Нову форму подачі драматургії пропонує Сергій ЩУЧЕНКО, він створив ряд колекцій маленьких п’єс, одну з яких ми й пропонуємо вашій увазі сьогодні.
ПРИДУРКИ 1
колекція маленьких п’єс
Насправді весь світ складається з придурків.
Чак Паланік
БАБАЙ
Дійові особи:
Мати
Батько
Син (5 років)
Житлова кімната в міській квартирі. У глибині балконні двері і вікно. По центру стіл з скатертиною, спущеною по краях столу практично до підлоги. Праворуч ліжко. Шафа, крісло, телевізор, телефон і т.д. – стандартний інтер’єрний набір. Вечір. Зима. Без звуку працює телевізор – показують щось інформаційне. Син напівлежить в ліжку. За склом балконних дверей видно батько. Він стукає у скло.
Б А Т Ь К О. Миколко! Синочку! Відкрий татові двері. Папі холодно, Миколко. Відкрий двері татові, сину.
С И Н. Я не можу, тато. Якщо я відкрию, мама буде лаятися. Я не можу.
Б А Т Ь К О. Але, синочку, мені ж холодно. Папі дуже холодно. Папа може замерзнути. Ну, відкрий же, чуєш!
С И Н. Не можу. Якщо я тобі відкрию, мама мене покарає. Поставить у куток на коліна. На гречку. І залишить на ніч. А вночі прийде бабай, сховається під столом…
Б А Т Ь К О. Ніхто не прийде. Ти, головне, відкрий, а потім мама не покарає. Папа їй не дозволить.
С И Н. Ага, знаю я, як ти не дозволиш. Ти відразу кудись сховаєшся, а мама мене все одно покарає. Не відкрию.
До кімнати входить Мати. Батько моментально ховається. Син розпрямляється під ковдрою.
М А Т И. (синові) Ти з ким це розмовляєш?
С И Н. Ні з ким. Сам з собою. З телевізором.
М А Т И. З телевізором?.. (Кілька миттєвостей дивиться в телевізор, підозріло оглядає кімнату, потім підходить до балконних дверей, дивиться на балкон, зауважує причаївшогося за мішком картоплі батька)Отже, кажеш, з телевізором? І що він тобі відповідає?
С И Н. Нічого. У нього звук вимкнений.
Б А Т Ь К О. (побачивши, що його побачили, встає і залишається віч у віч з Матір’ю, між ними скло) Мамочко, відкрий двері.
М А Т И. Зараз. Все кину та почну відкривати. А ти спритний. Не в двері, так у вікно.
Б А Т Ь К О. Жартуєш? А мені холодно. Я тут замерзну, матусю.
М А Т И. Нічого, тобі корисно. Вважай, що ти у витверезнику.
Б А Т Ь К О. У витверезнику тепліше. І світліше. Відкрий, матусю.
М А Т И. І не подумаю. Посидь на балконі, померзні, подумай, як доповз до такого життя.
Б А Т Ь К О. Я більше не буду, мамочко. Відкрий.
С И Н. Він більше не буде.
М А Т И. (синові) Теж мені захисник знайшовся. Лежиш і лежи собі. А будеш виступати, в кут поставлю. На гречку. А потім прийде бабай… Будеш виступати?
С И Н. Не буду.
М А Т И. От і чулово. І взагалі, відвернися та спи.
Мати вимикає телевізор, гасить світло та виходить з кімнати. Батько неголосно стукає у скло.
Б А Т Ь К О. Сину, відкрий татові. Тату холодно. У тата ручки дуже мерзнуть, ніжки мерзнуть ще сильніше, вуха та ніс вже зовсім замерзли. Скоро почнуть відвалюватися. Чуєш, синочку?
С И Н. Чую.
Б А Т Ь К О. Відкриєш татові?
С И Н. Не відкрию.
Б А Т Ь К О. Чому?
С И Н. Бо мама покарає.
Б А Т Ь К О. (його терпіння на межі). Синочку, я ж вже казав – мама тебе не покарає. А от якщо ти не відкриєш татові, то тато зовсім замерзне і помре. І ось тоді мама тебе обов’язково покарає. І я навіть не уявляю, що вона з тобою зробить. Боюся навіть подумати, що вона з тобою зробить, якщо тато замерзне і помре. Чуєш мене?
С И Н. Чую.
Б А Т Ь К О. Відкривай швидше. Давай, Миколку, а то я вже не можу. Жах, як холодно. Зима ж на дворі!
С И Н. Зима.
Б А Т Ь К О. Ну?!
С И Н. Я боюся.
Б А Т Ь К О. Чого ти боїшся?
С И Н. Бабая.
Б А Т Ь К О. Який, до чортової матері, бабай, якщо тут рідний батько інеєм покривається?! Відкривай негайно! Все – рахую до трьох і починаю вмирати. Один. Два. Три…
Батько падає на мішок картоплі і не ворушиться. Син підводиться на ліжку і дивиться на балкон.
С И Н. (після паузи)Тату? (після паузи) Тату, ти чуєш мене? (після паузи) Тату, ти вже помер? (після паузи, зістрибує з ліжка, підходить до балконних дверей, дивиться назовні) Татку, почекай, не вмирай, я зараз відкрию.
Син бере маленьку скамієчку, приставляє її до балконних дверей, встає на скамієчку, дотягується до верхньої засувки та відкриває її. Батько моментально схоплюється з мішка картоплі, вривається в кімнату, відштовхуючисСина, і одразу ховається під столом. Син мить дивиться на стіл, потім знову встає на скамієчку, закриває засувку і повертається в ліжко.
С И Н. (голосним шепоче) Тату?
Б А Т Ь К О. (по голосу чутно, що він тремтить) Що іще?
С И Н. Ти не змерз?
Б А Т Ь К О. Змерз.
С И Н. Але тепер ти не помреш?
А Т Ь К О. Не знаю. Напевно, ні. Якщо не захворію. А я, як пити дати, захворію.
С И Н. Але не помреш?
Б А Т Ь К О. Та не помру, не помру. Лежи тихо, а то мати почує.
До кімнати входить мати. Вмикає світло.
М А Т И. (сину) Ну, що? З ким ти тепер розмовляєш?
С И Н. Ні з ким.
М А Т И. Ти впевнений? (підходить до балконних дверей, дивиться назовні) А куди подівся наш татко? А? Ти часом не знаєш?
С И Н. Не знаю.
М А Т И. (дивиться на скамічку під балконними дверима) Точно? (бере скамієчку, повільно підходить до ліжка) А ти знаєш, що обманювати недобре?
С И Н. Знаю.
М А Т И. А чому тоді обманюєш?
С И Н. Не знаю.
М А Т И. Ти двері відкривав?
С И Н. Відкривав.
М А Т И. Чому? Я ж заборонила відкривати.
С И Н. Тата шкода.
М А Т И. Тата шкода? А маму тобі не шкода?
С И Н. І маму шкода.
М А Т И. А кого тобі більше шкода – тата, чи маму?
Б А Т Ь К О (з під столу) Перестань допитувати дитину!
М А Т И. Ага. До болю знайомий голос… Так значить, татко у нас тепер під столом живе? Ну, і як там, зручно? Тепло? Сухо?
Б А Т Ь К О. Не твоє діло!
М А Т И. Як це не моє? Татко пропиває зарплату, ледь приповзає додому, і все це – не моя справа? А чия?
Б А Т Ь К О. Моя! Зарплата моя і справа моя!
М А Т И. І квартира твоя?
Б А Т Ь К О. І квартира моя! І стіл мій! Все моє! І не маєш права мені двері не відчиняти!
М А Т И. Добре. Нехай до ранку все буде твоє. Хоча, ні, не все. Дитина у нас, як не верти, загальна. (синові) Миколко, а ну, давай вставай.
Син слухняно встає з ліжка.
М А Т И. Ти знаєш, в чому ти винен?
С И Н. Знаю.
М А Т И. Знаєш, яке буде покарання?
С И Н. Знаю.
М А Т И. Пам’ятаєш, де у нас гречка?
С И Н. Пам’ятаю.
М А Т И. Молодець. А тепер іди, та все зроби сам. Ти ж у нас дорослий, ти ж у нас приймаєш рішення самостійно, ось самостійно себе і карай. Все зрозуміло?
С И Н. Так.
М А Т И. Вперед.
Син виходить з кімнати. Мати вмощується в крісло.
М А Т И. (батьку) Ну, що зігрівся?
Б А Т Ь К О. Зігрівся.
М А Т И. Задоволений?
Б А Т Ь К О. Задоволений. Тобто, чим?
М А Т И. Тим, що через тебе дитина буде покарана.
Б А Т Ь К О. Чому це через мене? Не я ж його караю, а ти.
М А Т И. Ага. Отже, виходить, що тато добрий, а мама зла?
Б А Т Ь К О. Виходить, що так.
М А Т И. Добре. Нехай до ранку буде так.
Входить син із кульочком гречки. Зупиняється перед матір’ю, дивиться в підлогу.
М А Т И. Чого зупинився? Давай, дій.
Син йде в кут, насипає на підлогу гречку, стає на коліна – на крупу.
М А Т И. (батьку) Тепер ти також задоволений?
Б А Т Ь К О. Відчепись від мене. Над дитиною знущайся, а мене не чіпай.
М А Т И. Добре, добрий татко. Я тебе сьогодні чіпати не буду. Я тебе завтра помацаю.
Мати виходить з кімнати, вимикаючи світло.
С И Н. (після паузи)Тато?
Б А Т Ь К О. (сонним голосом) Що іще?
С И Н. Тобі не лячно?
Б А Т Ь К О. Мені? Чому?
С И Н. Ну, там під столом, вночі бабай ховається.
Б А Т Ь К О. Який бабай?
С И Н. Такий… дуже жахливий. Він вже там?
Б А Т Ь К О. (засинаючи) Угу. Лежить тут весь такий… Коротше, все, сину, не заважай татові спати, а то він вилізе. А тато не виспиться і помре. І мама тебе за це покарає. Ну, ти зрозумів… (засинає)
С И Н. Добре, татко, я зрозумів. Спи. На добраніч.
Ніч. Кімната. У вікно світить місяць. З-під столу лунає моторошне хропіння. У кутку хлопчик стоїть на колінах. Він з усіх сил не плаче.
завіса
РЕЛІКТ
Дійові особи:
Малюк.
Карл.
Клара.
Вероніка.
Кімната. Стіл, крісло. На столі під простирадлом лежить Малюк. У кріслі сидить Карл, читає газету, сміється.
К А Р Л. Ну треба ж таке.. Вони відкопали собаку і галасують про це на весь світ. Ні, щоб примата, або коня, а то собаку. Шавку. І збираються її оживляти. Кретини… (входить Клара) Ти читала про цю собаку?
К Л А Р А. Що таке собака?
К А Р Л. Це дрібниця. Це повна нісенітниця. Вони знову її відкопали.
К Л А Р А. Вони всі – нікчеми. Жалюгідні вівісекторпи… А як там наш Малюк?
КАРЛ. Добре. Він спить. Він весь час спить. А коли прокидається, нічого не пам’ятає.
К Л А Р А. Зовсім нічого?
К А Р Л. Зовсім.
К Л А Р А. Навіть мене?
К А Р Л. Тебе? Він мене не пам’ятає!
К Л А Р А. Тихіше. Розбудиш… (підходить до столу, піднімає простирадло) Який лапочка… Провінційне янголятко. Я й досі дивуюся… (Малюк розплющує очі) Ой! Він прокинувся.
К А Р Л. Давно час. Здрастуй, Малюк! (допомагає Малюкові сісти на столі)
М А Л Ю К. (озирається) Де я? Хто ви?
К Л А Р А. Ми друзі. Я Клара, а це Карл.
К А Р Л. Він нічого не пам’ятає. От дивись. Тебе як звати?
М А Л Ю К. (болісно згадує) Мене… Не знаю. Не пам’ятаю.
К Л А Р А. І що далі?
К А Р Л. А от далі найцікавіше. Тут головне – не дати йому знову піти. Швидко світло! (промінь світла б’є в обличчя Малюкові) Ім’я?!
М А Л Ю К. Не пам’ятаю.
К А Р Л. Брешеш!
М А Л Ю К. Не знаю.
К А Р Л. Вік?
М А Л Ю К. Статевозрілий.
К Л А Р А. Слава Богу…
К А Р Л. Не відволікатися! Стать?
М А Л Ю К. Внизу.
К А Р Л. Точніше!
М А Л Ю К. Вранці навпаки.
К А Р Л. Добре. Буває гірше. Дата народження?
М А Л Ю К. Шестябрятісясішвертого-так.
К Л А Р А. Зовсім маленький…
К А Р Л. Ти це облиш. Маленький, маленький, а пахне, як дорослий.
М А Л Ю К. Не скажу.
К А Р Л. Скажеш!
М А Л Ю К. Я більше не буду.
К А Р Л. Будеш!
К Л А Р А. Ти що, Малюк? Не лякайся, це ж ми.
М А Л Ю К. Все одно не буду.
К А Р Л. Вистачить триндіти! Місце народження?
М А Л Ю К. Кімната з білою стелею.
К А Р Л. Яка ще кімната?
М А Л Ю К. Велика, з брудними простирадлами і номерочками на нозі…
К Л А Р А. Він марить.
К А Р Л. Він знущається.
М А Л Ю К. Відпустіть мене. (поривається встати)
К А Р Л. Сидіти! Лежати!
К Л А Р А. Спокійно, маленький. Все буде добре.
К А Р Л. Відповідати!
М А Л Ю К. Це було місто. Тихе та вічнозелене.
К Л А Р А. Що таке місто?
М А Л Ю К. Будинки, машини, вулиці, люди, міліціонери, червоний прапор, зелене світло, мокро, холодно та куполи …
К А Р Л. Все навпаки. Було одне, але він пам’ятає інше. Тобто, він думає, що пам’ятає, а пам’ятає, то що думає.
К Л А Р А. Це небезпечно?
К А Р Л. Для нас – ні.
К Л А Р А. А для нього?
К А Р Л. Подивимося… І де це все відбувалося, голубчику?
К Л А Р А. Що таке голубчик?
М А Л Ю К. Київ.
К А Р Л. Київ-київ-київ… Щось дуже давнє, ще до історії. Точно! Крихітна острівна держава, населена ледачими, але войовничими гуманоїдами.
К Л А Р А. Це ті, яких не було?
К А Р Л. Вони самі. Ходили гіпотези, що в тих місцях все й починалося. Смішно.
К Л А Р А. Я знала, що нам обов’язково пощастить.
М А Л Ю К. Била мене мати березовим прутом!..
К А Р Л. Чуєш? Схоже на праяпонскій, але більш зухвало. Це він.
К Л А Р А. Ура! Ми будемо багаті! Ми будемо знамениті!
М А Л Ю К. Та щоб я не стояла з молодим рекрутом!
К А Р Л. Тихо! (замахується на Малюка)
М А Л Ю К. Не бийте мене! Відпустіть! Мені боляче! Мені огидно!
К Л А Р А. Тихіше, маленький, тихіше. Ніхто тебе тут не образить. Заспокойся. Бачиш – це я.
М А Л Ю К. Що – знову?
К А Р Л. Даремно ти з ним ось так, по-доброму. Потрібно відразу бити по рогах.
К Л А Р А. Ти маєш на увазі – братии за роги? Не треба. Що він – Мінотавр? Ні, він просто заблукав. Підіймайся, підіймайся … (допомагає Малюкові встати) Тобі погано? Знову кошмари?
М А Л Ю К. А… Набридло все. Гидота різноманітна в голову лізе, і душить, і ріже, і язика вириває, і спати не дає, і очі колупає…
К А Р Л. Ти переїв.
М А Л Ю К. Сам ти переїв. Я просто завжди голодний. І зараз хочу.
К А Р Л. Я так і думав. Я йду.
К Л А Р А. Куди? Хто тебе відпускав? Я що – сама буду віддуватися?
К А Р Л. У мене перекур. За графіком.
К Л А Р А. А я?
М А Л Ю К. А я?
К А Р Л. А ви потім. По черзі. Щоб ніхто не побачив.
М А Л Ю К. Я так не хочу. Я так не можу. Я нічого поганого не зробив і нічого доброго не порушив. То скільки ж можна?
К А Р Л. Вона тобі відповість. Вона тобі все пояснить і покаже.
К Л А Р А. Іди вже, іди. Досить бурчати шлунком.
М А Л Ю К. Я також хочу бурчати та виділяти слину. Ви чуєте?!
К А Р Л. Ми чуємо (йде).
М А Л Ю К. Я хочу!
К А Р А. (обіймає Малюка, сідає поруч із ним) Не галасуй. Виділятися не можна. Побачать, набіжать, залоскочуть та розтягнуть на сувеніри.
М А Л Ю К. Ну й нехай. Мені подобається, коли пестять.
К Л А Р А. Мені також подобається, але ж я не кричу про це. Я мовчу.
М А Л Ю К. А ти не мовчи.
К Л А Р А. Вже не мовчу.
М А Л Ю К. Ну?
К Л А Р А. Пішли. (встає, простягає Малюкові руку)
М А Л Ю К. Ні. Хитра яка. Нікуди я не піду. Мені тут краще. Тепло і ніхто не кусає.
К Л А Р А. Ходімо, а то я тебе вкушу.
М А Л Ю К. Ти не зможеш. Хоча … Зуби в тебе міцні та білі…
К Л А Р А. І не лише зуби.
М А Л Ю К. А що ще?
К Л А Р А. Ти знаєш.
М А Л Ю К. Не знаю.
К Л А Р А. Знаєш.
М А Л Ю К. Не знаю. Я нічого не пам’ятаю. Ти що – забула?
К Л А Р А. Ти все пам’ятаєш і все знаєш. Особливо, коли тобі хочеться.
М А Л Ю К.Мені вже не хочеться.
К Л А Р А. Зовсім?
М А Л Ю К. Не пам’ятаю.
К Л А Р А. А я нагадаю. І зубами, і руками, і ногами… Я це вмію. Тобі сподобається, тобі завжди подобалося.
М А Л Ю К. Не треба. Я боюся. У мене не вийде.
К Л А Р А. А ти не бійся і вийде.
М А Л Ю К. Все одно не треба. Прошу по-доброму.
К Л А Р А. І я по-доброму. Допоки нікого немає.
М А Л Ю К. Я буду кричати. Я не хочу.
К Л А Р А. Досить! Я хочу!
М А Л Ю К. Ні! Не треба! Мені потрібен спокій! Я не бажаю тебе бачити! Я не бажаю тебе чути! Я не можу до тебе доторкатися!
К Л А Р А. І не треба. Я сама.
М А Л Ю К. (стогне) Я не можу. Я помер. (падає) Я атрофіровався. Я мрець. Ти ж не будеш займатися некрофілією?
К Л А Р А. (вмощується верхи на Малюка) Буду. Бо мені цікаво.
М А Л Ю К. Ти чудовисько! Злізь негайно.
К Л А Р А. А якщо повільно?
М А Л Ю К. Все одно чудовисько. Повільне чудовисько.
К Л А Р А. А ти – красень. Як у казці.
М А Л Ю К. Я буду чинити опір!
К Л А Р А. Це добре. Я люблю активну протоплазму.
М А Л Ю К. Гвалтівниця чужих ідей! Злочинниця! Тебе заарештують.
К Л А Р А. (нахиляється ближче до Малюкові) Давай, арештуй мене… Швидше…
М А Л Ю К. (пручається)Збоченка!
К Л А Р А. Чому? Хіба любити тебе – це збочення?
М А Л Ю К. Це гірше! Це мерзенне посягання на моє особисте життя.
К Л А Р А. Боже упаси. Я не займаюся мародерством. Традиційний секс з обопільної згоди.
М А Л Ю К. Що таке секс?
К Л А Р А. А ти не здогадуєшся?
М А Л Ю К. (після паузи) Я здогадуюсь. Я не дам згоди! (намагається виповзти з-під Клари) Гей, хто-небудь, занотуйте! Я не даю згоди!
К Л А Р А. Зафіксовано. А тепер іди до мене.
М А Л Ю К. Я краще втоплюся! Де мій камінь?
К Л А Р А. (відпускає Малюка) Дурнику, ти знову все переплутав. Ти не Сізіф, ти всього лише маленький викопний аматор.
М А Л Ю К. (відповзає в сторону) Я не маленький… Я не аматор… Я майстер!
К Л А Р А. (відповзає в сторону)Недоучка недороблений…
М А Л Ю К. Я професіонал!
К Л А Р А. Доведи!
М А Л Ю К. І доведу!
К Л А Р А. Ти не зможеш. Ти мрець без пам’яті. Тебе немає. Ти фікція. Ти фантом.
М А Л Ю К. Я Фантомас! Я супермен!
К Л А Р А. Ти імпотент.
М А Л Ю К. Що?! А ну йди сюди!
К Л А Р А. До побачення. (встає, отрушуєтся)
М А Л Ю К. Ах так … (кидається на Клару, збиває її з ніг, падає на неї, роздягає)
К Л А Р А. (слабо пручається) Відпусти… Маніяк…. Ой!
М А Л Ю К. Ага!
К Л А Р А. Ой-ой-ой!
М А Л Ю К. Ха-ха-ха! Ось тобі! Ось тобі! Ось тобі! (входить Карл, з цікавістю спостерігає за Кларою та Малюком, обходить навколо них)
К Л А Р А. Ой. Ой. Ой! Ой. Ой. Ой! О-о-о-ой…
М А Л Ю К. Ага! Ага! Ага!
К Л А Р А. Ой! Ой! Ой!
К А Р Л. Однак, ви небагатослівні…
М А Л Ю К. Іди геть, зраднику!
К А Р Л. Старий банальний сюжет – він, вона та хтось під ліжком. На місце!
М А Л Ю К. (злякано підхоплюється, Клара намагається його утримати) Я більше не буду… (залазить на стіл)
К Л А Р А. Як це не будеш? А хто буде? А ну бігом на місце!
К А Р Л. Лежати!
К Л А Р А. До мене! (Малюк починає плакати і ховається під простирадло)
К А Р Л. Добре. Я можу і просто спостерігати. З-під ліжка. (вмощується в крісло) Для різноманітності.
К Л А Р А. (встає, отрушується) Що таке ліжко? Також стародавня держава?
К А Р Л. В якомусь сенсі.
М А Л Ю К. (висовує голову з-під простирадла) Це чотири ніжки і дві спинки.
К Л А Р А. А-а-а… Класичний стиль. Фу. Це нудно, як виробнича гімнастика.
К А Р Л. Але необхідно, як обов’язкова вправа. Або, як лабораторна робота. Миші, щури, кролики, біляві овечки, собачки, індички…
М А Л Ю К. А між ніжками сітка. Щоб нічого не випадало (ховається під простирадло).
К А Р Л. З вами випадеш. Тут – раптово – вдача привалила, а вони повзають. Симпатична картинка – дурепа та релікт.
К Л А Р А. Але він прекрасно зберігся! І реагує, як живий.
К А Р Л. А очі порожні, нетутешні…
М А Л Ю К. (визирає з-під простирадла) Хто тут? Вероніка?
К Л А Р А. Що таке Вероніка? Ще одне ліжко?
К А Р Л. Він марить.
К Л А Р А. Він знущається! (до Малюкові) Відповідай негайно – що таке Вероніка?
М А Л Ю К. О! Вероніка – це все.
К А Р Л. А я?
М А Л Ю К. Світло очей моїх, дихання губ моїх, дзюрчання джерела в тінистій лощині, політ джмеля над гніздом зозулі, танець з шаблями на лезі бритви, пам’ять про пам’ять, присвячена пам’яті про пам’ять… Мила, добра, близька, ніжна, рідна гарна, ласкава, рожева, пружна, з очима незбагненними та голосом нестерпним…
К Л А Р А. Це молитва?
К А Р Л. Це нетримання. Але, судячи з блиску в очах, все може бути. Я думаю, Вероніка – цеодин із стародавніх язичницьких божків.
М А Л Ю К. Поверніть мені її! Я помру без неї! (затихає)
К Л А Р А. Її?
К А Р Л. Все просто. Низький рівень виживання в умовах відсутності шлюбного партнера. Вероніка – це самка.
К Л А Р А. А я?
К А Р Л. А ти не Вероніка.
К Л А Р А. Яке нахабство! Які… (раптово замовкає, після паузи) А якщо?
К А Р Л. (після паузи) Це небезпечно. Інструкція про деструкцію моральності, розділ сімнадцятий, параграф п’ятий…
К Л А Р А. Але ніхто ні про що не дізнається.
К А Р Л. А совість?
М А Л Ю К. Майте совість!
К А Р Л. Чула? А раптом щось ляпне? Ні, ризикувати становищем заради задоволення нерозумно та аморально.
К Л А Р А. А як же слава, пошана, гроші?
К А Р Л. (коливається) Не подобається мені все це. Може закопаємо назад?
К Л А Р А. Ти з глузду з’їхав! Мені також не подобається, але я хочу. Все. Вирішено. Готуй Малюка, а я подбаю про решту (йде).
К А Р Л. (навздогін) Тільки будь обережна!
К Л А Р А. (чути лише голос) Все буде добре!
К А Р Л. (повільно походжає вздовж столу) А якщо не буде? Або буде, але недобре? Або взагалі нічого не вийде? Ой, боюся я…
М А Л Ю К. (відкидає простирадло) А ти не бійся і все вийде.
К А Р Л. Тобі легко казати, а тут кіцьки шкрябають по душі. Та мурашки по спині бігають…
М А Л Ю К. Знав би ти, як зараз мені… (сідає)
К А Р Л. (зацікавлено) А як зараз тобі?
М А Л Ю К. (зістрибує зі столу) Погано. Огидно. Гидкотаі мерзенно. І я ж нічого не вимагаю і навіть не прошу. Я просто хочу, щоб мене любили. Розумієш – кохали!
К А Р Л. Заспокойся. Ми любимо тебе.
М А Л Ю К. При чому тут ви? Я хочу, щоб мене кохала Вероніка.
К А Р Л. Всі хочуть, щоб їх кохали Вероніки. А під руками одні Клари.
М А Л Ю К. Я розумію. (підходить до Карла, гладить його по голові) Ти не переймайся. Тобі обов’язково пощастить.
К А Р Л. Усі так кажуть.
М А Л Ю К. Я не усі!
К А Р Л. Я бачу. Хочеш випити? Поки нікого немає.
М А Л Ю К. Хочу. Але спочатку Вероніку.
К А Р Л. Перестань. Бери те, що дають. І потім – це ж так природньо. Ти кохаєш її, вона кохає іншого, а хтось третій кохає тебе… Прекрасний кругообіг.
М А Л Ю К. Пішов ти зі своїм кругообігом! Я з тобою, як з людиною, а ти…
К А Р Л. Вибач. Повинен хтось мізками працювати. Ти зрозумій – ніхто не буде кохати тебе так, як цього хочеться тобі.
М А Л Ю К. Чому? Це просто.
К А Р Л. Саме тому. Втім, тебе і так всі люблять. Але по різному. Хто як може. І я люблю тебе. Але не як жінка.
М А Л Ю К. Дякую.
К А Р Л. А як чоловік.
М А Л Ю К. Дякую.
К А Р Л. Як друг. І вона любить тебе, як друг.
М А Л Ю К. Дякую. Величезне дякую! О, я дуже ціную ваше прекрасне до мене ставлення, і навіть готовий повірити в дружбу чоловіки та жінки, але це – дружба імпотентів. А я нормальний!
К А Р Л. Помиляєшся.
М А Л Ю К. В чому? У тому, що я нормальний? Довести?
К А Р Л. Тут? Зараз?
М А Л Ю К. Так. Тут і зараз.
К А Р Л. М-м-м… Це спокуса. Може, іншим разом? Може, завтра?
М А Л Ю К. Дав би я тобі… Не має бажання людям настрій псувати.
К А Р Л. І не треба. Через якусь там…
М А Л Ю К. Вона не якась! Зрозумів?
К А Р Л. А ти чого голос підвищуєш? Лицар доісторичний… Та що ти знаєш про цю свою, як її там і де вона там?
М А Л Ю К. Все знаю.
К А Р Л. А ти знаєш, що їй подобаються жінки?
М А Л Ю К. Ну то й що? Мені вони також… Які жінки?
К А Р Л. Звичайні. Блондинки. Брюнетки. Руді. Лисі. Всілякі. А в тобі нічого від нечоловічої статі немає.
М А Л Ю К. Ти впевнений?
К А Р Л.Я не впевнений. З ними я ніколи та ні в чому не впевнений. Може бути, що все навпаки, і вона дуже цікавиться чоловіками.
М А Л Ю К. Якими чоловіками?
К А Р Л. Різними. Наприклад, виродками.
М А Л Ю К. Але я не виродок.
К А Р Л. А жаль. На гарних виродків завжди є попит.
Входить Клара, веде за руку Вероніку.
М А Л Ю К. Можу влаштувати постійний попит на тебе.
К Л А Р А. Що ви тут влаштовуєте? Ви вже готові?
М А Л Ю К. До чого?
К Л А Р А. Як це до чого? Карл, я ж просила підготувати… Ви чим займалися?
К А Р Л. Він готовий. Там, всередині. Сидить і чекає.
М А Л Ю К. (вмощується в крісло) Я чекаю.
К Л А Р А. Молодець. Вероніко, уважно подивіться на молоду людину та запам’ятайте, що звідки росте. Ви будете за все це відповідати. Та не доведи Творець, якщо щось зламається…
В Е Р О Н І К А. Все ясно. Розпишіться ось тут, і отут.
К Л А Р А. І найголовніше. Вам потрібно його полюбити.
В Е Р О Н І К А. Ми любимо всіх, з ким працюємо.
К А Р Л. Ви не зрозуміли. Його треба полюбити по-справжньому. Очима, руками і так далі.
В Е Р О Н І К А. Е ні, про це ми не домовлялися. Та у мене й допуску немає.
К А Р Л. Тепер буде. Я підпишу.
В Е Р О Н І К А. Ви не маєте права.
К А Р Л. Я оплачу.
К Л А Р А. Зрозумійте, дитинко …
В Е Р О Н І К А. Я вам не дитинка, а висококваліфікований фахівець.
К А Р Л. Тому вас і вибрали.
В Е Р О Н І К А. Ну вже ні. Свої обов’язки я знаю добре. Увага, доброзичливість, участь, пробірки, ванночки, примочки, качечки, вливання, виділення…
К А Р Л. (обіймає Вероніку за плечі) Вероніко, сонце, ти ж бачиш – людина пропадає. Любить він. Хронічно. Патологічно. Тебе. Потрібно щось робити. Негайно.
К Л А Р А. (з іншого боку) Ми вже все пробували. Ми навіть пропонували себе, але він не реагує.
К А Р Л. Тільки ти, така розумна, сердешна…
К Л А Р А. Ніжна, зворушлива…
В Е Р О Н І К А. Так нечесно. Це суперечить моїм етичним нормам.
К Л А Р А. І нехай суперечить. А людину врятуєш.
К А Р Л. Ти – наша остання надія.
М А Л Ю К. Надія вмирає останньою.
К Л А Р А. Чуєш – він помирає.
К А Р Л. Від любові до тебе.
К Л А Р А. Ти ж сама хочеш допомогти йому, але соромишся.
В Е Р О Н І К А. Нічого я не соромлюся.
К А Р Л. За це тебе і вибрали. Ти завжди готова прийти на допомогу ближньому. А у Малюка немає нікого ближче, ніж ти.
В Е Р О Н І К А. Це його особиста проблема.
К А Р Л. Це наша спільна проблема. Людина не повинна гинути з вини іншої людини. А тим більше, з вини жінки.
К Л А Р А. Якщо ти не хочеш допомагати йому, допоможи нам. Бачиш, ми страждаємо від того, що Малюкові погано.
К А Р Л. Ми мучаємося.
К Л А Р А. Ми плачемо ночами.
К А Р Л. Ми мало їмо і майже не п’ємо.
К Л А Р А. Ми навіть спимо окремо!
М А Л Ю К. А це ваші проблеми.
К А Р Л. (до Вероніки) Ти чуєш – він марить!
В Е Р О Н І К А. Отже, йому добре.
К Л А Р А. Йому погано.
К А Р Л. У нього висока температура та низька потенція.
К Л А Р А. У нього холодний ніс та гарячий живіт.
К А Р Л. Він кашляє та потіє.
К Л А Р А. Від нього смердить.
В Е Р О Н І К А. А при чому тут я? Побризкайте хворого одеколоном або дайте йому спирту.
К А Р Л. Йому потрібен не спирт.
М А Л Ю К. Я хочу пити.
К А Р Л. Він чекає на тебе. Отож ти просто зобов’язана виконати свій громадянський обов’язок. Десять хвилин мазохізму, подвійна премія і батончик із чистого шоколаду.
В Е Р О Н І К А. Із чистого?
К А Р Л. Із наїчистійшого.
В Е Р О Н І К А. Це міняє справу… (підходить до Малюкові і розглядає його) А чому саме я?
К А Р Л. Тому що він хоче тебе. І я його розумію.
К Л А Р А. І я. Тому простеж, аби він не підхопив інфекцію. Результат повинен бути чистим.
К А Р Л. І все фіксуйте. Кожен рух, кожен звук … (Карл і Клара повільно виходять)
М А Л Ю К. Вони пішли?
В Е Р О Н І К А. Так.
М А Л Ю К. Я тебе не налякав?
В Е Р О Н І К А. Ні.
М А Л Ю К. Вони думають, що я ідіот… Вони душили мене. Спочатку розкопали, а потім душили. Стрибали на груди товстими ногами… І сміялися.
В Е Р О Н І К А. (підходить до Малюка, сідає поруч, обіймає) Це сон. Це всього лише сон. Нічого, скоро ранок, прийдуть двірники та увімкнуть птахів…
М А Л Ю К. Це добре, що це ти. А мене обманювали. Мені казали що тебе більше немає.
В Е Р О Н І К А. Вони пожартували. Я є.
М А Л Ю К. Правда? А можна я тебе помацав?
В Е Р О Н І К А. (убік) От воно – починається…
М А Л Ю К. (чіпає Вероніку) Жива… Тепла…
В Е Р О Н І К А. Я на батарейках.
М А Л Ю К. Я весь час думав про тебе. Думав, думав, навіть голова розболілася.
В Е Р О Н І К А. Прийми таблетку.
М А Л Ю К. Я вибігав на вулицю, а там лежав сніг, білий, пухнастий і… живий. Ти бачила сніг?
В Е Р О Н І К А. Ні.
М А Л Ю К. Я брав його в долоні і притискав до обличчя. Було прохолодно і добре. Було тихо… Як вдома. І дерева стояли та не ворушилися, а лише дивилися. Я кидав сніжки в твоє вікно. Вони стукали та розсипалися… Ти пам’ятаєш?
В Е Р О Н І К А. Я пам’ятаю. Я сиділа одна в темній кімнаті та чекала, що ось-ось вікно розіб’ється, а попереду зима…
М А Л Ю К. Але я ж не сильно кидав. Я просто так, щоб ти знала.
В Е Р О Н І К А. Я знала.
М А Л Ю К. А я не знав, що ти знала. Але, якби я тільки знав…
В Е Р О Н І К А. І що б ти зробив? Розтопив зиму перегаром?
М А Л Ю К. Ні! Я розбив би твоє вікно, і впустив холод, а потім прийшов би та зігрів тебе.
В Е Р О Н І К А. У тебе гарячка.
М А Л Ю К. А потім я взяв би тебе…
В Е Р О Н І К А. Швидше б. І нащо я погодилася?
М А Л Ю К. Я взяв би тебе на руки…
В Е Р О Н І К А. І шоколаду вже не хочеться…
М А Л Ю К. І викинув у вікно! (схоплюється)
В Е Р О Н І К А. (схоплюється) Куди?
М А Л Ю К. Так! Щоб ти стукнулася своєю недолугою голівкою об мерзлий асфальт і твої мізки розлетілися як насіння та застигли на брудних стінах!
В Е Р О Н І К А. Оце я розумію – нормальні здорові реакції.
М А Л Ю К. А можливо, й ні. (опускається на підлогу)
В Е Р О Н І К А. Но-но! (смикає Малюка за руку) Давай реагуй, як належить. Ще не вистачало, щоб мене дискваліфікували.
М А Л Ю К. Я міг би й сам вистрибнути…
В Е Р О Н І К А. Я тебе вистрибну! Ти в мене під розписку залишений. А час іде.
М А Л Ю К. І полетіти. Як сніг.
В Е Р О Н І К А. (махає рукою перед обличчям Малюка) Ау, любий! Ти мене чуєш? Літати ніколи. Давай підімайся.
М А Л Ю К. А вранці старий двірник величезною іржавої лопатою згріб би в одну купу і твої мізки і мій сніг.
В Е Р О Н І К А. Вставай, вставай. (допомагає Малюкові піднятися) Та ти весь тремтиш… Замерз, чи що? А ну пострибай, розігрійся.
М А Л Ю К. (стрибає) І ми нарешті були б разом…
В Е Р О Н І К А. Зараз будемо. Присідай… (Малюк присідає) Покажи язика. Ну от – здоровий зелений колір.
М А Л Ю К. До самого кінця.
В Е Р О Н І К А. До нього, рідненький, до самого. Ну що, зігрівся? А тепер іди до мене.
М А Л Ю К. А через багато-багато років…
В Е Р О Н І К А. Не відволікайся. Мені ще потрібно встигнути все зафіксувати.
М А Л Ю К. Який-небудь археолог розкопав б наші останки, і хто знає?..
В Е Р О Н І К А. Я знаю. Ну, чому ти такий безпомічний? А ще нащадок великої нації. У вас там в цьому… в Києві всі були такими?
М А Л Ю К. Київ… Батьківщина ніжна…
В Е Р О Н І К А. Ніжна, ніжна. Знімай сорочечку. (роздягає Малюка, Малюк механічно роздягається) Отак. А тепер штанці. Молодець. Все, я фіксую час. Десять хвилин мазохізму та шоколадний батончик в кишені. Ти встигнеш за десять хвилин?
М А Л Ю К. (різко відштовхує Вероніку) Навіщо ти мене роздягаєш? Хто ти така?
В Е Р О Н І К А. От тобі й раз. Я Вероніка. Я тебе рятую.
М А Л Ю К. Не треба мене рятувати.
В Е Р О Н І К А. Що значить – не треба? У мене контракт. За повною програмою. А я за свою роботу відповідаю.
М А Л Ю К. (повільно одягається) Це тепер називається роботою?
В Е Р О Н І К А. Це завжди називалося роботою.
М А Л Ю К. І добре платять?
В Е Р О Н І К А. Коли як. А що?
М А Л Ю К. А безкоштовно?
В Е Р О Н І К А. Ти що – хворий? Хто ж за безкоштовно потіти буде?
М А Л Ю К. І що – зовсім нікого?
В Е Р О Н І К А. Ну, є трохи, але це збоченці.
М А Л Ю К. А я?
В Е Р О Н І К А. Що – ти?
М А Л Ю К. Мені ніхто не платить. Я – збоченець?
В Е Р О Н І К А. Ти релікт. Унікум. Останній з перших.
М А Л Ю К. Я ніколи не вмів бути першим.
В Е Р О Н І К А. А тобі й не треба. За тебе все продумали та розрахували. За тобою стежать мільйони очей, тебе подслуховують мільярди вух та слухових апаратів.
М А Л Ю К. Це добре. Я люблю увагу. Але навіщо ти мене роздягала?
В Е Р О Н І К А. Тому що ти любиш мене.
М А Л Ю К. Я? Тебе?
В Е Р О Н І К А. Звичайно. Адже я Вероніка. (Простягає руку) Підемо. Милий…
М А Л Ю К. Але Вероніки немає! Я її вигадав!
В Е Р О Н І К А. А я хто? Я є. Можеш доторкнутися. (бере Малюка за руку) Ось тут. І тут… Ну як?
М А Л Ю К. (після паузи) Приємно. У мені щось ніби оживає.
В Е Р О Н І К А. Прекрасно. Це позбавить мене від клопоту по стимуляції.
М А Л Ю К. (уважно вдивляється в обличчя Вероніки) Я тебе десь бачив.
В Е Р О Н І К А. Ти мене з вікна викидав.
М А Л Ю К. І ти зовсім не змінилася.
В Е Р О Н І К А. Ще б. Пішли. (тягне Малюка за руку, той невпевнено піддається)
М А Л Ю К. (озирається) А тут нікого більше немає?
В Е Р О Н І К А. Тільки ти і я. І порожній світ навколо. Світ, який ми повинні заповнити.
М А Л Ю К. А ми зуміємо?
В Е Р О Н І К А. Обов’язково. Прямо зараз. Прямо тут. За десять хвилин.
М А Л Ю К. Я кохаю тебе.
В Е Р О Н І К А. Я знаю. (входять Карл і Клара)
М А Л Ю К. Мій світ – це ти.
В Е Р О Н І К А. Я знаю. Я знаю! (різко штовхає Малюка, той падає на спину, Вероніка вмощується на Малюка верхом і інтенсивно цілує його) Я знаю!
К А Р Л. Облиште! Припиніть! Ви перевищили свої повноваження на цілих три хвилини!
В Е Р О Н І К А. (стомлено) Я знаю.
К Л А Р А. Ви пошкодили релікт!
К А Р Л. Ви будете покарані!
К Л А Р А. Ви понесете відповідальність!
В Е Р О Н І К А. Я понесу…
К Л А Р А. Ви п’яні! Негайно повертайтеся на склад і подихайте в трубочку!
В Е Р О Н І К А. Він кохає мене.
К А Р Л. Він вже нікого не кохає! З вашої вини. Повна зупинка всіх систем. Який жах! А я казав, я попереджав…
К Л А Р А. Заткни пельку! Краще зроби так, щоб оце (показує на Малюка) виглядало, як коротке замикання.
К А Р Л. Яке замикання? Він – людина!
К Л А Р А. Ну то й що? Людей також перемикає… Або ти хочеш залишок своїх днів провести в якості землерийної машини?
К А Р Л. Не хочу.
К Л А Р А. От і дій. (Карл тягне Малюка, Клара підходить до Вероніки, обіймає її)Не переймайся. Ми тобі іншого знайдемо. З твердою головою і сталевими м’язами.
В Е Р О Н І К А. Він живий…
К Л А Р А. Це пройде. Вранці, як тільки увімкнуть сонце, ти про все забудеш.
В Е Р О Н І К А. Я не хочу. Він не такий.
К Л А Р А. Вони всі не такі. Але це релікт. Копалина. Причому, з цих, збоченців. Бррр. Хочеш шоколадку?
В Е Р О Н І К А. Що таке шоколадка?
К Л А Р А. Ну то й добре. Я також не люблю солодкого.
В Е Р О Н І К А. А що таке сніг?
К Л А Р А. Сніг? Не знаю. Це слово не має сенсу. Пішли, дорога, пішли. Скоро ранок. (повільно, але наполегливо веде Вероніку)
В Е Р О Н І К А. (йдучи) А я знаю. Він білий та пухнастий. І живий. Як опудало в передпокої…
К Л А Р А. (йдучи) Яку сенсацію занапастили …
завіса
СНІГОВА КОРОЛЕВА
Дійові особи:
Котьона.
Соколик.
Сніговик.
Котьона ліпить сніговика. При ній все необхідне: відерце, морквина, вуглинки… Підходить Соколик.
С О К О Л И К. Здрастуй, дівчинко. Можна я допоможу тобі?
К О Т Ь О Н А. Здрастуй, Соколик. Допоможи, якщо хочеш.
С О К О Л И К. (починає допомагати) А ти звідки знаєш, як мене звати?
К О Т Ь О Н А. Звідти і досюди. Я – Котьона. Я все знаю.
С О К О Л И К. А от і не все.
К О Т Ь О Н А. Цікаво як… Чому це не все?
С О К О Л И К. Тому. От скажи, чого ти не знаєш?
К О Т Ь О Н А. (трохи розгублено) Я?.. Я не знаю, чого я не знаю.
С О К О Л И К. От бачиш. А ще Котьона.
К О Т Ь О Н А. Ну то й що? Зате я знаю, чого ти хочеш.
С О К О Л И К. І чого ж я хочу?
К О Т Ь О Н А. Ти хочеш приворожити Ластівку. Вгадала?
С О К О Л И К. Нічого не вгадала.
К О Т Ь О Н А. Вгадала, вгадала. Я – Котьона. Я завжди вгадую.
С О К О Л И К. Це я вчора хотів. А сьогодні вже не хочу.
К О Т Ь О Н А. Чому?
С О К О Л И К. Тому що я йду.
К О Т Ь О Н А. Куди?
С О К О Л И К. Не скажу. Ти ж сама все знаєш.
К О Т Ь О Н А. Ну, скажи, будь ласка. А я тобі Ластівку приворожу.
С О К О Л И К. На фіг мені Ластівка, якщо я йду?
К О Т Ь О Н А. Не скажи, Соколик, не скажи. Ластівка – вона така.
С О К О Л И К. Яка?
К О Т Ь О Н А. Така. Завжди може бути корисна.
С О К О Л И К. Навіщо?
К О Т Ь О Н А. Тому що. Ну, скажи.
С О К О Л И К. А ти нікому?
К О Т Ь О Н А. Нікому-нікому.
С О К О Л И К. Поклянись.
К О Т Ь О Н А. Клянусь, клянуся, відвернуся, обернуся, на чотири боки, прилетить сорока, принесе мені пір’їнку та чотири зернятка, я складу їх разом в самому темному місці, якщо розповім, що знаю – провалюся на місяць! Це найстрашніша клятва.
С О К О Л И К. Дивись, тобі провалюватися.
К О Т Ь О Н А. Розповідай.
С О К О Л И К. Я йду до Снігової Королеви. Мені від неї листівка прийшла.
К О Т Ь О Н А. Покажи.
С О К О Л И К. Не можу. Я її з’їв. За сніданком.
К О Т Ь О Н А. Смачно було?
С О К О Л И К. Ні. Але так треба.
К О Т Ь О Н А. А навіщо ти йдеш до Снігової Королеви?
С О К О Л И К. Хитра яка. Це вже друге питання.
К О Т Ь О Н А. Ну, скажи. А я тобі Ластівку приворожу.
С О К О Л И К. Та що ти пристала зі своєю Ластівкою? На фіг вона мені, якщо я йду?
К О Т Ь О Н А. А я її так приворожу, що вона з тобою піде.
С О К О Л И К. Ще чого не вистачало. Заважатиме мені всю дорогу.
К О Т Ь О Н А. Ой, не скажи, Соколик, не скажи. Ластівка – вона така.
С О К О Л И К. Яка?
К О Т Ь О Н А. Така. Завжди допомогти може.
С О К О Л И К. Навіщо?
К О Т Ь О Н А. Тому що. Ну, скажи.
С О К О Л И К. А ти нікому?
К О Т Ь О Н А. Нікому-нікому.
С О К О Л И К. Поклянись.
К О Т Ь О Н А. Клянусь, клянусь, втечу і повернусь, посаджу квітку, обірву пелюстки, нікому не дам, полечу в Амстердам, не залишу сліду, буду співати, як вода, якщо розповім, що знаю – зникну назавжди! Це сама-сама-сама страшна клятва.
С О К О Л И К. Дивись, тобі зникати.
К О Т Ь О Н А. Розповідай.
С О К О Л И К. Я буду Дідом Морозом.
К О Т Ь О Н А. Ти? Який же з тебе Дід Мороз, якщо у тебе навіть бороди немає?
С О К О Л И К. Ну то й що? Я ж не відразу буду. Я спочатку навчуся. А потім, коли борода виросте, буду Дідом Морозом. Тисячу років.
К О Т Ь О Н А. Тисячу років? Так не буває. Стільки не живуть.
С О К О Л И К. Живуть, якщо треба. Один раз на тисячу років Снігова королева надсилає листівку одній дитині і запрошує його вчитися на Діда Мороза. Дитина приходить до неї та вчиться. А потім старий Дід Мороз іде на пенсію, а новий Дід Мороз тисячу років працює Дідом Морозом. Розносить подарунки, виконує бажання, стежить за північним сяйвом… І так – аж допоки Снігова Королева не пошле нову листівку.
К О Т Ь О Н А. А ти також будеш виконувати бажання?
С О К О Л И К. Буду. Коли справжня борода виросте.
К О Т Ь О Н А. А моє виконаєш?
С О К О Л И К. Виконаю.
К О Т Ь О Н А. Правда?
С О К О Л И К. Правда.
К О Т Ь О Н А. Будь-яке-будь?
С О К О Л И К. Будь-яке-будь-яке.
К О Т Ь О Н А. Поклянись.
С О К О Л И К. Чесне дідморозівське слово. Перетворитися мені на бурульку, якщо обману.
К О Т Ь О Н А. Дивись, тобі перетворюватися. А як же Снігуронька?
С О К О Л И К. Яка Снігуронька?
К О Т Ь О Н А. У Діда Мороза повинна бути Снігуронька. У тебе буде?
С О К О Л И К. Напевно. Я ще не думав над цим.
К О Т Ь О Н А. А звідки беруться Снігуроньки? Також листівки отримують?
С О К О Л И К. Можливо. Або Дід Мороз влаштовує собі конкурс краси та вибирає найкрасивішу Міс Снігуроньку.
К О Т Ь О Н А. Таку, як Ластівка?
С О К О Л И К. При чому тут Ластівка? Вона ж не Снігуронька.
К О Т Ь О Н А. А хочеш, я тобі її в Снігуроньку переворожу?
С О К О Л И К. Та ну її. Вона шкідлива. Я краще, коли стану Дідом Морозом, сам собі Снігуроньку виберу.
К О Т Ь О Н А. Ой, не скажи, Соколик, не скажи. Ластівка – вона така.
С О К О Л И К. Яка?
К О Т Ь О Н А. Такая. Найкраща Снігуронька.
С О К О Л И К. А ти звідки знаєш?
К О Т Ь О Н А. Я – Котьона. Я все знаю.
С О К О Л И К. Нічого ти не знаєш. Тільки придурюєшся. Все, готовий твій сніговик.
К О Т Ь О Н А. Дякую.
С О К О Л И К. Будьласка. Мені все одно вже пора. Збиратися треба. Снігова Королева чекає.
К О Т Ь О Н А. Так я буду чекати? Ти чесне дідморозівське дав.
С О К О Л И К. Чекай. Бувай.
К О Т Ь О Н А. Бувай, Соколик.
Соколик іде. Котена декількома рухами додає до сніговикові пару останніх штрихів.
К О Т Ь О Н А. (сердито)Придурюється… Ластівка йому на фіг… Та де він краще знайде? За тисячу років не знайде. От, вже мені ці безглузді Діди Морози. Самі собі Снігуроньку вибрати не можуть. Все доводиться робити мені. А що робити?
Котьона починає кружляти навколо сніговика. Сніговик крутиться разом з нею.
К О Т Ь О Н А. Маленька дівчинка, тоненька гілочка, легка пушинка, біла сніжинка, на новому місці наснись наречений нареченій, серце не латочка, прилітай-ко Ластівка, спритна фігуронька, будеш ти Снігуронька (зупиняється, прискіпливо оглядає сніговика). Готовий? Дивись, тобі ще листівку відносити. І щоб цього разу смачна була. А я піду кімнати готувати. На тисячу років.
Котьона та сніговик йдуть. Замість завіси падає сніг.
БЕЗ КОНЯ
Дійові особи:
Малюк.
Карл.
Клара.
Вероніка.
Площа. Постамент. Біля постаменту сидить Малюк з відкритою парасолькою.
М А Л Ю К. Холодно. Ночами завжди холодно. Це раніше, в молодості, було і тепло і жарко. Кров кипіла. А тепер холоне. Навіть влітку під ковдрою… Колись тут, на площі, стояв пам’ятник. Навколо нього, в тіні каштанів відпочивали літні дами та важливі нянечки вигулювали неосвічених нащадків шановних сімейств. Одним з цих карапузів був я. Світило сонце, цвірінькали закохані парочки, голуби ліниво давали дорогу малолітнім хуліганам, і було літо. Літо, схоже на дитинство, плюс дитинство, схоже на літо… Потім школа, маленькі витівки, великі зміни… Перша любов, перший поцілунок . Другий поцілунок. Третій. Десятий. Не те, що тепер… Так от, про пам’ятник. Не про той, що тепер, а про той, що нікому не заважав. Тоді, в пору моєї юності розгулялися вітри змін та урагани вільнодумства. І раптово з’ясувалося, що людина, чиїм ім’ям називався пам’ятник, була не такою вже і гідною особистістю…Гуртом пам’ятник радісно зіштовхнули в річку. У нас і річка є. Маленька, але своя. А я тоді закінчував школу, і в мене були здібності. Але мова не про це. Минув час. Про пам’ятник забули – допоки одного разу міське начальство не згадало про порожній постамент і не здивувалося. Одразу був скликаний позачерговий з’їзд Батьків міста, на якому й порішили встановити новий монумент. Сучасний, але з урахуванням славних традицій.
Малюк підіймається на постамент і накривається тканиною. На площу виходять Карл, Клара з квітами, та Вероніка з квітами. Грає бравурна музика.
К А Р Л. Шановні пані, панове таповажні гості! Сьогодні в нашому місті здійснюється знаменна подія. Ми не просто звертаємося поглядами вглиб історії і від душі радіємо тагероїчному минулому. Ні. Ми маємо намір відновити історичну справедливість відповідно до нашої необхідності.
К Л А Р А. (плескає) Браво! Браво!
В Е Р О Н І К А. (плескає) Ура! Біс!
К А Р Л. Да! Ми повертаємо нашому місту його справжнє і незаслужено забуте ім’я.
В Е Р О Н І К А. Яке ім’я?
К А Р Л. Справжнє! Ім’я, дане місту на честь його основопола-пополо-полопоппо…
К Л А Р А. (плескає) Браво!
В Е Р О Н І К А. (плескає) Біс! Кого, кого?
К А Р Л. …пополопопожніка. Так. Це славне ім’я завжди зберігалося в пам’яті народній та передавалося з уст в уста, від батька до сина, від онука до матері …
В Е Р О Н І К А. Куди, куди?
К Л А Р А. Куди треба. Не перебивай без дозволу.
К А Р Л.…і так дійшло до самих нас. І ми пишаємося тим, що в далекі часи сміливий та неушкоджений герой дійшов до наших місць і зупинився. «Тут буде місто-сад!» сказав він і заклав його (усі плескають). Це вже потім, в роки мракобісся, ім’я героя було затерто і віддано темним силам. Але ми не темні, ми не дозволимо! Так! Відтепер кожен малюк і кожна малявка з гордістю в серці та радістю в очах понесуть ім’я першопрохідника до світлого майбутнього та великих звершень! Ура нам! (всі плескають)
К Л А Р А. Ура! Браво!
В Е Р О Н І К А. Біс! Ура!
К А Р Л. А тепер – зніміть оце! (Клара та Вероніка зривають тканину, всі плескають)
К Л А Р А. Грандіозно.
В Е Р О Н І К А. Яка виразність! Яка природність! Абсолютно жива людина! Хто автор цього дива? Хто створив цей шедевр? І взагалі, хто це?
М А Л Ю К. Я.
В Е Р О Н І К А. В якому сенсі? А! Приголомшливо!
К Л А Р А. Молодець… Гігант думки.
К А Р Л. Так! Не зрозусів?.. Хто гігант?
М А Л Ю К. Я.
К А Р Л. А-а-а… Ти що там робиш?
М А Л Ю К. Стою.
К А Р Л. А пам’ятник? Основопопо …
М А Л Ю К. Я пам’ятник. Йому. І собі. Нерукотворний.
В Е Р О Н І К А. Я зрозуміла! Він живий! Геніально! Монументально! Оригінально! Я вже кохаю його! Це нова епоха!
К А Р Л. Ти навіщо вліз на чужій постамент? І де кінь?
М А Л Ю К. Немає коня.
К А Р Л. А гроші?
К Л А Р А. Які гроші?
М А Л Ю К. Які гроші?
В Е Р О Н І К А. (обходить навколо пам’ятника) Ні, ну треба ж, ну треба ж… Як просто та геніально. Як сміливо та несподівано. Як прекрасно.
К А Р Л. (Малюку) Ти мені дурня не клей. Тобі гроші на коня давали?
М А Л Ю К. Ну.
К Л А Р А. А скільки?
К А Р Л. Що – ну? Де гроші?!
М А Л Ю К. Нема.
В Е Р О Н І К А. Втілення разумника!
К А Р Л. Як це нема? Як це нема?!
М А Л Ю К. Вони пішли на роботу думки.
К Л А Р А. Цікаво. А я нічого не знала.
К А Р Л. (Малюку) На куди? Ах ти, потворо…
К Л А Р А. (осмикує Карла) Спокійно. Тут люди та гості.
К А Р Л. Так. Вірно. Добре. Нікчема. Ми потім поговоримо. Детально.
К Л А Р А. (Малюку) І ми поговоримо. І також докладно.
М А Л Ю К. Будьласка. Приходьте до мене сім’ями.
В Е Р О Н І К А. Який простий великодушний пам’ятник. Який привітний могутній чоловік. Я просто не можу заспокоїтися… І тому від імені творчої молоді міста я хочу негайно прочитати вірш!
К Л А Р А. Може не треба?
К А Р Л. У нас і поети є?
В Е Р О Н І К А. Так. Наше місто завжди має самородки!
К Л А Р А. Самородків у нас вистачає. А особливо пройдисвітів і нероб.
М А Л Ю К. Образити художника багатьом не лінь. А от зрозуміти, осягнути, нагодувати котлетами…
В Е Р О Н І К А. Одного разу в сувору зимову пору
Він із лісу вийшов. Був сильний мороз.
Але він не зламався і майбутнє місто
Було тут же закладено. І люди пішли.
По різним дорогам великими кроками
Сподіваючись на щастя в суворому краю.
І будували місто власними руками
Щоб потім мешкали в ньому діти та онуки.
А славний герой працював з усіма,
На білому коні, як звичайна людина.
І було тоді посіяно насіння
Для саду та міста. У мить та навік.
К А Р Л. Феноменально. Яке нахабство…
К Л А Р А. Звичайне банально-сентиментальне дівоче ріфмування.
В Е Р О Н І К А. І ми, покоління нової ідеї,
Несемо ім’я міста через століття.
На зло негідникам і можливим лиходіям
Наше місто стоїть, продовжуючи стояти
Ми робимо найчесніше діло,
Ми будуємо басейни та пишемо вірші.
Легко та вільно, розумно та вміло,
Як славний герой, стоїмо на своєму
І якщо колись підступні сили
Задумають нам перешкодити часом,
Повстане герой з темної могили
І ми переможемо. Назавжди-назавжди!
К А Р Л. Я вбитий (до Вероніки). Ви, самородок і талант нашого міста, чому я вас особисто не знаю? Як ваше ім’я, чарівне дитя?
В Е Р О Н І К А. Вероніка.
К А Р Л. Дивно. Послухайте, Вероніка, я хотів би після урочистої церемонії поспілкуватися з вами в творчій обстановці за чаркою чаю. У сенсі розкуто побалакати про перспективи розвитку вашого віршування в аспекті можливого зростання позитивних тенденцій вашої особистості на грунті моєї індивідуальності…
К Л А Р А. (до Карла) А я?
К А Р Л. (до Клари) Не будь занудою. Я просто допомагаю молодому мистецтву. Втім, як і ти.
В Е Р О Н І К А. (зніяковіло) Ну, що ви… Я навіть не знаю… Незручно якось.
К А Р Л. Ви мене просто зобов’яжете, а я вас не ображу. Тому що я завжди без розуму від віршів юних дівчат.
К Л А Р А. Від віршів? Добре (до Вероніки). Поспілкуйся з дядьком, дівчинка. Він тебе багато чому навчить.
К А Р Л. Хвилинку. Панове, оскільки пам’ятник вже… гм, відкрито та сьогодні ми його закривати не будемо, то запрошую всіх на головну частину нашої святкової акції (бере Вероніку під руку). Ви знаєте, ви мені подобаєтеся все більше і більше, здібне дитя. Так-так. І я заздалегідь відчуваю в вас дивовижні потенційні здібності.
В Е Р О Н І К А. Які?
К А Р Л. По-тен-ці-й-ні. Якщо хочете, ми також докладно обговоримо питання потенції та нюанси її впливу на особисто вашу ліричну натуру…(повільно веде Вероніку)
К Л А Р А. Стривайте, а що робити з монументом?
К А Р Л. Нехай поки стоїть. Ми з ним потім розберемося. В іншому місці та на іншій мові (до Вероніки). Ви тільки уявіть, я буквально під парканом знайшов цього негідника…
В Е Р О Н І К А. Він дуже милий…
М А Л Ю К. Недорі ви. Але вам не залякати талант.
К А Р Л. (веде Вероніку) А я й не буду.
К Л А Р А. І не потрібно. Цим займуся я. Мені лише цікаво, скільки в нього було грошей? І чому я про це не знала?
К А Р Л. Люба, зараз немає часу про це. Але потім… Гаразд?
К Л А Р А. Гаразд. Але ти про це пошкодуєш.
К А Р Л. Я згоден на все. В ім’я молодого мистецтва (посміхається Вероніці). Ходімо, пісня ви наше не проспівана. Там чекають столи (Карл і Вероніка йдуть).
М А Л Ю К. Дрібні жалюгідні людці. Їм потрібна лише вигода. Гроші…До чого тут гроші, якщо їх вже немає? Ні, їм не дано побачити світ з висоти постаменту. Їм не відчути велич навколишнього середовища та унікальність мене в ній.
К Л А Р А. Та ти що? Може з висоти своєї величі ти все ж зістрибнеш до мене?
М А Л Ю К. Навіщо?
К Л А Р А. Ага… Я так розумію, що тебе перестали цікавити мої стосунки з тобою, та мої стосунки з Карлом, якими ти, до речі, дуже користувався. Я вірно розумію?
М А Л Ю К. Ні.
К Л А Р А. Ні? Тоді чому?
М А Л Ю К. Ти не можеш розуміти взагалі. Жінкам це минує.
К Л А Р А. Ах ось воно що… Ну, звичайно, ти тепер у нас пам’ятник, а пам’ятники не звертають свою увагу на звичайних смертних жінок. Ну що ж, тоді шукай собі іншу бабу. Кам’яну. З веслом або лопатою. А я йду. Чуєш? Йду!
М А Л Ю К. Іди.
К Л А Р А. Ти думаєш, оця соплячкі прибіжить до тебе? Як би не так! Вона тепер вивчає тонкощі потенції.
М А Л Ю К. Хай вивчає. Мене не цікавлять ні її тонкощі, ні його потенція. Мене нічого не цікавить. Тому що я дивлюся на світ, та думаю про наш союз.
К Л А Р А. Господи, який світ? Який союз?
М А Л Ю К. Союз непорушний духовно вільних. Світ і я. Я та світ. І більше ніяких жінок. Я бачу, як усередині світу відкривається величезне око та радісно дивиться на мене. Я відчуваю, як у мені підёмається щось істинно велике – назустріч здивованому світу…
К Л А Р А. Велике? У тебе навіть дрібне ніколи не піднімається! Ні назустріч світу, ні назустріч нікому. Тьху на тебе, бовдуре.
М А Л Ю К. Іди, меркантильна жінко. На тебе чекають їжа та чоловік.
К Л А Р А. (після паузи) Добре. Я піду. Але ти про це пошкодуєш.
М А Л Ю К. Мені вже шкода тебе, непоказна.
К Л А Р А. Бовдур кам’яний…(йде)
Малюк сідає на постаменті.
М А Л Ю К. Височіти у героїчній позі було незручно. Але я звик. Людині властиво звикати до приємного навіть у провінції. Трохи заважали птахи, але вольовим зусиллям я змусив себе не звертати уваги на пернатих. Населення відразу визнало в мені історичний авторитет, хоча Батьки міста деякий час ніяковіли та нервували. Але, врешті-решт, здоровий глузд переміг і в мерії була затверджена посада. З окладом. Життя брало своє. У мене з’явилося безліч нових друзів, знайомих і просто приятелів. Вранці зі мною віталися двірники та міліціонери, вечорами – поети та бомжі. Молоді матусі приводили до мене сопливих крихіток і показували їм, яких висот може досягти людина, якщо вона добре вчиться. Я почав відчувати себе вільніше і зробив деякі удосконалення в композиції пам’ятника. Тепер я міг іноді сидіти, лежати і навіть ходити. За необхідністю, звісно. Люди схвалили мої творчі пошуки, а міське начальство виділило певну суму на озеленення території навколо мене. Однією з прикрощей залишалася погода, але сильний дух і загартоване тіло допомагали з честю переносити тяготи та складнощі на, так би мовити, державній службш. Була, правда, ще одна проблема, тобто, зовсім невелика, ну просто малюсінька проблемка особистого характеру…
На площу виходить Вероніка з авоською. Підходить до пам’ятника. Малюк відвертається та не звертає на неї ніякої уваги.
В Е Р О Н І К А. Малюк, ну, Малюк… Я тобі поїсти принесла. Картопельки з огірочками. Яєчню з шинкою. Курочку. Воблу. Пиво…
М А Л Ю К. Замовкни! Навіщо? Навіщо ти ходиш сюди? Навіщо ти ходиш сюди з їжею?
В Е Р О Н І К А. Але ж ти голодний. Стоїш тут на роботі без вихідних, і навіть крихти в рот не береш. Схуд весь. Блідий став…
М А Л Ю К. Мені нічого не потрібно. Навіть пива.
В Е Р О Н І К А. Але ж так можна захворіти та померти. А я не хочу, щоб ти вмирав від голоду й спраги. Візьми, поїж (простягає Малюку авоську з їжею).
М А Л Ю К. Іди. Забирай геть свою воблу та неси її цьому…
В Е Р О Н І К А. Ти все ще ображаєшся, так? Але ж я не навмисне. Він так чемно розмовляв і розповідав різні цікаві речі, що я просто не могла втриматися. А потім ми говорили про тонкощі та пили шампанське, говорили про потенції та куштували горілку, згадували про щось ще і також.. Але я увесь час пам’ятала про тебе.
М А Л Ю К. І тому повернулася через місяць.
В Е Р О Н І К А. Так, повернулася. До тебе. А ти все одно стоїш і на мене не дивишся.
М А Л Ю К. Я міркую про глобальне. Про долю. Про народ. Про мою роль в його історії.
В Е Р О Н І К А. А я? Я нехай і маленький, але все ж народ. І також хочу мати і долю, і історію. Разом із тобою. А ти навіть поїсти нехочеш. А в мене пельмені, котлети по-київськи, хачапурі, маца, цинандалі… Може хоч подивишся?
М А Л Ю К. (задумливо) М’ясо… Котлети… Ну, показуй.
В Е Р О Н І К А. (швидко підіймається на постамент, вмощується та дістає їжу) Ось, дивись. І ось. І ось. Усе свіже, тепле і смачне. Сама готувала. Для тебе.
М А Л Ю К. (знехотя пробує) Їжа. Калорії… Пальне для шлунка і баласт для розуму.
В Е Р О Н І К А. (ніжно притискається до плеча Малюка) Ну то й що? Нехай баласт, зате приємний. І ти приємний. З тобою так добре, та нічого не страшно. Я б отак все життя просиділа. Навіть на пам’ятнику.
М А Л Ю К. Недалека ти. Близька та вузька. Тобі б поїсти, пообійматься… Ні, щоб філософію вивчати, механізмами керувати або, хоча б, літературу писати.
В Е Р О Н І К А. Я пишу. Вірші.
М А Л Ю К. От я й кажу – дурна ти. Треба братися за щось серйозне. За авангардну критику або хоча б драматургію абсурду (відвертається). Іди. Не хочу котлет із м’яса київських тварин. І тебе не хочу.
В Е Р О Н І К А. Чому? Я ж кохаю тебе. Я не можу без тебе.
М А Л Ю К. Зможеш. Мене вже кохає все людство. Іди.
В Е Р О Н І К А. (зіскакує з постаменту, зло) Добре. Я піду. Ти не думай, мені є куди та з ким піти. І я навіть не буду згадувати про тебе. Я просто забуду про те, що десь, уявляючи себе статуєю Свободи, стоїть одна людина. Ні, не людина, а мумія. Я піду. Чуєш? Піду!
М А Л Ю К. Не кричи. Іди. Тебе чекають пелюшки та м’ясорубки. Мені шкода тебе.
В Е Р О Н І К А. А мені тебе. Бовдур кам’яний (іде)
Малюк сідає на постаменті.
М А Л Ю К. Час йшов. Мешканці міста поважали мене, і я відповідав їм батьківською любов’ю. У темний час доби я ходив по вулицях та заглядав у вікна осель. Мені цікаво було спостерігати за чесним життям простих людей мого міста. Я відчував себе скромним ангелом-охоронцем цих сумлінних вчителів, будівельників та студентів. Своєю любов’ю, немов величезною долонею, я накрив місто і тихо радів доброму щастю співгромадян. Потроху я почав облаштовувати місце своєї роботи: розбив квітник, посадив город і фруктові дерева. Побудував дах, провів електрику і водопровід. Навколо мене цілими днями співали птахи, а ночами гули дроти та батареї парового опалення. Культурна інтелігенція стала зазирати на чай з булочками, а творча молодь у мого підніжжя влаштовувала фуршети. Люди тяглися до мене, наче до материнських грудей. Діти приходили слухати казки і танцювати. Поети пригощали портвейном і, бентежачись, прохали закуски. Пнсіонери пригощали цигарками. І для кожного я знаходив добре слово та свіжі овочі. Але, на жаль, залишалися ще елементи, що не бажали любити та поважати в мені простого народного героя…
На площу виходить Карл з мотком мотузки. Він обережно підкрадається до пам’ятника.
К А Р Л. Зачаївся. Прикидається ніби спить, а насправді… А може й дійсно спить? Ну, що ж, тоді мені легше буде. Тихенько сковирну – і немає більше ідола в нашій Батьківщині.
М А Л Ю К. Я все чую і все бачу.
К А Р Л. Ага! Нічого. Можеш чути. Можеш бачити. Все одно ніхто тобі не допоможе. А я потім викопаю ямку та добре все утрамбую.
М А Л Ю К. А раптом люди? Прийдуть і завадять.
К А Р Л. Не прийдуть. Зараз ніч, всі сплять як убиті. А я не сплю. Я прийшов.
М А Л Ю К. Я знаю, навіщо ти прийшов. Я наскрізь бачу твої брудні думки. Але нічого не вийде.
К А Р Л. Це чому?
М А Л Ю К. Тому що не під силу тобі, темному та дрібному гвинтику зруйнувати те, що створювалося роками.
К А Р Л. Дуже навіть під силу. Саме мені, темному та дрібному. Як два пальці обмочити.
М А Л Ю К. Ти – ніщо. А за мною – все прогресивне людство. І тому тобі не обдурити жителів Землі та інших упорядкованих планет. Пішов геть!
К А Р Л. (розмотує мотузку) Мені наплювати на жителів з планетами! Мені потрібно знищити самозванця, який вкрав у мене найдорожче! Ти, пам’ятник, ти знаєш, що Клара отруїлася? Ти знаєш про це?!
М А Л Ю К. Я не пам’ятаю ніяких Клар. Я не пам’ятаю навіть Вероніку.
К А Р Л. Ах, ти не пам’ятаєш! (накидає мотузку на Малюка) Тремти, згубник! Тепер я силою отримаю те, що мені належить завжди!..
М А Л Ю К. Ну-ну… Мені цікаво. Звичайно, ти можеш поцупити мене і навіть розтоптати мій піджак, але ніколи, чуєш, НІКОЛИ! не зайняти тобі в серцях народних того місця, на якому стою я. Ніколи!
К А Р Л. (тягне) А я спробую. Раз-два! Раз-два! Подумаєш, Вероніка… Я їй нічого поганого не зробив. Вона сама на шию вішалась. І дострибалася. Взяла дурепа та й насправді повісилася. (різко зриває Малюка та кидається до постаменту) Моє місце! (Карл видряпується на постамент і стрибає від радості. Малюк стоїть осторонь, спостерігає і посміхається) А тепер іди! Це все моє! Чуєш? Чого ти мовчиш? Чого ти посміхаєшся? Забирайся! А то я тебе розірву! Розпорошу! На атоми! (стрибає на постаменті)
М А Л Ю К. (не поспішаючи підходить до постаменту, спокійно) А тепер геть.
К А Р Л. Не піду.
М А Л Ю К. Ти думаєш, мотка гнилої мотузки достатньо для того, щоб стати героєм?
К А Р Л. Так.
М А Л Ю К. Ти вважаєш, що маєш право на всенародну любов?
К А Р Л. Так!
М А Л Ю К. Дурень! Ти сподівався під темрявою ночі влізти на почесне місце, та нахабно жерти людську повагу? Пішов геть!
К А Р Л. Не піду!
М А Л Ю К. Рахую до трьох, а потім починаю будити друзів та співгромадян. Вони прокинуться і скривдять тебе назавжди. Раз!
К А Р Л. Не хочу!
М А Л Ю К. Два!
К А Р Л. Не можу!
М А Л Ю К. Два з половиною!
К А Р Л. Ні!
М А Л Ю К. Так! Три! Місто, підйом!
К А Р Л. А-а-а! (падає з постаменту, плаче, відповзає) Не хочу-у-у!
М А Л Ю К. (з гідністю повертається на постамент) І надалі знай – люди мого міста не сліпі, а зрячі. Тому лише я, людина, що стала легендою, гідний займати це місце. А ти, жалюгідний шакал світової культури та техніки, забирайся з нашого міста. А то моторошна сила народного гніву розчавить тебе, як зайвого таргана! Киш звідси, вбивця мирних жінок! (Карл, шиплячи і відпльовуючись, забирається геть)
К А Р Л. Йду… Йду… Йду… Але повернуся… Повернуся… Повернуся!..
М А Л Ю К. Ти, крихітний мерзотник! Тікай та не озирайся! В нашій історії тебе вже немає!
Малюк сідає на постамент.
4.
М А Л Ю К. (після паузи) В одну чудову днину я усвідомив себе фактично Богом… Ні! Я був крутіше! Я височів над містом та його околицями, над країною, понад усім світом і не бачив навколо нічого грандіознішнішого від себе. Раніше далекі та недоступні простори боязко тулилися до моїх ніг, і мовчки визнавали свої вбогість та обмеженість. Всілякі галлактики та спіралеподібні туманності слухняно ставали в чергу, щоб висловити мені захоплення і повагу. Моє мікроскопічне містечко зіщулилось до урапки та існував лише як місце, маюче честь лежати піді мною. Люди, що колись проживали в ньому, стали мікробами і взагалі щезли за непотрібністю. Мій чистий розум заполонив собою абсолютно все. Я був величний. (після паузи) І тому самотній. Тремтячий світ з усіма його западинами та опуклостями, рослинами і тваринами, людьми та шестерінками щулився біля мого підніжжя, смикався та намагався еволюціонувати. Але це вже не цікавило мене. Я нудьгував. О, якби хтось, хоч на малу частку, зміг уявити собі самотність Творця… Іноді, коли світила складалися в особливо курйозний візерунок, я раптом згадував маленьке містечко на околиці світу. Я згадував смішних створінь, іменованих жінками… Я згадував невихованих птахів і таких же докучливих дітей людей… Я згадував… Залишені без нагляду, народжувалися зірки та валилися імперії. Плодилися цивілізації, а генії добиралися максимум до рівня моєї щиколотки і тут же розсипалися на порох… Сходилися паралелі, загибалися перпендикуляри, а я згадував…
На площу виходять Карл, Клара з квітами та Вероніка з квітами.
К А Р Л. Шановні пані, панове і поважні гості! Сьогодні в нашому місті здійснюється знаменна подія. Ми не просто звертаємося поглядами вглиб історії міста та від усього серця радіємо героїчному минулому. Ні. Ми маємо намір відновити історичну справедливість відповідно до нашої необхідністі.
К Л А Р А. (плескає) Браво! Браво!
В Е Р О Н І К А. (плескає) Ура! Біс!
К А Р Л. Да! Ми прийшли на цю площу щоб тим самим повернути місту його справжнє ім’я.
В Е Р О Н І К А. Яке ім’я?
К А Р Л. Наше ім’я! Колись на цьому місці ми вирішили бути. І ми зробили це. Тепер нас люблять, цінують і поважають.
К Л А Р А. (плескає) Браво! Браво!
В Е Р О Н І К А. (плескає) Ура! Біс!
К А Р Л. З тих пір спливло багато води. Частенько темні сили намагалися порушити природний хід історії, але ми завжди вміло протистояли їм.
В Е Р О Н І К А. Кому?
К Л А Р А. Не перебивай старших.
К А Р Л. Волею нашого народу та силою його працьовитості ми перемогли всіх. Тому слава нам! Ура!
М А Л Ю К. (встає в повний зріст) Ей. Ви мені заважаєте.
К А Р Л. Вічна пам’ять нам, будівельникам та захисникам Батьківщини!
К Л А Р А. (плескає) Браво! Браво!
В Е Р О Н І К А. (плескає) Ура! Біс!
М А Л Ю К. (громовим голосом) Тихо!
К А Р Л. Що? Ви чули? Звук…
В Е Р О Н І К А. Де?
М А Л Ю К. Це я вам кажу! Я! Ваш творець!
К А Р Л. А-а-а…(киває в бік Малюка) Це в руїнах вітер свистить. У давнину тут стояв якийсь цей… статуй.
В Е Р О Н І К А. Кому?
К А Р Л. Чи то першопрохідникові, чи то його коню.
К Л А Р А. А я не зустрічала згадок…
М А Л Ю К. Я не кінь!
В Е Р О Н І К А. А я зустрічала. В одній дитячій книжці. Ніби був він смішним та дурним.
К Л А Р А. Хто? Кінь?
В Е Р О Н І К А. Ні, цей… проходець.
К Л А Р А. Це все казки. Кінь не може бути смішним, тому що він корисна тварина.
М А Л Ю К. Ви, неповороткі осквернителі пам’яті, як ви смієте своїми щелепами ворушити про мене?!
К А Р Л. Знову звук… Наче хтось плаче.
К Л А Р А. Це вітер. Протяг.
М А Л Ю К. Який протяг?! Це я! (зістрибує з постаменту, кидається до всіх, смикає їх, кричить) Чуєте?! Це я! Ваш пам’ятник! Ваш рятівник! Той, кого ви завжди любили! (всі мовчать) Бачите?! Ось він я! Живий! Пам’ятаєте мене? Впізнаєте мене? (всі мовчать) Як же це? Ви що – сліпі? Ви що – кам’яні? (рве на собі піджак) Я не протяг! Я не кінь! Я людина!
Раптово Карл, Вероніка і Клара кидаються до постаменту,та залазять на нього.
В С І.(крім Малюка, хором) Обдурили Малюка на чотири кулака! На п’ятому дуло! Щоб тебе роздуло! (плескають) Ура! Ура! Ура! З днем народження тебе, бовдур кам’яний! (водять хоровод на постаменті) Хепі бьосдей ту ю! Хепі бьосдей ту ю! Хепі бьосдей, хепі бьосдей, хепі бьосдей ту ю!
М А Л Ю К. (розгублено) Що? Чому? Ви як?.. Ви навіщо?.. Я… Це правда? Ви впізнали мене? Ви пам’ятаєте мене? Ви любите мене?
К Л А Р А. (зістрибує з постаменту, обіймає Малюка) Ну, звичайно, пам’ятаємо, дурник ти наш.
М А Л Ю К.(до Клари) Але ти ж отруїлася?..
К Л А Р А. Я пам’ятаю, дурник ти мій.
В Е Р О Н І К А. (зістрибує з постаменту, обіймає Малюка) Ну, звичайно, любимо, телепню ти наш.
М А Л Ю К. (до Вероніки) А ти повісилася?..
В Е Р О Н І К А. Я пам’ятаю, телепеньчик ти мій.
К А Р Л. (сходить з постаменту, поплескує Малюка по плечу) Це ми пожартували.
М А Л Ю К. (розчулено) Правда? Ви не обманюєте мене?
К Л А Р А. Ти ображаєш нас.
М А Л Ю К. Ні-ні, я вірю вам! Я люблю вас!
В Е Р О Н І К А. І ми любимо тебе! (закидає Малюка квітами)
К Л А Р А. Ми обожнюємо тебе! (закидає Малюка квітами)
К А Р Л. Тому що ми вигадали тебе.
К Л А Р А. І твого коня.
М А Л Ю К. Якого коня?
К А Р Л. І тепер, в оцей світлий день народження нашої ідеї, ми прийшли на стару добру площу, щоб згадати дитинство золоте та юність бешкетну.
К Л А Р А. Які каштани тоді цвіли…
В Е Р О Н І К А. І текла спокійна річка…
К А Р Л. І ми були молодими та веселими…
В Е Р О Н І К А. І завжди було літо…
М А Л Ю К. А я?
К А Р Л. А пам’ятаєте, як ми ходили за грибами?
К Л А Р А. А потім ловили товстих лінивих раків (цілує Карла). Схожих на тебе.
В Е Р О Н І К А. А потім ганяли нахабних ситих голубів (цілує Карла). Схожих на тебе.
М А Л Ю К. А я? Я також ловив. Я також ганяв. Ви пам’ятаєте?
К Л А Р А. І не було ніяких пам’ятників.
В Е Р О Н І К А. Та й навіщо нам кам’яні примхи, якщо ми й так всі пам’ятаємо?
К А Р Л. А одного разу ми намалювали місто тавигадали маленького паперового чоловічка. Він жив у сірниковій коробці та уявляв себе великим начальником.
В Е Р О Н І К А. А ночами він мріяв втекти з коробки, зловити коника та поскакати на ньому в далекі країни.
К Л А Р А. Саме так. Але я тернула сірником і… чоловічка не стало.
В Е Р О Н І К А. Шкода. Він був дурним, але гарним.
М А Л Ю К. А я?..
В Е Р О Н І К А. А може знову за грибами? У лісі так добре…
К Л А Р А. Влітку в лісі лоскотно в носі…
К А Р Л. А давайте! І нехай бояться суниці та сироїжки! (Карл, Вероніка та Клара беруться за руки і, наспівуючи хором, йдуть в ліс)
В С І. І ми, покоління нової ідеї,
Несемо ім’я міста через століття.
На зло негідникам і можливим лиходіям
Наше місто Ля-ля ля-ля-ля ля-ля-ля!…
М А Л Ю К. А мене? Суниці-сироїжки збирати… Раків лякати… Я такогж хочу дитинство золоте… Я також був! Візьміть мене з собою! Чуєте! Я з вами! Я хочу гуляти! Я хочу ходити по дорогах і плавати по воді! Я хочу ловити метеликів і красти яблука! Я НЕ ХОЧУ бути пам’ятником нікому! (кидається навздогін, але тут же повертається, кидається знову і повертається знову,знесилено падає біля постаменту) Але ж хтось повинен? А хто, якщо не я? Хто хоче бути ось так – зараз, відразу та назавжди? (підіймається на постамент) Хто може стояти тут і любити всіх, хто його не пам’ятає? Хто хоче вічно охороняти могили з улюбленими трупами? Хто? А я буду! Всі підуть, полетять на літаках і попливуть на кораблях. Чоловіки та жінки. Діти та дорослі. Сиві діди таголомозі немовлята. Всі. А я буду. Сам. Один. Без коня і без товариша. Завжди (далі говорить все тихіше й тихіше). Живий. Без коня…(шепоче, закутується в тканину, грає тиха музика, гасне світло…)
завіса
ПРИДУРКИ
Дійові особи:
Перший.
Другий.
Третій.
Ніч. Вулиця. Ліхтар та інше. Біля ліхтаря стоїть Перший – курить та витріщується на ліхтар. З-за рогу аптеки вирулює Другий. Виявивши Першого, Другий пригальмовує, та підкрадається до Першого ззаду.
Д Р У Г И Й. Ей, придурок!
П Е Р Ш И Й. (обертається) Це ти сказав «придурок»?
Д Р У Г И Й. Я? Ні. Це ти кажеш «придурок».
П Е Р Ш И Й. Тобі що – робити немає чого? Дрискай звідси, поки при пам’яті.
Д Р У Г И Й. Це ти мені? Вийшов перед смертю цигарку посмоктати?
П Е Р Ш И Й. Перед твоєю. Давай, проходь повз.
Д Р У Г И Й. Я тебе чіпаю? Ти, придурок, я тебе чіпаю? Та я тебе зараз навколо ліхтаря вузлом зав’яжу. Та ти в мене в цій аптеці жити будеш. У заспиртованій банці. Зрозумів?
П Е Р Ш И Й. Я тебе попередив. «Швидку» викликати не буду – все одно не встигне. Але тобі ще може дуже поталанити – якщо ти швидко-швидко побіжиш вздовж по цій вулиці за ріг.
Д Р У Г И Й. Уже побіг (плює під ноги Першому). З-за аптеки вилітає збуджений Третій і тут же наштовхується на Першого і Другого.
Т Р Е Т І Й. Ей, придурки! Компаткно та швидко, я, блін, вас питаю – тут баба така НЕ пробігала?
П Е Р Ш И Й. Рідний, ти що – компас втратив? Ти кого придурками назвав?
Т Р Е Т І Й. Нє, ну ви тупі зовсім, так? Питань не розумієте?
Д Р У Г И Й. Ну, чувак дає! Дядько, в тебе зуби тиснуть, або ти зовсім придурок?
Т Р Е Т І Й. Я не зрозумів. Ви – обидва – ви чого тут стоїте? Т а ви в мене зараз ляжете. Ви бабу, блін, зрештою, бачили чи ні?
П Е Р Ш И Й. Яка баба? Тут що – ночами ідіоти збираються? Чи тільки придурки?
Д Р У Г И Й. Чуєш ти, мисливець за бабами, він тебе придурком позначив. І мене.
Т Р Е Т І Й. Блін. Кретини! Бабу не бачили? Таку?!
П Е Р Ш И Й. А за кретина ти відповіси. Але спочатку цей придурок відповість за придурка…
Десь нагорі з гуркотом відчиняються вікно, з якого вилітає відро води і розлючений жіночий крик: «Придурки! Не заважайте людям спати! »
П Е Р Ш И Й. Хто придурки?..
завіса
Київ, 2007-2011
Сергій ЩУЧЕНКО
УКРАЇНА, КИЇВ, (044) 5193604
schuch @mail.ru
