Надаємо ексклюзивну публікацію щодо перебігу постановки п’єси “Деталізація” та участі у ній драматурга Дмитра Тернового на території ФРН.
Стаття з’явилася у друкованому вигляді у виданні “Theater heute” і доступна німецькою читачам цього журналу.
Франц Вілле (критик)
“Мрія про Майдан”
журнал
“Theater heute” , видання за серпень-вересень 2014 року.
Не зважаючи на всю багатогранність українського театру, тут, у Німеччині, він залишається практично невідомим. Ми ледве не проґавили такого драматурга як Дмитро Терновий, який у своїй п’єсі «Деталізація» (п’єса у повному обсязі додається до цього випуску журналу) таємничим чином обігнав дійсність, передбачивши події на Майдані.
«Предметне життя для п’яти акторів», як написано у підзаголовку «Деталізації» Дмитра Тернового, закінчується для героїні Олени, на нещастя, якраз дуже предметно: вона гине від удару каменем у голову. І хоча камінь влітає у вікно невипадково, він міг би так само й пролетіти повз неї — Олені на кінець п’єси просто не пощастило.
З виходом «Деталізації» ледь не сталася схожа історія. П’єсу було створено 2012 року, в ній дуже змістовно говориться про розбите життя в Україні після Помаранчевої Революції, але не лише про це. Таємничим чином вона передрікає події на київському Майдані, до дивних деталей, до участі снайперів. І притому вона сама ледь не пролетіла повз театр. Мало не загасла у приватному театрі на 50 глядачів. І це притому, що вона демонструє просто-таки пророчий дар. Лише пара випадковостей і європейський драматургічний конкурс вивели її на орбіту – на Захід.
Життя на гойдалках
Дмитро Терновий народився 1969 року й живе разом із дружиною та донькою у Харкові, на сході України. Здобувши філологічну освіту, він працював журналістом з 1992 по 2010 рік – не у царині значної політичної аналітики, а швидше у сірій повсякденності економічних новин. Будучи кореспондентом інформаційного агентства, він повинен був описувати факти, й тут, загалом не виникало проблем з цензурою. Але, як він говорить, з того часу, як Янукович посів президентство, довелося б висвітлювати заяви політиків, у яких не залишалося ані іскорки правди. З тих часів він куди більш охоче заробляє свій хліб консалтингом.
Він говорить, що Євромайдан був його мрією: «аби люди піднялися за свої права і за свою гідність, тому що українці дуже вже терплячі». Проте на початку червня у німецькому місті Карлсруе він, зі зрозумілих причин, не виглядає особливо щасливим або повним надій. Швидше блідим і стомленим: «Ми вже півроку живемо ніби на величезних гойдалках. То гарні новини, то погані – це дуже складно витримувати психологічно. Спочатку головним питанням було, як усе закінчиться у Києві, потім – чи введе Путін війська до України чи ні. І це триває й наразі. А Харків знаходиться за сорок кілометрів від російсько-українського кордону».
Ситуація у його місті все ж цілковито інша, ніж у Донецьку чи Луганську. «У Харкові теж був свій Майдан, важкі зіткнення, поранені. Україна – держава молода, вона відокремилася від Радянського Союзу лише 23 роки тому. Багато людей, особливо літніх, не можуть позбутися своїх радянських переконань, і налаштовані відповідним чином. Тому російській пропаганді легко грати на їхніх почуттях. Та є й багато інших. Прозахідні настрої властиві, в першу чергу, молодим, освіченим, рухливим людям, які вже познайомилися з Європою і для яких відкрите суспільство означає перспективи», — пояснює він.
Чому він і його родина не емігрували на Захід? «Багато наших друзів і знайомих покинули країну, але ми цілковито усвідомлено вирішили, що кожен повинен на своєму місці намагатися поступово змінювати ситуацію на краще. Вперше ми пошкодували про своє рішення, коли до влади прийшов Янукович. Тоді ми думали, що тут вже не буде позитивних змін. Але наразі з’явилася нова надія. Більше, ніж надія. Насправді, немає сумнівів, що тепер усе розвиватиметься у правильному напрямку». Потрібно лише мати терпіння, «тому що, це питання зміни менталітету».
Дорогі сусіди Євросоюзу
Українцям, між іншим, зовсім не просто отримати шенгенську візу. Хто хоч раз запрошував друзів або знайомих з Києва у гості, знає цю процедуру. Потрібно вислати чітко сформульоване запрошення, потрібно дати поручительство, що ви берете на себе витрати на перебування, або повинно бути доведено, що гість має гроші на банківському рахунку. З цими документами запрошений іде до німецького консульства у Києві, і в кращому разі повинен готуватися до довгих черг та багатогодинного очікування. Може статися, що наступного ранку йому знову доведеться прийти до консульства. Документи ретельно перевіряються, і рішення про те, чи будуть вони розцінені як достатні, цілком і повністю перебуває у владі консульства. Інколи усе відбувається безперешкодно, інколи у документах знаходять недоліки й відправляють на доопрацювання, інколи заявник одразу отримує відмову. Усе це збирання доказів — на межі прохання про помилування. Кафка живий. Зовнішні кордони ЄС, щонайменше бюрократично, укріплені бездоганно.
«Деталізація» відобразила роботу зовнішньополітичної служби в абсурдиській сцені. Тека з клопотанням про візу і «важлива печать», активно метушаться, поки, нарешті, приходить «найголовніша печать» і роз’яснює справу. Так працює «предметне життя», якщо пощастить.
А якщо не пощастить, фінал може бути зовсім іншим, як на власному досвіді дізнаються «Чашка», «Карафа», «Келих» і «Блюдце». Бадьорий святковий сервіз у будинку Льва Борисовича зібрався було затишно переглянути новий серіал по телевізору, не врахувавши проте відчаю та депресії поважної власниці будинку, яка в нападі гніву змітає усю компанію і розбиває об підлогу. Перед загибеллю порцеляна ще встигає перемити господарці кісточки, обговорити родинні стосунки і алкогольний ескапізм. Так відхід до сфери особистого може привести до того, що все розіб’ється на тисячу уламків.
У іншій сцені Лев Борисович, журналіст і альтер его автора, хоче взяти давно заплановане інтерв’ю у старої знайомої, енергійного директора фірми з виробництва безалкогольних напоїв. Вона ухиляється від інтерв’ю, але детально пояснює ситуацію з корупційними методами фінансових органів і їх середньовічним податковим свавіллям. Після цього стає зрозуміло, чому Дмитро Терновий змінив свій фах.
Дійсність, яка змінюється дуже швидко
Жанр «Деталізації» по ходу п’єси постійно і цілеспрямовано змінюється: від бульварної комедії, через заколот предметів у дусі Кафки, до натуралістичного зображення відомчої диктатури, аби з трагедії стати мелодрамою: картина дійсності, яка весь час, спонтанно, може змінити свій вигляд. Покоління Тернового, українці ледь старші за сорок, пережили на батьківщині безліч реальностей. Від пострадянської депресії і надії на нову державу, від тріумфу Помаранчевої революції і застою при Януковичі до Євромайдану, який знову робить усе можливим і одночасно несе з собою безліч ризиків.
Чому надії «Помаранчевої Революції» 2004 року так швидко обвалилися? «Дуже просто, — відповідає драматург. — Після того, як Ющенко, якого ми хотіли бачити президентом, прийшов до влади, ми розслабилися і склали руки: тепер справа за ним. Ось причина». Те, що демократію не можна делегувати, довелося вивчити через болючий досвід. «Зараз ми зрозуміли, що політиків ні на мить не можна залишати без уваги, їх потрібно постійно і активно контролювати. І потрібно самим вирішувати проблеми, не чекаючи того, що допоможуть зверху». Схоже, що урок засвоєно. «Усією Україною наразі відбувається дуже активний рух самоврядування та самоорганізації. Це новий етап громадянського суспільства».
У Харкові те ж можна сказати й про театри: шість державних і безліч невеликих приватних театрів грають для півторамільйонного міста, яке упродовж двадцятих років минулого сторіччя, завдяки авторові Миколі Кулішу та режисерові Лесю Курбасу було столицею авангарду. Обоє стали жертвами перших сталінських репресій, їх розстріляли у концтаборах 1937 року.
Сьогодні одним з безлічі міських театрів — маленьким, на п’ятдесят крісел, на околиці, розташованим у залі гімназії, — ось уже сім років поспіль керує дружина Дмитра Тернового Ольга. Свого часу вона закінчила режисерський факультет, і цей театр – втілення її давньої мрії. Грають там класиків і сучасників, репетирують, перш за все, зі студентами й тими, хто колись ними був, працюють, ґрунтуючись на самонавчанні й притому невірогідно професійно. Оскільки ніхто тут не заробляє театром на життя, тут не існує комерційного тиску, а давній друг, власник фірми технічної безпеки, людина, все життя віддана театрові, піклується про фінансову підтримку. До речі, він же, говорить Терновий, постійно допомагає товариству сліпих.
Грають, пишуть і розмовляють російською, чому не надають великого значення: «Те, що ми розмовляємо російською, обумовлене тим, що живемо у російськомовному оточенні, але наша країна – Україна. Ми добре володіємо й українською. Ситуація з мовою – штучно роздута проблема, її насправді не існує. Моя дочка вчилася у російськомовній школі, у нас російськомовний театр, але ніколи не було відчуття, ніби на нас якимось чином чинять тиск або намагаються ізолювати. Коли ситуація у березні особливо загострилася, представники російськомовних театрів міста опублікували заяву про те, що двадцять років ми працюємо російською мовою, що нам ніколи ніхто не перешкоджав і ніколи не було з цим проблем. Ми це зробили для того, щоб ніхто нас, заради Бога, не приходив рятувати. Для нас, представників російськомовного населення, аргументація Путіна, що він, мовляв, хоче нас захистити, – є повним абсурдом».
Постановка в Карлсруе
Центральні сцени «Деталізації» відбуваються у квартирі над Майданом, тоді як внизу на площі тривають протести, а міліція вже розміщує своїх снайперів. Коли 2012 року Терновий протягом шести тижнів написав п’єсу, він уявляв, що так само події можуть розвиватися й 2015 року: після президентських виборів протести могли розпочатися через масштабні фальсифікації, режимом Януковича, що реально передбачалося. При всьому натхненні від Євромайдану виникає дивне відчуття, що дійсність доганяє п’єсу, і події одна за іншою відбуваються так, як описано у ній. Раптово фантазія перетворилась на документ, який зафіксував частину європейської історії в її поворотному пункті.
Той, хто чекає подібних вражень від прем’єри в Карлсруе, буде, на жаль, гірко розчарований. Режисер Мина Салефур і її сценограф Хорхе Енріке Каро зробили з «Деталізації» потішну революційно-туристичну постановку. На невеликій сцені — затишна кімнатка, складена зі схожих на барикаду мішків з піском, – у дусі Майдану, але дуже стерильна і незапорошена, наче революційна площа була кабінетом зубного лікаря, у якому хтось уклав три дюжини подушок (з візерунками квітів!). Притому п’яти веселим і бадьорим акторам (і актрисам) там дуже затишно, як у різдвяній казці. За відважно гримасними масками у дусі дитячого театру вони веселяться упродовж усіх п’яти актів постановки, і усе це благополучно уживається зі строкатими режисерськими хлопавками і витонченим оперетковим міліціонером. Подібне брутальне втручання межує з повною політичною сліпотою. Замучена державним свавіллям директор фірми з’являється у навіженому образі Тимошенко – інвалідне крісло-каталка і руса коса, – аби горілкою «відключити» цікавого журналіста. Це все одно, що пустити козу в капусту. В естетичному «Леголенді» Мини Салефур подібні непорозуміння наївно ретушуються гумором.
Надія на світ
Прем’єра в Карлсруе потрапила пальцем у небо. В цьому відношенні Дмитру Терновому не пощастило. Але наразі це мало його непокоїть. Після вистави літня пані, що говорила з російським акцентом, висловила думку, ніби Євромайдан минув, і відтепер йдеться про вбитих жінок і дітей у Луганську в результаті нападів українських військ. Що ж скаже на це автор?
Дмитро Терновий сидів на подіумі зовсім блідий, але дуже сконцентрований. Він сказав лише, що повністю поділяє її біль, що сам він усе своє життя прожив на сході України і знає настрої людей, що живуть там. Він сказав, що цієї трагедії не було б, коли б не втручання ззовні, якби не було професійних провокаторів і терористів з Росії. Без них люди вирішили б свої проблеми у діалозі, і цей діалог потрібний наразі більше, ніж будь-коли. Потім він розповів про той час у квітні, коли у нього вдома стояли зібрані мішки, і його родина була готова будь-якої миті виїхати, якби російські війська, дислоковані зовсім неподалік від міста для так званих «навчань», увійшли б до України. Сьогодні він щиро вірить, що незабаром настане мир. Подивимось, чи здійсниться передбачення й цього разу.
Опубліковано в Німеччині 5 серпня 2014 року.
Переклад з німецької Єлизавети Жданової.
Переклав українською Володимир Сердюк.
