Публікуємо уривок статті про засідання творчого об’єднання критиків Київської організації НСПУ, на якому йшлося про сучасну драматургію. Ось які поради сучасним українським драматургам надають професійні письменники.

 

1. Паперова публікація.

За останнє десятиліття було видано щонайменше з десяток антологій п’єс і зо два десятки авторських збірок. Зокрема два видання молодих драматургів видавництва «Смолоскип» «В чеканні театру» і «В пошуку театру» розійшлися доволі швидко й разом із «Нашою Драмою» уже стали раритетами, а були ще «Страйк ілюзій», «Потойбіч паузи», чотири альманахи «Сучасна українська драматургія» НСПУ, антологія призерів конкурсу «Коронація слова», а нещодавно «Фоліо» видало й ґрунтовний чотиритомник «Української драматургії».

Лише в Центрі Курбаса було видано книги Я. Верещака, О. Танюк, Л. Чупіс, Кліма, О. Клименко. А поза тим виходили збірки В. Герасимчука, З. Сагалова, В. Фольварочного, О. Ірванця, А. Крима, Неди Нежданої. Випустили збірки вже й наймолодші автори – А. Вишневський, П. Ар’є. До цього переліку варто додати й сам журнал «Дніпро», який почав активно друкувати нову драму.

2. Електронні видання та інформаційні видання.

Сайт Драматург орг.юа (Володимир Сердюк), кожен драматург може відкрити сайт або блог (Тарасов). Був також сайт ВІРТЕП, на якому була солідна база сучасної української драми, тепер є електронна бібліотека Центру Курбаса. Збірник анотацій «Авансцена».

Можна також говорити про науковий дискурс. Зокрема одна за одною вийшли поважні монографії на основі докторських робіт з української драми: О. Бондаревої, М. Шаповал, Л. Онишкевич-Залеської, Оксани Когут.

3. Фестивалі, читки п’єс.

Молодіжні фестивалі: «Театральна Сесія» (Дніпропетровськ), «Курбалесія» (Харків), «Драбина» і «Драма.uа» (Львів).
Окремі театри проголошували конкурси, як-от: театр «Віримо» у Дніпропетровську, «Ательє 16» у Києві. Деякі проводять комплексні конкурси й читки. Це й спільний проект Центру Курбаса й Театру Франка «Наша Драма», і читки в театрах «Сузір’я» та «Колесо» в Києві, в театрі «Котелок» у Харкові. Навіть такий консервативно налаштований щодо української драми режисер, як В. Троїцький (який навіть читати п’єс не хотів!), раптом провів ЛСД (Лабораторія Сучасної Драматургії) із читками п’єс молодих.

У Центрі Курбаса було започатковано відділ драматургії та низку проектів: електронна бібліотека і збірки п’єс, науково-практичні конференції, присвячені новій драмі, постановки, майстер-класи (зокрема розпочато співпрацю зі знаменитим Лондонським центром нової драми «Роял Корт»), комплексний проект «Світова драматургія. Діалог театральних культур» та пошуковий «Інша Драма».

4. Конкурс «Коронації».

На «Коронацію слова» присилають сотні п’єс, «Коронація» мотивує драмопис: з’являються п’єси та кіносценарії для дорослих і дітей.
5. Аматорські театри та малі недержавні театри.

В одному Києві – «Свободный», «Дах», «Абетка» (театр А. Білоуса), «Срібний острів», «Відкритий погляд», «Чорний квадрат», «МІСТ». Більше 20 – у Харкові. Тут більше сучасної драматургії й молодої режисури. І репертуар недержавних театрів – переважно сучасні п’єси. Студентські театри.

6. Переклад іншими мовами.

Потрібно включатися в іноземні проекти, перекладати власні п’єси. Австрійці проводять конкурс «Говорити про кордони», у червні стартував рік, присвячений Україні. Зараз триває фестиваль «Європа Театрів-2012», орієнтований на проблеми театрального перекладу.

Кілька років тому Спілка театральних діячів вирішила вступити до Міжнародного інституту театру і реформуватися відповідно до світових стандартів — як об’єднання асоціацій за професіями: режисерів, сценографів, критиків тощо. Асоціацію драматургів Національної спілки театральних діячів України назвали як об’єднання: конфедерацією.

Звісно, авторів, яких активно ставлять, небагато – А. Крим, Т. Іващенко, Неда Неждана, В. Тарасов. Але їх мало навіть за сприятливих умов – надто це важка й елітарна професія, а особливо в Україні, де театрів дуже мало, а підтримки сучасної драми – ніякої. Проте навіть перелік драматургів, які друкуються й ставляться – чималий: і старші – В. Канівець, В. Шевчук, Р. Феденьов, В. Босович, В. Фольварочний, Я. Верещак, В. Гітін, І. Коваль, Б. Жолдак, О. Клименко, і «середнього віку» – О. Миколайчук-Низовець, В. Герасимчук, О. Танюк, С. Щученко, О. Погребінська, О. Ірванець, О. Вітер, С. Новицька, Л. Подерв’янський, І. Липовський, Ю. Паскар, О. Гаврош, менше молодшого – А. Багряна, А. Вишневський, П. Ар’є. А ще є переважно «дитячі» автори – Ю. Чеповецький, Н. Шейко-Медвєдєва, С. Лелюх, Н. Симчич. А ще російськомовні – окрім згадуваних, та ж А. Яблонська, про яку в нас, як годиться, заговорили лише після загибелі.
Проблема полягає не в тому, що українські драматурги — нездари чи не знають театральних законів, і не в тому, що режисери не розуміють нових п’єс. Головна проблема в тім, що вони опинилися в ситуації «війни» – передусім, між старою та новою театральною системою. Під «старою» я розумію штучну систему, придуману радянською владою, що передбачала тотальне фінансове забезпечення театрів в обмін на тотальний контроль – цю систему намагаються залишити незмінною й сьогодні, але немає ані можливостей тотального фінансування, ані потреби ідеологічного контролю. Таким чином, маємо артефакт, що не є й не може бути життєздатним в умовах нового часу. «Новою» я називаю систему організації театральної справи, яка давно вже є нормою для країн із розвинутою театральною культурою. Її переваги у множинності й конкурентності. Основна ідея «нової» системи — відносна рівність театральних труп. Держава фінансує не утримання самої трупи (як зараз відбувається в нас), а забезпечує реалізацію конкретних проектів.

За кордоном розрізняють поняття «театр» і «театральна трупа». Театр – приміщення з технічним персоналом, який дуже часто фінансується за рахунок держави. У ньому можуть базуватися кілька театральних труп, а також іти гастрольні вистави (до речі, подібна форма до 1917 року існувала й у нас). Театральна трупа в європейському розумінні – це група, об’єднана, насамперед, творчою ідеєю, що має чіткі творчі завдання. Ця група може мати власне приміщення, а може базуватися в будинках, що утримує держава чи приватна особа. Існування численних фондів, програм та інституту меценатства також виступає джерелом підтримки. Але який би статус група не мала – мотивом фінансування стає цікавість до конкретного проекту, а не абстрактне «вкидання» грошей на «виживання» трупи.

«Стара» форма фінансування розбещує. Вона, з одного боку, призвичаює митців бути вічними прохачами, а з іншого, не створює стимулів для розвитку. Тільки конкурентність спонукає до пошуку нового, того, що вирізняє один театр від інших, до мобільності (адже багатонаселена класика дорого коштує) і до швидкості роботи (мова не про швидко зроблену халтуру, а про рівень професіоналізму, який передбачає чітку часову регламентацію – на противагу нашому сьогоднішньому тяжінню до довжелезних репетиційних процесів і трьох акторських складів). Приміром, більшість театрів в Англії ставлять до 10 вистав за сезон (4 тижні репетицій, 3-4 тижні – прокат вистави). Таким чином стимулюється сучасна драматургія, шукається нове, оригінальне, провокативне, створюється конкурентний простір.
Уривок статті про засідання творчого об’єднання критиків Київської організації НСПУ, на якому йшлося про сучасну драматургію.

Джерело: Літературна газета