Ерік-Еманюель Шмітт — діалог “двох мізків” у одному тілі

Твори Еріка-Еманюеля Шмітта перекладені більше ніж 30-ма мовами і друкуються та йдуть у театрах понад 50-ти країн! В Україні поставлено п’ять його п’єс (у Києві, Львові, Харкові, Донецьку) та вийшло друком українською мовою чотири прозові книги (видавництво “Кальварія“). Зауважу, що до цього вже було кілька спроб запросити його в Україну — безуспішних. І склався міф про такого собі рафінованого «сноба», неприступного для спілкування, який виставляє театрам великі гонорари і не терпить найменших змін тексту в постановках. Я як перекладач трьох його п’єс занурена в нюанси творчої “кухні”, була захоплена його багатогранністю: поєднанням чіткої віртуозної конструкції з болісною емоційністю та тонким глибинним розумінням театру. Образ медійний і образ автора текстів (для мене) розходилися. Особисте спілкування розвіяло це відчуття і підтвердило: так, це людина-парадокс, яка своїм беззаперечним і феноменальним успіхом стверджує основне: наш час — це епоха запитань, а не відповідей.

Образ “сноба” розвіявся відразу, з перших реплік. Коли після запізнення на зустріч у Молодому театрі в Києві ведучий Юрій Макаров завуальовано пояснив це форсмажорними обставинами, Шмітт зізнався, що причина… у неможливості вийти на публіку в негліже, адже штани по дорозі порвалися. Сусід зліва прокоментував, що, можливо, причина в особливій щедрості української кухні минулого вечора? Так чи інакше, але драматург не уникає ролі блазня — можливо, саме вона найкраще альтер-его Шмітта-філософа.

У чому секрет його успіху? Думаю, Е.-Е. Шмітта неможливо втиснути у стереотипи. Наприклад, міф про поділ драматургії на комерційну, тобто «попсу», та пошукову “актуальну” із гострою проблематикою. До того ж ця актуальність чомусь має стосуватися переважно покидьків, збоченців, маніяків та інших маргіналів. Е.-Е. Шмітт своєю творчістю заперечує ці штампи. Так, письменник-філософ пише складні інтелектуальні тексти, але ця елітна література має шалений масовий успіх. Отже, тези “публіка-дурепа” та “маси хочуть примітиву” просто не працюють.

“НЕЗРУЧНИЙ” АВТОР

Коли я розпитувала у Парижі про сучасну драматургію, Ерік-Еманюель Шмітт був названий першим — як французький автор, який найбільше ставиться у світі, й водночас я почула, що це комерційний автор. В Україні під цим розуміють бульварну комедію, а не інтелектуальну драму. Як це поєднується? На ці слова Шмітт розсміявся…

— У мене така позиція — я «незручний» автор, каже Ерік-Еманюель Шмітт. — Я інтелектуальний письменник, але мене любить публіка, велика публіка. Оскільки важко збагнути, ким я є, це не вкладається в рамки, мене називають “комерційним автором”. У Франції є чіткий поділ на державні театри і комерційні. Там мої п’єси йдуть переважно в системі приватних театрів, мене називають комерційним, хоча це не має жодного відношення до бульвару.

Письменник ставиться до читача і глядача з повагою як до цікавого співрозмовника і навіть перетворює його на співтворця. Можливо, в цьому один із секретів його творів?

Майже два дні я провела поруч із Е.-Е. Шміттом, слухаючи його відповіді на запитання у Молодому театрі, у книгарні “Є” і просто спілкуючись, і тепер ділюся думками письменника про його творчість, про життя, про театр і про наш час.

Розмова в Молодому театрі почалася від основ і сакраментального питання: як фаховий філософ, автор дисертації та викладач із рафінованої родини став драматургом-початківцем, адже літературний дебют Е.-Е. Шмітта відбувся доволі пізно — вже у 30 років?

— Я завжди писав, ще з дитинства! Перший роман я написав у 11 років, — зізнається ШМІТТ. — Я перечитав усі романи про Арсена Люпена, дізнався, що їх більше немає, узяв зошита й вирішив написати продовження: “Нова пригода Арсена Люпена”. Власне, так я і роблю: пишу книжки, яких мені бракує. А в 16 років я грав у театральній студії в ліцеї. Після постановки «Антігони» Ж. Ануя не знали, що грати далі, й я написав свою першу п’єсу “… або чому горох зелений?” Як бачите, в цьому віці я теж ставив питання, але не глобальні… Побачивши її на сцені, я почувався щасливим. Але водночас зрозумів, що я недостатньо прожив і недостатньо глибоко мислив, щоб писати. Я мав потребу у досвіді й знаннях. Крім того, був дуже емоційною людиною. Так я вступив на філософський факультет. Для мене філософія — це як скелет, знання потрібні, щоб твердо стояти на ногах у цьому житті. Крім того, я хотів подолати свою надчутливість. Слова Лізи з п’єси “Маленькі подружні злочини” про два мізки — сучасний, інтелектуальний та прадавній, інстинктивний — актуальні й для мене. Я тривалий час не міг примирити ці дві індивідуальності в собі, і, власне, більше 10 років пішло на те, щоб поєднати в собі емоційність і раціональність.

“ДЕРРІДА НАВЧИВ МЕНЕ РОЗУМІННЮ СВОБОДИ”

Додамо, що професором філософії Шмітта був сам Дерріда, і одне із запитань було про те, чи відчуває він на собі вплив свого вчителя.

— На той час мені було 20 років, і хотілося провокувати Дерріду, суперечити йому, навмисне пояснювати речі “по-антидеррідівськи”. Але Дерріда був надзвичайною особистістю — він пробачив мені ці провокації й продемонстрував, наскільки я був смішним у цьому. Але з часом я зрозумів, що таки відчуваю його вплив у своїй творчості, й головне — він навчив мене розумінню свободи, — говорить Ерік-Еманюель Шмітт. — Наприклад, мій роман про Адольфа Гітлера, який складається з двох частин — актуальної й уявної, — яким би він міг бути, якби вступив до художньої академії — це якраз метод Дерріди. Початковий момент мислення — не універсальний, необхідно знищити кліше і спробувати альтернативу. Також це проявилося в моєму романі “Євангеліє від Пілата”, який за формою нагадує детектив, але це ніби розслідування філософа. Пілат як сучасник Ісуса Христа мав справу з трупом, який зник, і намагався це розслідувати. Власне, християнство починається з таємниці зниклого тіла. І він заходить у глухий кут. З точки зору Декарта з його раціональним мисленням, це не має рішення, це таємниця. Існує щось за межами розуму. В цій історії я радше не Пілат, а жінка Пілата — Клавдія. Я так само ніби стрибнув у віру.

Зауважимо, що колись Ерік-Еманюель Шмітт, подібно до персонажа “Маленького принця” загубився в пустелі й тривалий час був наодинці з небом без їжі й води. Він увійшов туди атеїстом, а вийшов віруючим, тримаючи у таємниці, що ж, власне, там сталося. Але шлях віруючого теж був складним. На зауваження Юрія Макарова, що європейські інтелектуали нового часу зазвичай звертаються до далеких релігій, Ерік-Еманюель Шмітт зізнався, що він також мав подібну “слабкість”.

— Справа в тому, що я народився в родині атеїстів, потім навчався і викладав філософію, що також не сприяло релігійності. До того ж я француз, а отже — сноб. І став віруючим під зорями у пустелі Сахара — я став інакше дивитися на світ, зізнається письменник. — Але почав я з тібетського буддизму, це був перший рефлекс — звернутися до чогось найбільш віддаленого. До речі, мені стадо зрозуміло, що я буддист, із питання журналіста після видання роману “Міларепа” — першого з мого циклу “Невидимого”. Але там важливіше інше: говорити з повагою до інакшого мислення, не з релігійної точки зору, а з бажання пізнати і зрозуміти іншого…

— Філософське минуле породило ще одну п’єсу — “Розпусник” — про французького філософа Дідро, якому молодий Ерік-Еманюель Шмітт присвятив свою дисертацію. А що стало основним поштовхом до цієї п’єси?

— Я хотів розповісти про цю вражаючу особистість, його суперечливість. А поштовхом став реальний випадок, — продовжує Шмітт. — Річ у тім, що інший головний персонаж — мадам Тербуш, також мала реальний прототип — вона була художницею і водночас злодійкою. Одного разу вона малювала портрет Дідро і попросила його роздягнутися. Філософ був приголомшений, але зробив це. Мадам Тербуш зрозуміла, що Дідро сповнений бажання до неї з оригінального коментаря: “Я не такий твердий, як він…” Власне, цей кумедний епізод і поклав початок п’єсі. І що дуже важливо у творі — це неоднозначність. Одна думка, один погляд на ситуацію неможливі.

“Я НАПИСАВ ПЕРШУ СПРАВЖНЮ П’ЄСУ У СВОЇ 30 РОКІВ”

— Я написав першу справжню п’єсу у 30 років — про суд колишніх коханих над Дон Жуаном. Отримавши класичну освіту, я вирішив діяти подібно до давньогрецьких драматургів — використати міф і зіштовхнути його з реальністю. Я думаю, нині кожен ставить питання Дон Жуана: що лишається після бажання, скільки часу тривають стосунки, де просто бажання, а де любов? Ці питання досі актуальні.

Коли я написав п’єсу, то вирішив надіслати її одній актрисі, яка мені дуже подобалася. На моє щастя, вона хворіла і тому мала час її прочитати. А прочитавши, захопилася нею і відкрила для мене двері театру — це було на Елізейських полях. Отакий парадокс — хоча я ніколи не писав музичних комедій, моя кар’єра почалася саме тут.

— А що для вас ближче, цікавіше — драма чи проза?

— Спонтанно я драматург. Тому що драма — це діалог, дебати, запитання… Я створив себе як прозаїка, щоб втілити сюжети, які не вписуються у драму. Саме сюжет підказує мені, що це буде — драма чи роман. Але я не отримую стільки задоволення від прози, як від театру. Писати для театру — це для мене природно, все одно що запитати, як риба плаває. Так, я читав багато п’єс, Шекспіра, Мольєра і так далі, але мої п’єси — спонтанні. Театр — це для мене природно, я люблю його.

“АКТОР І ДРАМАТУРГ — ЦЕ ПРОТИЛЕЖНІ ПОЗИЦІЇ”

— Але кажуть, що ви боїтеся сцени…

— Я думаю, що актор і драматург — це протилежні позиції. Автор живе ірреальним життям фантазії, а актор — реально виходить на публіку. Актор дуже залежний від волі інших, і це далеко від мене. Я програю ролі внутрішньо — я можу бути Ібрагімом чи Моцартом. Проте виходити на сцену мені було складно, особливо на початку. От зараз я наказав собі, що маю грати роль «видатного письменника Еріка-Еманюеля Шмітта», але я зрозумів, що можу просто нормально спілкуватися — і це добре.

— А чи ви щось змінюєте у своїх текстах, залежно від гри акторів?

— Зазвичай, ні, але я спостерігаю мізансцени, емоції, ситуації на репетиціях і на виставах і використовую цей досвід у майбутніх текстах.

— А що вам цікавіше — репетиції чи вистави?

— Вистави. Я не люблю дивитися репетицій. Мені потрібно відчувати публіку, її емоції, її енергію. Я відчуваю потребу в контакті, діалозі акторської гри і публіки.

(На жаль, Ерік-Еманюель Шмітт побачив лише одну виставу за своєю п’єсою — “Загадкові варіації” у Львівському театрі імені Марії Заньковецької, але був приємно вражений нею)…

— Я був вражений. Мене переконувала гра українських акторів. Порівняно з французами, більш холодними, українці емоційніші, значно сентиментальніші, що мене вразило. І це мені сподобалося. Мені здалося, що я розумію українську. Це викликало відчуття братерства. Це те, що мені подобається в театрі, — він споріднює людей різних країн.

— Одна із загадок Еріка-Еманюеля Шмітта — розуміння жінки, жіночої душі. Як це вдається?

— Герої були переважно чоловіками. Театр порятував мене, адже мені доводилося писати жіночі ролі. І я не міг писати їх із себе. Але я багато спостерігаю, і це допомагає мені збагнути сутність жінки. Деякі ролі списані з реальних жінок.

“ОДЯГАЮ МАСКУ, І ЦЕ ДОЗВОЛЯЄ СКАЗАТИ БІЛЬШЕ ПРАВДИ”

— А чи використовуєте для творів щось із власного життя?

— Я літератор, а не букваліст. Тобто я віддаю перевагу дистанції щодо персонажів, це реальніше. Я розповідаю не лише про себе, а й про всіх нас. Я одягаю маску, і це дозволяє сказати більше правди. Наприклад, я можу одягнути маску ревнивця, щоб проявити свою схильність до ревнощів, яку я стримую у реальному житті.

— Чи пишете ролі для конкретних акторів?

— У мене в голові є багато акторських образів. Але це все одно, що композитор писав би музику спеціально для конкретної скрипки. Так само я пишу «взагалі».

— Але пишуть, що деякі ролі створено спеціально для акторів: Фредерік для Жана-Поля Бельмондо або “Загадкові варіації” для Алена Делона…

— Ні, це просто ролі, зіграні вперше цими акторами. Так кажуть вони, а не я, це неправда. Загалом я ніколи не писав на замовлення. Я мав багато таких пропозицій від знаменитих акторів, яких я дуже люблю. Можливо, я б став мільярдером, якби прийняв усі ці пропозиції, але я на таке не здатен. Це не мій випадок. Усі мої ролі написані «для себе».

— Одне з дуже важливих питань для українських театралів: як ви, як автор, ставитеся до втілень своїх творів, і зокрема чи готові ви до радикальних інтерпретацій.

— У цьому питанні важко бути чесним… Наприклад, Львівська вистава (“Загадкові варіації”) мені сподобалась. Актори були занурені у ролі, вкладались у кожну репліку. Хоча режисер не дотримувався моїх ремарок, проте запропонував власні сценічні засоби виразності, також вдалі. Я почувався “не зрадженим”. Зрештою я пишу ремарки більше для читачів, а не для режисерів, щоб той, хто читає п’єсу, міг краще уявляти, що відбувається на сцені. Але трапляються пропозиції режисерів чи акторів, від яких я відмовляюся. Наприклад, щодо “Загадкових варіацій” мені чомусь кілька разів пропонували, щоб чоловічі ролі грали жінки. Я сказав “ні”. Якби я хотів передати страждання жінок — я б написав іншу п’єсу. Тут йдеться саме про чоловіків. Тому доки я живий — буду протестувати проти таких версій. А після, напевно, буду перевертатися у труні…

“МУЗИКУ СПРИЙМАЄШ ІРРАЦІОНАЛЬНО, НЕ ЛИШЕ ВУХАМИ, А Й НОГАМИ, УСІМ ТІЛОМ…”

Одне з важливих питань — це музика як важлива частина творів (як-от назва п’єси “Загадкові варіації”) і як персонажі, зокрема Бетховен і Моцарт…

— Моє життя пов’язане з Моцартом. Справа в тому, що коли мені було 15 років, музика врятувала мені життя. Я був у страшенній депресії і серйозно збирався покінчити життя самогубством. І от у цей час я потрапив до Ліонської опери на репетицію. Уявіть собі: стара обшарпана будівля, багато пилюки, жодних декорацій і товста співачка у недолугому вбранні… Але коли вона почала співати, я був приголомшений — так це було гарно. Вона повернула мене до світла. Якщо у світі є такі гарні речі, то варто жити. Моцарт — це ключ до краси, до захоплення. Того дня я був порятований мистецтвом, я знайшов сенс життя. Музика — дуже потужне мистецтво, її сприймаєш ірраціонально, не лише вухами, але й ногами, усім тілом, вона може схвилювати за 15 секунд, а мені треба для цього написати “Оскара і Рожеву пані”. Але мета одна й та сама — одужати.

Я люблю слухати оркестр, живу музику, я не люблю «консерви» (себто диски). Так само я люблю більше театр, ніж кіно. Для мене музика і література дуже легко поєднуються. Як-от музика допомогла мені у п’єсі “Загадкові варіації”. Там йдеться про кохання, а це для мене завжди таємниця. Два чоловіки люблять одну жінку і не знають про це. Один із них — чоловік, а другий — епістолярний коханець. Коли жінка помирає, чоловік знаходить у неї листи від іншого і починає писати від її імені. Так вони продовжують її земне існування. Це дивна історія кохання між двома чоловіками через посередництво жінки. Я вважаю, що любов не має статі, для неї необов’язковий секс. І можливо, сильніші історії любові і глибші почуття, де немає сексу: материнська, батьківська, любов дитини до батьків…

— Чи ці два чоловіки не були нібито відображеннями “двох різних мізків”?

— Так, я ідентифікую себе з обома чоловіками. Знорко — втілює образ ідеального кохання, віддаленого, а Ларсен — щоденного, того, яке ми переживаємо у повсякденності. Любов — не єдина, вона завжди різна. П’єса майже склалася у моїй голові, але їй чогось бракувало, і тоді я почув цю річ у виконанні Петербурзького оркестру — “Загадкові варіації” — 14 варіацій на тему неіснуючої мелодії. Це і є образ любові для мене. Це ніби мелодія, яку неможливо розпізнати. У коханні неможливо володіти чи знати іншого — можна лише захоплюватися таємницею. Кохати — віддавати себе іншій людині, яку ніколи не пізнаєш, це ніби відвідування таємниці. Так я знайшов рішення для п’єси.

— А хто для вас важливіший у творі — автор чи читач?

— Я вважаю, що текст існує, якщо є читач. Я пишу для інших. Але я вимагаю від читача творити книжку разом зі мною. Я не люблю довгих описів. Я так будую свої твори, що завше залишаю місце для читача — домислювати, дофантазовувати, це робить його більш активним і уважним. Одного разу читач сказав мені: “Дивно, я читав ваш роман 10 років тому, але добре пам’ятаю його і тепер”. Я відповів: це тому, що він “написав” його разом зі мною…

“ЯК ДІАГНОСТУВАТИ ОПТИМІЗМ І ПЕСИМІЗМ?”

— Ваше ставлення до смерті? Адже в творах — це одна з домінантних тем…

(Ерік-Еманюель Шмітт пережив смерть своєї дружини, інших близьких людей, тому добре розуміє біль утрати. — Неда Неждана.)

— Мій оптимізм — це результат болю і втрат. Як діагностувати оптимізм і песимізм? Песиміст каже: зараз усе погано, гаразд, а завтра буде ще гірше. А оптиміст каже інакше: якщо зараз погано, що з цим робити? Прояв розуму і мужності у тому, щоб змінити щось у світі. Проблема у тому, щоб розрізнити, що можна змінити, а що неможливо. Ми не можемо змінити хворобу, смерть. Але коли ти не можеш чогось змінити у світі, ти можеш змінити своє бачення, своє ставлення до цього. У випадку Оскара, хлопчика, хворого на рак, наука, медицина безсильні. Але любов і сила фантазії допомагають йому жити. Ми не можемо змінити болісних моментів, але можемо чомусь навчитися. Коли хтось близький помирає, треба усвідомити, що єдине, що ми можемо, — передати їм свою любов…

Додам, що часом тексти Еріка-Еманюеля Шмітта виявляються пророчими і для тих, хто береться їх ставити чи грати. Так, у Києві відтермінували прем’єру “Загадкових варіацій” у Молодому театрі через смерть дружини актора, який мав пережити це і за п’єсою. Постановка Еріка-Еманюеля Шмітта “Фредерік, або Бульвар злочину”, в якій головний герой, знаменитий культовий актор XIX століття Фредерік Леметр, помирає на сцені, стала лебединою піснею для унікального українського директора Марка Бровуна. Він готував її до ювілею Донецького театру, але виявилося, що цей показ збігся і з поминальними сороковинами керівника. Актори плакали на сцені не лише через загибель персонажа…

Тож я запитала про цей унікальний пророчий феномен у автора — чи траплялося щось подібне, коли ситуації п’єс справджувалися у житті у Франції, в інших країнах?

— Так, такі ситуації траплялися, — каже драматург. — Зокрема, роль Фредеріка стала останньою сценічною роллю для Жана-Поля Бельмондо, це стало вершиною його театральної кар’єри. Але загалом це дуже інтимна річ, і я не хотів би про це розповідати…

“МІЙ ШЛЯХ — РУХАТИСЯ ДАЛІ Й РОБИТИ ВСЕ, ЩО МОЖУ”

— Ви досягли значного успіху. А чи є вершини, нереалізовані бажання, яких ви прагнете досягти, здійснити?

— Звичайно. Я досяг успіху, але це не дає мені впевненості. Я хочу написати кращу п’єсу, кращий роман. І це не просто слова, це правда. Я завжди хвилююся через те, що я пишу зараз. Я не думаю про те, що я написав після того, як це написано. Спершу я страждав від цього. Я не знаю, чи те, що я написав, це добре. Мій шлях — рухатися далі й робити все, що можу. Інші мають сказати, добре це чи ні, але не я. Тому постійно змінюю жанри і види мистецтва: роман, театр, казка, фільм… Я не хочу судити свої твори, я маю їх створювати, робити і ще раз робити. І я не маю преференцій — я люблю усіх своїх дітей. Але я думаю завжди про той твір, який я наразі пишу, а не про минулі. Це своєрідний метод «амнезії». Це мій метод: митець повинен мати своєрідну амнезію, забувати минулі досягнення. Кожного разу треба творити щось нове, заново. Інакше ти ризикуєш повторюватися, але в гіршому варіанті. Минулі твори живуть власним життям. Це випробовування для них.

Наприклад, я ніколи не був в Україні, це вперше. Я приїхав і побачив, що маю тут читачів, акторів, які грають мої п’єси, перекладачів моїх творів. Отже, твори йдуть своєю дорогою, це не я їх веду. І це чудово! Я думаю про наступну роботу, щоб зробити її якнайкраще. Так, тішуся з успіху, я щасливий тим, але не вдовольняюся ним. Я думаю про сьогодні і завтра, а не про вчора. Я не можу інакше. Я постійно працюю. Не для того, щоб заробляти на життя, а тому що це мій спосіб життя, мій шлях.

З Еріком-Еманюелем Шміттом розмовляла драматург і перекладач Неда Неждана

Газета “День” №67, (2013)