Цього року справжнім повноважним представником сучасної української драматургії за кордоном була наша колега, киянка – Неда Неждана.

Про успіхи її активності у просуванні п’єс сучасних українських драматургів, перекладених іншими мовами, та загалом просування образу України на міжнародній мистецькій арені розповідає сама Неда Неждана, голова Конфедерації драматургів України.

 

Неда Неждана

«Драматургічна асоціація» України з Європою і не тільки.

Назва «Драматургічна асоціація» для об’єднання діалогічних проектів, присвячених новітній драмі, виникла мимоволі на тлі сучасних подій, зокрема підписання багатостраждальної асоціації України з Європою, і також мають «стратегічне» значення для розуміння ролі України та її «поновлення» у світі. Адже тривале перебування нашої культури «у тіні» Росії виявилось не лише провальним для знання нашого народу світом, а й просто небезпечним. Психологічно люди підтримують того, кого знають, а Україна тривалий час асоціювалася з «майже Росією», або взагалі загадковою «тера інкогніта» в центрі Європи. Вихід України «із тіні» країни-агресора – став нагальним як бронежилет. І перш за все у культурному відношенні, де роль драми важко переоцінити.

Бо драматургія, на мою думку, якраз дуже важлива «стратегічна» складова, бо це не просто презентація іншої культури, а своєрідний вірус, який провокує діалог, місточок між культурами.

Варто зауважити, що започатковані міжнародні драматургічні проекти були здебільшого значно раніше. Та на відміну від політичної асоціації – всі вони практично автономні від держави, і є результатом особистих ініціатив митців і науковців України та інших країн.

Один із довготривалих проектів Центру Курбаса, започаткованих кілька років тому – «Світова драматургія. Діалог театральних культур», який передбачає переклади, сценічні читання,публікації, презентації книг і постановки п’єс, майстер-класи авторів, а також діалог критиків і теоретиків драматургії. Такі проекти з нашого боку відбувалися з Францією, Сербією, Туреччиною, Австрією, Польщею, Білоруссю, Македонією. Іноді це повномасштабний проект із кількома творами і «повним циклом», як-от із Францією та Сербією, іноді – з одним двома-авторами. Але здебільшого ці проекти були в напрямку перекладів іноземних п’єс українською мовою. Інші країни підтримують свою сучасну драматургію і всередині країни, і за її межами, а Україна – проводить політику драматургічного «геноциду». Попри це, формуючи інформаційний збірник сучасної драми «Авансцена», ми зазначили щонайменше 15 країн, в яких була фахова реалізація п’єс українських авторів. Останнім часом діалог активізувався і у зворотному напрямку, здебільшого завдяки підтримці іноземних колег.

Певне, що невипадково одним із найактивніших партнерів виявилась Польща, з якою і раніше співпрацювали, а зараз і поготів відчуваємо підтримку. Зауважу, що один із напрямків роботи нашого драматургічного відділу у Центрі – «Феномен новітньої слов’янської драматургії», який охоплює кілька країн і поступово розширює свою географію. Зокрема ще раніше у «Курбасівських читаннях» була опублікована п’єса М. Сікорської-Міщук, яка разом із С. Маєвським проводила драматургічні майстер-класи у Центрі Курбаса. Вона ж є одним із авторів антології польської драми, яка вийшла нещодавно. У Польщі раніше публікувалися і втілювалися моя п’єса «Той що відчиняє двері» та п’єси О. Ірванця, в рамках міжнародного проекту «Велике князівство драматургії» на фестивалі «Ніч культури» були презентовані у Люблінському театрі Ю. Остерви п’єси «Станція» О. Вітра та моя «Самогубство самоти». У розпал Майдану польські митці запропонували присвятити номер журналу «Театр» подіям в Україні, надавши простір для кількох статей та інтерв’ю нашим театралам. Цитата з моєї статті «Майдан як антивірусна система», присвяченій драматургічно-театральній участі у революції, «Майдан – це спосіб мислення» винесена на обкладинку часопису. Вересневий номер планує низку матеріалів, присвячених нашій сучасній драмі, зокрема і мою статтю «Сучасна українська драматургія між актуальністю і химерністю». А в червневому драматургічному журналі «Діалог» опубліковано дві українські п’єси трагікомедія про Донбас «Останній забій» О. Росича, учасника проекту Центру Курбаса і театру Франка «Наша Драма» та «Ніч вовків» О. Вітра. Остання, написана за рік до буремних подій, але поставлена в розпал революції у Харкові С. Бережко, вже зазнала цензури переляканого і консервативного керівництва за «політичні натяки». Притча про трьох вовків у пастці, які стали зрадниками і убивцями, маніпульовані старим вожаком зграї – чи то втікачем чи то мерцем – видається навіть більш актуальною саме зараз у контексті війни на Сході та ганебної втечі президента та закулісного «лялькарства». А польський перекладач Анджей Шитко навіть побачив в іменах Еу, Анг і Гро закодовані ЄС, Англію та Газпром – асоціації, про які автор, вочевидь, не здогадувався, проте і така співзвучність ситуації виявилася несподіваною. Натомість моя давня п’єса «Той, що відчиняє двері» стала по-новому актуальною, коли минулий абсурд про війну, політичні перевороти і напади бандитів виявляється жахливою реальністю. Була приємно вражена, коли довідалася про десяток нових сценічних втілень у Польщі за останні місяці. А поновлення цієї п’єси разом із вуличним перформансом у Гнєзно стало ще й громадською акцією зі збору коштів для поранених на Майдані. Тож наша драма теж «працює» на нашу перемогу. Нещодавно відбулася прем’єра цієї п’єси і в Києві в постановці театру КХАТ в Будинку Актора, і це втілення проявило новий контекст: містичний абсурд із війною, політичними переворотами і нападом бандитів перетворився на жахливу реальність, а питання вибору і захисту свободи стало шалено актуальним. Також зараз планується А. Москвіним та А. Корженьовською-Бігун і антологія української драми у Польщі, куди мають увійти шість п’єс.

Ще один напрямок діалогу – Балкани. Один із найдавніших партнерів – Сербія. Зокрема кілька років тому в Центрі Курбаса у співпраці з упорядником Деяном Айдачичем з моєї ініціативи була видана антологія з 6-и п’єс «Новітня сербська п’єса», презентована сценічними читаннями фрагментів, а одна з них «Провина» П. Ромчевича була втілена на нашій сцені творчим об’єднанням Центру «Театр у кошику». Паралельно працювали і над зворотнім проектом, але не знаходили підтримки. Лише минулого року перекладена Д. Айдачичем моя п’єса «Той, що…» стала переможцем конкурсу радіоп’єс і була втілена у радіопостановці на Белградському національному радіоканалі. А ще раніше вийшла друком збірка п’єс А. Багряної. Цього року завдяки підтримці кафедри україністики Белградського університету і зокрема упоряднику Людмилі Попович, готується до друку велика антологія сучасної української драматургії з моєю передмовою, до якої увійшли тексти П. Ар’є, Я. Верещака, О. Вітра, В. Діброви, С. Жадана, О. Ірванця, О. Миколайчука, Н. Нежданої, О. Танюк, С. Щученка. А попередньо у квітні відбулися сценічні читання двох українських п’єс сербською мовою – «Кольори» П. Ар’є та «Станція» О. Вітра в рамках «Дня сучасної української драми» у Белграді. Паралельно продовжується і македонсько-український проект. Ще раніше в Македонії були поставлені п’єси 2-х українських авторів – моєї «Самогубство самоти» та «Шовкова зоря» А.Багряної у Штіпському театрі, а в київському театрі «МІСТ», українського партнера проекту, була поставлена п’єса македонського автора Т. Кацарова «Лавка» (сценічна назва «Прощавай та люби мене»). Всередині травня я провела презентацію мультимедійного збірника української драми «Авансцена» у Македонії. Зараз у Скоп’є готується антологія п’єс 5-и українських авторів, відібраних з цієї книги – А.Багряної, О. Вітра, О. Миколайчука, Н. Нежданої, О. Танюк. А постановка «Самогубство…» вирушила у гастрольне турне 9-ма містами республіки, що засвідчує успіх вистави і цікавість до нашої драми. Фокус уваги поширився і на Болгарію, зокрема в Центрі Курбаса зараз готується спільний проект з театром МІСТ – моно вистава «Храм її диявола» за п’єсою «Тріумф і агонія» болгарського автора Димитра Христова, творча зустріч з яким запланована на середину жовтня.

У травні Україна прозвучала ще в одній балканській країні – Косово. Зокрема я була запрошена на літературний міжнародний фестиваль «Поліп» у Пріштіні, ініційований драматургом Йетоном Незіраєм, і виступила з віршами, опублікованими в однойменному збірнику, а також взяла участь у конференції комітетів Євродрами – мережі перекладу сучасних п’єс, започаткованої театральним центром Дім Європи і Сходу в Парижі. Кожен із учасників презентував твори, відібрані міжнародним журі до мережі, а також ситуацію в драматургії в цілому, разом обговорювали можливі діалогічні проекти. Цього року було відібрано 4 українські п’єси – «Ніч вовків» О. Вітра, «Гімн демократичної молоді» С. Жадана, «Дикий мед…» О. Миколайчука та моя «Заблукані втікачі». Мережа не дає призів та гарантій публікацій, але це є важливою формою єдності європейського драматургічного простору, з якої асоціюється нині й Україна. Важливим фактором фестивалю були також дискусійні зустрічі, зокрема про кризу Євросоюзу у зв’язку з подіями в Греції та Україні та шляхи її подолання. Загалом зауважу, що балканські країни, які пережили важкі часи війни, більше розуміють ситуацію в Україні.

 

 

Надзвичайно важливою стала ця весна і для діалогу Україна-Франція завдяки моїй резиденції у Парижі у згадуваному Домі Європи і Сходу (ДЄС). Це центр, який спеціалізується на драмі і театрі східної Європи та центральної Азії і містить видавництво Еспасд’ен Інстан (Простір Миті), книгарню, театральну компанію Сільдаві та простір для зустрічей, конференцій, читань тощо. Я запропонувала для гранту резиденції драматургів-перекладачів у ДЄС створення драматургічного діалогу Україна-Франція у двох версіях: підібрати і в подальшому перекласти французькі п’єси українською та ініціювати аналогічний проект перекладу українських п’єс у Франції. Подібний проект із антологією з 6-и французьких п’єс і сценічними читаннями вже був ініційований мною і здійснився в Центрі Курбаса кілька років тому, мав понад 15 постановок. Тепер готую наступну версію, вже відібравши твори М. Вішнєка, С. Рістіч та Р. де Воса (але відбір триває). Але найважливішим було представити українські п’єси у Франції. Як з’ясувала з подивом, презентація української драми у французькому контексті взагалі відбувалася вперше. Зокрема в роботі видавництва ДЕС Еспасд’ен Інстан п’єса Миколи Куліша «Патетична соната» перекладена Сільві Гер-Нелеп, до якої я писала передмову та допомагала організаційно. Фрагмент п’єси вперше був прочитаний французькими акторами в рамках «Вечору Сходу» в ДЄС і прозвучав надзвичайно актуально в контексті останніх подій. Цікаво і символічно, що читання готував Національний Молодий театр Парижа – назва подібна театру Леся Курбаса. Паралельно видавництво готує антологію сучасної української драми, де я виступаю одним з упорядників. Для відбору антології були запропоновані 20 авторів України (включно з татарським), поки що були перекладені фрагменти моїх п’єс, Олександра Вітра та Сергія Жадана. Протягом резиденції (квітень-травень) я ініціювала кілька презентацій нашої драми у Парижі – розповідь про тенденції з показом фото та відео вистав, читання фрагментів п’єс французькими акторами – в українському літературному клубі в Парижі, в САСД (Товариство драматичних авторів і композиторів), в рамках фестивалю Європа театрів двічі: під час мого вечора Карт Бланш та «Кабаре театрального перекладу», а також в одному з залів «Комеді Франсез» – «В’є Коломб’є». Одна з моїх п’єс, написана протягом резиденції «Потойбіч пекла»,а також «Лабіринт» О. Вітра були присвячені подіям Майдану і вперше прозвучали зі сцени французькою мовою. До речі, остання, написана у квітні, вже перекладена англійською, сербською та польською, що засвідчує цікавість до твору. Особливо дивно і зворушливо було репетирувати п’єси про наші морги і «автозаки» в Комеді Франсез, поруч із бюстами класиків на кшталт Мольєра чи Вольтера. Французькі перекладачі, актори і режисери працювали добровільно, і я подумала, що це також форма майдану – творчий вклад у нашу революцію, і символічно, що «вірус майдану» був занесений мною і в «театральне серце» Франції. Загалом п’єси викликали зацікавлення фахової аудиторії, акторів і режисерів. У планах вже не лише публікації, а й постановки. Тож зворотній діалог розпочато, і це на мою думку надзвичайно важливо саме зараз, коли наша країна у неоголошеній війні з найбільшою державою-агресором, і, як повітря, потребує підтримки і захисту.

 

 

Якщо Франція надихнула мене своєю революційною підтримкою і моєю маленькою перемогою над невіглаством у драматургічній сфері, то у Німеччині «революційна ситуація» виявилася складнішою. Наприкінці червня відбувся найбільший фестиваль сучасної драми бієнале «Нові Європейські П’єси» у Вісбадені, де я була обрана «патроном» України. На жаль, цей фестиваль імовірно проходив востаннє, принаймні в цьому місті, і це забарвлювало настрій організаторів і учасників у сумні тони «заходу Європи». Адже протягом багатьох років він був найбільшою подією і святом для драматургів та шанувальників новітньої драми. Попри те, що на афіші було зазначено «(Р)еволюція» «революційних» вистав у програмі майже не було ні за темою, ні за стилем, за винятком сербсько-хорватської вистави присвячену подіям війни, «Зоран Діндіч» Олівера Фрл’їча, яка видалась занадто «плакатною» і епатажною. Навпаки, загальна тональність вистав була більш інтимною, ніж соціальною. Як-от примхлива витончена французька вистава – калейдоскоп складних стосунків чоловіка і жінки «Об’єднання двох Корей» Жоеля Помра. «Лідером бієнале серед патронів я б назвала чеську виставу «Европеана» Патріка Оуредніка – іронічний парадоксальний і дуже театральний погляд на історію Європи ХХ-ХХІ століття. Попри заявлену «революційність» і «буремний театр» відбірковий комітет фестивалю так і не приїхав до України подивитися наші вистави (зокрема і резонансний «Гімн…» С.Жадана), на відміну від хороброї Ангели Меркель, вочевидь, злякавшись ситуації революції в реальності (це було взимку). Учасницею молодіжного семінару від України мала стати Віра Маковій, але вона, на жаль, не змогла приїхати. Шкода і те, що на перекладацькому семінарі були проігноровані всі українські п’єси, зокрема і актуальні про Майдан та «бандерівців», натомість була презентована в сценічному читанні п’єса «Вій» хорошого автора Н. Ворожбит, але перекладена з російської мови і далека від «революційності». Зауважу, що єдина вистава, яка була раніше презентована від України – вистава «Солдатики» російською мовою російського автора В. Жеребцова театру російської драми, що є відвертим порушенням правил фестивалю, де мають бути презентовані лише оригінальні національні п’єси кожної країни. Я говорила про цю очевидну дискримінацію України і на зібранні патронів, адже в контексті агресії Росії проти нашого народу така позиція фестивалю, чесно кажучи, вражала. І навіть на дискусійну зустріч про «революційний театр» було запрошено російського патрона, а на запитання, чому не передбачено представників єдиної країни, яка мала останній рік досвід революційного театру, отримала відповідь: «Думали, що ви не приїдете»… На зустрічі я таки виступила і прочитала монолог про Майдан із останньої п’єси і про відчуття нашої самотності посеред «цивілізованого» світу. Я розповідала про нашу ситуацію, правду про революцію і війну, де факто розпочату Росією, яка є небезпекою для всієї Європи і ширше – світу, що яскраво засвідчила жахлива трагедія зі збитим літаком-боїнгом. Натомість я побачила щиру підтримку і організаторів, і колег-драматургів, особливо зі східних країн – патронів Білорусі, Польщі, Болгарії, Словенії, країн Прибалтики, а особливо Туреччини, яка переживає, як і ми, буремний час, і навіть Росії в особі М. Дурненкова, котрий був свого часу арештований у Москві за участь в акції «За мир», себто проти війни в Україні. Знаковою для ситуації стала і російська вистава «Три дні в пеклі» П. Пряжка (взагалі-то білоруського, а не російського автора) – три дні перед арештом абсолютно застиглого буденного «ніякого» життя в наметі, де нічого не відбувається, все страшенно нудно і безнадійно. Завдяки виставі я збагнула, яким шаленим контрастом виступає наше справді буремне життя в Україні з шаленою динамікою та енергією перемін порівняно з сусідніми Росією і Білоруссю. Збагнула, з якого застиглого пекла ми вирвалися і як разюче відрізняється тепер наше відчуття світу – змінених і впевнених у своїй можливості змінювати. Водночас ця «застиглість», можливо, близька і західним країнам, але зі знаком «плюс», а не «мінус». Світ змінився невідворотно, і ми, ймовірно, найбільше розуміємо сутність і причини цих змін. Усвідомлення сутності перемін відбулося саме тут, у контексті програми фестивалю, бо сучасна драма є чудовим діагностом. Світ із неймовірною швидкістю розколюється на два табори – тих, хто відчув дихання майбутнього, і тих, хто вперто чіпляється за віджиле минуле. Тих, хто бачить живу реальність і тих, хто ховається за зручними ілюзіями. І попри те, що історія європейського драматургічного бієнале пройшла майже без України, поранене серце нової Європи б’ється у Києві. І цікавість до української драми зростає у прогресії. І цей процес не оминув і Німеччини, зокрема тут відбулася нещодавно постановка п’єси «Деталізація» харківського автора Д. Тернового, яка по суті передбачила Майдан і презентувала особливий химерний світ нашої новітньої драми і буремний час перемін. А на бієнале була презентована книга з драмою цього автора німецького мовою.

І це усвідомлення мандрує не лише в Європі, а і в інших куточках світу. Зокрема ще в березні відбулася прем’єра «Той що відчиняє двері» в столиці Австралії Канбері – українська п’єса з актуальною проблематикою у постановці емігранта з Росії на початку війни спровокувала живі дебати аудиторії – і австралійців, і емігрантів. Уже в травні в день виборів я отримала від режисера П. Труханова фото-звіт акції в підтримку України. А в липні відбулася нова прем’єра – моєї п’єси «Самогубство самоти» в Екзит театрі поблизу Мельбурна.

Тож світ відкриває для себе Україну, а Україна – світ, і часом не просто нові п’єси, а і розуміння того, як міняється світ.