперте «Ні».
КОВАЛЬ (знову схиляється до чека, дописує нуль, із розстановкою). Один мільйон карбованців. (Швидко.) Весь мій завод стільки коштує, але й крім нього гроші є. З Швейцарії привезу, якщо треба. Юначе, порахуй там, що моя дочка зможе дозволити собі на ці гроші! Бери – або я порву цей чек і більше ніколи нікому ні копійки!
Софія повертається до нього. Дивляться одне одному в очі.
Завіса.
Дія друга.
Входять Марфа та Коваль.
МАРФА. Сідай, пан-батюшка. Хто як, а я от рада, що ти до родини повернувся. Негоже воно з молодими дівками про дітей забувати.
КОВАЛЬ. Марфо, ти єдина, від кого докори прийму. Люблю тебе. І твою смачну їжу не забував усі ці роки.
МАРФА. Чи не зволите покуштувати?
КОВАЛЬ. Та ні, не зараз. А де всі? Сповістили запискою, щоб прийшов, а нікого немає.
МАРФА. У церкві вони. Панночка наша, Софія, тепер щодня до церкви ходить. А покликав вас оцей бідолашний, Іван. У кухні чекає.
ІВАН (визираючи з дверей). Тут я. (Заходить). Моя пошана, Михайле Васильовичу.
КОВАЛЬ. Сядь, Іване. Здається мені, здогадуюся, про що поговорити хочеш.
ІВАН. Воно, правда, так-с, про одне здогадуєтеся. А загалом… Я хочу просити у вас руки вашої доньки. Але не просто так.
КОВАЛЬ (здивовано). Пробач, що?
ІВАН. Софія Михайлівна зараз у такому стані та настрої, хоче зректися всього мирського. Каже, піддалася спокусі. Виходить, слабка духом. Чув я їхню розмову з учителем цим. Просила вивезти її в село. Жити простим життям і власною працею. Думала вона вчителювати також, але вважає, що немає в неї морального права дітей доброго-вічного навчати. А якщо не до села, то в монастир. Але куди їй у монастир? Я це… Я у рахівники пішов до їх шпиталю, щоб з нею поруч бути. Я давно її, так би мовити… багато років. Мій батько ковалем був у маєтку діда її, а я раніше й мріяти не смів… Але зрозумів, науку осилити треба, щоб хоч якось наблизитися. Реальне училище закінчив. Кликали мене в земську управу, але пішов у шпиталь. Платня копійки, на таку платню не проживеш. І от я й подумав, що донька ваша до цього простого життя не готова. Це все мрії, що зможе. Романтика, те-се. Нема життя без грошей. Тільки злидарі вдають, ніби життя без грошей – це благословення боже, але ми з вами знаємо, що без грошей ніяк. Тож я хочу вам запропонувати… Ви давайте гроші мені, а я як її чоловік буду на вашу доньку їх витрачати. Такий, як ви кажете, кругообіг грошей. Ви будете за доньку спокійний. І вона не знатиме звідки, нехай думає, що працею своєю живемо.
КОВАЛЬ. Цікаво… І скільки ви хотіли б грошей?
ІВАН (тихо, спокійно). Десять відсотків від вашого прибутку. Себто, десятина, про яку ви самі згадували.
КОВАЛЬ. Десять відсотків? Та чи знаєш ти, який у мене прибуток?
ІВАН. Сподіваюся, величезний. Інакше я попросив би двадцять п’ять.
КОВАЛЬ (дивиться на нього оцінювально, раптово). Зі складу в шпиталі у тебе підробіток менший чи більший за платню?
ІВАН. Звісно, більший. (Розуміє, що попався.) Але я жодного разу не вийшов за сотню на місяць. Це грошима.
КОВАЛЬ. Тобто з кожної дюжини півлітрівок спирту ти…
ІВАН. Одну-однесеньку. Тільки одну пляшку. На чорному ринку за неї дають сім карбованців.
КОВАЛЬ. Але ж держава встановила ціну сорок копійок.
ІВАН. Так за цією ціною її ніде не купиш, навіть аптеки й ті продають по два карбованці. І потім я часто харчами брав, це вигідніше, ніж грошима, і ділився з вашою родиною. Мовляв, із села передали.
КОВАЛЬ (з іронією). А, це воістину благородно. Я трохи відстав від життя, поцікавлюся, що на чорному ринку зараз можна отримати за пляшку медичного спирту?
ІВАН (жваво). Якщо в суботній день прийти, коли селяни приїжджають, то можна багато чого. Воно ж сухий закон, шинки зачинили, узяти їм ніде, тож вони останнє готові віддати за спирт. (Дістав записник.) Я все завжди вношу до книжки. Ось востаннє: пуд борошна, два круги домашнього сиру, пляшку кукурудзяної олії, десяток яєць, пів мішка сушених грибів, 4 банки соління.
КОВАЛЬ (здивовано). Однак…
ІВАН. І два гусака. (Ховає записник до кишені.) Гусятині Марфа особливо радіє. Тож я намагаюся щотижня по гусю принести, чи хоч курку або перепелів.
КОВАЛЬ. Але якщо одна пляшка тебе так добре годує, то, може, і зійдемося на ста карбованцях на місяць плюс пів дюжини пляшок?
ІВАН. Ви пропонуєте всього сто карбованців зятеві мільйонщика? Якщо навіть із вашого чека держава половину забрала собі, то вона і з решти грошей забере, податком на розкіш у воєнний час. Тож краще ви доньці своїй дайте, ніж державі.
КОВАЛЬ. Як забрала?
ІВАН. А що ж ви думали? Банк тільки частину грошима видав, а решту зобов’язав віддати до бюджету як воєнну позику, під п’ять відсотків. Відсотки ми, може, й побачимо, а от чи повернуть капітал… держава тільки брати любить, а віддавати ні. Якби ви просто самі купили і шпиталю віддали, тоді б держава гроші не забрала, а в чек вони вчепилися мертвою хваткою.
КОВАЛЬ. Оце так поворот… Софія знає?
ІВАН. Ні. Їй, бідолашній, і так важко. Страждає, самі очі лишилися. І так вважає, що ідеалами пожертвувала. Тому я й показую їй, скільки користі ми робимо на ці гроші. Щоб їй не так боляче було.
КОВАЛЬ. Ну, і про себе не забуваєш, як я тепер розумію?
ІВАН. От їй-богу, з цих грошей нє. Тут усе чисто, з усією повагою до вас і до Софії Михайлівни. Я теж маю поняття.
КОВАЛЬ. А що ти робитимеш, якщо Софія виведе тебе на чисту воду?
ІВАН. Я рахівник. Я вмію робити так, щоб не попастися.
КОВАЛЬ. Ну що ж, Іване… Свинаренко. Я бачу, що з тобою моя дочка принаймні не пропаде. І не розтратить себе на небезпечні ідеали. Тільки прізвище в тебе… неприглядне для моєї дочки.
ІВАН (лестиво). Так я і ваше можу взяти. Ми люди маленькі, нам що… Та й батько мій ковалем був, тому ваше для мене як родове…
КОВАЛЬ. Добре, а раптом Софія не захоче за тебе? Усе-таки вчитель… поділяє її ідеали.
ІВАН. Може, і поділяє. Але… тепер він не суперник мені.
КОВАЛЬ (вдивляючись). Ти щось знаєш?
ІВАН. Ви зараз теж дізнаєтеся. Йдуть.
Входять Софія та Реніксис.
КОВАЛЬ. Софіє… Як ти, дочко…
Софія мовчки проходить, сідає, дивиться у вікно.
РЕНІКСИС. Залиште її. Ви не уявляєте, якого щабля напруги досягає людина, котра не витримала спокуси…
СОФІЯ (здригається, потім із сумом і трохи урочисто). А пан Реніксис іде на війну. Вірний своєму обов’язку і (з болючою іронією) нашим спільним ідеалам.
Входять під руку Циппозадрипінська та Георгій. Зупиняються у дверях.
РЕНІКСИС. Я записався ополченцем. Раз офіційно не беруть, то… Немає іншого шляху в патріота. І чим більше отримують вигоди з війни, тим більше має бути й чесних людей на фронті. А я вже не можу в тилу. (Твердо дивлячись на Георгія та Івана.) Я вважаю, що зараз, коли ми вже розуміємо, що війна буде довгою, кожен чоловік повинен іти і воювати.
КОВАЛЬ. Воювати за що?
РЕНІКСИС. Стара деспотична імперія після війни паде. Про це говорить вся інтелігенція. Якщо ми масово проллємо кров за державу, влада більше не зможе нам відмовляти в цивільних свободах, конституції та автономії. І хоч я вчу давньогрецької, але я поділяю переконання слов’янофілів.
КОВАЛЬ (сумно дивиться на нього, спочатку хоче сказати інше, а потім). Я заздрю вашій вірі, юначе.
РЕНІКСИС (підходить до Софії, цілує руку). Прощавайте… Я не можу кохати вас… люба… поки вся країна у вогні… (Киває всім. Іде до дверей, зіштовхується з Георгієм, той іронічно посміхається. Виходить.)
ГЕОРГІЙ (весело). А ми з маман були в нашій конторі. Ну й нудьга! Ні вже, брати на себе таку справу мені зовсім не хочеться. І я вигадав дещо інше!
СОФІЯ (ні на кого не дивлячись). Його вб’ють. Я відчуваю. Його вб’ють. А я залишуся тут. Зрадниця…
ІВАН (підходить до неї). Софіє Михайлівно, що ви. Ви таку благу справу зробили.
СОФІЯ. У мене все крутиться, крутиться в голові… Ми будуємо шпиталі й рятуємо поранених на гроші, які зароблені на тому, щоб зробити цих людей пораненими. Ми беремо гроші, зароблені на війні, щоб прибрати травми і наслідки цієї війни… Як таке може бути? Я зрадниця, що взяла ці гроші, цей мільйон. Я постійно згадую, як я стояла, і ці цифри… Я не витримала сили грошей. Я навіть уявити не могла… Я зламалася… Як мені соромно, що я зламалася.
КОВАЛЬ. Софіє… (намагається взяти її за руку або пригорнути).
СОФІЯ. Ах ні, не чіпайте мене. Ви мали рацію, все продається. І я така ж продажна, як і інші. Значить, і в мені є бруд і аморальність… І хоч би як я прагнула чистоти, її вже не буде…
ІВАН (рішуче). Софіє Михайлівно, нещодавно ви говорили, що хотіли б поїхати на природу, в тихе місце, де жити чесно і скромно своєю працею. Я пропоную вам таке місце. Станьте моєю дружиною, і я розділю з вами життя скромне і просте. (Софія обертається до нього, саме це вона й хотіла почути, їй відгукується кожне його слово.) У селі, у єднанні з природою. Ви – мій ідеал багато років, я готовий служити вам, бути поруч із вами, як… як собачка, як вірна рука, просто дихати й жити поруч із вами…
СОФІЯ. Ви відмовитеся від усього… заради мене?
ІВАН. Відмовлюся. Вже багато років для мене тільки ви… тільки ваше щастя…
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА (до Коваля). Це що ж таке робиться! Михайле Васильовичу, ти подивися, це абсолютно неприпустимо! Софіє! Схаменися! Хто ти й хто…
СОФІЯ. Я згодна. (Зневажливо подивившись на мати.) Тільки він мене розуміє і зможе мені дати те, чого я найбільше потребую зараз.
КОВАЛЬ. Як батько я підтримую. І благословляю.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Ти хоч посаг за нею дай якийсь… Як вони житимуть…
КОВАЛЬ. Я не проти, але вона не візьме.
СОФІЯ (різко). Я не візьму. Я хочу простого чесного життя, мені огидно думати про гроші. Я… Я піду у двір, мабуть, подихаю, голова в мене сьогодні щось… погано сплю…
ІВАН. Я проведу вас, Софіє Михайлівно. (Ідуть до виходу). Я після обіду до шпиталю, передати, що ви недобре почуваєтеся й не прийдете?
СОФІЯ. Я не тому не прийду. Я більше взагалі туди не прийду. Я… я ні на антисептики, ні на бинти не можу дивитися, коли думаю… (Хлипає.) Звідки це все…
ІВАН (заспокоюючи). Ну, годі, годі. Відпочивайте. Скоро ми виїдемо, на природу, там багато повітря… (Веде Софію до дверей.)
СОФІЯ (біля порога, обернувшись, до Коваля). Ви… одним розчерком пера ви позбавили мене всього… у що я вірила, всієї сили, що в мені була… У мене навіть немає сил ненавидіти вас. Я ненавиджу тільки себе… (Йде з Іваном.)
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. От чого себе так накручувати. (До Коваля.) Тепер про сина. Хоч синові ти допоможеш?
КОВАЛЬ. Я вже сказав, до діла взяти можу. Хочеш увійти в моє підприємство?
ГЕОРГІЙ. Я? У торгове підприємство? Звісно ж, ні! Я не торгаш!
КОВАЛЬ. Завод – це не торгівля. Це виробництво.
ГЕОРГІЙ. Ох, це ще гірше. Я вже намагався вникнути й зрозумів, немає в мене ні здібностей, ні схильності до справ.
КОВАЛЬ. Може, у тебе є до чогось іншого схильності? До літератури, мистецтва тощо?
ГЕОРГІЙ. Дякувати богові, я нічим не схожий на богему. Ні зовні, ні характером.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Він закінчив університет за міжнародним розрядом, але не встиг. Хоч би на рік раніше, я б його прилаштувала, а так… Зараз будь-кого за цією лінією в німецькі чи австрійські шпигуни записують…
КОВАЛЬ. Може, журналістика? Чи щось офіційне? Суд, нотаріус?
ГЕОРГІЙ. Ні, це все звучить занадто безглуздо для мене. Ви пишаєтеся, що заробили гроші своїм розумом і кмітливістю, а я думаю, що зараз сама епоха диктує йти іншим шляхом. Зараз не час гарувати й працювати. Потрібно використовувати можливості. Я вирішив присвятити себе політиці.
КОВАЛЬ. А хіба до цього не потрібно мати схильності?
ГЕОРГІЙ. Абсолютно ні. Саме відсутність будь-якого таланту дозволяє зосередити свої зусилля тільки на кар’єрі. І війна – найкращий час пробитися до верхівки. Після війни завжди той, хто був унизу, має шанс опинитися нагорі. Зараз у нас 1915-й рік. Війна ще кілька років триватиме точно. І якщо зараз у це зануритися, через пару років можна зробити кар’єру. У мирний час на це десятиліття потрібні. Я дивлюся на можливості й розумію, що… та вже в 1917-му я можу опинитися на коні. Головне, вгадати, на якого коня поставити. Зараз сили набирають партії, треба правильну обрати. А зробити це можна тільки такому, як я, у кого немає абсолютно ніяких ідей і переконань.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА. Ти кажеш страшні речі.
ГЕОРГІЙ. Нормальні. Не одна Софія трохи не зсунулася глуздом через цей мільйон. Цей, як його… Свинаренко… він як почав називати цифри… І я зрозумів – ось воно, моє, до чого можна дотягнутися. Через політику й владу.
КОВАЛЬ (задумливо). А все ж він схожий на мене… А я вже був засумнівався. Але в одному ти не правий: капітал завжди матиме силу. Хоч у 1917-му році, хоч у 1937-му… Я захищений. (Тихо.) І мої діти, обоє, теж. Тепер я спокійний. (Всім.) Поїду я знову до себе в Гнівань, на завод. Але перед цим хочу тебе з деким познайомити.
ГЕОРГІЙ. З ким це? Сподіваюся, мова не про одруження.
КОВАЛЬ. О ні. Час заводити корисні знайомства. Я хочу тебе представити начальнику постачання штабу армії Брусилова, вони зараз якраз у місті стоять.
ГЕОРГІЙ (миттєво встаючи, млявість і апатія в нього минули). О, я готовий.
КОВАЛЬ. Мої щирі побажання, дорога. До побачення.
Коваль і Георгій виходять.
ЦИППОЗАДРИПІНСЬКА (проводжає їх поглядом, після паузи). Яка несправедлива до мене доля! Ну, хоч діти влаштовані, хоч про це можу не хвилюватись. А про себе подбати доведеться. (Зітхаючи.) І як завжди самій. (Сідає до бюро, як на початку 1 дії, дістає папери, розрахунковий зошит і рахує.)
Наталі Артріч,
+421944464219
м. Братислава, жовтень 2026.
