Перша публікація нового твору сучасного українського драматурга Анатолія Наумова – комедії “Жінки в мантіях”, що його буде надруковано у ювілейному номері журналу “Донбас”, який 11 грудня 2013 року відзначатиме 90-річчя з дня свого заснування.
Анатолій Наумов
ЖІНКИ В МАНТІЯХ
комедія
ДІЮЧІ ОСОБИ:
О л ь г а, голова колегії апеляційного суду.
Г а н н а, суддя апеляційного суду.
В і к т о р і я, суддя апеляційного суду.
А л ь б е р т, відповідач у справі.
А л ь б е р т П е т р о в и ч, голова апеляційного суду.
(Альберта і Альберта Петровича грає один актор.)
Ліворуч на сцені невеличка кімната із вхідними дверима праворуч. В кімнаті стіл, ліжко, шафа із дзеркалом, якісь інші предмети побуту. Оскільки ця кімната (квартира) – одна для Ольги, Ганни і Вікторії, тому відповідно до подій можлива деяка трансформація побуту. Але обов’язково в кімнаті Ольги – портрет Альберта у светрі, в кімнаті Ганни – його ж портрет в сорочці «тропікана», а в кімнаті Вікторії – в малиновому піджаку.
Далі праворуч на сцені – фрагмент приміщення апеляційного суду, де навскіс (з метою кращого ракурсу) до глядацького залу три суддівські стільці з високими спинками, перед якими – довгий стіл для ділових паперів із стопками справ, а перед столом – табуретка для відповідача.
ДІЯ ПЕРША
ПРОЛОГ
Кімната Ольги, на стіні – портрет Альберта у светрі. Ольга перед дзеркалом, розглядає себе.
ОЛЬГА. Ох-хо-хо! Ну й вигляд у тебе, суддя апеляційного суду Ольго Опанасівно!..
(Переводить погляд на портрет Альберта.) На яку ти, Альбертику, тоді спромігся крилату фразу про мене? Ага – у тебе, Олю, вигляд, як у найкращої жінки нашої планети та її околиць. Еге ж, особливо околиць… (Придивляється до свого зображення в дзеркалі.) Й справді жінка цілком неземної краси… Невже Альбертик так і сказав, – неземної? Чи ця симпатична метафора у мене із власної підсвідомості?.. Але якщо й сказав, що відтоді змінилося? (Знову розглядає себе в дзеркалі.) Ну, хіба що ця неземна поверхня збагатилась додатковими кратерами. А це свідчить, зрозуміло, про шалену активність моєї розпеченої лави… Втім, якщо надто дегустувати текілу, як вчора, то скоро на моєму космічному обличчі везувії пробудяться… Недарма ж я попросила його уточнити, яких самих околиць нашої планети я найкраща жінка – не Марса, випадково, де, як вже точно відомо, ніякого життя взагалі?.. Звичайно, він міг би на це сказати, що життя там немає саме без мене… Чи сказав таки? Господи, в голові у мене така ж ясність, як у нашому процесуальному кодексі, написаному, схоже, лівою ногою і точно під текілою…
Ольга надягає мантію і знову розглядає себе в дзеркало.
А яке шикарне вбрання у тебе зараз, Ольго Опанасівно!.. Альбертик сказав би, що майже від Гуччі чи Пакко з його Раббане… (Крутиться, оглядаючи себе.) А що – дуже навіть, хоча й від кутюр пенітенціарної системи. (З іронічним пафосом.) Бо коли в цьому широкому довгому одягу у вигляді плащу, який (робить відповідні рухи, оцінюючи мантію) надягається зверху іншого плаття, виготовленого з тонкої шерстяної тканини чорного кольору без підкладки… силует трапецеподібний… довгий рукав напівреглан із оздоблювальною атласною смужкою чорного кольору… застібка на три ґудзики…
Ольга то відходить від дзеркала, то підходить.
Я в цій мантії майже вилита міс Феміда! Відчувається таки дизайнерський геній тюремних майстрів крою та шиття! Бо коли з’являєшся в такій мантії перед народом, тому відразу хочеться щиросердно зізнатись хоч у чомусь… Звісно, попадається інколи яка хвойда, вбрана новорічною ялинкою, яка готова викаблучуватись перед апеляційною колегією, видаючи своє модне шмаття за видатні досягнення власного я. Але навіть хвойда, розглянувши цей витвір підневільного мистецтва, на очах гасне… (Дивиться на годинник.) Ну, що ж – пора йти офіційно когось гасити. Як то кажуть, служба кличе…
Ольга виходить із кімнати і прямує до суддівських стільців, всідається на тій, що посередині – це місце головуючого апеляційної колегії. З відразою починає перекладати папери.
Затемнення
Картина перша
Ольга піднімається в ліжку, протираючи очі.
ОЛЬГА. Таке ж наснилося! Краще б кошмар який, ніж Альбертик! Причому в малиновому піджаку, які колись були ознакою приналежності до крутих…
В цей момент перед дверима в кімнату (квартиру) з’являється Альберт. Він у малиновому піджаку. Альберт нерішуче топчеться біля дверей, намагаючись постукати в них, але не відважується. Ольга, яка вже вліглась досипати, раптом підскакує до дверей і прислухається. Потім в передчутті хреститься. Нарешті відважується запитати.
Чого топчешся, наче слон у спальні?
Альберт завмирає.
Заходь вже, двері я навмисне забула замкнути.
Альберт несміливо протискується в двері і застигає на місці.
ОЛЬГА (насмішкувато). Якими маршрутами, Альбертику, – та ще й у крутому піджаку, в яких колись поголені братки хизувались? Мабуть, прямо через нічний клуб?
АЛЬБЕРТ. Дякую за доброзичливу іронію.
ОЛЬГА. Це не мій стиль – доброзичливу, ти ж знаєш.
АЛЬБЕРТ. Знаю. Але інтонація у тебе вже менш жорстка, здається.
ОЛЬГА. А хіба не помічав, що з часом покинуті жінки розм’якшуються?
АЛЬБЕРТ. Я ж тебе неприпустимо довго не бачив.
ОЛЬГА. Катаракта яка, може, заважала побачити?
АЛЬБЕРТ. Гірше. (З підкреслено вистражданим пафосом.) Я взагалі був сліпий!
ОЛЬГА. Як же ти по життю незрячим?
АЛЬБЕРТ. Я був сліпий відносно тебе, Олю!
Ольга піднімається.
ОЛЬГА. А що за мамонт у лісі здох, що ти раптом розгледів дорогу до мене? Та ще й опівночі?
АЛЬБЕРТ. Ноги самі привели.
ОЛЬГА. У тебе, мабуть, ноги-самоходи?
АЛЬБЕРТ. Але ж я до тебе за покликом душі!
ОЛЬГА. А враження, що за викликом тіла.
АЛЬБЕРТ. Я більше не можу без тебе!
ОЛЬГА. А ще без кого? Там, за дверима, випадково, немає якогось хвоста?
АЛЬБЕРТ. Якого хвоста?!
ОЛЬГА. Жіночого, маю на увазі?
АЛЬБЕРТ. З відьмами покінчено, Олю. Відтепер – тільки ти!
ОЛЬГА. Приємно чути про осілість від шалено пересувного мужчини. Але боязно за майбутнє. Адже в такому піджаку й викрасти можуть.
АЛЬБЕРТ. Так вийшло, що довелося надіти.
ОЛЬГА (рішуче). Зніми його.
АЛЬБЕРТ (розгублено). Я-як зніми? Для чого?
ОЛЬГА. А хіба уточнюють таку вимогу від жінки?
АЛЬБЕРТ (нерішуче). Т-ти хочеш, як колись в наші бадьорі опівночі – зовсім без?
ОЛЬГА. То по відчайдушній молодості. А зараз за цілком вистражданою зрілістю. Зніми! (Знаходить в шафі піжаму, простягає.) На! (У відповідь на здивований погляд.) Раптом цей хвіст сюди, а ти – ось він, чисто домашній принц, а не самець напрокат.
АЛЬБЕРТ. Всі хвости вже відрубані, Олю! Кажу ж – відтепер тільки ти! (Знімає піджак, надягає піжамну куртку.) Втім, якщо хочеш щоб зі мною як із принцом…
ОЛЬГА. Забудь про колишні рольові ігри в ліжку. (Оцінюючи зовнішність.) Ні, без штанів ти як напівзек. (Подає із шафи штани.) Натягни для повної гармонії.
АЛЬБЕРТ (натягаючи штани). А смужки аж занадто контрастні! (Помічає нашитий на грудях номер.) І номер – сто двадцять два…
ОЛЬГА. Це фірмовий лейбл. На щастя та нові пригоди.
АЛЬБЕРТ. Пригоди тільки з тобою, Олю! А щастя виключно в твоєму ліжку. До речі,
звідки у тебе така піжама? А то в ній як за гратами.
ОЛЬГА. Нам на восьме березня ідіоти із пенітенціарної служби презентували по комплекту. На знак службової спорідненості… А тобі дуже личить. Ти в ній як справжній джентльмен удачі.
АЛЬБЕРТ. Нічого собі прикид!
ОЛЬГА. Заслужив.
АЛЬБЕРТ. Звісно, я перед тобою провинився…
ОЛЬГА. Ти вчинив абсолютно злочинно. Тож ця піжама тобі як на замовлення.
АЛЬБЕРТ. Повір, крім тебе на цій планеті у мене більше нікого!
ОЛЬГА. А на Марсі?
АЛЬБЕРТ. Без тебе всюди безповітряний простір.
ОЛЬГА. А з чого це ти про космос?
АЛЬБЕРТ. Тому що ти найсексуальніша жінка нашої планети та її околиць.
ОЛЬГА. І неземної краси, мабуть?
АЛЬБЕРТ. Ейнштейн би науково це підтвердив, можеш не сумніватися.
ОЛЬГА. То, може, за Ейнштейна по чарці? У мене є космічної вартості текіла.
Ольга дістає пляшку і чарки, ставить на стіл, наливає.
Бери.
АЛЬБЕРТ (піднімаючи чарку). За Ейнштейна в тобі, Олю!
ОЛЬГА. Я космічніше за нього, точно. Недарма мені вчора довірили очолити суддівську колегію. Будемо розглядати справу про якогось гуляку вселенського масштабу – на зразок тебе. Не виправдовуйся, пий.
П’ють. Ольга сідає на єдиний стілець перед столом, знову наливає в чарки. Альберт продовжує стояти.
ОЛЬГА (простягає чарку). Випий тепер за мене в Ейнштейні. Адже все відносно на білому світі. Особливо при вимкненому світлі.
АЛЬБЕРТ. То чи не пора вимкнути?
ОЛЬГА. Знову поспішаєш куди? Ти присів би чи що.
АЛЬБЕРТ (оглядаючись) Куди ж тут?
ОЛЬГА. Можу поступитися стільцем.
АЛЬБЕРТ. А ти мені на коліна – як раніше?!
ОЛЬГА. На них інколи було зручно, я не забула.
Альберт раптом рішуче піднімає Ольгу, сідає на стілець і садовить її собі на коліна.
АЛЬБЕРТ. А я остаточно переконався, що завжди кохав лише тебе! (Намагається поцілувати.)
ОЛЬГА (пручаючись). Остаточно переконувати жінку треба в ліжку.
Ольга піднімається з колін, знімає нічну сорочку і лягає в ліжко. Альберт починає нервово розстібувати піжамну куртку.
Не треба знімати піжаму.
АЛЬБЕРТ. Як не треба?!
ОЛЬГА. Краще би в піджаку. Він такий малиновий… Хоча ні – в піджаку занадто гламурно.
АЛЬБЕРТ. Але ж тобі подобалось взагалі без одежі?
ОЛЬГА. Смаки з часом змінюються, дон-жуанчику.
АЛЬБЕРТ. Але ж в ліжку в піжамі – все одно як у гамівній сорочці. А то й в камері!
ОЛЬГА. А хіба секс не камерна річ, казановчику? (Рішуче.) Піжаму знімеш завтра.
АЛЬБЕРТ. Ч-чому завтра?
ОЛЬГА. Треба ж відчути себе покараним, згоден?
АЛЬБЕРТ. Ця піжама мене просто паралізує!
ОЛЬГА (жорстко). От, от! Тобі якраз і потрібен випробувальний термін.
АЛЬБЕРТ (іронічно.) А апеляцію можна подати?
ОЛЬГА. Не ризикуй. В нашому апеляційному суді сімдесят відсотків суддів – жінки. Тож цілком вірогідно, що тобі випаде щастя потрапити на колегію із трьох красунь. І навряд чи вони тебе правильно зрозуміють.
АЛЬБЕРТ. А як щодо мирової угоди?
ОЛЬГА. У тебе є задатки адвоката. Але якщо виходити не із права, а із принципу, то до ранку на секс зазіхати не варто…
АЛЬБЕРТ. Це все одно що довічно. (Витягує із піжами сигарету.) До речі, а звідки в піжамі сигарета?
ОЛЬГА (потискує плечима). Може, зек який приховував, коли перебував в ній.
АЛЬБЕРТ. Випробувальний термін та ще й у вживаній піжамі! Не хочеш – а запалиш.
Альберт знаходить в піжамі ще й запальничку.
О, та тут все для повноцінного кайфу!
ОЛЬГА. Ти чого?
АЛЬБЕРТ. Не чого, а куди. Затягтись від щастя.
ОЛЬГА. Пали тут.
АЛЬБЕРТ. Та ні, тут я здатен курити лише фіміам. Тобі, звісно. (Виходячи.) Не буду душити тебе димом замість в обіймах…
ОЛЬГА. Не закацубни там в такій цінній піжамі!
АЛЬБЕРТ (з-за дверей). Не хвилюйся, не встигну.
Альберт кидає сигарету і, повагавшись, зникає. Ольга встає.
ОЛЬГА. Треба змінити тактику, а то розійшлася щось! (Прочиняє двері.) Альбертику, апеляційний суд щойно прийняв рішення повністю амністувати тебе! Причому окремим визначенням саме мені доручено зняти в ліжку з тебе піжаму.
Відповіді немає, і Ольга виглядає за двері.
(Стурбовано.) Альбертику, ти де? Не будемо більше гаяти часу, а то ночі нам буде замало…
Переконавшись, що Альберта немає, повертається і наливає собі текіли, п’є.
Ну і котись-пересувайся куди подалі у вживаній піжамі тюремного дизайну! А я плакати за тобою не буду, не дочекаєшся! Краще кота сіамського заведу собі, не гірше за тебе буде муркотати мені на вушко – а я буду його гладити ніжно-ніжно! А плакати точно не буду!
Наливає собі ще чарку, п’є. Потім протирає очі від сліз, які з’явилися. Але не втримується і починає схлипувати.
Дурепа! Тебе саму під суд! Без права на помилування! Ач розходилася – начебто такі Альбертики на дорозі валяються! Та він же вилитий Олег Вінник, а то й крутіше! А-а!
Затемнення
Картина друга
Кімната Ганни, на стіні – портрет Альберта в літній сорочці в стилі «тропікана». В кімнату входить, похитуючись від випитого, Ганна.
ГАННА. Як я помолоділа від текіли! Навіть літати хочеться! (Робить помахи руками.) Але наразі краще спікірувати в ліжко, щоб не занесло до колишнього Альбертика по інерції… (Скидає з себе верхню одежу. Звертається до Альберта на портреті.) Альбертику, хочеш я одягну еротичну білизну для прелюдії – і в політ разом з тобою? А-а, ти запізнюєшся… Як недоречно! Але коли з’явишся, обов’язково розбуди мене. Чуєш – обов’язково… (Помахуючи руками, звалюється в ліжко і швидко починає хропіти.)
Лунає стук в двері – це стукає Альберт, який переминається на місці, бо добряче замерз. Він у піжамі. Ганна важко піднімає голову, крутить нею, осмислюючи, що відбувається. Стук повторюється. Ганна піднімається і нерівною ходою прямує до дверей.
ГАННА. Хто там?
АЛЬБЕРТ (тремтячим голосом). Ц-це я.
ГАННА. Хто я?
АЛЬБЕРТ. Н-не впізнаєш?
ГАННА. Тут саму себе важко впізнати, а вже когось за дверима…
АЛЬБЕРТ. То відчини їх, щоб побачити.
ГАННА. А скільки тебе там?
АЛЬБЕРТ. Як скільки?! Я один.
ГАННА. Зроби перекличку для достовірності.
АЛЬБЕРТ. Яку ще перекличку?!
ГАННА. На раз-два.
АЛЬБЕРТ. Дивно. Ну, раз така вимога. Ну, раз…
ГАННА. А далі?
АЛЬБЕРТ. А ще казала, що я неповторний.
ГАННА. Доки не переконалась, що почав роздвоюватися.
АЛЬБЕРТ. Хм-м. Ну раз… так, то вважай, що наразі я в зборі, лише сам і навіть без хвоста.
ГАННА (здивовано). Без якого ще хвоста?
АЛЬБЕРТ. Це не те, про що ти подумала. Просто за мною більше нікого. Все відрубано.
ГАННА. Втім, хвіст додав би тобі реалістичності.
АЛЬБЕРТ. Звісно, я вчинив як остання скотиняка…
ГАННА. До того ж у того, мого Альберта, зовсім інший голос.
Альберт натужно прокашлюється.
(Мрійно.) У мого Альберта голос був – як у оленя під час гону, такий закличний, трубний!
АЛЬБЕРТ. Я застудився, мабуть, бо легко одягнений, а ніч прохолодна. (Кашляє.)
ГАННА. Невже із домівки вигнали?
АЛЬБЕРТ. Сам втік. Адже перебував майже в слідчому ізоляторі.
ГАННА. А поки в розшуку, вирішив у мене перележати?
АЛЬБЕРТ. Не у тебе, а з тобою. Якщо я ще для тебе Альберт… тик.
ГАННА. Що за тик?
АЛЬБЕРТ. Альбертик. Ти ж так шепотіла мені на вухо, коли ми з тобою…
ГАННА. Добре, заходь.
Ганна відкриває двері і, побачивши Альберта в піжамі, сплескує руками.
Та ти як щойно із СІЗО!
АЛЬБЕРТ (гордо). Не треба мене жаліти.
ГАННА. Вона тебе так дістала, твоя мегера? До речі, у мене точно така роба! Нам в апеляційному всім жіночкам тюремники на восьме березня по комплекту, красави!
(Придивляючись до піжами). Ти диви, і номерок теж сто двадцять два!
АЛЬБЕРТ. А може, це знак такий нам з тобою – щоб далі ми з тобою число в число?
ГАННА. І тіло в тіло? Стоп, коли ти жив із тою блонді… як її?
АЛЬБЕРТ. Жив я тільки з тобою! З іншими існував! Майже як за гратами.
ГАННА. Шкода тільки, що подовгу.
АЛЬБЕРТ. Це, мабуть, щоб переконатись, що з тобою краще.
ГАННА. Це полегшує твою участь, звичайно… (Чеканячи кожне слово.) Так от, у тої блонді, яка з усіх боків колобок, бо немає за що оку зачепитись, ти перебував за гратами рівно сто двадцять два дні!
АЛЬБЕРТ. А враження, що відбував пожиттєве!
ГАННА. Зі мною ти теж відбував сто двадцять два дні.
АЛЬБЕРТ. З тобою сто двадцять дві хвилини. А може й секунди.
ГАННА. Красиво заливаєш!
АЛЬБЕРТ. Я лише видаю дійсне за бажане.
ГАННА. Ну, якщо за бажане, то сідай ось… (Підсовує Альберту стілець.) За таке й по чарці текіли можна.
Ставить на стіл пляшку текіли.
І за твою появу в моїй квартирі теж…
АЛЬБЕРТ. Пробач, що називав її кліткою.
ГАННА. Це було на емоціях, звісно.
АЛЬБЕРТ. Але ж якщо вона й була кліткою, то воістину золотою.
ГАННА. Ти весь тремтиш. Тож текіла точно не завадить.
АЛЬБЕРТ (полегшено сідає). Кубинська, мабуть?
ГАННА. Та дідько знає, якої! Мене пригостили, тому й пропоную.
АЛЬБЕРТ. Втім, із твоїх рук навіть отруту…
ГАННА. Тоді вважай текілу приворотною.
Ганна знаходить чарки, Альберт бере пляшку і розглядає етикетку.
АЛЬБЕРТ. Текіла, до речі, класна. Мексиканська.
Наливає в чарки.
Хочеш змотаємось в Акапулько?
ГАННА. З тобою хоч на край світу!
АЛЬБЕРТ. Це і є майже на краю. Акапулько, ая-я-яй…
ГАННА. А можна й подалі.
АЛЬБЕРТ. Це куди?
ГАННА. Ну, де завжди був для нас кінець світу.
АЛЬБЕРТ. Боюсь, що тоді я сьогодні взагалі не засну.
ГАННА. Я саме на це й розраховую. (Піднімає чарку.) За тебе в піжамі, а особливо без!
АЛЬБЕРТ. Ні, тільки за тебе і завжди без!
П’ють.
ГАННА. Який ти мужній в цій піжамі! Та ще й з номером наших ста двадцяти двох днів, я порахувала.
АЛЬБЕРТ. В першу чергу ночей, люба! Ночей!
ГАННА. Ой, справді?!
АЛЬБЕРТ. Які сумніви?!
ГАННА. Я знала, що ти рано чи пізно…
АЛЬБЕРТ. Я завжди хотів рано.
ГАННА (продовжуючи про своє). …вдень чи вночі…
АЛЬБЕРТ. Просто життя – воно як піжама.
ГАННА. …але все одно прийдеш…
АЛЬБЕРТ (показує на піжамі). Ось ці темні смужки – це дні без тебе…
ГАННА. …бо жодна жінка не зможе тобі дати те, що здатна дати я…
АЛЬБЕРТ. …а світлі смужки – це ночі разом з тобою…
ГАННА. А ти, бачу, ще не зігрівся.
Ганна наливає.
АЛЬБЕРТ. Стреси швидко не проходять, на жаль. (Піднімає чарку.) За майбутнє Акапулько з тобою!
ГАННА. Тоді на брудершафт.
П’ють на брудершафт.
ГАННА. А, може, ая-я-яй прямо зараз?
АЛЬБЕРТ. Без Акапулько?
ГАННА. Залишимо його на майбутнє. Тим більше, що в тропіках надто короткі ночі. (Пригортаючись до Альберта). Я хочу цю ніч довжиною з полярну, любий.
АЛЬБЕРТ. Полярну? Бр-р!
ГАННА. Не бійся, зі мною не замерзнеш.
АЛЬБЕРТ. Мене й справді все ще морозить.
ГАННА. Я передам тобі свої градуси. А в мене їх зараз як в електронному колайдері.
АЛЬБЕРТ. Та й всередині все дрижить – наче в старому трамваї. Від стресу, мабуть.
ГАННА. Ну, тоді полежи трохи, а я буду тобі поступово піднімати температуру.
Ганна вкладає Альберта в ліжко, накриває його ковдрою. Потім скидає з себе халат, дає Альберту помилуватись своєю фігуркою і лягає поруч.
АЛЬБЕРТ. Знаєш, я почав писати посібник з маркетингу.
ГАННА. Ти ж його починав ще при мені.
АЛЬБЕРТ. Так обсяг же! Цілих два тома. Ти ж надихнула на таку епопею.
ГАННА. Вважай, що цей процес я наразі відновила. (Гладить Альберта.)
АЛЬБЕРТ. Твоє натхнення для мене краще за секс. Недарма визнаний авторитет з маркетингу Філіп Котлер сказав: «Маркетинг – вид людської діяльності, спрямований на задоволення…
ГАННА (перебиває). Саме на задоволення, любий!
АЛЬБЕРТ. Ти не дослухала. Філіп зауважив, що на задоволення, цитую: «потреб через обмін».
ГАННА То, може, пора за обмін? Адже потреб у нас з тобою зараз хоч відбавляй, правда?
АЛЬБЕРТ. Але для цього треба застосовувати політику комунікацій…
ГАННА (обіймаючи Альберта). Мені завжди подобалась твоя політика в ліжку, Альбертику! Ти такі класні комунікації придумував!
АЛЬБЕРТ. Але можливий і негативний ефект, якщо прямий маркетинг застосовується тільки в короткостроковий період…
ГАННА. Але ж у нас буде тільки довгостроковий, правда?
АЛЬБЕРТ. Між іншим, батьки Філіпа Котлера саме з України.
ГАННА. Цей Філіп далеко, а ти близько. Та ще й в моєму ліжку. Краще обійми мене.
АЛЬБЕРТ. Легко сказати – обійми… Знаєш в чому тут прикол? Останнім часом, ледь починає сутеніти, я настільки впадаю в майбутній посібник, що це схоже на якесь марення. І потім всю ніч подумки пишу і пишу. Мабуть, я геній.
Ганна невдоволено полишає обійми.
ГАННА. Тобі сто двадцять дві ночі вистачить на марення?
АЛЬБЕРТ. Вважаєш, що можу не впоратись?
Ганна лягає в постіль, згортаючись калачиком.
У тебе, мабуть, голова заболіла, Ганю?
ГАННА. Дивлячись в якому місці.
АЛЬБЕРТ. А в якому? Давай я там поцілую.
ГАННА. Пізно! Я хочу спати.
АЛЬБЕРТ (удаючи збентеженість). Як спати?!
ГАННА. Максимально пасивно.
АЛЬБЕРТ. Це так на тебе не схоже.
ГАННА. А з ким же активно?! Тож на добраніч на всі сто двадцять дві білі смужки!
АЛЬБЕРТ (розгублено). На всі білі?
ГАННА. На всі! Успішного марення без мене!
Альберт деякий час стоїть, вагаючись.
АЛЬБЕРТ. Ти ж завжди розуміла мене як мало хто!
ГАННА. Не треба допомагати жінкам змінюватись на краще.
АЛЬБЕРТ. Але ж маркетинг…
ГАННА. Комунікації вичерпано, крапка!
Альберт застигає в розгубленості.
АЛЬБЕРТ. Т-то що мені – піти?
ГАННА. Піти.
АЛЬБЕРТ. А м-може, залишитись?
ГАННА. Залишитись.
АЛЬБЕРТ. Піти, щоб залишитись?
ГАННА (повертаючись до Альберта). А ти хочеш залишитись, щоб піти?
АЛЬБЕРТ. Н-ні… Н-не… А можна, я текіли?
ГАННА. Налий.
Альберт піднімається, щоб налити собі чарку текіли.
Але якщо піти, щоб залишитись, то краще візьми з собою пляшку, а то ще закацубнеш під ранок в одній піжамі…
АЛЬБЕРТ. А може піти, що прийти у піджаку? Дуже епатажному, як колись. Малиновому.
ГАННА. Краще піти з пляшкою.
АЛЬБЕРТ. З пляшкою?
ГАННА. В піжамі з пляшкою якось солідніше…
Альберт спочатку розгублено тупцює на місці, потім бере пляшку і задкує до дверей.
АЛЬБЕРТ. Як скажеш…
ГАННА. Бери, бери! А то твоє марення затягнеться на полярну ніч…
АЛЬБЕРТ. Ти образилась?
Ганна починає демонстративно хропти. Спантеличений Альберт, озираючись, виходить.
Затемнення
Картина третя
Кімната Вікторії, на стіні – портрет Альберта в малиновому піджаку. Вікторія спить. Альберт в піжамі і з пляшкою в руках підходить до дверей, обережно стукає.
АЛЬБЕРТ (неголосно). Віко-Віконечко, аго-гоов?!
ВІКТОРІЯ (піднімаючи голову, спросоння). Юрочко, ти?
АЛЬБЕРТ. Н-ні…
ВІКТОРІЯ. Чи ти, Вовчику?
АЛЬБЕРТ. Я не Вовчик…
ВІКТОРІЯ. Кого ж там принесло майже на світанку?
АЛЬБЕРТ. Це я, Віконечко.
Вікторія підходить до дверей.
ВІКТОРІЯ. У твого «я» хоча б поганеньке ім’я є?
АЛЬБЕРТ. Це я, Альберт.
ВІКТОРІЯ. А, «я» на літеру «а»! А що трапилось?
АЛЬБЕРТ. Зараз трапиться.
ВІКТОРІЯ. Сподіваюся хоч не фатальне? А то голос у тебе щось вібрує.
АЛЬБЕРТ. Розраховуй на найкраще.
ВІКТОРІЯ. А хіба в твоєму репертуарі таке водиться?
АЛЬБЕРТ. Я ж нарешті побачу тебе! А це для мене – як зазирнути в ельдорадо.
ВІКТОРІЯ. Влучні ти моменти обираєш для зазирнути.
АЛЬБЕРТ. Ти ж невідпорна саме опівночі.
ВІКТОРІЯ. Вирішив влаштувати собі свято, значить?
АЛЬБЕРТ. Я ж тебе не бачив рівно сто двадцять дві ночі!
ВІКТОРІЯ. Де саме не бачив, цікаво?
АЛЬБЕРТ. Усюди. Місця такого немає, де б не бачив. Але кожної миті згадував. Згадував твої очі, твої ніжки і груди, твою!.. Ех!
ВІКТОРІЯ. А дорогу до такого комплекту принад забув, мабуть?
АЛЬБЕРТ. Ні, я сюди приходив кожної опівночі, але не наважувався постукати.
ВІКТОРІЯ. Боявся, що відчиню двері?
АЛЬБЕРТ. Що не пробачиш.
ВІКТОРІЯ. То ти так хотів повернутися!
АЛЬБЕРТ. Це до будь-якої Вікторії можна не повернутися – тільки не до тебе.
Вікторія відчиняє двері.
ВІКТОРІЯ. Добре, завалюй, якщо вже намалювався! (Дивуючись його вбранню та недопитій пляшці текіли.) Який же оригінальний вигляд у тебе, секс-мандрівнику! Ти, мабуть, не тільки лежав, а й сидів.
АЛЬБЕРТ. Я не сидів. Гра випадку.
ВІКТОРІЯ. У тебе почалися ігри з пляшкою?
АЛЬБЕРТ. Це крута мексиканська текіла. Вона не для примітивного запою, а для шикарного інтиму.
ВІКТОРІЯ. Невже?
АЛЬБЕРТ (протягує пляшку). Хочеш спробуємо?
ВІКТОРІЯ (розглядаючи етикетку). Мене в Акапулько пригощали кращою.
АЛЬБЕРТ. Ти встигла і в Акапулько?
ВІКТОРІЯ. А то би тебе чекала! З недопитою пляшкою.
АЛЬБЕРТ. У мене виходить посібник з маркетингу – гонорару буде завались. Можемо навіть на Гавайї, ти ж мріяла.
ВІКТОРІЯ. Дотиснув таки? А я думала, що ти все ще в поту лиця цей довгограючий камінь…
АЛЬБЕРТ. Текст сам напрошувався, бо через рядок тебе згадував. І це так надихало, що Гімалаї ввижалися по коліна.
ВІКТОРІЯ. А на Нобелівську я не спромоглася для тебе?
АЛЬБЕРТ. Як знати, як знати…
ВІКТОРІЯ. А то би, уявляєш: глуха ніч, населення дружно хропе, а до мене в двері стукає кандидат на Нобелівську премію в піжамі!
АЛЬБЕРТ. Принаймні в піжамі ось я, тут і зараз.
ВІКТОРІЯ. А я потім би у своєму апеляційному всіх переконувала, що це такий просунутий дрес-код у здобувачів Нобелівки – стиль економ-класу, чорно-білими смужками.
АЛЬБЕРТ. Нічого, з-під іронії теж лауреати бувають.
ВІКТОРІЯ. До речі, нам на свята пенітенціарна система підсунула в подарунок по такій піжамі. Та ще й з номерами – мабуть, на довгу та недобру пам’ять, як і належить тюремникам. А де у тебе номер?
АЛЬБЕРТ. Не заслуговую, мабуть, пронумерованим.
ВІКТОРІЯ. Даремно. (Придивляється до піжами.) А, номер вирвано! Майже з м’ясом.
Треба виправити ситуацію. (Виймає із шафи піжаму, показує номер на ній.) Зверни увагу – теж сто двадцять два. Пардон – дві. (Жорстко.) Заміни зараз же! Заміни, заміни!
Альберт неохоче починає перевдягатися.
До речі, тобі приспічило переспати зі мною в разовому, так би мовити, порядку чи як?
АЛЬБЕРТ. З тобою навіть в разовому – як Нобелівська премія. Бо такої пекельної пристрасті, як у тебе, годі й шукати.
ВІКТОРІЯ. Багато шукав?
АЛЬБЕРТ. Не сказав би. Скоріше котився по похилій.
ВІКТОРІЯ. Важко бути професійним секс-колобком?
АЛЬБЕРТ. Зате остаточно переконався – краще за тебе в ліжку не було, немає і не буде!
ВІКТОРІЯ. У порівнянні з ким, уточни?
АЛЬБЕРТ. Не вийде, на жаль.
ВІКТОРІЯ. Це чому?
АЛЬБЕРТ. Ти ж незрівнянна.
ВІКТОРІЯ. Нарешті сказав щось путнє.
Вікторія розглядає його піжаму.
АЛЬБЕРТ. Ти, мабуть, спросоння підозрюєш?
ВІКТОРІЯ. Просто аналізую, чому тобі вистачило на мене лише сто двадцять дві ночі.
АЛЬБЕРТ. Ні, не вистачило. Інакше би не з’явився тут.
ВІКТОРІЯ. М’яко стелеш, Альбертику. Мабуть, хочеш, щоб я тобі відповідно постелила?
АЛЬБЕРТ. Як цього не бажати?! Ти ж і мертвого оживиш, хіба не так?
ВІКТОРІЯ. А хіба у тебе з цим уже проблеми?
АЛЬБЕРТ. Я ще іго-го, як-то кажуть.
ВІКТОРІЯ. Віагрою почав бавитись, якщо гонору вже на іго-го?
АЛЬБЕРТ. Для мене найкраща віагра – це ти, Віконечко!
ВІКТОРІЯ. Не один ти так вважаєш.
АЛЬБЕРТ. Але мені краще знати, погодься!
ВІКТОРІЯ. Не влаштовуй монополію на такі істини.
АЛЬБЕРТ. Невже Юрочка з Вовчиком випередили?
ВІКТОРІЯ. Можеш перелічити всі чоловічі імена не від «а» до «я», а навпаки.
АЛЬБЕРТ. Я ж не натовп тобі. Я Альберт… тик.
ВІКТОРІЯ. Тик, тик… (Вимовляє це як «так-так». Розглядає Альберта.) Ану покрутись трохи, я помилуюся тобою.
АЛЬБЕРТ. Перестань, який з мене манекенник?
ВІКТОРІЯ. Недооцінюєш себе. В піжамі ти більш привабливий, ніж зазвичай. Майже в сто двадцять два рази.
АЛЬБЕРТ. Пенітенціарно дякую.
ВІКТОРІЯ. Яка нетрадиційна галантність! А чому б не по чарочці твоєї крутої текіли – може ще щось галантне почую? (Показує на стілець.) Прошу. Сказала б – сідай, але не в моїх правилах сипати сіль на свіжі рани.
АЛЬБЕРТ. Вважай, що я присів.
ВІКТОРІЯ. Будь як… Ні не вдома, а…
АЛЬБЕРТ. А шанс буде?
ВІКТОРІЯ. Скажу після нарадчої кімнати.
АЛЬБЕРТ. Останнє слово підсудному даси?
ВІКТОРІЯ. Текіла підкаже.
Вікторія дістає чарки, наливає.
Обожнюю текілу. (Піднімає чарку.) Ну, з поверненням блудного коханця!
АЛЬБЕРТ. За твій апеляційний гуманізм, Віко!
П’ють.
ВІКТОРІЯ. Ти оптиміст одначе!
АЛЬБЕРТ. Я реаліст, бо знаю, що ти не судитимеш мене суворо. Ну було, було! Чисто випадково, між іншим – і Оля і Ганя. Але ж і від тебе почув про Юрочку з Вовчиком…
ВІКТОРІЯ. Зазнач у своєму посібнику, що Юрочка з Вовчиком – це результат шаленої секс-флюгерності такого собі Альбертика.
АЛЬБЕРТ. Тоді точно Нобелівську дадуть.
ВІКТОРІЯ. Але номер може і не пройти. Маю на увазі не минулі сто двадцять дві, а майбутню сто двадцять третю.
АЛЬБЕРТ. Невже, боже праведний, позбавиш такої перспективи?!
ВІКТОРІЯ. Праведний у нас тільки суд, і то лише коли я там в мантії!
АЛЬБЕРТ. Між іншим, мантія тобі личить.
ВІКТОРІЯ. А хіба ти мене в ній бачив? До суду ж у нас ще не дійшло.
АЛЬБЕРТ. Якщо дійде – піду на нього в піжамі.
ВІКТОРІЯ. Вельми завбачливо, вітаю!
АЛЬБЕРТ. Я не щоб сісти. Я щоб пристойно виглядати. Сама ж сказала, що я в піжамі привабливіше.
ВІКТОРІЯ. Не забувай, що препарувати тебе буде колегія із трьох симпатичних жінок. Тож на суд прийдеш не в піжамі. До речі, я чула, що ти по нічних клубах вештаєшся в малиновому ретро-піджаку. От і напнеш, щоб продемонструвати свій вишуканий смак.
АЛЬБЕРТ. То, може, і зараз до тебе треба було в ньому?
ВІКТОРІЯ. А що – ідея! Сходи за ним.
АЛЬБЕРТ. А не пізно, скоро ж почне світати?
ВІКТОРІЯ. За малиновим піджаком ніколи не пізно.
АЛЬБЕРТ. Ти серйозно?
ВІКТОРІЯ. Більше ніж. Піжама – не мій варіант, вона може й не надихнути на свято для тебе.
АЛЬБЕРТ. А може… хоча б вранці за цим піджаком?
ВІКТОРІЯ. Зранку мені на роботу.
АЛЬБЕРТ. Але ж у вас там, в апеляційному, графік більше ніж розслаблений.
ВІКТОРІЯ. Я зачекаю. Швидше підеш – швидше повернешся…
Альберт з кислим виглядом переминається з ноги на ногу.
АЛЬБЕРТ. За піджаком, значить?
ВІКТОРІЯ. За малиновим. Хочу побачити тебе мадагаскарським фуді.
АЛЬБЕРТ. Яким ще фуді, про що ти?
ВІКТОРІЯ. Є така пташка. Вона червоніє, щоб привабити самочку.
АЛЬБЕРТ. А в піжамі я тебе хіба не приваблюю?
ВІКТОРІЯ. Мені чомусь кортить побачити тебе мадагаскарським фуді.
Альберт потроху задкує до виходу.
Півгодини, вистачить? А я тим часом що-небудь приготую до текіли…
Альберт, озираючись, закриває за собою двері.
Затемнення
ДІЯ ДРУГА
Картина четверта
Ольга сидить на суддівському стільці.
ОЛЬГА (зітхаючи). Як приємно зранку зайнятись чортзна чим! Особливо після вчорашньої текіли із десертом на ім’я Альберт… (Риється в паперах.) Ну, де ж та вонюча справа про холодні лінії розмежування в гарячому ліжку? Цікаво, а з ким я в цій колегії? Ага, з кішечкою на ім’я Ганна! (Передражнює.) Я йому так до душі!.. А що ти ще йому можеш запропонувати, крім тіла?! У тебе ж не фігура, а знак оклику: я готова!.. А от третьою в колегії, о господи! – пресвята повія Вікторія! (Передражнює.) Вчора мені зізнались одразу двоє, один Олег Вінник, другий Джонні Депп… В чому зізнались, блін, – у скоєних у твоєму ліжку злочинах? Ну і колегія підібралась! (Дивиться в папери.) О, та й головний герой справи має цілком пенітенціарне ім’я Альберт! Значить, ці вельмишановні мегери йому якраз до справи… (Дзвонить по мобільному телефону.)
Ганна у себе вдома відповідає. Вона ще сонна.
ГАННА. С-слухаю…
ОЛЬГА. Турбує Ольга. Чого хропиш?
ГАННА. Чого-чого, не виспалась!
ОЛЬГА. З ким не виспалась?
ГАННА. Не пам’ятаю…
ОЛЬГА. Хильни текіли – кажуть, допомагає.
ГАННА. Хто каже?
ОЛЬГА. Всі, хто пробував. Слухай, є дві новини – гарна і погана. Яку спочатку?
ГАННА. Яка тобі більше до смаку.
ОЛЬГА. Звичайно, погана. Про те, що тебе призначили членкинею апеляційної колегії, а мене її головою. А гарна – в цій справі фігурує відповідач із дуже ненадійним ім’ям Альберт.
ГАННА. Альберт? Ім’я справді дещо підозріле.
ОЛЬГА. Тільки не забувай, що голова нашого апеляційного суду теж Альберт. Та ще й Петрович. Тож похмелись і бігом сюди.
ГАННА. Як тільки наведу красу синтетичну на свою природну, так одразу.
Ольга дивиться в папери і знову дзвонить по мобільному.
ОЛЬГА. Ага, так вона і відгукнеться, ця розкута на всі боки Вікторія. Теж хропе, мабуть, після текіли в сумнівній компанії. (Починає читати папери.) О, цей підсудний Альберт теж Петрович! А бабій, мабуть, верткіше за Альберта нашого, апеляційного…
Знову набирає номер Вікторії. Та нарешті відповідає сонним голосом, знаходячись вдома – і це видно глядачам.
ОЛЬГА. Пані хороша, ти вже одна?
ВІКТОРІЯ. А, привіт, Олю!
ОЛЬГА. А чого таким бадьорим зранку голосом?
ВІКТОРІЯ. Деякі потвори в штанях не дали поспати.
ОЛЬГА. Ти, мабуть, пристрасна дівчинка і дуже стогнеш.
ВІКТОРІЯ. Скоріше вимоглива і тому кричу.
ОЛЬГА. Головне, що є з ким.
ВІКТОРІЯ. Головніше, коли є на кого.
ОЛЬГА. Хіба у тебе проблема з кандидатурами?
ВІКТОРІЯ. Проблема в їх надлишку.
ОЛЬГА. Співчуваю. Як тільки тобі вдається впоратися з нею?!
ВІКТОРІЯ. Текіла допомагає. Добре, чого б’єш на сполох ні світ ні зоря?
ОЛЬГА. Ти про зорю вечірню?
ВІКТОРІЯ. А котра година?! (Дивиться на годинник.) О боже!
ОЛЬГА. Саме час за роботу. А заодно і на роботу.
Дзвонить телефон службового зв’язку, який на столі перед Ольгою.
ОЛЬГА (Вікторії). Зачекай, телефонує Альберт.
ВІКТОРІЯ. Який Альберт?
ОЛЬГА. Наш.
ВІКТОРІЯ. Який наш?
ОЛЬГА. Який, який?! Апеляційний Альберт Петрович! Проснись нарешті! А то забула вже, хто у тебе начальник. (Відповідає голові суду.) Слухаю, Альберте Петровичу… Є розмова? Це завжди краще, ніж її немає… Зараз зайдете? Чекаю. (Кладе слухавку. Вікторії.) Зараз він до мене власною персоною. Тож треба встигнути надати обличчю належну заклопотаність. Я тобі передзвоню пізніше. Справу підкинули – у відповідача майже кримінальне ім’я Альберт.
ВІКТОРІЯ. Альберт? Тоді не майже, а точно.
ОЛЬГА. Я – головуюча і доповідач по справі. А ти член колегії, зрозуміло? Так що якомога швидше сюди, шановна! (Вимикає мобільник і квапливо прибирається.)
Входить Альберт Петрович, голова апеляційного суду.
АЛЬБЕРТ ПЕТРОВИЧ (дещо пафосно). Чоло її під тягарем турбот таке прекрасне!.. (Галантно цілує руку Ользі.)
ОЛЬГА. Рада бачити високе начальство.
АЛЬБЕРТ ПЕТРОВИЧ. А високе начальство – твою високу елегантність.
ОЛЬГА. Ваші компліменти, Альберте Петровичу, все вишуканіше.
АЛЬБЕРТ ПЕТРОВИЧ. Ну, якщо вірші народжуються із сміття, то суддівські компліменти із квітчатих пояснень відповідачів. У тебе, Олю, дуже витончене відчуття естетики суддівської модус вівенді.
ОЛЬГА. Щойно воно навіть загострилось. Адже втретє поспіль доводиться розглядати якусь побутову нудоту.
АЛЬБЕРТ ПЕТРОВИЧ. Співчуваю. От в Америці що не тиждень, то така захоплююча стрілянина! А значить, є що розглядати суддям. А тут! Враження, начебто у нас одружуються для того, щоб швидше розлучитись і влаштувати судову тяганину. Нам пора видавати текілу – від професійної депресії.
ОЛЬГА (зацікавлено). А чому не коньяк?
АЛЬБЕРТ ПЕТРОВИЧ. Це я із власних уподобань. А ти пробувала текілу?
ОЛЬГА. Не пам’ятаю.
АЛЬБЕРТ ПЕТРОВИЧ. Значить, пробувала. Бо саме текіла найбільш ефективно забиває памороки.
ОЛЬГА. Треба перевірити на всяк випадок, мабуть. А то чомусь хочеться якнайшвидше забути, що головний герой в цій справі теж Альберт.
АЛЬБЕРТ ПЕТРОВИЧ. Аж соромно за таке чудове ім’я! До того він ще й Петрович, уявляєш?!
ОЛЬГА. Тоді що хоче цей Альберт Петрович від того Альберта Петровича?
АЛЬБЕРТ ПЕТРОВИЧ. Цей взагалі би хотів, щоб того до вищої міри. За погане ставлення до прекрасної половини людства.
ОЛЬГА. Був би Альберт, а стаття за таке знайдеться.
АЛЬБЕРТ ПЕТРОВИЧ. Тим більше, що вчора на мене вийшла поважна людина, відмовити якій – все одно, що засудити себе до виправних.
ОЛЬГА. Невже ще хтось у нас деколи за когось?!.
АЛЬБЕРТ ПЕТРОВИЧ. Тільки не у нас! Наш апеляційний поза будь-якою підозрою, ти ж знаєш!
ОЛЬГА. Та знаю, і не вперше.
АЛЬБЕРТ ПЕТРОВИЧ. Тож це востаннє – та й то із чисто гендерних міркувань.
ОЛЬГА. Ну, хіба що із гендерних.
АЛЬБЕРТ ПЕТРОВИЧ. Як ти вважаєш, проблем із Ганною та Вікторією не виникне?
ОЛЬГА. Якщо Вікторія з’явиться на роботі хоча б під вечір… А от Ганна пообіцяла, що зараз буде.
АЛЬБЕРТ ПЕТРОВИЧ. До речі, у цій справі три позивачки.
ОЛЬГА. Три позивачки?! Та це вже якась правова гуртовуха!
АЛЬБЕРТ ПЕТРОВИЧ. Отож!
ОЛЬГА. Ну й справу підкинули!
АЛЬБЕРТ ПЕТРОВИЧ. Я би й себе тільки вам трьом довірив. Тож буду сподіватись на апеляційний позитив, чарівниця ти наша.
Альберт Петрович галантно цілує руку Ользі й виходить.
Затемнення
Картина п’ята
Ольга на роботі, перебирає папери. Лунає внутрішній телефон. Ольга бере слухавку.
ОЛЬГА. Слухаю, Альберте Петровичу… Ні, колегія обов’язково відбудеться. Вікторію я теж мобілізувала, зараз придибає. Поінформую, звичайно. Як тільки, так одразу… (Кладе слухавку.)
Входить Ганна.
ГАННА. Привіт головуючій! А чого така заклопотана?
ОЛЬГА. Справа ж – не засумуєш! (Показує на папери на столі.)
ГАННА. Подумаєш – Альберт якийсь! У Вікіпедії, наприклад…
Входить Вікторія.
ВІКТОРІЯ. Привіт, колежанки!
ОЛЬГА (до Ганни, показуючи на Вікторію). А це хто? Я щось не впізнаю.
ГАННА. Здається, ще одна міс нашої апеляційності.
ВІКТОРІЯ. Ще одної бути не може. Я одна така.
ОЛЬГА. А Альберт Петрович в курсі, що одна?
ГАННА. Ти щось круто налаштована відносно себе, Віко.
ВІКТОРІЯ. І відносно відповідача у апеляційній справі теж.
ОЛЬГА (показує на папери). Тоді ситуація якраз для тебе.
ВІКТОРІЯ. А за що будемо апеляційно розмазувати?
ОЛЬГА. Справа де-юре дріб’язкова до смішного. Хоча де-факто грандіозна, бо попранню жіночої гордості немає виправдання. Та й наш Альберт світ Петрович вимагає провернути
її на раз-два.
ГАННА. До речі, у Вікіпедії в переліку українських чоловічих імен Альберта навіть немає.
ВІКТОРІЯ. І цілком заслужено! Альберти нам не підходять! Вони точно не наші! У нас своїх Юрочок та Вовчиків вистачить!
ОЛЬГА. Обережніше на поворотах, Віко. Не забувай, шо там ось (показує вгору) – цілком наш Альберт Петрович.
ГАННА. А що там не нашому інкримінується?
ОЛЬГА. Просто кайф, а не справа. Позов до не нашого відразу від трьох ним обділених чи то в коханні, чи то в сексі.
ВІКТОРІЯ. Лише від трьох?
ГАННА. Мабуть, більше трьох його Болівар не витримує.
ОЛЬГА. Судячи з того, як наш Альберт світ Петрович гарцює, такі не обмежуються і трьома.
ВІКТОРІЯ. Болівар з ним, з цим не нашим! Вліпимо йому по максимуму, там стовідсотково є за що. Краще вип’ємо, ніж ото вчитуватись в якусь нісенітницю. У мене є класна текіла. (Дістає із сумочки пляшку.)
ГАННА. Кубинська?
ВІКТОРІЯ. Ображаєш. Вживаю тільки мексиканську. Лише після мексиканської нічого не пам’ятаєш.
ГАННА. Це так зручно інколи – не пам’ятати.
Вікторія дістає із сумочки розсувні чарочки і наливає.
ГАННА. А за що чи за кого продегустуємо?
ВІКТОРІЯ. Тільки не за Альбертів!
ОЛЬГА (оголошуючи тост). Краще за піджаки на Альбертах, ніж за Альбертів без них!
ГАННА. Навіть за піжами краще!
ОЛЬГА. А то й плащі! Це я до того, що мій одного разу приперся лише в плащі, уявляєте! Без спіднього!
Лунає службовий телефон на столі. Ольга бере слухавку.
ОЛЬГА. Слухаю, Альберте Петровичу. Негайно розглянути справу? Та мало кому що заманеться – є порядок, встановлений процесуальним кодексом… А, управління юстиції наполягає… Ну, добре, добре. (Вислухавши, пояснює Ганні та Вікторії.) Бачте, відповідач на межі зриву, треба попередити самогубство.
ВІКТОРІЯ. Та квапимось – аж спотикаємося!
ГАННА. Апеляційна інстанція обирає текілу!
ОЛЬГА. Обережніше із зиґзаґами чужої долі, дівчатка! Не треба недооцінювати ситуацію з таким відповідачем.
Знову лунає службовий телефон.
(В телефон.) Зараз цей Альберт підійде? Він з адвокатом? Сам собі захисник? Добре, щось придумаємо. (Кладе слухавку.) Чули? Зараз відповідач власною персоною. Причому адвоката він не потребує.
ВІКТОРІЯ. Бач, яка цяцянька!
ГАННА. А раптом цапонька?
ОЛЬГА. Нумо одним ковтком текілу і обличчя на повний серйоз! Щоб кожна з нас виглядала як справжня мадам Феміда!
Входить Альберт, кивком вітається. Він у чорному плащі по п’яти, застібнутому по горло. Плащ явно з чужого плеча, який придає Альберту комічну детективність.
ОЛЬГА (презирливо). Сідай, будь ласка.
ВІКТОРІЯ. А чому ти, шановний, в плащі?
ГАННА. Та ще й у підозріло довгому?
ВІКТОРІЯ. Що там у тебе, під плащем?
АЛЬБЕРТ. Як що? Там я. Ну, якщо хочете – моє тіло.
ОЛЬГА. Ми нічого не хочемо.
ВІКТОРІЯ. Особливо твого тіла.
ГАННА. Не переоцінюй свої принади, будь ласка.
ОЛЬГА (суворо). Відповідачу, ти на засіданні апеляційного суду, а не в нічному клубі.
ВІКТОРІЯ. Причому у справі, яку сам оскаржив.
ОЛЬГА. Тому поводься цивілізовано. Зніми верхній одяг і надалі дотримуйся правил пристойності.
АЛЬБЕРТ. Зняти не можу.
ВІКТОРІЯ. Що значить – не можу?
ГАННА. Може, ти й спиш у плащі поряд?
АЛЬБЕРТ. Ще не пробував у плащі поряд.
ОЛЬГА. А без?
АЛЬБЕРТ. В піжамі пробував.
ВІКТОРІЯ. Вдало?
ГАННА. Мабуть, під плащем у тебе піжама?
АЛЬБЕРТ. Ну то й що?!
ОЛЬГА. Зніми піжаму… тобто плащ, а то припинимо розгляд апеляції!
АЛЬБЕРТ. Невже вам не все одно, в чому я?!
Альберт нервово скидає плащ, залишаючись в піжамі. Апеляційна колегія завмирає в оціпенілості.
Плащ мені Жора сьогодні вранці позичив. А він баскетболіст. Тому плащ по п’яти.
ОЛЬГА. А піжаму хто?
АЛЬБЕРТ. Не пам’ятаю.
ГАННА. Як – не пам’ятаю?
ВІКТОРІЯ. Це тюремна піжама?
АЛЬБЕРТ. Не знаю.
ОЛЬГА. А номер на піжамі замість ордена, мабуть?
АЛЬБЕРТ. Не я чіпляв.
Вікторія підходить до Альберта і придивляється до номера.
ВІКТОРІЯ. Бачте – сто двадцять два!
ГАННА. Ото стільки гріхів нахапався, мабуть!
ОЛЬГА (Альберту). А чому не менше чи більше?
АЛЬБЕРТ. Кажу ж – не пам’ятаю.
ОЛЬГА. Дивно. Що баскетболіст Жора тобі плащ позичив – пам’ятаєш, а звідки піжама і що за номер на ній – ні грама. Набравшись був, мабуть, коли одягав, якщо не знаєш, звідки у тебе піжама?
АЛЬБЕРТ. Ні. Я пив в міру.
ГАННА. А що ти пив?
АЛЬБЕРТ. Текілу.
ВІКТОРІЯ. Текілу?!
ОЛЬГА. Ну тоді з тобою все ясно.
ВІКТОРІЯ. Яку текілу – кубинську чи мексиканську?
ГАННА. А з ким, цікаво? Мабуть, із якою-небудь кралею?
АЛЬБЕРТ. Вам не все одно?
ГАННА. Ми судді, шановний, і повинні знати, з якою ти в плащі, а з якою в піжамі.
ВІКТОРІЯ. І все інше, впритул до.
ОЛЬГА. А ухиляння від щиросердного зізнання тягне за собою – знаєш що?
АЛЬБЕРТ (викликом). Мені ні в чому зізнаватись!
ГАННА. При такій пам’яті, як у тебе зараз, зарікатись не варто.
ВІКТОРІЯ. А то допоможемо згадати у вироку.
ОЛЬГА. Сподіваємось, ти не забув, скільки позивачок у справі?
АЛЬБЕРТ. Ну, три.
ГАННА. А не більше?
АЛЬБЕРТ. М-може.
ВІКТОРІЯ. А може – це скільки ще?
АЛЬБЕРТ. Ні, три.
ОЛЬГА. Пам’ятаєш, значить?
АЛЬБЕРТ. Як я можу забути їх?!
ГАННА. А чому ні?
АЛЬБЕРТ. Тому, що всі три мені подобаються.
ВІКТОРІЯ. На кохання ти, мабуть, не дуже здатен?
АЛЬБЕРТ. Достатньо, що вони мене кохають.
ОЛЬГА. Всі три?
АЛЬБЕРТ. Всі.
ГАННА. Чи більше?
АЛЬБЕРТ. Ні.
ВІКТОРІЯ. Добре вже, що не більше!
ОЛЬГА. А ти, значить, користуєшся цим, що тебе кохають водночас три?
АЛЬБЕРТ. Це вони користуються.
ГАННА. Чим?
АЛЬБЕРТ. Що я не можу їм відмовити.
ВІКТОРІЯ (іронічно). Нічого аморального, звісно, – чисто розрахунок.
АЛЬБЕРТ. Ні.
ОЛЬГА. А що ж це тоді?
АЛЬБЕРТ. Моя висока жертовність.
ГАННА. Приємно жертвувати собою в ліжку?
АЛЬБЕРТ. Не без того. Я не можу допустити, щоб Оля, чи Віка, чи Ганя страждали від нерозділеного кохання.
ОЛЬГА. Оля?!
АЛЬБЕРТ. Ну.
ВІКТОРІЯ. Віка?!
АЛЬБЕРТ. А що?!
ГАННА. І Ганя?
АЛЬБЕРТ (з викликом). І Ганя!
ОЛЬГА. Страждають твої дівчатка, значить?
АЛЬБЕРТ. І дуже.
ВІКТОРІЯ. Від нерозділеного?
АЛЬБЕРТ. Самі б спробували на їх місці!
ГАННА. Та ти ще й неабиякий гуманіст, виходить!
АЛЬБЕРТ. На моєму місці так би вчинив не кожний!
ОЛЬГА. Це точно.
АЛЬБЕРТ. Ви думаєте легко нести тягар турботи відразу за трьох?! Ночую з Ганною, а в голові думка: а як там з Олею? А в мізку свердлом: чи дочекається Вікторія?!
ВІКТОРІЯ (іронічно). Ще й Вікторія на закуску?!
АЛЬБЕРТ. От і доводиться ділити рік на три критичні відрізки!
ОЛЬГА. На сто двадцять два дні?
АЛЬБЕРТ. Ночі! Лише ночі. Вдень я пишу!
ГАННА. Ти, мабуть, поет, що такий велелюбний?
АЛЬБЕРТ. Ні.
ВІКТОРІЯ. Ну не посібник же з маркетингу пишеш?
АЛЬБЕРТ. Це моя справа.
ОЛЬГА. Звідки ж тоді натхнення водночас на трьох?
АЛЬБЕРТ. Це вони надихають мене.
ГАННА. А чому ж тоді саме вони подали позов на тебе?
АЛЬБЕРТ. Через ревнощі. Начебто мало приділяю їм ночей.
ВІКТОРІЯ. В принципі сто двадцять дві на одну дещо малувато.
ГАННА. А якщо на одну темпераментну – то й взагалі.
АЛЬБЕРТ. То що мені – розірватись на три частини?! Конкретно же кожній гірше буде – а вони позов!
ОЛЬГА. Колізія тут, звичайно, вельми своєрідна.
ГАННА. Причому поза правовим полем.
ВІКТОРІЯ. А нам належить розглянути твою апеляцію якраз з точки зору норми.
ГАННА. Правової норми, до речі!
ОЛЬГА. А значить із загальнообов’язкового, формально-визначеного правила поведінки!
ВІКТОРІЯ. Правила, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості…
ГАННА. Відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів!
ОЛЬГА. І забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу!
Повисає деяка пауза.
АЛЬБЕРТ. Що ви таке кажете?! Приватне життя є недоторканим!
ОЛЬГА. Та ну?!
АЛЬБЕРТ. Ніхто не може примусити, щоб не трьох!
ВІКТОРІЯ. Це не що інше, ніж збочення, колежанки.
ГАННА. От би запитати цих трьох, чи подобається їм таке, майже гуртове кохання?!
ВІКТОРІЯ. Між іншим, я читала, – таке трапляється.
ОЛЬГА. То в літературі, а не в межах чинного кодексу. (Альберту.) З тобою все зрозуміло, відповідачу. Цілком можна приймати неминуче рішення.
Голова у Альберта безвольно опускається. Ганна стривожено зривається з місця і підбігає до нього.
ГАННА. Йому погано! Води, води йому!
ВІКТОРІЯ. Води немає.
ОЛЬГА. Лише текіла.
ГАННА. А якщо у нього серце?!
ВІКТОРІЯ. Саме тому текіли.
Вікторія прямо із пляшки дає Альберту зробити кілька ковтків.
ОЛЬГА. Тобі краще, відповідачу?
АЛЬБЕРТ (віддихавшись). К-краще. А що це я пив?
ГАННА. Живу воду.
ВІКТОРІЯ. Не помреш, не хвилюйся.
ОЛЬГА. Помреш радше від потрійного кохання.
АЛЬБЕРТ. А де я зараз?
ОЛЬГА. В апеляційному суді, де ж…
ГАННА. Найбільш гуманному, до речі.
ВІКТОРІЯ. Тож навіть не розраховуй!
АЛЬБЕРТ. На сто двадцять дві не розраховувати?
ОЛЬГА. Апеляцію виграти теж.
ГАННА (зітхаючи). А у мене дещо окрема думка.
ВІКТОРІЯ. А мені його, якщо відверто, навіть жаль. Він же під плащем в піжамі. А міг би і в малиновому піджаку.
ОЛЬГА (вимогливо). Відповідачу, можеш начепити свого детективного плаща і йти. Суд визначиться з вироком.
АЛЬБЕРТ. А куди йти?
ОЛЬГА. Поки що за двері.
Альберт спрямовує праворуч.
Та не туди – а ліворуч, як звик!
Альберт виходить. Встановлюється тиша.
ГАННА. А він досить сексуальний, навіть в піжамі.
ВІКТОРІЯ. Уявляю, який він у малиновому піджаку!
ГАННА. Я, мабуть, буду не проти. (Спохвачується.) Тобто проти.
ВІКТОРІЯ. Я би теж не утрималась. Тобто утрималась.
ОЛЬГА. Що-о?! Досудилися, блін! Що ж я скажу Альберту нашому, апеляційному?! Що одна проти, а друга – утрималась? То, може, й мені, як голові і доповідачці, викинути який фортель і доповісти йому, що його надіям – кранти, тому що ми перш за все професійні жінки, а не фахівці з юриспруденції?!
Затемнення
ЕПІЛОГ
Кімната Вікторії, на стіні – портрет Альберта в малиновому піджаку. За столом Ольга, Вікторія і Ганна. Ольга наливає в чарки текілу.
ОЛЬГА (кивком показуючи на портрет). А цей твій, Віко, він такий схожий на вчорашнього Альберта.
ГАННА. Навіть піджак у нього малиновий!
ОЛЬГА. Заздрю тобі, Віко.
ГАННА. Він у тебе як ота мадагаскарська пташка, яка червоніє, щоб привабити самку.
ВІКТОРІЯ. Можна подумати, що у тебе квартира без такого портрета?
ОЛЬГА. У мене мій у светрі. Між іншим, я сама йому зв’язала.
ГАННА. А в мене у сорочці. В стилі «тропікана». Тому що він в ліжку як «тропікана», між іншим.
ОЛЬГА. То який буде тост?
ВІКТОРІЯ. Кожна за свого чи оптом?
ГАННА. Можна й оптом.
ОЛЬГА. А я би просто за непросте завершення апеляційного розгляду.
ВІКТОРІЯ. Ми ж перш за все судді, а вже потім жінки.
ГАННА. Тож всілякі там Альберти теж потім.
П’ють.
ОЛЬГА (зітхає). Отож і воно, що потім! Замість осудити цього ловеласа, виправдали його одноголосно. Недарма ж наш Альберт Петрович кричав, що ми перетворили апеляційну колегію на реабілітаційну.
ВІКТОРІЯ. А може, пронесе якось?
ГАННА. Невже до Верховного суду дійде?
ОЛЬГА. Не впадайте в мандраж, дівчатка. Альберт Петрович пообіцяв, що гальмоне справу на випадок чого.
ВІКТОРІЯ. Ти, мабуть, щось навзаєм пообіцяла?
ГАННА. Чого не вдієш заради, правда?
ОЛЬГА. Тут інше, колежанки. Тут чисто чоловіче.
ВІКТОРІЯ. Рибак рибака?
ГАННА. Гуляк гуляка?
ОЛЬГА. От, от! Альберт Петрович мені ексклюзивно на вушко прошепотів, що не помилився в нас, а тому посприяє.
ВІКТОРІЯ. Він, мабуть, уявив себе на місці Альберта підсудного.
ГАННА. Йому таке уявити не важко.
У двері стукає Альберт. Він у малиновому піджаку. Ольга, Вікторія і Ганна застигають. Вікторія на правах господарки підходить до дверей.
ВІКТОРІЯ. Хто там?
АЛЬБЕРТ. Це я.
ВІКТОРІЯ (приглушено Ользі і Ганні). Це Альберт.
ОЛЬГА (теж стиха). Чий Альберт?
ГАННА. Наш чи апеляційний?
ВІКТОРІЯ. Мій. Впізнаю по голосу. (Альберту). Хто я?
АЛЬБЕРТ. Ну я, твій Альбертик.
ОЛЬГА (Вікторії, стиха). Уточни, чий конкретно. Адже мій теж в ліжку Альбертик.
ГАННА. А головне – в чому він?
ВІКТОРІЯ (Альберту). А в чому ти?
АЛЬБЕРТ. Я в піджаку.
ВІКТОРІЯ. Якого кольору?
АЛЬБЕРТ. Малинового.
ОЛЬГА (пошепки, Вікторії). Це не твій, а мій Альберт. Він позавчора завалив до мене саме у малиновому піджаку.
ГАННА. Мій теж погрожував прийти в малиновому. Тож краще конкретно з’ясувати, чий саме він Альберт.
ОЛЬГА. Правильно. (Альберту). Ти був судимий?
АЛЬБЕРТ. Н-не пам’ятаю…
ВІКТОРІЯ. Це у тебе після текіли, мабуть?
АЛЬБЕРТ. М-мабуть.
ГАННА (Альберту). А що подобаються водночас три, пам’ятаєш?
АЛЬБЕРТ. Таке не забувається.
ОЛЬГА. А яка із трьох більше – Ольга?
ВІКТОРІЯ. Чи Вікторія?
ГАННА. Мабуть, Ганна?
АЛЬБЕРТ. Я ж не в суді, щоб зізнаватись.
ОЛЬГА. Тоді зачекай за дверима, ми порадимось.
ГАННА (голосно, щоб Альберт почув). У нас майже колегія.
ВІКТОРІЯ (теж голосно). Але вже не апеляційна.
ОЛЬГА. Швидше позасудова трійка.
АЛЬБЕРТ. Трибунал, значить?
ОЛЬГА. Не мандражуй авансом, Альбертику.
ВІКТОРІЯ. Ніхто тебе не надкусить.
ГАННА. Ми ж не в мантіях.
АЛЬБЕРТ. Ага, не в мантіях! Ви навіть голі все одно в них…
Повисає деяка пауза.
ВІКТОРІЯ (притишено, показуючи в бік Альберта). А не спугнемо ми його завчасно?
Далі вони розмовляють притишено.
ВІКТОРІЯ. Давайте впустимо, щоб остаточно переконатись, чий він.
ГАННА. І до кого.
ОЛЬГА. Правильно. Врешті-решт ми тут не судді йому.
ВІКТОРІЯ. І не адвокати!
ГАННА. Тим більше не свідки!
ОЛЬГА. Тож поставимо всі крапки над цим Альбертом.
ВІКТОРІЯ. Я за.
ГАННА. Теж підтримую. Може, він зовсім не наш Альберт.
ОЛЬГА. І ми зовсім інші. У нас тільки в апеляційному чотири Ольги.
ВІКТОРІЯ. А Вікторії аж дві з половиною, враховуючи третю, пенсіонерку.
ГАННА. А Ганьок взагалі не перерахувати!
ОЛЬГА. Налий для мужності, Віко!
Вікторія наливає, всі мовчки п’ють. Вікторія підходить до дверей.
ВІКТОРІЯ. Альберте, можеш увійти.
Відповіді не чути.
Альберте-е!
ОЛЬГА (підскакує до дверей). Увійди, не бійся, не зацілуємо.
ГАННА (теж підходить ближче до дверей). Ти ж обіцяв, що завітаєш в малиновому піджаку…
ВІКТОРІЯ. Альбертику, ми точно не в мантіях.
ОЛЬГА. Можеш переконатися, що точно…
Вікторія прочиняє двері, визирає назовні.
Альбертику, ти тут?
Відповіді немає.
Фініта ля альберто-комедія, здається.
Закриває двері.
ОЛЬГА. Значить, є підстава хильнути.
ВІКТОРІЯ. Підсудний з воза – непідсудним легше.
ГАННА. Справді, хто він нам реально?
ОЛЬГА. Що у нас спільного з ним, якщо відверто?
ВІКТОРІЯ. Крім того, що він теж Альберт?
ГАННА. Я навіть не сумніваюсь, що саме цей Альберт до мене ніяким боком!
ОЛЬГА. А може, цей Альберт твій, Віко, до тебе ж постукав?
ВІКТОРІЯ. Ні! Мій Альберт нізащо би не дав дьору від мене!
ГАННА. А від мого взагалі не відчепитись, якщо намалюється під дверима!
ОЛЬГА. Мого теж спробуй відвадити!
ВІКТОРІЯ. Питання закрите, значить!
ГАННА. Наливай!
ОЛЬГА. І по вінця!
Вікторія наливає.
Вип’ємо врешті-решт за справу, яку ви навіть не читали, колежанки!
ВІКТОРІЯ. Та що там у ній, цій справі? Все як завжди!
ГАННА. Є Альберти і Альбертики…
ОЛЬГА. І є ми, жінки в мантіях…
ВІКТОРІЯ. Ну, треба ж на хліб з текілою заробляти!
ОЛЬГА. І є ми, жінки без…
ГАННА. А куди дінешся?! Треба ж їх не тільки кохати, а ще й подобатись їм…
ОЛЬГА. Значить, ми є і, значить, будемо. (Піднімає вгору чарку.) Тож будьмо, колежанки!
П’ють. Ольга підходить до портрета і вдивляється в нього. Потім підходить Ганна, трохи відтісняючи плечем Ольгу, і теж вдивляється в портрет. До них приєднується Вікторія, теж намагаючись звільнити для себе зручне місце біля портрета. Все завершується активною штовханиною.
Світло поступово гасне.
Завіса.
Анатолій Наумов, сучасний український драматург[/caption]
