Продовження ланцюжка сучасних патріотичних фільмів

Рецензія на український художній фільм «ЕКС», прем’єра якого відбулася 23 січня 2020 року.

Режисер — Сергій Лисенко.

Сценарист — Ярослав Яріш.

Оператор — Сергій Михальчук.

Художник-постановник — Влад Одуденко.

У головних ролях знімалися молоді актори: Орест Пастух, Віталій Гордієнко, Ліза Бакуліна, Василь Колісник, Роман Кривдик, Анатоль Фон-Філандра, Аліна Коваленко, Юлія Хміль, Артур Шлапак, Владислава Глєба, В’ячеслав Хім’як, Олександр Норчук, Любомир Старак, Володимир Губанов та Віктор Жданов.

Цей фільм про те, що шлях тероризму — не наш шлях, про те що пияцтво шкідливе, а натовп добрих людей здатен наробити дурниць, про які шкодуватимуть навіть онуки учасників того неподобства.

Йдучи дивитися кіно «Екс», я очікував аморального видовища; ну хто ж пишатиметься таким сумнівним досягненням як пограбування відділення пошти у маленькому містечку. Сталін, ось, грабував банки — так грабував — з розмахом, але за життя того диктатора жодного кінофільму про «екси» за участі банди Сталіна, знято не було. Не розповідав і він сам про свої «досягнення» на цій ниві — перемкнувся на мовознавство. Оголосив себе «мовознавцем» і повів усі народи до прірви російської мови, відучуючи їх від своїх національних мов.

Але про фільм.

Роботу оператора, у цьому кіні, я б окреслив як «тендітну»; ні тобі наїздів, ні розфокусовки, ні раптових злетів камери, чи миттєвого перетворення її на «мікроскоп». І все ж — камера дуже уважна до персонажів, не відпускає їхніх облич, ані на мить. Шкода лише, що актори-початківці можуть видати тільки те, на що вони здатні від природи, і ні краплі більше (такою була задумка режисера). Але тут вже художню картину збагачує, так звана «правда життя».

Хоча намагання усе «показати як у житті» й перетворює другу половину фільму на подобу плакату, бо буквалізм не терпить романтики, а романтика якраз і тримає будь-яке екранне видовище — бо тоді воно є казкою, «як у кіно» — за чим глядачі й приходять до кінозалів. Одначе, цього разу режисер представив нам саме таке видовище, і воно варте зацікавленого перегляду та обговорення.

Це перший, з побачених мною цього року українських кінофільмів, де я зовсім не маю претензій до історичних костюмів. Костюми були адекватними, європейськими, майже цілком такими, якими вони й були у той міжвоєнний час. Не сперечатимуся про відповідність петлиць та конфедераток польських державних службовців, але вони справляли враження справжніх, включно з ременями та кобурами. Прекрасно були вдягнуті молодий п’яниця та повії. А ось із сорочками підпільників було щось трошки не те: вони виглядали занадто свіжими та накрохмаленими. Хто, хоч одну ніч проїхав у потязі, зрозуміє, про що я, його сорочка вже виглядатиме «як треба», а не як на оперному співакові. Хоча, в одній зі сцен з рольником, на нього випадково одягли народну сорочку навиворіт, я вибачаюсь, бо гудзик на горлі, зазвичай, пришивають зовні, а не зсередини. Та то вже таке.

Приємно вразив ретельний вибір натури. Це вам не зйомки для телевізора, де головне — оперативність повідомлення. Тут зображення природи органічно доповнює розповідь про буремні події: і справжній дрімучий ліс, і тиха залізнична колія, яка невідомо де починається, і невідомо куди веде, а головне — понівечена байраками, низинами та підгірками, дика місцина за селом, де камера декілька разів показує повстанців, які прямують до мети, з натяком, що це не поле, яке легко перейти, а, отже, отаким бачиться і їхнє життя — пооране зсувами та проваллями, де горизонтальна площина, то лише короткий відрізок гребеня між двома ярами.

Інтер’єри теж виглядали автентично, хоча зрозуміло, що не весь фільм знімали у Львові та Городку. Клямки на дверях, шпінгалети на вікнах, фіранки та килимки були явно з тих часів, разом з іншими предметами побуту, і усе виглядало комплексно.

Сценарій фільму, умовно, складається з трьох частин, які об’єднані географічно, подієво, та долями людей, яких ті події поєднали. Випадає із загального потоку оповіді лише постать молодого п’янички, який наробив помилок, заплутався, і так і відповз у траву, щоб зникнути з екрану, повністю не розкрившись, а режисер навіть і не натякнув нам, що ж саме відбуватиметься з тим юнаком надалі. Можливо, то була така виховна антитеза: герої-підпільники повстають, і гинуть, тверезими, а людина без політичних переконань, та ще й напідпитку, здатна лише на помилки і негідні вчинки. У цьому є щось біблійне. Отже, нехай.

Дратує велика кількість лайливих слів. Дратує забагато пиятики на екрані.

На загал, я очікував гіршого від цього фільму, адже «Екс» — то про пограбування, і це очікування вже напружує. Події на екрані лише підтримували і підтримували напругу, яка межує з безнадією: добрі люди піддають тортурам і знущанню не дуже поганого, незрілого хлопця, що забагато випив і наробив-таки помилок. Герої намагаються пограбувати пошту, забивають купу людей під час перехресної перестрілки у тісному приміщенні, і жертвують життями (власними й чужими), без жодної перспективи на майбутнє. Ну не такого ми очікуємо від героїчних фільмів, як не крути.

Ненависть до окупантів показано якось однобоко, от, ніби українці ненавидять поляків, лише за те, що вони існують. Тому образи представників польської влади вийшли пласкими, ледь не карикатурними. Шкода. Бо внесок українських героїв у порятунок Польщі, та її утвердження й відродження є величезним, і він до цього часу так і залишається недостатньо описаним і недостатньо оціненим. Насправді, між нами і поляками не так усе просто, як ото на схемі. Нюанси, панове, нюанси… Не можна забувати головного постулату кіно: «Кіно — то мистецтво деталей.» Деталі і знаки люди розуміють чіткіше ніж слова, у багатьох випадках. Бо словами брешуть, а знаки зраджують.

 

Але тут — локальна історія, де українці хочуть своєї держави, поляки ж намагаються утримати своє зверхнє становище і свою власну Rzeczpospolita на українських територіях, де українці їм видаються зайвими. Ніхто ж іще, наприкінці двадцятих років двадцятого сторіччя, й гадки не мав, що й на голови поляків, і на голови українців, одночасно впадуть кари двох диктатур — Гітлера і Сталіна — фашистської та совєцької — і обом народам ще довго доведеться борсатися у тарапатах свого часу, щоб розібратися, що ворог, насправді, у них один — спільний. На щастя, у боях за незалежність, таке усвідомлення прийшло вже й до Литовців, Латишів та Естонців з Українцями та Поляками, аж до такого рівня, що ідея спільного державного утворення Помор’я вже не здається маренням учених, а впевнено здобуває своє місце у свідомості громадян усіх наших держав.

Отже, про аморальність історії. Колись один давній грек розповів історію про те, як син виколов очі батькові — повна аморалка. Але ж її вивчають в університетах — головне, зробити правильні висновки про ті події.

Фільм «Екс» український, він про збройну боротьбу наших предків проти іноземних окупантів, і в цьому його принада — спостерігаючи за екранними подіями з минулого часу, ми, все ж, хоч і інтуїтивно, та примірюємо їх на себе, бо й нині перед українцями стоять ті самі виклики, і те ж саме завдання — збудувати Україну та зберегти її в цілості.

Інтуїтивно, чи з наміром, автори фільму все ж показали у фінальній сцені шлях українцям до перемоги — і то є шлях єднання.

Володимир Сердюк