Українська література містить чимало невивчених сторінок, зокрема доробки письменників українського походження, народжених в інших країнах. Це дуже цікавий об’єкт для ознайомлення та дослідження – ота внутрішня боротьба в пошуках збалансуваннях “двох ідентичностей” .

 

Ірена Коваль, письменниця, драматург, котра писала про Льва Толстого в “нестандартному сенсі”

 

Після успішного показу вистави “Лев і левиця” чиказьким українцям питань до авторки п’єси Ірени Коваль постало чимало. Це була тривала і тепла бесіда, основні уроки якої і склали дане інтерв’ю, вперше опубліковане на сайті UA Modna.

Розмову вела Світлана Іванишин-Угрина.

Пані Ірено, що філолога англійської мови і просто дуже красиву жінку,   спонукало до такого серйозного жанру як  драматургія? Коли це розпочалося?

І.К. Так, значить, я все життя бавилася літературою: писала якісь вірші.

Якою мовою?

І.К. Англійською, але моє життя, як журналіста, письменника і драматурга, почалося у 1994 році, коли ми з чоловіком виїхали до Києва. Він представляв міжнародну фірму, в Україні відкрився новий відділ, який обіцяв великий потенціал у бізнесі, що розпочався в Україні. Мій чоловік також є українець, народжений у Великобританії. Пам’ятаю, у Києві для мене все було нове, цікаве, інше, порівняно з тим українським життям у діаспорі, де я виросла.

  Якщо пригадати, 1994 рік був не самим веселим роком, адже всі 90-ті роки – дуже важкий період для України…

І.К. Але для мене це було відкриття. Тоді я почала робити інтерв’ю для  BBC Ukraine і зустрічатися зі знаменитостями в українських культурних колах: з поетами, композиторами, режисерами, критиками, авторами. І це дало мені великий стимул.

Можете навести кілька імен відомих людей, з якими ви працювали?

І.К. Омелян Йосипович Пріцак, котрий заснував Український інститут в Гарварді, він був істориком, тоді жив у Києві. Також актор Богдан Ступка та режисери, такі як Віталій Юхимович Малахов – дуже знаний і  відомий режисер у Києві. І тоді, можу сказати, почалася інтеграція моєї ідентичності.

Мені завжди цікаво було почути від людей, народжених в Америці, але мають українське походження і  виховані в українських традиціях, яким чином вони збалансовували свій внутрішній український світ і зовнішній – американський.

І.К.Важко. Завжди був розрив між однією та іншою ідентичностями, бо для мене вони ніколи не інтегрувалися. Жилося у двох різних світах, які не дуже сходилися.

Тобто, з одного боку,  це збагачує людину, а з іншого – робить її неспокійною?

І.К. Непевною і неспокійною, але набагато цікавішою і складною.

Хочете сказати, внутрішній світ стає багатшим?

І.К. Абсолютно, але людина цього не розуміє, бо її перспектива є нечіткою. Я цього не усідомлювала, поки не виїхала до Києва.

А чому ви обрали англійську філологію, а не, скажімо, славістику?

І.К. Це дуже цікаве питання. Тому, що англійська  і британська заполонили мене, коли я була ще мала. Я почала читати, багато читати –   Діккенса та інших класиків.

Повернемося до вашої біографії. Ви народились в Америці?

І.К. Ні, у Німеччині, в таборах переміщених осіб.

Як виховували вас батьки?

І.К.Дуже традиційно, в українському дусі. Батько читав «Кобзаря», коли мені було 3-4 роки. Вечорами мама працювала, а батько приходив і спілкувався з нами, і  читав-читав-читав.

Чи пам’ятаєте, як переживали ваші батьки адаптацію в Америці?

І.К. Особливо важко, бо вони лишили свого маленького сина в Україні, під бабциною опікою. Мій батько більше ніколи його не бачив, мама побачила його вже дорослим. Ми зустрілися з ним, коли мені був 21 рік, а йому тоді – 26.  І про цей місяць перебування з ним я написала роман, він вже майже завершений, називається – «Відірвані» або «Displaced»

Після того ви підтримували зв’язок з братом ?

І.К. Так, аж до його смерті. Отже, як я вже говорила, в Києві до мене прийшли натхнення і творчість. Коли ми познайомилися з Богданом Ступкою, я вже мала на думці писати п’єсу «Лев і Левиця». Я тільки його уявляла в ролі Лева Толстого і, нікого іншого.

Ваші перші враження від знайомства  з цим актором?

І.К. Я побачила його в «Украденому щасті». Бракує  слів! Почалася моя робота  над п’єсою. Згодом її показала йому і сказала:” Це для вас!”. А він на мене так дико дивився, мовляв, хто ти є?

Невже був зверхнім?

І.К. Ні, це всі так на мене дивилися, не тільки він.

Так вороже реагували на американку українського походження?

І.К … Яка пише про Льва Толстого в нестандартному сенсі. Перші критичні статті, що з’явились в газетах,  мали назви:  «Клізма для ґенія»,  «Толстой як дзеркало сексуальної революції». Загалом вийшло 30 критичних статей. Додам лише, що вперше на сцені, ця п’єса вийшла у Лондоні в Soho Theater – це  один з найбільших експериментальних театрів у Лондоні, з великими зірками. Виходила під назвою «Pagan Saintst» – «Поганські святі». В Лондоні вона так і йшла; не було на повну пару театралізоване, це називається «rehearsed reading».  Я вже почала переговори з театральним агентом, але тут спіткала мене невдача. В той самий час поставили п’єсу відомого американського письменника Джеймса Голдмана “Толстой”. Моя донька зателефонувала: “Мамо, ти читала “London Times” нині?”. А я навіть не була в курсі. Моя п’єса була вже готова  і люди сприйняли цю п’єсу на ура, хоча  мені сказали, що п’єса Голдмана йшла 2 тижні і провалилася. А дві п’єси про Толстого не могли ставити у Лондоні.

 До речі,  ви –  спеціаліст з англійської класики, чому  -Толстой?

І.К. Тому, що почала дисертацію за творчістю трьох письменників. Тоді це вже була для мене не тільки британсько-американська, а й міжнародна література. І я писала про Флобера, Толстого і ще Томас Гарді – це були письменники, які проникла і описали якнайточніше світ жінки. Як може письменник-чоловік влізти в  голову, душу жінки, і її, так, як Анну Кареніну, зобразити як повну, складну жіночу істоту, як? І щоб зрозуміти це, я мусіла дослідити…

Тому ви і вибрали всіх цих письменників, бо вони спеціалізувалися на психології жінки?

І.К. Абсолютно, я почала читати їхні щоденники, і тоді мені відкрився Толстой, такий складний і цікавий.

Ну то скажіть, ви розгадали цю таємницю – як чоловік може написати – створити жінку?

І.К. Я намагалася, але не завершила цього, бо мене розчарував академічний світ: зрозуміла, що не маю тут ніякого місця, я не можу бавитися в науковця. І тоді мені пощастило поїхати до Києва.

Повернемося до успіху п’єси в Україні. Її ставили у 10 містах?

І.К. Так, у Запоріжжі, Харкові, Севастополі, Тернополі, Львові, Івано-Франівську, Чернівцях і т.д.

Впродовж якого періоду це відбувалося?

І.К. З 2007 року і до смерті Ступки. А на прем’єрі п’єси в Київському Молодому театрі у 2001-му році були присутні посли Франції, Англії, Туреччини, Голландії, США і вся «сметанка» Києва

«Сметанка»…. ☺. У нас, в Україні, кажуть – «вершки», а «сметанка» – воно так дуже грайливо, і по-дівочому…Але мене цікавить психологічний бік п’єси. Після перегляду вистави, глядачі ділилися враженнями і казали, що ще раз переконалася,   наскільки чоловіки і жінки різні, як то кажуть – чоловік з Марсу, жінка – з Венери. 

І.К. Так, і я хочу вам прочитати цитату одного дуже відомого в Києві критика, Валентини Грицюк. Вона театрознавець, викладач Київського національного університету ім. Карпенка-Карого, колишній редактор журналу «Кінотеатр». Отож, вона написала: “Сьогодні кожна вистава є аншлаговою, просту публіку приваблює діалог-двобій Чоловіка і Жінки, взятий драматургом з щоденників графа і графині Толстих, кожен глядач порівнює їхні сімейні перипетії зі своїми. Часто, навіть безпосередньо під час вистави, можна почути: “Ти точно такий, як і він, всі ви – однакові”. Або щось подібне. Виконавиця ролі Софії Андріївни Поліна Лазова відверто зізнається, що всі її симпатії, як і симпатії жінок у залі, теж на боці героїні”

Це дуже важливо, що ви сказали про жінок і чоловіків, глядачі знаходять у п’єсі відзеркалення особистих емоцій. Але тут  – комплексна ситуація, бо дійство відбувається між чоловіком і жінкою, між генієм і його музою, чи то прислужницею.

І.К. Так, там люди «задеревіли», як побачили постать Анни Кареніної на сцені, за тим вуалем. Грала її Лазова, а він до неї говорить, як до живої людини, хоча вона була його творчою музою.

Тобто, йдеться також  про ревнощі?

І.К. Такі цікаві речі там діються! А в кінці, ці два молодики, які втручаються у кожну сцену і мають свої, дуже філософські, вуличні цитати, кажуть до неї : «Ти, стерво, ходи з нами, ми розважимось! Не будь з тим старим».Тоді  чути свист шин, їде поїзд, кінець.

А кого мали символізувати ці хулігани?

І.К. Вони символізують сьогоднішній, сучасний світ –  такий дуже цинічний.

Скажіть, скільки часу ви писали цю п’єсу?

І.К. 2 роки, а перед тим я перечитувала щоденники, листи Толстого.

Це ваш драматургійний дебют – ваша перша п’єса?

І.К.Так

До кого ви зверталися, чим керувалися, адже писати прозу, наукову роботу, п’єсу – це різні речі, там є свої правила. Де ви навчалися?

І.К. Ніде,  я цілий рік вивчала у Лондоні, в Сhelse Тheater, на workshop драматургію. Мій чоловік повернувся до Києва, а я залишилась з дітьми на рік у Лондоні. Там я написала «Маринований Аристократ», то вже під певним навіюванням драматургії. Я вже отримала певний досвід, бо та, перша, п’єса  була «сліпа». У мене був готовий матеріал. Випадково у книгарні побачила  «Щоденники» Софії Толстої, перекладені на англійську мову; я переглянула, то було дуже цікаво! І, коли я прочитала їх,  сказала: «Та то немає іншого виходу, як писати п’єсу». Бо там були він і вона. Там був весь матеріал.

Пані Ірено,  з якого ви міста родом, маю на увазі в Америці?

І.К. О, росла я у Нью-Йорку, тоді ми переїхали до Гартфорда, Коннектикут, тоді я поїхала в Україну і потім я вже мала готову працю у Парижі. Я викладала англійську мову у коледжі, а ходила до паризького університету – вивчати французьку кукльтуру. І я мусила якось заробляти, щоб залишитися у Парижі на 2 роки.

І ким ви там працювали?

І.К. Викладачем. Я була дуже незадоволена, мало не здуріла. Бо ті хлопці навіть не були зацікавлені у тому, щоб вивчати англійську мову.

От кажуть, що коли письменники вкладають дуже багато себе у написане. І з того, що ви кільки разів згадали свого чоловіка: мабуть, такі проблеми, як в “Леві і Левиці”, вас взагалі не торкаються – він вас дуже підтримує. Тоді яким чином ви могли розкрити отой світ, якщо самі такого не переживали такої занедбаності з боку чоловіка.

І.К. Я не знаю. Але там був готовий конфлікт для мене, я не мусила його створювати і не переживати особисто: він був, він є!

 Але щось особисте ви мусили вкладати?

І.К. Абсолютно! Я вкладала творчість, тому, що я видумала тих двох хлопців, я їх хочу називати «ґвалтаїв», бо вони дійсно такі хлопці, від яких можна всього очікувати. І, на великий жаль, у фільмі їх не чути. Цю п’єсу треба прочитати, щоб зрозуміти ті їхні слова, і ті тонкощі, з яких вони насміхаються весь час: і подружжя, і творчість, і все на світі.

До речі, хотіла би почути таки про ваші враження від Ступки як  людини.

І.К. Ну, я з ним познайомилася, коли прийшла і зробила перше інтерв’ю та побачила його на сцені. А тоді доступу до знаменитостей звичайним людям не було, а ще й до того – з діаспори. Вони всі мають таке зверхнє ставлення до діаспори.

А я думала – навпаки.

І.К. Ну, тут з одного боку – зневажливе. Так ось, в руки п’єсу я йому не дала, передала через людину, яку він шанував, і тільки так він її прочитав. Тоді він мав купу пропозицій: або фільми, або п’єси і в Італії, і тут, і там.

Якою людиною він був?

І.К. Він дуже цікавий, але не простий….

Над чим зараз працює пані Ірена Коваль?

І.К. Я працюю над автобіографічним романом «Відірвані» на англійські «Displaced»

Це про брата?

І.К. Не тільки, цей роман про життя моїх родичів і про зустріч з братом  в 1969 році в Україні. Також  я працюю над п’єсою для двох актрис, які просили мене написати для них п’єсу у Києві.

Про кого йдеться?

І.К. Тамара Плашенко і Алла Сергійко– обоє дуже відомі актриси. Алла є дружиною Сергія Маслобойщикова – відомого ілюстратора,  кіно- і театрального режисера, який займається режисурою в Угорщині. Він зробив мені ілюстрації до книжки моїх п’єс і до новели «Балерина без пуантів».  Отож, 4 роки тому, коли я була у Києві, актриси прийшли і попросили мене про це. Я лише  запитала: “Про що ви хочете, щоб я писала?”. Вони сказали: “Щось про творчість.” У мене це вийшло,  але я не буду про це говорити, бо ж –  сюрприз має бути для них обох.

 
Фото Галини Угриної

 

Джерело: UA Modna