Сучасний український драматург Олександр Куманський знову провокує нас до участі у творчому процесі над творенням сценарію. Він готовий вислухати зауваження критиків і прийняти дружню допомогу від читачів сайту

Сучасний український драматург Жанна Безп’ятчук працює журналістом, живе у Києві. Навчалася в Києво-Могилянській

Сергій ЩУЧЕНКО

ПОВЕРНЕННЯ

маленька зручна п’єса

П’єса сучасного українського драматурга Олександра Марданя „Ніч святого Валентина” – це містична розповідь про самотність і пошуки любові.

 

Олександр Мардань  

                          (переклад Ростислава Коломійця)

 

 

НІЧ СВЯТОГО ВАЛЕНТИНА

            

     п`єса у 2 діях 

  

Дійові особи:

 

Жінка, 42 роки

Гість, 43 роки

Хазяїн, 47 років

 

    Дія відбувається ввечері 14 лютого у дачному селищі.

 

На сцені темно.

Звучить Голос автора:

Дачне селище «Узлісся» з`явилося нещодавно. Поруч із сосновим бором виросли будинки, оточені галявинами.

Вечір, 14 лютого, повний місяць. Нещодавно випав сніг. Він лежить на вітті сосон и підстрижених кущах. Віття відкидає тіні, малюючи на снігу загадкові картини.

До найвищого будинку на непарній стороні вулиці під`їжджає машина. З неї виходить чоловік, допомагає вийти жінці. Вони прямують розчищеною доріжкою до будинку. Чоловік відчиняє двері. У вікнах спалахує  яскраве світло.

 

= = =

 

На сцені спалахує світло.

Бачимо простору вітальню заміського будинку. Меблі під старовину, піаніно, комин, перед комином – килим. Посередині вітальні – невеликий стіл.

До кімнати входять двоє – він і вона. Він допомагає їй зняти шубу, потім знімає дублянку. Вона красива, доглянута жінка, вдягнена ошатно, зі смаком. Він у костюмі, під піджаком – чорний гольф.

 

ХАЗЯЇН: …Казка має закінчитися красиво. Спляча царівна прокинеться. А у лісі розцвітуть проліски.

ЖІНКА: А як не розцвітуть?

ХАЗЯЇН: Розцвітуть! Сплачено!

ЖІНКА: Сплачено? Постмодернізм якийсь.

ХАЗЯЇН: Постмодернізм – це історія про те, як принц живе на гроші Попелюшки від прання. А в нас класика. У крайньому разі – модерн. Проходьте. Проходьте, сідайте…

 

Жінка оглядає кімнату, сідає у крісло.

 

ЖІНКА: А у вас затишно.

ХАЗЯЇН: Якому вину ви віддаєте перевагу цього часу доби?

ЖІНКА: Мабуть, білому.

ХАЗЯЇН: Я пропоную червоне. Нещодавно був у Болгарії, там говорять, що червоне вино треба пити у ті місяці, у назвах яких є буква «р-р-р».

ЖІНКА: Я таке чула про раків та устриць. А про вино – уперше.

 

Він відкорковує штопором пляшку вина, наповнює келихи.

 

ХАЗЯЇН: До речі, у Болгарії багато пісень про червоне вино, і тільки одна – про біле.

ЖІНКА: І про що у ній співається?

ХАЗЯЇН: У ній співається: «Чому я не червоне?» Спробуйте. Це «Бордо» з колекції барона Ротшильда.

ЖІНКА: Як Ротшильд не проти, я згідна. Червоне – так червоне.

 

Вони випивають кілька ковтків.

 

ХАЗЯЇН: Дивно, що я не бачив вас у ресторані.

ЖІНКА: А я бачила. Ви були захоплені бесідою з друзями…

ХАЗЯЇН: Партнерами. Якби я побачив вас раніше, я б їх одразу кинув.

ЖІНКА: Кидати партнерів неетично.

ХАЗЯЇН: Заради такої жінки все етично. Добре, що я залишив гаманець у пальті. Пішов по нього до гардеробу – а там ви.

ЖІНКА: Уперше загубила номерок. Якби ви не втрутились – не знаю, що б і вчинила.

ХАЗЯЇН: Ресторан теж починається з вішалки, а закінчується пошуками номерка.

ЖІНКА: Сто разів перевернула сумочку – нема його. А ви – лицар.

ХАЗЯЇН: Я нерідко буваю там, тому вони повірили моєму поручництву.

ЖІНКА: З ким буваєте?

ХАЗЯЇН: З партнерами.

ЖІНКА: А ще з ким?

ХАЗЯЇН: Всі хочуть певності…

ЖІНКА: Та не всім вона відповідає взаємністю. І все-таки – з ким іще ви там буваєте?

ХАЗЯЇН: Іще без партнерів… Один.

ЖІНКА: І ви не питаєте, з ким була я? І чому виходила сама?

ХАЗЯЇН: Можу запитати, як ви того хочете.

ЖІНКА: Не дуже. Краще запитайте, чому я наважилась  поїхати з вами, хоча бачу вас уперше.

ХАЗЯЇН: Тому що вірите у любов з першого погляду. Мого, зрозуміло.

ЖІНКА: А як не вірю?

ХАЗЯЇН: Тоді я збожеволію! До речі, сьогодні ми відзначали угоду з німцями, і вони розповіли, що в них чотирнадцятого лютого відзначають як день божевільних, а не закоханих.

ЖІНКА: Божевільних?

ХАЗЯЇН: Уявіть собі.

ХАЗЯЇН: У чомусь німці праві. Любов є безумством.

ХАЗЯЇН: А давайте вип`ємо на брудершафт!

ЖІНКА: Не люблю німецьку мову. Стріляюча якась. Бру-дер-шафт…

ХАЗЯЇН: Хіба? (Читає вірш Гейне німецькою.) «Einfichtenschtiteinsamamnordenaufcheuenchoch.»

ЖІНКА (перериваючи його): «На півночі дикій сумує самотньо сосна…» Я її в школі вчила, все одно не подобається.

ХАЗЯЇН: У вас красивий голос. Ви  співаєте?

 

Жінка підходить до вікна, відсуває штору.

 

ЖІНКА: Сніг падає…

ХАЗЯЇН: У вас красиві очі.

ЖІНКА: Які? Які?

ХАЗЯЇН: Красиві.

ЖІНКА: Якого кольору?

ХАЗЯЇН (здивовано): Сірі.

 

Жінка повільно підходить до нього, практично впритул.

 

ХАЗЯЇН (ще більш здивовано): Блакитні… А у вас блакитні з дитинства?

ЖІНКА: А у вас карі тільки на свята?

ХАЗЯЇН: Я теж хотів мати блакитні очі, але… Напевне, у наступному житті.

 

Жінка підіймає келих.

 

ЖІНКА: Отже, за що будемо пити?

ХАЗЯЇН: Ну, як тост німецькою вам не сподобається – нехай буде французькою. A toi facon que tuu as d`erte belle… Ні. Краще в оригіналі.

 

Він бере пульт дистанційного управління, натискає на кнопку. Звучить відома пісня Джо Дассена. Пісня продовжується, а він, піднявши келих, її перекладає.

 

ХАЗЯЇН: За тебе! За твоє вміння бути красивою. За твої ніжні, але інколи награні слова. За ту маленьку дівчинку, якою ти була.  За ту, якою ти часто буваєш. За твоє минуле. І за твоїх прекрасних принців!

 

Він вимикає музику, підходить до Жінки з келихом.

 

ЖІНКА: Після такого тосту не можна не випити. Тім більше, що французька мені завжди подобалась. Хоча я розумію усього п`ять-шість висловлювань. Шерше ля фам, се ля ви, оревуар…

ХАЗЯЇН (перериваючи її): Мсьє, же не манж па сис жур. Якось я сказав цю фразу у паризькому ресторані, і офіціант спитав: «Чому всі росіяни, які сюди приходять, говорять одні і ті ж слова?»

ЖІНКА: І як ви йому пояснили?

ХАЗЯЇН: Сказав, що у нас є старовинний звичай: не їсти кілька днів перед тим, як піти до ресторану.

ЖІНКА: І він повірив?

ХАЗЯЇН: А чом би й ні. А ви повірите, що я можу випити п`ятдесят грамів вина із закоркованої пляшки?

ЖІНКА: Ні.

ХАЗЯЇН: Парі?

ЖІНКА: Парі.

ХАЗЯЇН: На поцілунок.

ЖІНКА: А ви упертий. Спробуйте.

 

Він дістає з бару закорковану пляшку. Тримає її в одній руці. У другу руку бере відкриту пляшку. Жестом бармена перевертає закорковану пляшку і наливає вино у круглу виїмку на дні. Повільно випиває, як із келиха. Вклоняється.

 

ЖІНКА: Штукар!

 

Підставляє йому щоку для поцілунку.

 

ХАЗЯЇН: Ось  вона яка – жіноча підступність!

 

Цілує її у щоку. Цокаються, випивають ковток.

 

ХАЗЯЇН: Лицар врятував прекрасну даму від злого чаклуна…

ЖІНКА: Від гардеробника.

ХАЗЯЇН: Все одно – він заслуговує на нагороду.

ЖІНКА: Подвиг має бути  безкорисливим!

ХАЗЯЇН: Тоді подаруйте мені кохання. Воно безцінне.

ЖІНКА: Загалом кажучи, ви обіцяли знайти проліски! Казали, що поїдемо до лісу, а привезли – сюди…

ХАЗЯЇН: Будуть, будуть проліски! А поки-що, може, я зварю вам кави?

ЖІНКА: Я не п`ю кави.

ХАЗЯЇН: Чому? Колір обличчя?

ЖІНКА: Просто – перестала подобатись.

ХАЗЯЇН: Є розкішний чай. Пробачте за вираз – з маракуєю.

ЖІНКА: А я люблю, пробачте за вираз, з бергамотом.

ХАЗЯЇН. Влаштуємо. Я залишу вас на кілька хвилин.

ЖІНКА: Навіщо?

ХАЗЯЇН: Заварю чай.

ЖІНКА: А хіба цьому будинкові не годиться покоївка?

ХАЗЯЇН: Я усіх відпустив. Навіть охоронця. Вони б нам заважали.

ЖІНКА: А ви вмієте заварювати чай?

ХАЗЯЇН: Навчався цьому в Японії.

ЖІНКА: Наскільки мені відомо, там цьому навчаються роками. Як вам вдалося це опанувати?

ХАЗЯЇН: Я одразу вловив головне: не можна економити на заварці.

ЖІНКА: Чай – це добре, але давайте пізніше. Вино справді смачне.

 

Жінка знову підходить до вікна.

 

ЖІНКА: Яка краса…

ХАЗЯЇН: Може, показати вам будинок?

ЖІНКА: Не потрібно.

ХАЗЯЇН: Чому?

ЖІНКА: Ви почнете екскурсію зі спальні?

ХАЗЯЇН: Можна розпочати із ванної.

ЖІНКА: Дякую, мені поки-що не потрібно.

ХАЗЯЇН: Там є на що подивитися. Невеликий басейн. Італійська мозаїка. Сто двадцять чотири відтінки.

ЖІНКА (із сарказмом): Дуже захоплююче.

ХАЗЯЇН: Від чаю ви відмовились. Кави не п`єте. Мозаїка не зацікавила… Чим вас дивувати?

ЖІНКА: Розкажіть про себе.

ХАЗЯЇН: Із задоволенням.

 

Він знову клацає пультом і вмикає пісню Дассена. Звучить другий куплет: «A moi a la folie don`ttu es la raison? A mes coleres sans savoir pourquoi…

 

ХАЗЯЇН (одночасно із піснею): За мене. За божевілля, що спричинила ти. За моє небагатослів`я. За час, який я витратив, аби знайти тебе. За мої риси, над якими ти смієшся, і відчайдушні мрії.

 

Вимикає музику.

 

ЖІНКА: Як ви так схожі на Дассена – вип`ю із задоволенням.

 

Вони знову цокаються і випивають.

 

ХАЗЯЇН: Ну ось, я про себе розповів. Тепер ваша черга.

ЖІНКА: Розповідати? Так не цікаво. Давайте краще пограємо. Я питатиму, а ви відповідайте.

ХАЗЯЇН: Гаразд. Але – з умовою: за кожну вірну відповідь ви зніматимете із себе одну річ.

ЖІНКА: Я таке бачила у поганому кіно.  Там вчителька зваблювала учня.

ХАЗЯЇН: І чим закінчилося?

ЖІНКА: Її посадили.

ХАЗЯЇН: А він?

ЖІНКА: Носив їй передачі. А коли вона вийшла, хлопцеві було вже вісімнадцять.

ХАЗЯЇН: Вони одружилися?

ЖІНКА: Ні. Він упадав за іншою вчителькою.

ХАЗЯЇН: Ну, ми все ж дорослі. Нас за це не посадять.

ЖІНКА: Добре. Почнемо з простого… Яку музику я люблю?

ХАЗЯЇН: Ну, за часів нашої молодості в моді були Тото Кутуньо, Челентано, фестиваль у Сан-Ремо.. Ризикну припустити… італійська естрада.

 

Жінка знімає шовковий шалик.

 

ХАЗЯЇН: Вгадав, вгадав.

ЖІНКА: А які мені подобались тістечка? Коли мені їх ще можна було їсти…

ХАЗЯЇН: Трубочки… Ні, ні, зачекайте… Картопля… Ой, ні… еклери! Із заварним кремом.

 

Жінка, глибоко зітхнувши, знімає жакет.

 

ЖІНКА: Чого я більше за все боялася в дитинстві – темряви чи грози?

ХАЗЯЇН: Гадаю, у дитинстві ви боялися… залишатися сама вдома. Вірно?

 

Вона аплодує і знімає черевичок.

 

ЖІНКА: Схоже, ви знаєте все на світі.

ХАЗЯЇН: Практично.

ЖІНКА: Тоді – наступне питання: чим прикметник відрізняється від дієприкметника?

ХАЗЯЇН: Зрозуміло. Стриптиз закінчено. А так хотілося свята поміж буднів.

ЖІНКА: Багато працюєте?

ХАЗЯЇН: Так. Додому дістаюся пізно, втомлююсь…

ЖІНКА: Від грошей?

ХАЗЯЇН: Від праці.

ЖІНКА: Бідненький…

ХАЗЯЇН: Ну, не зовсім. До речі, вчені довели, що жінки люблять багатих не за гроші, а за те, що роблять їх багатими.

ЖІНКА: Не вводьте себе в оману. Багатих ніхто не любить. 95 відсотків на питання: «Чи любите ви багатих?», відповідають «ні». Щоправда, вони ж на питання «Чи хочете ви, щоб ваші діти були багатими?» відповідають «так».

ХАЗЯЇН: Але тоді, виходить, що жінки люблять бідних? Не помічав.

ЖІНКА: Жінки люблять не бідних і не багатих, не худих і не товстих, не брюнетів і не блондинів. Жінки люблять тих, хто про них піклується.

ХАЗЯЇН: Тоді дозвольте оточити вас піклуванням і запропонувати  тост. За нас!

 

Знову вмикає Дассена і перекладає останній куплет і приспів: «А nousauxsouvtnirsquenousallonsnousfaireAl`avenir ее aupresentsurtout…

 

ХАЗЯЇН: За нас, за наші надії та ілюзії. За наше майбутнє перше побачення. За мільйони закоханих, схожих на нас. За життя, за любов. За наші ночі і дні. За вічність, що дала нам цей шанс!

 

Вимикає музику.

 

ЖІНКА: За наше майбутнє перше побачення… Захоплююче-загадково.

 

Випивають.

 

ЖІНКА: Вибачте, а де б я могла попудрити носик?

ХАЗЯЇН: Гостьові зручності тут.

 

Вказує на двері. Жінка виходить.

Хазяїн вмикає бра і вимикає горішнє світло. Потім дістає з кишені пакетик і висипає  у її келих якийсь порошок. Доливає вина. Вона повертається.

 

ЖІНКА: Ну то що – збираємось?

ХАЗЯЇН: Куди?

ЖІНКА: За пролісками. Хоча, побоююсь, дарма ми прогуляємось. Вони з`являються пізніше, у березні.

ХАЗЯЇН: Ви не враховуєте глобального потепління.

ЖІНКА: Яка проза! Ви обіцяли зробити неможливе! Знайти квіти під снігом! А тепер – потепління.

ХАЗЯЇН: А знаєте – я їх вже знайшов. Поки вас не було.

ЖІНКА: Так?

ХАЗЯЇН: Відверніться і закрийте очі. Не обертайтесь!

 

Він знову вмикає музику – звучить пісня «Падає сніг» у виконанні Адамо. Хазяїн виходить з кімнати і одразу повертається з великим букетом лілій.

 

ХАЗЯЇН: Тепер можна.

 

Вставши перед Жінкою на коліно, він простягає їй квіти. Вона обертається.

 

ЖІНКА: Ну ось! Ти знову все зіпсував!

 

Бере пульт і вимикає музику. Хазяїн розгублено підводиться, вмикає горішнє світло.

 

ХАЗЯЇН: Здоровеньки були… Що не так?

ЖІНКА: Ненавиджу лілії!

ХАЗЯЇН: Ти казала – гіацинти.

ЖІНКА: Лі-лі-ї! Сто разів казала! А ти забув. Точніше – забув про це нагадати водієві. Який купує квіти для твоєї дружини.

ХАЗЯЇН: Так! Я не маю на це часу. Я працюю. Двадцять чотири години на добу. Мені ночами сняться акредитиви, накладні, завантаження, вивантаження… Невже це так важливо – хто купує квіти?

ЖІНКА: Мені важливо, аби ти пам`ятав, які квіти я люблю і що п`ю вранці – чай чи каву. І якщо мені захотілося романтики…

ХАЗЯЇН: Я намагався! Ти ж розумієш, заглянути до салону і вибрати орхідеї – не проблема. А от як біля дороги не стовбичать бабусі – де взяти проліски? (Намагається обійняти її.) Невже через квіти?

ЖІНКА: Та не у квітах справа! А у тому, що ти не звертаєш на мене уваги! Сьогодні для тебе було багато нового, чи не так?

ХАЗЯЇН: Так, до речі! Навіщо ти лінзи вдягнула?

ЖІНКА: Цікаво було, коли ти помітиш, що в мене інший колір очей.

 

Чути приглушений дзвінок мобільного. Жінка риється у своїй сумочці, дістає телефон, дивиться на монітор і відключає дзвінок. Хазяїн закурює.

 

ЖІНКА: Тобі не цікаво, хто мені дзвонить у такий час?

ХАЗЯЇН: Ти ж не вийшла з телефоном в іншу кімнату. Не стала говорити іншим тоном. Так що, гадаю, це не важливо.

ЖІНКА: Так, не важливо. Це Люда.

ХАЗЯЇН: О-о-о… Подруга пінопластова!

ЖІНКА: Яка?

ХАЗЯЇН: Тобі подобається, як шурхотить пінопласт?

ЖІНКА: Точнісінько як залізо по склу.

 

Жінка скривилася.

 

ХАЗЯЇН: От! Мене від твоєї Люди теж так само…

ЖІНКА: Моя Люда? Вона дружина твого друга і партнера!

ХАЗЯЇН: Ну то й що? Я тебе не просив з нею спілкуватись.

ЖІНКА: А що вдієш, як вона записала мене у наставниці?

ХАЗЯЇН: Та хай іде під три чорти..

ЖІНКА: Мишко образиться.

ХАЗЯЇН: Не бери у голову. Це мої проблеми.

ЖІНКА: Чесно кажучи, я з нею спілкуюся не тільки тому. Мені цікаво.

ХАЗЯЇН: Тобі? З нею? Вона ж, окрім меню, нічого не читає.

ЖІНКА: Я сказала «не з нею цікаво», а «мені цікаво». Хочу зрозуміти, що Мишко у ній знайшов і чому він кинув Катю.

ХАЗЯЇН: Не кинув, а залишив. З будинком, машиною і ще з чимось. А у Люди він знайшов… він знайшов день народження. Якщо відняти від дня народження Каті день народження Люди – вийде рівно двадцять.

ЖІНКА: «Міняю сорокарічну дружину на дві по двадцять». Поміж твоїх друзів це модно. Хто наступний? Чи не ти?

ХАЗЯЇН: В тебе нав`язлива ідея. Запам`ятай, якщо жінка починає щось зміцнювати, вона все руйнує.

ЖІНКА: Я нічого не зміцнюю. Я просто хочу зрозуміти, що ви знаходите в таких…

ХАЗЯЇН: Знов за своє? Я нічого не втратив і нікого не шукаю.

ЖІНКА: Чи так? А чому ти сьогодні збирався у відрядження?

ХАЗЯЇН: А що у цьому?

ЖІНКА: Сьогодні свято!

ХАЗЯЇН: Та не Новий же рік! Ми раніше жодних святих не знали – і нормально жили. І взагалі – про що мова? Я ж не поїхав. Ти сказала – я залишився.

ЖІНКА: Не вийшло з відрядженням – придумав ділову зустріч.

ХАЗЯЇН: Але ж ти була на ній!

ЖІНКА: Я впевнена – ти її організував після того, як я сказала, що один ти на неї не підеш. Тільки разом зі мною.

ХАЗЯЇН: Якщо я відмінятиму роботу на всі старі й нові свята, я прогорю.

ЖІНКА: Як на мене, ти давно можеш вкладати гроші і отримувати відсотки…

ХАЗЯЇН (перериває її): Вкладати легко. Виймати – не у всіх виходить.

ЖІНКА: … і не пропадати цілодобово в офісі. Не їздити у якісь відрядження … невідомо з ким…

ХАЗЯЇН: Ти знов?

ЖІНКА: Що знов?

ХАЗЯЇН: З ким відрядження? Я їжджу один або з Мишком! І займаюсь тільки справами!

ЖІНКА: Справами? А паста в тюбику?

ХАЗЯЇН: Яка паста?

ЖІНКА: Коли ти повертаєшся після тижневого відрядження, пасти у тюбику стільки, скільки її було до від`їзду.

ХАЗЯЇН: Ну то й що з того, громадянине слідчий, випливає?

ЖІНКА: А випливає, що у номері живе ще хтось, чиєю пастою ти користуєшся.

ХАЗЯЇН: Лежить дві книги: товста і тонка. На тонкій написано «Логіка», на товстій – «Жіноча логіка, том перший»… У зіркових готелях дають гігієнічні набори!

ЖІНКА (з іронією): А! Це ти такий економний! А пакети? Звідки у тебе у валізі пакети з дамських магазинів, в яких я нічого не купую? Знаєш, чому? Тому що вони дорогі. Як ти стверджуєш… Для дружин, само собою. А для коханок – саме те.

ХАЗЯЇН: Скільки разів повторювати – мені подарували віскі. Я на пакет уваги не звернув!

ЖІНКА: А телефон?

ХАЗЯЇН: Що – телефон?

ЖІНКА: Ти їздив у Прагу, а оператор відповідав польською.

ХАЗЯЇН: Я був у Празі! Оператор відповідав чеською. А як ти не розрізняєш – вчи мову.

ЖІНКА: Яку?

ХАЗЯЇН: Обидві. Щоб напевно. (Пауза. Закурює.) А разом – італійську.

ЖІНКА: Навіщо? Ти що – збираєшся до Італії?

ХАЗЯЇН: Так. Ось до Юлі злітаємо – і поїду.

ЖІНКА: Один?

ХАЗЯЇН: З циганським хором.

 

Жінка мовчить. Пауза.

 

ХАЗЯЇН: Давай вип`ємо. І заспокоїмось.

 

Простягає їй келих. Бере свій. Вони цокаються. Він робить ковток. Вона, ледь пригубивши, ставить келих на стіл.

 

ХАЗЯЇН: Випий. Воно ж тобі завжди подобалось.

 

Жінка простягає йому руку. Вони зчіплюють мізинці у примирливому жесті.

 

ХАЗЯЇН: Ми стільки років жили без підозр. Ревнощі – це ж невпевненість у собі. Ти не маєш жодних підстав.

ЖІНКА: Ревнощі… Вірність… Рєвность… Вєрность… Дві букви переставлені. Я тільки зараз помітила… Тебе ревнують, виходить, люблять.  А якщо зовсім не ревнують?.. Хоча б ледь-ледь?

ХАЗЯЇН: Я не ревную, тому що ти не даєш приводу.

ЖІНКАП: А якщо буде привід?

ХАЗЯЇН: Тобто? Спеціально влаштуєш?

ЖІНКА: Влаштую.

ХАЗЯЇН: Припини.

 

Жінка розгортає лілії, ставить їх у вазу.

 

ХАЗЯЇН: За що ти їх не любиш?

ЖІНКА: Запах важкий. Усипляє. Винеси їх на кухню. А ще краще – викинь.

 

Хазяїн з ображеним виглядом виносить квіти з кімнати. Повертається.

 

ЖІВНКА (примирливо): Не сердься. Та мене справді ображає, що ти увесь на цій роботі. (Пауза.)  Твоя мама каже: «Почекай, виповниться йому шістдесят – стане чудовим чоловіком». Я не хочу чекати! Пам`ятаєш, як мріяли, що справи налагодяться, і ми житимемо? Житимемо, а не зароблятимемо.

ХАЗЯЇН: Бізнес – це біг нагору ескалатором, який іде донизу. Зупинишся – знесе.

ЖІНКА: Може, час зійти? Посидіти на ослінчику…

ХАЗЯЇН: Для запасних? І що там робити?

ЖІНКА: Нічого. Станемо мандрувати.

ХАЗЯЇН: Ми і так з тобою їздимо. Зараз до Америки летимо. В Європі є країна, в якій би ти не була?

ЖІНКА: Є… Албанія.

ХАЗЯЇН: Врахуємо. Та я не сидітиму вдома, аби тобі було весело.

ЖІНКА: Мені не сумно!

ХАЗЯЇН: Так, я бачу. Веселишся щосили. Сьогоднішня гра вдалася?

ЖІНКА: Вдалася б – якби не твої лілії!

ХАЗЯЇН (встає): Так! Все! Я їду за пролісками!

ЖІНКА (розгублено): Ти серйозно? Взагалі вже дванадцята година.

ХАЗЯЇН: День святого Валентина переходить у ніч святого Валентина. Так що з мене – проліски, з тебе – ніч кохання.

 

Хазяїн надягає дублянку, клацає себе по кишенях, перевіряє гаманець, дістає ключі від машини і пачку жуйки. Кладе до рота дві подушечки.

 

ЖІНКА: Ти що – насправді поїдеш?

ХАЗЯЇН: Звісно. Шукатиму бабусь, для яких брати-місяці влаштували глобальне потепління. (Дає їй келих.) Погано, коли залишається. Допий – і лягай спати. Повернуся – і розбуджу, як сплячу красуню.

 

Жінка бере келих, але, не пригубивши , ставить його на стіл.

 

ЖІНКА: Потім. Я валізу збиратиму. Післязавтра летіти, а я ще не вирішила, що візьму.

ХАЗЯЇН: В тебе завтра увесь день вільний. Встигнеш зібратися. Лягай.

 

Цмокає її у щоку, виходить.

Жінка стоїть посеред кімнати. Бере келих з вином, але, потримавши, не відпиває, а ставить на стіл. Підбирає кинутий на крісло жакет і шалик, йде до спальні. Повертається із сукнею. Прикладає її до себе. Дивиться у дзеркало. Потім, кинувши сукню на диван, бере телефон, набирає номер.

 

ЖІНКА: Марино, це я. Не розбудила? Я хотіла спитати… (Мнеться, потім наважується.) Де ви на свої дівич-вечори хлопчиків замовляєте? Ну, стриптиз і… Мене попросили. (Пауза.) Зараз… (Знаходить ручку і листок паперу.) Клуб? «Нуль-два»?! Дотепники… Хлопчики на замовлення. А номер? Диктуй. (Записує номер.) Зрозуміло. Дякую.

 

Знову набирає номер, звіряючись з папірцем.

 

ЖІНКА: Дівчино, доброго вечора! Я б хотіла замовити… викликати… Так. (Слухає.) Розумію, свято… Треба було заздалегідь, але тут ситуація… Усього на годину. Постараєтесь? Пишіть. Селище «Галявина». Вулиця Світла, 15. Олександра. У вас номер висвітлився? Може, хтось звільниться у нашому районі… Подвійний тариф? Гаразд. Чекатиму.

 

Жінка бере сукню і, поклавши її рукав собі на плече, танцює повільний танець.

Чути дзвінок мобільного. Вона бере трубку.

 

ЖІНКА: Алло! Ні, не сплю. Не могла говорити. (Пауза.) Так, безумний секс. Людо, нащо тобі справжній олівьє? Мишко голодний? Заснув? Завтра вразиш? (Пауза.) Пиши. Два рябчики. «Їж ананаси, рябчиків жуй…» У школі не вчила? Антикризове. Рябчиків у мадері звариш. Телячий язик. Сто грамів чорної ікри. Пучок салату. Раки варені – 25 штук. Почистити. Півбанки пікулів. Що?.. Огірочки мариновані, найменші. Два свіжих огірка. П`ять яєць, зварити круто. Сто грамів каперсів.. У магазині спитаєш. Занотувала? Уяви, а картоплі з горошком  немає. Усе нарізати, змішати, заправити майонезом. (Пауза.)  Кухар Люсьєн Олівьє. Прізвище. Ось ти маєш прізвище Розенкранц. А дівоче – Гільденстерн? Жартую… А, Коцубей… Що значить – друге дівоча? Їх у тебе скільки? Мамине?.. Так ось придумай салат – і всі їстимуть салат твого імені. Десерт? Людо, давай вже завтра. Я пошукаю. Приміром, торт «Захер». (Сміється.) Я не лаюсь. Його австрієць придумав, з таким прізвищем. Гарний торт, сухий, можна без холодильника зберігати. (Пауза.) Майонез – не прізвище. Місто у Франції. Майон. Там кури добре паслися. Все, Людо, я спати хочу. (Пауза.) Добраніч.

 

Знову набирає номер.

 

ЖІНКА: Алло! Юлечко! Як ти? Що? Не можеш говорити? А скільки у вас часу? Ну, добре, добре. Як зможеш – передзвони, будь ласка. Чекатиму. Ні, не сплю. Потім поясню. Цілую.

 

Кладе телефон на стіл.

Чути дзвінок у двері. Жінка виходить у передпокій. Повертається з чоловіком. Йому біля сорока. Високий, підтягнутий, у пальті і рукавичках.

 

ЖІНКА: Заходьте.

 

Вона відверто оглядає гостя.

 

ЖІНКА: Це ж треба… Подвійний тариф творить чудеса. Гадки не мала, що у вас бувають… такі співробітники.

ГІСТЬ (посміхаючись): Які – такі?

ЖІНКА: Ну… Думала – молодші.

 

ГІСТЬ: У нашій фірмі чим співробітник досвідченіший, тим вища йому ціна.

 

Він розстібає пальто і дістає з внутрішньої кишені букет пролісків.

 

ГІСТЬ: Це вам.

ЖІНКА: Чудо! Справжні проліски… Роздягайтесь, сідайте.

 

Вона бере з полиці вазу, ставить у неї квіти і виходить до спальні.

Повертається. Гість оглядає вітальню. Знімає рукавички, пальто, кладе його на спинку крісла. Лишається у костюмі. Сідає.

Жінка дістає із сумочки три купюри по сто доларів і простягає гостеві. Той спантеличено дивиться на гроші.

 

ГІСТЬ: Вони стільки не коштують.

ЖІНКА: Це не за квіти, а за вечір. Авансом.

 

Гість не доторкнувся до грошей, і Жінка кладе їх на стіл.

 

ЖІНКА: Я вас довго не затримаю. Годину, не більше. Ми з вами посидимо, вип`ємо чаю і дочекаємось, коли приїде чоловік.

ГІСТЬ: Радітиму знайомству з ним.

ЖІНКА: Саша.

ГІСТЬ: Валентин.

ЖІНКА: Чаю, кави?..

ГІСТЬ: Дякую, ні.

ЖІНКА: Ви навіть пальто знімаєте красиво. Еротично. Та більше нічого знімати не потрібно.

ГІСТЬ: Я і не збираюсь. Трохи змерз. Вітер… А у вас, до речі, флюгер не обертається.

ЖІНКА: Раніше обертався, але зі скрипом. Підкрутили, змазали… Знову заскрипів. Спати заважав. Закріпили намертво.

ГІСТЬ: Виходить, флюгер помер.

ЖІНКА: Помер флюгер… Ви поет?

ГІСТЬ: Радше, ні.

ЖІНКА: І навіть не намагалися писати? У школі, коханій дівчинці…

ГІСТЬ: Я більше прозою.

ЖІНКА: Коли чоловік прийде – ми його розіграємо.

ГІСТЬ: У карти?

ЖІНКА: Ні. Я вигадала…

 

Чути мелодію мобільного.

 

ЖІНКА: Вибачте.

 

Бере телефон, відходить до вікна.

 

ЖІНКА: Алло! Так, це я. (Пауза.) Що? Вибачте, не зрозуміла… Погано чути. Всі зайняті? Нікого не можете надіслати?.. (Розгублено.) Дякую.

 

Вона відключає телефон, з жахом дивиться на Гостя.

 

ЖІНКА: Ви хто?!

 

Гість мовчки дивиться на неї, посміхаючись.

Жінка відступає до дверей і одночасно набирає номер на мобільному. Гість різко встає.

 

ЖІНКА: Не підходь!

ГІСТЬ: А ви не дзвоніть.

 

Обидва завмирають.

 

ЖІНКА: Ви хто?

ГІСТЬ: Ми з вами вже познайомились.

ЖІНКА: Ти хто такий і що тут робиш?

ГІСТЬ (не кваплячись): Я?.. Як вам сказати… Кіллер… А може, маніяк… А може, грабіжник…А може, ваш таємний залицяльник…

 

Довга пауза.

 

ГІСТЬ: Ну то як? Дзвінок другу? П`ятдесят на п`ятдесят?

ЖІНКА (нерівним від хвилювання голосом) Що – п`ятдесят на п `ятдесят?..

ГІСТЬ ( з інтонацією ведучого телешоу): Отже, п`ятдесят на п`ятдесят! Варіанти, що залишилися: маніяк, серійний вбивця чи ваш таємний залицяльник. Вибирайте.

 

Жінка опускає очі на мобільний.

 

ГІСТЬ (загрозливо): Дзвінок другові був раніше. Ви ним не скористалися.

ЖІНКА (нерівним від хвилювання голосом): Може,  ми якось домовимось?

ГІСТЬ: Можливо. Сідайте. (Вказує на диван.) Обговоримо.

 

Жінка простує, але не до дивану, а кидається до сервірувального столика і хапає ніж. Гість встає і наближається до неї.

 

ЖІНКА: Не підходь!

 

Виставивши наперед ножа, вона натискає на кнопки мобільного.

 

ГІСТЬ: Сашуню, заспокойся, я пожартував!

 

Вона притискає телефон до вуха, чекає відповіді, але в цей час поблизу чути приглушена мелодія мобільного. Жінка озирається, намагаючись збагнути, звідки чути дзвінок.

 

ГІСТЬ: Все, все… Я пожартував невдало!

 

Робить крок до неї, але Жінка викидає вперед руку з ножем.

 

ГІСТЬ: Сашо, ти  мене не впізнала? Я Горецький. Валя. У паралельному класі вчився.

 

Жінка мовчить.

 

ГІСТЬ: Не пам`ятаєш…

ЖІНКА: Валя?..

ГІСТЬ: Ну? Згадала?

ЖІНКА (розгублено): А як… (недовірливо) Як ти мене знайшов?

ГІСТЬ: Через Родіонову. Ви ж із нею переписуєтесь?

ЖІНКА: Так. Але адреси я їй не давала.

ГІСТЬ: Натомість розповідала, що маєш дачу у «Галявині». Що живеш у будинку з флюгером… Розповідала?

ЖІНКА: Здається.

ГІСТЬ: Ну, ось. Я прийшов, побачив, що будинок з флюгером тут один. Іншого немає.

ЖІНКА: Коли прийшов?

ГІСТЬ: Зараз.

ЖІНКА: Вночі? Як ти взагалі сюди потрапив?

ГІСТЬ: До тебе завітав.

ЖІНКА: До мене? Чому не вдень?

ГІСТЬ: Розклад… Їду з півдня на північ. Потягом. Стоїть у вашому місті двадцять хвилин. Десять хвилин вагався: зійти – не зійти… Коли ще тут буду? Певне, ніколи. Вийшов.

ЖІНКА: А як же справи? Відрядження?

ГІСТЬ: Нічого, дожену літаком. Вранці є рейс.

ЖІНКА: Валю, це, звісно, зворушливо, але… чому до мене? Адже ми зі школи не бачились…

ГІСТЬ: Тому й заїхав, що не бачились. Так і життя мине – і не поговоримо.

 

Жінка опускає руку з ножем, але знову набирає номер на мобільному і знову десь поблизу чути мелодію.

 

ГІСТЬ: Ти чоловікові дзвониш? Телефон поруч. (Киває в бік передпокою, звідки чути мелодію.)

 

Жінка мовчить, дивиться невпевнено.

 

ГІСТЬ: Ти все-таки мене не пам`ятаєш…

ЖІНКА: Загалом… непевно.

ГІСТЬ: Ну, гаразд. А Вітю Станіславського пам`ятаєш?

ЖІНКА: Звичайно! Рудий, в окулярах. Він у нашому класі вчився.

ГІСТЬ: А я з ним в одному будинку жив. Ми дружили. Він ще у хімкомбінаті пожежу влаштував, ледве школу не спалив.

ЖІНКА: Так… Диму було багато… А він зараз де?

ГІСТЬ: Вітька? У Канаді, малярує.

ЖІНКА: Так, мені Світлана казала… Ти з нею часто спілкуєшся?

ГІСТЬ: Не дуже.

 

Жінка кладе ніж на стіл.

 

 

 

ЖІНКА: Ти мене дуже налякав.

ГІСТЬ: Пробач. А чого тобі лякатись? У вас же тут двірники, садівники…

ЖІНКА: Усіх відпустили. Свято.

ГІСТЬ: Тоді ще раз пробач.

 

Жінка знову бере мобільний, набирає номер. Знову чути мелодію телефону. Жінка виходить з вітальні у передпокій, повертається з мобільним.

 

ЖІНКА: Чоловік телефон залишив. Дивно… Та він незабаром повернеться.

ГІСТЬ: А за кого ти мене сприйняла?

ЖІНКА: Потім тобі розповім. Ти сідай… Кави?

ГІСТЬ: Ні, дякую.

ЖІНКА: Коньяку?

ГІСТЬ: Не п`ю.

ЖІНКА: Зовсім?

ГІСТЬ: Я у житті стільки випив, що  тобі не переплисти…

 

Жінка ставить перед Гостем попільничку.

 

ГІСТЬ: Не курю.

ЖІНКА: Може, ти і футбол не дивишся?

ГІСТЬ: Уяви собі.

ЖІНКА: Фантастика. Таких мужиків не буває.

 

Вона присіла на диван.

 

ЖІНКА: Знаєш, я на зустрічі з випускниками не їжджу. Як із чоловіком сюди переїхали… Натомість переписувались. На «Однокласниках». Майже всі наші там. А чому тебе немає?

ГІСТЬ: Переховуюсь.

 

Жінка дивиться спантеличено. Гість посміхається.

 

ЖІНКА: Від податкової?

ГІСТЬ: І від неї теж.

ЖІНКА: Валю, все-таки… У тебе щось трапилось?

ГІСТЬ: Трапилось… І в тебе теж.

ЖІНКА: Що?

ГІСТЬ: Ми, нарешті, зустрілися.

ЖІНКА: Серйозно?

ГІСТЬ: Дуже. А ти не змінилася. Тільки очі… Очі в тебе були сірі. А тепер… Чи це світло так падає?

ЖІНКА: Світло тут ні до чого. Стали блакитними. Це нескладно. Зараз навіть стать можна поміняти.

ГІСТЬ: З блакитними ти ще красивіша.

ЖІНКА: Дякую

ГІСТЬ: Розкажи про себе.

ЖІНКА: Ти ж з Родіоновою спілкуєшся. Напевне, все про мене знаєш.

ГІСТЬ: Майже. Як донька?

ЖІНКА: Заміж зібралась. Кудись поспішає… Каже, що в них все серйозно. Післязавтра до неї летимо.

ГІСТЬ: А де вона?

ЖІНКА: Вчиться в Америці.

ГІСТЬ: Нормально.

ЖІНКА: Їй нормально, мені – тоскно. Нудьгую.

ГІСТЬ: А де працюєш?

ЖІНКА: Ось тут і працюю.

ГІСТЬ: Зрозуміло, чому нудьгуєш.

ЖІВНКА: Та у школу повертатися якось несерйозно…

ГІСТЬ: Вчитися?

ЖІНКА: Вчити. Адже там я п`ять років пропрацювала. Потім у Ігоря справи пішли… Я на дорогу більше витрачала. Юля хворіла. Словом, влаштувалась домогосподаркою.

ГІСТЬ: І як вас, Олександро Романівно, учні називали?

ЖІНКА: Не вгадаєш… Олександр Македонський.

ГІСТЬ: Чому?

ЖІНКА: Я, коли клас угамовувала, казала: «Олександр Македонський був, звісно, героєм, але навіщо стільці ламати?»… А взагалі, цікаво було. Ніби опинилася з іншого боку дзеркала. Ми ж вважали, що вчителі чогось не розуміють, а ми, такі розумні, їх обдурюємо… А тут дивишся на дітей – і все про них знаєш. Ось ці зараз кепкуватимуть. А цей голодний, і вже потихеньку бутерброд розгорнув. Вже і я запах відчуваю… Ця сидить тихо-тихо, очі опустила – боїться, що викличуть. Цей – навпаки,  вивчив і вовтузиться: відповісти б сьогодні – і можна два тижні не вчити. Йде засмучений.

ГІСТЬ: Не викликала. Противна була.

ЖІНКА: Трошки. Або трапляється – сієш розумне, добре… А хлопчик хоче дівчинці сподобатись – і урок мені зриває. Ти теж таким був?

ГІСТЬ: Мені дівчинка з другого класу подобалась.

ЖІНКА: Ще цікаво, коли твори пишуть. Бачу: цей списує. Своїх думок немає. А в цього – момент відвертості. Поспішає, з помилками, без ком… Гадає – напише щось, дотепер невідоме, і світ зміниться.

ГІСТЬ: За матеріалами творів «Як я провів літо» були розкриті два пограбування і одне зґвалтування.

ЖІНКА: Припини… В мене гарні учні були.

ГІСТЬ: Слухай, а класна наша ще жива? Біологічка. Наталя… Наталя…

ЖІНКА: Павлівна. Померла минулого року. .. Пам`ятаю, вона Станіславського  до дошки викликала, спитала про стегоцефалів. Ящірка така, страшніша за крокодила. Він біля дошки стоїть, а Льоня Сахарков з третьої парти йому підказує. Потім Льоня відволікся і почав сусідові у вухо папірця засовувати. А біологічна у цей час Вітю на трійку тягне: «Що в юрський період з`явилося у стегоцефалів?» Вітя на Льоньку глянув, потім на стегоцефала… У нього за спиною плакат висів… Знову на Льоньку. А той продовжує сусідові у вухо папірця просовувати. І Вітя невпевнено, але все-таки промовляє  «У-у-ухі»…

ГІСТЬ: У нас у сусідньому кабінеті ледь стеля не впала від вашого реготу.

 

Жінка дивиться на годинник.

 

ЖІНКА (з тривогою): Де ж чоловік?

ГІСТЬ: А за чим він поїхав?

ЖІНКА: Приїде – побачимо, за чим їздив… До речі, де ти проліски знайшов?

ГІСТЬ: Військова таємниця. А як ти його розіграти хотіла?

ЖІНКА: Задзвонила у клуб. Попросила, щоб стриптизера надіслали. Вас же, сорокарічних, на дівчаток тягне? А тут… Чоловік приїде – а в мене молодий залицяльник коньяком бавиться… Хотілося б у ревниві очі заглянути.

ГІСТЬ: А я не підійду?

ЖІНКА (подумавши): Легко! Змінюємо сюжет. Умисне ти був у мене закоханий. Шкільне кохання не вмерло. Сьогодні прийшов запропонувати мені руку і серце.

ГІСТЬ: І ногу.

ЖІНКА: Яку ногу?

ГІСТЬ: Жартую. Хай буде. А ти, я дивлюсь, ігри любиш?

ЖІНКА: Є трохи…

ГІСТЬ: Я на автобазі працював, там у конторі були Віра і Віронька. В обох чоловіки далекобійники. Віру чоловік ревнував, скандалив. А чоловік Віроньки – ні. Та й приводів не було. А їй хотілося, як у Віри – скандалів і пристрастей. Підібрала якось недопалок і поклала під подушку. А чоловік не був курцем. Недопалок він знайшов. Мовчки пішов на роботу. Та додому не повернувся. І скільки не ридала – не повірив. Розвелися. Без скандалів і пристрастей… Не боїшся?

ЖІНКА: Боюсь, що скандалу не буде. Ось ти влаштував би сцену, якби до твоєї дружини вночі завітав однокласник?

ГІСТЬ: Ні.

ЖІНКА: Чому?

ГІСТЬ: Він би не прийшов.

ЖІНКА: Чому?

ГІСТЬ: Холостий.

 

Зависає ніякова пауза.

 

ГІСТЬ: Гаразд, легенду я засвоїв. А як розігруватимемо?

ЖІНКА: Він заходить, а ми… випиваємо.

ГІСТЬ: Я не п`ю.  Буде непереконливо… До речі. А ти чого? (Киває на повний келих з вином.)

ЖІНКА: Поки не хочеться.

ГІСТЬ: А давай – він заходить, а ти граєш на піаніно.

ЖІНКА (з іронією): А ти співаєш?

ГІСТЬ: Ти часто граєш?

ЖІНКА: Сто років де підходила до інструменту. Давай щось інше…

ГІСТЬ: Йому не граєш, а мені граєш. Одразу приревнує.

ЖІНКА: Не пам`ятаю нічого.

ГІСТЬ (просить): Зіграймо…

ЖІНКА: У чотири руки?

ГІСТЬ: У чіт і лишку. Як вгадаєш – придумаємо інше.

ЖІНКА: Давай.

ГІСТЬ: Відвернись.

 

Жінка відвертається. Гість, оглянувшись по сторонам і не побачивши нічого підходящого, відриває ґудзика із сорочки і затискає його у кулаку.

 

ГІСТЬ: Готово.

 

Жінка обертається до нього. Гість простягає їй затиснутий кулак.

 

ГІСТЬ: Чіт чи лишка?

ЖІВНКА: Чіт.

ГІСТЬ: Чому?

ЖІНКА: Завжди так загадую. Чіт – це пара. Двоє.

 

Гість розтискає долоню, на якій лежить гудзик.

 

ГІСТЬ: Не вгадала. Лишка.

ЖІНКА: Ти що – відірвав його?

ГІСТЬ: Самий відірвався.

 

Жінка, зітхнувши, сідає до піаніно.

 

ГІСТЬ: Не переймайся, поталанить у коханні.

ЖІНКА: Без жодних сумнівів.

 

Вона бере кілька акордів, потім починає грати вальс з фільму «Мій ласкавий і ніжний звір». Збивається.

 

ЖІНКА: Я ж казала: давно не грала.

 

Продовжує награвати мелодію, бере окремі акорди.

 

ГІСТЬ: А «Ягоду-малину» пам`ятаєш?

 

Вона, помиляючись, намагається зіграти.

 

ЖІНКА: Ні… Я ж казала – не вийде… (Встає, закриває кришку піаніно.) Хочеш, я диск поставлю? Маю збірник 80-х.

ГІСТЬ: Потім. Пам`ятаєш, як директриса не дозволяла на дискотеках світло гасити? Боролась за моральність.

ЖІНКА: Темрява – друг молоді… Скільки їй було?

ГІСТЬ: Років із сорок.

ЖІНКА: Вона нам видавалась такою старою!.. А де ґудзик, Нечете? Давай сорочку, я пришию.

ГІСТЬ: Ну, це взагалі! Він заходить – а тут сімейна ідилія зі стриптизом.

 

Жінка йде до шафи, дістає коробку з нитками, затягує нитку у голку. Гість знімає піджак, сорочку. Залишається у брюках і футболці.

 

ЖІНКА:: І це зветься стриптизом?

 

Вона пришиває ґудзик. Поглядає на Гостя.

 

ЖІНКА: Ти після школи куди пішов?

ГІСТЬ: Вступив до командно-політичного. Пам`ятаєш, була така професія – Батьківщину захищати… А потім цих батьківщин стало багато. І захищати їх потрібно було одну від другої. Потім зі мною історія трапилась: відпустив солдата на три дні – одружується, а він дезертирував… Коротше, дослужився до безкоштовного поховання і звільнився.

ЖІНКА: Це ж як?

ГІСТЬ: Ну, до майора.

ЖІНКА: І зараз на автобазі?

ГІСТЬ: Ні. В іншій конторі.

ЖІНКА: Чим займаєтесь?

ГІСТЬ: Надаємо послуги.

ЖІНКА: Які?

ГІСТЬ: Різні.

ЖІНКА: Загадковий… Як шпигун.

ГІСТЬ: Перша заповідь розвідника – не бути схожим на розвідника.

ЖІНКА: Гаразд. Не хочеш – не говори… Наші хлопчики на сайті фотки виклали. Рубенс відпочиває! А ти  молодець, тримаєшся.

ГІСТЬ: Щоранку бігаю, вечорами не годують. От і весь секрет.

ЖІНКА: А я?

ГІСТЬ: Що?

ЖІНКА: Стала іншою?

ГІСТЬ: Звісно. Ще кращою.

ЖІНКА: Брешеш, але приємно.

ГІСТЬ: Тобі личить стрижка. Шию відкриває.

ЖІНКА: А ти входиш у роль… Я ще в інституті підстриглась.

ГІСТЬ: Не жаліла

ЖІНКА: Кажуть, обріжеш волосся – позбавишся зайвих спогадів.

ГІСТЬ: Мене кілька разів наголо обстригали. Не допомогло.

 

Закінчивши пришивати ґудзика, Жінка перерізає нитку, підходить до Гостя. Секундне замішання. Вона простягає йому сорочку. Гість бере її.

Жінка відвертається, складає швацьке причандалля у коробочку.

 

ГІСТЬ (розглядає пришитий ґудзик): Ти вкололась?

ЖІНКА: Хіба?

ГІСТЬ: Тут кров.

ЖІНКА: Забруднила?

ГІСТЬ: Кров вичав.

 

Жінка дістає із сумочки носовичок, витирає їм палець. Ховає носовичок у сумочку. Гість надягає сорочку.

 

ЖІНКА: Як палець? Донор не потрібен? У тебе яка група?

ЖІНКА: Друга.

ГІСТЬ: Підходить. Покажи.

 

Жінка простягає йому руку. Він бере її і повертає долонею догори.

 

ЖІНКА: Ти хіромант?

ГІСТЬ: Майже вгадала… Руки для нас – головне. (Тримає її долоню.) Що було – знаєш. Що буде – знати не потрібно.

ЖІНКА: А що є?

ГІСТЬ: Ситуація.

ЖІНКА: Яка?

ГІСТЬ: Прийшов чоловік до жінки.

 

Гасне світло.

 

ГІСТЬ: Ти де?

 

Розкочується гуркіт. Жінка скрикує.

 

Гість: Що трапилось?

ЖІНКА: Фіранки хотіла розсунути – а карниз впав.

 

У темряві чути черкання, запалюється вогник – це Гість тримає в руках запальничку. Жінка стоїть біля вікна.

 

ГІСТЬ: Ти не вдарилась?

ЖІНКА: Ні. У сусідів світло горить. Виходить, проблеми у нас. Чому генератор не вмикається? Дивно.

ГІСТЬ: Дай погляну. Де він?

ЖІНКА: У льосі.

ГІСТЬ: Зрозуміло.

 

Прямує до найближчих дверей.

 

ЖІНКА: Сходи у льох – з передпокою. А це спальня.

 

Вогник гасне.

Із сусідньої кімнати чути дзвони  годинника – дванадцять ударів.

 

 

                                                           АНТРАКТ

 

Годинник б`є п`ять разів. Спалахує світло. Та сама вітальня. На полиці комину розставлені свічки. На столі – повний келих з вином. Поруч з`явилася ваза з фруктами і коробка цукерок. Біля вікна – драбина, на ній стоїть Гість. Він прилаштовує карниз.

Жінка говорить по мобільному.

 

ЖІНКА: Алло! Доброї ночі… Товаришу черговий, у мене чоловік пропав. Сьогодні. Тобто вчора ввечері. (Пауза.) Три? А якщо… (Відключає телефон.) Кажуть, що заяву про зникнення приймають за три доби. А чоловіки, які зникають 14 лютого, знаходяться самі…. Сподіватимемось…

ГІСТЬ: Не хвилюйся. Він же без телефону. Мотор заглух десь на дорозі – і подзвонити не може. Або даїшники зупинили. Він пив?

ЖІНКА: Трошки.

ГІСТЬ: Сьогодні ж свято! Вони за будь-яким «трошки» полюють. (Прилаштувавши карниз.) Здається, все. Дай, будь ласка, ганчірку. Тут пил.

ЖІНКА: Домробітниця витре.

ГІСТЬ: Я все одно вже тут.

 

Жінка подає йому ганчірку. Гість протирає карниз і спускається з драбини.

 

ЖІНКА: Дякую.

ГІСТЬ: Нема за що.

ЖІНКА: Вибач, про що ми до міліції говорили?

ГІСТЬ: Про сни.

ЖІНКА: Так… Я чужі сни бачу.

ГІСТЬ: Наприклад.

ЖІНКА: Ніби я – домробітниця. Прибираю у будинку – і все боюся вазу розбити. Велику, ту, що на підлозі. Прибрала, потім у цю кімнату повертаюсь – вази немає, а на підлозі – уламки.

ГІСТЬ: Ну, це на щастя.

ЖІНКА: Чиє? Господарів?

ГІСТЬ: Коли посуд б`ється – це на щастя.

ЖІНКА: Це коли наяву. А уві сні?

ГІСТЬ: Уві сні – тим більш.

 

Пауза.

 

ЖІНКА: Ти ювілей відзначав?

ГІСТЬ: Який?

ЖІНКА: Сорок років.

ГІСТЬ: Не годиться. Прикмета погана.

ЖІНКА: А я на дні народження від`їжджаю. Жодних ресторанів, тостів… Минулого року до дочки літала, у Бостон. Гуляю містом, стою на перехресті і бачу – на стовпі об`ява: «Lostdog/ Nameis  Sasha. Phonenamber…» Загубився собака на імення Саша.

ГІСТЬ: Саша?

ЖІНКА: Тезка. Пожаліла… Потім вірша написала…

ГІСТЬ: Про собаку?

ЖІНКА: І про неї теж.

ГІСТЬ: Прочитай.

ЖІНКА: З виразом?

ГІСТЬ: Серйозно, прочитай.

ЖІНКА: «Загубився собака на імення Саша.

Хто віднайде, хай зігріє, нагодує за нагоди.

Полюбляє та гуляти лиш в суху погоду,

Якщо можна, то гуляє і без повідка.

Ранком п`є холодну воду до останнього ковтка…

Дуже рідко гарчить, на сусідів не бреше,

Чи скавчить, як поблизу немає нікого,

І заскиглить, а потім за вухом почеше,

Як згадає  – буває і гірше від того…

Звір не має ніяких хвороб собачих,

Вдячність, ревнощі – все це в рахунок не йде.

Та брехати собаці не варто, інакше

Вона знову кудись піде…

Загубився собака на імення Саша.

Хто віднайде, нехай нагодує, зігріє…

Підпис змило дощем, тільки «Щиро Ваша»

На аркушику блідо синіє.»  

ГІСТЬ: Сумно… Прочитай ще що-небудь.

ЖІНКА: Чи варто? Старе не хочу, нове не пишу.

ГІСТЬ: Чому?

ЖІНКА: Рими розбігаються…

ГІСТ Ь: А прозою не намагалась?

ЖІНКА: Про що?

ГІСТЬ: Про себе.

ЖІНКА: Сумна казка виходить.

ГІСТЬ: Чому?

ЖІНКА: Принцеса спить – і всіх це влаштовує. Служниці витирають пил, садівник  стриже кущі, а принц зайнятий своїми справами. Флюгер не скрипить. Її сну ніщо не загрожує.

 

Жінка підходить до вікна. Говорить, не повертаючись до Гостя.

 

ЖІНКА: Зі мною щось останнім часом… Все ніби так і все не так. Ніби ти є – та не потрібна… Якщо мене не буде – нічого не зміниться. Допоки Юля була тут, я знала, що їй потрібна. Що від мене багато що залежить. А тепер…

 

Повертається, натягнуто посміхається.

 

ЖІНКА: Так що… казка виходить невесела.

ГІСТЬ: Напиши роман.

ЖІНКА: Сюжету немає.

ГІСТЬ: Підказати?

ЖІНКА: Спробуй.

ГІСТЬ: Уяви… Жив собі хлопчик. Не боягуз. На найвищі дерева здирався, з хуліганами бився. А підійти до дівчинки, яка йому подобалась, не наважувався. Дівчинка була красивою, найкрасивішою. З першого класу хлопці за нею портфелі тягали. Підросли – стали за неї битися… З одним вона дружила. Високий, красивий. З наукової родини. Одягався як лялечка. А наш хлопчик швендяв у перешитих штанях. Доношував дідусеві светри. Та якось, ранньою весною, він наважився і заліз до неї на балкон, на третій поверх, і залишив букет пролісків. Другого дня школа гула про подвиг професорського сина. Напевне, вона йому подякувала, а він промовчав загадково. І вона посміхнулась йому у шкільному дворі, як не посміхалась ніколи. Хлопчик стояв у класі, біля вікна, і бачив це.

ЖІНКА: А далі?

ГІСТЬ: Далі? Смикнув раму. Не відчинилася… Папір, яким на зиму вікна заклеювали, тримав. Смикнув сильніше. Встав на підвіконня і стрибнув донизу. Думав підійти і сказати: «Це я не боюся висоти, а не він!» Але не підійшов.

ЖІНКА: Чому?

ГІСТЬ: Ногу зламав.

ЖІНКА: А вона?

ГІСТЬ: Поки вікно відчиняв, відвернулася. Хтось покликав, мабуть.

ЖІНКА: А далі?

ГІСТЬ: Підійшов на випускному. Хотів сказати: «Пропоную тобі руку і серце!» Боявся так, нібито з другого поверху стрибати… І випалив: «Пропоную тобі руку… і ногу».

ЖІНКА: Смішно.

ГІСТЬ: Так, вона розсміялась. Сказала: «Ноги мені ще ніхто не пропонував!» І пішла з кимось танцювати.

ЖІНКА: А він?

ГІСТЬ: Пішов з випускного. Невдовзі поїхав. За кілька років опинився у місті. Зустрів дівчинку. В кіно, з компанією приятелів. Хотів підійти. – але знову почув її сміх, як тоді, на випускному… І не наважився. Потім дізнався, що вона вийшла заміж.

ЖІНКА: За професорського сина?

ГІСТЬ: Крутіше. За кооператора… Хлопчик також одружився. Якось написав їй листа, та він повернувся з поміткою «адресат вибув…».

ЖІНКА: А далі?

ГІСТЬ: Далі було життя. У кожного – своє. Тільки вона про нього не пам`ятала, а він не міг її забути.

ЖІНКА: І все?

ГІСТЬ: Поки-що так…

ЖІНКА: Сюжет, звісно, зворушливий. Хлопчик дівчинку любив… Та не вистачає кінцівки. Потрібен яскравий фінал. А так… жили собі і жили…

 

Чути дзвінок мобільного. Жінка хапає телефон чоловіка.

 

ЖІНКА: Алло! Алло, я слухаю! Відключились… (Тисне на кнопки.) Номер не визначився… Може, це він дзвонив?

 

Вона тисне на кнопки мобільного, потім кладе телефон на стіл. Гість мовчки спостерігає за нею.

 

ЖІНКА: Пробач. Так що там з хлопчиком?

ГІСТЬ: Роздягайся.

ЖІНКА: Що?

 

Голос Гостя змінюється. Стає жорстким і агресивним.

 

ГІСТЬ: Я кажу – р-роздягайся.

 

Жінка відходить до столу. Гість також піднімається.

 

ЖІНКА: Навіщо?

ГІСТЬ: Задля яскравого фіналу. Хлопчик любив дівчинку двадцять п`ять років. А тепер він її тарахне.

ЖІНКА: Валю, ти збожеволів!

ГІСТЬ: Ще у десятому класі.

 

Він підходить до столу і починає його обходити. Жінка відходить далі. Вони переміщуються навколо столу.

 

ЖІНКА: Але цього не було! Я такого не пам`ятаю. Валю, зупинись! Ти мене з кимось плутаєш. Нічого не було!

ГІСТЬ: І пролісків не було?

ЖІНКА (істерично): Не було!

ГІСТЬ: Ти забула!

ЖІНКА: Може, ти балконом помилився?

ГІСТЬ: Роздягайся, погань!

ЖІНКА: Валечко, зупинись! Ти двадцять п`ять років цього хотів?

ГІСТЬ: Так!

ЖІНКА: Так ось?!

 

Гість зупиняється. Вони стоять один проти одного, через стіл.

 

ГІСТЬ (хрипким, зірваним голосом): Ти мені життя зламала. Одружився – і щоночі думав про тебе. Я не знаю, що це – божевілля, шал, хвороба така? Мені теж чужі сни сняться. Я навіть знаю, чиї. Твого чоловіка… Пробач мені. Це не я. Це мана. Пробач…

 

Стає на коліна, кладе голову на стіл, як на плаху.

 

ГІСТЬ: Рубай її, мені полегшає.

 

Вона залишається на місці.

 

ЖІНКА: Валю, ти щось переплутав… Закохався… В кого? У дівчинку з косами?.. Де вона?.. Хто вона?.. Ти ж мене не знаєш… Я тобі життя зламала? А може, ти – мені?.. Чи не мені… Може, я про таке кохання мріяла. А ти не освідчився… Злякався. Не підійшов. Не сказав.

 

Пауза.

 

ГІСТЬ: Може… Ми можемо бути разом?

ЖІНКА: З ким разом? З тим, кого ти вигадав?

ГІСТЬ: Поїдемо зі мною…

ЖІНКА: Навіщо?

ГІСТЬ: Ти сама сказала – у цьому будинку нічого не зміниться! Та є інший будинок. І ти там будеш потрібною.

ЖІНКА: Валю, я так не можу.

ГІСТЬ: Ти кохаєш чоловіка?

ЖІНКА: Не знаю… Загубився собака на імення Саша.

ГІСТЬ: Я люблю тебе. Ти мені віриш?

ЖІНКА: «Люблю тебе» на всіх мовах означає «Люби мене»…

 

Вона підходить до нього, кладе руку на голову.

 

ЖІНКА: Вставай.

 

Гість встає, бере її руку, цілує.

 

ГІСТЬ: Пробач мені ще раз. Мій час настав. Літак о восьмій. Не люблю літаки, та що поробиш…

ЖІНКА: Клаустрофобія?

ГІСТЬ: Напевно.

 

Гість встає, одягає пальто.

 

ЖІНКА: А де твій багаж?

ГІСТЬ: Немає багажу.

ЖІНКА: Викликати таксі?

ГІСТЬ: Не потрібно. Пройдуся до траси, повітрям подихаю.

 

Дивляться одне на одного. Не наближаючись.

 

ЖІНКА: Ти… дзвони.

ГІСТЬ: Гаразд. А ти не запрошуй хлопчиків на ніч. Буває, очікуєш юного принца, а приходить старий… ненормальний

 

Гість надягає рукавички.

 

ЖІНКА: А телефон? Залиш мені номер.

ГІСТЬ: Я не маю телефону.

ЖІНКА: А мобільний?

ГІСТЬ: Не користуюсь.

ЖІНКА: Як же я тебе знайду?

ГІСТЬ: Як я тебе. У комп`ютері. Напишеш на сайті: «Загубився собака».

ЖІНКА: І ти знайдешся?

ГІСТЬ: Як покличеш.

 

Цілує її у щоку. Виходить. Грюкають двері.

Жінка стоїть біля вікна.

Дзвонить її мобільний.

 

ЖІНКА: Алло! Юля? Що трапилось? Чому так рано? Знову не розрахувала… (Пауза.) Збираємось. Що привезти? Зі смарагдами? Гаразд… Сонечко, як у тебе справи? Все нормально? А іспити? (Пауза.) На вулиці холодно? А у кімнаті? (Пауза.) Юлю, ти інші слова, окрім «нормально», знаєш? Я по тобі сумую, а ти зі мною говориш, як повинність справляєш. (Пауза.) Гаразд, усе. Не забуду. Чесно. Просто зараз у косметичку покладу. Лягай спати. Цілую.

 

Вона кладе телефон на стіл виходить у спальню. Повертається з відкритою скринькою. Риється у ній, вивертає все, що у ній, на стіл. Перебирає розсипану біжутерію, дивиться розгублено по сторонах..

Чути сигнал – коротка мелодія і голос: «У вас новое сообщение».

Жінка бере мобільний чоловіка, тисне на кнопки. Потім кидає телефон на стіл.

 

ЖІНКА: Я так і гадала…

 

Знову іде до спальні.

Грюкочуть вхідні двері. У вітальню заходить Хазяїн. Із спальні виходить Жінка.

 

ЖІНКА: Совість маєш?

ХАЗЯЇН: Маю.

ЖІНКА: Чому не користуєшся? Де ти був?

ХАЗЯЇН: А ти чого не спиш?

ЖІНКА: Сплю??? Я вже до міліції дзвонила… Не знала, що й вчинити!

ХАЗЯЇН: Пробач. Так вийшло.

ЖІНКА: Як вийшло? Де ти був?

ХАЗЯЇН: Проліски  шукав.

ЖІНКА: Дуже смішно!

ХАЗЯЇН: Ще й як! Де ці тітки з квітами? Бабки є – а бабусь немає, і пролісків теж. А потім мене менти зупинили.

ЖІНКА: І що?

ХАЗЯЇН: Ну що… Пив, не пив, подихайте у трубочку… У них сьогодні показовий виступ, типу «Дорожній патруль». Грошей не беруть. Уперлись: «Ви випили! У нас максимум аварій – ввечері 14 лютого… Віддайте ключі і поспіть». Хотіли машину на штрафмайданчик відігнати. Ледь умовив… Тобі дзвонити? – телефон забув.

ЖІНКА: А у даїшників? Невже за гроші подзвонити не дали?

ХАЗЯЇН: Може й дали б. Але коли лаятись закінчили, подумав, що вже спиш. Сів у машину, годинку подрімати. А прокинувся, дивлюсь – уже п`ять.

ЖІНКА: Я тут ледь з глузду не з`їхала.

ХАЗЯЇН: А чому не лягала?

ЖІНКА: Не спалося.

ХАЗЯЇН: Треба було таблетку випити.

ЖІНКА: Шукала вчора снодійне – не знайшла. Ти не брав?

ХАЗЯЇН: А нащо? Я добре сплю. Совість чиста.

ЖІНКА: У податковій розповіси.

 

Хазяїн дивиться на не випитий келих вина. Бере його. Простягає Жінці.

 

ХАЗЯЇН: Випий і заспокойся.

ЖІНКА: Заспокоїтись? (Бере келих, робить кілька ковтків, Потім розглядає Хазяїна.) У чому в тебе руки?

 

Хазяїн дивиться на свої долоні, забруднені чимось червоним.

 

ЖІНКА: Ігорю! Що це? Кров?!

ХАЗЯЇН: От дідько! Не помітив… Їду через ліс, просто під колеса – лисиця. Зупинився. Думаю – закину у багажник. На шапку. Підіймаю – а це собака.

 

Він виходить у туалетну кімнату. Саша ставить недопитий келих на стіл. Нервово ходить по кімнаті.

Ігор повертається, витираючи руку серветкою.

 

ЖІНКА: Ти поїхав на півгодини – і пропав на всю ніч! До того ж, без телефону.

ХАЗЯЇН: Забув. Трапляється…

ЖІНКА: На тебе не схоже ! Ти його навмисне залишив, щоб я не могла подзвонити. І їздив не за квітами!

ХАЗЯЇН: Ну, почалося!

ЖІНКА: А що? Гадаєш. Я не розумію, де ти був? Точніше – в кого.

ХАЗЯЇН: І в кого ж?

ЖІНКА: Сам знаєш.

ХАЗЯЇН (сідає на диван, позіхає): Не знаю. І взагалі. Я спати хочу. У мене, між іншим, завтра… тобто сьогодні робочий день. Останній перед поїздкою. Ще зібратись потрібно. (Бере зі столу долари.) Ти навіщо фінансові інструменти розкидаєш?

 

Жінка мовчки забирає в нього купюри  й ховає їх до сумочки. Хазяїн показує на розкидану на столі біжутерію.

 

ХАЗЯЇН: А це що тут?

ЖІНКА: Ігорю, нас обікрали.

ХАЗЯЇН (встає): Коли?!

ЖІНКА: Не знаю. Біжутерія залишилась, а маленької шкатулки з дорогоцінностями немає. Вчора вранці все було на місці. (Пауза.) Ліда?

ХАЗЯЇН: Навряд чи. Краде нова прислуга, а не та, яка в будинку шість років…

ЖІНКА: Може, твій водій? Він же лілії заносив.

ХАЗЯЇН: Сергій? Який мене від кулі врятував? А потім, ти не повіриш, квіти у будинок заносив я.

ЖІНКА: Тоді хто?

 

Пауза. Хазяїн дивиться на сервирувальний столик – цукерки, фрукти, свічки.

 

ХАЗЯЇН: До нас хтось приходив?

ЖІНКА: Цього не може бути…

ХАЗЯЇН: Чого не може бути? Приходив чи ні?

 

Жінка мовчить.

 

ХАЗЯЇН: Сашо, зрештою! Що тут відбувалось?

ЖІНКА: Просто завітав… Однокласник.

ХАЗЯЇН: Який? Коли? Я поїхав біля дванадцятої. Звідки він узявся?

ЖІНКА: Просто завітав. Він тут проїздом.

ХАЗЯЇН: Тепер я зрозумів, навіщо тобі знадобилися квіти! Ти хотіла, аби я поїхав.

ЖІНКА: Це ти хотів поїхати! А я, дурепа, тебе відпустила.

ХАЗЯЇН: Він хто? Чим займається?

ЖІНКА: Не знаю. Здається, колишній військовий.

ХАЗЯЇН: Ви давно спілкуєтесь?

ЖІНКА: Після школи – жодного разу.

ХАЗЯЇН: Я чогось не доганяю. Ти його не бачила стільки років. Він не дзвонив. Заявився проти ночі… І ти його впустила?!

ЖІНКА: Так сталося.

ХАЗЯЇН: А як він довідався про адресу?

ЖІНКА: Через однокласницю.

ХАЗЯЇН: Яку?

ЖІНКА: Ви не знайомі.

ХАЗЯЇН: Вона з тих, з ким ти на сайті мене обговорюєш?

ЖІНКА: Звідки ти знаєш?

ХАЗЯЇН: Читав якось… За дві години дізнався про тебе більше, ніж за двадцять років.

ЖІНКА: Тебе мати не вчила, що чужі листи читати не можна?

ХАЗЯЇН: Коли мене мати вчила – інтернету не було.! А ти про чорну ріелтершу чула? Люб`язна така дама… Знаходила на сайтах фотографії схожих на неї, причому самотніх, знайомилась з ними… І вбивала. А потім, користуючись схожістю, за їхніми документами продавала квартири, знімала гроші з рахунків…

ЖІНКА (перериваючи його): Навіщо ти мені це розповідаєш?

ХАЗЯЇН: Щоб ти втямила, нарешті, що твій однокласник за двадцять п`ять років  може стати ким завгодно! А навіщо ти цій подружці дала нашу адресу?

ЖІНКА: Я не давала. Просто писала, що у нас на даху флюгер. Він по цій прикметі знайшов.

ХАЗЯЇН: Так, нічого не чіпай. Треба зняти відбитки.

ЖІНКА: Навіщо?

ХАЗЯЇН: Людина знайшла будинок, не знаючи адреси… Прийшла вночі. І саме тоді, коли ми всіх відпустили! Хоч зараз ти втямила?! Він слідкував за будинком!

ЖІНКА: Навіщо?

ХПЗЯЇН: Пограбувати, вбити…

ЖІНКА: Кого?

ХАЗЯЇН: Може, йому мене замовили? Сьогодні ж викличу хлопців, щоб перевірили. Міг залишити вибухівку. Або пристрій для прослуховування. Де він був?

ЖІНКА: Ми тут сиділи. Потім світло згасло. А генератор не вмикався. Він спустився у льох – подивитись, що з генератором.

ХАЗЯЇН: І що?

ЖІНКА: Сказав – солярка закінчилась.

ХАЗЯЇН: А в сусідів світло було?

ЖІНКА: Так.

ХАЗЯЇН: Все зрозуміло. Спільник навмисне будинок знеструмив. Щоб він міг по ньому пройтися, у темряві. Виходить, передпокій, вітальня, коридор, льох… Де ще був?

ЖІНКА: Двері переплутав – і до спальні зайшов.

ХАЗЯЇН: До спальні… У темряві. А ти не подумала, що в тебе на столику?  Коробочка… А в ній – сережки по п`ять каратів. Перстень зі  смарагдом.Кольє. Бери – не хочу… (Кричить.) Не подумала?!

 

Жінка закриває обличчя руками.

 

ХАЗЯЇН: Досить, все! Заспокойся! Не плач! Дорогоцінності у сейфі. Я їх сховав, коли всіх відпустив. Про всяк випадок.

ЖІНКА: Чому одразу не сказав?

ХАЗЯЇН: Щоб ти затямила раз і назавжди, що до будинку не можна  пускати кого завгодно!

 

Він іде до спальні.

Жінка дістає із сумочки хусточку і дзеркальце, витирає очі.

Хазяїн повертається, приносить пляшечку з ліками.

 

ХАЗЯЇН: На, випий. Я піду до льоху, подивлюся генератор.. І сейф перевірю.

 

Виходить. Жінка наливає у склянку воду, капає ліки, випиває.

Повертається Хазяїн.

 

ХАЗЯЇН: Так, солярки немає. Може, закінчилася. А може, злили… До речі, чому постіль розстелена? (Киває на спальню.)

ЖІНКА: Я її за хвилину до твого  приходу розстелила.

ХАЗЯЇН: Сама?  Чи він допомагав?

ЖІНКА: Від якого часу це стало тебе цікавити?

ХАЗЯЇН: Від того часу, як у тебе дах поїхав! Це що? (Бере з журнального столика паку глянсових журналів й жбурляє їх перед Сашею.) Жіночі поради? Начиталася? (Передражнює її.) «Давай у машині… давай у гамаку… розповідай, що ти відчуваєш… давай, наче ми з тобою тільки-но познайомились…». (Продовжує своїм голосом.) Що далі? Канчука купимо? Третього пошукаємо?

ЖІНКА: Заткни пельку!

ХАЗЯЇН: Ти ж сама над цим сміялась… А тепер? Як з ланцюгу зірвалась…

ЖІНКА (кричить): Так! Зірвалась! Я з тобою забула, що я жінка! Сьогодні в тебе податкова, завтра стрес, післязавтра – суд… А тепер ще криза!

ХАЗЯЇН: Кризу теж я вигадав?

ЖІНКА: У наших стосунках?

ХАЗЯЇН: Я працюю. І я…

ЖІНКА: Не бреши! Ти ці проблеми вигадуєш, щоб я тебе не чіпала. Ти – як твої приятелі. Для вас сорокарічна дружина –  старе ліжко. Можна не викидати, але спати на іншому.

ХАЗЯЇН: Якому – іншому?

ЖІНКА: Ти гадаєш, я нічого не знаю? (Простягає чоловікові його телефон.) На! Почитай! Нове повідомлення. (Імітує чужий жіночий голос.) «Любий, сподіваюся, ти доїхав без пригод. Дякую за  чарівну ніч».

ХАЗЯЇН (читає повідомлення): Якась ідіотка помилилась номером.

ЖІНКА: А якщо я подзвоню цій ідіотці? Дай телефон!

ХАЗЯЇН: Ти з глузду з`їхала!

ЖІНКА: Дай телефон!

ХАЗЯЇН: На! Істеричка…

 

Простягає їй телефон, відвертається, закурює. Вона набирає номер, слухає.

 

ХАЗЯЇН (повертається): Ну що?

ЖІНКА: Не відповідають.

ХАЗЯЇН: Заспокоїлась?

ЖІНКА: Нічого, завтра додзвонюсь. А щоб заспокоїтись – їдьмо до даїшників.

ХАЗЯЇН: Тільки цього сорому не вистачало! Вони вже напевне змінилися.

ЖІНКА: Брешеш, ти весь час брешеш! Змінюються о восьмій, а не о шостій.

ХАЗЯЇН: Ти все про всіх знаєш! Обурюєшся, що я читаю твоє листування, а сама риєшся в моєму телефоні. До речі, тебе мати вчила читати чужі смс-ки?

ЖІНКА: Ти зник на всю ніч! І тут на твій телефон приходить повідомлення. Як же я могла не прочитати? А на сайті я листуюся з жінками! З жінками, а не з чоловіками.

ХАЗЯЇН: Звідки ти знаєш – може, цю смс-ку чоловік надіслав?

ЖІНКА: Він називає тебе «любий»?

ХАЗЯЇН: Чому мене? Номером помилився. До речі, таких «любих» у нас – двадцять відсотків. Вони теж це свято відзначають. Та Бог із ними… Краще поясни – ти своє фото у пеньюарі для однокласниць вивішуєш? Це вони тобі п`ятірки з плюсом ставлять?

ЖІНКА: Уяви собі!

ХАЗЯЇН: Поміж ваших «Однокласників» половина психів – таких же, як ти!

ЖІНКА: А ти з жиру казишся!

ХАЗЯЇ: Коли казяться з жиру – не страшно. Страшно, коли казяться з голоду.

ЖІНКА: Та іди ти!

 

Він  сідає у крісло. У цей момент вмикається музичний центр і чується пісня Джо Дассена, та, що звучала на початку. Він трохи підводиться, витягає з-під себе пульт і жбурляє його на підлогу.

Музика припиняється.

Жінка бере шкатулку і йде до спальні.

Дзвонить її телефон. Він хапає його.

 

ХАЗЯЇН: Алло! Алло! Олександру? А хто питає? Що? З якого клубу?  (Пауза.) Уже можете7 Ні, вже не треба. Треба було раніше…

 

Хазяїн жбурляє телефон на столик. Зі спальні виходить Жінка.

 

ХАЗЯЇН: Тобі дзвонили. Нуль-два.

ЖІНКА: Міліція?

ХАЗЯЇН: Яка міліція! Що ти з мене ідіота робиш?! З нічного клубу. Хлопчики звільнились. Можуть надіслати. Тобі скількох – одного, двох?

ЖІНКА: Я тобі все поясню…

ХАЗЯЇН (кричить): Що поясниш? Чим ти займаєшся?  Однокласники, одноочники, хлопчики на замовлення… Я заробляю гроші, аби ти їх  у труси  цим шмаркачам позапихувала?

 

Жінка підходить до вікна, дивиться на вулицю. Хазяїн нервово походжає кімнатою.

 

ХАЗЯЇН: Гаразд. Давай заспокоїмося… Коли твій гість пішов?

ЖІНКА (не обертаючись): Нещодавно.

ХАЗЯЇН: Він що – всю ніч тут був? І що ви з ним виробляли?

ЖІНКА: Розмовляли.

ХАЗЯЇН: Про що можна шість годин теревенити?

ЖІНКА (обертаючись): Про все…

ХАЗЯЇН: На чому він поїхав? Ти таксі викликала?

ЖІНКА: Ні. Він сказав, що піде на шосе. Впіймає машину.

ХАЗЯЇН:  І ти повірила? Цікаво, хто о шостій підбиратиме  попутника? Ти б зупинилася?

ЖІНКА: Я б і вдень не зупинилася.

ХАЗЯЇН: Навіть коли б він пішов на шосе, чому я його не зустрів? Напевне, його чекав спільник, на машині. Він і світло відімкнув.

ЖІНКА: Який спільник? Діаманти ж тут. Він нічого не взяв.

ХАЗЯЇН: Тому й не взяв, що я їх заховав… З покоївкою я завтра матиму бесіду… Може, вона і навела. Так… Нічого тут не чіпай, зараз хлопці приїдуть, знімуть відбитки… З якої склянки він пив?

ЖІНКА: Він не пив.

ХАЗЯЇН: А каву?

ЖІНКА: Він нічого не їв і не пив.

ХАЗЯЇН: То до чого ж він торкався?

ЖІНКА: Коли світло згасло, я зачепила портьєру. Карниз впав. А він його повісив.

ХАЗЯЇН: Гаразд. Знімуть відбитки з карнизу.

ЖІНКА (згадуючи): Не знімуть…. Там пил був, він його ганчіркою витер.

ХАЗЯЇН: Витер? Зрозуміло. Ти його телефон маєш?

ЖІНКА: Він не має телефону.

ХАЗЯЇН: Що???

ЖІНКА: Він сказав, що не має телефону.

ХАЗЯЇН: Виходить, не хотів, щоб ти знала номер. Або… ще гірше.

ЖІНКА: Що гірше?

ХАЗЯЇН: Знаєш, хто сьогодні не користується мобільним? Той, хто не хоче, щоб його вирахували. Тому що слухавка – дзвіночок на корові. З точністю до ста метрів можна визначити, де ти є. Навіть якщо ти карточку поміняєш.. Гаразд… Куди він поїхав?

ЖІНКА: У аеропорт. Сказав, що літаків не любить, але інакше не встигне.

ХАЗЯЇН: Літаків не любить?.. Цікаво.

ЖІНКА: Клаустрофобія.

ХАЗЯЇН: Виходить, телефону не має, і при цьому він не літає…

ЖІНКА: То й що?

ХАЗЯЇН: Людина, яка летить на літаку, полишає слід. Причому не в небі, а на землі. У комп`ютері… А твій товариш по навчанню в школі слідів полишати не любить… Замкненого простору боїться? Тюрми він боїться! Дзвони своїй подружці.. Яка його сюди скерувала.

ЖІНКА: Рано ще.

ХАЗЯЇН: Сашо, все дуже серйозно. Дзвони зараз. Або дай мені.

ЖІНКА: Краще я.

ХАЗЯЇН: Спитай, вона йому про будинок з флюгером казала? А як ні… Виходить, твоє листування читаю не тільки я… Дізнайся про нього більше… Де живе, чим займається…

 

Вона бере мобільний, набирає номер.

 

ЖІНКА: Алло. Світлано, добрий ранок. Вибач, що так рано. Це Саша. Мені терміново… Ти казала Горецькому, що ми з тобою листуємося? (Пауза.) Горецькому. Валі. Він у паралельному класі вчився. (Довга пауза.) Чекай, ти щось плутаєш… (Пауза.) Коли? Ні, цього не може бути! Але як?.. (Довга пауза.) Вибач. (Відключає телефон.)

ХАЗЯЇН: Що?

ЖІНКА: Безглуздя якесь.

 

Вона бере келих, робить кілька ковтків.

 

ХАЗЯЇН: Що? (Кричить.) Що вона сказала?

ЖІНКА: Не може бути!

ХАЗЯЇН: Чого не може бути?

ЖІНКА: Він підірвався на міні.

ХАЗЯЇН: Як?

ЖІНКА: В Осетії, два роки тому.

 

Пауза.

 

ЖІНКА: Вона його з кимось плутає.

ХАЗЯЇН: А може, не вона плутає, а ти? Ти ж його не бачила понад двадцять років! І одразу пізнала?

ЖІНКА: Не одразу.

ХАЗЯЇН: А коли це був не він? Просто чоловік, схожий, назвався його іменем.

ЖІНКА: Це був він, я нічого не переплутала.

ХАЗЯЇН: Ти впевнена?

ЖІНКА (зривається на крик): Я знаю, це був він!!!  Я пам`ятаю. Я все, все пам`ятаю!

 

Пауза.

 

ХАЗЯЇН: Якийсь тріллер на трьох… А може, не на трьох, а на двох… Може, його взагалі не було і тобі все наснилося?

ЖІНКА: Ні, він був.

ХАЗЯЇН: Ти кажеш – був, та жодних слідів немає. Дух безтілесний. Святий Валентин. Ти з ним говорила, а він відповідав?

ЖІНКА: Звичайно.

ХАЗЯЇН: Коли ти говориш з Богом – це молитва. Коли Бог говорить з тобою – це шизофренія.

ЖІНКА: Тобі подобається робити з мене ненормальну? Легше вештатись ночами? Я не божевільна і не позбавилася розуму. (Замислюється.) Він же мені квіти приніс!

ХАЗЯЇН: Які квіти?

ЖІНКА: Проліски! Які ти знайти не зміг.

 

Вона виходить до спальні. Тут же повертається з порожньою вазочкою.

 

ЖІНКА: Куди ти їх подів?

ХАЗЯЇН: Я їх не бачив.

ЖІНКА: Брешеш! Ти їх викинув! Вирішив за лілії відомстити?

ХАЗЯЇН: Сашо, тобі примарилося? Я не брав ніяких квітів!

ЖІНКА: Вони були! А ти їх викинув! Тому що ти – нікчема!

ХАЗЯЇН: Я не чіпав квіти, тому що їх не було. Тому що його – теж не було.

ЖІНКА: Не було? Не було… (Пауза.) У нього відірвався гудзик  на сорочці. Я його пришивала і вкололась. Ось!

 

Простягає руку. Хазяїн бере її долоню і розглядає.

 

ХАЗЯЇН: Де?

ЖІНКА: Так ось же!

ХАЗЯЇН: Тут нічого нема.

ЖІНКА: Не видно. Голка тонка… Але ж я відчуваю – палець болить!

ХАЗЯЇН: Який? Цей? Чи цей?

ЖІНКА: Не знаю…

ХАЗЯЇН: Сашо, в тебе маячня.

ЖІНКА (простягає руку): Я відчуваю – болить!

ХАЗЯЇН: Ми завтра ж… ні, сьогодні підемо до лікаря.

ЖІНКА (кричить): Він був, був!

ХАЗЯЇН: Так, все! Ходімо спати!

ЖІНКА: Ні! Не піду!

ХАЗЯЇН: Роби що хочеш!

 

Він іде до спальні, грюкають двері.

Жінка мечеться по кімнаті, знаходить сумочку, дістає з неї хусточку, якою протирала поранений палець. Бере її, розглядає. Потім швидко виходить з кімнати. Тут же повертається – вже у шубі. Кладе хусточку до кишені, бере зі столу ключі від машини. Допиває вино з келиха і прямує до виходу. По дорозі підіймає  пульт, що був на підлозі, кидає його на диван. Виходить з кімнати.

Вмикається музичний центр – звучить пісня Адамо «Падає сніг»

«Tombe la neige

Tu ne viendras pas ce soir…

Жіночий голос перекладає пісню:

«Падає сніг.

Ти не прийдеш цього вечора.

Падає сніг. Усе біле від відчаю.

Печальна впевненість,

Холод і порожнеча…

Незносне мовчання,

Біла самотність.

Ти не прийдеш цього вечора,

Кричить відчай,

Та кружляє сніг

Байдужою каруселлю».

Повільно гасне світло. Стихає музика.

 

У повній темряві звучить

ГОЛОС АВТОРА: Ніч не поспішала минати. З будинку з флюгером, поспішаючи, вийшла жінка. Вона сіла за кермо машини і виїхала із селища. Машина мчала все швидше. Здавалося, вона от-от відірветься від землі і полетить. На під`їзді до аеропорту  машина не вписалася у поворот і, злетівши з обледенілої дороги, врізалася у дерево. Експертиза встановила, що жінка заснула за кермом… Незабаром пригріло сонце, сніг розтанув, і у лісі розцвіли проліски.

 

 

   

 

 

 

 

Одеса, травень, 2009 р.

 

Контактні телефони автора в м.Одесі: +38(048)786-91-69, +38-050-316-34-30

 

E-mail:    forte@eurocom.od.ua

www.dramaturg.com.ua

 

Олег Михайлов

УМОВНІ ПАЦІЄНТИ
(П’єса в п’яти діагнозах)

I. Умовні пацієнти.
Лікарня.
У великій (майже порожній) кімнаті накритий стіл: тарілки з бутербродами і печивом, кавоварка, чайник, паперові стаканчики, серветки.
Навколо столу п’ять осіб:
СТУДЕНТКА (молода дівчина);
ДОМОГОСПОДАРКА (виснажена жінка невизначеного віку);
МЕНЕДЖЕР (юнак у діловому костюмі);
ТРУДЯГА (худий хлопець у брудних джинсах);
БЕСПРИТУЛЬНИЙ (літній чоловік у лахмітті);
Шоста людина – СТАРА – нерухомо сидить на стільці біля дверей.

Деякий час люди, що стоять біля столу, мовчки пригощаються.

ДОМОГОСПОДАРКА (Студентці). А у вас, вибачте, що?

СТУДЕНТКА. У мене апендицит.

ДОМОГОСПОДАРКА. Серйозно? І як же ви ?..

АПЕНДИЦИТ. Ну, як-як … Вони на живіт натискають, а я волаю як різана …
Іноді сльози бризкають… немов від болю …

МЕНЕДЖЕР. А, так це ви за стінкою так моторошно стогнали!

АПЕНДИЦИТ (зніяковіло). Мабуть я.

МЕНЕДЖЕР. Значить, ми сусіди. У мене ВІЛ.

БЕСПРИТУЛЬНИЙ. О-па!

У кімнаті повисає незручна тиша.
Усі, крім «Апендициту», відсуваються осторонь від «ВІЛ».

АПЕНДИЦИТ. Ну ви чого, шановні? Ми ж усі тут умовні пацієнти …
всі актори … Адже так?

БЕСПРИТУЛЬНИЙ. Береженого …

АПЕНДИЦИТ. Як вам не соромно! Доросла людина! У літах, як-то кажучи …

БЕСПРИТУЛЬНИЙ. Ось і май повагу! Соромити вона мене удумала … Не визріла ще!

ТРУДЯГА (звертаючись до «ВІЛ»). Чуєш, а я тебе пам’ятаю. На вступних екзаменах до «Театралки». Ми з тобою в одній десятці були. Ти, здається, Тичину читав.

ВІЛ (з посмішкою). Було діло.

ТРУДЯГА. То вступив?

ВІЛ. Так. А ти?

ТРУДЯГА. Я, брат, до багатьох закладів залицявся. А пощастило лише до «Кулька» у Харковаі потрапити. То й що? Працюю ось … Туберкульоз граю …

«ВІЛ» уважно оглядає «Туберкульоз».

ВІЛ. А знаєш, схоже! І рум’янець такий … справжній, чахоточний …

ТУБЕРКУЛЬОЗ. Грим додаю.

ДОМОГОСПОДАРКА. Щастить вам. А мені для анемії такий анамнез життя вигадали, що ой лишенько! Нібито я мати-одиначка, тягну трьох спиногризів, працюю судомийкою, капітально недоїдаю і майже жебракую … То скажить мені, як це грати?!

БЕСПРИТУЛЬНИЙ (неприємно регоче). Мы все играли понемногу… Когда-нибудь и что-нибудь …

АПЕНДИЦИТ. А ви що за хвороба?

БЕСПРИТУЛЬНИЙ. Цироз маю … (уточнює) сгідно ролі …

АНЕМІЯ. Треба ж … А пахне, як справжній.

ЦИРОЗ. Ну, люба моя, грати – так грати! Лікарі мені перед кожною партією студентів чарку спирту підносять. Розбавляю водою, полощу їм рота. Потім дихаю на майбутніх Боткіних-Скліфасофських. Бачили б ви, як студенточкі свій ніс воротять … Ех, життя вони не нюхали!

ТУБЕРКУЛЬОЗ. А я щоранку біля будинку гной до хустинки збираю, а тут під нігті … Я ж за легендою автомеханік … Маю судимості … На «зоні» й захворів …

ЦИРОЗ. Отакої! Станіславський аплодує з гробу!

АНЕМІЯ. Добре вам. А мені через цю анемію до косметики зась … Таке жахіття… Один плюс – на вулиці, слава богу, не впізнають …

ТУБЕРКУЛЬОЗ. А що, хіба повинні?

АНЕМІЯ. Ну, я недавно в серіалі зіграла. Роль невеличка, але …

ЦИРОЗ. Ось так і просіраете професію. У серіалах …

АНЕМІЯ. А сам-то?

ЦИРОЗ. Мені, між іншим, «заслуженого» в минулому році дали. І не за серіали!

АНЕМІЯ. З чим вас і вітаю.

ЦИРОЗ. Ой, вона образилась! Подивіться на неї. Губки надула.

АПЕНДИЦИТ. «Заслужені» теж їсти хочуть …

ЦИРОЗ. Та краще вже тут. І платять добре, і сорому ніхто не бачить. Не те, що в ваших серіалах. Потім вже нічим не відмиєшся. Ганьба …

ТУБЕРКУЛЬОЗ. А мені зовсім не соромно. Тільки ось … (Замовкає.)

АНЕМІЯ. Що?

ТУБЕРКУЛЬОЗ. Не кличуть.

АПЕНДИЦИТ. А у нас з театру юного глядача багато хто знімається.

ЦИРОЗ. Ну, дик! На «буратін» зараз попит … (Неприємно регоче.) Ох, молодь!

АПЕНДИЦИТ. Та досить вже! Мені ось-ось тридцять п’ять буде. В мене старший син цього року школу скінчує. В гробу я вашого довбаного Буратіно бачила! У білих тапках!

ТУБЕРКУЛЬОЗ. Отетеріти можно …

ВІЛ. Та й не кажи …

АНЕМІЯ (раптово). Хіба ви таке бачили?! Я тут карячусь – стару шкапу зображаю, а вона студенточкою стрибає! Підлітковий апендицит симулює! Та я ж на десять років молодша від неї!

ТУБЕРКУЛЬОЗ. Очуме …

АПЕНДИЦИТ. Досить на мене гавкати! Дістала! Хіба я себе на цю роль призначала?

АНЕМІЯ. А ось це невідомо. Ніхто не в курсі, яким місцем ти цю роль отримала!

АПЕНДИЦИТ. Теж мені – роль! Господи, та якби знала про це жахіття – нізащо б не погодилася. Двадцять телепнів мене сьогодні запитувало: «Покажіть, де болить?» А на собі ж не показують! І що робити? Ось я кожен раз подумки стукаю по дереву. Тьху-тьху-тьху … Не дай бог!

Пауза.

ВІЛ. Усі хвороби від нервів.

ЦИРОЗ. Окрім СНІДу, він – від кохання! (Регоче.)

ВІЛ. У мене ВІЛ.

ЦИРОЗ. Один хрін! («Апендициту».) Забобони все це, люба. Я у пляшку занурюватись кинув років п’ятнадцять тому. Звідки в мене цироз візьметься?

ТУБЕРКУЛЬОЗ. Зовсім кинули?

ЦИРОЗ. Як відрубав!

ВІЛ. Перепрошую, але … (Замовкає.)

ЦИРОЗ. Що? Ну! То кажи вже! Що за манери …

ВІЛ. У мене дідусь так само … Пив все життя, а потім різко кинув.

ЦИРОЗ. Ти це до чого?

ВІЛ. Через два роки помер від раку.

АПЕНДИЦИТ. Тьху-тьху-тьху …

ЦИРОЗ. Та пішов ти … разом із дідусем!

АПЕНДИЦИТ («ВІЛ»). То усі хвороби від нервів, так?

ВІЛ. Щось на кшталт цього …

АПЕНДИЦИТ. Тоді, витанцьовується, що ми погані актори?

ЦИРОЗ. Ось тільки не треба узагальнювати. Гаразд?!

АНЕМІЯ. Підтримую … По собі людей не судять.

АПЕНДИЦИТ. А я що? Я так …

АНЕМІЯ. Ось і замовкнить.

Усі мовчать.

ТУБЕРКУЛЬОЗ. Органічно мовчимо.

ВІЛ. На зразок того як…

ЦИРОЗ. Як на похоронах …

«Анемія» підходить до Старої.

АНЕМІЯ. А у вас, перепрошую, що? Яка нозологія?

Стара мовчить.

ЦИРОЗ. У неї ця … де … ді … дем … Дай же ж бог пригадати … Дівертісменція, щось таке … Коротше, якась біда із пам’яттю!

ВІЛ. Деменція?

ЦИРОЗ. Точно! Звідки знаєш? Бабуся страждала? (Регоче.)

АПЕНДИЦИТ. Ну й жарти у вас! А ще «заслужений» …

ТУБЕРКУЛЬОЗ. За такі слова можна і в морду.

ЦИРОЗ. От злякав. (Старої.) Ти глянь, Капа, він мене лякає! В морду, каже, дам! Щеня!

«Деменція» мовчить, не реагує.

Капа … Капочка … Ти чого? Осоловіла? Капітоліна Бронеславівна, на сцену!

ДЕМЕНЦІЯ. Ви хто?

ЦИРОЗ. Отакої! Капа, проснись и пой! Це я … Микола … Досить шуткувати …

ДЕМЕНЦІЯ. Де це я?

ТУБЕРКУЛЬОЗ. Вона, здається, не жартує …

ЦИРОЗ. Капа … Капочка … люба … Ну як це так! А?!

ВІЛ. Доктора! Доктора покличте! Є тут лікар?!

Темрява.

 

 

II. Він, вона та валіза.
Невелика кімната. Крісло, кушетка, столик.
У кімнаті двоє: Він і Вона. Посеред кімнати стоїть валіза.

ВОНА. І щоб ноги твоєї більше тут не було!

ВІН. Та я …

ВОНА. Не волай, дитину розбудиш!

ВІН. Не по-людськи це, Ніна …

ВОНА. А ти не «людь», ти – нелюдь! Забирай чемодан і чеши звідси!

ВІН. Санька завтра прокинеться, рученята до тебе потягне … Запитає, де мій татко?

ВОНА. Як він запитає? Кого? Йому ще рочку немає.

ВІН. Добре. Коли-небудь запитає. Що відповіси?

ВОНА. Не бійся, про папу-полярника брехати не стану. Усю правду йому розповім.

ВІН. А родичам своїм що наплетеш? Куди чоловіка дівала?

ВОНА. Та вони тільки перехрестяться!

ВІН. Чого це?

ВОНА. Вони тебе – борова – терпіти не можуть. Ти ж зі свома військовими страшилками у всіх вже в печінках сидиш. Хіба не знав?

ВІН. А якщо я досі у снах відірвані кінцівки бачу? Це як?

ВОНА. А ось це, Тарасе, наша з тобою, суто сімейна справа. Але тобі ж мало, що сам вночі не спиш, я з тобою не сплю, Санька від твоїх криків прокидається … Тобі ж неодмінно треба нажертися, берет свій довбаний натягнути, та про подвиги свої кричати.

ВІН. Так ти через це? ..

ВОНА. Виганяю тебе? Ні.

ВІН. Через що тоді? Говори, я слухаю.

ВОНА. Іди лісом!

ВІН. Мовчиш? Бач, голубі берети їй не догодили!

ВОНА. Та засунь свій голубий … (Раптово.) А может ти з тих? Перефарбувався?

ВІН. З яких це з тих?

ВОНА. Ну ті, що блакитне не тільки у свята носять.

ВІН. Ніна, я офіцер! За такі слова і в пику можна отримати!

ВОНА. Ось! Ледь що – в пику! Ти ж більше ні на що не здатний!

ВІН. Я одружений, я твій чоловік! У нас дитина!

ВОНА. А це зараз нікому не заважає. Мені ось Галка Буряк розповідала … Вона на чергуванні з медсестрами із третьої лікарні від нудьги вночі в інтернет полізла. На збоченців подивитися. Ну, дивляться фотки, дивуються … І раптом одна з них як зойкне! «Баби! Так це моя білизна!» Вона, бачиш, після пологів ліфчик собі перешивала, от і впізнала свою роботу. Придивилися уважніше – а це її чоловік. І так і сяк і всяко себе пропонує. Ну вона на дибки! «Уб’ю, падлюку!» Але ж чергування, не побіжиш нікуди … Через це чолов’яга  від смерті і врятувався. Вранці вона серцем відтанула, і вже спокійнісінько його з дому попросила. Ще й ліфчик на дорогу дала. Щоб не нудьгував.

Пауза.

ВІН. Хто така Галка?

ВОНА. Здрасьтє! Тобто, це й все, що ти почув з моєї розповіді? От молодець! Уважний чоловік.

ВІН. Ну чого ти знову починаєш? Я тобі і те, і це …

ВОНА. Та не треба мені … Ти мені вийми – та полож!

ВІН. Як-то?

ВОНА. «Яком» до верху!

ВІН. Що, прямо зараз?

ВОНА. Ну от як з тобою, свиня, розмовляти? Я йому і пісні, і танці, а він шлангом прикидається.

ВІН. Нін, ти тільки скажи …

ВОНА. Та ти ж мови людської давно не розумієш! Мені треба, щоб ти мене поважав як жінку.

ВІН. А я можна подумати …

ВОНА. А ти подумай – корисно.

ВІН. І Восьме березня і День народження …

ВОНА. Не враховується. Ти і в свята-то … не дуже.

ВІН. Що тобі треба? Я ніяк не втямлю.

ВОНА. Тарасе, у нас сексу не було з народження Саньки. Скоро рік. Натяк зрозумілий?

Пауза.

ВІН. Виснажуюсь я, Ніна …

ВОНА. Еге ж … втомлюється … голова болить … Де це ти, мені цікаво, так упахіваєшся, що письку підняти не взмозі? На якій-такій роботі? Як її звати, роботу твою?

ВІН. Ти що? .. Ти вважаєш? ..

ВОНА. А я, Тарасе, вже все перебрала, усі варіанти. Ти у мене або імпотент, або …

ВІН. Так.

ВОНА. Що «так»?

ВІН. Той… ну … Імпотент.

Пауза.

ВОНА. Так. Вже якось краще. Це ти сам зрозумів? Або добрі люди підказали?

ВІН. Та хто ж? .. Я ні з ким! .. Соромно!

ВОНА. Та невже?

ВІН. Ось тобі хрест!

ВОНА. Не репетуй, дитину ледь приспала! Може хочеш, щоб він теж психом виріс?!

ВІН. Ось, значить, як? .. Псих, значить? А нічого що я на пологах був присутній? Бачив, як він з тебе вилазить?

ВОНА. Теж мені, подвиг!

ВІН. Та тут будь-хто на психа перетвориться!

ВОНА. Ти – став! З чим тебе і вітаю!

ВІН. Затули «вітало», Санька прокинеться!

ВОНА. Моя дитина – хочу підіймаю, хочу спати вкладаю!

ВІН. А я, що, не при ділах? Ну все … Довела ти мене! Слухай тепер моє зізнання, Ніна!

ВОНА. Ну давай – здивуй мене!

ВІН. Поховала ти в мені чоловіка, Ніна!

ВОНА. Здрасьтє – приїхали! І як це мені вдалося?

ВІН. У той самий день, Ніна, коли Санькіна голівка з тебе поперла … У ту саму мить, Ніна, це нещастя зі мною і сталося! І зараз, Ніна, коли оцю твою …

ВОНА (підказує). Вагіну.

ВІН. Так, її … Коли її бачу, у мене все донизу опускається. Як відрізало мені, Ніна!

ВОНА. А ти не дивись. Чого ти там не бачив? Ти на дотик.

ВІН. Таке скажеш. Я ж знаю, що вона там є.

ВОНА. Краще б тобі й правда відрізало.

ВІН. Що?!!

ВОНА. Вибачте, Тарас Петрович, це я ще в образі.

ВІН. Га?

ВОНА. На сьогодня ми скінчили.

ВІН. Вже? Так швидко?

ВОНА. Мені здається, ми докопалися до суті проблеми. Тепер у нас є над чим працювати.

ВІН. І що мені робити?

ВОНА. Беріть валізу і ступайте до дружини. Завтра у зазначений час я чекаю на вас. Вдвох!

ВІН. Доктор, а якщо вона не схоче?

ВОНА. Ну ви ж чоловік. Голова родини. Знайдіть слова, переконайте. Тільки так ми зможемо врятувати вашу сім’ю.

ВІН. А вийде, як вважаєте?

ВОНА. У мене щодо вас найоптимістичніший прогноз. Запросіть наступного, будь ласка!

Темрява.

 

 

III. Мур-няв!
Простора світлиця в сільському будинку.
«Красний кут» занавішений ситцевими фіранками, щоб мухи не засиджували лики святих.
На ліжку лежить молодий чоловік. Його гість – людина в рясі православного священика – уважно оглядає кімнату.

ЛЮДИНА В РЯСІ. А добре у тебе в хаті. Світло, чисто … І вірно кажуть: горе-то, воно різне буває … (Пауза.) Пам’ятаю, батько мій, коли мама померла, зовсім себе запустив. Зуби не чистив, одяг не міняв, в туалеті за собою не змивав. Я на канікули із семінарії приїхав, а вдома говна до стелі. Та й сам батько на той час на людину вже мало схожий був… Страшно  й пригадати … (Крестітся.) Здогадуєшся, Василь, чому я прийшов? Так? Ні? А ось …

Людина в рясі дістає з кишені два листи, кладе їх на стіл.
Чоловік на ліжку мовчить, не реагує.

Ось вони – депеші твої! Впізнаєш? Зіна-поштар, душа-голубко, принесла. Каже, як адреси на конвертах побачила, так прям дурно їй стало. Розкрила вона твій підступний план, Василь! Молодець Зіна! За пастиря свого на посадовий злочин пішла; їй за законом треба всі листи як є відправляти, а вона їх мені принесла. Тому як духовне завжди вище від мирського. Так-то!

Слова ці не призводять на Василя зовсім ніякого враження.
Людина в рясі бачить це і насуплюється.

Добре ж ти мені відплатив, Василю. Не комусь, а президенту написав. (Читає напис на конверті.) «Київ, Майдан Незалежності». На деревню дедушке! На весь білий світ вирішив ославити, так? А за що? За те, що я … Як це ти там пишеш?

Дістає лист, знаходить потрібний фрагмент, читає.

«Оскільки місцевий священик наш, батько Павло, відспівувати дружину мою відмовився, прошу відтепер і навіки вважати мене … котом». (Пауза.) Як це розуміти, Васька?!

ВАСИЛЬ. Мяу …

БАТЬКО ПАВЛО. Котом?! Ти, не побоюся цього слова, охренів, Василь Назарович?

ВАСИЛЬ. Мур-р-р-р …

БАТЬКО ПАВЛО. Та при комуністах тебе за такі слова в психушку б запхали! Електричним струмом б лікували! Експерименти б над тобою ставили! Бридка ти потвора!
Це зараз у нас свобода слова – пиши що бажаєш! Ось ви, тварюки, і користуєтесь! Над чесними людьми знущаєтесь! Чим я перед тобою завинив, Василь, що ти мені таку підступну помсту підготував? Хіба-то я винен, що Галина твоя руки на себе наклала? Гріх це! Не міг я її відспівувати. Не міг! Можеш ти це зрозуміти?

Василь солодко потягується на ліжку.

Ну, лист президенту – ладно! Це ще я можу зрозуміти. Але навіщо ти Пугачовой-то написав? А? Вона тут з якого боку? Не підкажеш? Вважаєш, Аллі Борисівні цікаво таке читати?

Отець Павло відкриває другий конверт, дістає листа, читає зазначене місце.

Так … де це … Ось! «Галина очень уважала ваше песенное творчество, одну вас и слушала с тех пор, как заболела» … Ні, не те … А! «И потому как жена моя умерла, а я теперь кот, то прошу вас немедленно забрать меня к себе. Обязуюсь в доме не метить и гадить в строго отведенном месте». (Кидає листа.) Булгаковщіна якась … Зобов’язується він … Ото Пугачова зрадіє!

Василь підводиться на ліжку, починає вилизуватися.

Ні, по молодості вона своїми піснями серце-то рвала – брехати не буду. А зараз? Тьху! Пропилу божий дар, прокурила … Гадаєш, вона тебе підбере? Пожаліє? Та у неї таких як ти – пів Росії! У черзі стоять! І більш породисті за тебе! (Осіняє себе хресним знаменням.) Прости Господи! (Пауза.) О душі краще подумай, Василю. Адже ти, наче, після смерті в рай потрапити збираєшся. Або як? А чи знаєш ти, що тварини не успадковують Царства Небесного? Ось і преподібний Іоанн Дамаскін говорить нам, що в раю «не перебувало жодного з безсловесних істот, а лише людина – створіння рук божествених».

ВАСИЛЬ. Мя-я-я-я-у …

БАТЬКО ПАВЛО. Досить дурня клєїти! Не смішно! З такими закидонами тобі одна дорога – в пекло! Горіти тобі в аду, Василь! (Осікшись.) Стій … Так ти цього і добиваєшся? Так? Пресвята Богородиця, як же я відразу не здогадався … (Пауза.) Ну, так не бувати цьому! Ось що, Василю! Дай мені чесне слово, що ти жодного листа більше не напишеш. Нікому! І ми все забудемо. Добре? Обіцяю, що в храм тебе будуть пускати безперешкодно, а з рештою прихожан я поговорю. Вони зрозуміють твою біду. Скажем їм, що в тебе біла гарячка була. З ким не буває! Що ти себе котом через «білочку» уявляв. Га? Ми тебе відмолимо – не сумнівайся! Не віриш? Хочеш, на іконі заприсягнуся?!

Отець Павло йде до «красного кута», відкриває фіранки, що приховують божницю.
Але ікон там немає. Замість них на полиці стоять портрети Алли Пугачової і фотографії котів і кішок.

Ти що ж це зробив, нелюд! Та як ти … Та як руки не відсохли … Котяра проклятий!

Отець Павло хапається за груди, ледве добирається до стільця. Розстібає рясу, дістає з кишені пляшечку з таблетками. Кладе одну під язик.
Василь зістрибує з ліжка, на четвереньках підходить до батька Павла і треться об його рясу, муркаючи від задоволення. Священик машинально гладить «кота» по кудлатій голові.

Відпустило, кажись … Все життя в єдину мить перед очима промайнуло … Мама …
Батько … І я маленький … Ми гуляємо у лісі … І відчуття незрозумілого захоплення, що раптово нахлинуло на мене … Таке сильне, що я замекав. «Тату, як добре! Ме-е! Як добре! Ме-е, ме-е … » Пам’ятаю перелякані мамині очі … Як батько намагався мене зупинити. А я тікав від нього, мекав і бекав. Дуже радісно мені було бути ягнятком. Дуже! Так, чомусь саме ягнятком … Агнцем … (Бачить «кота», підхоплюється.) Киш, нечиста сила! Геть!

Василь вигинає спину, шипить на батька Павла.

Ось воно, як біс-то себе проявляє! Не дарма, не дарма, виходить, я благословення у митрополита просив. Як знав, що біснуваті в приході з’являться!

Отець Павло обережно обходить «кота», прямуючи ближче до дверей.

Гріх – це теж хвороба, Василь. І чим сильніше ми впадаємо в гріх, тим слабкіше стає наш дух, і ворота нашого розуму відкриваються для бісів. Бо сказано в Писанні: «Хто любить небезпеку, той впадає в неї». Ти вже на краю, Василь. І мій обов’язок пастиря врятувати тебе від останнього кроку. Пробив мій час! (Голосно.) Баби! (Осікшісь.) Тьху, згрішиш з вами … (Вголос.) Сестри мої у Христі! Заходьте!

У кімнату входять дві ніякі на вигляд жінки – парафіянки. Їх плоскі пісні обличчя зав’язані однаковими хустинками. Вони діловито розкладають на столі принесені з собою «інструменти»: Євангеліє – великого формату книгу в червоній оксамитовій обкладинці з позолоченими прикрасами, хрест і якісь листки паперу.
Василь сичить на жінок, ховається під ліжко.

Нічого не бійтеся, сестри! Господь вас захистить. Ти теж не хвилюйся, Василь. Я знаю, як тобі допомогти. В теорії … Але треба ж з чогось починати. Так? А інакше як? Інакше ніяк! Владико мені і молитву особливу дал. Ох і довга молитва – бач як густо написано. Без окулярів, мабуть, не розібрати. (Дістає з кишені окуляри, надягає.) Іди сюди, раб божий. (Заглядає під ліжко.) Киць-киць-киць … Васька! Киць-киць-киць! Краще по-доброму вилазь звідти, Василь. (Дивиться на годинник, тихо.) Встигнути б до футболу впоратися. (Женщінам.) Баби, та приманіть його чимось!

Жінки завмирають у нерішучості. Отець Павло із  досадою махає рукою.

Толку від вас – ніякого! І навіщо тільки взяв з собою … Гаразд, хрін з ним. Може сам виповзе, коли молитву почує. (Відкашлявшись.) Молитва священомученіка Кипріяна. «Від сили бісовської – духів нечистих, від чаклунів – чарівників беззаконних і від очей людських поганих».

Отець Павло підходить до столу, бере в руки розп’яття і осіняє себе хрестом.

В ім’я Отця, Сина і Святого Духа …

Отець Павло цілує хрест. Бере в руки листки з молитвою. На мить ніби замислюється, відкриває рот …

(Раптово.) Ме-е-е … Ме-е-е-е … (Голосно і безпорадно.) Ме-е-е-е!

Отець Павло здивовано дивиться на жінок. Ті злякано хрестяться. Відступають до дверей.

ВАСИЛЬ (з-під ліжка). Мур-няв!

Темрява.

 

 

V. Baphomet.

Літо.На кухні дві жінки в черних платтях: Ганна та Анна.

Ганна ріже овочі до борщу, а Анна сидить на стулі і гойдаєт ногою.

 

ГАННА. Добрий похорон. І місце на кладовищі красиве. Квіти, оркестр. Все як у людей. А слова які говорили! Мамі б сподобалось. Як гадаєш?

 

АННА. Ужасные похороны. Оркестр этот дурацкий… Зачем? Кому это нужно? Фальшивые лица, фальшивые слова. Вот и умирай после этого! Зароют  в какой-нибудь жопе и дорогу забудут …

 

ГАННА. Мене тільки одне турбувало: щоб батько все не зіпсував. Він з ранку на ногах не тримався. Перед людьми соромно…

 

АННА. Ни одного трезвого человека на кладбище. Хорошо хоть гроб в могилу не уронили. А ведь запросто могли…

 

ГАННА. Чоловіка попросила, щоб він його додому відвів, спати поклав. Чуєш, як він хропить?

 

АННА. И грохот постоянный, как будто какие-то механизмы работают. Что это? Зачем?

 

ГАННА. Ось зараз приготую йому борщ, щоб на тиждень вистачило. І підемо до мене додому. В мене добре — чисто, красиво. Я люблю, коли в хаті чисто.

 

АННА. А город какой страшный! Я уж и забыла. Грязно, серо… Ни одного человеческого лица — одни рожи! И тоска кругом… Как ты можешь здесь жить?

 

ГАННА. А борщ я готую за рецептом мами. Треба взяти кілограм яловичини, півкіло картоплі, свіжу капусту, цибулю, буряк …

 

АННА. С кем ты сейчас разговариваешь? Я не слышу тебя, не понимаю… Так нельзя! Поговори со мной!

 

ГАННА. Хіба ж я незрозуміло говорю? У чому справа? В дитинстві ми чудово одна одну розуміли? Що ж трапилось?

 

АННА. Ты предала меня. Вычеркнула из своей жизни. Помнишь?

 

Пауза.

 

ГАННА. Як ти жила всі ці роки? Без мене …

 

АННА. Без тебя? Прекрасно! Намного лучше, чем если бы осталась с тобой, в этом проклятом городишке. Здесь постоянно хочется напиться. Не замечала?

 

Ганна хитає головою.

 

У тебя есть водка?

 

ГАННА. Горілка?

АННА. Ее тоже можно. Лишь бы горела.

 

ГАННА. Так, горілка є. Я від батька сховала. Але він все одно знайде. Він завжди її знаходить.

 

Ганна дістає сховану пляшку, налива горілку у стакан.

 

АННА. А себе? Что ж мне теперь, в одну каску заливать?

 

ГАННА. Не буду я. Не можу. Пробач.

 

АННА. Все еще пьешь таблетки?

 

ГАННА. Вже ні. Нещодавно залишила. Лікар каже, що вони можуть пошкодити…

(Гладить себя по животу.)

 

АННА. Вот как?! Поздравляю. Твое здоровье! (Випиває.)

 

ГАННА. А в тебе є діти?

 

АННА. Ага, только и занималась, что рожала направо и налево. Делать мне больше нечего!

 

ГАННА. А чоловік? У тебе є чоловік?

 

АННА. Человек… О человеке заговорила, паскуда…  Это же ты во мне человека убила!

 

ГАННА. Ти знову мене не зрозуміла. Не треба сваритись.

 

АННА. Вот и вари свой борщ, молча.

 

Мовчать.

 

ГАННА. Ти ще малюєш? Пам’ятаю, в дитинстві ти дуже добре малювала. Мені подобалось.

 

АННА. Не ври! Какое подобие?! Никогда я тебе не подражала! Ты даже карандаш держать толком не умеешь. Не научилась! И кто дал тебе право судить мои работы?

Мое творчество! Как ты смеешь называть это мазней! Малюют маляры, а я художник!

И ты могла бы стать художником, если бы только захотела. У тебя был талант!

 

ГАННА. Дуже добре, що твоя мрія здійснилась, що ти стала художником.

 

АННА. Это была твоя мечта. Но художником стала я. А вот кем стала ты — это еще вопрос.

 

ГАННА. Я писала тобі, що працюю медсестрою.

 

АННА. Медсестрой? Странный выбор… Ты всегда боялась крови.

 

ГАННА. Влаштувалася на комбінат. У травмпункт. (Пауза.) Дуже багато хворих, покалічених. Стільки болю! Не можу дивитись … Коли вже все це скінчиться?

 

АННА. Скоро. Скоро… Или никогда.

 

Пауза.

 

Ты позвала меня… Для чего?

 

ГАННА. У ніч, коли померла мама, батько прибіг до мене. П’яний. Кричав голосно і щось незрозуміле. Моторошно стукав у двері. Чоловік був на роботі. Я сиділа насамоті у будинку. А батько стукав і стукав. І в цю мить я все пригадала…

Він завжди так робив, коли напивався. Коли мами не було вдома. Ломився до мене в кімнату.

 

АННА. И мы с тобой прятались под кровать и сидели там до утра…

 

ГАННА. На якусь мить це все повернулось. Я знову стала маленькою. Злякалась, заплакала …

 

Пауза.

 

І тоді я покликала тебе. І ти прийшла.

 

АННА. И я пришла.

 

ГАННА. Я знаю, що це ненадовго. Але поки ти тут, я хочу, щоб ти знала: я ні в чому перед тобою не винна!

 

АННА. Ты не убила его.

 

ГАННА. Я не змогла. Він мій батько.

 

АННА. Ты всегда была трусихой. Когда что-нибудь разбивала, ломала или пачкала, то всегда говорила, будто это сделала я.

 

ГАННА. Пробач!

 

АННА. Бог простит…

 

ГАННА. Який бог? Ти завжди мені казала, що бога немає.

 

АННА. Бог есть. Я зову его Бафомет. Ты тоже можешь его так называть. Он разрешает.

 

ГАННА. І де він?

 

АННА. Здесь. Рядом с тобой. В этой комнате. Смотрит на тебя. Смеется.

 

ГАННА. Чому? Чому він сміється?

 

АННА. Откуда я знаю. Может, настроение хорошее. Он вообще веселый.

 

ГАННА. А як він виглядає? Чого він хоче?

 

АННА. Он хочет того, что мы ему даем. Когда-то давно, когда ты меня выгнала, я отдала ему тебя. И он взял. Теперь ты тоже должна что-нибудь ему дать.

 

ГАННА. Що?

 

АННА. Подумай. Только не долго. Он не любит ждать.

 

ГАННА. У мене нічого немає.

 

АННА. Отец. Муж. Ребенок. У тебя много всего. Выбирай.

 

ГАННА. Я не можу!

 

АННА. Хоть мне-то не ври. Ты давно уже все решила. Поэтому и позвала меня. Ведь так?

 

ГАННА. Ти це зробиш?

 

АННА. Когда все закончится, не входи в комнату. И вымой руки. Они все в красных пятнах. Нельзя же быть такой грязнулей.

 

 ГАННА. Це від буряків для борщу …

 

Анна йде до дверей. Обертається.

 

АННА. Прощай. (Невелика пауза.)Я ніколи не кладу до борщу лаврового листу.

 

Ганна підходить до телефону, набирає номер. Всього три цифри.

 

ГАННА (в трубку). Алло, милиция? Приезжайте. Половецкая, дом девять. (Пауза.)

Я убила отца…

 

Темнота.

 

 

VI. Taedium vitae (Відраза до життя).
Тиша. Голоси.

– Раз, два, три … Перевірка … Один, один, один …

– Навіщо це?

– Руками, будь ласка, не … Дякую. Техніка стара, на ладан дихає. Один невірний рух і … Що смішного?

– Техніка стара, я стара … Смішно. Не смішно?

– Поки що ні. Давайте запис зробимо, а потім разом посміємось. Домовилися?

– Вам видніше.

– От і добре. Програма «Лист кличе в дорогу». Сімнадцяте листопада. Сьогодні ми в гостях у …

– Як? Вже?

– Що?

– Вже сімнадцяте? А мені пенсію не принесли.

– До сімнадцятого ще тиждень. Ми заздалегідь пишемо.

– Налякали мене.

– Я сам злякався, коли ви закричали.

– На всяк випадок, у мене таблетки є.

– Дякую, обійдуся. Валентина Атанасівна …

– Анастасівна.

– Що?

– Батько Анастасієм звали.

– Вибачте.

– Нічого. Ви ж його не знали. Якщо складно вимовляти, то кличте мене бабою Валею. Я звикла.

– Добре. Баба Валя, в листі ви написали, що бажаєте розповісти нашим слухачам про диво.

– Я, Валентина Анастасівна Співакова, п’ятдесят вісім років працювала вчителькою музики в селищі Мала …

– Стоп. Не треба з папірця. У нас з вами живий діалог повинен був. Розумієте?

– Не дуже. Говорить трохи голосніше. А то шепоче чого-сь, шепоче …

– Так нормально?!

– Я не глуха.

– Вибачте.

– Нема за що.

– Можемо продовжувати?

– Продовжуйте.

– Валентина Атан … Баба Валя, це ви повинні продовжувати. Ви ж нам листа надіслали.

– Ви його читали?

– Не зовсім. Розумієте …

– Розумію. Не читали.

– Так вийшло.

– Це нормально. Зараз ніхто нічого не читає. Особливо ви.

– Я?

– Молодь.

– Давайте не відволікатися від теми.

– Давайте не відволікатися.

– Ну?

– Я думала, ви із телекамерою приїдете.

– Навіщо?

– Це ж диво. На нього дивитися треба.

– У нас радіостанція.

– Шкода.

– Я очима подивлюся. Можна? А потім передам своїми словами.

– Кому передасте?

– Слухачам.

– Вам вирішувати. Але я б не ризикнула.

– Якби я в цьому житті хоч щось вирішував, то тут би не сидів.

– Що?

– Нічого. Вибачте.

– Говоріть голосніше.

– Тож де ваше диво?!

– Не треба кричати. Чудо в підвалі.

– Чудово. Давайте вже на нього подивимося. А то мені до міста ще дві години рачки повзти.

– Дружина?

– Що? Ні. Я не одружений.

– Воно й на краще.

– Можливо.

– Ви посидить хвильку. Я підвал відкрию. Якщо замок не замерз.

– Вам допомогти?

– Впораюся.

– Діана, люба … Не уявляю, що з цього ти зможеш використати у програмі … Швидше за все, нічого. Ти все це зітреш. Так, гаразд, зітри це все. Ще один день прожитий дарма. Дива не буває. Все це треба стерти до бісової матері. Все моє життя …
Немає в цьому ніякого сенсу. Тільки відраза. До блювоти.

– Ну, ви йдете?

– Так, зараз. Диктофон брати?

– Вам видніше. Хоча я б з цією бандурою в підвал не полізла.

– Це небезпечно?

– Не знаю. Там сходи старі. Перила зламані. Та й слизько, знову ж таки …

– Переконали. Кінець запису.

Тиша.

– Раз, два, три … Перевірка … Один, один, один … Я, Валентина Анастасівна Співакова, п’ятдесят вісім років пропрацювала вчителькою музики в селищі Мала …

– Валя! Ва-а-а-ля!

– Ну чого вам треба? Чого волаєте?

– Ти вийдеш?

– Вийду. Дівчатка, тільки без мене, цур, не починати.

– Давай швидше. Холодно.

– Іду. Іду я. Як вимкнути цю банду …

Тиша.
Темрява.
Кінець.