dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 07 Гру 2014, і віднесено до драматургія, п'єса, сучасна українська драматургія, філософія.

Теги цієї статті

, ,

“Коридор” – п’єса сучасного українського драматурга Петра Перебийноса

Публікуємо п’єсу відомого поета Петра Перебийноса, який додав до Драматургії лірики та метафоричності, притаманної Поезії

К О Р И Д О Р

Лірична трагедія на три дії,
шість картин і чотири поетичні монологи

Дійові особи:

Автор Доля Референт
Бос Погонич Нульовий
Директор Голос Першого

Слово автора (реального) до друга-режисера

Дорогий друже! Звертаюся до тебе саме так, бо навіть за логікою (що вже казати про все інше!) ти маєш бути моїм другом. Більше того, моїм однодумцем. Інакше ти не брався б за цю трагедію. По секрету скажу, що в ній ми з тобою найголовніші дійові особи. А з якоїсь миті – душею, серцем, нервом трагедії стаєш ти. Єдиний. Моє діло – написати. За це не зможуть посадити. (Принаймні у кращі часи). А ось ти, взявши мою трагедію до рук, мусиш добре подумати, перш ніж ризикувати.
Наш герой напочатку сам скаже своє слово про найважливіші атрибути сцени. (До речі, його не обов’язково треба ототожнювати з реальним автором). А поки наш вигаданий Автор, мій двійник, не вийшов до глядача, хочу поділитися з тобою теж зовсім не обов’язковими міркуваннями про те, як годилоь би починати дійство.
Епіцентром нашої вулканічної трагедії для ока й для душі є, звичайно ж, Коридор. (Так воно на сцені, так воно у житті). Отож я в роздумах: як він має постати перед залою з першого погляду? Про всякий випадок у мене є два варіанти. Можна заздалегідь розсунути завісу в центрі сцени – і глядач поступово входитиме в задушливу атмосферу Коридору. Можна розсунути завісу перед Коридором тільки після третього дзвінка. Несподіваність вражає по-своєму. А можна, зрештою, придумати щось третє і четверте залежно від режисерської твоєї фантазії.
Важко визначитися, признаюсь, і в тому, як повестися напочатку Авторові-герою. Чи виходити з глибини Коридору, а чи стояти на його похмуро-червоному тлі, – не знаю.
Не знаю також, як має діяти цей вогнекипучий епіцентр нашої трагедії. Цей стопроклятий Коридор з його ядучо-отруйливим, застережливо-вбивчим червоним оком. Чи хай він залишається відкритим постійно протягом усього дійства і нагадує про себе в кожному слові і в кожній паузі, в кожному жесті і в кожній позі – аж до смертного подиху. Чи хай відкривається у хвилини ліричних монологів Автора-героя і в найкритичніші хвилини трагічної напруги – не знаю, не знаю, не знаю…
Скажу тільки одне: в тому, що особливо непокоїть і вимучує мене, як і в усьому іншому – право на вибір, на експеримент – за тобою, друже-режисере. За вами, друзі мої, актори. Нехай же ця лірична трагедія стане колективним плодом нашого розуму і таланту. Так воно, зрештою, відбувається і в житті…
Отже, реальному авторові нічого більше сказати. Чуєте? Вже кличе третій дзвінок…
Авторе-герою, на сцену!..
Автор (дивиться у залу, потім звертає погляд за куліси).
Не треба декорацій, режисере!
Усе життя моє — це декорація.
Ось темний Коридор у центрі сцени,
а по боках, завісами прикриті,
німують таємничі кабінети…
Це діється з героєм чи зі мною, —
я сам не знаю. Та й навіщо знати?
Усі ми граєм ролі мимоволі.
Усі ми гнемось перед кимось Першим.
Все більше поміж нами лицедіїв
у цьому склеротичному вертепі,
у рабській ролі чи у рабській долі.
Все ширше коло кріпаків-суфлерів,
пригноблених дублерів інтелекту,
що викладають геніальні мізки
на чорний стіл всевишнього нікчеми,
що вимушені за примарні блага,
за шмат об’їдку з барської тарілки
всевладному вельможі продавати
талант, сумління, віру, честь і совість…
О, найстрашніша драма — рабство духу!

(Робить паузу).

Я щойно був у Першого, у Бога,
а може, у Диявола. Різниця
між ними невелика. А певніше —
немає й мови про якусь різницю.
То тільки в небесах є противага
між Богом і пекельним Сатаною,
а на землі, у нашому вертепі,
зійшлись у Першім Бог із Вельзевулом.
Тож я, наївний простачок-нетяга,
під поглядом зачаєно-двоїстим
у нетрях ока не побачив Бога
і висповідався про найсвятіше,
про потаємне перед оком Чорта…
Та тс-с… Про це ні слова. Таємниця.
Довірлива розмова ця відома
лише мені та Чортові. Здається,
сам Бог Отець про мій секрет не знає,
хоча обоє в Першому зійшлися.
Тому забудьмо, друже-режисере,
собі ж на краще, всі оті химери
і поміркуймо, як облаштувати
оцей похмурий кін без декорацій.
Ти бачиш: я стою у Коридорі,
вузькому, як моя лукава доля,
обшитому дубовими дверима
і мороком налитому по вінця.
Лише в кінці дубового тунелю
у безвісті горить червоне око.
Хтозна, можливо, то зоря епохи,
а чи маяк політики-повії,
а найскоріше — то пересторога
заблудлим душам. Світлофор тривоги.
Тут моторошно серцю, що й казати,
та водночас цей отвір без завіси —
єдине місце, де хоч на хвилину
я можу залишатися собою
і лиш тобі, мій друже, відкривати
закуту в панцер таємниці душу.
Не зможеш до кінця ти зрозуміти
усього, що ховають ці бетонні
завіси по боках від Коридору.
Але якщо й відхилиться завіса
якогось кабінету, то настільки
усе там затуманено словами,
що навіть ти не втямиш, режисере.
Душа в тумані. І думки в тумані.
І не збагнути, де життя, де сцена.
Не треба тут ніяких бутафорій.
Мов карцери, нас душать кабінети.
Дубовий стіл. І столик біля нього.
Чомусь усім вельможам до вподоби
таке столопрестоліє помпезне.
Не знаю, що воно символізує,
це грізне «Т». Напевно, тиранію…
Отож нічого, друже, не вигадуй.
Постав столи реальні, дуболобі,
а біля них по кілька телефонів
залежно від поважності персони —
ото і всі, здається, атрибути
службових кабінетів, що у тиші
вражають і пригнічують сірому
могильною своєю простотою.
Та час мені. (Дивиться на годинник).
Здається, вже шукають. (Чути
роздратовані телефонні дзвінки).
Розписано життя тут на хвилини.
Спішу. Не можна більше зволікати.
Передчуття якісь мене бентежать.
Та, зрештою, усе, що міг, сказав я.
Тепер іду наосліп на червоне.
Пірнаю у глибини Коридору.
І що мене у тій пітьмі чекає,
лише Богодияволу відомо.

Автор поволі зникає у мороці.
Лунають протяжні телефонні дзвінки.
Блимає червоне світло.

ДІЯ ПЕРША

Картина перша

Відсувається завіса ліворуч від Коридору. Кабінет Боса. Довгий і широкий стіл для засідань. Закипає щонайвища напруга. В кутку кабінету, біля окремого стола з червоним апаратом, догідливо виструнчується Бос. Витирає піт з чола. Прислухається до стелі, а відповідає апаратові. Немов із небес, накочується густо-бархатистий Голос Першого.

Голос Першого (закінчує фразу). …і просто незрозуміло, як він міг пройти крізь наші решета. Це ж ви готували…
Бос. Винен, винен, дорогий Перший. Не передбачили… Врахуємо неодмінно.

Зі стелі сухо-металево клацає відбій. В оглушливій тиші Бос якусь мить ще прислухається до стелі. Потім обережно, навшпиньки відходить від гарячого апарата. Сідає за стіл. Велично натискує на клавішу селектора. Водночас наполовину відсувається завіса праворуч від Коридору. Висвічується один з двох кабінетів цієї половини сцени поруч із Коридором. За столом Погонич. Лунає пронизливий дзвінок.

Погонич (морщиться). Слухаю вас, Босе.

Бос (в’їдливо-урочисто). Поздоровляю! Ваш Клерк розпхинькався у Першого. Рідна мова. Народ. Голос предків. Гни ла інтелігенція! Лірник шмаркатий! Це ж ваша протекція…
Погонич (миттю підхоплюється). Це не я! Це Нульовий… Ай-я-яй! Ну хто б міг подумати! Ай-я-я-яй!..

У кабінеті Погонича згасає світло. Завіса праворуч від Коридору засувається. Кабінет Боса залишається освітленим. Бос ногами й руками, мов інвалід, розвертає своє крісло на сто вісімдесят градусів.

Бос (перекривлює). Це не я! Це тінь моя! Вже й наклав у кальсони. Страхопуд пузатий!.. З такими кадрами напрацюєшся…

Чути стукіт у двері.

Хто там ще? Заходьте!

Входить Автор. Нерішуче зупиняється біля м’якого крісла і протягом усього діалогу розмовляє стоячи.

А-а-а, молоде обдарування. Прошу, прошу! (Хитрувато). Ну, як аудієнція?

Автор. Чудово! Дуже задоволений. Ви знаєте, наш Перший справді чуйний, уважний співрозмовник.
Бос (поблажливо-іронічно). Та що ви кажете! (Картинно крутиться у кріслі). А ви думали, в Апараті сидять лише сухарі-бюрократи.
Автор. Та ні, я так не думаю… (Не знає, куди подіти свої руки, — то ховає їх за спину, то незграбно опускає перед собою).
Бос. Ну-ну, знаємо вашу творчу братію. На словах одне, а в думках інше. А там, дивись, і до гріха недалеко…
Автор (насторожено). Щось я вас не розумію…
Бос. А що тут розуміти? (Багатозначно). Діалектика природи… (Після паузи). До речі, нам виявлено велику честь і високе довір’я. Перший збирається виступати з палкою промовою на урочистому засіданні. Звичайно, наш дорогий керівник — людина мудра, велика, всесвітньовідома і прекрасно може говорити без усяких папірців. Але ж виступ цей має особливу вагу, його транслюватимуть по світобаченню. Тут потрібен текст образний, оригінальний, поетично наснажений і політично вивірений. Одним словом, поетично-політичний… (Витримує урочисту паузу). Ви поет… Тому це надзвичайно відповідальне завдання вирішено доручити вам…
Автор (трохи спантеличений). Але ж я чув, що над промовою вже цілий місяць працює спеціальна бригада…
Бос. Бригада, видно з усього, справу успішно провалила. Нехай собі далі експериментує. А ми зробимо так, як треба.
Автор. Скільки в мене часу?
Бос (діловито). Ну, як ви знаєте, до урочистого засідання залишається чотири дні. Два з них потрібно Першому для ознайомлення. Отже… часу вам вистачає…

Між Босом та Автором виникає щось на зразок німої сцени.
Згасає світло. Завіса ліворуч від Коридору засувається.

Картина друга

Кабінет Погонича. На столі тоненькі теки і єдиний папірець. Витягнувши руки, Погонич знічев’я розглядає свої нігті. Дзвонить телефон.

Погонич. Слухає Погонич. Так-так… Я вас розшукував. Заходьте…

Пауза. Прочиняються двері. Заходить Автор.

Автор. Я не міг зайти раніше. Я…
Погонич. Нічого, нічого. Справа, щоправда, невідкладна. Але якось упораємось.
Автор (з натугою). Коли йдеться про нове доручення, то, на жаль, не зможу. Маю термінове завдання вищого керівництва.
Погонич. А ви поєднуйте, поєднуйте! У нас немає справ другорядних. Ми щодня і щохвилини вирішуємо доленосні, державні питання. Це вам, голубе, не поезія…
Автор (стримано). Даруйте, але до чого тут поезія?
Погонич. Не ображайтесь. Це я так, до слова. (Загадково посміхається). Поезія, звичайно, — це не треньки-бреньки. Поезія — святе, високе, вічне. Вічний поклик і вічний неспокій…

Автор не знає, як йому реагувати, і лише розгублено, невпопад киває головою.

От класика. (Цитує). “Все на світі гине”. Сказав — і крапка. А ти думай тепер. Що — все? Чому гине? То колись було, а сприймається як сьогодні…
Автор (замислено). Пророк…
Погонич (пильно дивиться на Автора). Це ви про що?..
Автор (спохопившись). Ну… в тому розумінні… (робить довгу паузу) що поет завжди пророк… свого часу…
Погонич (підозріливо). А ви хитрун… (Помовчавши). І взагалі… шануйтеся. У нас тут слів на вітер не кидають. (Зручніше вмощується в кріслі. Набирає поважного вигляду). Але ближче до діла. Завдання державного значення. Вам треба підготувати доповідну записку у вищі сфери про необхідність упорядкування творів Класика. Іншими словами — про вилучення кількох його поезій. Так би мовити, нове (робить наголос), доповнене видання. Хи-хи-хи!.. Розумієте?
Автор (мимоволі підводиться). Перепрошую, але чому я?
Погонич (знущально). Тому що вам це ближче, рідніше. Автор (розгублено). Дивна логіка…
Погонич (удавано патетично). Мова йде про інтереси держави, про чистоту наших ідей, а ви про якусь логіку…
Автор (майже благально). І все-таки, я б не хотів… Я не можу… Зрештою, нагадую, у мене… для вищого керівництва…
Погонич (єхидно). Я ж сказав. Поєднуйте, поєднуйте…
Автор (твердіше). Ні, не можу!
Погонич. Точніше — не хочете…
Автор (зривається). Вам видніше. Але знайте: ніхто і ніколи ще не переміг у війні з нашим національним пророком!
Погонич (із кам’яним обличчям). Он ви як!.. (Пауза). Що ж, більше я вас не затримую…

Завіса.

Хвилинна тиша. Лише просвічує у напівтемряві дубова паща Коридору. Все яскравіше
починає розгорятися лиховісний червоний вогник. Зненацька тишу прориває залізний
хор телефонних дзвінків. Під ці надривні звуки справа наліво відсувається третина
завіси біля кабінету Погонича. У невеликому кабінеті сидять Автор і Нульовий. На
столі Автора один телефон, у Нульового — три.

Нульовий (за телефоном). Так. Записую. Це потребує додаткового вивчення і докладного обгрунтування. Що? Ну, правильно. Що ви кажете? Та які там відрядження! Замотався до краю. Думаєте, легко керувати державою? Жартую, звичайно. (Довго і пискляво сміється. Сміх перериває різкий дзвінок селектора. Нульовий пружно підскакує з двома слухавками біля вух). Я слухаю вас, Босе! Так. Зрозуміло. Буде.

Дзвонить телефон на столі Автора. Нульовий розпачливо мотає головою.
Благально дивиться на Автора.

Та заткни ти йому пельку! (У слухавку). Та ні, Босе!.. Це не вам. Це тут… Ну які жарти! Що? Не буду, не буду. Єсть! Враховано… (Обережно, мов змію, опускає слухавку на важіль. За нею, на півслові кидає другу). Х-ху!! От халепа! (Витирає
носовичком змокрілі залисини). Тут очманіти можна. Ну й дурдім!
Автор (співчутливо). Казав же тобі — попроси окремий кабінет. Як-не-як, ти ж у нас начальство…
Нульовий. Ти завжди все (з натиском) правильно кажеш.
Автор (примирливо). Ну, не дратуйся. Потрібна ж якась розрядка.
Нульовий. Тут розрядишся… Скоріше дуба вріжеш.
Автор. Оцього? (Хляскає долонею по столу).
Нульовий (знову зривається). А тобі все смішечки!
Автор. Та не плакати ж… Раз ми вже сюди потрапили, треба на все дивитись по-філософськи. Інакше можна, як то кажуть, копита відкинути…

Нульовий ніби не чує, дивлячись округлими очима кудись у простір перед собою.

Чи, може, я тепер щось неправильно сказав?
Нульовий (не вловлює іронії). Чому ж? Я згоден… Що нам справді вже вішатися тут? (Переходить на утаємничений напівшепіт). Он Референт спробував права качати. І що вийшло?
Автор. Здається, непереливки йому.
Нульовий. Непереливки… Не те слово! Крах. Повний крах. Догрався! Дострибався! Правдоборець…
Автор. Навіщо ти так? У чоловіка біда…
Нульовий. Сам винен. Хай не висувається. Дуже правильний…
Автор (замислено). І все-таки не розумію, чим він Босу досолив…
Нульовий. А що тут розуміти. Я ж кажу, надто мудрий.
Автор. Як це?
Нульовий. А так. З дрібниці почалося. Не сподобалась Босу стаття для Хазяїна. (Застережливо дивиться на стелю). А Референт відразу ну пузиритися: «Я написав на свої чотириста, а ви допишіть на свої вісімсот». Бос, як водиться, скипів і став повчати: «Ви повинні писати на рівні Першого». Ну, Референта повело, і він бевкнув непростиме (шепоче): «Якщо клерк писатиме на рівні Першого, то навіщо тоді Перший?» (З острахом зиркає на свої телефони і переводить округлені очі на стелю). Здається, мене вже теж… повело…
Автор. Та що ти? Це ж не твої слова…
Нульовий (сполохано). Ще б не вистачало!..

Пауза.

Автор. Зрештою, ще, може, все обійдеться. Я чув, що за порадою Боса Референт попросився на прийом до Першого. І потрапив. Уявляєш? Кажуть, що Перший все сприйняв за жарт і після дуже теплої розмови благословив: «Працюйте!» Референт нібито вилетів з приймальної на крилах.

Нульовий дивним поглядом змірює Автора, переводить очі на телефони, на стелю
і занурюється у якісь лише йому відомі розрахунки.

Ти, здається, не слухаєш мене?..
Нульовий (ніби прокинувшись). Та ні, чому ж… (Робить паузу і мовби продовжує розмову вже на іншу тему). Отже, повернімось до наших баранів. Знаєш, цей хлюст, редактор літературки, виявляється, добра штучка. Бігає до мене, кожне прізвище узгоджує, а потім тикає пальцем у небо. Ще й особисто на мене посилається. Скотина!
Автор. А що, може, надрукував когось неблагонадійного?
Нульовий. В тім-то й річ. Та не одного, а двох.
Автор. Дивно. Невже й він, як тут кажуть, з душком?
Нульовий. Та ні! (Загадково). Перевірено. Навіть більше.Свій серед своїх. Отих, у цивільному. (Багатозначно дивиться на стіну).
Автор. Ого! І таке собі дозволив? (Задумався). А може, ці двоє… ну, не дуже…
Нульовий. Гм! Не дуже… Ще й як дуже! (Витягає з кишені чорну книжечку, еребігає поглядом кілька сторінок). Знаємо таких… (Обурено). С-субчики!..
Автор. Ніяк не доберу. То що ж цей… хлюст, і нашим, і вашим?
Нульовий. Не думаю. Просто втирається у довір’я до патріотів. За мій рахунок. А може, справді баран…

Пауза.

Автор. А взагалі не подобається мені вся оця… жабомишобійка. Кожний на підозрі. Кожного в чорний список…
Нульовий (підстрибує з місця). Який ще список? На що ти натякаєш? (Грає побілілими жовнами). Запам’ятай раз і назавжди. Ніякого списку не було і немає!..

Дзвонить телефон. Нульовий хапає слухавку.

Так. Це я. А-а… Та-а, не зовсім. Ну-у, як завжди. А що? Та можна… двома ловами.(Слухає, нишком дивлячись на Автора). Ота-ак? Ну й маєте! Цього можна було сподіватися. А ви чекали чогось іншого? (Слухає. Заперечливо хитає головою).Ну помилуйте вже, кандидатура не моя. Це Босові експерименти… (Задоволено). На вас? Та всі ми грішні потроху. (Слухає). Гаразд, зайду. Обміркуємо ситуацію. (Кладе слухавку. Якусь мить дивиться на Автора і поспіхом відводить погляд).
Автор (відчуває себе дещо незручно). Що, знову про якогось… субчика?
Нульовий (дивиться кудись у куток). Субчики скрізь. (Із натяком). Навіть там, де їх не чекаєш… (Не зовсім кмітливо намагається дезорієнтувати Автора). До речі, ти добре знаєш Прозаїка?
Автор. Та начеб цілком досить. Цікавий чоловік. В історичній прозі це явище.
Нульовий (зблискує очима). Куди вже більше! Коли хочеш,це явище вже виявило себе і в сучасній прозі.
Автор. Ти, може, маєш на увазі його “Сіру тінь”?
Нульовий. Саме сіру, авжеж. Бестселер для Боса…
Автор. А знаєш, Бос попросив мене написати висновок про цю річ.
Нульовий. Попросив? (Жвавіше). Це щось нове. Ну і як, ти написав?
Автор. Написав і вже передав через секретаріат.
Нульовий (ще більше жвавішає). Цікаво. І який же висновок?
Автор. Та… загалом позитивний.
Нульовий (вражено). Позитивний?
Автор. Звичайно. (Здивований). А що?
Нульовий. Та нічого. (Тамує злість). Тобі видніше…
Автор. Я думаю…
Нульовий (ні з того ні з сього раптом грюкає двома кулаками по дубовому столу). Знаю, знаю, що ти думаєш! Ти взагалі багато думаєш! (Поривчасто дихає). Особливо про себе…
Автор (ошелешено). Та ти що? Ти при своєму розумі?
Нульовий (дедалі більше закипає). Де там! Який ще розум? Це ти в нас голова! Це ти геніальний! (Майже задихається).Промова для Першого — пісня. Вірші в журналі — подія… Що там іще?.. Чим нас подивуєш?.. Якими злетами могутнього таланту?.. (Жадібно ковтає повітря).

Залягає гнітюча мовчанка. Автор поволі встає і, притискуючи до грудей кулаки,
робить крок поміж столами. Нульовий теж зводиться на ноги.

Автор (опановує себе, підступає впритул до Нульового). А знаєш, Нульовий, у тебе, виявляється, білі очі…

Поволі засувається завіса. Одночасно деренчать телефони. Нульовий по черзі
хапає слухавки і тут же жбурляє їх на важелі.

Гасне світло.

Відсувається завіса ліворуч від Коридору.Кабінет Боса.
За столом Бос. У м’якому кріслі Погонич.

Бос (манірно крутиться в кріслі). Це, я вам скажу, безпрецедентна ситуація в апаратній практиці. Подумати тільки! Клерки відмовляються виконувати відповідальні доручення! Та ще й з політичних мотивів… (Осудливо дивиться на Погонича). Ось вам і добір, і розстановка, і виховання кадрів. Щось ми з вами тут недогледіли. Нутром чую — наплачемось ми з цією (зневажливо) лібералізацією. (Після паузи). То що ж робитимемо з доповідною нагору? Кому тепер доручати?
Погонич (нерішуче). Не знаю вже що й думати. Може, натиснемо на Поета?
Бос. Натиснути не штука. А він зробить по-своєму. В нього, бачите, душа не лежить. Ось! (Потрясає з’єднаними скріпкою аркушами). Висновок на Прозаїка. Хоч на премію висувай… Що тут удієш?
Погонич (збуджено). Повернути — і хай допрацьовує. Знову не те подасть — повторити. І так до сьомого поту! Нічого, змусимо! Не таким іще роги правили. Куди йому подітися? Зробить як треба. Тим більше — може, сучий син…
Бос. Ще й як! Он Хазяїн чи не вперше сам розчулився від своєї промови. Задоволений як слон. І зважте — помічники жодного слова, жодної коми не викинули. Такого ще в нашій практиці не бувало.
Погонич. А з другого боку — оці поетичні коники, ці пог ляди, ці неприховані симпатії… (Догідливо). Ви, як завжд,Босе, маєте рацію. Ми з ним як на пороховій бочці. Треба ж таке! Лізе до Першого зі своїми звіряннями. Це теж, я вам скажу, прецедент. Перший такого не забуває…
Бос (супиться). Можу більше сказати. У розмові з Нульовим він особливо розпатякався щодо мене і Першого. Вважає нас якимись монстрами в цій історії з Референтом. (Хитрувато-запобігливо обводить поглядом стелю). Ну, нехай уже я, з його ласки, садист, жорстокий чинуша і вбивця. Але ж Перший! (Косує оком на вервечку телефонів). Цього розумаку Референта четвертувати мало. А Перший прийняв по-батьківськи, пригрів і простив. Такої мудрості, такої людяності можна чекати тільки від Першого. Та й сам же Клерк, як він казав, мав нагоду переконатися в неабиякій чуйності Першого. І ось маєш — така чорна невдячність. А яке, скажу вам, лицемірство! В очі — одне, позаочі — інше…
Погонич (недовірливо). А може, Нульовий щось тут вигадує. Це теж фруктик. Тільки з іншого боку. Щось не віриться, щоб Клерк отак дав собі волю, та й перед ким! Не дурень же він. І тим більше — не самовбивця. Це ж не Референт навіжений…
Бос (махає рукою). А, всі вони однакові! Життя від них нема. Ліберали! Демократи! Тюрма за такими плаче.
Погонич. І все-таки, чи не накручує щось Нульовий?
Бос (невпевнено). Ну, не став би він так ризикувати. З цим не жартують… (Довга пауза). Так, не жартують… Доведеться інформувати Першого. (Дивиться на телефони). Поки нас не випередили…

Поволі згасає світло. Завіса засувається. У темній глибині Коридору таємниче зблискує
червоний вогник. Звідти ледь помітним силуетом випливає постать Автора. З кожним кроком
його обличчя все більше висвічується прожектором.

Автор (зупиняється. Звертається до зали).
Не йдіть, братове, на червоне світло!
Воно жахне, сліпуче і пекуче.
Воно нам серце спалює на попіл.
Воно до дна нам очі випікає.

(Робить паузу).

Стою ось перед вами весь у ранах,
проколотий, пронизаний навиліт
оцими всюдисущими, гнучкими
багнетами червоного проміння.
Не вірте, добрі люди, цьому світлу!
Воно поманить кров’янистим оком,
пригріє, привітає, приневолить
і заведе вас у червоні нетрі,
з яких нікому виходу немає.
Я знаю чесну правду не від когось.
Я сам це звідав… І немає місця
мені у цьому сплющеному світі,
де всі клянуться матір’ю і нею ж
торгують на жебрацьких перехрестях.

(Робить паузу. Звертає погляд за куліси).

Лиш ти, мій непідкупний режисере,
мене тепер, можливо, зрозумієш.
Бо так я в цій вандеї знудьгувався
за щирим словом, поглядом привітним
і так мені обридло між вовками
по-вовчому лукаво підвивати,
що вже аж рот мені перекривило
у цій немилосердній вовчій ролі.
О, знав би ти, як тяжко відривати
від серця слово, щоб його на людях
озвучував хтось інший, наче власне!
Я все це звідав. Я сидів у залі
і слухав ту написану промову.
В ній кожне слово западало в душу,
і сам я вже, здавалося, не вірив,
що це моє, з моєю кров’ю слово.
Я бачив: люди слухали навколо
і плакали, довірливі, як діти.
Я теж між ними плакав мимоволі
невидимими рабськими сльозами,
які ревниве серце роз’їдали
солоною, пекучою ропою…

(Робить паузу).

Ти, може, завагаєшся, чи варто
такий нещадний самосуд чинити,
чи варто привселюдно, принародно
отак наопаш душу вивертати?
То знай — інакше, друже, я не можу.
Я рву окови. І тебе благаю:
відкинь з дороги нашої каміння
і просвіти мене до краплі крові.
Не треба нам з тобою напівправди.
Не хочу я пощади, режисере!

(Ступає крок до краю сцени. Глибоко вдихає повітря).

Як тяжко, душно в цьому Коридорі,
у цьому нескінченному тунелі,
в імлі якого мерехтить не вихід,
а лиш оте (дивиться вглиб)
червоно-вбивче світло…

(Робить паузу. Мовби прислухається сам до себе).

Не можу більше… Боже!.. Задихаюсь…

(Хапливо дихає).

Стискається на горлі ця краватка,
(Обома руками конвульсійно розсовує
комір білосніжної сорочки)
оця петля моя, цей чорний зашморг,
ця невідступна тінь сліпого клерка…

(Приречено зітхає).

О, як мені не хочеться вертатись
у морок, у безвихідь Коридору!
Але горить, (озирається)
горить червоне око
у замкнутих дубових лабіринтах.
Воно зове мене, гіпнотизує
зіницею червоного удава.

(Звертається до зали).

Ах, знали б ви, як тяжко опиратись
оцьому невблаганному гіпнозу,
цій силі світового притягання
у космосі знедоленого духу!

(Робить паузу).

Та знову треба йти у кляте пекло…

(Загнано озирається по боках, охоплює голову руками).

Не можу я. Не хочу! Не бажаю!
Але іду. Вертаюся. Здаюся.
І ти не поспішай мене судити.

(Дивиться за куліси).

Прости мені, затятий режисере!

Іде в глиб коридору. Затуляє собою червоний вогник. Вимогливо
звучить телефонна сирена.
ДІЯ ДРУГА

Картина перша

Відсувається завіса праворуч сцени. Крісло Нульового порожнє. З динаміка ллється
щемлива лірична мелодія ЄвгенаДоги. Автор тамує смуток і тривогу. Зраділо усміхаючись,
виходить з-за столу назустріч Долі.

Автор (ніжно кладе обидві руки на простягнуті долоні Долі). О, не чекав! Де ж ти бродиш, моя Доле?
Доля (прикриває пальцями вуста). Тс-с… Тихше! Не сполохай мелодію… (Грайливо). Доля не бродить, а літає…

Обоє присувають крісла і сідають коліна до колін. Розглядають одне одного, мовби вперше
зустрілись на землі. Музика дедалі тихшає і непомітно перестає звучати.

Автор (опускає руки на коліна). Де ж це ти літала, Доле? Невже знову стала потрібною жіноча дипломатія?
Доля. Ти вгадав. Чвари в чоловічому князівстві. Ось і злітала з ангельською місією… (Скрушно хитає головою. Приглядається). А чого це ми такі похмурі?..
Автор (махає рукою, мовби проганяє тінь з обличчя). Та ні, це так тобі здається…
Доля (приглядається пильніше). Ні-і, Поете, Долю не обманеш! Очі твої не вміють обманювати… (Сумно усміхається). Та й актор, по правді кажучи, з тебе нікудишній.
Автор (бадьориться). Нічого. Навчуся. (Обводить поглядом стіни). В такому театрі можна стати геніальним артистом. (Смутніє). Але кат з ним, цим театром! (Безнадійно махає рукою). То як же ти? Чи вдалося приборкати ворогуючі сторони?
Доля. Та начебто вдалося… (Супить брови). Біда, коли хором диригує інтендант… (Енергійно стріпує волоссям). Ну, годі про мене! Навіщо тобі ще й ці турботи? (Занепокоєно). Бачу, ти вже на грані… (Протестно махає руками). Так-так, не відмагайся! Серце моє не заколишеш… (Змовницьки). Не забувай. Це ж серце Долі!..
Автор (повторює відлунням). Серце Долі… Тільки ти так можеш сказати… (Усміхається своїм віддаленим думкам). От ніяк не збагну, хто ти? (Дивиться кудись у простір). З яких світів, з яких далеких галактик прилинула ти на грішну землю?
Доля (лукаво-заворожено). Куди ти, Поете? Вернися! Сам опустись на грішну землю…
Автор. Ні-ні, ти послухай! Такі хвилини не часто нам трапляються… Не знаю, це щось дивовижне. Це небесний голос душі… (Мрійливо). Ось ти прилетіла, і в цій задушливій атмосфері спалахнула іскорка живого вогню. І вся ця метушлива дрібнота розтанула осінніми димами. І з’явилася надія, не знаю, може, примарна надія, що не все ще втрачено, що справжнє життя ще попереду…
Доля (переконано). Та це ж так і є, любий Поете. Нічого ще не втрачено. Щастя нас не ошукає… (Замилувано). Ось ти зараз якийсь такий… такий… особливий. Ти десь так далеко… (Жартівливо). Чи не музика, бува, на тебе впливає? (Дивиться на динамік. Прислухається). А де ж це музика? Куди музика полетіла?
Автор. Музика в наших душах… (Серйознішає). Музика — це єдине, що тримає мене ще на цьому світі…
Доля. Ні, не єдине! А поезія?
Автор. Поезія — це інше. Поезія — це я сам…
Доля (зачаєно). А… а я?
Автор (замислено). Ти вище від музики. Ти Муза. Богиня… Ти моя Доля… Нещасна моя Доля… (Ніжно дивиться на неї,здивовану і вражену). Знаєш, у мене таке відчуття, ніби все ми переживаємо з тобою синхронно, одночасно. Іноді мені здається, що ти просто небесний знак, що ти справді моя Доля. Бо не може ж бути Доля якоюсь абстракцією. Чому б їй не явитися мені в образі прекрасної і приреченої жінки?..
Доля (зіщулюється). Ти так говориш… Аж страшно стає. Аж холод космічний хапає за спину… (Мерзлякувато поводить плечем). Прошу тебе… Навіщо так? Не треба…
Автор (мовби не чує, мовби сам до себе). Одні вітри занесли сюди нас. Пекельні вітри… (Повертається обличчям до сумної Долі). Чуєш, Доле? Не можу примиритися, що ти тут, зі мною, що в цьому чортячому смоляному казані вариться таке ніжне, ангельське створіння… Чому? За віщо? Ти ж не грішниця. Ти праведна…
Доля. Ні! Грішниця… (Дивиться Автору у вічі. З болем усміхається. Опускає очі). Грішниця… Я… я грішу в думках, по-небесному… (Боязко підводить очі). А чому я тут, не питай.Цього сам Бог не знає. Тільки я… Тільки я одна… (Ледве стримує сльози). Тільки я ось так і літаю по світу. Без теплого гнізда. Без чоловічої ласки. Ніхто не почує голосу мого самотнього серця. Махаю крильцями за волею вищих сфер. Виконую миротворчі місії. Копирсаюся в чужій душі, в чужій білизні… (Махає рукою). Ех! Кому потрібна така Доля?..
Автор (тихо, зворушливо). Мені… Мені, а кому ж іще?(Підбадьорливо). Ти ж… моя Доля!..
Доля (заспокоївшись). Ні, таки правда, що ви, чоловіки, невиправні егоїсти. Моя — і квит!.. Але ж ні, не твоя… Доля — це… ну, філософія, поезія. А так… Не належу тобі я, жінка…
Автор (занепокоєно встає з крісла). Ах, Доле! (Озирається на двері). Не тут, не в цьому заклятому місці годилося б говорити про щось найдорожче…
Доля (насмішкувато). Так, це мало схоже на… (затинається) на гніздечко Долі… (Непомітно витягає з-за пазухи яскраву золотисту кульку). Ось… Візьми… Райське яблучко. Шоколад «Небесний». Для… натхнення… (Подає яблучко на долоні).
Автор (збентежено). Ні, це не для мене… Ти ще зустрінеш того, кому належить… оце яблучко. Ти ще знайдеш сво щастя.
Доля (тримає яблучко на тремтячій долоні). Ех ти, філософе!.. (Імітує). Моя Доля, моя Доля… Гарно у тебе виходить. На словах…

Чути пронизливий дзвінок. Автор інстинктивно рушає до телефону, але зупиняється
нерішуче між дзвінком і Долею. Дзвінок не вгаває. Доля зводить на Автора зречені,
сповнені невимовної туги очі.

Йди вже, йди! Не вагайся… (Ховає яблучко за пазуху). Ох, бідна твоя Доля!.. (Непомітно для Автора виходить).
Автор (з відчаєм ступає до столу. Гнівно шепоче). Пек-кельний Коридор! закляте місце… (У телефон). Слухаю… (З досадою). Чому це довго? (Підвищує голос). В якому ще там носі? Я просто не розумію… (Слухає). Он як… Нічого собі, жарти!.. Що? Та я не вередую… Так… Гаразд… Розумію… Зараз буду… (Кидає слухавку. Дивиться у залу). Ось вам… поезія… Висока поезія… (Помічає, що Долі вже немає. З мукою на обличчі рвучко пересуває динамік на столі. Знову проривається тужлива мелодія Доги. Автор ширяє очима десь понад залою). Не можу… Чуєте, ви?! Немає, немає в мене Долі!.. (Виходить).

Гасне світло. Завіса засувається. Музика звучить заключними акордами і даленіє
тихим відлунням. За хвилину спалахує сліпуче світло в кабінеті Боса. Відсувається
завіса ліворуч від Коридору. Автор сидить за приставним столиком. Бос, велично крутячись
у кріслі, розмовляє по одному з телефонів.

Бос (позує перед Автором). Ні-ні, так не годиться. Ми все можемо простити людині, тільки не відхід від наших ідей… Що-що? Та ні в якому разі! Тільки після того, як публічно покається у пресі… Не погоджується? Що ж, вільному воля. Теж мені, герой нашого часу!.. Що? (Кривиться). Та не піддавайтеся психозу! Ніяких поступок! Аппарат цього не допустить. Отак! І не треба цих ліберальних штучок… Так-так… До побачення! (Недбало кидає слухавку. Переводить пильний, суворо-вимогливий погляд на Автора). Бачили таке? Ось до чого доводить оцей гнилий лібералізм!..

Автор почуває себе незручно, не знаючи, як видно,про що мова.

Ну, не в цьому справа… (Багатозначно). Хоча, зрештою, все у нашому житті взаємопов’язане. Все має свої причини і наслідки. (З виявом зневаги бере двома пальцями машинописні аркуші). Ось цей документ… (Надимає щоки). Нас ніякою мірою не задовольняє ваш висновок на повість «Сіра тінь». А знаєте, чому?
Автор (мимоволі щулиться). Ну… як сказати…
Бос. Та тому, що це не політичний документ, а звичайна собі рецензія. (З натиском). Та ще й захвалювальна.
Автор (не дуже впевнено). Я не можу цілком погодитись, шановний Босе. Весь висновок побудовано за принципом критичного аналізу…
Бос (вибухає). Та яка це критика? Яка це, з дозволу сказати, критика? Це, даруйте, ліберальна мазанина!
Автор (ображено). Що ж, видно, на інше я не здатен…
Бос. А ви не прикидайтеся білою овечкою. Ви багато на що здатні…
Автор (тремтячим голосом). Я так розумію, що це якийсь прихований натяк…
Бос (із досадою). Розумійте як хочете!..
Автор (хриплувато, пригнічено). Не знаю, шановний Босе,в чому причина вашого роздратування…
Бос. А ви сподівалися, що я тут співатиму вам солоденькі пісеньки? Людина виявляє елементарну політичну сліпоту, та ще й вдає з себе саму невинність…
Автор. Але в чому ж моя вина?
Бос. Та в тому, що ви свідомо чи несвідомо (витримує паузу) робите із сірого біле, покриваєте замасковану, підступну ідеологічну диверсію…
Автор (вражено). Ідеологічну диверсію? (Розгублено розводить руками). Вибачте, але для таких серйозних звинувачень потрібні вагомі аргументи…
Бос. Аргументи? (Зневажливо). Йому ще потрібні аргументи…
Автор. Звичайно, потрібні. Адже поки що це так… глобальна розмова.
Бос. Гаразд, можна й конкретніше. Ви що, не згодні, що «Сіра тінь» — це ідейно хибний твір?
Автор. Ну, не те що не згоден. Але, відверто кажучи, я не помітив у повісті чогось подібного.
Бос (повчально). А треба помічати. Ми тут не для того, щоб гратись у слова. Наш обов’язок — на всі явища життя і мистецтва дивитися крізь призму великої політики. Це вам не клуб творчої молоді. Це апарат. (Підкреслено). Центральний Апарат.
Автор (ледве приховує відразу). Я розумію… Розумію… Але ж я справді не знаходжу ніякої крамоли у Прозаїка.
Бос (грізно). Як, ви не бачите ідейно шкідливих виявів?
Автор (твердо). Ні! Не бачу.
Бос. А сіра тінь?
Автор (із подивом). Сіра тінь?
Бос (нетерпляче). Так, так, сіра тінь! Ви що, не вловлюєте підтексту?
Автор. Ні, чому ж? Як у всякому художньому образі, тут є певне узагальнення…
Бос (енергійно крутнувшись у кріслі). От-от, узагальнення! Саме узагальнення. Нарешті ви заговорили по суті…
Автор (стиха, ніби до самого себе). Про узагальнення є у моєму висновку…
Бос. Так, але не далі суто літературознавчих викрутасів.
Автор. Не розумію…
Бос (дратується). Знову за своє!.. Ви, може, хочете сказати,
що сіра тінь — це така собі однопланова метафора?
Автор. Ну, не однопланова, але й не така вже багатопланова…
Бос (нервово махає рукою). Це знову ж таки філологічна казуїстика. А ми повинні давати політичні оцінки.
Автор. Такі оцінки є у висновку.
Бос (майже кричить). Ні, немає! У висновку все досить витончено завуальовано.
Автор (з надривом). Що «все»?..
Бос (стукає долонею по столу). Все! І занепадницька позиція автора. І змальована ним невідомо де побачена похмура дійсність. І ця загадкова сіра тінь…
Автор (глухим, здушеним голосом). Я просто не знаю, що й думати, Босе… Такий набір… Занепадницька позиція. Похмура дійсність… Але ж це потребує хоч якоїсь аргументації…
Бос (уперто). А сіра тінь — це вам не аргумент?
Автор. Але ж ми, здається, з’ясували…
Бос (із досадою). Нічого ми не з’ясували! Невже ви не бачите, що сіра тінь — це не просто художній образ?
Автор (наївно). А що ж?
Бос (підносить палець угору). Проекція на суспільство!..
Автор (від подиву витріщає очі). Оце вже щось для мене зовсім нове. Проекція… (Переконано). Ні! Цього я там не бачу!
Бос. Он як! Не бачите… (Випростується у кріслі). А я вам скажу, що все ви добре бачите. Але хитруєте, маніпулюєте, прикидаєтесь простачком, щоб якось приховати свої погляди, своє нутро, свою роздвоєну душу…
Автор (поривається встати). Шановний Босе!..
Бос. Сядьте! (Тарабанить пальцями по столу). І не перебивайте старших за посадою… (Ще нервовіше тарабанить пальцями). І за віком!.. Культура називається… Він, виявляється,не бачить… Знаємо ми таких… (шукає дошкульне слово) мудрих… Знаємо! Кожен бачить те, що хоче бачити.
Автор (трохи оговтується). Ну навіщо так, Босе?.. Ви ж навіть не вислухали моїх аргументів… Немає, ну немає там ніякої проекції на суспільство! І я можу це довести вам.
Бос (іронічно). Справді? Ну-ну, послухаємо вас…
Автор (говорить мов до стіни). Я вже казав, є проекція на Людину.
Бос. І все?
Автор (невпевнено). Ну, ще… на ближніх… Професор там роздумує, що виявлена пляма на його легенях лягає і на дружину, на дітей, на матір… Оце і все… А роекція на суспільство — це ж зовсім інше…
Бос (тоном педагога). А як ви уявляєте собі проекцію на суспільство?
Автор (відповідає, мов школяр). Проекцію на суспільство я уявляю собі так. Професор у своїх роздумах іде далі: пляма на моїх легенях лягає не тільки на рідних, а й на моїх друзів, на весь інститут, на все місто, на всіх людей, нарешті… (Губиться, відчуває марність усяких слів і доказів). Але цього, вибачте, там немає…
Бос (дивиться на Автора зневажливо і здивовано водночас. Хмурніє, наче хмара). У вас все?
Автор (знічено). Все…

Западає тяжка, гнітюча пауза. Бос дедалі енергійніше тарабанить пальцями по столу.

Бос (перестає тарабанити). Отже, як я розумію, щось інше ви не збираєтесь писати?
Автор (напружено, але твердо). Я не можу писати про те, чого немає…
Бос (випростує плечі). Що ж… Ви вільні…

Автор виходить. Пригасає світло. Завіса не засувається. У синій сутіні нечітко
проступає зловісний профіль Боса. Насторожену тишу зненацька обриває космічний
сигнал селектора.Одночасно спалахує сліпуче світло. Бос прожогом кидається в куток
до інфарктного апарата.

Я слухаю вас, дорогий Перший!
Голос Першого. Мене зовсім не задовольняє морально-політична атмосфера у ваших підрозділах. Ваші підлеглі через голову свого прямого керівництва зухвало пробиваються на прийом у вищі інстанції, бомбардують нас дріб’язковими проблемами, дошкуляють особистими справами. Це неподобство!
Бос (писклявим голосом). Ясно, дорогий Перший… Розумію ситуацію. Вживемо невідкладних заходів.
Голос Першого. А що ви збираєтеся робити з цим… (Зневажливо). Референтом?
Бос. Ну… (Не знає, що казати. Гарячково шукає слова).Впливатимемо… Практично і теоретично… Нехай підвищує свій ідейно-професійний рівень.
Голос Першого. Що? (Невдоволено). Який ще там рівень? Що ви мелете? Що за школярські витребеньки!
Бос (затинаючись). Але ж, дорогий Перший, після вашої теплої розмови… Коли ви сказали: «Працюйте».
Голос Першого. Правильно! У нас хто не працює, той не їсть. Хай працює… (з натяком) де хоче…
Бос (приголомшений, жваво белькоче). Ясно… Ясненько… Ваше мудре слово беремо до неухильного виконання. (Захопившись). Натяк зрозумів…
Голос Першого. Який ще натяк? (З погрозою). Ви облиште ці професорські звички! Пора би вже мислити і діяти самостійно…
Бос (белькоче). Розумію… Самостійно… Вибачте, я хотів сказати…
Голос Першого (роздратовано). Залиште при собі те, що ви хотіли сказати!..

На мить залягає моторошна тиша. Зі стелі падає якесь космічне відлуння. Бос
побожно-забобонними очима дивиться вгору і зіпає роззявленим ротом, наче риба на березі.

І ще одне. Мене інформують про недопустиме зволікання з доповідною на Класика. В чому справа?
Бос (неприродно вигинається всім тілом). Так-так-так, є трішечки. Тут у нас неув’язочка…
Голос Першого (на високій ноті). Плювати мені на ваші неув’язочки! Чортзна-що! Не Апарат, а якийсь бордель… Ви мене щораз більше розчаровуєте, Босе! Майте на увазі, це велика політика. Доповідна потрібна негайно! Все!..

Світло раптово гасне. Даленіє космічне відлуння.
Завіса засувається.

Картина друга

Відсуваються завіси перед усіма затемненими кабінетами.
Зблискує світло у кабінеті Погонича. Вибухає нервовий дзвінок.

Погонич (кисло морщиться). Слухаю вас, Босе!

Зблискує світло у кабінеті Боса.

Бос (сердитим фальцетом). Перший страшенно невдоволений вами. Де доповідна?
Погонич (хапається за чистий аркуш на столі). Та де? Можна сказати, ще в чорнилі…
Бос (люто звивається удавом). Та киньте ви ці свої заяложені штампи! Набридло! (Хмикає плаксиво). Тут не до патякання… Доповідна потрібна негайно!
Погонич. Але ж ви знаєте, Босе…
Бос (нетерпляче). Знаю, наперед знаю все, що ви можете сказати (Дметься. Рубає долонею повітря). А ви не сидіть весільним генералом. Інших клерків мобілізуйте. Нульового залучіть. Самі манжетики засукайте, якщо не можете справитися з підлеглими… (Вибачливо). Зрозумійте ви, це велика політика!
Погонич (сухо). Зрозумів… Постараюся…

Гасне світло, і засувається завіса перед кабінетом Боса. Кабінет Погонича залишається
освітленим. Погонич енергійно натискує на клавішу одного з апаратів. Зблискує світло
і дзвонить телефон у кабінеті Нульового та Автора.

Нульовий (бере слухавку). Алло…
Погонич (загнано). Добре, що ви на місці…
Нульовий. Я завжди на місці… (Насторожено). А що? Що сталося?
Погонич. Аврал! Перший страшенно незадоволений вашим підрозділом. А тут ще ці нахабні клерки… (Спохоплюється). Він, до речі, з вами?
Нульовий (невизначено). Ну-у… само собою… (Дивиться крадькома на Автора). В чому все-таки справа?
Погонич. Та не допитуйте вже! (Нервується). Чорти б його взяли! Заходьте краще до мене…
Нульовий. Зрозумів… (Кладе слухавку. До Автора). Погонича температурить… Коли що — я в нього.
Автор. Ні пуху…
Нульовий (махає рукою). А! Не звикати…

Нульовий виходить. Автор продовжує щось писати. Прочиняються двері.
Заходить Референт. Він має змарнілий вигляд, сутулиться.

Референт (хриплуватим голосом). Привіт, козаче! Щось тебе не дуже видно…
Автор (кладе ручку, вітається). Та от… (Киває на стіл).Багатоверстатник. Тільки й чуєш (імітує): а ви поєднуйте, поєднуйте!..
Референт (пригнічено). Та-ак, брате, попались ми з тобою на гачки. Тепер краще не смикайся… (Невесело усміхається). Ось перед тобою (тикає великим пальцем у свої груди) живий поки що приклад. (Важко опускається у крісло край стола Автора). Поганий, скажу тобі, приклад…
Автор. Ну чого ти так похмуро? Вийшло ж таки по-твоєму…
Референт. По-моєму? (Важко зітхає). Ех, Поете! Та ніколи тут по-нашому не було і не буде!
Автор. Не розумію… Тебе ж нагорі підтримали…
Референт (гірко іронізує). Підтримали, авжеж! Коліном під зад…
Автор. Якісь дивні в тебе жарти…
Референт. А ти не дивуйся. Було б справді найбільше диво, якби сталося щось інше.
Автор (нетерпляче). Та в чому справа? Що з тобою?
Референт. Нічого особливого. (Бадьориться). Коли не брати до уваги, що я вже безробітний…
Автор. Як це?
Референт. А дуже просто. Викликав Бос і солоденьким голоском єхидно повідомив, що прийнято, мовляв, таке і таке рішення…
Автор (заперечливо махає руками). Чекай, чекай! Щось тут не так… Тебе ж благословив… (Показує пальцем на стелю).
Референт. А ти вже й повірив. Батьківська увага. Божа милість. Еге ж! Наївний ти, хлопче, як теля. Що тут скажеш! Поет…
Автор. Та зажди ти! Дай отямитись… (Нервово смикає пальці). А ти сказав Босові про свою розмову там? (Зводить очі вгору).
Референт. Сказав. І даремно. Він і сам усе знає. У нього вже була готова відповідь (міняє голос): рішення погоджено на всіх рівнях. На всіх… Розумієш?
Автор (збуджено). Ні, не розумію! Таке мені важко збагнути. Яка підлість, який цинізм! Що ж це за вожді? Що це за держава?
Референт (стишеним голосом). Обережніше, друже! (Обводить поглядом кабінет). Тут стіни вуха мають… Мені вже однаково, а тобі тут ще орати й орати…
Автор (викрикує). Чорта лисого! З мене досить! Наорався…
Референт. Тс-с! (Прикладає палець до губ). Кажу ж тобі, вгамуйся…
Автор (рішуче). Ні! Годі! Це вже нестерпно. Тільки й чуєш: помовч, отямся, не переч, не висувайся! Всім є діло до тебе, всі уговкують тебе! Ось і ти…
Референт (стомлено). Я — це інше. Мені можна… Та й не чужі ми з тобою… (Дивиться зволоженими очима). Можна сказати, брати. Брати по нещастю…
Автор (переймається його настроєм). Але більше по щастю… Це справді щастя — в цьому пеклі, в цьому содомі, серед цих огидних, засалених пик зустрічатися з людськими очима, з нормальною щирою усмішкою… (Ніби згадує щось, потирає пальцями очі). О горе моє! Що ж мені робити, як мені жити, коли тебе тут не буде?..
Референт (зворушено). Та годі тобі… (Жартівливо). Отямся, вгамуйся…
Автор (ледь усміхається). Ти ще можеш кепкувати… А мені не до жартів. Пече щось отут. (Показує на груди). Якісь недобрі передчуття…
Референт. Ну не треба так… Вище носа! (Зажурено). Думаєш, мені не пече? Ще й як пече… (Потирає груди правою долонею). Слухай, у тебе часом немає валідолу?
Автор. Ні, а що? Тобі погано? (Тривожно перебігає поглядом по шухлядах). А може, десь там у Нульового залежалась таблеточка…
Референт. Не треба… Вже минає… (Важко дихає). А Нульовому таблетки ще не скоро знадобляться. (Насилу усміхається).Твердошкірий…
Автор (стурбовано). І все-таки. Може, я піду до жінок у секретаріат?..
Референт. Ні-ні, не хвилюйся. Все добре… (Зручніше вмощується у кріслі). А Нульового бережися. Слизький, загадковий тип…
Автор. Чому ж? Хлопець наче нічого. (Усміхається). Правда, заносить його, буває. Скажу тобі, характер!..
Референт. Не в характері суть. Тут інше… Чужий він. І жорстокий. Такому в цих стінах — як щуці у воді…
Автор. Та це ще як сказати. Він, знаєш, теж добряче мучиться і все проклинає.
Референт (суворо-застережливо). Не вір! Прикидається. Та й прокльонам цим гріш ціна. Такому все можна, все дозволено…
Автор. Ну що ти! Це вже занадто. (Підозріливо). Чи, може, ти щось таке знаєш?..
Референт. Не знаю, а все ж… Душа не приймає. (Помовчавши). Повір моєму гіркому досвіду і не будь таким ось благодушним. Ще раз кажу, бережись його, ой бережися!.. (Знову потирає груди). Не знаю, чи зможемо ще колись отак погомоніти…
Автор. Ну ти й утнув! В одному ж місті живемо…
Референт (дивиться кудись далеко). Воно так… В одному місті… В одній землі… (Тужливо-іронічно). Але там… (наголошує) там не наговоришся…
Автор (сердиться, махає руками). Приїхали, злазьмо! Все! Зараз ти мені зовсім не подобаєшся. Що за тон? Що за жіночі жалощі! Невже за стінами цієї контори вже немає життя? Ти що, без рук, без голови? Та з твоїми даними, з твоїм досвідом ніде не пропадеш…
Референт (дивиться сумним і довгим поглядом). Ти не зрозумів мене, друже… Не в цьому річ. І не ця богадільня бентежить мене. Апарати, зрештою, всі однакові. Апарат — це знаряддя для нівелювання і придушення особистості. Так було і так буде у всі часи та епохи. (Робить паузу, глибоко вдихає повітря). Ні, не в цьому річ. Видно, що це за держава. Але скажи мені, що це за люди? Люди мучать мене. Рабство гнітить мене. Страшна неправда вбиває мене… (Пробує передихнути). Думаєш, за цими стінами легше? Думаєш, цей затхлий Коридор (киває на середину сцени) тут кінчається? Ні! Скрізь і всюди, навіть дома, ми в цьому Коридорі. І немає цьому Коридору кінця і краю. Ніякого просвітку немає… (затинається) навіть у могилі… (Замовкає, ніби до чогось прислухається). От… Знову… Знаєш, може… налий мені… води…

Автор поспіхом наливає з карафки води і подає склянку.Референт надпиває повільними ковтками,підтримуючи денце тремтячими пальцями.

Ну ось, полегшало…
Автор (турботливо). Ти пішов би до лікаря… Може, треба відлежатись.
Референт (кволим голосом). Зачекай… Відлежимося… Дай закінчити… Ось що я хотів сказати. Довго тобі тут засиджуватись не можна. Скрізь нам важко. Скрізь душить нас ця жорстока машина. Але тут особливо. Тут її драконівський мотор… (Дивиться з жалем). Бережись цього Коридору! Бо засмокче — не виберешся… Пропадеш тут, брате!..
Автор. Це правда. Я знаю… (Співчутливо). Ну, а ти… Куди ж тепер?..
Референт (приречено). Та куди вже мені… з вовчим білетом… Благословив Бог земний, що не прийме й Бог небесний… (Задумався, потираючи груди рукою). А втім… треба спробувати… Але так не додзвонишся… (Дивиться на стіл Нульового). Як ти гадаєш, можна мені скористатися його урядовим?
Автор. Ну що ти! Звичайно…

Референт над силу, кривлячись, підводиться і повільно підсуває стілець до
стола Нульового. Автор хоче підтримати його.

Зажди! Допоможу…
Референт (віддихується). Не треба… Я сам… (Гортає книжечку на столі. Читає. Потім невпевнено набирає номер). Алло… Добрий день, шановний міністре!.. Впізнаєш?.. Ну, слава Богу!.. З якою справою? Та от… з особистою. (Розгублено). Тепер не можеш?.. (Принижено). А… коли?.. (Якусь мить слухає, потім розтуляє ослаблі пальці і ронить слухавку на стіл Нульового. Безпорадно озирається на Автора). Він… сказав… ніколи…

Зі слухавки вилунюють короткі, уривчасті гудки, які поступово переходять у розмірений,
тривожний стукіт метронома. Референт хоче сказати щось Авторові, але враз охоплює
головуруками і, мов на віко домовини, опускає її на стіл Нульового. Стукоче метроном.
Автор з відчаєм і розпукою набирає номер телефону. Звучить сигнал «Зайнято». Слухавка
вислизає з рук Автора і глухо падає на стіл. Стукоче метроном.

Поволі гасне світло.

Завіса засувається.

Із тьмяно освітленого червоним вогнем Коридору спочатку притишено, а потім
дедалі гучніше лине «Лакримоза» з «Реквієму» Моцарта.

Суцільна темрява.

Прожектор вихоплює з неї схилену постать Автора і протягом усього монологу тримає
його у сліпучому вогняному колі.

Автор (ніби прокидається від тяжкого сну).
Не знаю, що це діється зі мною.
Мовчать холодні стіни Коридору.
Таїться у пітьмі червоне око,
яке не вміє плакати, не бачить
страждань людини і в житті ні разу
червоної сльозини не зронило…
О, як у серці порожньо і темно,
як важко вийти з мороку німого!
Не знаю, люди, чи осліп я з горя,
чи, може, осліпив лиш на хвилину
прожектор мої очі, режисере?..

(Дивиться за межі вогняного кола).

Пітьма, пітьма дубова, непроникна…
Не можу ворухнутись, продихнути
у цьому непохитному склепінні,
у цьому Коридорі чи в могилі.
Не можу дотягнутися рукою
хоча б до тебе, мій нещасний брате.
Можливо, ти десь поруч. Озовися!
О де ти? (До зали).
Ні, нема його… Немає…
Ніколи вже його я не побачу.
Відвикли вже од світла мої очі
і можуть лиш заплакати невтішно
у темряві незримою сльозою…
Ох, брате, брате! Не суди суворо
за слабкість мимовільну. Я ж не камінь…

(Плаче).

Я знаю, що за сила погубила
тебе у цьому пеклі. Але поруч
лиш я один стояв… Я не дотягся…
Не зміг з тобою навіть попрощатись…
Не встиг… (Витирає очі кулаком).
Я винен, брате! Винен, винен…

(Різко випростується).

Я серцем проклинаю ту хвилину,
волаю перед Богом, перед Чортом.
Будь проклятий, жорстокий Коридоре!
Будь прокляте навік, червоне око!

(Озирається).

Я сам, я сам тепер у цьому склепі.
Несила мені вирватись на волю.
У чорнім казематі самотини
лише душа моя ще промовляє
до тебе, нерозважний режисере.

(Поривається з кола).

Важкий тягар ти взяв на себе, друже.
Вельможний світ нічого не прощає.
На тебе тут чигає небезпека.
Морозом повіває з Коридору.
Бо це уже не сцена. Це арена.
Бо ми не в Коридорі. Це Корида.
Поглянь: вирує публіка пихата
і золото під ноги нам жбурляє.

(Пильно дивиться у залу).

Ці п’явки, ці вампіри, вурдалаки
пихтять, жирують на людському горі.
Їм хочеться видовища і крові.
Кишать неситі юрмища в жадобі,
від них стає на світі все тісніше.
Все більше наймачів на цій Кориді,
все менше бунтарів-тореадорів.
Один за одним падають зухвалі
сміливці на червоне полотнище,
яке від крові їхньої, на радість
недолюдкам, ще більше червоніє.

(Пауза).

Я теж, мій друже, у смертельній ролі.
Я знаю, не страшні мої уколи
червоному бикові, що у серце
кривавим рогом цілить на арені.
Та поруч ти, одважний режисере.

(Дивиться за коло).

Тобі дісталась доля матадора.
Спасибі, друже! В парі веселіше.
Та все ж пече мене пересторога,
адже з вогнем ти граєш, режисере.
Не знаю, чи мене вже порятуєш,
а сам накласти можеш головою.
Нещадна, грізна сила перед нами.
Червоного бика не подолати
у чесному бою на цій Кориді,
у цьому Коридорі, що мій мозок
уже червоним оком пропікає…

Вогняне коло починає тьмяніти. В міру його згасання дедалі чіткіше проступають дубові
контури Коридору. Все яскравіше розжеврюється червоний вогник. Червоне око.

Я чую вже лихий могильний холод.

(Озирається).

Ковтає душі паща ненаситна,
і клацає залізними зубами,
і жертви перемелює з кістками…

(Прислухається).

З глибини Коридору щораз гучніше лунають протяжні телефонні дзвінки.

Ну що ж, пора, мій друже. Починаймо.
Бо це вже по мою нещасну душу
гримлять на небі дзвони поховальні.

(Зливається з червоними сутінками Коридору).
ДІЯ ТРЕТЯ

Картина перша

Відсувається завіса ліворуч. За столом Бос. На одному з м’яких крісел, закинувши
ногу на ногу, вільно і невимушено возсідає Директор. Перед приставним столиком у
незручній позі стоїть Автор.

Бос (поважно-стурбованим тоном). Я вас викликав з неприємного, можна сказати, – трагічного для всіх нас питання…
Автор. Мені важко зараз говорити… Для мене це особливо велика втрата…
Бос (не може спочатку збагнути. Врешті здогадується). А-а… Ви про Референта… Так, це само собою зрозуміло… Про це ми ще поговоримо. А тут інше… Життя не стоїть на місці. Робота є робота. Державні справи нас підганяють… (Драматично розводить руками. Супиться). Так от. Сталася надзвичайна подія. Ви підвели верховне керівництво!..
Автор (збентежено). Я?!
Бос. Ви. І всі ми. Все відомство. (Плаксиво). Ми повірили вам, довірились вам. І от результати…
Автор (з досадою і насторогою). Не розумію, про що мова…
Бос (саркастично). Він не розуміє! (До Директора).
Чуєте? Він ще й не розуміє!..
Автор (з болем). Я не розумію цієї постійної слідчої практики, коли тебе спочатку оглушують глобальними підозрами і звинуваченнями, а вже потім починають розбиратися… Це ж якась інквізиція!..
Бос (трохи спантеличено). Постійна практика… Інквізиція… Ай-я-яй! Які високі слова! (До Директора). Ви чуєте? Можна подумати, що тут щодня піддають його середньовічним тортурам…
Автор (не приховує іронії). Де там! Яке середньовіччя… Ми живемо у щасливий вік гуманізму і повального альтруїзму…
Бос (морщиться, наче від зубного болю). Ну годі! (Перекладає з місця на місце якісь папірці). А тепер ближче до діла… (Пильно дивиться на Автора). Це ви готували для Першого висновок про повість «На шляху»?
Автор. Я… Ви ж знаєте…
Бос (мовби не чує останньої фрази). Ну от… Автор повісті був під забороною. Довго не друкувався. Тут потрібна була особлива політична пильність. Та у вас інші методи. Ви просто підставили нас. Ви порекомендували твір до видання, а ми необачно підтримали… Ми повірили у вашу чесність і порядність. (Патетично). Перший повірив!.. (Винувато дивиться у стелю). А що ж вийшло?

Автор нетерпляче переступає з ноги на ногу. Бос осудливо дивиться на Автора,
переводить запитальний погляд на Директора. Той, у свою чергу, зображає на
обличчі вселенський переляк.

А вийшов безпрецедентний прокол. Ми допустили жахливу політичну сліпоту. Схвалили до друку ворожий, неціоналістичний твір…
Автор (з відчаєм). Що?.. (Розгублено посмикує пальці). Звідки це відомо?
Бос (єхидно). Звідки? А ось (киває на Директора) редактори у видавництві уважно і вимогливо проаналізували і прийшли до такого сумного висновку…
Директор (порушує мовчанку). Так-так, висновок однозначний. (Бундючно). Люди у нас підготовлені, компетентні, політично підковані. Відразу побачили: твір з подвійним дном… (По-єзуїтськи вишкіряє зуби). Та й іншого не доводилось чекати від цього бандита, ідеологічного диверсанта…
Автор (мовби не чує Директора. Зухвало дивиться на Боса). Дивовижно! Редактори проаналізували… (Переводить погляд на Директора). А сам Директор прочитав рукопис?

Відчувається, що Бос не чекав такого запитання.
Він теж дивиться на явно спантеличеного Директора.
Западає незручна пауза.

Директор (плямкає губами). Я… я то не читав… Але… я вірю… (Шукає аргументи). Ці люди у нас не помиляються…
Автор (не слухає. Знущально звертається до Боса). Про що мова, шановний Босе! Директор сам особисто прочитає і — можна не сумніватися — підтримає висновок Центрального Апарату…
Бос (опускає плечі, втискує себе у крісло). Що ж, ви маєте рацію… (Докірливо-невдоволено косує на Директора). Тут ви недопрацювали… Треба виробити колективну думку. (З пафосом). Ідеологічна робота не допускає поспішності і верхоглядства…
Автор (в тон Босові). До речі, Босе, дозвольте нагадати. Висновок наш побудовано не в загальному плані. Там є докладні зауваження і рекомендації щодо політичного редагування. Є конкретні пункти… Можна хоч зараз подивитися…

Бос довго, допитливо розглядає обличчя Автора. Переводить убивчий погляд на Директора.
Той мимоволі скидає ногу з ноги, винувато усміхається вишкіреними зубами. Бос
рвучко натискає клавішу селектора. Чути голос Погонича: «Слухаю, Бос!»

Бос (не повертаючи голови до мікрофона). Нам потрібен висновок про повість «На шляху». (Діловито). Негайно!

З апарата долинає коротке «Єсть!» Погонича.
Бос вивчально змірює очима всю постать Автора.

Ви… сідайте…
Автор. Спасибі… (Стоїть).

У кабінеті зависає гнітюча мовчанка. Чути, як десь понад столом для засідань із
пронизливим дзижчанням баражує невидима муха. Бос шукає невдоволеними очима непрошену
дійову особу. Директор не знає, куди подіти обважнілі ноги. Заходить Погонич. Подає
аркуші з відчуттям важливості моменту.

Погонич. Ось! Як ви наказували… (Стає поруч з Автором).

Знову зависає дзвінка, напружена тиша. Бос понуро заглиблюється в читання. Муха і
далі незримо баражує у таємничих нетрях кабінету. Поки хазяїн зосереджено водить очима
по рядках і ворушить губами. Погонич зловтішно-співчутливо позирає на Автора. На його
обличчі можна прочитати: «Долітався, горобчику». Бос перегортає останню сторінку.
Задумується. Знову повертається до попередніх аркушів. Зачудовано і якось навіть
винувато дивиться на Автора.

Бос (м’яко і солодко). Та ви сідайте, сідайте!..

Автор усе ще стоїть. Поруч з ним переступає з ноги на ногу вкрай дезорієнтований Погонич.
У кріслі щулиться, мов миша, Директор. Бос бликає на нього колючими очима.

Ні-і, шановний Директоре, у нас такі штучки не проходять. Це вам (піднесено) Аппарат, а не якась там задрипана контора. Тут випадкових людей не буває. Клерк у нас (майже ніжно поглядає на Автора) кваліфікований, високоерудований, принциповий працівник. До того ж відомий поет, авторитетна, шанована людина серед творчої інтелігенції… (Округлює очі). Ні-і, у нас промашок не буває… Ось! (Тиче пальцем у папери). Тут Клерк усе передбачив… Тут комар носа не просуне… (Пронизує поглядом Директора). А вашим підлеглим, Директоре, не треба надто мудрувати. Треба чітко виконувати рекомандації Центрального Апарату!..
Директор (знічено бурмоче). Вловив… Буде виконано! Сам прочитаю і доповім…

Автор і Погонич стоячи думають кожен про своє. Врешті Автор ніби струшує з себе
напругу і намагається перехопити невловимий погляд Боса.

Автор (похмуро). Мені можна йти?
Бос (підкреслено привітно). Звичайно, звичайно! Ідіть,
працюйте… Дякуємо…

Автор виходить. Світло гасне. Прожектори вихоплюють із темряви одночасно владно-непроникне
обличчя Боса, хитро-насторожені очі Погонича, вишкірено-облесливу усмішку Директора. Завіса засувається. Відсувається завіса праворуч від сцени. За столами візаві. Автор і Нульовий.

Нульовий (утаємничено-співчутливо). Що, дуже дісталося?..
Автор (полегшено махає рукою). Ану їх!..
Нульовий. Я зразу відчув щось непевне, як тільки побачив цього зубатого… Цей так просто не приходить. Він же дружок Боса… (З притиском). С-соб-бака! (Позирає з нетерпінням. Змовницьки шепоче). Мабуть, щось про ту повість?..
Автор (відмахується). Та який тут секрет! Про неї…
Нульовий (скрадливо). Щось серйозне?..
Автор (стомлено). Знаєш, не хочеться зараз про це. Дай відійти трохи.
Нульовий (ховається, мов равлик). Розумію, розумію. Про покійників краще мовчати…
Автор (з болем і досадою). Та не в тому справа!..
Нульовий (ледь висувається з черепашки). Ні, в цьому теж… Надто свіже все… І дражливе… (Подумавши, обережно продовжує). Я тільки хотів сказати… Розумієш… капає, сволота… (Зиркає на телефони). Чому, кажуть, він опинився в цьому кабінеті? Чому вчасно не покликали лікаря? І взагалі, якісь такі натяки. Щось там, кажуть, сталося. Якась гостра розмова, суперечка… Тому й такий летальний фінал. Це, мовляв, показує і медична експертиза…
Автор (наче виринає із забуття). Про що ти?.. Що це ти вигадуєш? (Жорстко). Я ж просив, Нульовий… Не треба…
Нульовий (ховається з потаємним). Та ні-ні! Це так, з язика зірвалося… Знаєш, боляче… Прикро! (Озирається). Не люди, а звірі!

Автор не дивиться на Нульового. Неуважно перекладає з місця на місце якісь папери.
Нульовий підходить до його стола.

А все ця падлюча, кровожерна система… (Стишує голос). Хай вона западеться!..
Автор (застережливо). Ти не дуже… Хіба не знаєш? Це все (обводить надовкіл рукою) особливо чутливе…
Нульовий (розпалюється). Ну і що? Хай чують! Хай знають!(Войовничо). Всіх не передушать…
Автор (махає руками). Та помовч ти! (Турботливо). Не треба так… сторчма головою… Охолонь трохи…
Нульовий (осудливо). Ну як ти можеш це казати! Ніби й сам не бачиш… Це ж туман! Прокляття якесь лежить на всіх нас… (Мимоволі захоплюється). Правильно там у Прозаїка! Сіра тінь… Сіра тінь на всій землі, на всіх наших душах…
Автор (з насторогою). Отямся! І не вигадуй… Немає чогось такого у Прозаїка. На жаль, немає…
Нульовий (підхоплює). На жаль… Бачиш? Сам вагаєшся, є чи нема… Є! Є! (Зривається на фальцет). Все там є, що треба. Бо це справді художник. Патріот! (Ніби забуває про Автора. Промовисто апелює до зали). Сіра тінь… Це ж правда! Сіра тінь на моєму серці. (Мовби до самого себе). Ні,чорна… Чорна тінь лягає на все… І сам я вже тінь… Важко мені… Важко! Падаю вже від цього подвійного тягара. Падаю… і піднімаюся… (Заламує руки). Страшна, немилосердна система!.. Вона вбиваєі піднімає. Мертвого… З могили… (Мовби у нестямному каятті, молитовно складає руки). Чорна тінь висить над усіма вами (дивиться у залу), над кожною нещасною душею. Чорна тінь… (Зблискує білими очима). Бережіться її! Стережіться!..

Пригасає світло. На стіні кабінету залишається чорна тінь Нульового. Вона ступає крок
до краю сцени і переламується, падає на залу. Суцільний морок. Не видно навіть Коридору.
Лише горить на його місці ядуче і жахне червоне око.
Картина друга

Кабінет Погонича. Біля приставного столика сидять Автор і Нульовий. Погонич метушиться.
Квапливо перегортає папірці. Нервується.

Погонич (скоромовкою). Ми зовсім зарапортувалися, шановні… Повний завал! Перший невдоволений. Бос на грані. (До Автора). Як там стаття Першого? Посувається?
Автор (хмурить брови). Посувається… З перервами… Кожен дзвонить. Кожен вимагає. Ось і ви (дивиться спідлоба) на півслові перервали…
Погонич (гарячкує). Вічно у вас якісь причини! Мені абсолютно байдуже, хто вам там дзвонить і що вимагає. Я знаю одне: завтра стаття має лягти на стіл її автора!..
Автор (мовби до себе). Точніше, співавтора…
Погонич (підскакує). Що за вольності? Що ви собі дозволяєте? (Боязко позирає на телефони). Запишіть собі на лобі: в цьому кабінеті не місце для всяких… е-е… (хлипає ротом) ворожих інсинуацій!..
Автор (стримано). Ну прямо вже… (Намагається відвести підозру). Я не нагнітаю, але, повірте, справді не дають нормально працювати. Дзвонять радники, помічники, референти… І весь час нові завдання…
Погонич. А ви…
Автор (підхоплює). А ви поєднуйте, поєднуйте!.. Ви це хотіли сказати?
Погонич (холодно). Ну… щось подібне… (Оговтавшись). Ви вже тут навчилися ловити на льоту керівні думки. Це похвально…
Автор. Стараюсь…
Погонич (після паузи. Діловито). Коротше кажучи, шановні, треба скоріше розбирати завал. Темпи, темпи! (Потирає долоні). А зібралися ми у нагальній справі. (Таємниче). Хочу сказати вам, що ми припустилися великої політичної
помилки, затвердивши Поета редактором журналу. Він розвинув там бурхливу антидержавну діяльність. Пригріває різних ідейно нестійких людців. Образно кажучи, це вже не редакція,а темне кубло ворожих елементів… (З апломбом). А я попереджав: не можна довіряти важливий ідеологічний пост політичному дворушнику… Тепер маємо! (Після паузи). Але це емоції… Нам треба негайно з’ясувати ситуацію, вивчити там обстановку і вжити найрішучіших заходів. (Наголошує). Аж до зміцнення керівництва редакції. Або серйозніших речей… (Дивиться кудись мимо Нульового). І це невідкладне завдання доведеться виконувати вам…
Нульовий (мляво, без ентузіазму). Мені?
Погонич (мовби не чує. До Автора). І вам…
Автор. А може, хоч тепер обійдеться без мене? У мене стаття Першого. Ви ж самі вимагаєте…
Погонич (незворушно). Ні, без вас аж ніяк не обійтися! Ви там авторитет. Вам і карти в руки…
Автор (з відчуттям безсилля). Але ж це, погодьтеся, не по-людськи… Зрештою, тут можна впоратися й одному… (Благально дивиться на Нульового). Ну, повірте! Не з руки мені длубатися у білизні свого брата…

При цих словах Нульовий зненацька зривається з місця. Очі в нього біліють. Руки трясуться.

Нульовий (збудженим, шиплячим голосом). А ти хочеш бути чистеньким? (Шаленіє). В білих рукавичках?.. (Б’є долонею по столику). Не вийде!..

Автор від несподіванки теж підхоплюється з місця. Переляканий Погонич миттю
опиняється між підлеглими.

Погонич (угамовує). Шановні, шановні! Не треба! Не доводьте до конфлікту…
Автор (намагається опанувати себе). Який конфлікт? (До Нульового). Я просто не розумію, чому ти так зірвався?.. Я ж…
Нульовий (перебиває). Не розумієш? А я все, все розумію! Не треба корчити з себе… Праведник знайшовся!.. Він і для Першого, і для другого…
Автор. Замовкни! (Не стримується). Всі ви тут однакові! Від Першого до Нульового…

Ошелешений Погонич півником підскакує до Автора.
Нульовий несамовито стискає кулаки.

Нульовий (пискляво). Ти! Прояво! (Захлинається з люті). Тобі що… (майже сичить) захотілося в гості до Референта?..

Залягає моторошна тиша. У напівтемному Коридорі прокочується відлунням:
«Референта… ента…». Автор якусь мить прислухається до цього відлуння чи до себе
і знесилено опускається у крісло. Потирає груди правою рукою. Нульовий міниться на
виду і не знає, що йому робити. Погонич нервово бігає по кабінету.

Погонич (злякано, плаксиво). Ну навіщо? Ну як же це, шановні?.. Ще нам не вистачало… (Розпачливо). В цьому кабінеті!.. (Хапається за голову).

Автор з великим зусиллям підводиться на ноги.
Затуманеним поглядом обводить стіни кабінету.
Зупиняє очі на Погоничеві.

Автор (здушеним голосом). Та не побивайтеся ви даремно… (Гірко усміхається). Не діждетесь… (Потирає груди. Повільно виходить з кабінету). А ти… (озирається) випий холодної води… Нульовий…

Затемнення. Завіса засувається. Відсувається завіса праворуч сцени.
Автор напівлежить за столом, опустивши голову на руки. З динаміка ллється
увертюра до «Егмонта» Бетховена. Заходить Нульовий. Спочатку сахається, а потім
полегшено зітхає зітхає, коли Автор підводить голову.

Нульовий (прикручує регулятор динаміка). Що, тобі погано?..
Автор (переборює себе). Та нічого… (Насилу усміхається). Мабуть, тиск… погода…
Нульовий (хапається за ниточку). Погода… У прямому і переносному значенні. Сил немає вже. От і зриваємося, гриземося між собою… А вони! (Дивиться у стелю). Вони безсмертні! (Заводиться). П’ють нашу кров… І набивають животи баликами… Ак-кули!.. (Приглядається до Автора. Стурбовано). Ти чуєш мене?..

Автор не відповідає. Дивиться у порожнечу зали. Нульовий скрадливо підступає
До динаміка і крутить ручку регулятора. Знову прориваються бурхливі акорди
Бетховена.З усього видно, що Нульовому дуже хочеться якось виправдати себе,
будь-що загладити провину.

Знаєш, важко буває, коли нема кому відкрити свою душу. Так можна в могилу піти із цими їхніми секретами… (Ще більше підкручує регулятор. Веде далі під звуки музики). Я тобі завжди вірив… Знаю, ти ніколи не видаси, не зрадиш… (Довірливо). Тільки між нами… (Шепоче). Над тобою вже… (Схаменувшись). А, чорт!.. (Бере аркуш паперу. Швидко пише і передає Автору). Тільки тс-с… (Озирається). Знаєш, це тюрма…

Автор під мелодію Бетховена здивовано перечитує написане. Він приголомшений.
З мукою та відразою жмакає папір. Потім розгладжує аркуш, складає його удвоє,
відриваєполовину з написом і пильно дивиться на Нульового. Той зривається,
обпалений страшною підозрою, але не можеступити й кроку, немов закам’янілий.
З динаміка линуть високі акорди. Автор підходить до Нульового.

Автор. Візьми… (Повертає Нульовому списаного піваркуша). З таким не треба жартувати…

На обличчі Нульового відбивається ціла гама почуттів. Не тямлячи себе, він вириває
з руки Автора убивчий папірець і хапливо ховає його до внутрішньої кишені. Щось
хоче сказати Авторові, але тільки полегшено зітхає і притьмом вибігає з кабінету.
Гримить фінал увертюри.

У прочинені двері бентежною лебідкою залітає Доля.
Автор звичним рухом стирає з обличчя неймовірну втому і напругу.

Доля (рішуче). Не ховайся від мене так невміло! Маска не до лиця тобі, Поете… (Сідає край столу). Що сталося? Чому цей… (не знаходить слова) вилетів з дверей, мов навіжений?
Автор (силувано усміхається, стоячи посеред кабінету). Як сказала одна прекрасна жінка, навіщо тобі ще й ці турботи?
Доля. Як це навіщо? (Сумно кокетує). Я ж твоя Доля…
Автор (серйозно). Тоді ти все повинна знати без мене… (Замислюється). Навіть те, що мене чекає…
Доля. Не подобається мені твій фаталістичний настрій… І взагалі… (тре очі, кліпає віями) чомусь тривожно мені, друже. Мучить якесь передчуття. Ніби саме небо віщує щось неминуче… (Заламує кисті рук). Ця несподівана смерть Референта. Ці блюзнірські підозри… Чому стільки бід падає на тебе?.. (Намагається подолати смуток). Як собі хочеш, але я вже теж починаю вірити, що я справді твоя Доля… (Перехоплює його усмішку). Так-так, не усміхайся! Я вже й сама не знаю, хто я і звідки… А що, коли й справді принесли мене якісь темні космічні сили, тобі на лихо? (Ловить його непевний рух). Ні! Ти вислухай! Не перебивай… Що ми насправді
знаємо про Долю? Що це, просто вигадка чи щось реальне? Скільки нам товкмачили, що душі немає? А душа є! І цього вже ніхто не заперечить… (Таємниче дивиться на Автора). А ти? Що скажеш ти? Чому ти мовчиш і не смієшся?
Автор (усміхається куточками вуст). Сама ж просила: не перебивай, не усміхайся…
Доля (встає з крісла, тягнеться до Автора). Ні, ти скажи! Ти не погоджуйся! Розбий, розвій мої сумніви, милий, мудрий мій Поете!..
Автор (м’яким доторком до плеча садовить її в крісло). Сядь, не хвилюйся… З чим я маю не погоджуватися? З тим, що ти моя Доля?..
Доля (зводить очі на нього). Я серйозно, Поете…
Автор (замислено). Я теж… серйозно…
Доля. А коли це так, то скажи мені, розрадь мене. Як жити далі? Що мені робити? Як нести цей дубовий хрест, цю мою вину перед тобою?..
Автор (занепокоєно). Господь з тобою! Отямся… Ти ні в чому не завинила переді мною, Доле…
Доля. Неправду кажеш. (Відчужено). Доля завжди винувата… (Голосом ворожки). Твоя Доля нещаслива. Сама того не бажаючи, вона насилає з небес усі нещастя на тебе. Вона любить тебе і заздрить тобі. Заздрить твоєму розуму і таланту… (Заперечливо хитає головою). А втім, і це неправда. Доля не любить тебе, Поете. Вона любить твій Божий дар, та не може в тебе його відібрати. Тому мстить тобі і мститиме до могили… (З відчаєм). Вона лиха, лиха твоя Доля!..
Автор (вражений не на жарт). Схаменися!.. Опустися з небес, моя Доле… Не залітай у своїй філософії так далеко… (Підводиться. Походжає). Хоча… в одному я згоден з тобою. Справді, лиха, немилосердна моя Доля. Але це ж і твоя Доля. Один хрест несемо ми. Ти і я. Одна Голгофа у мене і в тебе — оцей Коридор… (Показує рукою). Хтозна, може, це і є наша доля… Страшна доля. Нещадна… (Приглядається до неї). Де ти, Доле? Ти чуєш мене, Доле?..

Доля не чує. Доля літає десь у небесах. Піднімається, мов сомнамбула, і
підходить майже впритул до Автора.

Доля (напівшепотом). Рідний, милий Поете, я не те сказала… Я не те хотіла сказати… Доля любить тебе. І тому вона нещасна. Доля — це жінка. В неї серце і душа. Вона страждає. Вона не може затулити тебе своїми сповненими жаги молодими грудьми. А ти… Ти нічого не бачиш… Нічого не чуєш… Ти стрімголов кидаєшся в цю прірву (показує на Коридор), в цю безодню, з якої вже виходу не буде… (Благально). Оглянься! Ще можна повернутися. Ще не пізно… За цими стінами (киває головою) життя. І ми такі ще молоді… (Кладе руки йому на плечі). Чуєш мене, чуєш свою Долю, Поете? Скажи, скажи, як зупинити тебе, як порятувати? Скажи, не мовчи, Поете!

Автор слухає, мов заворожений. Він, здається, не впізнає свою Долю.
Гладить її руки своїми руками. Прискорено дихає.
Автор (ковтає спазми у горлі, говорить глухим, здушеним голосом). Небесна моя Доле!.. Ти ще маєш надію? Але ж ми не в небі. Ми в цьому Коридорі. (Показує). Перед нами стіна. Глуха, бетонна стіна. Ми в пастці. І таким, як Референт, як я, звідси один шлях… (Пригнічено). Така вже моя доля…
Доля (заламує руки). Ні-ні, не треба! Пощади свою Долю… Ти сильний. Ти мужній. У тебе є слово. Воно здатне пробити цю бетонну стіну…

Автор віддалено слухає Долю. Ніжно гладить її плечі.
А в очах його відбивається смертна туга.
Доля з розпачем і болем дивиться на Автора, всім єством тягнеться до нього.

Милий мій, єдиний!.. Куди ж ти? Не покидай свою Долю! Не відходь так далеко… (Плаче).

Автор з відчаєм цілує в чоло свою Долю. І в цю мить на їхні лебедині постаті
гостро падає чорна, перекошена тінь. У світлі з відчинених дверей з’являється
кістлява постать Нульового. Очі в нього білі, непроникні.

Нульовий (сухо). Я вам не заважаю?..

Доля зречено вивільняє свої руки з долонь Автора і в напівзабутті
ступає до виходу. У дверях озирається. З мукою голубить Автора очима,
ніби хоче запам’ятати його таким навіки.

Гасне світло.

Прожектор висвічує на столі Автора таємниче золотисте яблучко. Потім вогняне коло
вириває з пітьми обличчя Автора. Він зачаровано дивиться на яблучко і
всміхається загадковою, далекою усмішкою.

Гасне прожектор. Завіса засувається.

Відсувається завіса ліворуч від Коридору. За столом горбиться Бос. Обличчя похмуре, зосереджене. На краєчку м’якого крісла незграбно вмощується насторожений Автор.

Автор (не витримує мовчанки). Що, знову якісь неприємності?
Бос (неуважно). Звідки це вам відомо?
Автор. Я вже звик до такого життя. Якщо викликає керівництво, то, звичайно ж, не для душевних розмов… (Із прикрістю). Не пам’ятаю, щоб у цих стінах запрошували просто так, по-людськи. Розпитали, як живеться, що тебе болить, які, зрештою, сімейні проблеми…
Бос (м’якшає). Ну-у… десь… у чомусь можна з вами погодитися… Знаєте, державна служба — річ сувора. Тут здебільшого не до сентиментів…
Автор. Я ж не про сентименти кажу…
Бос. Так-так, розумію… Людина скрізь має залишатися людиною. (З відвертістю). Думаєте, комусь тут легше? (Оглядає столик з багатьма телефонами). Нам теж перепадає… (Зітхає). А втім, буває і в нас потепління. Ось наприклад. Подзвонили від Першого. Стаття пройшла… Прийняли з першого разу… Як бачите, робота ваша цінується.
Автор (скромно). Наша…
Бос. Наша! Звісна річ… Так би мовити, плід колективних зусиль… (Випростується за столом). Ну, а тепер про не зовсім приємне. Точніше сказати, зовсім неприємне. (Осудливо дивиться на Автора). Просто не хочеться вірити, що таке можливе. Однак це правда… (Демонструє неабияку напругу). Вимушений з великим жалем і тривогою повідомити, що в націоналістичному журналі «Час» надруковано вашого вірша…
Автор (збентежено). Як?.. Як-кого вірша?..
Бос (глузливо). А ви не знаєте?
Автор. Звідки мені знати? (Подумавши). За кордон я нічого не надсилав…
Бос. А ми не кажемо, що ви надсилали. (З притиском). Ще… не кажемо…
Автор (ображено). Ви не вірите мені?
Бос (туманно). Справа не в моїй особі… (Тоном слідчого). Але якщо ви не надсилали, тоді хто ж? Кому ви показували цю річ?
Автор (губиться). Не знаю… Здається… нікому… (Напружено морщить чоло). Так, нікому…
Бос (підвищує голос). Як це нікому? Ви хочете сказати, що текст вашого вірша впав з неба? (З погрозою). Думайте! Добре думайте… Така загадка — це вирок! Вирок вам і всім нам…

Виникає тривала пауза. Автор сидить, похнюпивши голову.
Бос незрушно чекає.

Автор (згадує). Ось хіба… (Мнеться). До речі, а який вірш?
Бос (дивиться у папірець). Вірш «Гіркою мовою калини». (Підганяє). Ну-ну, то що ви пригадали?..
Автор (нерішуче). Рукопис… Недавно я подав свій рукопис до видавництва…
Бос (миттєво). І там є цей вірш?
Автор. Здається, є…
Бос (нетерпляче). Здається чи є?..
Автор. Так… є… Справді є…
Бос (підозріливо). А чому ж ви так довго думали?..
Автор. Та-а… розгубився… (Поспішно). Це ж… як обухом по голові…
Бос. Ну припустимо… (Тарабанить пальцями по столу). А хто у видавництві вже знайомився з вашим рукописом?
Автор (замислюється). Зараз не можу сказати. (Супить брови). Мабуть, не один хтось…
Бос (насторожено). Розберемося! (Поправляє себе). Розберуться…
Автор (з тривогою). Я… не хотів би, шановний Босе, щоб через мене постраждали люди…
Бос (жорстко). А це вже не ваша турбота! Ви про себе подумайте!..
Автор (безтурботно). А що ж я… В мене совість чиста. Мабуть, це легко перевірити… (Стурбовано). Чи ви все-таки підозрюєте…
Бос (пересмикує плечем). Нічого я не підозрюю! Не в цьому справа! Не в цьому… (Глузливо). Ви, даруйте, як дитина… Ніби й не знаєте, що проблема навіть не в тому, як вірш туди потрапив. Тут розберуться… Біда в тому, що вірш надрукували…
Автор (невпевнено). А що? Вірш нормальний…
Бос (різко). Нормальних там не друкують!..
Автор. І все-таки… Може, там знають, хто я, і розраховують на сенсацію…
Бос (недбало). Не гадайте! Не будьте справді дитиною!.. Ви ж апаратник, людина з досвідом, а таке, вибачте, верзете… Не треба! Добре ви знали, що писали…
Автор (тремтячим голосом). Ну, коли вже пішла така розмова…
Бос (вибухає). А ви якої розмови чекали? На що інше сподівалися? Ви свідомо поставили нас під удар і ще вдаєте з себе…

Пронизливо дзумить космічна сирена. Бос прожогом вилітає з крісла і миттю
опиняється в кутку біля червоного апарата.

Слухаю вас, дорогий Перший! (Закочує очі до стелі).
Голос Першого. То що ви скажете про цього вашого… поета?
Бос. Та-а… (Розпачливо озирається на Автора, робить йому якісь благальні знаки). Розбираємось, дорогий Перший…
Голос Першого. Довго розбираєтесь! Тут і розбиратися нічого. Такий прецедент!..
Бос (витирає долонею змокріле обличчя). Справді, це вперше в історії… Це…
Голос Першого. Облиште свої смердючі теорії! Я вже ситий ними по горло. Чого варта одна тільки ваша доповідна на цього виродка…
Бос (охриплим голосом). Але ж, дорогий Перший, як же я міг інакше?.. (Вирячивши очі, відчайдушно показує Авторові на двері).

Автор підводиться, але не може зрушити з місця у заціпенінні.

Голос Першого. Як? Дуже просто. Робити висновки.
Бос. Розумію вас… Тепер розумію.
Голос Першого. Чому тільки тепер?
Бос (імпульсивно смикає краватку). Раніше не зорієнтувався. Ваша тепла розмова з цією особою…
Голос Першого. Яка ще, на біса, розмова! Ця особа прямо в службовому кабінеті мацає свою коханку, творить, бачите, апаратний роман. Ця нахабна особа дискредитує вище керівництво, вигадує про мене всілякі небилиці, з метою конспірації користується брудними папірцями… А ви про якісь теплі розмови… Не думав, що в моєму Апараті на високих постах сидять тупі номенклатурні дубиняки!..
Бос (белькоче невпопад). Ясно, ясно… Зробимо висновки, дорогий Перший…
Голос Першого. Висновок один. Пішов він, цей писака…

Подальші слова Першого зливаються з протяжними звуками відбою.
Кілька секунд Бос забобонно прислухається до стелі,
потім очманіло кидається на загіпнотизованого Автора.

Бос (шипить, мов змія). Чуєш-ш-ш? Пис-сака… Піш-шов ти… (Звивається в конвульсії).

Автор не рухається з місця. Мовчки стискає кулаки у сліпому безсиллі.

Я кому наказую?.. (Диким, божевільним голосом). Геть звідси!!! (Тупоче ногами).

Автор нарешті збирається на силі і, мов примара, задкує від знетямленого Боса.
Гасне світло. На Автора падає сліпуче світляне коло, по якому поволі пропливають
чорні, розкошлані тіні чи то дійових осіб, чи то якихось невідомих у цивільному.
Прожектор згасає. У чорній штольні Коридору метушливо блимає червоне око.

Фінал

У глибині Коридору з’являється Автор. Зупиняється, затуляючи собою червоне світло.
Від цього над головою у нього починає фосфорувати розпливчастий червоний німб.

Автор (дивиться на двері ліворуч і праворуч Коридору,
потім звертає очі до зали).
Катюги! Кровопивці! Душогуби!
Нема, нема від вас мені спасіння
на цій землі. Не буде і на небі.
Ви Чорта найняли собі на службу,
ви Господа святого продали вже,
і зрадили, і знов замордували
на атомному чорному розп’ятті.
Відступники, рум’яні лицеміри!
Перевертні, лукаві словоблуди!
Ви топчете окрадені могили,
ви з ночі виповзаєте на сонце,
міняєте світогляди і душі,
немов таблички в цьому Коридорі,
немов свої червоні рукавички.
Душителі розтерзаної Неньки!
Ховаючись у свій червоний морок,
ви в Господа вимолюєте милість.
Ви ладні Чорта рідного продати,
щоб кинути в тюрму пекельне кодло,
а нам подарувати рабську волю…
Нема життя мені вже поміж вами.
Не можу темінь вашу побороти.
Не вмію тіні ваші розпізнати.
Ви вічні. Ви сторукі. Ви столикі.
Ви справді всюдисущі, як мікроби.
І я не знаю, де себе подіти,
куди, куди від вас мені сховати
це вражене, облите кров’ю серце…

(Прикладає праву руку до грудей).

Не видно світла. Виходу немає
з дубового вузького лабіринту.
З цієї заброньованої пастки,
яка стискає серце обручами…

(Безпорадно озирається).

Ох, тісно! Всюди стіни… Задихаюсь…

(До зали).

Благаю вас! Повітря хоч краплину…

Починає стукотіти метроном.
З його звуками зливаються
високі сигнали небесного селектора.
Над сценою, над залою
громовладно лунає сердитий Голос Першого:

«…і просто не розумію, як він міг пройти крізь наші решета…»

Неначе з-під землі, під хор телефонних дзвінків
пробиваються потойбічні голоси дійових осіб.

Голос Боса:

«Сталася надзвичайна подія. Ви підвели верховне керівництво!..»

Голос Погонича:

«А ви поєднуйте! Поєднуйте!..»

Голос Нульового:

«Тобі що… захотілося в гості до Референта?..»

Автор прислухається до голосів чи до себе.
Потирає груди.

Болить отут. Залізною рукою
мене червоний морок обіймає.
Крізь нього я пробитися не можу.
Не можу дотягнутися рукою
хоча б до тебе, мій нещасний брате.
Можливо, ти десь поруч. Озовися!
О де ти?..

Чути Голос Референта: «Привіт, козаче!»
Автор нестямно озирається. З темно-червоної прірви Коридору, ледь підсвічене
прожектором, виринає знайоме, рідне обличчя. Референт гірко усміхається загадковою,
неземною усмішкою. Киває до Автора:

«Думаєш, за цими стінами легше? Думаєш, цей затхлий Коридор… тут кінчається? Ні! Він скрізь і всюди… І немає цьому Коридору кінця і краю. Ніякого просвітку немає… навіть у могилі…»

Автор непевно ступає назад, на червоне світло, поривається до Референта, тягнеться рукою.
Але примарне обличчя Референта поволі розпливається у червоному мороці. Залишається
тільки Голос Референта, який звучить дедалі тихіше і врешті зовсім затихає:

«Бережись цього Коридору! Бо засмокче — не виберешся… Пропадеш тут, брате!..»

Автор зупиняється з простягнутою рукою. Прислухається до себе чи до безвісті.
Обводить затуманеним поглядом залу.

…Ні, нема його… Немає…
О, як тепер мені без нього жити?
Немає сил, щоб вибратись на волю
з розверзлої червоної могили,
з дубової цієї домовини…

(Безсило б’є кулаком об дубову стіну).

Не можу… Божеволію… Конаю…
Повітря! Хоч на подих… Ще хоч слово…

(Хапається за груди і звертається до зали).

Хоч слово ще сказати… Лиш єдине,
оте, що тільки я сказати можу…
Не будь сліпцем, обманутий народе!
Немає правди в цьому Коридорі.
В цих стінах благородне лицемірство
несито рабські мізки пожирає
і вивергає рабськими словами
чужі думки на вас, незрячі люди.
О людоньки! Не слухайте! Не вірте!
Молю вас. Опускаюсь на коліна

(стає на коліна)

перед тобою, зраджений народе.
Почуй мене! Прокинься! Підведися!
Не дай себе, народе, ошукати!
Ніякий вождь, ані Богодиявол
про тебе не подбає. Споконвіку
вожді перед народом розпинались,
а думали насправді лиш про себе…

(Робить паузу. Важко дихає).

Та що вожді! Стократ від них страшніші
немилосердні вождики, вождята.
Це їхні спини і лоби дубові
підсаджують вождів на п’єдестали.
Це їхніми захланними руками
з лиця землі стираються народи…

(Озирається. Стискає голову руками).

О людоньки! Горить червоне око…
Пригляньтеся. Воно вже не червоне,
а чорне. Чорна зірка. Чорна дірка…

Червоний вогник поступово чорніє, підсвічений багряним ореолом.
Автор ще нижче опускається на коліна. Простягає руки до зали.

Благаю, добрі люди! Бережіться
оманливого світла. Пропікає
воно сліпі, слухняні рабські душі.
Воно навіки може обпалити
зіниці чорнозоряних нащадків…

(Озирається. Протирає очі).

О Боже! Сліпну… Темінь безнадії
моє незряче серце огортає.

(Витає очима десь над залою).

Прости мені, довірливий народе,
за ті думки, що вийшли з цього мозку

(стукає пальцем по чолу),

за ті слова, написані свідомо
цією безвідмовною рукою

(підводить правицю)

і впевнено озвучені у залах,
запльовані облудним ротом Ката…

(Водить незрячими очима, неначе когось шукає).

Прости мені і ти, покірна Доле,
що не вберіг тебе я від наруги,
не захистив твоє вразливе серце
від підлої червоної омани…

(Хилиться все нижче. Прислухається до чогось).

Ну, все!.. Здається, все… Останнє слово…

Стукоче метроном.

Чути розпачливий Голос Долі:

«Милий мій, єдиний!.. Куди ж ти? Не покидай свою Долю! Не відходь так далеко…»

Автор протирає очі, але не бачить у себе за спиною підсвіченого прожектором ніжного,
беззахисного обличчя Долі, яке поступово даленіє і зникає в дубових сутінках Коридору.
Відлуння ще доносить до Автора тужливе «…далеко… еко», і він примарно усміхається
Долі крізь біль і знемогу. Насилу звертає погляд за куліси.

Я все сказав, мій друже режисере!
Пече мене червоно-чорне око…

(Озирається).

Погасни! Щезни! Згинь, нечиста сило!
У серці моїм вибухни… Навіщо
тепер мені оце розбите серце?..

(Притискає руку до грудей).

Погасни, серце…

(Падає долу головою).

Стукоче метроном Чорна зірка в червоному ореолі тривожно блимає і згасає. У залі і
на сцені – суцільна темрява. В ній спочатку несміливо проростають летючі ніжно-блакитні
спалахи. Потім сцену заповнює гаряче яскраво-жовте світіння. Немає вже Коридору.
На сцені незрушно лежить Автор.

Завіса засувається.

Тривожний стукіт метронома поступово переростає у розкуті,
сповільнені звуки «Запорозького маршу».
Завіса.

 

Petro Perebyinis, Playwright

Петро Перебийніс, драматург

 

У публікації використано фото Петра Перебийноса з сайтів:  Клуб Поезії та Українська Літературна Газета

Коментарі закрито.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: