Сучасний український драматург Анатолій Наумов написав для нас чергову комедію “Позаштатний син”. Це доводить, що навіть за найскладніших обставин Україна здатна сміятися
І з добрим гумором творчо відзначати знаменні дати.
Анатолій Наумов, сучасний український драматург[/caption]
Анатолій Наумов
ПОЗАШТАТНИЙ СИН
Комедія на дві дії
Дійові особи:
О л е г, аспірант.
О л е н к а, племінниця Борислава.
Б о р и с л а в а, актриса, тітка Оленки.
Ю р а с ь, стоматолог, друг Олега.
Ф р е н д і, однокашник Олега по інституту.
М а р а к у т а, металургійний магнат.
В і т а, донька багатого стоматолога.
О л ь г а Г н у ч к а, телеведуча.
Л і л і Б о р щ, відвідувачка нічного клубу.
*Ольгу Гнучку і Лілі Борщ можуть грати виконавиці ролей Оленки та Віти.
Всі події відбуваються в трьох кімнатах – Олега, Борислави і Френді. Ці кімнати можна легко трансформувати в залежності від подій в них, обійшовшись мінімумом побутових прикмет.
Кімната Олега в гуртожитку – диван, телевізор на столику, стіл із двома стільцями.
Кімната Борислави в її квартирі – теж диван, стіл, стільці, телевізор на столику, двері у ванну кімнату. На стіні афіша театральної вистави «Мільйонерка із Канади» з великим портретом виконавиці головної ролі – саме Борислави.
Кімната Френді відрізняється більше – тут татамі, телевізор із великим екраном, комп’ютер, стільці. Ліворуч – двері в кімнату, де Френді і Віта будуть перевдягатися. Самої кімнати глядачам не видно.
В останній картині події відбуваються практично на авансцені, де потрібен лише стовп з ліхтарем– для традиційної зустрічі закоханих.
ДІЯ ПЕРША
Картина перша
Кімната Олега в гуртожитку. Олег бере на столику газету з програмою передач і вмощується на дивані.
ОЛЕГ. Так, ну і що крутого нам приготувала сьогодні телепрограма на супутниковій тарілочці?.. О вісімнадцятій – «Сім’я готує на вечерю дієтичні куріпки». Непоганий смак у цієї сімейки. Можна тільки уявити, що у неї на сніданок, – якщо, звичайно, фантазії вистачить… О дев’ятнадцятій – «Фуршет у прямому ефірі за участю славетного шеф-кухаря із дальнього зарубіжжя Доменіко Саллі». Привіт, Саллі, ми тебе любимо! А особливо твій фуршет з нашим салом… О двадцятій – «Їмо разом, їмо поодинці». Ось це мені підходить найбільше! Я завжди готовий їсти зранку до вечора, відволікаючись лише на сніданок, обід і вечерю… А що ще потрібно аспіранту, який живе в гуртожитку і у якого грошей катма навіть на сало, не кажучи вже про куріпок?!. (Дивиться в газету.) Ну і на десерт саме зараз повтор шок-репортажу про світське життя. Як не подивитись, якщо там дівчатка завжди апетитні?!
Олег включає телевізор. Чути музичний вступ, на заднику сцени з’являється заставка телепередачі.
На авансцені висвітлюються телеведуча Ольга Гнучка і Лілі Борщ.
ТЕЛЕВЕДУЧА. Моє вам, аматори світського життя! Я, телеведуча Ольга Гнучка, запрошую вас на елітну тусовку в нічний клуб «Ля Парі». Готові відірватись? Тоді поїхали! Ось вам на перший ковток дуже епатажна Лілі Борщ, яка вже поряд зі мною. Звертаю увагу – її небесні очі в сльозах. Тож питання до Лілі – за чим так неприховано та радісно ридаємо? Невже за Вадимом Соломонським, з яким ти розлучилася минулого тижня?
ЛІЛІ. Ще чого не вистачало – за Соломонським! Все значно серйозніше. Для мене тусовка в нічному клубі – все одно як подіум. А я не можу не шокувати, в натурі. Тож мені захотілось, щоб мої карі очі стали небесно блакитними. І мені вмонтували спеціальні лінзи. А від них сльозить.
ТЕЛЕВЕДУЧА. Шокування теж потребує жертв, виходить?
ЛІЛІ. Як будь-яке високе мистецтво.
ТЕЛЕВЕДУЧА. А сльози тобі, Лілі, навіть личать. Особливо коли ще й моргаєш при цьому.
ЛІЛІ. Та й моргаю теж через лінзи!
ТЕЛЕВЕДУЧА. Можна уявити, як це сприймають мажори, які тусуються навколо тебе.
ЛІЛІ. Вони думають, що їм підморгую, тож не дають проходу.
ТЕЛЕВЕДУЧА. А заміж ще не збираєшся?
ЛІЛІ. Ніколи більше. У мене замість чоловіка тепер бутік «Чарлі». Лише «Чарлі», нічого, крім «Чарлі».
ТЕЛЕВЕДУЧА. А Соломонський начебто знову одружується – причому на дев’ятнадцятилітній?
ЛІЛІ. Тоді я в піку йому, пардон – в пику йому вийду за втричі молодшого за нього.
ТЕЛЕВЕДУЧА. А підходяща кандидатура вже є, Лілі?
ЛІЛІ. Як разок моргнути!
У Олега звучить мобільник. Авансцена затемнюється, потім висвітлюється кімната Олега. Олег відповідає на дзвінок, прибравши звук телевізора.
ОЛЕГ. Привіт, Юрасю. Що роблю? Завис на дебілізорі… Яка не яка, а віддушина. Ну, якщо в реальності все сіро-кисле, то хоч на екрані кольорове… Та заходь, з пивом воно завжди більш рожево. Ти далеко?
Входить Юрась, тримаючи біля вуха мобільник. В другій руці у нього «дипломат».
ЮРАСЬ. Я вже де треба.
ОЛЕГ. Ти не можеш без приколу, блін! Дах може поїхати від твоїх сюрпризів!
ЮРАСЬ. Що за некультурні вислови у тебе, Олеже?! Ти ж аспірант-філолог, а не петеушник!
ОЛЕГ. Не забувай, що дисертація у мене не про гнилу чемність, яка практично щезла з ужитку, а про ненормативну лексику та сленг. Тож треба тримати себе в мовознавчому тонусі і не з’їжджати з теми аж до захисту. А то опоненти запропонують більш ретельно фільтрувати базар, а я лексично виявлюся не готовим.
Юрась ставить на стіл банки з пивом, виймаючи їх із «дипломата». Дістає дві тараньки.
ЮРАСЬ (придивляючись до Олега.) А що трапилось, чого у тебе на табло такий мінус?
ОЛЕГ. Щойно штучною шоколадкою пригостили. (Киває на телевізор.) В передачі про світське життя.
ЮРАСЬ. Хіба ж можна завантажувати організм сильнодіючими токсинами? Краще вже натуральним пивом.
Вони сідають за стіл, відкривають баночки з пивом.
ОЛЕГ. А дієтичних куріпок не прихопив, випадково?
ЮРАСЬ. Яких ще куріпок? Ти, мабуть, ще й підсів на щось невідоме психіатрам.
ОЛЕГ (шморгаючи). Гірше.
ЮРАСЬ. Невже невдоволений діяльністю антимонопольного комітету, до якого тобі повний нуль?
ОЛЕГ. Не вантаж мене пишномовною фігнею, Юрасю.
ЮРАСЬ. Тоді, мабуть, поклав око на якусь тьолку?
ОЛЕГ (зітхає). Я лише намагався.
ЮРАСЬ. Зарано запропонував їй порахувати разом в горизонтальній позі зірки на небі?
ОЛЕГ. Вона мені у відповідь таке, що мізки задиміли!
ЮРАСЬ. Ця твоя хризантема, мабуть, чимось особливим перегріта.
ОЛЕГ. Вона сказала, що зірки треба рахувати на елітних тусовках в нічних клубах, де видніше.
ЮРАСЬ. Правильно! Все найкраще у зіркових жінок значно нижче неба і куди ближче до рівня ліжка.
ОЛЕГ. І взагалі, бачте, її принц повинен мати білий «Мерседес»!
ЮРАСЬ. Та це ще скромно! А от якби реально білого коня із арабських скакунів – знаєш, скільки це у валюті сьогодні?
ОЛЕГ (мрійно). А може, і моя принцеса мусить мати не менш білий «Мерседес»?
ЮРАСЬ. Не надто перебирай, друже. Чорний теж зійшов би, особливо «шестисотий».
ОЛЕГ. Ні, я не здатен поступатись запитами!
ЮРАСЬ. На дивані, мабуть, не поступатися більш класно? Особливо лежачи?
ОЛЕГ. Лежати можна по-різному, якщо це тобі невідомо.
ЮРАСЬ. Чому ж? Можна на правому боці, а можна й на лівому.
ОЛЕГ. Я про те, що лежати найкраще у великому очікуванні. Як ото свого часу Ньютон під яблунею. Поки й не отримав по кумполу для великого прозріння.
ЮРАСЬ. Порівняв диван з яблунею! Та й взагалі що може впасти на голову в твоїй студентсько-аспірантській общазі? (Дивиться на стелю.) Висіла хоча би люстра десь кеге на сорок, а то лише лампочка на шістдесят ват.
ОЛЕГ. В наш час достатньо телевізійного шок-репортажу про світське життя, щоб прозріти.
ЮРАСЬ. Ти ж плекав совкову мрію про красуню, спортсменку і комсомолку в одній сукні?
ОЛЕГ. Кажу ж – прозрів після телепередачі про світське життя.
ЮРАСЬ. І які після такого просвітління подальші плани?
ОЛЕГ. Хочу зустріти яку-небудь Лілі Борщ, яка розлучена із мільйонером Вадимом Соломонським і має бутік «Чарлі».
ЮРАСЬ (присвиснувши). Непогане телевідкриття! Куди там тому Ньютону з його теорією всесвітнього тяжіння!
ОЛЕГ. А ти думав!
ЮРАСЬ. Тоді можу познайомити тебе з Вітою.
ОЛЕГ. А хто вона, ця Віта?
ЮРАСЬ. Улюблена донька мого шефа.
ОЛЕГ. Вона вже вигідно розлучена, сподіваюсь?
ЮРАСЬ. Не встигла, на жаль. Бо незаміжня.
ОЛЕГ. А бутік у неї є?
ЮРАСЬ. І не один. Причому всі вони забиті під саму стелю пігулками.
ОЛЕГ. Не гони мутняк! Що за бутіки?
ЮРАСЬ. У вигляді мережі аптек і приватної стоматологічної клініки, де я гну поясницю. Звісно, що все це добро належить її предку, але хвилюватися зайве – вона єдина спадкоємиця.
ОЛЕГ. Ну, це ще ніштяк. А як у неї з фейсом?
ЮРАСЬ. Жінка не може не бути прикольною при таких статках. До того ж вона неабияка спортсменка.
ОЛЕГ. Не лякай.
ЮРАСЬ. Але ж правду про досягнення в спорті хіба сховаєш? У Віти чорний пояс.
ОЛЕГ. Хоч рожевий. Аби знімався в слушний момент.
ЮРАСЬ. Краще дослухай, щоб потім не шкодувати. У неї чорний пояс тхеквондо. Почнеш надто нахабно роздягати – переконаєшся, що саме траурного кольору.
ОЛЕГ. Значить, завжди може заїхати п’яткою в пику? Нічого собі пропозиція. А вона хоч не комсомолка, ця Віта?
ЮРАСЬ. Яка різниця? В ліжку, як відомо, навіть комсомолка може дотримуватись ліберальної поведінки.
ОЛЕГ. Воно-то так, звичайно… Слухай, а чого ти сам мимо такого поясу?
ЮРАСЬ. У мене дещо інші плани на приватне життя. У Віти з її тхеквондо теж. Тут проблема у Вітиному предку. Він хоче, щоб я оженився на ній – замість тебе. Тисне як бульдозер! Довелося навіть пристрахати його тим, що я начебто належу до фанатів полігамії.
ОЛЕГ. Це коли кілька дружин в ліжку водночас?
ЮРАСЬ. Але він поки не повірив. Тому ти повинен сподобатися йому більше за мене.
ОЛЕГ. Сподіваюсь, пластичну операцію мені не доведеться робити, щоб сподобатись?
ЮРАСЬ. Достатньо буде запевнити, що хоча у тебе бабла вчений кіт наплакав, але ти ось-ось станеш доктором наук, а то й навіть академіком. Для Вітиного предка лишень би донечку статусно прилаштувати. А грошей і без твоїх майбутніх професорських копійок у нього вистачить.
ОЛЕГ. Точно вистачить?
ЮРАСЬ. Там бабла більше, ніж пігулок! Не кажучи вже про золоте дно у вигляді стоматології.
ОЛЕГ. А ти ще не відкрив власної зубодерні? Ти ж збирався?
ЮРАСЬ. Тому він і прагне поріднитись з моїми неабиякими можливостями.
У Юрася звучить мобільник. Юрась придивляється до дисплею.
А от і сама її величність аптечно-стоматологічна принцеса. (В мобільник.) Привіт, Вітулю… Що, що?! Твій предок організував квитки на прем’єрув театр?! Це круто, звичайно. А кому? Я з тобою? А, ти зі мною! Зрозуміло, що у тебе не піднялася б рука таку капость вчинити. До речі, а чому б тобі не сходити на виставу з моїм френдом Олегом, з яким ми зараз вживаємо пиво? Між іншим, він ще жодного разу не жонатий, до того ж аспірант і театрал, яких пошукати… Та точно театрал – спить і бачить виставу за виставою… Це погано, що твій предок вважає, що в театр сьогодні тільки зі мною. (Затуляючи долонею мобільник, Олегу.) Чуєш яка драма із сповзанням в трагедію? Він хоче тільки мене, а вона з точністю до навпаки. (В мобільник.) Добре, Вітулю, добре. Куди під’їхати і на котру годину? Передай предку, що я його не підведу ні за які бабки. (Вимикає мобільник.)
ОЛЕГ. Ти його так боїшся, що ладен одружитись навіть на ньому.
ЮРАСЬ. Аби тільки не на ній. А його я боюся тимчасово, поки не відкрию власну стоматологію. Бо може й завадити. Він же впливовий.
ОЛЕГ. А що тебе у Віті не влаштовує? Невже аптеки?
ЮРАСЬ. Відсутність для мене віагри в цих аптеках. Тобто у мене з нею велика сексуальна несумісність.
ОЛЕГ. Тоді злиняй від них подалі.
ЮРАСЬ. Не на часі. Щоб показати власні зуби, треба спочатку стати на ноги. Я ж набираюсь досвіду не в общазі, а в найкрутішій в місті стоматології. А там у мене черга із клієнток на кшталт твоєї Лілі Борщ, а то й смачніших. Тож поки що працюю на власний імідж.
ОЛЕГ. Так я тобі і повірив!
ЮРАСЬ. А ти поцікався, про якого зубодера в місті ходить легенда.
ОЛЕГ. Хочеш сказати – про тебе?
ЮРАСЬ. Не я хочу, а смачні клієнтки хочуть. Бо вірять, що я начебто володію чудодійною парапсихологічною анестезією.
ОЛЕГ. А з чим їдять цю анестезію?
ЮРАСЬ. Знав би – сказав. До речі, запустив легенду я сам. Адже без піару сьогодні ніяк.
ОЛЕГ. Кучеряво спрацьовано, нічого не скажеш!
ЮРАСЬ. Тепер би Вітиного предка відчепити якось. Мабуть, ляпну йому, що збираюсь на пеемже в Емірати, де можна мати кілька дружин.
У Юрася звучить мобільник. Юрась відповідає.
ЮРАСЬ. Що там знову, Вітулю? Театр відміняється? Значить, є вища справедливість в тому, щоб культурні програми не заважали вживати пиво з таранькою!.. Я повинен піти з Олегом замість тебе? Оце так номер! Справжня комедія! А-а, треба так, що ти начебто подибала в театр зі мною? Тоді це вже нагадує детектив. Втім, мені так подобається, що я тобі не подобаюсь, що не можу не піти назустріч. Я маю на увазі – піти разом з Олегом. А що там будуть розігрувати, до речі?.. «Мільйонерка із Канади»?! Та ну?! Як же можна не помилуватись такою забезпеченою жіночкою?! Це ж не якась там бюджетниця із сльозами на очах після зарплати з піврічною затримкою… А твоєму предку неодмінно треба сказати, що з тобою ходив у театр? Та які проблеми, хіба нам вперше локшину на поважні вуха?! Але тоді умова – наступного разу ти на цю «Мільйонерку» із Олегом замість мене… Кажу ж – аспірант, філолог, майбутній професор і академік у Кембріджі, не ближче… (Олегу.) У тебе який пояс, Олеже? Віта цікавиться… (В телефон.) Він каже, що шкіряний, але не гірше ніж у лауреата Нобелівської премії… Тоді повний вай-фай, крихітко! До зв’язку, звичайно!
Юрась вимикає мобільник.
(Олегу.) Можеш вважати, що я тебе частково засватав.
ОЛЕГ. Та що мені мільйонерка на сцені?! От якби в цій кімнаті та поряд на цьому дивані!
ЮРАСЬ. Але ж мільйонерка із самої Канади!
ОЛЕГ. Від цього у моїй кишені нічого не зміниться. А в ній зараз – як в пустелі. Дай сотку до стипендії?
ЮРАСЬ (виймає із гаманця купюру, простягає Олегу). З превеликим! Адже побоююсь, що після мільйонерки на сцені ти точно почнеш діставати мене на куди більшу суму.
У Олега звучить мобільник.
ОЛЕГ. Алло? Ти, Френді?! Ну, комедія за комедією сьогодні! Ні, я не про тебе, Френді, я про справжній театр, куди збираюся із своїм френдом Юрасем. А яким вальсом тебе занесло в мій мобільний, цікаво? (Юрасю.) Це однокашник по інституту. Ще той мажор! (В мобільник.) Це мене можна забути, Френді, а тебе – ні за які бабки! Кожного тижня пишуть про твої гонки на «Феррарі» нашими вузенькими вулицями, де повний простір… А що ти ще робиш у вільний від авто-приколів час?.. У тебе вдома татамі і ти освоюєш тхеквондо? Круто, Френді, круто! Вибачай, але тобі якщо чого і не вистачало, то саме тхеквондо. (Юрасю.) Я йому за бабло курсові в інституті постійно малював. (В мобільник.) А чого телефонуєш?.. Предок хоче тебе кандидатом наук зробити? Співчуваю, співчуваю. А яких наук, якщо не секрет? Логічно, звичайно, що за нашим інститутським фахом. А що йому заважає витратитись на вже готову кандидатську «корочку» єдиному сину?.. Дивний він у тебе металургійний магнат, якщо домагається справжніх знань, які заможним лише заважають. А чим маю допомогти конкретно я?.. (Здивовано.) Накидати тобі видатну наукову дисертацію? Це нам під силу, звичайно. Не видатного ми навіть не вміємо, тільки ексклюзивне і без будь-якого плагіату… Ну, якщо треба зустрітись і обговорити, то без проблем… Прямо зараз до тебе підскочити? Ні-і, у нас же скоро ще й справжня комедія. «Мільйонерка із Канади» називається. Причому не де-небудь, а в музично-драматичному театрі, де, може, ще й співати будуть. Та ти усвідом, друже, – мільйонерка аж із самої Канади, а не із якогось там Глибокого Яру!.. Що – даєш триста баксів, щоб проігнорувати цю заможню дамочку? Добре, я пораджусь із Олегом, і через кілька хвилин дзенькну. (Вимикає мобільник.) Чув про мою блискучу фінансову перспективу?
ЮРАСЬ. А що воно таке, це твоє Френді?
ОЛЕГ. Взагалі-то він Федя. Федір Маракута. Непоганим був пацаном в інституті, в борг давав без проблем. Тому й охрестили його Френді, що значить друг.
ЮРАСЬ. А звідки нечувана щедрість у такого друга?
ОЛЕГ. У нього предок крутіше за Вітиного. Металургійний магнат, та ще й вдівець, самотужки ставив Френді на мажорні ніжки. То, може, махнемо до нього? Дає відразу триста.
ЮРАСЬ. Втім, краще я тобі ці триста. Але за умови, що ми до цього Френді завтра разом із Вітою.
ОЛЕГ. З моєю майбутньою дружиною до Френді і вже завтра? А раптом він відіб’є її у мене?!
ЮРАСЬ. На це і розраховую.
ОЛЕГ. Та ти ж вже засватав мене?!
ЮРАСЬ. Не зайве підстрахуватись. Адже на тебе надії мало, якщо відверто.
ОЛЕГ. Як мало?! Я вже майже зарахував собі в актив аптеки з пігулками.
ЮРАСЬ. Я, звичайно, не проти якнайшвидше збагатити тебе. Але зайва кандидатура для Віти теж не завадить. Не хочеться, щоб її предок поламав мені плани щодо власної зубодерні. Тож зробимо так. Я беру таксі, заскочимо до твого Френді, а потім в театр. Теж на таксі.
ОЛЕГ. А встигнемо?
ЮРАСЬ. Подивимось за обставинами. Вперед, нас чекає велике майбутнє!
Підхоплюються і вибігають із кімнати.
Затемнення
Картина друга
Кімната Борислави. Борислава ходить, тримаючись за щелепу – у неї болить зуб. Звучить мобільник. Борислава відповідає, страдницьки морщячись.
БОРИСЛАВА. Пи-віт, Маргошо! Привіт, кажу! Що зі мо-ю? Ве-икомученицю зоба-жую! Пи-чому геніа-а-а- но! Як і належить ка-ащій акти-исі нашого театру! А-а! («А» вимовляє як реакцію на зубний біль, хапаючись за щелепу.) Та зуб так бо-ить, що не уявляю, як сьо-дні на сцену вийду. Боюсь, що моя канадська мільйонерка буде схожа на жебрачку, у якої не вистачило декілька долярів на анестезію… В лікарню? Та коли ж, якщо до вистави часу кіт наплакав? Не ми ж обираємо, коли заболить. Втім, я зателефонувала в круту стоматологію до Гунька. Він же театрал, яких пошукати, і мене обожнює… Він сказав, що не дозволить зірвати спектакль і негайно пришле до мене додому свого унікального спеця, який зніме біль. Тож чекаю з хвилини на хвилину. Та й із села зараз прибуде племінниця, поступати в інститут збирається. Здогадайся з першого разу в який… Однієї геніальної актриси в нашій сім’ї, мабуть, недостатньо. До речі, ти читала рецензію на прем’єру «Мільйонерки із Канади»? Пишуть, що публіка на прем’єрі була у повному захваті, особливо чоловіки. Почекай, Маргошо, я пігулку ковтну – може, полегшає.
Борислава ковтає пігулку, запиваючи водою.
А от найцікавіше. Прочитаю, а то не повіриш… (Бере газету і читає.) «Із надійних джерел стало відомо, що виставу подивився металургійний магнат Григорій Маракута. Він сказав, що нарешті зрозумів, чому Канада така розвинена та заможна країна – тому, що там тон в економіці задає українська діаспора, переважно жінки, які вміють робити гроші, залишаючись при цьому неперевершено привабливими. Відносно ж актриси Борислави Завальнюк, яка зіграла роль канадської мільйонерки – українки за походженням, то це настільки геніально, що викликає питання: чи сама вона, випадково, не мільйонерка»… Момент, я ще ковтну пігулку – тепер від хвилювання. Бо головне попереду.
Борислава знову ковтає пігулку.
Слухай. (Читає.) «Маракута запевнив, що якби йому не завадили обставини, він неодмінно познайомився би з виконавицею головної ролі та вручив їй букет не менше, ніж за тисячу п’ятсот». Уявляєш – за тисячу п’ятсот!.. А ось від чого взагалі можна впасти. Читаю. «Цікаво, що це перший за три роки візит металургійного магната до театру. Відомо також, що він вдівець й самотужки виховує сина, а до одруження ставиться досить скептично. Тим більш сенсаційно виглядає його заява про те, що він обов’язково ще не раз помилується феноменальною грою актриси Борислави Завальнюк. Значить, не можна виключати, що він закохався в цю видатну актрису». Ну? От і в мене не тільки язик відібрало, але й зуб заболів, коли прочитала… Що думаю з цього приводу? Душа розривається навпіл. Романтична ліва хоче букет, а клята права вимагає тисячу п’ятсот…
Лунає дзвінок у двері.
Ой, Маргошо, біжу відчиняти двері, – мабуть, лікар прийшов. Або Оленка, племінниця, приїхала. Зателефонуй пізніше.
Борислава відчиняє двері. Бачить Юрася з лікарською валізою в руці, жестом запрошує увійти.
ЮРАСЬ. Доброго дня.
БОРИСЛАВА. Доброго.
ЮРАСЬ. Пані Борислава?
БОРИСЛАВА. Саме вона.
ЮРАСЬ. Радий вас бачити. Швидку стоматологічну викликали?
БОРИСЛАВА. Ви від Гунька?
ЮРАСЬ. А хіба є сумніви?
БОРИСЛАВА. Є сподівання.
ЮРАСЬ. Тому саме я тут.
БОРИСЛАВА. Схоже, ви собі ціну знаєте?
ЮРАСЬ. Гунько мені теж.
БОРИСЛАВА. Хотілося б вірити, що він відносно вас не продешевить. (Показує на стілець.) Сідайте. Як вас величати?
ЮРАСЬ. Юрась. Так мене звуть друзі. А взагалі-то я Юрій Максимович. Але до Юрія Максимовича мені ще далеченько. (Оглядається. Помічає афішу вистави.) Це ви граєте головну роль в «Мільйонерці із Канади»?
БОРИСЛАВА. Здається я.
ЮРАСЬ. Я ледь не потрапив на ваш спектакль.
БОРИСЛАВА. А цього разу я ризикую не потрапити.
ЮРАСЬ. Так болить?
БОРИСЛАВА (хапаючись за щоку). А-а! Лише на пігулках тримаюся.
ЮРАСЬ. Нічого, поправимо.
БОРИСЛАВА. Що потрібно для цього, крім моєї дорогоцінної щелепи?
ЮРАСЬ. Сісти ось тут, біля столика. А мені покласти на цей столик інструменти.
БОРИСЛАВА. Кладіть.
Юрась кладе валізу.
ЮРАСЬ. А ще й вимити руки.
БОРИСЛАВА. Сюди, будь ласка. (Показує на двері в ванну кімнату. Юрась заходить туди.) А чого ви, Юрасю, на виставу не змогли потрапити?
ЮРАСЬ (відповідаючи із ванної кімнати). Завадив форс-мажор. Треба було допомогти своєму шкільному товаришу щодо грошенят. Він аспірант, та ще й гуманітарій, а це, самі розумієте, все одно, що професійний жебрак, який просить не у перехожих, а у держави. А держава професійно скупа, бо у неї замість серця пламєнний мотор.
БОРИСЛАВА. Цікаве порівняння.
ЮРАСЬ. Ну, держава – це ж машина.
БОРИСЛАВА. А що у неї замість зубів?
ЮРАСЬ. Звісно що. Податківці з вампірськими іклами. От я, наприклад, захочу свою приватну стоматологію – то що спочатку?
БОРИСЛАВА. І що, цікаво?
ЮРАСЬ. Зроблю їм укол грішми. Для профілактики від кривавих укусів.
БОРИСЛАВА. Мені теж треба розраховувати на укол?
ЮРАСЬ. А хіба ви не чули про мою парапсихологічну анестезію?
У Борислави звучить мобільник.
БОРИСЛАВА (Юрасю). Хвилиночку… Слухаю тебе, Маргошо. Та ти що – сам Маракута буде на виставі?! Заради мене прийде? Оце так сюрприз! А тут якраз Юрась, лікар мій, вимив руки, щоб міцніше взяти свої пасатижі… А в чому мені пощастило? Він найкращий парапсихолог серед стоматологів, ти вже навела довідки? Ну, тоді справа інша. (Виключає мобільник. Юрасю, який вийшов із ванної кімнати.) Навіть моя найкраща подруга в курсі про вашу анестезію.
ЮРАСЬ. От бачите.
БОРИСЛАВА. Ви мій зуб пасатижами, я не помиляюся?
Юрась заперечливо розводить руками, показуючи, що ні в якому разі.
Чи ще чимось гіршим? Недарма ж про ваш метод легенди ходять.
ЮРАСЬ. А в наш час саме легенди збуваються, тоді як реальні сподівання не дуже.
Борислава сідає на стілець, Юрась із медичним інструментом оглядає її зуби.
Легенди ходять і про те, що я ось-ось відкрию власну клініку. Якби це було реалістично, то точно не справдилося б. А так – жодних сумнівів. Трохи ширше відкрийте рота, будь ласка… Ну, на вигляд далеко не все так драматично, як може здатися.
БОРИСЛАВА. Натякаєте, що може відбутися трагедія? А вона неминуча, якщо виконавиця ролі канадської мільйонерки через зуба зашепелявить на сцені. Ви це розумієте? Канадське посольство ноту протесту може висунути.
ЮРАСЬ. Думаєте, моїх над-можливостей не вистачить?
У Борислави звучить мобільник.
БОРИСЛАВА. Хвилиночку. (Бере мобільник, вмикає.) Маракута буде разом із сином? Та ти що?! А тут якраз пахне замахом на дикцію! Тож тримай мене в курсі, Маргошо! (Вимикає мобільник. Юрасю.) Чуєте, пане парапсихологу? Ситуація у глядацькому залі ускладнюється. Дикція у канадської мільйонерки повинна бути бездоганною!
ЮРАСЬ. Все буде добре – але за однієї умови. Треба, щоб ви закрили рота. Тобто розкрили його без зайвих слів. Бо навіть мої над-можливості будуть безсилими, якщо ваш телефон не замовкне.
БОРИСЛАВА. Добре, вважайте, що закрила. Можу навіть авансом сказати «а-а».
ЮРАСЬ. Але більше не чіпайте жодної літери в алфавіті.
БОРИСЛАВА. А-а!
ЮРАСЬ. І крапка.
БОРИСЛАВА. А що у вас у правій руці?
ЮРАСЬ. Щипці. Екстракційні.
БОРИСЛАВА. А в лівій?
ЮРАСЬ. Екскаватор.
БОРИСЛАВА. Залишилось «КрАЗ» підігнати.
ЮРАСЬ. Це не той екскаватор, який виймає грунт. Це інструмент, яким виколупують гнилі зуби.
БОРИСЛАВА (майже стогнучи). А-а!
ЮРАСЬ. Знову ви за свою абетку!
Цокнувши екскаватором об зуба, Юрась робить рукою паси, потім показує буцімто видалений зуб.
Можете зберегти як реліквію.
БОРИСЛАВА. А чий це зуб?
ЮРАСЬ. Точно не мій. У мене таких симпатичних, на жаль, немає.
БОРИСЛАВА. І я можу не шепелявити?
ЮРАСЬ. Якщо роль не вимагає.
БОРИСЛАВА (пробує). А-а! О-о! У-у! (Скоромовкою.) На річці Лука спіймав рака в рукав! Пиляв Пилип поліна з лип, притупив пилку Пилип, Пилип прилип, прилип Пилип! Бабин біб розцвів у дощ – буде бабі біб у борщ! (Мацає щелепу.) А як вам це вдалося?
ЮРАСЬ. А хіба ви не бачили моїх парапсихологічних пасів? (Ховає інструменти у валізу.)
БОРИСЛАВА. Зуб сам випав, чи що?
ЮРАСЬ. Якщо я скажу, що без допомоги екскаватора, ви ж не повірите?
БОРИСЛАВА. Ні, звичайно.
ЮРАСЬ. Тоді вважайте, що він у вас тримався лише на чесному акторському слові. І мені лише залишалось трохи піддіти його.
БОРИСЛАВА. Екскаватором?
ЮРАСЬ. Я, мабуть, піду. А то ще запитаєте, чи не підганяв я ще й «КрАЗ».
БОРИСЛАВА. Ви, здається, взагалі далеко підете.
ЮРАСЬ. Дякую за такий аванс.
БОРИСЛАВА. Це всього лише реальна оцінка ваших парапсихологічних перспектив.
ЮРАСЬ. Тоді приходьте, коли відкрию власну стоматологію. У мене видалення гнилого зуба буде схоже на ковток шампанського. Ось вам моя візитівка… (Дає візитівку.)
У Борислави знову звучить мобільник.
БОРИСЛАВА. Хвилиночку, я вас проводжу. (В мобільник.) Слухаю, Маргошо… Маракута прийде без синка, кажеш? Жаль. Але переживемо цю гігантську втрату як-небудь. Подяка тобі за цінну інформацію… Та вже ожила і готова будь-кому заговорити зуби зі сцени… Добре, тримай мене в курсі. (Вимикає мобільник.)
ЮРАСЬ. Я синка Маракути знаю.
БОРИСЛАВА (зацікавлено). І як він?
ЮРАСЬ. Звичайнісінький мажор. Півтори звивини в голові, не більше. Але не скупий. Тож не виключено, що колись пустить за вітром нажите своїм крутим татусиком.
БОРИСЛАВА. Не перебільшуєте?
ЮРАСЬ (гордовито). Коли хто починає з нуля, як я, наприклад, той знає ціну нулям на банкнотах. І їх власникам теж.
БОРИСЛАВА. Переконана, що ви підете ще далі, ніж я щойно передбачала.
ЮРАСЬ. Неперевершеної вам дикції, пані Бориславо!
БОРИСЛАВА. А вам власну клініку!
ЮРАСЬ. Але прохання – Гуньку ні слова, щоб не наврочити.
БОРИСЛАВА. Постараюся. До побачення.
ЮРАСЬ. Стоматологам треба казати – прощавайте.
БОРИСЛАВА. Тоді прощавайте. Тільки не назавжди. Бо сподіваюсь, що побачимось. Але в театрі.
ЮРАСЬ. Буду радий познайомитись з «Мільйонеркою із Канади».
БОРИСЛАВА. Стійте, стійте, Юрію Максимовичу. А парочку квитків на цю мільйонершу від мене? Тільки вже на наступну виставу, добре?
ЮРАСЬ. Але не говоріть про це Гуньку. А то він змусить мене піти на виставу разом з його донечкою.
БОРИСЛАВА. А що вас в ній не влаштовує?
ЮРАСЬ. Вона дуже не хоче зі мною не тільки в театр. Але особливо в театр. То маю ж я поважати негативні почуття єдиної спадкоємиці свого шефа, правильно?
БОРИСЛАВА. Але якщо вам ні з ким буде піти на виставу, компанію вам може скласти моя племінниця Оленка. Вона теж ще не бачила мене в цій ролі. До речі, вона дуже кльова дівчина, чи як там по-вашому… Тож до зустрічі в театрі, пане Юрасе.
ЮРАСЬ. До зустріч, пані Бориславо.
Борислава закриває за Юрасем двері, потім задумливо розглядає перед дзеркалом зуби.
БОРИСЛАВА. Бабин біб розцвів у дощ – буде бабі біб у борщ! (Рукою намацує кутні зуби.) А де ж він тут стирчав, клятий? (Починає намацувати більш енергійно.) Один, два, п’ять… Шістнадцять зверху. А той, що смертю хоробрих, в нижньому ряду значить. (Рахує нижній ряд.) Сім, десять… Ти диви – теж шістнадцять! Невже їх у мене було тридцять три і я трохи випередила всіх театральних прим щодо зубастості? (Знову щось намацує в роті.) Це, мабуть, справді щось парапсихологічне.
Звучить мобільник. Борислава відповідає.
Привіт, сестричко! Оленка приїде через тиждень? А що трапилось?.. А я вже спланувала взяти її з собою сьогодні в театр. Збиралася там познайомити її з перспективним женихом, синком одного цікавого багатія. Але є й інші багатство обіцяючи варіанти. Ще прийде наш час, сестричко, обов’язково прийде. Привіт усім нашим Завальнюкам без виключення. Ні, тітці Мотрі не треба, вона надто заздрісна. А то ще нафантазує щось про Оленку…
Затемнення
Картина третя
Кімната Борислави. Дзвінок у двері. Борислава відчиняє двері, входить Оленка, кидається в обійми.
ОЛЕНКА. Ой, тьотю, як я скучила за вами!
БОРИСЛАВА. Нарешті! Дай я помилуюся тобою, крихітко. (Роздивляється.) Куди тим розмальованим голлівудським зіркам до тебе. Тебе навіть китайська сукня не в змозі зіпсувати.
ОЛЕНКА. Мама кажуть, що я вся у вас, тьотю. Та я й сама бачу, що вся.
БОРИСЛАВА. Ой, де мої твої двадцять!
ОЛЕНКА. Вони все ще при вас, тьотю.
БОРИСЛАВА. А ще двадцять куди подіти?! (Хапається за щелепу.) А-а!
ОЛЕНКА. Вам так шкода цих двадцяти?
БОРИСЛАВА. Мені зуба шкода! Знову доведеться викликати парапсихолога з екскаватором.
ОЛЕНКА. Зуб болить?
БОРИСЛАВА. Разом із парапсихологом.
ОЛЕНКА. Яким парапсихологом?
БОРИСЛАВА. З яким ти, можливо, підеш на виставу «Мільйонерка із Канади», де я граю головну роль. Тобі сподобається і він, і вистава. Втім, спочатку розташовуйся, будемо обідати. Ти ж з дороги.
ОЛЕНКА. А чому ви вважаєте, що сподобається?
БОРИСЛАВА. Ну, у нього багато чого є при собі. У нього отут (показує на мочку вуха) діамант вмонтовано, уявляєш? А це ознака належності до крутих. Причому він навіть збирається відкрити власну стоматологію.
ОЛЕНКА. Та такий в мою сторону навіть не гляне!
БОРИСЛАВА. Тобі достатньо буде театрально зиркнути на нього. Ти дивилась на себе у люстерко?
ОЛЕНКА. Мама казали, що частіше, ніж треба.
БОРИСЛАВА. То поверхневим поглядом, без глибокого аналізу. А жінка повинна оцінювати себе в люстерці як золотий виріб – на пробу. Але розуміти при цьому, що чисте золото надто м’яке. Тому завжди треба прикидати, в якому сплаві і в комбінації з діамантом якої огранки воно стане найбільш коштовним і привабливим.
ОЛЕНКА. А мама казали – аби душа красива була.
БОРИСЛАВА. Узнаю сестру-моралістку. Але ж ти вже не в селі, де традиції. Ну ж бо відійди… А тепер покрутись на місці. Спочатку, як вертихвістка. Ну, як на тусовці чи дискотеці. Так, так… А зараз як успішна молода леді на показі мод! Поведи злегка стегном… Поведи на грані вишуканої грайливості, а не як шукачка дешевого кайфу… Та ти ж вилита театральна прима, племіннице! Яка постава, яке відчуття образу! У нас в театрі ти була би поза конкуренцією.
ОЛЕНКА. Якщо чесно, я теж хотіла би як ви, тьотю.
БОРИСЛАВА. Процвітати в злиднях не терпиться?
ОЛЕНКА. Як це – в злиднях?
БОРИСЛАВА. А так, що у твоєї тітки-артистки навіть пристойної мобілки немає. Втім, сьогодні у мене зустріч із палким шанувальником, то, може, він, як скромний металургійний магнат, подарує мені гарний смартфон.
ОЛЕНКА. Він, мабуть, запросить вас до ресторану.
БОРИСЛАВА. Чому так думаєш?
ОЛЕНКА. По тєліку стверджують, що круті в першу чергу запрошують повечеряти.
БОРИСЛАВА. Й справді, в наш час шлях до серця жінки лежить саме через шлунок.
ОЛЕНКА. А ще кажуть, що зараз шлях до серця чоловіка – через його палац за містом.
БОРИСЛАВА. По тєліку, звичайно, видніше, де які околиці. Значить, не випадково Маракута запросив мене відразу до нього в палац.
ОЛЕНКА. Одразу в палац?! І вам не страшно, тьотю, одразу в палац? Там же, мабуть, стільки кімнат, що можна заблукати.
БОРИСЛАВА. Страшно. Якщо врахувати, що він вчора майже освідчився мені.
ОЛЕНКА. Ой, невже?! А чому майже?
БОРИСЛАВА. Ось це й страшно. Тому що завжди може передумати.
ОЛЕНКА. А ви тоді для початку запізніться десь на годинку. По тєліку казали, що це так підігріває чоловіків, що вони потім готові на все, навіть негайно розписатись.
БОРИСЛАВА. Але ж він надішле за мною свій «Мерседес».
ОЛЕНКА. Запізніться на «Мерседес»!
БОРИСЛАВА. Ні, це не той автомобіль, на який запізнюються.
ОЛЕНКА. Пошліться на те, що до вас приїхала родичка.
БОРИСЛАВА (іронічно). Із Верхньої Копиці?
ОЛЕНКА. Та хоч із Канади! Хто там буде докопуватись через моря-океани?
БОРИСЛАВА (з подивом дивиться на Оленку). А ти, бачу, не будеш топтатись на скромному місці. Ти підеш значно далі. (Роздумуючи.) Втім, а що… коли до мене… із Канади… приїхала сестра-мільйонерка, як дві крапельки схожа на мене?
ОЛЕНКА. Круто!
БОРИСЛАВА. Але ще крутіше буде, якщо сестра-мільйонерка приїхала разом із своєю донькою.
ОЛЕНКА. Зі мною?
БОРИСЛАВА. А кращої кандидатури годі й шукати.
ОЛЕНКА. Ой, як цікаво!
БОРИСЛАВА Тоді я, мабуть, точно заявлюсь до Маракути канадською мільйонеркою і перевірю його на серйозність намірів, видавши себе за мою сестру-близнятко.
ОЛЕНКА. А до Маракути поїдете з її донькою?
БОРИСЛАВА. Ні, донька поки що залишиться вдома – доглядати за своєю українською тіткою-актрисою, у якої температура підскочить до кипіння металу в домні.
Оленка починає по-дитячому хникати.
Але я, як канадська мільйонерка, буду пам’ятати про доньку, бо їй теж до лиця саме «Мерседес» разом із палацом за містом…
Затемнення
ДІЯ ДРУГА
Картина четверта
Кімната Френді. Входять Маракута і Борислава. Маракута рукою показує на обстановку.
МАРАКУТА. А це, Бориславочко, кімната мого телепня Френді. Тобто Феді.
БОРИСЛАВА. Ікскьюз, але ж я вам щойно сказала, що я не Бориславочка із України, а її сістер Броніславочка фром Канада.
МАРАКУТА. Єс, єс! Звісно, що Броніславочка не із України.
БОРИСЛАВА. У Броніславочки хай-хай темперече… Висока температура. Тому приїхала я. Щоб повідомити про це нещастя. (Показує на портрет Френді.) Це він?
МАРАКУТА. Батька не нагадує?
БОРИСЛАВА. Як вилитий. Прямо із сті-іл… із сталі.
МАРАКУТА. Якби ж із сталі! А я нот знав, що у Бориславочки є рідна сестра в Канаді.
БОРИСЛАВА. Коли нам з Бориславочкою виповнилося по ту… по два роки, наші батьки дівьост… розлучились, а нас поділили між собою. Я дісталась фадзе… татові, який потім виїхав в Канаду.
МАРАКУТА. Ви з нею так схожі, що не переплутати вас просто неможливо.
БОРИСЛАВА. Розумію вас. Адже ми з нею… мірер твінс. Українською це… е-е… дзеркальні близнята.
МАРАКУТА. Ікск’юз, як це дзеркальні?! Я щось не дуже в цьому аспекті.
БОРИСЛАВА. У неї серце з лівого боку, а у мене з правого. А все інше настільки однакове, що можна дивитись не в дзеркало, а на сестру, щоб взнати, якої ти зовнішності.
МАРАКУТА. Серце ліворуч?
БОРИСЛАВА. Вам це незручно?
МАРАКУТА. Навпаки. Все незвичне в жінках мене якраз приваблює.
БОРИСЛАВА. А якщо серця у жінки взагалі ноу?
МАРАКУТА. Безсердечних зараз стільки, що нічого незвичного.
БОРИСЛАВА. А ви англійською, випадково, не володієте?
МАРАКУТА. Швидше канадською, бо мій англійський дуже специфічний. Але можемо спробувати поспілкуватись.
БОРИСЛАВА (палко). Ноу, ні! Я ж наразі на історичній батьківщині, а не у себе в Канаді. Я хочу чути від вас виключно українську. Це допомагає мені вдосконалювати її.
МАРАКУТА. Окей, Бориславочко. Навіть суржику вживати не буду, хоча це й важко.
БОРИСЛАВА. Видно, ви дуже небайдужі до Бориславочки, якщо весь час називаєте мене нею?
МАРАКУТА. Є таке, є.
БОРИСЛАВА. А ще май сістер казала – ви натякали, що у вашій металургії не вистачає такого діаманта, як вона.
МАРАКУТА. Але ж точно не вистачає.
БОРИСЛАВА. Виходить, Бориславочка може зайняти гідне місце поряд с титаном, кремнієм чи навіть цирконом?
МАРАКУТА. Не гідне, а перше.
БОРИСЛАВА. А чи зможе вона конкурувати з такою потужною галуззю промисловості у вашому серці? Може, вам більше підійшла би яка-небудь синтетична модель на зразок міс юкрейн?
МАРАКУТА. Хіба ж моделі годяться для життя зранку?
БОРИСЛАВА. Значить, ви збираєтесь запропонувати май сістер руку і металургію водночас?
МАРАКУТА. Якщо вона у відповідь свою руку і театр, де вона головна зірка.
БОРИСЛАВА. А вас не обурює, що вона не народна артистка, а лише заслужена?
Входить Френді.
МАРАКУТА. А от і мій Федір.
ФРЕНДІ. Моє вам!
БОРИСЛАВА. Доброго дня, Федоре.
МАРАКУТА. А це – пані Борислава.
БОРИСЛАВА. Броніслава.
МАРАКУТА. Броніслава тобто. Вона щойно із Канади.
ФРЕНДІ. Тоді ще й хелоу!
МАРАКУТА. Ти би привітався, як усі люди. Може, це твоя майбутня… матір.
ФРЕНДІ. Мені ніколи. Я заскочив, щоб права прихопити. (Знаходить у столику права. Виходячи.) Моє вам знову! Тобто гуд бай.
МАРАКУТА (вслід йому). Бачите?
БОРИСЛАВА. І чую.
МАРАКУТА. Як такого надалі залишати без материнської опіки?
БОРИСЛАВА. Аргумент, офкос. Але увай… чому я, а не Бориславочка?
МАРАКУТА. Чому ви? Адже йому все одно, Бориславочка чи Броніславочка, якщо навіть я не в змозі розрізнити вас.
БОРИСЛАВА. Йому би краще Бориславочку в степмадзе. В мачухи тобто.
МАРАКУТА. Чому так вважаєте, цікаво?
БОРИСЛАВА. На відміну від мене, канадської мільйонерки, Бориславочка буде говорити не про гроші, виховуючи вашого Федора, а про театр, мистецтво та інші високі матерії. А це більш корисно для виховання.
МАРАКУТА. Переконливо.
БОРИСЛАВА. Хоча йому вже можна й дружину, яка б цим опікувалась.
МАРАКУТА. А якщо вертихвістка попадеться – уявляєте, що за тандем складеться?
БОРИСЛАВА. Й справді! Йому треба таку дружину, як моя дотер… Елен. Тобто Оленка.
МАРАКУТА. У вас є донька?
БОРИСЛАВА. Їй твенті… двадцять. Вона приїхала зі мною. Фром Канада. І хоче постійно жити ін Юкрейн. У Бориславочки.
МАРАКУТА. Це непоганий варіант.
БОРИСЛАВА. Тим більше, що у Елен характер – метел. Метал.
МАРАКУТА. Кольоровий, сподіваюсь?
БОРИСЛАВА. Офкос, звичайно. Елен буде для вашого Френді краще прокатного стану. Я правильно розумію вашу металургійну текнолоджі?
МАРАКУТА. Давайте познайомимо вашу Елен із моїм Федором?
БОРИСЛАВА. І справимо відразу два весілля, якщо, звичайно, моя сістер погодиться вийти за вас.
МАРАКУТА. От і скажіть своїй сістер, що вся металургія мого серця належить їй, тільки їй!
БОРИСЛАВА. Я то скажу. Але раджу самому освідчитись їй. Так буде надійніше…
Затемнення
Картина п’ята
Кімната Олега. Олег всідається на дивані, дивлячись в газеті програму телепередач.
ОЛЕГ. Так, так, що тут свіжого?.. Ні, про куріпки не будемо, вони занадто дієтичні. О, черговий шок-репортаж від Ольги Гнучкої!
Дзвінок мобільника. Олег відповідає.
Привіт, зубодере! Їдеш до мене із анестезуючою рідиною? Ну, це якраз те, що може освіжити мізки. Пропонуєш ввімкнути «Світське життя»? Я вчора проморгав… А, в запису!
Вважай, що вже ввімкнув. Там про тебе? Та ну?! З якої це трагічної нагоди?
Олег натискує кнопку на телевізійному пульті. На заднику сцени з’являється заставка телепередачі, а на авансцені – телеведуча Ольга Гнучка, Лілі Борщ і Юрась.
ТЕЛЕВЕДУЧА. Моє вам, аматори світського життя!
ОЛЕГ. Що?!
ТЕЛЕВЕДУЧА. Ви знову зі мною, телеведучою Ольгою Гнучкою, на елітній тусовці в нічному клубі «Ля Парі». І знову з самого початку ми натикаємось на епатажну Лілі Борщ, яка, нагадаю, вже встигла розлучитись із Вадимом Соломонським. А тепер поряд з нею вдвічі молодший за нього її новий бой-френд…
ОЛЕГ. Ти, Юрась?!
ТЕЛЕВЕДУЧА. Втім, вперед за сенсацією! Привіт, Лілі!
ЛІЛІ. Хай, Олі!
ТЕЛЕВЕДУЧА. Шановні глядачі, ви звернули увагу на тату, яке проблиснуло із її, вибачайте, сексуального рота?
ЛІЛІ. Це ексклюзив від Юрася.
ОЛЕГ (іронічно). А від кого б ще!
ТЕЛЕВЕДУЧА. Якщо хто ще не в темі, зауважу: Юрась – молода зірка вітчизняної стоматології, про парапсихологічну анестезію якого ходять легенди.
ОЛЕГ. Ну і сюрприз, йо-мойо!
ТЕЛЕВЕДУЧА. Юрасю, це ваш креатив у роті Лілі?
ЮРАСЬ. А чий ще! До речі, в Америці тату на зубах вперше зробив дантист Стів Хеверд, а у нас я.
ЛІЛІ. В натурі, він.
ЮРАСЬ. Ми з Лілі відкриваємо на паях власну стоматологічну клініку.
ЛІЛІ. Виключно для крутих щелеп.
ТЕЛЕВЕДУЧА. Офігеть!
ОЛЕГ. Ще б не офігеть!
ТЕЛЕВЕДУЧА. То ви вже, мабуть, не тільки партнери по щелепам і тату?
ЛІЛІ. Не тільки, звичайно. Ми, може, навіть одружимось. Соломонський – ось тобі мої тридцять два!
ЮРАСЬ. І тату на додачу!
Дзвінок мобільника у Олега, і в цей час Телеведуча, Лілі і Юрась зникають з авансцени.
ОЛЕГ (відповідає). Двері відчинити? Хвилину. (Прибирає звук на телевізорі і йде відчинити двері.)
ЮРАСЬ (входячи). Ну як життя? Світське, звичайно, а не аспірантське?
ОЛЕГ. Прикольніше нікуди.
ЮРАСЬ. Бачив?
ОЛЕГ. Краще б не бачив. (Вимикає телевізор.)
ЮРАСЬ. Ось таке воно, світське життя. Засмоктує, в натурі. От і мене. Завдячуючи візиту Лілі в нашу клініку.
ОЛЕГ. Ні, щоб запропонувати Лілі відвідати свого друга-аспіранта, який вже збирається вициганити у тебе сотку.
ЮРАСЬ. Лілі в общагу? Скажеш ще! Це ж як у бордюр фейсом.
ОЛЕГ. Віту ти теж успішно злив Френді.
ЮРАСЬ. Фатум, рок! Хто ж чекав, що вже з першого стрибка на татамі вони так міцно зійдуться п’ятками?! Але в житті завжди є місце подвигам, тож не знемагай.
ОЛЕГ. Дуже вдячний вам, сер.
ЮРАСЬ. Зате є варіант із канадською мільйонеркою.
ОЛЕГ. Прямо на сцені? Чи в Канаді?
ЮРАСЬ. Не ускладнюй ситуацію! Я не про артистку, а про її племінницю, яка причалила до неї із-за океану.
ОЛЕГ. Племінницю?
ЮРАСЬ. Хризантема ще та, повір! Вона тут буде на артистку вчитись. Але головне, що вона донька тамтешньої мільйонерки. Ну чим тобі не континентально?
У Олега звучить мобільник.
ОЛЕГ. Салют тобі, друже! (Юрасю.) Це Френді. (В мобільник.) Ти вже під общагою? Вчасно під’їхав, ми з Юрасем якраз збираємось дегустувати пиво… У тебе супер-віскі безпосередньо із Шотландії? Ну, так в чому проблема? Швидше пересувайся сюди, кімната три, другий поверх.
ЮРАСЬ. Що він хоче, цей черевик?
ОЛЕГ. У нього мало нездійснених бажань, але щось таки бентежить. І це особисто мене обнадіює. Може, ще якусь копієчку зіб’ю.
ЮРАСЬ. Віта сказала, що для неї зустріч із Френді – як найвищий дан, а то й пхумсе.
ОЛЕГ. Що, що?
ЮРАСЬ. А ще філолог! Не січеш, що таке тхеквондо.
Входить Френді з пакунком.
ФРЕНДІ (вітаючись помахом руки). Моє вам, пацани! (Розгортає пакунок, ставить на стіл пляшку). «Блю лейбел». Купажований, преміум.
ЮРАСЬ. Ну, якщо купажований, то, мабуть, зійде.
ОЛЕГ. А чим тебе так запарило, що так хутко сюди?
ФРЕНДІ. Та дома прямо цирк «Солєй» від предка! Поїхав дахом старий!
ЮРАСЬ. Він що – жонглює бутербродами з маслом знизу?
ФРЕНДІ. Якби ж!
ОЛЕГ. Невже демонструє пхумсе на дроті?
ФРЕНДІ. Він хоче загнати мене в церкву!
ЮРАСЬ. Щоб ти покаявся за перевищення швидкості на «Феррарі»?
ФРЕНДІ. Гірше! Щоб обвінчати мене з донькою канадської мільйонерші.
ЮРАСЬ. Обвінчати?!
ФРЕНДІ. Ну, це якщо я не захищу дисертацію.
ОЛЕГ. Не заздрю тобі, отче, не заздрю.
ЮРАСЬ. А може він понтить – щоб підігріти тебе щодо науки?
ФРЕНДІ. Я б не парився, якби він понтив!
ЮРАСЬ. Схоже, дисертація нікуди від тебе не втече.
ФРЕНДІ. А якщо я на зло йому приведу Віту і скажу, що вже одружився на ній?
ОЛЕГ. Один такий в сусідній країні теж в такий спосіб захищався. Мовляв, не хочу вчитись, а хочу женитись. Правда, це було в п’єсі, а не в житті.
ЮРАСЬ. В житті треба бути ще більш наполегливим щодо женитись. Металургійні магнати іншої мови не розуміють, як відомо.
Олег наливає в чарки.
ОЛЕГ. Ну що – за успіх у протистоянні?
П’ють.
ЮРАСЬ (напружено задумуючись). Втім, є ідея, як легко і просто позбавити тебе тернового вінця.
ФРЕНДІ. От би було офігенно!
ОЛЕГ. Але ж такі ідеї, як відомо, дорого коштують.
ФРЕНДІ. За мною не затримається.
Юрась ходить по кімнаті, вголос роздумуючи.
ЮРАСЬ. Тоді, значить, організовуємо колективну зустрічі – у тебе, Френді. Під виглядом трохи відірватись.
ФРЕНДІ. Взагалі не питання!
ЮРАСЬ. Ну і віскі там, пиво, пристойний загризон…
ФРЕНДІ (квапливо погоджуючись). Окей, окей!
ЮРАСЬ. Я беру на себе доставити цю канадську доньку, з якою тебе хочуть охмурити.
ФРЕНДІ. А вона?..
ЮРАСЬ. Потім зрозумієш. Поки що мотай на вуса. А тобі, Олеже…
ОЛЕГ (перебиває). Само собою.
ЮРАСЬ. Та не само собою, а доведеться побути не самим собою.
ОЛЕГ. Я й без того майже сам не свій. А під віскі й поготів!
ЮРАСЬ. Тут дещо складніше, друже. Тобі доведеться побути Френді. Ти не проти, Френді, щоб заради твого успіху він трохи побув тобою?
ФРЕНДІ. Не питання!
ЮРАСЬ. Але все не так просто, як може показатись. Тобі доведеться побути не просто Олегом, а ще й персональним водієм у цього Френді. Ну, коли він стане тобою, доганяєш?
ФРЕНДІ (подумавши). А-а! А як же Віта?
ЮРАСЬ. А Віту призначимо домробітницею. Але не у тебе, водіям така честь не за посадою. Віта буде домробітницею у нього (показує на Олега), і то поки він тимчасово буде тобою.
ОЛЕГ. Я давно вже змирився з думкою, що у мене буде власна домробітниця.
ЮРАСЬ (Френді). А от ти змирись з тим, що побудеш у цього Френді з великими апетитами не тільки водієм, а ще й бодігардом.
ОЛЕГ (Френді). Тобто будеш не тільки возити моє тіло на «Феррарі», а й охороняти його.
ФРЕНДІ. Усьок.
ОЛЕГ. Тільки дивись – щоб навіть волосинки з моєї голови!
ФРЕНДІ. Все буде без «бе».
ЮРАСЬ. Значить, так. (Змовницьки озирається.) Тс-с. (Френді, притишено.) Випереджуючи твого батька і його ідею обвінчати тебе з донькою канадської мільйонерки, втнемо таке…
Затемнення
Картина шоста
Кімната Френді. Віта порається біля столика з напоями та закусками. Входять Френді, Олег, Юрась і Оленка.
ОЛЕГ (Оленці, статечно, показуючи на кімнату). А це мій скромний куточок для розминки м’язів і мізків.
ЮРАСЬ (Олегу). Кандидатську саме тут пишеш, Френді?
ОЛЕГ. Сорі, але скоріше вона мене пише. (Показує рукою на Віту.) Моя домробітниця Віта може підтвердити.
ОЛЕНКА (Віті). Хай!
ВІТА. Хелоу!
ОЛЕГ (Віті). Як з фуршетом, Вітулю? (Показує на Оленку.) А то місіс Елен щойно із Канади, тож не завадило би перекусити з дороги.
ВІТА. Фуршет практично готовий.
ОЛЕНКА (оглядаючись). Окейно тут у вас. А це що за матрац?
ФРЕНДІ. Це татамі. Для тхеквондо.
ОЛЕГ (показуючи на Френді) На ньому Олег відпрацьовує прийоми. Він мій персональний водій.
ФРЕНДІ (гордо). І бодігард теж.
ОЛЕГ. За сумісництвом. В межах оптимізації побуту. Між іншим, тхеквондо він відпрацьовує теж за сумісництвом – разом із Вітою.
ФРЕНДІ (гордовито). У Віти чорний пояс.
ОЛЕНКА (Віті). Справді блек пояс?
ОЛЕГ. Віто, як щодо декількох прийомчиків разом з Олегом? Щоб гостя переконалась на власні очі.
ВІТА. Без проблем.
ОЛЕГ. Тоді перевдягніться і продемонструйте. Тільки не вдарте фейсом перед закордонною гостею, адже в Канаді знають сенс в тхеквондо.
Френді і Віта виходять у двері ліворуч – перевдягатися.
ЮРАСЬ (потираючи руки біля столика з наїдками). Круто живемо, Френді!
ОЛЕГ. Куди ж від багатого предка дінешся?!
ЮРАСЬ. І на столику у тебе оригінально, і персональний водій з ірокезом. Навіть домробітниця з чорним поясом.
ОЛЕНКА. І дисертейшен, мабуть, окей?
ЮРАСЬ (Оленці). У його дисертейшен такий глибокий зміст, що й дна не видно.
ОЛЕНКА (Олегу). А про що вона, твоя дисертейшен?
ОЛЕГ (невизначено розводячи руками). Ну, про високі матерії, які, втім, не туди (показує кудись вгору та вбік), а навпаки (показує вниз). Тема така, що туди.
ЮРАСЬ. Елен, більше жодного питання про дисертейшен, бо якщо Френді почне пояснювати в деталях, запізнишся на свій літак в Онтаріо.
ОЛЕНКА. Ікскьюз, але я залишаюсь в Україні.
ОЛЕГ. Невже?! І надовго?
ЮРАСЬ. Ми встигнемо скуштувати шампанського?
ОЛЕНКА. Я залишаюсь фореве… назавжди. Буду жити у тьоті. І поступати в театральний.
ЮРАСЬ. Правильно. Виходити заміж треба на історичній батьківщині.
ОЛЕГ. Грати на сцені теж.
ЮРАСЬ. А то женихів-мільйонерів, як ось Френді (показує на Олега), у нас чомусь значно більше, ніж наречених-мільйонерок.
ОЛЕНКА. І не називайте мене більше Елен. Відтепер я назавжди Оленка.
У Юрася звучить мобільник.
ЮРАСЬ (в мобільник). Лілі, я у Френді, приймаємо поважних закордонних гостей… То що? Коли?.. Невже?…
Юрась відходить в бік, налаштовуючись на більш тривалу розмову. Олег і Оленка залишаються одні.
ОЛЕГ. Як я заздрю Канаді, міс Елен!
ОЛЕНКА. Оленка.
ОЛЕГ (поправляється). Міс Оленка.
ОЛЕНКА. Я вже не міс.
ОЛЕГ. Ти вже заміжня?
ОЛЕНКА. Ноу, звичайно. Просто я тепер пані, тому що в Україні. У вас, здається, так звертаються до молодих жінок?
ОЛЕГ. Тільки в аспірантських колах, на жаль. А взагалі хто як. Від «жінка» включно до «женщіна» або навіть «дамочка». Але переважно – «гей ти»!
ОЛЕНКА. Гей?
ОЛЕГ. А що тебе дивує? Між іншим, якщо чемно – «гей ви»!
ОЛЕНКА. Кучеряво у вас це, офкос.
ОЛЕГ. Зате у вас там все надто спрощено: якщо незаміжня, то міс, а якщо заміжня, то місіс.
ОЛЕНКА. А хіба це погано, що спрощено?
ОЛЕГ. Це позбавляє прекрасну стать певної загадковості. Адже бачить чоловік кльову жіночку чи женщіну і не знає, варто підвалити до неї чи вона вже пропаще заміжня. І їй теж приємно, що він морочить собі голову, розгадуючи, в якому вона статусі.
ОЛЕНКА. До речі, а твоя дисертейшен про високі матерії в металургії, мабуть?
ОЛЕГ. Не тільки. В других галузях промисловості теж. І не тільки промисловості, а й побуту – всюди, де вживаються специфічні вислови.
ОЛЕНКА. Як це – специфічні?
ОЛЕГ. Ну, включаючи міцніше за сталь. Тому моя дисертейшен саме про ненормативну лексику і сленг. Досить чавуну та сплавів в нашій кольорово-металургійній сім’ї! Пора і гостре слово додати. В науковому аспекті, звичайно.
ОЛЕНКА. Яка просунута у тебе тема!
ОЛЕГ. І не кажи! Причому настільки просунута, що от стою поряд із тобою, і ні щоб сказати – яка файна дівчина, – так натомість напрошується стільки лексичних конструкцій, що просто жах.
ОЛЕНКА. Цікаво було б почути, який саме жах.
ОЛЕГ. Ну, наприклад, можна було б сказати – яка обалдєнна чувіха. Або – ніштяк собі канадійка! І що в таку кльову герлу можно втріскатись з напівоберту…
ОЛЕНКА. Який класний жах!
ОЛЕГ. І це ще не все!
ОЛЕНКА. Я готова слухати цю чудову українську й далі.
ОЛЕГ. Ні, хорошого потрошку. А то й мізки задимлять передчасно.
ОЛЕНКА. Не задимлять!
ОЛЕГ. Тепер ти розумієш, чому я віддав перевагу не чавуну чи там кольоровим сплавам, а специфічній лексиці?
ОЛЕНКА. Розумію.
ОЛЕГ. А правда, що тебе хочуть обвінчати з якимось крутим?
ОЛЕНКА. Мене?
ОЛЕГ. Ну, не мене ж. Я би знав, якби мене.
ОЛЕНКА. Вперше чую.
ОЛЕГ. Правда?
ОЛЕНКА. Та хай мене покрасять, якщо гоню понти.
ОЛЕГ. О-о! Це в Канаді такий крутий сленг?
ОЛЕНКА. Це я в перекладі з канадської, але, мабуть, не дуже точно, я ж експромтом.
ОЛЕГ. У нас би сказали – без базару.
ОЛЕНКА. Без базару? Треба запам’ятати.
ОЛЕГ. Краще скажи без канадського сленгу, чи правда, що вперше чуєш щодо обвінчати?
ОЛЕНКА. Чиста українська правда.
ОЛЕГ. От фраєр цей фазер!
ОЛЕНКА. Ти про кого?
ОЛЕГ. Про одного батька-шантажиста, який запустив інфу, що тебе можуть обвінчати з його мажором.
ОЛЕНКА. А ти хіба не… мажор?
ОЛЕГ. Я?
ОЛЕНКА. Ну, не твій же водій Олег?
ОЛЕГ. А-а! Ну, якщо я і мажор, то просунутий. Тобто нетиповий.
ОЛЕНКА. Я теж нетипова донька канадської мільйонерки.
ОЛЕГ. Правда?
ОЛЕНКА. Без базару.
ОЛЕГ. Радий був би переконатись.
ОЛЕНКА. А за чим затримка?
ОЛЕГ. За фазером. Бо дістав вже: то одружуйся вигідно, то дисертейшен захищай!
ОЛЕНКА. І що далі? Поділись досвідом, а то у мене теж не все окейно з мамою. Та й із тітонькою теж.
ОЛЕГ. Я ж рішучий, щоб знала, тому…
ОЛЕНКА. Я теж хочу бути такою.
ОЛЕГ. Тому в піку крутому фазеру візьму і переберусь в студентсько-аспірантський гуртожиток.
ОЛЕНКА. Я би теж взяла и перебралась.
ОЛЕГ. Правда?
ОЛЕНКА. Але ж куди? Дисертейшен я не пишу, заміж вигідно не збираюсь…
ОЛЕГ. Можу слівце замовити щодо гуртожитку. В крайньому разі поставимо розкладачку в кімнаті, яку мені виділять.
ОЛЕНКА. А виділять?
ОЛЕГ. Якщо скажу, що ти моя дружина, то звісно.
ОЛЕНКА. Фіктивний шлюб буде?
ОЛЕГ. А хто запідозрить, що не справжній?
ОЛЕНКА. Чому ти так думаєш?
ОЛЕГ. Тому що ти така класна, що не одружитись на тобі може тільки повний і остаточний бовдур.
ОЛЕНКА. А ти себе таким не вважаєш?
ОЛЕГ. Вважав до того моменту, поки й не побачив тебе…
З’являються одягнені в білу уніформу Віта і Френді. Віта підперезана чорним поясом, Френді – жовтим.
ОЛЕГ. О, які пояси!
ОЛЕНКА. Вері, вері круто!
ОЛЕГ (до Віти і Френді). Ну, якщо вері, тоді спеціально для Елен, пардон – Оленки продемонструйте верек. (Оленці.) Верек – це нанесення ударів у стрибку.
ВІТА. Ні, якщо у стрибку – то це тукі. А верек – розбивання твердих предметів руками і ногами.
ОЛЕГ. Пхумсе теж не забудьте. (Юрасю.) Гей ти, закінчуй телефонні теревені! Зараз буде демонстрація вереку, тукі і навіть пхумсе. (Віті та Френді, широким жестом.) Прошу на татамі!
Віта і Френді під музику починають демонструвати прийоми тхеквондо, супроводжуючи їх бойовими вигуками «Кіай! Кіай!». Олег і Юрась підбадьорюють вигуками схвалення. Оленка у захопленні аплодує.
Затемнення
Картина сьома
Борислава у себе в квартирі прибирається – видно, що вона недавно проснулась. Звучить мобільник.
БОРИСЛАВА. Алло? Рада чути тебе, Гришо! Що металургійного трапилось, що на світанку телефонуєш? Вже одинадцята?! Та для артистки це як шоста! Варто прокидатися, бо є приємна новина? І ти її хочеш повідомити мені персонально? Хто тобі відповідає моїм голосом? Все ще не віриш, що Броніслава поїхала у свою Канаду?.. Де у мене серце? Боюсь розчарувати, але в традиційному місці. А приємна новина, мабуть, для серця праворуч? Адресою не помиляєшся? Тоді чекаю. Ти вже за дверима? Ач який швидкий! Тоді відчиняю… (Вимикає мобільник і йде відчинити двері.)
Входить Маракута з червоною трояндою на довгому стеблі і стопкою газет, складених на кшталт букета. На Маракуті піджак, штани, сорочка, краватка і туфлі – в різних кольорах.
БОРИСЛАВА. Який ти сьогодні різнобарвний, Гришо! Прямо як твоя улюблена кольорова металургія.
МАРАКУТА. Це такий у нас дрес-код, сонечко. Він повинен відображати виробничу специфіку. Я так одягаюся тільки в урочисті моменти.
БОРИСЛАВА (показуючи на троянду). Одна-єдина троянда теж входить в урочистий дрес-код?
МАРАКУТА (простягаючи троянду). Ні, це не від металургії. Це тобі особисто від мене, незрівнянна Бро… Бо…
БОРИСЛАВА. Борислава.
МАРАКУТА. Вибачай, я хвилююсь. (Простягає стопку газет.) Це теж тобі.
БОРИСЛАВА. А от букет із газет мені ще ніхто не дарував.
МАРАКУТА. Я й сам вперше…
БОРИСЛАВА. Що ж, красно дякую. Буде що почитати на пенсії.
МАРАКУТА. Не сумніваюсь, що збережеш ці газети на все життя.
БОРИСЛАВА. Ну, якщо хтось зберігає книги, то чому б не газети? Сподіваюсь, ти мені будеш дарувати їх регулярно, і я навіть зможу завести підшивку. (У Борислави звучить мобільник.) Вибачай, це Оленка. Слухаю, золотце ти моє канадійське… Де ти? В гостях, у Френді? Так рано? А що ви там робите? Обговорюєте його дисертацію. Це добре. Але не затримуйся, домовились?
МАРАКУТА. Бачиш, мій мажор нарешті взявся за дисертацію. А якби у нього з’явилася ще й вимоглива мати, то й докторську захистив би.
БОРИСЛАВА. Йому би вже дружину, яка би замінила матінку.
МАРАКУТА. Це само собою. Тим більше, що вони з вашою Елен вже, здається, порозумілися.
Втім, про них потім, а зараз краще про букет із газет. Розгорни, будь ласка.
Борислава з іронічним виглядом принюхується до букету із газет.
БОРИСЛАВА (розгортаючи). Як гарно пахнуть! Куди тим трояндам!
МАРАКУТА. А ще краще читаються. Особливо на першій сторінці.
Борислава придивляється і, вражена, розгублено читає вголос.
БОРИСЛАВА. Указ… Присвоїти Бориславі Сергіївні Завальнюк звання народної артистки…
(Бере другу газету.) Присвоїти Бориславі Завальнюк… (Бере третю.) Завальнюк… Завал!
МАРАКУТА. Згоден – завал. Точніше – зорепад!
БОРИСЛАВА (знову читає). Присвоїти… Бориславі Завальнюк… народної артистки… Не може бути!
МАРАКУТА. Може, як бачиш.
БОРИСЛАВА. Газети ж ще й як брешуть…
МАРАКУТА. Але ж бувають і виключення. Здається, це саме той випадок.
БОРИСЛАВА. А чому тоді в нашому театральному тераріумі, де про таке за півроку взнають, ніхто й півслова?
МАРАКУТА. Не встигли, мабуть. Зараз же темпи!
БОРИСЛАВА. До того ж звання народної дають тільки через десять років після заслуженої, а у мене лише дев’ять.
МАРАКУТА. Час вимагає нагороджувати в ногу з ним. А то й випереджати його. До того ж хіба ти не заслуговуєш, Бро?…
БОРИСЛАВА. Бо.
МАРАКУТА. Вибачай, хвилююсь. Так що все дуже об’єктивно, і газети наважились надрукувати щиру правду.
БОРИСЛАВА. А як ти взнав, що наважились?
МАРАКУТА. Мені ж зранку кладуть на стіл свіжі газети. Адже треба відслідковувати, що там фантазують про економіку в нашому уряді.
БОРИСЛАВА (милується газетним букетом). Букет й справді дуже коштовний.
МАРАКУТА. А тепер дозволь мені відчинити твої двері?
БОРИСЛАВА. Куди – в спальню?
МАРАКУТА. Я не люблю випереджати події.
БОРИСЛАВА. Це прикрашає чоловіків, звичайно. Але чомусь рідко.
МАРАКУТА. Я про вхідні двері.
БОРИСЛАВА. Зазвичай жінки їх відкривають, щоб випровадити чи впустити. Чи ти хочеш відчути себе як вдома?
МАРАКУТА. Я би не проти, звичайно.
БОРИСЛАВА. Тоді як я можу відмовити – особливо після букету без газетної брехні?
Маракута відчиняє двері і приймає там величезний букет квітів, комусь говорить «Ви вільні, чекайте на мій дзвінок…» і з пристуком замикає двері. Потім стає на коліна і протягає букет Бориславі.
Прийми від усього розпеченого металургійного серця!
Борислава бере букет, нюхає.
БОРИСЛАВА. Я з самого початку відчувала, що воно у тебе не залізне, а кольорове!
МАРАКУТА. А зараз там майже вся таблиця Мєндєлєєва!
БОРИСЛАВА. І ти під її тягарем опустився на коліна?
МАРАКУТА. Ні, там не вистачає ще чогось на кшталт рідкісноземельного!
БОРИСЛАВА. А я думала – неземного.
МАРАКУТА. Я ж металург, Бро… Бо… Бориславочко, людина професійно приземлена. І тільки ти одна на світі можеш допомогти мені злетіти!
БОРИСЛАВА. Тобі допомогти піднятися для старту?
МАРАКУТА. Ні, я не піднімусь, поки ти не даси згоду…
БОРИСЛАВА. Згоду на що?
МАРАКУТА. Поповнити в моєму серці таблицю Мєнделєєва, де не вистачає лише такого рідкісноземельного елементу, яким є ти, Славочко! Неземного елементу!
У Борислави звучить мобільник.
БОРИСЛАВА. І Маргоша ось зрання. Мабуть, хоче розказати, як в театрі сприйняли звістку про народну. (Маракуті.) Гришо, ти ще постій на колінах, це так приємно. Адже зараз тільки на сцені у виставах чоловіки стають на коліна перед жінками, а от в житті!
МАРАКУТА. Я не піднімусь, поки й не почую, що!..
БОРИСЛАВА (перебиває). Почуєш, обов’язково почуєш. (В телефон.) Що трапилось, Маргошо, чого на світанку в усі дзвони? А-а, мені народну дали… Вдячна за твої палкі вітання… Всі дуже раді незважаючи на… На що незважаючи, цікаво? Що металургійний магнат Маракута купив мені це високе звання, на яке я заслуговую як ніхто в театрі? Ну, як ніхто – з цим ще можна погодитись. А от що купив – то не в крамницях же їх продають. Добре, зв’яжемось пізніше, а то тут у мене така мізансцена, що вам там усім і не снилося… (Вимикає мобільник. Маракуті.) Гришо, невже народ неправду каже?
МАРАКУТА. Звісно, що правду. Ти ж, Бориславочко, й справді як ніхто заслуговуєш на це високе звання.
БОРИСЛАВА. Хто ж це заперечує, Гришо? Я про інше – що купив?
МАРАКУТА. Як таке тільки могло прийти їм в голову?! Хоча ради тебе, Бориславочко, купив би все що завгодно!
БОРИСЛАВА. Навіть згоду на одруження?
МАРАКУТА. Ні, таке тільки благаючи на колінах!
БОРИСЛАВА. А це так театрально, коли на колінах, – відмовити просто неможливо.
МАРАКУТА. То згодна, значить?
БОРИСЛАВА. І хоча це театрально, але не той випадок, коли грають якусь роль, крім закоханої. Тому я.. Я згодна, Гришо, згодна!
Борислава простягає руки Маракуті, допомагаючи йому піднятись. Вони обіймаються і цілуються.
Затемнення
Картина восьма
Сценка біля стовпа з годинником – традиційного місця зустрічі закоханих. Чекаючи на Оленку, Олег нервово поглядає на годинник на стовпі. Підбігає Оленка, вони цілуються.
ОЛЕГ. Ну, нарешті! А то я вже боявся, що не прийдеш.
ОЛЕНКА. Ти здатен боятися?
ОЛЕГ. Вперше в житті.
ОЛЕНКА. А якщо наступного разу я теж запізнюся?
ОЛЕГ. Хочеш перетворити мене на боягуза?
ОЛЕНКА. Хочу, щоб ти мужньо сприймав це.
ОЛЕГ. А може, краще мене не випробувати?
ОЛЕНКА. Боюсь, що не вийде. Я ж така, як усі жінки.
ОЛЕГ. Якби як усі, я би не боявся.
ОЛЕНКА. Тоді, мабуть, тобі доведеться осміліти.
ОЛЕГ. А що за інтрига у тебе в очах? Чому так загадково посміхаєшся?
ОЛЕНКА. Ну так ситуація ж!..
ОЛЕГ. У тебе гарна новина, мабуть?
ОЛЕНКА. Почати з гарної чи ще кращої?
ОЛЕГ. Починай з будь-якої, я сміливо витримаю.
ОЛЕНКА. Невже батько тобі нічого не сказав?
ОЛЕГ (мнеться). У мене з ним останнім часом дуже складні стосунки. Ми майже не розмовляємо.
ОЛЕНКА. Йому ніколи, мабуть. (Значимо.) Так от – він одружується на моїй тьоті Славі!
ОЛЕГ (дуже здивовано). Як одружується?!
ОЛЕНКА. Як зазвичай металургійні магнати. Із неабияким розмахом.
ОЛЕГ. Із неабияким?
ОЛЕНКА. Тьотя кажуть, що у них все буде, як у всіх. Спочатку вони розпишуться, потім весілля на чотириста персон, включаючи театральну трупу в повному складі…
ОЛЕГ (жорстко). Ніяких чотириста персон. Буде лише триста дев’яносто дев’ять!
ОЛЕНКА (здивовано). Чому це? Навіщо псувати таку прекрасну цифру?
ОЛЕГ (рішуче і майже пафосно). Співчуваю цій цифрі, але моєї руки з келихом шампанського вона не дорахується!
У Оленки звучить мобільний телефон.
ОЛЕНКА. Це тьотя Слава. (В мобільник.) Де я? Поряд з Френді… Обговорюємо його дисертейшен про ненормативну лексику. Це допомагає мені швидше адаптуватись до вуличного спілкування в Україні… Ви поговорили з Маракутою? І що? Він зараз зателефонує Френді? Добре, успіхів вам і нам!
ОЛЕГ. Він збирається мені зателефонувати?! Не дочекається! (Демонстративно вимикає свій мобільник.) Я майже не розмовляв з ним останнім часом, а тепер і поготів.
ОЛЕНКА. А що не так?
ОЛЕГ. Та як з таким фазером можна мати справу?! То він одружує мене на комусь, то раптом сам жениться, хоча ще вчора вважав усіх жінок інтриганками, які посягають на його улюблену металургію!
У Оленки знову звучить мобільник.
ОЛЕНКА. Слухаю, тьотю… Чекаєте на нас? А хіба він вже зателефонував Френді?.. Ні, я не чула, тому що Френді вимкнув мобільник… Та поряд я з ним, поряд! Ні, з вухами у мене все в порядку. Добре, зараз запитаю… (Олегу.) Тьотя Слава кажуть, що твій фазер начебто зателефонував тобі.
ОЛЕГ. Мені?
ОЛЕНКА. Ну, не мені ж.
ОЛЕГ (іронічно хмикнувши). Ти ж бачиш, який він у мене кадр – не встиг розписатись, а вже обманює майбутню дружину та ще й народну артистку! От артист!
ОЛЕНКА. А може, ввімкнеш мобільник, а то незручно якось. Може, вони вдвох хочуть якнайкраще?
ОЛЕГ. Та куди вже краще, йопересете!
ОЛЕНКА. А що це – йопересете?
ОЛЕГ. Це вже краще нікуди. Але як би навпаки.
ОЛЕНКА. Тьотя точно хоче не йопересете, а навпаки.
У Оленки звучить мобільник.
ОЛЕНКА. Знову вона. (В мобільник.) Чого затримуємося? Як це він при тобі знову говорив з ним, якщо у Френді мобільник все ще вимкнений?!.. Та точно, ви там перевірте… Добре, ми поспішимо.
ОЛЕГ. Я так і знав!
ОЛЕНКА. Що знав?
ОЛЕГ. Що він зателефонував Олегові, моєму водію! Щоб той передав мені.
ОЛЕНКА. Тож краще ввімкнути телефон.
ОЛЕГ (нервуючи). Все значно складніше, Елен.
ОЛЕНКА. Ти й справді чомусь нервуєш.
ОЛЕГ. Як тут бути спокійним, коли питання – чути чи не чути? Фазера, маю на увазі.
ОЛЕНКА. Але ж ми домовились, що попри все…
ОЛЕГ. І щоб там не відбулося!
ОЛЕНКА. І щоб там!
Засміявшись, вони цілуються.
ОЛЕГ. Тоді теж скажу гарну новину. Фазер, звичайно, телефонував моєму водію в надії, що той передасть мені, а я не витримаю і похитнусь.
ОЛЕНКА. Чого не витримаєш?
ОЛЕГ. Тримайся міцніше, зараз скажу.
ОЛЕНКА (хапаючись за руку Олега). Тримаюсь!
ОЛЕГ. Я ж зрікся його!
ОЛЕНКА. Як зрікся? Кого?
ОЛЕГ. Ну не водія ж! Фазера зрікся!
ОЛЕНКА. Батька рідного?!
ОЛЕГ. Я його зрікся не як батька, а як металургійного магната, який із корисливих мотивів намагається одружити мене на доньці аптечного короля Віті. Бо коли я побачив тебе, то сказав сам собі: краще залишусь філологічним жебраком, ніж буду примножувати сімейні капітали в такий мерзенний спосіб!
ОЛЕНКА (цілує Олега). Який ти молодець!
ОЛЕГ. А ти підеш за мене, тепер вже трохи багатшого за церковного щура?
ОЛЕНКА. Якби ти був навіть трохи бідніше за нього, я би пішла. Чи, може, спочатку заглянемо до них, тьотя Слава ж хвилюються?
У Оленки звучить мобільник.
А ось і вона, легка на спомин. (В мобільник.) Що?! Як Френді прийшов?! Ось же він, поряд зі мною! (Олегу.) Не розумію, що відбувається!
ОЛЕГ. То, мабуть, мій водій Олег прийшов сказати, що не додзвонився до мене.
ОЛЕНКА (в мобільник). То водій Олег, а не Френді… Як справжній Френді?!
ОЛЕГ. Значить, фазер вже усиновив Олега і навіть назвав його Френді – в піку мені. Цього й треба було чекати.
ОЛЕНКА. Усиновив? (В мобільник.) Я зараз передзвоню тобі, тьотю. (Вимикає мобільник.) Що значить – усиновив?
ОЛЕГ. Я завжди був у нього фактично позаштатним сином. Він любив мене менше за будь-який кольоровий метал із таблиці Мєндєлєєва.
ОЛЕНКА. Ну і нехай залишається зі своїми кольоровими металами! А я в будь-якому випадку залишусь з тобою.
ОЛЕГ. Правда?!
ОЛЕНКА. От тільки тьотю Славу жалко. Вона ж так хотіла віддати мене саме за тебе – як за справжнього Френді. А тепер, бач, твій водій замість тебе. Ну і кльово ж, погодься?!
ОЛЕГ. За мене як справжнього?
ОЛЕНКА. Оце і є та краща за йопересете звістка, про яку я не встигла розповісти.
ОЛЕГ. Шкода, що ти почала не з неї.
ОЛЕНКА. Шкода. Це було б так класно! Правда, потім я теж збиралась зізнатись в дечому…
У Оленки звучить мобільник.
ОЛЕНКА. Що ви таке кажете, тьотю?! Френді прийшов із Вітою?
ОЛЕГ. Ну це вже точно йопересете! Втім, навіть краще за йопересете, адже він, Олег, – справжній Френді.
ОЛЕНКА (в мобільник). Краще є куди, тьотю, бо він там, у вас, точно справжній Френді, як каже Френді! (Осікається.) Ой, як справжній?! Я вкінець заплуталась!
ОЛЕГ. Справжній, бо хоче одружитись на Віті.
ОЛЕНКА (в мобільник). Він там у вас справжній тому, що хоче одружитись на Віті… Нічого не розумію!
ОЛЕГ. Дай мобільник, я поясню тьоті. (Бере мобільник.) Алло, тьотю Славо, мене звати Олег, а не Френді, як вважає Елен… Оленка. Цим Френді я був донедавна, та й то вимушено… Ну, ми з тим Френді, який біля вас там, таку гру затіяли. Жарт такий, хоча вийшло, що не до жартів тепер…Спросіть у Олега… тобто у Френді, він пояснить вам… (Простягає Оленці мобільник.) На, тьотя Слава вимагає тебе…
ОЛЕНКА. Алло… (Слухає.) Я й сама нічого не розумію, тьотю.
ОЛЕГ. Я зараз тобі все поясню…
ОЛЕНКА. Френді каже, що він все пояснить зараз…
ОЛЕГ (підказує). Не Френді, а Олег.
ОЛЕНКА (в мобільник). Тобто не Френді, а Олег.
ОЛЕГ. Я тепер вже знову Олег. Справжній.
ОЛЕНКА (в мобільник). Він вже знову Олег. Та не хвилюйтеся, тьотю, він буде казати тільки правду, але як справжній Олег.
ОЛЕГ (підказує). І нічого крім правди.
ОЛЕНКА (в мобільник). І нічого, крім справжньої правди… Я одразу передзвоню тобі, добре?
Невеличка напружена пауза.
ОЛЕГ (виправдовуючись). Я й справді Олег.
Оленка розводить руками, намагаючись усвідомити почуте.
ОЛЕНКА. А може, йти туди вже не варто?
ОЛЕГ. Якраз навпаки – варто. Схоже, що там буде подвійне весілля.
ОЛЕНКА. Подвійне?
ОЛЕГ. Навіть не сумніваюсь.
ОЛЕНКА. Не сумніваєшся вже як Олег чи ще як Френді?
ОЛЕГ. Забудь про Френді, будь ласка.
ОЛЕНКА. А ти навзаєм забудь про Елен.
ОЛЕГ (здивовано). А чому про Елен?
ОЛЕНКА. Зараз розкажу. Але спочатку поясни про ваш жарт.
ОЛЕГ. Ну, ми домовились виручити Френді… Щоб Маракута не зміг одружити його на доньці канадської мільйонерки. Тобто на тобі. Адже Френді вже припала до душі Віта, хоча вона й донька аптечного короля. І тоді Юрась придумав сценарій…
ОЛЕНКА. Юрась вміє заговорити зуби. Недарма ж я попереджала тьотю Славу. Хоча й тьотя Слава теж вміє нафантазувати.
ОЛЕГ. А потім запланований сценарій, на щастя, зламався.
ОЛЕНКА. А що не так пішло?
ОЛЕГ. Хто ж знав, що ти з першої миті мені сподобаєшся!
ОЛЕНКА. А ти мені.
ОЛЕГ. Звісно, треба було вчасно зупинити цей спектакль…
ОЛЕНКА. Я теж не наважилась тобі зізнатись, що зовсім не донька канадської мільйонерки.
ОЛЕГ. Не донька?! (Радісно.) Невже?!
ОЛЕНКА. І навіть не Елен, як це не прикро.
ОЛЕГ. Та нехай би й не Елен – аби тільки без клятих мільйонів!
ОЛЕНКА. Навіть практично без копія! Це тьотя Слава придумала, що я начебто донька її сестри – мільйонерки із Канади. Тьоті Славі в такий спосіб захотілося перевірити почуття металургійного магната, зігравши роль її вигаданої сестри… А насправді я із села Верхня Копиця, а моє справжнє ім’я – Оленка.
ОЛЕГ. Оленка?! Та це ж майже Елен, тільки без мільйонів.
ОЛЕНКА. Тебе це дуже засмучує?
ОЛЕГ. Навпаки! Ще ніколи відсутність мільйонів так не надихала мене!
ОЛЕНКА. Справжня комедія, правда?
ОЛЕГ. Головне, що не трагедія!
ОЛЕНКА. Хоча трагедія може бути, якщо підемо поздоровити тьотю. Вона ж мріяла віддати мене за крутого.
ОЛЕГ. Тоді неодмінно треба піти. Бо Маракута може відмовити Френді відносно Віти. А тоді вже почнеться трагікомедія, бо вони візьмуться за тебе.
ОЛЕНКА. Варто піти, вважаєш?
ОЛЕГ. А що нам втрачати, крім їхніх оплесків?
ОЛЕНКА. Вони нам зааплодують, вважаєш?
ОЛЕГ. Неодмінно. Але тільки в тому випадку, якщо почують, що ми з тобою одружуємося. Тільки це може зупинити металургійного магната.
ОЛЕНКА. Тоді нехай це почують.
ОЛЕГ. І цим ми лише допоможемо Френді одружитись на Віті. Бо його батько-магнат вже не зможе наполягати на тобі. Та й твоя тьотя теж.
ОЛЕНКА. І нехай! Ми ж не егоїсти, правильно?
ОЛЕГ. Це магнати егоїсти, бо гребуть. А от ми ще ті альтруїсти, бо нам загрібати нічого! Тож завдячуючи нам магнату нічого не залишиться, як водночас зіграти два весілля. А це неабияка економія, що не може не втішити Маракуту. А для нас це зайвий плюс!
ОЛЕНКА. А ми економити на весіллі будемо?
ОЛЕГ. Ясний перець, що ні! Гульнемо на всю аспірантську стипендію!
ОЛЕНКА. Уявляю цей шалений розмах! Але відступати нікуди – позаду Елен і Френді.
ОЛЕГ. Зате попереду Оленка і Олег!
ОЛЕНКА. А також Олег і Оленка!
ОЛЕГ. А вже потім всі інші!
ОЛЕНКА. І все інше!
ОЛЕГ. Тож вперед у відоме невідоме?
ОЛЕНКА. Тільки вперед!
Радісно підстрибуючи, Олег і Оленка прямують на вихід, призупиняючись, щоб поцілуватись.
Завіса
