Категорії
гумор драматургія кінорежисер кіносценарії націоналізм прем'єра сучасна українська драматургія сценарій

«Наші котики» — кіно, яке ми любимо, про тих, кого ми любимо

Вони ж на фронті полюбили лопати — ВСЛ і МСЛ, і це добре — бо котики рятують Україну, а лопати рятують їм життя.

Рецензія на український художній фільм «Наші котики», прем’єра якого відбулася 30 січня 2020 року.

У головних ролях:

Дмитро Тубольцев,

Петро Микитюк,

Дмитро Хом’як,

Віра Климковецька,

Ярослав Федорчук,

Станіслав Бжезинський.

Режисер: Володимир Тихий.

Автор сценарію: Володимир Тихий.

Продюсери: Володимир Тихий, Супрун Уляна Надія, Ігор Савиченко, Степан Бандера, Дмитро Кожема, Марко Супрун.

Оператор постановник: Сергій Стеценко.

Художник постановник: Володимир Любий.

Композитор: Микита Моісеєв.

«Наші котики» — це не комедія. То нормальний фільм про війну.

Я дивився це кіно з напругою, бо невідомо що там назнімають цивільні про російсько-українську війну. Але виявилося, що цивільні знімали фільм про добровольців першої хвилі 2014 року, а, отже, про таких же цивільних, яким люди, усім миром, скидалися на берці, бронежилети та новітні шоломи. Тому, ми всі, хто живе в Україні, Канаді, США, Франції та Німеччині, хто перераховував власні заощадження, або їхав волонтерами у район наступу російських військ — ми всі у темі. Лише росіянам не зрозуміло, чому ми не любимо їхню армію, і називаємо їх загарбниками.

Що то значить, цілісна ідеологічна складова художнього кінофільму! Ну, любо ж дорого дивитися. Ні тобі сумнівів, де знято це кіно — очевидно ж, в Україні, ні сумнівів — хто тут позитивні головні герої — ясно ж — українські добровольці, які першими пішли захищати свою країну від іноземної навали, і ціною життя ту збройну навалу зупинили, ні тобі сумнівів — кого там виведено у якості негативних персонажів, і хто являє собою втілене зло — звичайно ж, російські озброєні загарбники, які наважилися на гріх, чинячи агресію, вбивства місцевого населення та окупуючи чужі території, оголошуючи чуже своїм! Просто приємно дивитися на чітку картину всесвіту, зображену мозком здорової людини для здорових людей. Це комплімент сценаристам, якщо що. Картина ж настільки проста і романтична, що віриш у все, що відбувається на екрані, одразу і повністю. Мало того, сидиш і хвилюєшся за долі екранних персонажів, немов за реальних людей!

Віра Климковецька у ролі кореспондентки – кадр із кінофільму “Наші котики”

Завдяки роботі режисера і сценариста Володимира Тихого, особисто я зрозумів, проти чого ми воюємо. Спочатку мені не сподобалися образи російських загарбників, у цьому фільмі, але потім відкрився продуманий і знаковий зміст зображення ворогів України «картонними», «пласкими»: на нас із Москви наступає мертвий формалізм, який лише й може повторювати зовнішні форми того світу, якого вже нині не існує. Та весь СССР і був таким від самого початку — на площах бадьорі пісні та паради, а в парках — масові розстріли «антирадянських елементів», яких з роками виявлялося усе більше й більше, на екранах колгоспні трактори — а насправді — у селян забирають худобу та збіжжя, прирікаючи на голод. З нашого ж боку, з боку вільної України, все більше людей опікується неформальною стороною питань, відкриваючи двері для нових неформальних ідей і рішень. За це нас росіяни й не люблять — для них найпершою цінністю є формальна (вибачайте) форма: «імперія», «усі під орудою Москви», «усі бояться, і ніхто не сперечається», «усе па-русскі — від Тихого океану — до Атлантичного» — а нам на ті форми начхати: ми любимо власну країну, і ненавидимо окупантів — ось яка ідея нас об’єднує. Ця ідея природна, і вона змете усі штучно побудовані форми. Російські ж імперіалісти, коли їм уже так подобається бавитися у «формально СССР» — можуть бавитися у нього в межах «Золотого кольца» під Москвою, хоч до скону.

“Професор” Петро Микитюк у ролі добровольця – кадр із кінофільму “Наші котики”

Особлива подяка творцям фільму за створення образу Професора, який добровольцем пішов на фронт, повідомивши родину, ніби він у цей час перебуватиме на науковій конференції, а не на війні. Молоді бійці кепкують з нього, як і «положено» — куди тобі, старий діду, з нами тут козакувать! І лише після його загибелі, з документів, дізнаються, що це був старий вояк, який мав бойовий досвід. Один із солдатів запитує: «Чому ж він нам не розповідав?». Отож і запитання він ставить, на яке тисячі українців, «кому за 60», відповісти не можуть, бо навіть випадкові фото, де солдата знято у сирійській чи єгипетській уніформі, відбирали на кордоні, при поверненні додому, і наказували мовчати. Та й немає особливої гордості, коли ти, у ролі раба імперії, воював на території чужої країни, проти іншої чужої країни, захищаючи інтереси чужої тобі Московії. Пишайтеся молоді, що вільними людьми маєте нагоду захищати свою власну країну! Ось і все, що можуть нинішнім воякам побажати старші ветерани.

Дмитро Тубольцев у ролі добровольця – кадр із кінофільму “Наші котики”

«Капелан» (Ярослав Федорчук) у фільмі вийшов, злегка, карикатурним — не таких капеланів я знаю. Мої знайомі капелани — усі герої з бойовим досвідом. Та то вже така солдатська традиція — підсміюватися з капелана. Це щоб не боятися. Бо занадто вже серйозними справами опіковується капелан. Він останній, хто скаже тобі слова прощання, і вкаже напрямок, куди летітиме твоя душа. Йому теж подобаються солдатські посмішки та жарти, бо за ними капелан розуміє, що хлопці ще живі, і це його тішить.

Дмитро Хом’як (ліворуч) і Ярослав Федорчук – кадр із кінофільму “Наші котики”

«Журналістка» Оля (Віра Климковецька) — 100 відсотків влучання в образ, а образ — є 100 відсотків віддзеркалення існуючих, живих кореспонденток з бойовим досвідом. Я ж особисто, за тим, екранним персонажем, бачу свою знайому, віддану журналістському покликанню хохмачку Олену Максименко — випускницю Київського інституту журналістики, яка свого часу прорвалася до Криму, і потрапила там у полон до наступаючих російських військ. Її особистий героїзм і відданість журналістському фахові, вартують окремого пам’ятника. Інші ж побачать інших, і це тішить, бо нас багато!

Станіслав Бжезинський у ролі добровольця – кадр із кінофільму “Наші котики

Наприкінці кіносеансу сталося таке, чого я ще ніколи не бачив (може ще мало живу) — як на екрані побігли титри, усі глядачі підвелися, і навіть підійшли до дверей, але не вийшли. І стояли там, немов зачаровані, аж поки титри не закінчилися. Бо заключні титри йшли лише на чверті екрану. А на інших чотирьох чвертях екрану світилися кадри реальних людей, без бою, без напруги — але то були документальні кадри наших людей, і вони нам усім були дорогими — бо то були «Наші котики»…

А оцей уривок з радіо обміну на фоні титрів відтепер, мабуть, закарбується і приживеться, у якості побажання щастя:

— І як воно..?

— Плюс, плюс.

— Та ти гониш..?

— Плюс!!!

Тобто, таке кіно ви повинні побачити особисто. Приємного Вам перегляду!

 

Володимир Сердюк

Вперше опубліковано на сайті: Newssky.com.ua

«Наші котики» — кіно, яке ми любимо, про тих, кого ми любимо

Категорії
драматургія кіносценарії націоналізм

Рецензія на сучасний український кінофільм “Екс”

«Екс» — історія смертельних помилок

Продовження ланцюжка сучасних патріотичних фільмів

Рецензія на український художній фільм «ЕКС», прем’єра якого відбулася 23 січня 2020 року.

Режисер — Сергій Лисенко.

Режисер — Сергій Лисенко

Сценарист — Ярослав Яріш.

Оператор — Сергій Михальчук.

Художник-постановник — Влад Одуденко.

У головних ролях знімалися молоді актори: Орест Пастух, Віталій Гордієнко, Ліза Бакуліна, Василь Колісник, Роман Кривдик, Анатоль Фон-Філандра, Аліна Коваленко, Юлія Хміль, Артур Шлапак, Владислава Глєба, В’ячеслав Хім’як, Олександр Норчук, Любомир Старак, Володимир Губанов та Віктор Жданов.

Цей фільм про те, що шлях тероризму — не наш шлях, про те що пияцтво шкідливе, а натовп добрих людей здатен наробити дурниць, про які шкодуватимуть навіть онуки учасників того неподобства.

Йдучи дивитися кіно «Екс», я очікував аморального видовища; ну хто ж пишатиметься таким сумнівним досягненням як пограбування відділення пошти у маленькому містечку. Сталін, ось, грабував банки — так грабував — з розмахом, але за життя того диктатора жодного кінофільму про «екси» за участі банди Сталіна, знято не було. Не розповідав і він сам про свої «досягнення» на цій ниві — перемкнувся на мовознавство. Оголосив себе «мовознавцем» і повів усі народи до прірви російської мови, відучуючи їх від своїх національних мов.

Але про фільм.

Роботу оператора, у цьому кіні, я б окреслив як «тендітну»; ні тобі наїздів, ні розфокусовки, ні раптових злетів камери, чи миттєвого перетворення її на «мікроскоп». І все ж — камера дуже уважна до персонажів, не відпускає їхніх облич, ані на мить. Шкода лише, що актори-початківці можуть видати тільки те, на що вони здатні від природи, і ні краплі більше (такою була задумка режисера). Але тут вже художню картину збагачує, так звана «правда життя».

Хоча намагання усе «показати як у житті» й перетворює другу половину фільму на подобу плакату, бо буквалізм не терпить романтики, а романтика якраз і тримає будь-яке екранне видовище — бо тоді воно є казкою, «як у кіно» — за чим глядачі й приходять до кінозалів. Одначе, цього разу режисер представив нам саме таке видовище, і воно варте зацікавленого перегляду та обговорення.

Це перший, з побачених мною цього року українських кінофільмів, де я зовсім не маю претензій до історичних костюмів. Костюми були адекватними, європейськими, майже цілком такими, якими вони й були у той міжвоєнний час. Не сперечатимуся про відповідність петлиць та конфедераток польських державних службовців, але вони справляли враження справжніх, включно з ременями та кобурами. Прекрасно були вдягнуті молодий п’яниця та повії. А ось із сорочками підпільників було щось трошки не те: вони виглядали занадто свіжими та накрохмаленими. Хто, хоч одну ніч проїхав у потязі, зрозуміє, про що я, його сорочка вже виглядатиме «як треба», а не як на оперному співакові. Хоча, в одній зі сцен з рольником, на нього випадково одягли народну сорочку навиворіт, я вибачаюсь, бо гудзик на горлі, зазвичай, пришивають зовні, а не зсередини. Та то вже таке.

Приємно вразив ретельний вибір натури. Це вам не зйомки для телевізора, де головне — оперативність повідомлення. Тут зображення природи органічно доповнює розповідь про буремні події: і справжній дрімучий ліс, і тиха залізнична колія, яка невідомо де починається, і невідомо куди веде, а головне — понівечена байраками, низинами та підгірками, дика місцина за селом, де камера декілька разів показує повстанців, які прямують до мети, з натяком, що це не поле, яке легко перейти, а, отже, отаким бачиться і їхнє життя — пооране зсувами та проваллями, де горизонтальна площина, то лише короткий відрізок гребеня між двома ярами.

Інтер’єри теж виглядали автентично, хоча зрозуміло, що не весь фільм знімали у Львові та Городку. Клямки на дверях, шпінгалети на вікнах, фіранки та килимки були явно з тих часів, разом з іншими предметами побуту, і усе виглядало комплексно.

Сценарій фільму, умовно, складається з трьох частин, які об’єднані географічно, подієво, та долями людей, яких ті події поєднали. Випадає із загального потоку оповіді лише постать молодого п’янички, який наробив помилок, заплутався, і так і відповз у траву, щоб зникнути з екрану, повністю не розкрившись, а режисер навіть і не натякнув нам, що ж саме відбуватиметься з тим юнаком надалі. Можливо, то була така виховна антитеза: герої-підпільники повстають, і гинуть, тверезими, а людина без політичних переконань, та ще й напідпитку, здатна лише на помилки і негідні вчинки. У цьому є щось біблійне. Отже, нехай.

Дратує велика кількість лайливих слів. Дратує забагато пиятики на екрані.

На загал, я очікував гіршого від цього фільму, адже «Екс» — то про пограбування, і це очікування вже напружує. Події на екрані лише підтримували і підтримували напругу, яка межує з безнадією: добрі люди піддають тортурам і знущанню не дуже поганого, незрілого хлопця, що забагато випив і наробив-таки помилок. Герої намагаються пограбувати пошту, забивають купу людей під час перехресної перестрілки у тісному приміщенні, і жертвують життями (власними й чужими), без жодної перспективи на майбутнє. Ну не такого ми очікуємо від героїчних фільмів, як не крути.

Ненависть до окупантів показано якось однобоко, от, ніби українці ненавидять поляків, лише за те, що вони існують. Тому образи представників польської влади вийшли пласкими, ледь не карикатурними. Шкода. Бо внесок українських героїв у порятунок Польщі, та її утвердження й відродження є величезним, і він до цього часу так і залишається недостатньо описаним і недостатньо оціненим. Насправді, між нами і поляками не так усе просто, як ото на схемі. Нюанси, панове, нюанси… Не можна забувати головного постулату кіно: «Кіно — то мистецтво деталей.» Деталі і знаки люди розуміють чіткіше ніж слова, у багатьох випадках. Бо словами брешуть, а знаки зраджують.

 

Але тут — локальна історія, де українці хочуть своєї держави, поляки ж намагаються утримати своє зверхнє становище і свою власну Rzeczpospolita на українських територіях, де українці їм видаються зайвими. Ніхто ж іще, наприкінці двадцятих років двадцятого сторіччя, й гадки не мав, що й на голови поляків, і на голови українців, одночасно впадуть кари двох диктатур — Гітлера і Сталіна — фашистської та совєцької — і обом народам ще довго доведеться борсатися у тарапатах свого часу, щоб розібратися, що ворог, насправді, у них один — спільний. На щастя, у боях за незалежність, таке усвідомлення прийшло вже й до Литовців, Латишів та Естонців з Українцями та Поляками, аж до такого рівня, що ідея спільного державного утворення Помор’я вже не здається маренням учених, а впевнено здобуває своє місце у свідомості громадян усіх наших держав.

Отже, про аморальність історії. Колись один давній грек розповів історію про те, як син виколов очі батькові — повна аморалка. Але ж її вивчають в університетах — головне, зробити правильні висновки про ті події.

Фільм «Екс» український, він про збройну боротьбу наших предків проти іноземних окупантів, і в цьому його принада — спостерігаючи за екранними подіями з минулого часу, ми, все ж, хоч і інтуїтивно, та примірюємо їх на себе, бо й нині перед українцями стоять ті самі виклики, і те ж саме завдання — збудувати Україну та зберегти її в цілості.

Інтуїтивно, чи з наміром, автори фільму все ж показали у фінальній сцені шлях українцям до перемоги — і то є шлях єднання.

Володимир Сердюк

Вперше опубліковано на сайті: newssky.com.ua

«Екс» — історія смертельних помилок