Він увірвався у драматургію стрімко, несподівано і одразу заявив про себе повноцінною повнометражною п’єсою “Лист очікування” (2003). Невдовзі комедію (як визначив жанр автор) було поставлено у Київському академічному Молодому театрі режисером Олександром Дзекуном. Нині, за дев’ять років потому, готують прем’єру вистави за цією п’єсою у Магаданському (Росія) державному музично-драматичному театрі, тобто твір початківця залишається репертуарним протягом майже десятиріччя.

 

 

ОЛЕКСАНДР   МАРДАНЬ:   ТЕАТР  ЯК  СТУПІНЬ СВОБОДИ

А у підсумку — за дев’ять років дванадцять п’єс, 130 прем’єр у 70 містах чотирнадцяти країн. Сценічну історію мають всі твори, надзвичайно широка географія постановок: від Архангельська до Єрусалима, від Уссурійська до Санкт-Петербурга та Варни.

Нещодавно у Київському академічному російському драматичному театрі імені Лесі Українки відбулася прем’єра вистави «Жінки. Фрагмент. Скандал без антракту» за п’єсою О. Марданя «Кицьки-мишки». У запропонованих автором обставинах чудові актриси: Лідія Яремчук, Ірина Дука та Наталія Доля подарували своїм численним шанувальникам глибоко психологічну й водночас гротескову історію, насичену парадоксальними вчинками, складними стосунками. А вийти з театральної зали, за задумом автора, глядачі мають з усвідомленням того, що родинні зв’язки — найсуттєвіші у людському житті, наші зради близьких завжди повертаються до тих, хто одного разу схибив, а вміння прощати, як і вміння любити та бути милосердним — найвищі таланти, даровані людині Богом.

Наш гість Олександр Мардань — інженер морського транспорту, підприємець, письменник, драматург — поділиться своїми думками про літературу, театр, про значення мистецтва у складному сьогоденні та у його власному житті.

— Є люди, які не вміють робити лише те, що їм не доводилося робити. Мені здається, що Ви, Олександре Євгеновичу, саме з цієї когорти.

Свого часу були успішним інженером. Тільки-но дозволили обставини, залишили «Інфлот» і пішли у «вільне плавання» з «надійної» державної служби у такий непевний, як на наш час, недержавний сектор. І знову відбулися як підприємець. Проте згодом несподівано перемогла любов до театру. Драматургія — то покликання?

— Я ніколи не залишав своєї професії, це мій фах, і саме у цій царині я можу щось зробити, придумати, впровадити, збудувати. Я завжди працював із задоволенням. Адже люблю свою роботу, морський транспорт. Море люблю. А відхід від державної діяльності дав мені лише свободу вибору напрямів пошуку, можливість ухвалювати самостійні рішення і, звичайно, нести відповідальність за ці рішення, за людей, які зі мною працюють. Впевненість у тому, що ти робиш корисну справу, варте зусиль, витрачених на старті. Не на останньому місці й те, що моя робота дає змогу нормально жити, певним чином забезпечує мою творчість.

А література, театр — то потреба душі. Не писати я не можу. Вважаю себе графоманом. Якщо люди кажуть — письменник, я щасливий. Гірко, якби було навпаки: я б тішився з того, що я літератор, а читачі вважали б мене за графомана.

— Ви — людина іронічна. Розумію, то від одеської літературної традиції, але самоіронія — зброя сильних.

— Ну хто б мене сприймав серйозно, якби я сам поводився як живий обеліск. Самоіронія — філософія життя і водночас захист.

— У Вас не було періоду учнівства. Несподівано у сорок сім років людина з технічною освітою пише п’єсу, яку ставлять десятки театрів різних країн.

— Так лише здається. Перше оповідання «Двадцять років потому» я написав, коли мені було п’ятнадцять. То був гумористичний шкільний твір про майбутнє моїх однокласників, «завдання з літератури». У мене в школі була чудова вчителька словесності Валентина Вєлюгіна. Мій опус уголос читали на уроці. Всі прототипи героїв оповідання сміялися. Тоді й розпочалося моє учнівство.

Років у двадцять шість-двадцять сім я чомусь вирішив, що мій жанр — кіносценарій. Написав кілька, пропонував. Отримав зустрічну пропозицію написати сценарій документального фільму. Почав писати, вийшло. Можливо, бачили хоча б першу стрічку про круїзні чорноморські лайнери «Плавучі курорти»? Потім були інші.

Написати літературний твір нескладно, значно важче домогтися, щоб його прочитали. Адже у нас письменників більше, ніж читачів. Закінчивши свою першу п’єсу «Лист очікування», я ознайомлював із нею режисерів. Мав від них багато зауважень. Працював над текстом, композицією, характерами дійових осіб. Одним словом, доопрацьовував. Перший чорновий варіант рукопису значно відрізнявся від остаточної сценічної версії. Знову вчився. То процес, який не потребує публічності. Я не талановитий, просто здібний, бо вмію вчитися. І зараджую тим сім’ї, школі (середня школа № 116 із поглибленим вивченням математики), своїй основній професії, системній освіті, яку дає класичний технічний ВНЗ. Я закінчив Одеський інститут інженерів морського флоту.

— Математика — гарна наука, вчить думати, сприяє формуванню логіки. Пане Олександре, і все-таки чому саме драматургія? Що привабило? Фабульність, дієвість? Діалогова подача матеріалу? Чим саме цей вид літератури став близьким?

Драматургія — основа сценічного твору, привід до розмови з глядачами. Від проблематики та якості літературного матеріалу багато в чому залежить кінцевий результат.

Такі суспільні інститути, як церква будь-якої конфесії, медицина, література, театр виконують високу місію продовження еволюції людини. Адже в кожній людині «сидить звір». І завдання театру — допомогти глядачеві зробити наступний крок на шляху від мавпи до людини, а не навпаки.

На кону відбувається боротьба моралі з інстинктами. Моральні норми придумали люди, щоб за будь-яких обставин устояти від повернення до зграї. І повинно це робитися не по-менторському повчально, що не діє, а в динамічній грі, під час якої розв’язуються насамперед внутрішні конфлікти. Тому що будь-яка людина постійно перебуває в конфлікті з собою. Якщо цього немає, припиняється розвиток особистості. Ми постійно хитруємо, домовляючись із собою. Вміння сказати правду собі — передумова чесного ставлення до життя, оточуючих. Саме цей конфлікт є основним у драматургії: від древніх греків до наших днів.

Медицина лікує тіло, і сформувалася вона в процесі війн задля порятунку бійців, прагнучи повернути їм здоров’я. Необхідно було допомогти кожному воякові, а згодом будь-якій людині, котра потребує лікарської допомоги. В цьому полягає гуманізм інституту медицини.

Мета церкви, літератури, театру — душа. Якщо конфесія (будь-яка) спасає душу, то театр її лікує. Не люблю високих слів, але тут вони доречні. Формування моральних засад — завдання театру. Літературний твір читається на самоті; роман, повість, поезії впливають на одну людину. В театрі відбувається колективна духовна робота, тут інша енергетика. Тому саме в театрі не повинно бути бруду, жорстокості, цинізму. Адже «вінець творіння» із задоволенням вчиться поганого, і тоді в ньому прокидається тварина. І як наслідок — такі страшні трагедії, як із дівчинкою з Миколаєва.

Мені довелося подивитися московський театральний шлягер — прем’єру вистави «Анархія» за Майком Пекером у постановці Гарика Сукачова з талановитими акторами: Михайлом Єфремовим, Дмитром Пєвцовим, Ольгою Дроздовою, Марією Селянською, Василем Міщенком. Не говоритиму про професійні якості вистави, конструкція бездоганна. Але, як на мене, чим постановка краща, тим гірше в цій ситуації. Терпіти три години суцільного відбірного мату — неабияке випробування. Зрозумійте, я не ханжа. І цю лексику добре засвоїв із трьох років. Але вже в п’ять знав, що при жінках таких слів порядні люди не вживають.

Сцена — не місце для досліджень етимології унікальних лінгвістичних «перлин красномовства», коли за допомогою лише трьох слів можна висловити будь-які почуття, розповісти про всі події, спілкуватися з «друзями», сваритися з ворогами. Можливо, це було б доречно у філологічному трактаті, такій собі дисертації на здобуття звання доктора філології. Можна виправдати цей текст на будівництві — цеглина впала на ногу. Але сцена тому — не місце. Не можу знайти аргументації.

На мій розсуд, ми не дооцінюємо сили слова, тим більше виголошеного зі сцени. Я з жахом спостерігав несамовиту реакцію зали на «Анархію», майже зомбований відгук сотень молодих людей. А вистава йде у легендарному «Современнике», який був культовим для кількох поколінь глядачів і насамперед шістдесятників.

«Спочатку було слово». «На чесному слові». Нині надто багато брехні. За девальвацію Слова маємо завдячувати політикам, рекламі, та й усім, хто працює зі словом.

— Академік АН СРСР Валерій Легасов, член урядової комісії з розслідування причин і ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, людина, котра зробила все можливе й неможливе, щоб ці наслідки були якомога меншими, на запитання журналістів: як таке могло взагалі статися, відповів, що ті, хто створював теорію використання атомної енергії, були виховані на Толстому та Достоєвському, а їхні нащадки, особливо керівники небезпечних об’єктів, обмежилися лише набуттям мінімуму необхідних технологічних навичок і долучилися до ерзац-культури.

— Наслідки цих моральних деформацій ми відтоді спостерігаємо постійно на різних рівнях, у різних галузях. Малі техногенні аварії (впав балкон із людьми, провалився асфальт з автомобілем, у якому були люди)… До таких повідомлень у ЗМІ ми майже звикли. Малими називаємо аварії, в яких кількість жертв невелика, забуваючи, що кожна людина — то цілий світ, її життя неоціненне, і всі вони чиїсь діти, батьки. До того ж то є попередження, що ми на порозі масштабних рукотворних катастроф, але є ще час їх уникнути, утримуючи господарство в належному стані. Необхідно вживати профілактичних заходів. Власне, просто працювати й не боятися говорити правду і передовсім самим собі.

Загальне падіння рівня освіти, культури, моралі ми, на жаль, спостерігаємо завжди і всюди.

— Пане Олександре, Ви багато уваги, сил, часу віддаєте театру. Вас можна зустріти на прем’єрах, виставах поточного репертуару, різноманітних театральних заходах. Ви орієнтуєтесь у сучасному театральному процесі й не лише українському.

Ви — постійний учасник театральних фестивалів «Мельпомена Таврії», «Театр. Чехов. Ялта». У 2006 році разом зі своїм тезкою Олександром Копайгорою започаткували щорічний Міжнародний фестиваль «Зустрічі друзів в Одесі». Театр після моря став вашою другою любов’ю чи навзаєм?

— Навзаєм, навзаєм… Лише те, що мої п’єси йдуть у багатьох театрах різних країн, уже тішить. Гріх скаржитися. От готують прем’єру вистави у Чебоксарах, у Чуваському національному театрі, чуваською мовою. Уявляєте? Навесні ставитимуть у Варні. Звичайно, приємно. Міг би й заспокоїтися.

Та не це головне. Театр дає можливість висловити найпотаємніше. На все у цьому житті потрібно мати право і на кожне слово теж. Не все я, Олександр Мардань, маю право говорити людям, та й не всі бажатимуть слухати мене. А вустами героїв звертаюся до конкретного глядача в залі. Тим більше, якщо цей глядач має подібні до моїх проблеми, внутрішні конфлікти.

Театр дає мені певний ступінь свободи. Тому й буваю тут часто. Маю знати, що відбувається в професії, якою займаюся: що роблять інші, визначити своє місце. Найбільше люблю спостерігати за залом, його реакцією, особливо на талановитих, яскравих, глибоких виставах.

Так-так, не дивуйтеся, таких сценічних творів не так мало, як здається на перший погляд. Серед моїх останніх найяскравіших московських вражень — не лише «Анархія». На малій сцені МХАТу пощастило подивитися виставу «Злочин і кара» за однойменним романом Ф. Достоєвського. Сценічна версія та режисура Льва Еринбурга, художнього керівника Невеликого драматичного театру (Санкт-Петербург), учня Г. Товстоногова.

Постановка не зводиться до традиційного ілюстративного переказу сюжету. Дійова лінія вибудовується за динамікою думки автора. Вистава жорстка, безжалісна, відверта. Увесь жах і безпросвітне життя героїв Ф. Достоєвського розглядається з позицій сьогодення. Твір балансує на межі жорстокості, але жорстокості в ім’я очищення. Катарсис у театрі ніхто не скасовував.

На фестивалі «Мельпомена Таврії» побачив виставу «Каліка з острова Інішман» М. МакДонаха Пермського театру «Біля моста». То було справжнє потрясіння. Як і у виставі Л. Еринбурга, йдеться про «небезпечну глибину людини». Подача матеріалу інша. Іронія, самоіронія робить безпросвітне життя героїв вистави не таким безнадійним. А яке акторське мереживо, сцена заповнена людьми, і жодного статиста. Довелося запрошувати колектив до Одеси, не міг не поділитися щастям із земляками. Доторкнутися до справжнього мистецтва будь-якого виду, жанру — то є теж мить щастя.

— Ваші вистави йдуть різними мовами, пишете лише російською?

— Так. Російською мені природно висловити потаємне, те, що хотілося б донести до глядача. Мені здається, що творчість, як і спілкування з близькими людьми,— глибоко особисте і найчастіше мова як інструмент використовується та, якою спілкувався у дитинстві з батьками, материнська мова. Далі починається робота професійних перекладачів. Я ціную професіоналізм у всьому. Можливо, у когось буває інакше.

Проблем із мовами не маю. Документи, довідки, звіти пишу українською. Дивує, що деякі люди витрачають більше часу, сил, енергії на те, щоб довести своє «право спілкуватися з державою» російською, ніж потрібно зусиль на вивчення української. Якщо маємо державу, державну мову знати необхідно. І це — аксіома.

У період свого «довготривалого учнівства» вивчив англійську, потім німецьку, французьку. Спочатку намагався дошукатися походження слів, потім цікавість взяла гору. Нині завдяки цьому можу порозумітися в будь-якій країні Європи, та й не лише у Європі. У всьому світі люди знають кілька мов, рідну та обов’язково державну. Лінощі, невігластво не можуть бути стимулом ні до чого доброго. А знаєте, чому у двадцяті роки минулого сторіччя більшовики скасували вивчення у школах латини, грецької? Прагнули відірвати людей від коріння, перетворити їх на манкуртів, щоб люди не розуміли походження й змісту слів.

Об’єктом експерименту невігласів став народ. А нині спокійно, без галасу треба це подолати. Адже ще за перші десять років незалежності всі, кому це було професійно потрібно, вивчили англійську самотужки.

Мовна політика держави має ґрунтуватися не на примусі, володіння державною мовою слід зробити вигідним, а багаторівневі курси безплатними, словники та книжки-бестселери дешевими, і за кілька років усі проблеми зникнуть. В Одесі здебільшого розмовляють російською, але думають українською. Навряд чи хто краще за американців уміє захищати не лише свої державні інтереси, а й кожного співвітчизника будь-де у світі. Розмовляючи англійською, думають вони суто по-американському. Австрійці, розмовляючи німецькою, теж уміють відстоювати національні інтереси. І цей список можна продовжувати.

Інтерв’ю провела Людмила Распутіна

«Демократична Україна» Номер 52 /2012