Внаслідок безглуздої і людиновбивчої політики Володимира Путіна стосовно України багато людей загинуло, тисячі сімей зруйновано, сотні опинилися у статусі біженців.

Після приходу в Крим російських окупаційних військ та запровадження совкових порядків, молодий кримський режисер Антон Романов був змушений утікати з півострова, полишивши дім, театр, родичів та друзів. Прихисток він знайшов у Черкаському обласному музично-драматичному театрі, де й працює зараз під керівництвом художнього керівника Сергія Проскурні. У межах проекту «Черкаська театральна лабораторія» та III фестивалю молодої режисури імені Леся Курбаса глядачі побачили його виставу «Історія про людину, з якою трапилася історія».

 

 

Антон Романов: «Зараз нам дуже важко признатися, що деколи ми також були катами»

 

Про творчий розвій у нових реаліях ми з Антоном поговорили після його гучної читки п’єси «Бургомістр» у Львові.

– Антоне, чим зараз живуть ваші кримські родичі, колеги, друзі?
– Складно говорити про життя у Криму сьогодні. Багато з моїх друзів та колег просто виїхали. А ті, що залишилися вчаться виживати у нових умовах. Розповідати про кожного окремо не хочу та й не можу зі зрозумілих причин. Але життя у Криму сьогодні не цукор… Півострів повернувся на 50, а то й більше років у минуле.

 

 

– Як ви адаптувалися до Черкас? Як керівництво театру та трупа сприйняла молодого режисера з Криму?
– Мене, у прямому сенсі, врятував цей театр і особисто Проскурня Сергій Владиславович. Він запросив мене до Черкас, запропонував роботу і житло. Я вже встиг здійснити дві вистави: «Сніданок з ворогом» та «Історія…». Це чудовий театр, готовий до експериментів, відкритий для молодої режисури та нової драми. Мені взагалі здається, що цей театр сьогодні один із найкращих театрів у країні. І не тому, що я там працюю, а тому, що мало хто сьогодні може похвалитися таким рівнем постановок та надзвичайно сучасними виставами. А проект «Черкаська Театральна Лабораторія» взагалі єдиний у своєму роді. Інші театри, мені здається, мають сьогодні брати ці інновації на озброєння.

 

 

– На III фестивалі молодої режисури імені Леся Курбаса була представлена репетиція комедії «Історія про людину, з якою трапилася історія». Вона створена разом із харківським драматургом Кірою Малініною. Розкажіть детальніше про вашу творчу співпрацю.
– Це не перша моя вистава за творами Кіри. Перша була «Очі блакитного собаки», яку я поставив у Сімферополі та в Києві (Київський академічний молодий театр – Авт.). Кіра справжній театральний митець, яка не боїться експериментувати, змінюватися та шукати щось нове. І це дуже цінно сьогодні. Бо багато хто, зробивши щось справді чудове, перетворюються на заручників власного успіху та починають копіювати самі себе. Кіра не з таких. І кожного разу це сюрприз, мабуть, навіть і для самої Кіри. Сподіваюся, що мені пощастить поставити з нею щось іще.

 

 

– Театральні критики на обговоренні спектаклю назвали вашу комедію постмодерною. Наскільки ви згодні з таким формулюванням? І хто в Україні ставить вистави у постмодерному стилі? Ваше ставлення до такого виду театру.
– Можливо, я не дуже вміло оперую термінологією. Але мені здається, що це вже не постмодерн і взагалі, що постмодерн помирає і зараз це все вже щось нове. Можливо, це вже пост-постмодерн… Бо насправді вистава у якомусь сенсі і про постмодерн і про пост-театр загалом. Це вже погляд з боку на театр загалом та його роль у сучасному світі та в Україні. Я б не ризикував говорити про якийсь конкретний жанр у виставі, бо там їх декілька і це одна з особливостей. Це, як і написано у афіші, репетиція під час якої ми пробуємо здійснити жанровий колаж, не затримуючись на чомусь конкретному. Бо це тут не головне. Можливо, хочу сказати, що постмодерн – це у якомусь сенсі пост- жанровий час, але все ж таки постмодерн це також і жанр.

 

 

– Назвіть українських театральних режисерів, які на вас вплинули? І що саме вони дали вам у творчих пошуках?
– Ну, по-перше, це мої педагоги, їх у мене було достатньо багато. Але більш за все хочеться відзначити Галину Джикаєву, яка, мабуть, і зробила мене режисером, котра є моїм наставником і cьогодні.
По-друге, зараз я вже вчуся більше у своїх колег, молодих режисерів. Це ціле покоління надзвичайно талановитої молоді. Усі ми різні, але загалом у нас є щось спільне. Якась окрема мова сучасного українського театру. Також надихаюся двома різними, але неймовірно талановитими режисерами. Це Влад Троїцький та Андрій Май. А саме вистави: «Дах День» – «Дах ніч», «Собача будка» (В.Троїцький), «лЕ29 дЕ31нЕ 30ц», «Кома», «Господар кав’ярні» (А. Май). Ці вистави змінили мене як постановника. Це якийсь інший театр, який ще не дуже розвинутий, але він мені більше подобається. І саме у цьому напрямку планую сьогодні шукати та рухатися далі.

 

 

– Чи згодні ви з тезою, що в режисуру йдуть працювати люди з психічними відхиленнями?
– Взагалі психічно здоровий художник це дуже дивно. Так, усі ми з «прибабахами». Але це чудово. Світ від цього стає яскравішим.

 

 

– Чи бажаєте повернутися додому? На вашу думку, як вирішити політичну кризу в Україні?
– Так, звичайно, бажаю. І обов’язково повернусь. Питання лише в часі. А як вирішити… Не знаю. Мабуть, треба починати з себе. Бо криза є також і в нас самих. А світ навколо буде змінюватися сам. Потрібно дати приклад та бути терплячим. Хоч це й дуже складно. (І ще треба вбити путіна, як колись гітлера).

 

 

– Розкажіть про дискусію навколо вашої читки п’єси «Бургомістр» у Львові?
– Так, із приводу дискусії навколо читки «Бургомістра» у Львові. Насправді, я не очікував, що львів’яни сприймуть цю читку добре. Тому, що вона зачіпає дуже болючу тему відповідальності кожного з нас. Так сталося, що нас виховували як націю жертву. Але насправді, то не завжди було так. І зараз нам дуже важко буде признатися, що деколи ми також були катами. Взагалі, на мою думку, нема націй без гріха. Є нації, які мають мужність зізнатися у цьому, і є ті кому забракне для цього сміливості. І тут більше питання: чи готові ми нести відповідальність за гріхи України, чи ми, як Російська Федерація, будемо все заперечувати? Звичайно, це складно і болісно, але ми маємо це зробити. І, до речі, глядач у Львові, який був на читці, виявився досить мужнім. Більшість із них визнало ті події, про які ми говорили у виставі (у Львові в 1941 році упродовж 3 днів погромів за різними оцінками було знищено близько 7 тисяч євреїв – Авт.) й визнали нашу відповідальність за це. Звісно, на виставі були присутні ті, хто хотів усю відповідальність покласти виключно на ОУН і говорили, що ми не мусимо відповідати за них. Але навіть якщо вони й мають рацію з приводу ОУН (а я не згоден з цим), то все одно ми також несемо відповідальність і за них. Це також українці, які між тим боролися за нашу незалежність. У більшості львів’ян, що були на виставі вистачило мужності взяти відповідальність на себе. Чи вистачить цієї мужності в України – це ще питання.

 

Яр Левчук

 

У публікації використані фото Автора інтерв’ю та з Фейсбуку.