Сергій Жадан наш друг. Мало того – він є поетом, а всі Поети виконують роль так званих “малих пророків” у житті суспільства. Передруковуючи сьогодні статтю з сайту ТСН , дозволимо собі додати, що й усі інші люди: які народилися в Україні, жили на її території та закохані в неї – мають повне право називатися українцями. У Німеччині, за законом, німцем вважається той, хто відповідає усього лише двом критеріям: 1). називає себе німцем і 2). користується німецькою мовою.

Мені справді здається, що при бажанні українською літературою можна вважати все, написане різними мовами в цій країні.

Тарас Прохасько пише: “Наразі ж є тільки одна царина українського, яке дійсно є українським. Це література. Українська література, поживою і продуктом якої є українська мова.

 

Це навіть не гетто, в якому можна було себе затишно почувати давнім європейським євреям усіх часів у багатьох країнах. Це, здається, єдина українська справжність.

 

Тож наступним кроком диявола у його безпрограшній грі буде те, що українською літературою почнуть вважати усе, написане різними мовами у цій країні”. Я Тараса надзвичайно шаную й прислухаюсь до його думок. Саме тому хочеться йому заперечити.

 

Мені здається, саме це і є позиція гетто. Гетто, в якому справді багато кому затишно. Затишно хоча би з огляду на цілковиту герметичність цього – україномовного, літературного – середовища, на його тотальну дистанційованість від усього, що відбувається поза йогом межами, на його малорухливість і відсутність серйозних внутрішніх подразників.

 

Україномовність у такому випадку трактується як ознака приналежності до гетто, задіяності в систему, вхід до якої заблоковано, не говорячи вже про вихід. Українська література розуміється як література для внутрішнього (українського, в межах гетто) вжитку, для обслуговування не так естетичних, як ідейних запитів тих, хто знає пароль і має квиток на цей потяг, що вічно стоїть на запасних коліях.

 

Я можу зрозуміти природу подібної захисної тактики – відсутність опертя на надійні й адекватні механізми суспільної нормованості, постійний зовнішній пресинг, давні історичні кривди та несправедливості, згадана вище невід’ємність ідеологічного від естетичного. Жодних змін за останні сто років. Жодних відмінностей відситуації столітньої давнини.

 

Ті ж таки дискусії, ті ж таки страхи, ті ж таки настанови. Українські письменники ладні відмовитись від читача заради літератури. Українські письменники виконують функції зберігачів мертвої мови, переписувачів сакральних текстів, які переписуються не так для читання, як для зберігання. Українська культура далі лишається цариною не так обраних, як приречених.

 

Українськість сприймається першою чергою як життя в мові, життя при мові й заради мови. Все це значно звужує контекст, проте чітко означує принципові засади.

 

Втім, щось таки за останні сто років змінилось. Скажімо, що робити з самою цією країною, всередині якої ми вибудовуємо свої внутрішні гетто? Що робити з країною, яка несподіваним чином не відповідає нашим уявленням про її призначення, яка не виправдовує наших на неї сподівань, більше того – мало що про ці сподівання знає?

 

Адже справді – хто міг припустити сто років тому існування країни в таких територіальних межах? Лише не кажіть, що представники Австрійського генштабу.

 

Аж ось “споконвічна мрія українців” здійснилась, і виявилось, що “українська справжність” не потребує ні Криму, ні Донбасу, принаймні, ні Крим, ні Донбас у цю саму справжність української літератури не вкладаються з огляду на їхню неукраїномовність.

 

Виявилось раптом, що українська література не спроможна дати собі раду з цією країною, вона просто не співвідносить себе з нею. Оскільки країна виявилась більшою за свою літературу, в неї виявилося більше варіантів, принаймні – мовних.

 

І тоді виникає питання – які перспективи має література, нездатна вийти поза межі внутрішнього вжитку, неспроможна усвідомити себе частиною дійсності, що існує довкола? Загалом, наскільки доречно говорити сьогодні саме про українську справжність, а не про людяність, чесність та справедливість?

 

І про що б мали говорити саме письменники, від яких дехто й справді чекає відповідей бодай на якісь питання? Особливо від письменників, які мають читачів поза межами гетто.

 

Мені завжди здавалось, що саме література, як живий і динамічний організм, здатна запропонувати нові можливості порозуміння та взаємодії в межах цієї – нашої – країни.

 

Зокрема, можливості мовного порозуміння, варіанти, за яких писання тією ж таки російською не буде автоматично виводити поза межі нашої справжності Андрія Куркова, Бориса Херсонського чи Олександра Кабанова.

 

Мені справді здається, що при бажанні українською літературою можна вважати все, написане різними мовами в цій країні.

 

І навряд чи це та царина, якою диявол переймається в першу чергу. Гадаю, його більше цікавить енерготранспортна система.

 

Сергій Жадан

 

 

Більше читайте тут: