Вийшла друком нова збірка п’єс Анатолія Наумова під назвою “Парадиз у родинному пеклі”.

Вітаємо Автора з цим непересічним, як на сьогодення, літературним досягненням!

Пропонуємо вашій увазі одну з нових п’єс, що увійшли до цієї збірки – “Надто ранений звір”.

 

 

 

Анатолій Наумов

                      НАДТО РАНЕНИЙ ЗВІР

          Дійові особи:

Ольга.

Михайло, її чоловік.

Марія Василівна, її мати.

Леся, її донька.

Мирон Карлович, сусід.

Костя, гість.

Зая, його донька.

 

Простора вітальня у приватному будинку, обставлена переважно старими меблями. Знайшлося місце навіть дубовій скрині. На стінах – півтора десятка ікон, що надає вітальні якоїсь патріархальної застиглості в часі. Ліворуч – вхідні двері, праворуч – двері в інші кімнати.

ДІЯ ПЕРША

Картина перша

У вітальню входить Ольга. У неї біля вуха мобільник, вона продовжує розмову.

ОЛЬГА (в мобільник). Галюню, наші донечки стали акселератками не тільки фізично, вони вже й психологічно випереджають нас на ціле століття! От і моя Леся – здавалося б… (Помічає Михайла, який в кутку на дивані читає газету.) Ой, а Мишко ось партизанить удома! От і шукай чоловіка в службових кабінетах! Я тобі зателефоную пізніше, Галюню, добре? (Вимикає мобільник. Михайлу.) Привіт, мій любий!

Підходить до Михайла, той піднімається і цілує її.

ОЛЬГА. А я забігала до тебе в офіс.

МИХАЙЛО. А що трапилось?

ОЛЬГА. Знаєш, що я почула сьогодні від твоєї донечки?

МИХАЙЛО. Я знаю лише, що ти почуєш зараз від мене.

ОЛЬГА. Від тебе?

МИХАЙЛО. Спочатку скажи, чим тебе порадувала Леся?

ОЛЬГА. Не розраховуй на фарт, дісталось не тільки мені. Тобі теж перепало.

МИХАЙЛО. Принаймні я ще не відчув цього.

ОЛЬГА. Зараз відчуєш.

МИХАЙЛО. Не інтригуй. Що таке Леся сказала?

ОЛЬГА. Леся сказала, що ми з тобою лохи.

МИХАЙЛО. Лохи?!

ОЛЬГА. Причому неабиякі. Принаймні, у неї була така інтонація. (Кидає на Михайла іронічний погляд.) А ти, мабуть, розраховував на більше?

МИХАЙЛО. Так і сказала – лохи?

ОЛЬГА. Важко сприйняти, розумію. Принизила донечка своїх предків.

МИХАЙЛО. А з чого це вона?

ОЛЬГА. Розмовляючи з кимось по телефону.

МИХАЙЛО. А-а, так може вона іронічно? Молодь зараз між собою тільки так приколюється.

ОЛЬГА. Леся вихована дещо інакше, здається. Хоча ти навряд чи здогадуєшся про це.

МИХАЙЛО. Не думаю, що я для неї поганий приклад.

ОЛЬГА. В будь-якому випадку дуже віддалений.

МИХАЙЛО. Звісно, на такій службі, як у мене, часу для сім’ї замало.

ОЛЬГА. Не применшуй можливостей вашої служби.  Вона цілком здатна довести, що саме сім’я і діти заважають обігу паперів на планеті.

 

Входить Марія Василівна.

 

А ось в поміч і головний твій однодумець, союзник та адвокат!

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. А хто ж, як не теща? Це ж як швидка допомога, коли в сім’ї непорозуміння.

МИХАЙЛО. Ми тут про вашу улюблену онуку, Маріє Василівно.

ОЛЬГА. Про ту, яка на моє зауваження про батьків-лохів лише пирхнула. (Марії Василівні.) Втім, ти ж була присутня при цьому спалаху Лесиної коректності, тож і скажи всю правду своєму зятю.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. По-перше, Леся дуже поспішала. А по-друге, студентам властиво відриватися на своїх предках.

ОЛЬГА. Відриватися? Ну й знайшла слівце! І не соромно у такому поважному віці?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Який час, така й лексика! Зараз у молоді своя мова, то ж і прислухаюся, щоб не пасти задніх.

ОЛЬГА. Дожились – старі навчаються у молодих!

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Все по синусоїді, Олю. Свого часу я теж так полоскала своїх, що жах. Але ж це не означало, що я їх не поважала і не любила.

ОЛЬГА. Як на мене, це дуже нагадує типове роздвоєння особистості.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Не перегинай, будь ласка. Існує ж закон заперечення заперечення…

МИХАЙЛО (підхоплюючи думку). Коли нове відкидає старе…

ОЛЬГА. Вдячна за ваш філософський урок, але ж…

МИХАЙЛО. Не драматизуй ситуацію. І взагалі що тут дивного, люба? Марія Василівна завжди  в усьому випереджала свій час.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Завжди.

МИХАЙЛО. І лише молодшала при цьому.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Лише.

МИХАЙЛО. Недарма ж он наш сусід скільки років палає!

ОЛЬГА. Мирон Карлович – професійний пожежник, йому належить.

МИХАЙЛО. Не применшуй позитивної ролі жіночих чар Марії Василівни. Мирон Карлович якось за чаркою зізнався, що він давно би згас, якби не вона. А заради кого він у себе на городі селекціонує видатні овочі та фрукти?!

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Він навіть просив дозволу називати їх моїм ім’ям, але я не погодилась. Бо забагато честі для мене.

МИХАЙЛО. І тоді він вдався до стратегічного маневру – почав давати їм назву Мрія. Помідор «Мрія Пе», редиска «Мрія-еР»… А насправді – помідор Марія і все інше теж Марія.

ОЛЬГА (Марії Василівні). Він же тобі начебто не дуже, цей вогненебезпечний селекціонер?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Він і справді трохи дивакуватий. Та й полюбляє спати, як істинний пожежник. Але все одно приємно, коли на твою честь вирощують городину.

МИХАЙЛО. Я би на вашому місці, Маріє Василівно, за такі овочі – не роздумуючи!

ОЛЬГА (Марії Василівні). Але ж це не виправдовує твого потурання Лесі.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Я намагаюсь бути об’єктивною, донечко. Адже Леся сказала не просто «лохи», а «теж лохи». Тобто вона лише формально з кимось солідаризувалася. Відчуй різницю!

ОЛЬГА. Дякую, мамо, за «теж», яке я чомусь не почула.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Ти завжди була не дуже уважною, факт.

МИХАЙЛО. І факт майже доконаний. Наприклад, я щойно намагався поділитись з нею одним цікавим моментом, навіть прийшов додому якомога раніше заради цього, але куди там – лохи понад усе.

ОЛЬГА. А якщо за лохами щось гірше?!

МИХАЙЛО. Леся, на щастя, не дуже зіпсована сучасним прагматизмом.

ОЛЬГА. Звідки тобі це відомо?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Вона навіть грошей просить, а не сама бере, як це зараз у молоді водиться.

МИХАЙЛО. І просить не кілька разів протягом дня, а значно рідше.

ОЛЬГА. Частіше все одно б не вийшло, заробітки не ті.

МИХАЙЛО. На необхідне, здається, вистачає.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. А моя пенсія вже не рахується?

ОЛЬГА. Мамо, про сумне краще не згадувати.

 

У двері стукають у певному ритмі, в розрахунку на те, що впізнають.

 

ОЛЬГА. А от на підмогу вашому дуету ще й вічно палаючий селекціонер!

МИХАЙЛО. Вічнозелений теж, правда, Маріє Василівно?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. А хто багато спить, той краще зберігається.

ОЛЬГА. Його би в музей рідкісних експонатів. Як наочний посібник надто здорового способу життя.

МИХАЙЛО. Не будь дуже суворою до сусідів. Їх теж не завжди обирають, як і предків-лохів.

 

Стук у двері повторюється.

 

ОЛЬГА. Відчини йому.

 

Михайло підходить до дверей, відчиняє.

 

МИХАЙЛО. Будь ласка, Мироне Карловичу. (Реагує, побачивши в руках у Мирона Карловича великий патисон, схожий на зубчасте колесо.) О, ви знову з дарами селекційної природи!

МИРОН КАРЛОВИЧ. А можна з дарами? Доброго дня усім!

МИХАЙЛО. З таким патисоном, Мироне Карловичу, вам дорога усюди.

МИРОН КАРЛОВИЧ. Це кукурбіта пепо, якщо латиною. Сорт «Чунга-чанга».

ОЛЬГА. З африканською теплотою культивували, мабуть?

МИРОН КАРЛОВИЧ. Без відповідних градусів і хата не згорить. Хоча тепло рук і душі для городини на першому місці, звичайно.

МИХАЙЛО. А для такого гігантського патисона взагалі глобальне потепління необхідне, здається.

МИРОН КАРЛОВИЧ. Я пообіцяв Марії Василівні, що видам ще той овоч! (Піднімає вгору патисон, демонструючи його вагу.) Тут два кіло чотириста двадцять грамів!

МИХАЙЛО. А що? Кохати – так мрію! Вирощувати патисони – так вагою з африканський континент!

МИРОН КАРЛОВИЧ. Вага для патисона не самоціль. Їх треба зривати завчасно, коли вони мають ніжну м’якоть. А переростки – то вже краще коровам.

ОЛЬГА. Тоді для чого цей ваш гіннесовський екземпляр?

МИРОН КАРЛОВИЧ. Ображаєте! Я вперше досяг балансу ваги і смакових інгредієнтів. Тому й відважився подарувати цей кукурбіту пепо Марії Василівні. (Подає патисон Марії Василівні.) Уклінно прошу! Можна приготувати навіть пиріг. Адже патисон – це від французького «пате», що означає пиріг.

МИХАЙЛО. На городі – патисони, а в Києві дядько. (Ользі.) До речі, я хотів розповісти тобі про такого дядька.

ОЛЬГА. Якого ще дядька?

МИХАЙЛО. Дуже крутого, між іншим.

ОЛЬГА. В Києві крутих стільки, що не перерахувати.

МИХАЙЛО. Я про того, який за бізнес-вагою не менше за кукурбіта пепо від Мирона Карловича.

ОЛЬГА. Не перебільшуй. Всі твої київські знайомі потягнуть максимум на зелений горошок.

МИХАЙЛО. Ну, не тільки ж мої…

ОЛЬГА. Не інтригуй на пустому місці.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА (помічаючи, що Михайло не відважується сказати про щось важливе). Мироне Карловичу, пішли в кухню, допоможете упоратись з вашою видатною городиною. А то поки вони розберуться із столичними дядьками, провінційні тітки заміж вийдуть.

 

Марія Василівна і Мирон Карлович виходять.

 

ОЛЬГА. І що за видатний овоч у Києві, на якого натякаєш?

МИХАЙЛО. Аж не віриться, що нарешті порадую тебе.

ОЛЬГА. Та радуй вже, радуй!

МИХАЙЛО (досить похмуро). Кісточка до нас в гості зібрався.

ОЛЬГА. Що-о?!

МИХАЙЛО. Не що, а хто. Кісточка. Костя. До нас.

ОЛЬГА. До нас?

МИХАЙЛО. Тобі не почулося. На жаль чи на щастя, але до нас.

ОЛЬГА (розгублено). А чого?.. А для чого?..

МИХАЙЛО. Я так зрозумів, що із дружнім візитом.

ОЛЬГА. Як із дружнім?

МИХАЙЛО. Через хвіртку, звичайно.

ОЛЬГА. Не влаштовуй клоунаду, будь ласка.

МИХАЙЛО. А ти реагуй адекватніше.

ОЛЬГА. А що я? Я…

МИХАЙЛО. Не хвилюйся, він із донькою.

ОЛЬГА.  Як із донькою?!

МИХАЙЛО. За руку, мабуть. Як і належить зразковому батькові, якого власна донька, мабуть, не вважає за лоха.

ОЛЬГА (після деякої паузи). А чому не з дружиною?

МИХАЙЛО. Він сказав, що вже вдівець.

ОЛЬГА. Вдівець?! Вона у нього що – померла?

МИХАЙЛО. Може, й убив, звідки я знаю. Він такий, хіба не знаєш.

ОЛЬГА. Убив би – сидів би.

МИХАЙЛО. Значить, посидить і в нас. На почесному місці, сподіваюсь.

ОЛЬГА. Тобі цього хочеться?

МИХАЙЛО. Мені все одно.

ОЛЬГА. Чому тоді не відмовив йому?

МИХАЙЛО (з іронією). Закортіло побачити, чи не виріс він… (Серйозно.) Ну, як ти уявляєш – відмовити?

ОЛЬГА. А коли він до нас?

МИХАЙЛО. Може, й сьогодні. Сказав, що зателефонує.

ОЛЬГА. А чого в газетах не писали, що він вдівець?

МИХАЙЛО. Можна переадресувати це питання газетам?

ОЛЬГА. Так він вже приїхав сюди?

МИХАЙЛО. Мабуть. Не знаю навіть, звідки телефонував.

ОЛЬГА. А чому не поцікавився?

МИХАЙЛО. А чи не забагато у тебе «чому»? Врешті-решт… (Запинається.)

ОЛЬГА. Врешті-решт я тебе обрала, а не його.

МИХАЙЛО. Тож буде логічно, якщо ти відмовиш йому. А заодно і його доньці.

ОЛЬГА (дещо роздратовано). Причому тут донька?!

МИХАЙЛО. За сімейну компанію, звичайно.

ОЛЬГА. Ти що – ревнуєш?

МИХАЙЛО. Тобі хотілося би цього?

ОЛЬГА. А чи не запізно ревнувати?

МИХАЙЛО. Якщо кохання поза віком, то не треба відмовляти у довголітті й ревнощам.

ОЛЬГА. Тобі хочеться влаштувати мені сцену, мабуть? (Починає схлипувати.) Так, я кохала його, кохала! Хіба ти не знав – що докоряєш тепер?

МИХАЙЛО. Бог із тобою – хто попрікає?!

 

Ольга плаче.

 

Тоді я зараз відмовлю йому!

 

Входить Леся.

 

Привіт, татусько! (Цілує Михайла.) Позич хоч трохи. В степуху обов’язково не поверну. (Помічає, що Ольга заплакана.) Ой, що за трагедія?!

ОЛЬГА. Із лохами в головній ролі.

ЛЕСЯ. Я ж пожартувала відносно лохів! Хіба бабуська не переконала вас?

ОЛЬГА. Не прикривайся бабуською. Пора вже самій відповідати за себе.

МИХАЙЛО (простягає купюру).  На.

ЛЕСЯ. Лише п’ятдесят?

МИХАЙЛО. Хіба за влучне слівце подвійного гонорару недостатньо?

ЛЕСЯ. Знала би – сказонула би одразу на сотку.

ОЛЬГА. Й справді – хіба предки не заслуговують на більш круті епітети?!

ЛЕСЯ. Мамо, ти як ото із раннього середньовіччя! Зараз це такий стиль відносно батьків. Ти б чула, як, наприклад, Нінка Чеверда криє своїх, хоча вони їй таку забійну мобілу подарували – не те, що у мене.

ОЛЬГА. Не все вимірюється мобілами, доню.

ЛЕСЯ. Не все, звичайно. Дещо, наприклад, і відпочинком в Анталії.

ОЛЬГА (Михайлу). Чув?

МИХАЙЛО. Не глухий.

ОЛЬГА. Переконався?

ЛЕСЯ (Ользі). Ти чимось стурбована, бачу?

ОЛЬГА (сердито). Скажи мені, про що ти жартуєш, і я скажу тобі, що у тебе в голові.

ЛЕСЯ. Ну, наїхала!

МИХАЙЛО. Твоїй мамі зараз не до жартів.

ОЛЬГА. Зате твоєму татові весело до сліз.

МИХАЙЛО. Але не настільки, щоб наїжджати на дитину.

ЛЕСЯ. Тим більше, що я вилитий янгол.

ОЛЬГА. Крил лише не вистачає.

ЛЕСЯ. Просто у мене зараз крила в пранні, а німб на підзарядці. А ти на мене, як на просту смертну!

 

Хмикнувши, Леся демонстративно виходить.

 

ОЛЬГА. Дочекались!

МИХАЙЛО. Ти про Кісточку?

ОЛЬГА. Я про твою доньку, яка кісточкою в горлі через свою поведінку останнім часом! Дістала вже!

МИХАЙЛО. Не перегинай!

ОЛЬГА. А ти не згладжуй. І взагалі припини здувати з Лесі порошинки, їй двадцять, а не дванадцять!

МИХАЙЛО. Марія Василівна каже, що такої чистої дівчинки годі й шукати. То чого прискіпуватися до неї за молодіжний сленг?! Вони ж у такому віці навіть не задумуються, що ляпнуть своїм язиком в наступну хвилину.

ОЛЬГА. Я втомилася, піду пігулку вип’ю і полежу. А ти обговори з тещою та її полум’яним овочівником, якими саме пирогами зустрічати Кісточку з донькою.

МИХАЙЛО. А тебе це хіба не цікавить?

ОЛЬГА. Не до мене ж в гості, а до нас. (Збирається вийти.) Тож це стосується всіх, здається.

МИХАЙЛО (проводжаючи Ольгу поглядом). Цікава позиція.

ОЛЬГА. Як у німому кіно, де чують одне одного без зайвих слів.

 

Ольга виходить виразно стомленою.

 

Затемнення

 

Картина друга

 

Входять Михайло та Костя з донькою.

 

КОСТЯ (оглядаючись). Ну і ну! Храм божий, а не вітальня!

МИХАЙЛО. Завдячуючи Марії Василівні. Це вона разом із покійним вже Миколою Опанасовичем збирала ікони.

КОСТЯ. А твоя теща ще, значить, жива-здорова?

МИХАЙЛО. Їй навіть пропонують руку, серце і селекційні овочі. Один гарячий напів-естонський хлопець по сусідству.

КОСТЯ. У вас що – погано з баблом, щоб не як у церкві, а, наприклад, у Луврі?

ЗАЯ (докірливо). Та-ату!

КОСТЯ (примирливо). Ну, все, все.

ЗАЯ (розглядаючи вітальню). Гарно тут у вас. Наче у минуле потрапляєш. І старовинні іконки дуже класні, здається.

МИХАЙЛО. Чому здається?

ЗАЯ. Я ще як слід не роздивилась.

КОСТЯ. Зая мріє власну картинну галерею завести.

ЗАЯ. І заведу.

КОСТЯ. Вона і сама класно малює.

ЗАЯ. Не перебільшуй. Я ще вчуся.

КОСТЯ (Михайлу). А тебе твоя донька теж інспектує на кожному слові?

МИХАЙЛО. Не без того, звичайно.

КОСТЯ. Треба швидше їх заміж!

МИХАЙЛО. Боюсь, швидше доведеться тещу віддати.

 

Входять Марія Василівна з Лесею.

 

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. О, Костику, невже ти?!

КОСТЯ. Невже я так виріс, що не впізнати?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Виріс, аякже. От тільки більше вшир.

КОСТЯ. Це у мене чисто бізнесове, Маріє Василівно. Бізнес же завжди і невпинно вшир.

ЗАЯ. Аж піджаки тріщать!

КОСТЯ. Тому що не в змозі обмежити.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. А може, закушувати треба рідше?

КОСТЯ. Якщо відмінити ділові сніданки, обіди та вечері, економіка може перетворитися на дистрофіка. А вас, Маріє Василівно, не впізнати неможливо. Ви наче заслужена артистка.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. В театрі приватної будівлі.

КОСТЯ. А це моя Зая, мій домашній критик і наглядач.

ЗАЯ. Взагалі-то я Зоя.

КОСТЯ. Ми по-домашньому її звикли звати Зая. Так повелось з дитинства, коли вона була для нас Зайкою.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. А це наша Леся.

МИХАЙЛО. Просто Леся. Аж від колиски Леся.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Леся, познайомся із Заєю.

 

Леся підходить до Заї, протягує руку.

 

ЛЕСЯ. Привіт!

ЗАЯ. Рада познайомитись.

КОСТЯ. А подарунок, Заю?

 

Зая дістає із сумочки пакуночок, простягає Лесі.

 

ЗАЯ. Ось.

ЛЕСЯ (дістаючи із пакета мобільник). Дякую.

ЗАЯ. Остання модель.

ЛЕСЯ (розглядаючи.) Крута штучка.

ЗАЯ. У мене теж така.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Не знаю, чим і віддячити вам за коштовний подарунок.

КОСТЯ. Не беріть в голову, (обводить поглядом кімнату) я ж бачу, яка скромність вас прикрашає.

ЗАЯ (перебиває, докірливо). Та-ату!

КОСТЯ. Ну, все, все!

МИХАЙЛО. Ми в боргу не залишимось.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Хвилина на хвилину з’явиться Оля, і сядемо за стіл, поспілкуємось, згадаємо минуле.

КОСТЯ.  А ми до вашого столу не з порожніми руками. (Михайлу.) Допоможеш харч перенести?

МИХАЙЛО. Звісно.

КОСТЯ. Та й обговоримо дещо в чисто чоловічому колі.

МИХАЙЛО. Ну, якщо від жінок немає заперечень, то, звичайно.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Нам теж є про що поговорити без вас.

 

Михайло і Костя виходять.

 

А ти, Заєчко, де навчаєшся? Наша Леся, наприклад, вчиться на економіста в університеті.

ЛЕСЯ. Мрію всім забезпечити шикарне життя.

ЗАЯ. Та ну?!

ЛЕСЯ. Як при комунізмі. Або як у Швеції чи Швейцарії.

ЗАЯ. А що за рецепт?

ЛЕСЯ. Та як кнопку на мобілі натиснути. Отримуєш зарплатню скільки душа бажає, в уїк-енд можеш в Лондон на шопінг, а можеш і на Мальорку позасмагати. У всіх всього вдосталь, жебраки лише в Сполучених Штатах.

ЗАЯ. Як все геніально просто.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Леся у нас відмінниця.

ЗАЯ. А от я ледь на четвірки.

ЛЕСЯ. А де ти?.. Можна на ти?

ЗАЯ. Легко.

ЛЕСЯ. А де ти гризеш камінь науки?

ЗАЯ. Закінчую художню школу-студію. Тож буду увічнювати на картинах шикарне життя, яке ти забезпечиш. А то реально все сучасне вже дістало. (Переводячи увагу на ікони на стінах). Маріє Василівно, звідки у вас ці чудові ікони?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Це повністю заслуга мого покійного чоловіка. Він збирав ікони все своє життя.

ЗАЯ. Тоді він, мабуть, на небі в раю, який Леся забезпечить на землі.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Дай то Бог!

ЛЕСЯ. Або небідний предок.

ЗАЯ (показує на одну із ікон) А що це за ікона?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Їй взагалі ціни немає, як стверджують фахівці.

ЗАЯ (придивляючись). Взагалі-то я в іконах не дуже, але, здається, рядова ціна тут відпочиває.

ЛЕСЯ. Які ще фахівці, бабусько?!

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Та хоча би й Мирон Карлович!

ЛЕСЯ. Знайшла знавця на городі! Не сміши, будь ласка. Ікона ж не патисон чи мозковий горошок!

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. То ти не в курсі,  що найкраще розуміються в іконах саме пожежники.

Адже коли вони спостерігають, як полум’я підіймається вгору, в небесну далечінь, то й самі як би возносяться ближче до Всевишнього. До того ж Мирон Карлович відповідав у пожежній частині за культуру і організовував художні виставки про героїчний труд вогнеборців.

ЗАЯ. А хто цей Мирон Карлович?

ЛЕСЯ. Вилитий натурщик для сучасних ікон. Із сусідньої садиби. (Дивиться на ікону.)

Ікона як ікона, хіба що трохи древніша за інших.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Ось в цьому і особлива цінність, як ти не розумієш?! (Заї.) До речі, а що з вашою мамою?

ЗАЯ. Важка історія. Можна я не буду?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Звичайно, звичайно.

 

Входять Костя, Михайло і Ольга, вносять пакунки з провізією.

 

ОЛЬГА. Кладіть сюди. Хоча для чого ви стільки, Костику? (Помічає Заю.) Значить, оце ваша красунечка? (Простягає Заї руку, знайомлячись.) Ольга Петрівна, мама ось цієї (киває на Лесю) студентки.

ЗАЯ. Зая. Тобто Зоя.

КОСТЯ. Зая, чого вже…

ОЛЬГА. Мабуть, зайкою в дитинстві звали?

КОСТЯ. Вгадала.

ОЛЬГА. Ви зовнішньо як сестри, їй богу! Такі вишукані красунечки! Скільки тобі? Лесі двадцять.

КОСТЯ. Теж два десятка набігло.

ОЛЬГА. То й добре. Легше буде вам спільну мову знайти.

ЛЕСЯ. Ми вже знайшли.

ЗАЯ. Леся класно жартує про економіку.

ЛЕСЯ. А Зая про ікони.

КОСТЯ. От комусь пощастить з такими просунутими невістками!

МИХАЙЛО. З такими точно не засумуєш.

ЛЕСЯ. Я заміж вдруге не збираюсь.

ОЛЬГА (ошелешено). Що-о?!

ЛЕСЯ. Як що? А хіба ви не в курсі, що я вже одружена.

МИХАЙЛО. Ти що таке говориш, доню?!

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Леся жартує, хіба не зрозуміло?

ЛЕСЯ. Ви ж самі мене віддали за цього, як його, хоча я й упиралась? Ага, за «економіста-кібернетика».

КОСТЯ. Мені якраз потрібен економіст-кібернетик. Можемо прикинути на перспективу.

ЛЕСЯ (Кості). Дякую за пропозицію, але у мене свій дебет-кредит.

КОСТЯ (оцінююче дивлячись на Лесю). Якщо економіст-кібернетик січе в дебеті-кредиті, бабла не пошкодую.

ЗАЯ. Тату, Леся жартує, хіба не зрозуміло?

ОЛЬГА. Нічого собі жартує – інфаркт підхопити можна. (Лесі.) Що з тобою, маленька? То ти нас негарним словом назвала, то тепер про якесь міфічне заміжжя торочиш.

ЛЕСЯ. Не про міфічне, а специфічне. Про те, що мене віддали за економіста-кібернетика. Примусово.

КОСТЯ. Я, наприклад, теж примусово одружений на бізнесі, якщо розібратись. Зранку до вечора лише євро, долари та юані, ніякого приватного життя!

МИХАЙЛО (Лесі). Доню, ти ж кругла відмінниця – який тут примус?!

КОСТЯ. Відмінниця? Це ще перспективніше. (Лесі.) Є сенс прикинути. (Ользі.) На перспективу, звичайно.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. От бачиш, Лесю, як це в житті необхідно – знати економіку на відмінно.

КОСТЯ. Ваша правда, Маріє Василівно. Це найбільш просунутий варіант, коли знаєш економіку на відмінно і саме через це хочеться їй помститися.

ОЛЬГА. Кому їй?

КОСТЯ. Сухій, як віскас, економічній науці. Бо приходить відмінник, наприклад, на виробництво – і бачить, що за академічними  рецептами вкалують лише лохи. А вже про бізнес годі й перетирати!

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. А що за лохи, цікаво?

ОЛЬГА. Цікаве визначення – лохи.

МИХАЙЛО. Це, мабуть, якісь особливі економісти?

КОСТЯ. Це ті, кому вбили в голову, що двічі по два – завжди чотири.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА (щиро дивуючись). А скільки ж?!

ЗАЯ. Скільки треба.

КОСТЯ (Лесі.) А що думає про це відмінниця, цікаво?

ЛЕСЯ. Вона цікаво думає.

КОСТЯ. От, от! Значить, ще не все коту під одне місце. Тож можемо прикинути. (Ользі.) На перспективу, повторюю. Мені до смаку відмінники з оригінальними  поглядами.

ОЛЬГА. Не хотіла б я такої перспективи для Лесі.

КОСТЯ. Я би теж не хотів, щоб Зая малювала пейзажі, але ж обирають врешті-решт вони, а не ми.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. А чи не досить філософського віскасу, дорогенькі? Може, сядемо за стіл, як заведено?

 

В двері знайомий стук.

 

МИХАЙЛО. Мирон Карлович вчасно, здається.

 

Михайло виходить відчинити двері і повертається разом із Мироном Карловичем, в руках у якого тарілка з абрикосами.

 

МИХАЙЛО. Дозвольте відрекомендувати – наш сусіда, Мирон Карлович. Відставний почесний пожежник, але дуже ефективний селекціонер корисної городини. (Показує на тарілку.) Фруктів теж.

МИРОН КАРЛОВИЧ (гордо виставляє тарілку вперед). Доброго дня усім! Це мій новий сорт на основі напівдикої української жерделі і французького сорту «Бержерон». «Марія А». Перепрошую – «Мрія А»

ЗАЯ. Ваш сорт аж проситься в натюрморт.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА Для окраси столу теж.

 

Костя бере з тарілки абрикос і пробує.

 

КОСТЯ. Кльові. Не те що на Заході, де як картопля, хоча й класно розмальовані.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. То чи не пора за стіл? (Лесі та Заї.) Нумо, красунечки, допоможіть мені впоратись…

 

Затемнення

 

Картина третя

 

Стіл після вчорашнього ще заставлений тим, що залишилось від вечері. В кімнату першим входить Костя – через двері зі двору. Видно, що він не проти похмелитись, бо починає придивлятись, що налити, перебираючи напівпорожні пляшки. Одразу заходить Михайло – через двері праворуч.

 

МИХАЙЛО. Привіт! Як спалося у Мирона Карловича?

КОСТЯ. Божественно! У вас тут як у раю. Повітря шампанським пахне.

МИХАЙЛО. А у вас?

КОСТЯ. А у нас тепер буде, як у вас.

МИХАЙЛО. Що значить – як у вас?

КОСТЯ. Що я вже по горло намотався Європами-Америками, треба у вітчизняну реанімацію. А де ж краще в себе приходити, як не на малій квітучій батьківщині?! Тобі коньяк чи віскі?

МИХАЙЛО. Що наллєш. Значить, до нас ти не випадково?

КОСТЯ. Важко сказати. Щоб зрозуміти, випадково чи ні, треба земною кулькою поскитатись років декілька. (Піднімає чарку.) Ну, за що?

МИХАЙЛО. Звісно – за твоє повернення.

КОСТЯ. Достойний чарки момент. Будьмо!

МИХАЙЛО. Авжеж!

 

П’ють.

 

КОСТЯ. Між іншим, я вже домовився з Мироном Карловичем, ми для початку поквартируємо у нього.

МИХАЙЛО (вкрай здивовано). Що?!

КОСТЯ. Все просто. Хто рано встає, тому бізнес дає. Я прокинувся, коли почало світати, вийшов на ковток озону, а Мирон Карлович вже в саду. Разом із твоєю тещою.

МИХАЙЛО Цей гарячий напів-естонський пенсіонер дуже міцно приліпився до Марії Василівни. У них, мабуть, якась селекційна взаємосимпатія, а то й більше.

КОСТЯ. Напів-естонський? А я то думаю, чого він Карлович.

МИХАЙЛО. У нього батько естонець, а мати українка. Він каже, що пожежником став від гарячих маминих генів, а селекціонером – від естонської неквапливості батька.

КОСТЯ. Зая у захопленні від побаченого. Їй тут дуже подобається. Тож чому й не погостювати?

МИХАЙЛО. У Мирона Карловича є де розгулятись – п’ять кімнат.

КОСТЯ. І класна веранда для літа.

МИХАЙЛО. Не повірив би, що коли-небудь станемо близькими сусідами. Хоча і тимчасовими.

КОСТЯ. Всього не передбачиш.

МИХАЙЛО. Дивні справи твої, господи…

КОСТЯ. А життя взагалі дивна штука, хіба не так? Але якщо тебе непокоїть ситуація із Ольгою, то даремно. Все в минулому.

МИХАЙЛО. Тим не менш Ользі було не дуже комфортно у твоїй присутності, ти не міг не побачити цього.

КОСТЯ. Ну, вона переважно відмовчувалась.

МИХАЙЛО. І багато пила.

КОСТЯ. Не слідкував. Сам чимало влив у себе.

МИХАЙЛО. І співав багато.

КОСТЯ. Як не заспівати, коли садок вишневий коло хати?!

МИХАЙЛО. А чому не подався в Лос-Анджелес? У тебе ж начебто там пристойна хатинка, як писали газети?

КОСТЯ. Мало що пишуть газети?! У мене хатинка в Майямі. Але там за прогнозами знову буде торнадо. А я не люблю мочити ноги в брудній океанській воді. Ще по п’ять крапель?

МИХАЙЛО. Капай.

 

Костя наливає.

 

КОСТЯ. Будьмо!

МИХАЙЛО. Неодмінно!

 

П’ють.

 

КОСТЯ. Ти задоволений життям-буттям? А то у тебе в тещиній хаті лише ікони.

МИХАЙЛО. Я теж міг би зробити бізнесову кар’єру, якби зламався.

 

Костя іронічно присвистує.

 

КОСТЯ. Виходить, я – невдаха, бо зламався заради успішного бізнесу?

МИХАЙЛО. Бувають часи, коли саме безпринципність стає запорукою успіху.

КОСТЯ. Залиш своє мораліте! Я такою хрєнню не переймаюсь. Вважаю за краще робити грошики. А саме грошики роблять автівки, будівлі, меблі… До речі, можу подарувати вам для цієї вітальні гарнітур. А то вона у вас – як православна каплиця.

МИХАЙЛО. У нас теж вистачило би на гарнітур. Справа в іншому. Цю вітальню прикрашав іконами покійний чоловік Марії Василівни. І вона нічого не хоче змінювати.

 

Входить Ольга.

 

ОЛЬГА. Привіт, хлопці! Ще й як слід не розвиднилось, а ви вже за віскі?

КОСТЯ. Давно ж не бачились.

ОЛЬГА. Давно.

КОСТЯ. Налити?

ОЛЬГА. А не зашкодить? Я щось не дуже себе почуваю.

МИХАЙЛО. Але ж є добра нагода підвищити настрій.

ОЛЬГА. Що ти маєш на увазі?

МИХАЙЛО. Костя вирішив стати нашим сусідом.

ОЛЬГА ( вкрай здивовано). Сусідом?

КОСТЯ. Ну.

ОЛЬГА. Як це розуміти?

КОСТЯ. Як вранішній експромт.

ОЛЬГА. А якщо висловитись без похмільного синдрому?

КОСТЯ. Ще вчора я збирався або в Майямі, де у мене хатинка в три поверхи, або в Емірати, куди хоче Зая. Але мала батьківщина сьогодні патріотично взяла гору. До речі, в Майямі за господиню моя мама.

МИХАЙЛО. Костя вирішив деякий час пожити у Мирона Карловича. Для релаксу.

КОСТЯ (поправляє). Для реанімації.

МИХАЙЛО. Разом із донькою.

КОСТЯ. Зая буде малювати натюрморти. Тут такі класні фрукти-овочі!

ОЛЬГА. Ще й абрикоси селекції «Мрія А». (Нервово хапає чарку.) Й справді гарна нагода, щоб випити. Будьмо, хлопчики! (П’є.)

МИХАЙЛО. Я ж казав, що відповідний настрій гарантовано!

КОСТЯ. Прошу не плутати реанімацію з релаксом.

МИХАЙЛО. А яка різниця?

КОСТЯ. Як між відродженням і перепочинком.

ОЛЬГА. Ти не дуже захоплюйся реанімацією, Кісточко.

КОСТЯ. Кісточко? Невже це мене так колись називали?

ОЛЬГА. А як тебе зараз твої… підлеглі?

КОСТЯ. В очі – бос. Поза очі – біс.

МИХАЙЛО. І тобі це подобається?

КОСТЯ. Головне, що вони дивляться мені в очі знизу вгору.

ОЛЬГА. Як це? Хоча враження, що ти значно виріс.

КОСТЯ. Знаю. А заглядають мені в очі знизу навіть двометрові. Один баскетболіст навіть на коліна опустився, коли канючив спонсорську допомогу.

МИХАЙЛО. А ти даєш?

КОСТЯ. Лише коли не дуже просять.

ОЛЬГА. Баскетболісту, значить, не дав?

КОСТЯ. А ти як думаєш?

ОЛЬГА (дещо розгублено). Не знаю.

КОСТЯ. Не люблю розбещувати даровизною.

 

Чути голос Марії Василівни.

 

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Михайле, вийди на хвилину, будь ласка.

МИХАЙЛО. Перепрошую, улюблена теща кличе. (Виходить.)

КОСТЯ (Ользі). Це вона тебе за нього віддала?

ОЛЬГА. А не все одно тепер?

КОСТЯ. Я нічого не забуваю.

ОЛЬГА. Тобі важче. А от я нічого не пам’ятаю.

КОСТЯ. Не прикидайся. Скажи чесно, Леся від мене?

ОЛЬГА. У неї ж не метр п’ятдесят, здається.

КОСТЯ. У Заї теж начебто. Дивлячись чиї гени більше спрацювали.

ОЛЬГА. Подивись на Лесю в профіль, щоб переконатись. Та й ніс у неї – як у Михайла.

КОСТЯ. Якщо візьму її економістом – ніс витягнеться, бо треба його тримати за вітром.

 

Входить Михайло.

 

МИХАЙЛО. Я не завадив?

ОЛЬГА. Запитай у Кості.

КОСТЯ. У Кісточки.

ОЛЬГА (Кості). Ти серйозно відносно Кісточки?

КОСТЯ. Я дозволяю собі жартувати лише в бізнесі. Коли втішаю тих, хто плаче від втрат, заподіяних мною. Адже не підбадьорити жертву взагалі-то не дуже гуманно.

МИХАЙЛО. А хіба акули бізнесу здатні жартувати?

КОСТЯ. Загалом після того, як перекусять навпіл. Хоча інколи й до того. Коли потребують емоційного розігріву.

МИХАЙЛО (твердо). Лесі в бізнес краще не потикатися! Вона у нас надто романтична для цього.

КОСТЯ. Не кажіть гоп. Якщо їй засвітить вже за півроку придбати за непоганий заробіток «Ауді» чи «Мерс», то вона в бізнес не піде, а поїде. Та ще й з перевищенням швидкості. ОЛЬГА. Ти не дуже змінився, Костику.

КОСТЯ (твердо). Я хочу побути тут Кісточкою.

МИХАЙЛО. Для чого це тобі?

КОСТЯ. Хочу розслабитись, хіба не зрозуміло? Реанімацію треба починати з релаксу.

ОЛЬГА. Ну який з тебе зараз… Кісточка?

КОСТЯ (Ользі). А ти придивись, може впізнаєш мене – того?

МИХАЙЛО. Що за ігри, Костянтине Петровичу?

КОСТЯ. Ігри в юність, Михайле Олександровичу. Де ж, як не на малій батьківщині?!

ОЛЬГА. Краще налийте.

МИХАЙЛО. Мені не треба.

КОСТЯ. Твоя воля. А ми з Олею вип’ємо, для нас дещо в цій пляшці лишилося.

МИХАЙЛО. Як знаєте. Я краще піду подрімаю трохи. А то спав як ніколи погано… (Виходить.)

КОСТЯ. Він все ще ревнує тебе?

ОЛЬГА. Запитав би у нього.

КОСТЯ. Подивись мені в очі.

ОЛЬГА (насмішкувато). Знизу вгору?

КОСТЯ. Думаєш, я забув?

ОЛЬГА. У тебе ж, мабуть, були і партнерки не по бізнесу, які теж заглядались на тебе в такій приниженій позі?

КОСТЯ. Ніхто на мене так не дивився, як ти тоді.

ОЛЬГА. Я тебе й справді кохала.

КОСТЯ (твердо). Ти мене й досі кохаєш, здається.

ОЛЬГА. А чи не підводить тебе бізнесова самовпевненість?

КОСТЯ. Менше треба було слухати матусю.

ОЛЬГА (відповідає не відразу). Може, й так.

КОСТЯ. Чула про теорію антиподів? Це коли високі тягнуться до низеньких. Чи навпаки. Адже сама природа не проти збалансувати таку розбіжність.

ОЛЬГА. Мабуть.

КОСТЯ. Це називається, що немає «ні» без «так». Знаєш, скільки довготелесих не проти ходити поряд зі мною все життя напівзігнутими? Тож якби не ваші із матусею фобії… До речі, тобі не здається, що у Лесі є щось від моєї натури?

ОЛЬГА. Багато людей мають схожі характери, але нічого спільного генами.

КОСТЯ. А ти впевнена, що?..

ОЛЬГА (твердо). Досить з тебе однієї доньки.

КОСТЯ. Зая у мене що треба. Навіть не очікував.

ОЛЬГА. Це у неї від матері?

КОСТЯ. А чому не від мене?

ОЛЬГА. Звідки вона так стрімко з’явилася у тебе?

КОСТЯ. Чисто випадково. Після того, як все трапилось, я вирішив податися у Харків, до тітки. Але у трансі вскочив не в той потяг, і мене висадили на якомусь полустанку. Всівся там на лавочці у скверику, задрімав чи, може, просто забувся, а оклигався, коли незнайома дівчина сіла поряд зі мною. Ми зустрілись поглядами, вона на клумбі поряд зірвала жовту квітку кульбабки і простягла мені… В той день я ночував у неї. А через дев’ять місяців вона порадувала мене Заєю.

ОЛЬГА. Вона була вище за тебе?

КОСТЯ. Вона теж була довша за мене, як сказав би Наполеон.

ОЛЬГА. А потім?

КОСТЯ. Зая заборонила мені про потім.

ОЛЬГА. Хіба ти здатен підкорятись кому?

КОСТЯ. А більше, крім Заї, нікому. А ти свій шанс втратила.

ОЛЬГА. Ти, здається, більше біс, аніж бос. Як можна таке жінці ляпнути? Я, може, тому й не використала шанс, щоб не почути такого від тебе через двадцять років.

 

Входить Михайло.

 

КОСТЯ. Подрімав?

МИХАЙЛО (похмуро). Щось не виходить.

 

Михайло наливає собі чарку і випиває одним ковтком. Входить  Марія Василівна.

 

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. О, наш вечір продовжується вже зрання? Доброї чарки вам усім!

КОСТЯ. А як щодо «Мадам Кліко», Маріє Василівно? Шампанське що треба.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. У вас тут весело, бачу.

КОСТЯ. Ми жартуємо про серйозні речі, Маріє Василівно.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Якщо подивитись на ваші не дуже усміхнені обличчя, то мабуть.

КОСТЯ. Не треба судити по моїй мармизі, Маріє Василівно. Я просто розучився посміхатись. Бо таке життя в нашому бізнесі. От, наприклад, чим відрізняється злодій в законі від бізнесмена поза законом?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. А хіба ти сидів, Костику?

КОСТЯ. Формально ні, а фактично постійно як в зоні, де на вишках зажерливі посадовці. Адже первинне накопичення капіталу ніколи не закінчується, щоб там не розпатякували.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. А пишуть, що навпаки.

КОСТЯ. Пишуть багато що – всього не перечитаєш. Але нікуди не подінешся від факту, що в бізнесі капітал завжди первинний, а все інше вторинне. І ти всюди обставлений червоними папірцями, бо на тебе цілодобово полюють – як на вовка.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Бідненькі!

КОСТЯ. Тож злодію в законі куди легше! Він принаймні має право два місяці на рік на відносно праведне життя поза зоною.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Ти диви, які їм привілеї!

КОСТЯ. Вони ж живуть за чіткими понятіями. А бізнесмен – за встановленими державою, коли кожний твій крок регламентований до безпредєлу. Тож ми начебто в зоні зранку до вечора.

ОЛЬГА. От тобі, мамо, і курс молодого бізнес-бійця. Можеш починати ділову кар’єру.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. І не кажи!

КОСТЯ.  Тільки у вас тут і передихну  – за умови якби у підпіллі. Ви помітили, Маріє Василівно, що я не хапаюсь за мобілу кожні п’ять секунд?

ОЛЬГА. Й справді. А чого?

КОСТЯ. Немає мобіли.

МИХАЙЛО (іронічно). Мабуть, загубив, а новеньку немає за що придбати.

КОСТЯ. Я її просто викинув, бо тільки так можна позбавитись залежності від неї. До речі, у Заї теж «сімка» в мобілці чужа.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. А чого так?

КОСТЯ. Щоб не діставали мене через її телефон.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. От життя!

КОСТЯ. До речі, Зая збиралась в Абу-Дабі, їй чомусь приспічило попрацювати там з аквареллю в шикарному готелі «Емірейтс Палас»… Ні, ні, їй тут дуже сподобалось, але ж… Якщо чесно, одну її відпускати не хочеться, а самому все ніколи.

ОЛЬГА. А що заважає?

КОСТЯ. Знаєте, я ще вчора зранку думав, що доведеться таки поїхати туди з нею. Все ж хочеться розжитися колекційною мисливською рушницею від «Холланд Спортінг Ганс» – вона там в якості подарунків і входить в ціну перебування в готелі.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. В готелі дарують рушниці?!

КОСТЯ (з посмішкою). Не рахуючи таких дрібничок, як «Мерседес» з водієм, який обслуговує цілодобово.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Невже і «Мерседес» з водієм?!

КОСТЯ. Це такий сервіс, Маріє Василівно. Називається «все включено». Аби бабло.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Нічого собі сервіс! Та вони ж там, мабуть, живуть як при комунізмі, хоча його їм не обіцяли – на відміну від нас.

КОСТЯ (насолоджуючись ефектом від сказаного). Феодальний Схід, що ви хочете! Тисяча і одна ніч, а при бажанні не менше й крутих днів. Уявіть собі – щоденні процедури в спа-салоні…  Глибоководна рибалка… Подорожі по Перській затоці… Ну і, звичайно, ексклюзивне шампанське «Гоулд», яке я ще, на сором, не куштував…

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Щасливий ти, Костику, – багато чого можеш собі дозволити.

КОСТЯ (показово зітхаючи). Але коли опинився тут, то зрозумів, що ніякого «Емірейтс Паласу» мені не треба. Адже що може бути краще за стежку в траві, якою колись бігав до річки?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Або кропива он там, на узвозі, якою вас із Михайлом не раз пороли.

КОСТЯ. Але ж заслуговували, здається. Шкода тільки, що мало пороли. Може, не став би робити конкретне добро, а зайнявся, як от Михайло, абстрактною службою на благо нашій невдячній країні.

МИХАЙЛО. Дякую за високу оцінку моїх марних старань.

КОСТЯ. Та пожартував я, пожартував! До речі, добре було би, якби, наприклад, ваша Леся погодилася поїхати в Абу-Дабі із Заєю. Як вам така пропозиція?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Леся в Абу-Дабі?!

МИХАЙЛО (саркастично). От якби трохи далі!

ОЛЬГА (іронічно, Михайлу). І щоб квиток якомога дорожче, правильно?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Ти серйозно, Костику?

КОСТЯ. А хто не жартує, Маріє Василівно, той не п’є «Мадам Кліко», не кажучи вже про «Гоулд» в «Емірейтс Паласі». Але я цього разу як ніколи серйозно. Звісно, що такий відпочинок чогось вартує, як і два тижні в готельному люксі. Але це для мене дрібниці… Я інколи в казино заганяю за вечір скільки, що жах!..

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Й справді мало вас пороли. Хоча як виб’єш те, що закладено генами? Ти, Костику, завжди був непередбачуваний та вмів досягати свого.

КОСТЯ. Дякую за правдивий комплімент, Маріє Василівно. То як щодо «Емірейтс Палас»? Оплачую без будь-яких проблем.

ОЛЬГА. Проблем для кого?

КОСТЯ. Для мене, звичайно.

ОЛЬГА. А це не дуже егоїстично?

МИХАЙЛО. Як у такому випадку ми повинні відчуватися?

КОСТЯ. Звісно, що врівноважено. Я не приїхав сюди створювати проблеми.

МИХАЙЛО. Це вже дуже помітно.

 

Костя реагує самовдоволеним смішком.

 

КОСТЯ. Пояснюю чисто конкретно, якщо є якісь сумніви. Зая у мене натура артистична, отже – непрактична, як майже всі митці. А головне – довірлива до безкінечності, її облапошити нічого не варто, особливо східним людям. Тож Леся, як відмінник економічного віскасу, зможе проконтролювати ситуацію хоча б у видатках. Та й взагалі удвох їм буде безпечніше, враховуючи, що арабські скакуни в тюрбанах та чалмах дуже агресивні.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА (встаючи). Зараз я покличу Лесю.

КОСТЯ. Зачекайте, будь ласка, Маріє Василівно. Якщо немає заперечень, то краще буде, якщо ваша Леся…

МИХАЙЛО (перебиває). Леся завжди мріяла про Анталію, а не про Абу-Дабі.

КОСТЯ. О, а у Заї в планах після Абу-Дабі якраз Анталія! То ж не проблема трохи скорегувати плани. Нехай спочатку в Анталію, а потім в Абу-Дабі.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. То покликати Лесю чи як?

КОСТЯ. Краще буде, якщо Зая сама запропонує Лесі поїхати з нею. Швидше затоваришують.

ОЛЬГА. Логічно, звичайно, але ж…

МИХАЙЛО (твердо). Леся нікуди не поїде.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Це чому?

МИХАЙЛО. У неї зараз дуже відповідальний період.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Який ще період, коли такий шанс?

ОЛЬГА. Чому би й ні?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Я зараз подивлюся, де Леся.

 

Марія Василівна виходить.

 

КОСТЯ. А я зараз подивлюся, де Зая. (Теж виходить.)

 

Михайло і Ольга деякий час мовчки сидять. Потім Ольга наливає собі чарку і п’є одним ковтком.

 

МИХАЙЛО. Ти так охоче випила – мабуть, за «Емірейтс Палас»?

ОЛЬГА. Не хвилюйся – виключно за Анталію. Тостувати треба в розумних межах, а Анталія все ж ближче, ніж Абу-Дабі.

МИХАЙЛО. А тобі не гидко, що по-пацанськи хизуються мільйонами, які не пахнуть?

ОЛЬГА. Припини! Він же розслабляється, провокуючи нас своїми одкровеннями.

МИХАЙЛО (піднімаючись). В будь-якому випадку далі без мене!

ОЛЬГА. Що саме без тебе?

МИХАЙЛО. Реанімація з релаксом.

 

Михайло виходить. Ольга наливає собі, про щось думає, тримаючи чарку в руці. Входить Зая.

 

ЗАЯ. Доброго ранку, Олю Петрівно!

ОЛЬГА. Гарно виспалась, Заю?

ЗАЯ. У вас тут взагалі філія Ельдорадо. В зелено-романтичних кольорах.

ОЛЬГА. То ви у нас тут трохи відпочинете?

ЗАЯ. Мабуть. Хоча я збиралась в Еміратах трохи відірватись. Але то встигнеться, а от попрацювати на такому пленері!..

ОЛЬГА. Я рада, що ви з батьком зробили такий вибір.

ЗАЯ. Правда? А ви не проти, Олю Петрівно, якщо я спробую закарбувати вас? Ви мені так сподобались!

ОЛЬГА. Закарбувати?

ЗАЯ. Ну, накидати ваш портрет.

ОЛЬГА. Із чаркою в руці?

ЗАЯ. А чому би й ні? Зображати вас треба якось незвично, адже ви така перемінлива.

ОЛЬГА. Ти вважаєш?

ЗАЯ. Тато теж.

ОЛЬГА. А що він говорить?

ЗАЯ. Що ви повторилися у своїй Лесі стовідсотково.

ОЛЬГА. Справді?

ЗАЯ. Але зовнішньо. А так ви дуже різні, як на мене.

ОЛЬГА. І в чому саме різні?

ЗАЯ. Ви романтична, а Леся більше ділова й стримана.

ОЛЬГА. І більше за тебе полюбляє спати.

ЗАЯ. Батько хоче, щоб я вмовила її поїхати разом зі мною в Анталію та Емірати. Вона ж не відмовиться, сподіваюсь?

ОЛЬГА. Не знаю. Вона останнім часом така непередбачувана. В кого вона тільки вдалася?!

ЗАЯ. Швидше в вас, Ольго Петрівно.

ОЛЬГА. З чого це ти взяла?

ЗАЯ. Ну я ж не сліпа! А як художниця уважно придивляюсь до найменших порухів на обличчях.

ОЛЬГА. Гарний у тебе художній дар, Заю.

ЗАЯ. Я обов’язково стану видатною портретисткою, от побачите. Хоча поки що вправляюся на пейзажах.

ОЛЬГА. Можу тільки побажати тобі успіхів.

ЗАЯ. Ваш портрет вийде дуже непоганим, гарантую.

ОЛЬГА. А я й не проти…

 

Ольга пригортає до себе Заю.

 

Яка ти славна насправді дівчинка! Хоча й дещо сучасна…

 

Затемнення

 

ДІЯ ДРУГА

Картина четверта

 

У вітальню входять Зая і Леся. Видно, що вони з пляжу.

 

ЗАЯ. У вас не вітальня, а щось особливе. Можна від душі відірватись і, не виходячи з дому, замолити гріхи.

ЛЕСЯ. А тобі є за що каятись?

ЗАЯ. Стопудово.

ЛЕСЯ. Круто.

ЗАЯ. Не треба. Краще залишайся янголом.

ЛЕСЯ. Але ж професія зобов’язує.

ЗАЯ. Ще встигнеш скурвитись. (Підходить до однієї із ікон.) Ось бачиш – тут невеличкі втрати верхнього живописного шару… Та й ґрунту теж.

ЛЕСЯ. Так мотлох же майже!

ЗАЯ. Дивлячись який мотлох. Ці втрати верхнього шару можуть бути ознакою існування під

верхнім зображенням більш давнього живопису.

ЛЕСЯ. Як це – мазюкали ще й зверху?

ЗАЯ. А то! От, наприклад, у одному із краєзнавчих музеїв є чудова ікона святої великомучениці Параскеви П’ятниці. І що ти думаєш – цю Параскеву знайшли під більш свіжим зображенням.

ЛЕСЯ. Це додає вартості, мабуть? Якщо відреставрувати?

ЗАЯ. Само собою.

ЛЕСЯ (підходить до іншої ікони). Подивись на ось цю ікону, яку бабуська вважає унікальною. Її придбали в той день, коли на цей світ з’явилась я.

ЗАЯ (придивляючись). Святий Стиліан Пафлагонський, покровитель дітей. Зрозуміло.

ЛЕСЯ. Скільки така може коштувати?

ЗАЯ. Ну, десь дві-три штуки.

ЛЕСЯ. Гриньок?

ЗАЯ. Євриків.

ЛЕСЯ. Ти не жартуєш?

ЗАЯ. Але ж ти того варта, якщо вже ця ікона – твоя покровителька.

ЛЕСЯ. От чого вони засунули мене в економісти!

ЗАЯ. Щоб доходи з божою допомогою рахувала, мабуть. А я своєму предку відразу руба: моє життя – це художнє полотно, що сама намалюю – те й буде!

ЛЕСЯ. І він погодився?

ЗАЯ. Куди він дінеться? Втім, підозрюю, він не проти одружитись і навіть завести спадкоємця бізнес-престолу, бо вже переконався, що залишати свої здобутки на мене надто ризиковано.

ЛЕСЯ. Це чому?

ЗАЯ. Промотаю ж запросто.

ЛЕСЯ. А ти здатна?

ЗАЯ. Я багато на що здатна. От ти «травку» коли-небудь пробувала?

ЛЕСЯ. Яку травку?

ЗАЯ. Свята простота! Ту травку, яку вживають для кайфу.

ЛЕСЯ. Ну ти даєш! Знаєш, як мене суворо виховували!

ЗАЯ. А я запросто! (Придивляється до ікони Стиліана Пафлагонського.)  Дуже цікаве трактування, між іншим… Темпера… Позолота… До речі, це виносна ікона. На свята та для зустрічі особливо шанованих гостей. Тому й тягне на дві-три штуки.

ЛЕСЯ. До речі, а чому ти мені про травку? Пропонуєш спробувати?

ЗАЯ. Нехай тебе зваблюють інші. Це я до того, щоб ти знала, чому мене предок не хоче відпускати одну в Абу-Дабі.

ЛЕСЯ. Куди, куди?

ЗАЯ. Ну, в знаменитий готель «Емірейтс Палас». Хочу там трохи розвіятись і попрацювати аквареллю. Тому й не проти, щоб ти склала мені компанію.

ЛЕСЯ. Я?!

ЗАЯ. Ти правильно почула.

ЛЕСЯ. Ти серйозно?

ЗАЯ. Витрати він бере на себе. Втім, про це й говорити не варто.

ЛЕСЯ. Тобто я?..

ЗАЯ. Наглядачем за мною. Ти ж дуже серйозна герла. До того ж економіст.

ЛЕСЯ. Не знаю, що й сказати…

ЗАЯ. Не доганяєш все ще? Боїшся, що впарюю? Тоді пояснюю – твої предки теж не проти.

ЛЕСЯ. Звідки це відомо?

ЗАЯ. Вони ж не кінчені. Мій вже все обговорив з ними. Врахували навіть, що ти завжди мріяла про Анталію. Тож спочатку ми в Туреччину, а прямо звідти в Емірати. Або навпаки. Як захочеш.

ЛЕСЯ. А щоб ти на моєму місці подумала про це?

ЗАЯ. Не конфліктуй зі своїми мізками, якщо можна класно відірватись. То як – згодна?

ЛЕСЯ. А якщо твій предок візьме з мене слово не прикривати тебе?

ЗАЯ.  Менше озирайся на рідного совка. Хай вони собі існують автономно. (Переводить погляд на ікону Стиліана Пафлагонського.) До речі, можу тобі додати ще одну покровительку. Повісиш поряд.

ЛЕСЯ. Що маєш на увазі?

ЗАЯ. Хочу накидати портрет твоєї матусі. Хоча вона у тебе навряд чи потягне на святу.

ЛЕСЯ. А може, ти її недооцінюєш? Вона, наприклад, нещодавно ледь не перекусила мене за те, що я їх по телефону жартома обізвала лохами.

 

Після знайомого стуку входить Мирон Карлович, тримаючи в руках два великих яблука.

 

МИРОН КАРЛОВИЧ. Можна із яблуневими дарами для сучасних красунь?

ЗАЯ. Класні яблука. Я їх використаю для натюрморту.

МИРОН КАРЛОВИЧ. Я на це й розраховував, коли почув, що збираєшся намалювати натюрморт. Адже вони ще як слід не дозріли.

ЛЕСЯ. А мені що робити з таким гібридом?

МИРОН КАРЛОВИЧ. Просто тримати в руках, а яблуко буде прикрашати тебе. А ти – яблуко.

ЗАЯ (Лесі). Хочеш намалюю тебе з цим яблуком?

МИРОН КАРЛОВИЧ. Раджу тобі, Заю, зобразити і себе поряд із Лесею. Тоді від такої картини взагалі не можна буде відірвати очей.

ЗАЯ. А що – ідея!

МИРОН КАРЛОВИЧ. Як відомо, нескінченно можна дивитись лише на три речі: як горить вогонь, як тече вода і як працюють інші люди. До того моменту, поки не побачиш красуню з яблуком, на котру можна дивитись ще довше, ніж на пожежу. Поки й сам не згориш.

ЛЕСЯ (насмішкувато). А Марія Василівна про це знає?

МИРОН КАРЛОВИЧ. Ще коли десять років тому я оселився тут і задивився на неї, то…

 

Мирон Карлович осікається, бо входить Марія Василівна.

 

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Цікаво, на кого ти задивився ще десять років тому?

ЛЕСЯ. Не на кого, а на сусідський вогонь. І весь цей час не може відвести від неї погляду.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Що значить – неї? Хіба вогонь жіночого роду?

МИРОН КАРЛОВИЧ. Леся має на увазі найвищий ступінь такого вогню – пожежу.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. І ви, бачу, зібралися гасити її яблуками?

ЛЕСЯ. Мирон Карлович запропонував Заї намалювати мене разом з цими яблуками. Коли повернемось з Еміратів.

ЗАЯ. Із Анталії теж.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА (Лесі). То ти не проти поїхати із Заєю?

ЛЕСЯ. А що ти би порадила?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Що це непогана ідея. Пора вже вам, дівчатка, на закордонних людей подивитись.

МИРОН КАРЛОВИЧ. І себе їм показати. Стовідсотково там таких чарівниць і близько!..

ЗАЯ. То ми можемо сказати моєму предку, що ви теж не проти, щоб Леся поїхала зі мною?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Скажіть, звичайно. (Мирону Карловичу). Що ти думаєш про все це. Мироне?

МИРОН КАРЛОВИЧ. Що в житті завжди є місце несподіванкам. Особливо для молоді.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА (Мирону Карловичу). А нам з тобою залишаються лише гібриди?

МИРОН КАРЛОВИЧ. Сорту «Марія» поки що. Перепрошую – «Мрія».

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Значить, перспектива ще не вичерпана.

МИРОН КАРЛОВИЧ. Вірю в це.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Тоді пішли на твої гібриди помилуємось. Не будемо заважати молоді…

 

Марія Василівна і Мирон Карлович виходять.

 

ЗАЯ. Класна у тебе бабуська!

ЛЕСЯ. Ось це і проблема.

ЗАЯ. Яка ще проблема?

ЛЕСЯ. Важче буде скурвитись.

ЗАЯ. А хіба збираєшся?

ЛЕСЯ. Ти ж кажеш, цього не уникнути.

ЗАЯ. Дивлячись в чому саме. У кожного свій вибір.

ЛЕСЯ. А коли один-єдиний варіант?

ЗАЯ. Ну, так не буває взагалі-то.

ЛЕСЯ. Буває. Як буває і безвихідь.

ЗАЯ. Тут все, мабуть, залежить від того, чого і скільки ти хочеш.

ЛЕСЯ. А якщо багато чого й відразу?

ЗАЯ. Тоді треба лікувати голову.

ЛЕСЯ. А серце?

ЗАЯ. А може і серце спочатку. Залежно від діагнозу.

ЛЕСЯ. Легко сказати. Бо коли сам собі лікар, то…

ЗАЯ. Не переймайся схоластикою, бебі. Життя надто різнокольорове, щоб зациклюватись на чорному… Пішли, порадуємо мого предка твоєю згодою.

 

Леся і Зая виходять.

 

Затемнення

 

Картина п’ята

 

У вітальні Ольга позує Заї.

 

ОЛЬГА. Так у мені щось від славетної Роксолани, кажеш?

ЗАЯ. Принаймні, я так вас бачу.

ОЛЬГА. Відчувається вплив Анталії. Леся теж ходить під дуже сильним враженням від вашого вояжу. До речі, а якої саме Роксолани – із серіалу?

ЗАЯ. Ні, більше від портрету Роксолани пензля Тиціана.

ОЛЬГА. Не бачила, на жаль. А пристойний хоч?

ЗАЯ. Така велич, скажу вам! Султанша ж, а не замучена вчителька початкових класів.

ОЛЬГА. А у мене звідки ж ця велич? Я проста креслярка.

ЗАЯ. У наш час троном для жінок може бути й простий стілець.

ОЛЬГА. Де це ти вичитала?

ЗАЯ. Не пам’ятаю. Головне, як сприймається жінка, чи не так?

ОЛЬГА. Мабуть. А ще головніше, як вона сама почувається на своєму троні.

ЗАЯ. Добре вашій Лесі… Трохи вище голову, будь ласка. Ага, так.

ОЛЬГА. В чому добре Лесі?

ЗАЯ. Вона у вас ще в дитячому візочку. Та й ні разу не закохалась.

ОЛЬГА. А ти?

ЗАЯ. Я ж художниця. А це запорука тридцяти трьох особистих нещасть.

ОЛЬГА. Тоді, може, варто змінити творчу орієнтацію?

ЗАЯ. Цей хрест у мене назавжди, Ольго Петрівно.

ОЛЬГА. Щось ти занадто фаталістична, Заю.

ЗАЯ. Я вже пережила нещасне кохання. Знаю, що це таке.

ЛЬГА. А батько за тебе дуже переживає, здається.

ЗАЯ. Отож! Я так і знала, що обов’язково припреться якщо не в Анталію, то в Емірати точно.

ОЛЬГА. Мабуть, боїться за тебе.

ЗАЯ. Краще би за собою слідкував.

ОЛЬГА. А чого він не вибере собі підходящу жіночку?

ЗАЯ. Зависокі всі, мабуть. Втім, жартую. А якщо всерйоз, то якраз низеньких він не дуже сприймає.

ОЛЬГА. Правда?

ЗАЯ. Стопудово.

ОЛЬГА. А чого це так, цікаво?

ЗАЯ. Мабуть, що сам вгору не вийшов. Тому й пунктик такий в голові.

ОЛЬГА. Цікаво.

ЗАЯ. А там хто його знає. Може, погорів на якійсь ейфелевій дилді, от і комплексує.

ОЛЬГА. А ти не пробувала його на відвертість?

ЗАЯ. Ха, на відвертість! Погано ви знаєте цих бізнесюків. Як не мурло, то замацана грошова одиниця.

ОЛЬГА. Хіба ж можна таке про батька?

ЗАЯ. Пропонуєте вішати локшину на вуха? Я не із таких. Можна трохи вище підборіддя?

ОЛЬГА (піднімаючи голову). Йому нелегко з тобою, відчуваю.

ЗАЯ. Могло бути гірше. В Абу-Дабі він просто задовбав нас своєю підозрілістю. (Передражнює.) А чому ти посміхнулась отому в чалмі? Тобі що – в гарем захотілось?

ОЛЬГА. Але ж ти й справді дуже приваблива. Що й небезпечно, враховуючи, як там полюють на наших дівчат. Він і Лесі теж набридав?

ЗАЯ. Та ні, відривався лише на мені. Їй ні півслова. Хоча очей з неї теж не спускав.

ОЛЬГА. Будь-який батько в Еміратах наглядав би так за своєю донькою.

ЗАЯ. Щас! Я двічі зранку втікала подалі від них – аж до вечора.

ОЛЬГА. І не боялась?

ЗАЯ. Арабських жеребців боятись – гарему не бачити. До речі, у вас, Ольго Петрівно, хоч раз промайнула коли-небудь дика думка щодо такої екзотичної гуртовухи?

ОЛЬГА (докірливо). Заю?! Про що ти?

ЗАЯ. Але ж гарем не що інше, як гуртовуха. В середньовічному варіанті, звичайно.

ОЛЬГА. Просунуті ви дуже, сучасні дівчатка.

ЗАЯ. Тільки не лікуйте нас, будь ласка, не та епоха, щоб мораль на вуха вішати.

ОЛЬГА. Батьки для вас вже не авторитет, звісно.

ЗАЯ. А Фрейд хіба не авторитет? Поверніть голову вліво трохи. Класно вийде, відчуваю.

 

Непоміченим Заєю з’являється Костя, залишаючись за її спиною.

 

До речі, у предка взагалі-то непоганий смак. Він придурюється, коли каже, що нічого не петрає в живопису.

ОЛЬГА (з посмішкою, розраховану на Костю). Сподіваюсь, він навряд чи розгледить на твоєму портреті хоча б натяк на мою середньовічну велич.

ЗАЯ. Принаймні, щось цікаве побачить. Витонченого шарму у вас, тьотю Олю, точно не відбереш.

КОСТЯ. Я й так вже бачу.

ЗАЯ. О, ти тут?!

КОСТЯ. Можна, я трохи посиджу поряд?

ЗАЯ. А не наврочиш?

КОСТЯ. Спробую. Хоча це й важко.

ОЛЬГА. Я не піддаюсь бізнесовому гіпнозу, одразу попереджаю.

КОСТЯ. Всі так кажуть. А чинять з точністю до навпаки.

ЗАЯ. Пішла-поїхала бізнес-філософія! Та засвоїли вже до спіднього, тату, що все купується і продається.

КОСТЯ. Не спрощуй момент, доню. Все значно складніше, почитай Фрейда.

ЗАЯ. Тобі на ніч почитати?

КОСТЯ (Ользі). Як таку не боятись?

ЗАЯ. Комплексуйте без мене, панове! Оголошую для себе перерву, щоб не напружувати натхнення. А то ця штукенція така примхлива! Та й сигаретка із Абу-Дабі зачекалась на мене.   А ви можете поспілкуватись на високі, але заборонені для нащадків теми.

 

Зая виходить.

 

ОЛЬГА. Вона у тебе вже палить?

КОСТЯ. А твоя теж не проти.

ОЛЬГА. Про що ти?!

КОСТЯ. Не про що, а про кого. Про твою Лесю, яка не моя.

ОЛЬГА. Заспокойся, вона точно не твоя. Не допоможе навіть генетична експертиза… А з якої примхи ти зробив висновок, що Леся не проти?

КОСТЯ. Одного разу ми втрьох спробували шикарні гаванські сигари. Леся витримала їх запросто, а от Зая закашлялась.

ОЛЬГА. Яким ти був, Костику, таким і залишився. Це ж треба – пригостити дівчат гаванськими сигарами!

КОСТЯ. Це така вада, мабуть, що не змінився?

ОЛЬГА. Не обов’язково. Може, я просто хочу тебе колишнім бачити.

КОСТЯ. Для чого колишнім?

ОЛЬГА. Боюсь, не зрозумієш.

КОСТЯ. Звісно, у мене в голові одне бабло.

ОЛЬГА. Я про серце.

КОСТЯ. А серце давно закам’яніло.

ОЛЬГА. Нічого дивного – за все треба розплачуватись, особливо якщо є чим.

КОСТЯ. Таке життя, шановна. Нас усіх вистругує якийсь невидимий папа Карло, і не обов’язково із дерева. У кожного свій матеріал.

ОЛЬГА. Мабуть.

КОСТЯ. А із чого ти зліплена? Із шовку, піни морської, із мармеладу?

ОЛЬГА. Із порожнистої романтики жіночих надій.

КОСТЯ. Як поетично!

ОЛЬГА. Дякую за іронію.

КОСТЯ. Це не іронія.

ОЛЬГА. Залишилось в протокол занести, чи не так?

КОСТЯ. Якщо ти думаєш, що я нічого не помічаю, то даремно.

ОЛЬГА. Що саме не помічаєш, цікаво?

КОСТЯ. Я тобі вже зізнавався – ти мене все ще кохаєш.

ОЛЬГА. А я тобі у відповідь зауважувала, що твоя впевненість занадто бізнесова.

КОСТЯ. Життя навчило навіть до почуттів ставитися обачливо. А перший урок надала саме ти.

ОЛЬГА. Так вийшло, на жаль. Нелогічно, але що тепер вдієш.

КОСТЯ. Найбільш небезпечні рани завжди завдаються нелогічно.

ОЛЬГА. Мене Зая вже трохи просвітила про твої комплекси.

КОСТЯ (уточнює). Не комплекси, а негаразди. Бо я не із слабаків. Ні в житті, ні в бізнесі.

ОЛЬГА. А я сама собі вибрала поразку. Завглибшки з ціле життя, здається.

КОСТЯ. Співчуваю.

ОЛЬГА. І все?

КОСТЯ. Можу реквієм замовити.

ОЛЬГА. А ти жорстокий.

КОСТЯ. Як будь-який надто ранений звір.

ОЛЬГА. Ти приїхав помститися?

КОСТЯ. Не знаю. Але я не міг не приїхати.

ОЛЬГА. Я одразу здогадалась. Хоча й розраховувала на дещо інше.

КОСТЯ. Я теж.

ОЛЬГА. Мабуть, час не всі рани заживлює.

КОСТЯ. Інколи навіть розпалює, як бачимо.

ОЛЬГА. Хотів би обійняти мене?

КОСТЯ (після паузи). Ти гарно вийдеш на портреті у Заї.

ОЛЬГА (дещо відсторонено). На портреті?

КОСТЯ. На портреті.

 

Костя підходить до портрета, придивляється.

 

Вже вийшла. Зая намалювала ту тебе, яку я кохав і яка злякалася моїх почуттів.

 

Ольга переводить погляд на портрет.

 

КОСТЯ. А тобі подобається?

ОЛЬГА. Ти начебто замовив мене. Здається, є такий термін у бізнесі?

КОСТЯ. Можна й так сказати.

ОЛЬГА. Добре, хоч своїй донечці замовив. А то би хто інший намалював мій погляд знизу вверх. Щоб догодити тобі.

КОСТЯ. Навряд чи.

ОЛЬГА. А в чому сумнів?

КОСТЯ. Потяг пішов, хіба не почула свистка?

ОЛЬГА. Вже тут пішов?

КОСТЯ. Саме тут.

ОЛЬГА (знову придивляючись до портрета). А Роксолана і після шести діточок залишалась коханою і бажаною.

КОСТЯ. Що?

ОЛЬГА (після паузи). Я про своє.

КОСТЯ. Зате ти надзвичайно повторилась у Лесі.

ОЛЬГА. Це комплімент чи обіцяний реквієм на прощання?

КОСТЯ. Не вважаю, що на прощання. Навпаки – впевнений, будемо й далі спілкуватись.

ОЛЬГА. Але ж ти скоро поїдеш?

КОСТЯ. А може, й залишусь. Як карта ляже.

ОЛЬГА. Яка карта?

КОСТЯ. Правда, у мене перебір козирів, але ж…

ОЛЬГА. Ти чогось не договорюєш, здається.

КОСТЯ. Нехай час скаже за мене. Він красномовніший.

ОЛЬГА. Між іншим, прощання теж бувають незвичні.

КОСТЯ. Я знаю.

ОЛЬГА. Нічого ти не знаєш! (Раптово переходить на істеричний тон.) Індик ти надутий, павич хвостатий, звір недобитий!

 

Ольга у розпачі починає ридати. Костя підскакує до неї і, обійнявши, втішає.

 

КОСТЯ. Перестань, ну перестань. Я не вартий того, щоб обіймати тебе, повір. Я набагато гірше, ніж ти думаєш…

 

Заходить Михайло.

 

МИХАЙЛО. Бог в поміч, шановні!

КОСТЯ. Це не те, що ти думаєш.

МИХАЙЛО. Я завжди неправильно думаю.

КОСТЯ. Олі раптово стало погано.

МИХАЙЛО. Олі завжди стає погано, коли з неї щось малюють.

ОЛЬГА (слабким голосом). Ти вчасно підійшов. Мені вже краще.

МИХАЙЛО (подивившись на портрет). Ще краще ти на картині.

 

Входить Марія Василівна.

 

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Тут у вас, бачу, консиліум щодо портрета? Чи як там називається комісія, яка оцінює картини?

КОСТЯ. Зая класно намалювала Олю, не знаходите?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА (придивляючись до портрета). Точно як Леся… Тобто точно як Оля в юності.

КОСТЯ. Я теж так вважаю.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. А ти, Михайле, якої думки?

МИХАЙЛО. Не знаю…

 

Входять Мирон Карлович, Леся і Зая.

 

МИРОН КАРЛОВИЧ. О, який чудовий портрет! Вилита Леся, якщо не помиляюся.

ЛЕСЯ. Це тому, що мамуська позувала замість мене.

МИРОН КАРЛОВИЧ. Тоді це той випадок, коли яблучко зовсім поряд із яблунею.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Чудеса селекції, не інакше.

КОСТЯ. Ще й неабияка спадковість, мабуть.

ОЛЯ. Швидше майстерність рук з пензлем. Вітаю тебе, Заю, з творчою удачею.

ЗАЯ. Значить, треба відсвяткувати цю неабияку подію, якщо ви не проти.

МИРОН КАРЛОВИЧ. Тут і феєрверк не завадив би. Звичайно, за умови надійної протипожежної безпеки.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Михайле, а де наша пляшка малинової настойки, яку презентував Мирон Карлович минулого сезону?

КОСТЯ. Тут і пляшка «Гоулда» не завадить.

МИРОН КАРЛОВИЧ. Я миттю.

КОСТЯ. Я ще швидше.

 

Мирон Карлович і Костя виходять.

 

Затемнення

 

Картина шоста

 

У вітальні Марія Василівна протирає від пилу ікони. Заходить захеканий Мирон Карлович.

 

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Ти на підмогу?

МИРОН КАРЛОВИЧ. Я з не дуже приємною новиною, на жаль.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. А що трапилось?

МИРОН КАРЛОВИЧ. Гості терміново покидають нас.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Як покидають?!

МИРОН КАРЛОВИЧ. Хоча Костя вранці говорив, що, можливо, вони ще залишаться на тиждень-два.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Щось приспічило, мабуть.

МИРОН КАРЛОВИЧ. Він не пояснює, а мені якось незручно запитувати.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Дивно.

МИРОН КАРЛОВИЧ. Тим більше, що зовні ніякої стривоженості. Навпаки – Костя виглядає дуже задоволеним.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. В останні дні він виглядає так, начебто у нього грошей значно побільшало.

МИРОН КАРЛОВИЧ. Він попросив передати вам, що невдовзі зайде попрощатись.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Швидко, ще швидше, значить?

МИРОН КАРЛОВИЧ. Там така крута автівка під’їхала – як в американському бойовику. «Лінкольн» бізнес-класу, вісім метрів завдовжки. Вже й речі завантажили.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Пил нам в очі захотів пустити наостанок?

МИРОН КАРЛОВИЧ. Схоже.

 

Заходять Костя і Зая.

 

КОСТЯ А ми до вас в останній раз, Маріє Василівно.

ЗАЯ. Прийшла пора попрощатись.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. А чого так раптово, дорогенькі?

КОСТЯ. Справи. Та й у Майямі дуже гарна погода.

МИРОН КАРЛОВИЧ. А там яблуні ростуть, цікаво?

КОСТЯ. Там навіть груші ростуть. А де Оля і Михайло, а то ніколи? Запізнюємося на літак.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Зараз покличу.

 

Марія Василівна виходить.

 

МИРОН КАРЛОВИЧ. Абрикоси там теж ростуть?

КОСТЯ. Там абрикоси взагалі з регбійний м’яч. Важко навіть повірити. (Нетерпляче дивиться на часи.) Ого натікало!

МИРОН КАРЛОВИЧ. А літак не зачекає?

КОСТЯ. О, ідея! (Виймає мобільник, вмикає.) Гога, затримайте мій рейс. Я сказав – затримайте… Ну, візьміть їх на понт у крайньому випадку. Це ж не іграшки, якщо літак заміновано… Все, я сказав те, що сказав, ніяких але!

 

Заходять Ольга і Михайло.

 

МИХАЙЛО (Кості). Ви що – полишаєте нас?

КОСТЯ. Справи покликали.

МИРОН КАРЛОВИЧ. Чули – в Майямі абрикоси з регбійний м’яч?

ОЛЬГА. Ви прямо в Майямі?

КОСТЯ. Може й криво – через Брайтон-Біч, хоча там зараз дощі. А от в Майямі вже не буде в поточному сезоні жодного торнадо. Якщо ви не проти, десь через місяць можу запросити вас усіх на відпочинок.

МИРОН КАРЛОВИЧ. От би привели звідти кісточок абрикосів, які з регбійний м’яч!

 

З’являється стурбована Марія Василівна.

 

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Олю, а Леся тобі нічого не казала? Куди вона поділася?

ОЛЬГА. Ні, не казала. Може, вона пішла в гості до Нінки Чеверди?

МИХАЙЛО. Мабуть до Нінки. Бо вирядилась, як на дискотеку.

КОСТЯ. На жаль, часу обмаль, літак за розкладом.

 

Костя підходить до Михайла, простягає руку.

 

Чекаю на візит у Майямі. Видатки на дорогу за мною, питання не дискутується.

 

Підходить до Марії Василівни, обіймає.

 

Приємно було побачити вас у розквіті літ і шарму. І пам’ятайте – моя матінка буде рада побачити вас у себе. (Трохи насмішкувато.) Ви ж нам майже родичі… (Мирону Карловичу, подаючи йому руку.) Бережіть Марію Василівну як первоцвіт на яблуні.

МИРОН КАРЛОВИЧ. Без питань.

 

Костя підходить до Ольги, теж подає руку.

 

КОСТЯ. Ви в Майямі відпочинете не гірше, ніж наша молодь в Анталії і Абу-Дабі.

ОЛЬГА. Сподіваюсь.

 

Потиснувши руку Ользі, Костя рішуче прямує на вихід. Зая прямує за ним. Мирон Карлович поспішає слідом.

 

ЗАЯ (повернувшись в останню мить.) До побачення усім! Ми ще зустрінемось! Я вас усіх люблю!

 

У вітальні повисає тиша. Чути, як від’їжджає автомобіль.

 

МАРІЯ ВАСИЛІВНА (сумно). Як приїхали, так і поїхали.

МИХАЙЛО. Краще б взагалі не приїжджали.

ОЛЬГА. Мабуть. (Не відразу.) А може, й навпаки.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Як вийшло, так і вийшло. Що тут гадати?

МИХАЙЛО. Ага – фатум, рок, доля.

ОЛЬГА. І щось мстиве на здачу.

 

Вбігає схвильований Мирон Карлович.

 

МИРОН КАРЛОВИЧ. Там, там!..

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Там щось горить?

МИРОН КАРЛОВИЧ. Там Леся! Леся!..

ОЛЬГА (стривожено). Що Леся?!

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Де там?!

МИРОН КАРЛОВИЧ. Там! Поїхала! З ними!

МИХАЙЛО (іронічно). Як не проводити дорогих гостей?!

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. А я-то думаю, чого вона вирядилась!

ОЛЬГА. От і лохи нам боком!

МИРОН КАРЛОВИЧ (тихо і сумно). Ні…

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Що ні, Мироне?

ОЛЬГА. Не тим боком, мабуть?

МИРОН КАРЛОВИЧ (зітхнувши). Не тим…

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. А яким же? Чого цідиш по слову?! Що з тобою, любий?

МИРОН КАРЛОВИЧ (дуже повільно). Зі мною нічого.

ОЛЬГА. З Лесею треба розібратись, Михайле! А то як би не було запізно!

МИХАЙЛО. Вона вже доросла, здається.

ОЛЬГА. Це не аргумент!

МИРОН КАРЛОВИЧ (повільно і тихо). Леся просила передати, що поїхала назавжди!

ОЛЬГА. Що-о?!

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Як назавжди?!

МИХАЙЛО. Куди назавжди?!

МИРОН КАРЛОВИЧ. З ними назавжди! Сказала, щоб даремно не хвилювалися! Пообіцяла, що зателефонує з дороги і все пояснить.

 

Михайло стрімголов кидається на вихід. Ольга хапається за мобільний телефон і гарячково натискує кнопку.

 

ОЛЬГА. Алло, алло!

 

Телефон не відповідає, і Ольга знову гарячково натискує кнопку виклику.

 

Алло, алло! Лесю, що трапилось, рідна моя кровиночко! Куди це ти назавжди поїхала?!. Як не хвилюйтесь? Що-о?! Ти покохала? Як покохала,  кого покохала? Ко-остю?! Якого Костю? Ох!..

 

Ольга важко осідає, Мирону Карловичу і Марії Василівні вдається підхопити її.

 

Затемнення

 

У вітальні Марія Василівна протирає ікони. Заходить Мирон Карлович.

 

МИРОН КАРЛОВИЧ. Доброго ранку, Марійко. Як почуваєшся сьогодні?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Дякую тобі за турботу, Мироне. Вже краще.

МИРОН КАРЛОВИЧ. А ота пізня слива вже дозріла. Сорту «Марія С».

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Марія?

МИРОН КАРЛОВИЧ. Із сортами «Мрія» вже покінчено. Відтепер лише «Марія».

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Щоб я без тебе робила, любий?!

МИРОН КАРЛОВИЧ. А щоб я без тебе?!

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Чайку поп’ємо?

МИРОН КАРЛОВИЧ. Тоді я медку принесу. (Звертає увагу на відсутність ікони.) А де ікона Стиліана Пафлагонського?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. В Майямі, мабуть.

МИРОН КАРЛОВИЧ. А я й не відразу помітив.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. А яке сьогодні число, Мироне?

МИРОН КАРЛОВИЧ. Двадцять третє зранку.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Значить, післязавтра Олі сорок днів.

МИРОН КАРЛОВИЧ. А Михайло приїде?

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Не знаю. Він дуже переживає.

МИРОН КАРЛОВИЧ. Розумію його.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА. Важко йому… Добре, сходи за медом.

МИРОН КАРЛОВИЧ. Я миттю.

 

Марія Василівна виходить і повертається із портретом Ольги в рамці. Стає на стілець і прилаштовує портрет на те місце, де була ікона Стиліана Пафлагонського, накидає на портрет чорну стрічку. Відходить і дивиться. Входить Мирон Карлович і стає поряд, обіймаючи Марію Василівну. Вона схиляє голову йому на плече. Світло поступово гасне.

 

Завіса

 

 

Обкладинка збірки п’єс Анатолія Наумова[/caption]