Сергій ЩУЧЕНКО
ПОВЕРНЕННЯ
маленька зручна п’єса
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Петрович — сільский дядько непевного віку, з чорною стрічкою на одному оці.
Зелений — молодий хлопець років 20-ти
Ліка — дівчина років 18-ти
Невелика галявина, стежка. Здалеку чути гавкіт собак, постріли. На галявину виходить Зелений, сторожко озирається, маше рукою. З’являється Ліка. У глибині галявини проходить Петрович, зупиняється, спостерігає за Лікою та Зеленим.
ЛІКА: Все, Зелений, я більше не можу. Нічого я не можу… (Втомленно опускається на землю)
ЗЕЛЕНИЙ: Мовчи, не кажи дурниць. Зараз не можна зупинятись, вже небагато залишилося. Облава пішла на південь і ми повинні цим скористатися. Про цю стежку майже ніхто не знає. Ще трохи, а там поле, і ми врятовані.
ЛІКА: Не можу я, втомилась. чди, Зелений, сам. Ти дійдеш, ти зумієш, а я вже нічого не хочу. Іди.
ЗЕЛЕНИЙ: Що з тобою, Ліко? Ми підемо тільки разом. Підіймайся, так треба. Розумієш — треба (допомогає дівчині підійнятися). Швидше, в нас обмаль часу…
ПЕТРОВИЧ: (виходить навперейми) Стій! Не поспішайте… Спокійно. Ще один крок, і я буду стріляти. (до Зеленого) Кинь торбу! Ось так, добре, молодець… Підійми руки! (підходить упритул до Зеленого, підіймає дуло рушниці йому до обличчя) Вище! (швидко обшукує Зеленого) Повернись! Добре… (відходить) Ну, сідайте, пташечки мої, побалакаємо (до Ліки). Ти не лякайся, я не злий. ч куди це ми зібралися? Мовчите… Язики проковтнули (суворо). Хто такі?
ЗЕЛЕНИЙ: Люди.
ПЕТРОВИЧ: Бачу, що не жаби. Імена у вас є?
ЗЕЛЕНИЙ: Є
ПЕТРОВИЧ: Ти не тремти, розслабся. Вважай, що ви вже нікуди не квапитесь. Присядь, відпочинь… Та й дівчина нехай відпочине… Ач, як зиркає, так би в горлянку й вчепилася… То як, кажеш, звати тебе?
ЗЕЛЕНИЙ: Зелений.
ПЕТРОВИЧ: Цікаве ім’я. Зелений… Сисунець, чи що?
ЗЕЛЕНИЙ: Ні, просто Зелений.
ПЕТРОВИЧ: Зрозуміло… Просто зелений, все просто. А подруга твоя, значить, яка-небудь синя?
ЛІКА: Мене звуть Ліка.
ПЕТРОВИЧ: Дуже приємно. А я Петрович. Просто Петрович. Радий познайомитись. Палите?
ЛІКА: Ні.
ПЕТРОВИЧ: От і добре. А я звик і ніяк не можу покинути (дістає цигарки, запалює). А ти, Зелений?
ЗЕЛЕНИЙ: Дякую.
ПЕТРОВИЧ: Не соромся, я пригощаю. Тримай! (кидає Зеленому пачку цигарок та сірники) Бери, бери… (Зелений запалює, кашляє) Ти не квапся, не відніму. Давно не палив?
ЗЕЛЕНИЙ: Давно.
ПЕТРОВИЧ: Отож… То куди ви зібралися?
ЗЕЛЕНИЙ: (повертає цигарки) За грибами (пропонує цигарку Ліці, та жадібно затягується).
ПЕТРОВИЧ: За грибами то добра справа. А що в таку глушину забріли?
ЗЕЛЕНИЙ: Заблукали.
ПЕТРОВИЧ: Буває… (присідає навпопічки) І давно заблукали?
ЗЕЛЕНИЙ: Нещодавно.
ПЕТРОВИЧ: Одежина ваша зовсім зносилася… Як лахміття. Та й вигляд у вас трохи той… зім’ятий. А де інші?
ЗЕЛЕНИЙ: Які інші? Ми самі.
ПЕТРОВИЧ: Самі, то й самі. Але навіщо ж брехати? Хоча, мені все одно. Я й так знаю, де інші. А ви, виходить, найрозумніші? На таємну стежину вийшли… Знали про неї, чи випадково?
ЗЕЛЕНИЙ: Випадково.
ПЕТРОВИЧ: Я так і думав. Про цю стежину тільки я знаю. Та ще… Ну гаразд (до Ліки). То що мені тепер із вами робити?
ЛІКА: Не знаю.
ПЕТРОВИЧ: От і я не знаю. Слухайте, може ви їсти хочете?
ЗЕЛЕНИЙ: Дякуємо, ми не голодні.
ПЕТРОВИЧ: Знову — дякуємо… Ач які — молоді, гонористі… (розв’язує свою торбину, дістає згорток, кидає Зеленому) Тримай. Там хліб, картопля, цибулька, сало — усе своє. Бери, хоч трохи підкріпіться. Хто його зна, коли ще свої гриби знайдете? Та не дивись так, дівчину пригости (Зелений хвилину дивиться на Петровича, потім дістає наїдки, бере сам та пригощає Ліку, вони їдять). Не розумію я вас, пернатих — і чого вам по домівках не сидиться? Воно ясно — романтика, екзотика та всяке інше… Всі мовляв такі, а ми ось такі. То й що з того? Ганяють вас, травлять, як собак, вбивають, і людей зрозуміти можна. Що ж це виходить — що ви кращі від всіх? Люди не люблять цього. Умієш там що — умій собі на здоров’я, але тихенько. Не висувайся, не дратуй. Так ні — дратують.
ЛІКА: Ми нікому не заважаємо.
ПЕТРОВИЧ: Вони не заважають… Заважаєте! Вам що — землі під ногами замало? Так мало, що кому замало?
ЗЕЛЕНИЙ: Нам нічого не потрібно. Навпаки — ми залишаємо своє та йдемо собі.
ПЕТРОВИЧ: Куди ви йдете? На Місяць? Чи може на той, як його… Меркурій? Ви ж перед очима, як метелики — туди, сюди, туди, сюди… Людина працює у полі, а тут, наприклад, ти, Зелений, пурхаєш у небі, відволікаєш від роботи та ще й долонькою машеш, мовляв — привіт. Людина ображається. А це вже недобре.
ЛІКА: То що нам — каміння до ніг прив’язувати?
ПЕТРОВИЧ: Навіщо до ніг? Не треба нічого прив’язувати. Треба розуміти. Поважати. Не висуватися, а бути порядною людиною. Як всі.
ЛІКА: Я не бажаю, як всі. Я можу краще.
ПЕТРОВИЧ: То й що? Можеш і добре. Зачинись у коморі і роби, що завгодно — хоч на голові стрибай, хоч рачки повзай.
ЛІКА: У коморі немає неба.
ПЕТРОВИЧ: ч не треба. Зате сухо, тепло і ніхто нічого не бачить.
ЗЕЛЕНИЙ: Нехай бачать.
ПЕТРОВИЧ: Дурень, ти, Зелений. Дійсно — сисунець. Життя ще не бачив… Як мій чван. Ех, який хлопець був…
ЛІКА: Він помер?
ПЕТРОВИЧ: Ти що — з глузду з’їхала? Помер… Хоча, краще б помер. Такий, як і ви — метелик. Небо його покликало… Я йому, падлюці, показав небо — дрючком. Думав, вибив дур з голови, а він знову за своє — на дах почав злітати. Вже сусіди скоса позирають, перешіптуються… То я його у амбарі зачинив і віжками прив’язав. Сміху було… Літав, як муха на мотузці. Там у амбарі він і жив, а я йому їсти приносив, все ж не чужий, а рідна дитина. Син. Так він, мерзотник, віжку перегриз, дах розібрав та й утік. Такий тямущий хлопець був…
ЛІКА: То ви повинні пишатися своїм сином.
ПЕТРОВИЧ: Чим пишатися? Він мене перед усією громадою осоромив! Та що вам казати… (дістає невелику фляжку, відкриває, п’є) Яка гидота… (до Зеленого) Ковтнеш?
ЗЕЛЕНИЙ: Я не п’ю.
ПЕТРОВИЧ: А хто п’є? Це так, щоб кістки не мерзли.
ЗЕЛЕНИЙ: Ну, якщо заради кісток…
ПЕТРОВИЧ: Тільки заради них (передає фляжку Зеленому, той п’є, пропонує Ліці, дівчина відмовляється. Зелений повертає фляжку Петровичу). Про що я казав? Ага. Якісь ви зовсім змиршавілі… Але щось у вас є таке… Подобаєтесь ви мені. Як, кажеш, звати дівчину — Ліка? Що за ім’я таке чудернацьке?
ЛІКА: Мене звуть Анжелікою.
ПЕТРОВИЧ: Ти диви… Анжеліка… (мрійливо) Як королева. Чи принцеса… ч звідкіля це в наших лісах принцеси?
ЛІКА: Західні провінції.
ПЕТРОВИЧ: А-а-а, знаю. Бував. Чудні там люди, але, працьовиті. То як же ти втрапила до цих, зелених? Що — також небо покликало?
ЛІКА: Покликало.
ПЕТРОВИЧ: І давно ти з метеликами?
ЛІКА: Три місяці.
ПЕТРОВИЧ: Худюща ти… От скажи — навіщо тобі усе це? Ти ж дівчина, жінка, тобі народжувати треба, дітей вирощувати, а ти у небі пурхаєш. Баба у повітрі… Тьху! Прости, Господи, і куди ти дивишся? Не чує (п’є). Хочеш, відпущу?
ЛІКА: Відпусти.
ПЕТРОВИЧ: А що? І можу. Якщо захочу (до Зеленого). Ти на рушницю око не клади. Я хоч і п’ю, та себе пам’ятаю і усе бачу. Тільки смикнись і я тобі око на потилиці намалюю. Я тобі нараз екскурсію на той світ організую. В один кінець…
ЗЕЛЕНИЙ: Я просто дивлюсь.
ПЕТРОВИЧ: От і добре. Ти мені, звичайно, подобаєшся, але справу свою я знаю добре (після паузи). Слухай, Зелений, а може залишитесь в мене? Я вам амбар віддам. Там добре, тепло, дах я полагодив. Не будете жебракувати по світу, а заживете як нормальні люди. Дітей наробите, ми їх будемо на мотузки прив’язувати… (сміється) Га?
ЗЕЛЕНИЙ: Спасибі, Петровичу, за амбар, але нам іти треба (підіймається).
ПЕТРОВИЧ: Ти зачекай. Сідай! (бере рушницю, кладе собі на коліна) Не спіши. Ти побалакай зі мною, поспілкуйся, як людина з людиною, а там побачимо… Даремно від амбару відмовляєшся — я серйозно, від щирого серця. А то можете зі мною у хаті жити. А що? Всім буде краще. Бо одному важко, та й знову ж — нудьга… Ніяких тобі розваг.
ЗЕЛЕНИЙ: (повільно присаджується) А ваша дружина?
ПЕТРОВИЧ: (після паузи) Покинула мене Варвара. Невдовзі після того, як чван віжку перегриз. Вже п’ятий рік, як поховав…
ЗЕЛЕНИЙ: (після паузи) А що, Ліко, може й справді залишимося? Досить по лісам та багнюкам…
ЛІКА: Зелений, ти що? Ти при своєму розумі? Це ти кажеш? Ти, котрий завжди попереду зграї, ти, котрий сміявся в обличчя грозі, ти, за котрим я… Зелений, що з тобою?
ЗЕЛЕНИЙ: Нічого. Втомився…
ПЕТРОВИЧ: Ти її не слухай, Зелений. Жінка розумного не скаже. Ти мене слухай. Я за своє життя багато чого бачив і все розумію. Ти вважаєш, я вас, літунів, не розумію? Ха. Та я сам подеколи в небо подивлюся, особливо на зорі, вранці там чи ввечері і аж вити хочеться — так і полетів би. Але не можу, не вмію… Слухай, Зелений, а навчи мене, га?
ЗЕЛЕНИЙ: (із співчуттям) Вибач, Петровичу, але цьому неможливо навчити. З крильми народитися треба і навіть потім не кожен зможе полетіти. Як кажуть — народжений повзати…
ПЕТРОВИЧ: Я знаю, Зелений. Я все розумію. Ось тому люди і звіріють, що хочуть, але не можуть. Хочуть, але не можуть… Через те вони й відловлюють вас, та знищують як скажених собак. Відстрілюють. Людям легше від цього. Немає приводу — немає й клопоту. Я все розумію.
ЛІКА: А якщо розумієш, то відпусти нас. Ми за тебе молитися будемо.
ПЕТРОВИЧ: Навіщо? Що мені від ваших молитов? Все одно я скоро піду звідси. До Варвари. Ет, дурниці все це. Не можу я.
ЛІКА: Чому? У тебе десь такий же син. Можливо і його хтось відпустить.
ПЕТРОВИЧ: Не відпустять. Люди дуже злі стали. Це я такий — добрий, сиджу тут з вами, базікаю, а хтось інший на моєму місці одразу б ба-бах і ніяких турбот.
ЗЕЛЕНИЙ: Але ж ти не інший. Ти розумієш.
ПЕТРОВИЧ: Я-то розумію, а хто мене зрозуміє?
ЛІКА: Ми зрозуміємо.
ПЕТРОВИЧ: Далося мені ваше розуміння…
ЗЕЛЕНИЙ: Ми не винні у тому, що не такі, як всі.
ПЕТРОВИЧ: Всі також не винні. Та їх більше, тому вони праві, а ви — ні.
ЗЕЛЕНИЙ: Але ж це безглуздя! Ти так не думаєш.
ПЕТРОВИЧ: А мені начхати — я зовсім не думаю. Небо… Теж мені — щастя. Що я там, у вашому небі, не бачив? Холодно, вітер, пташки усілякі швендяють… Мені й на землі справ досить. Я людина, а не ворона.
ЛІКА: Ми також люди.
ПЕТРОВИЧ: Я бачу, що не слимаки. Але ж людині не призначено літати. Це неприродньо. Біс його знає — може ви вже й не люди.
ЗЕЛЕНИЙ: А хто?
ПЕТРОВИЧ: Невідомо. Монстри які-небуть або мутанти.
ЗЕЛЕНИЙ: Ти подивись на нас — хіба ми схожі на монстрів? Ми люди.
ПЕТРОВИЧ: Хто його зна… Зовні ви як люди, а от що у вас всередині? Подивитись би, та що я — хірург чи різник?
ЗЕЛЕНИЙ: Ти людина. Звичайна людина, яка не може літати. Не може, бо не вірить, що це можливо. Очима бачить, але не вірить. А ми віримо. Ми одразу вірили. Невідомо, звідки це в нас, але воно є і від цього неможливо відмовитись. Ти міг би добровільно осліпнути? Ні. От і ми не можемо. А ти кажеш — амбар.
ПЕТРОВИЧ: А що — добрий амбар, сам мурував. А чван дах розібрав та й полетів…
ЛІКА: Він не міг інакше. Мене також прив’язували, але не допомогло. Розумієш, це як дихати. Неможливо заборонити людині дихати, можна тільки задушити.
ПЕТРОВИЧ: Ач, як — задушити… То виходить, я душив свого чвана?
ЗЕЛЕНИЙ: Виходить. Та, дякуй Богові, не встиг. Не загубив.
ПЕТРОВИЧ: Може воно й добре. Літає зараз де-небудь, якщо…
ЗЕЛЕНИЙ: А ти не думай про це. Він літає.
ПЕТРОВИЧ: Все одно — людина повинна по землі ходити. Ногами. Не можна відриватися від землі.
ЗЕЛЕНИЙ: Ніхто й не відривається. Ми завжди повертаємося до землі, бо ми такі ж її діти, як і всі інші. Ми не виродки, ми люди. Люди, які можуть літати.
ЛІКА: Заради чвана, Петровичу, відпусти. Не бери гріха на душу.
ПЕТРОВИЧ: (несподівано сердиться) Ти Івана не чіпай! Попадеться він мені під гарячого дрючка, то у нас із ним розмова буде швидка. І душу мою не чіпай! Я ніколи не грішів і жодна людина не зможе докорити Петровичу ні в чому. Все. Не можна. Хороші ви, але не маю права. Наказано — знищувати, значить, так треба (підіймається). Ви не ображайтеся на мене — я повинен. Хоча й не хочу… (підіймає рушницю)
ЗЕЛЕНИЙ: (встає разом із Лікою) Твоя правда, Петровичу. Обов’язок — то святе. Спасибі, що нагодував, зігрів, теплим словом втішив… Давай, не розтягуй, бо вже темніє, а тобі ще додому повертатися.
ЛІКА: Давай, Петровичу, не соромся. Тільки, щоб одразу — я болю боюся…
ПЕТРОВИЧ: (після паузи, опускає рушницю) Не можу. Це якесь знущання… Не можу! Ну, що мені з вами робити?
ЗЕЛЕНИЙ: Роби вже що-небудь.
ПЕТРОВИЧ: І відпустити не можна і не відпускати не можна. Хоч би хто підказав, чи що..?
ЗЕЛЕНИЙ: Нікому підказувати — сам вирішуй. Міркуй.
ПЕТРОВИЧ: Міркуй, кажеш… Вирішуй… Та що я — тварюка якась бездушна? Я людина — це ти вірно сказав. Але я нормальна людина, яка обома ногами стоїть на землі. ч мені начхати на всі ваші штучки-дрючки. Літати вони вміють… Та я з трьох років літав! Ось воно мені де — ваше небо! Слава Богу, знайшлися розумні люди, вчасно зупинили, пояснили що до чого…
ЗЕЛЕНИЙ: Без ока залишили…
ПЕТРОВИЧ: Не твоє діло! Я око втратив, зате розум придбав та життя зберіг. Я тепер вашого брата й на дух не виношу! Ви ж у небо пнетесь не від того що сильніші, а від того що всередині у вас порожнеча. Одна порожнеча!
ЗЕЛЕНИЙ: Неправда, Петровичу. Якщо ти літав, то знаєш чому і навіщо ти це робив.
ПЕТРОВИЧ: Знаю! Я знаю, що небо — це зло! Ви гадаєте, чим вище, тим легше, вільніше… Брехня! Ви од землі тікаєте, від її смердючого тіла, від її болю… Чистенькими хочете бути. Ненавиджу!
ЛІКА: Неправда! Ми не тікаємо! Ми не винні!
ПЕТРОВИЧ: Винні! Якби не ви, люди не сходили б з розуму та не вбивали власних дітей!
ЗЕЛЕНИЙ: Люди завжди вбивали одне одного.
ПЕТРОВИЧ: То й що з того? Вбивали за кусень хліба, за ковток води, із заздрощів, просто від злоби… А вас вбивають, як погань, як сарану, як чумну бацилу. Ач які… Нове плем’я… Покидьки ви, а не плем’я! Від птахів хоч користь є, вони шкідників знищують, а ви самі як шкідники, від вас тільки клопіт та ворожнеча. Не можете жити по-людські, не живіть зовсім. Літають вони… Теж мені аероплани. (підіймає рушницю) Ану лягай!!! (стріляє в землю) Рахую до трьох! ОДИН! (пауза) ДВА! (Зелений повільно опускається на коліна) ТРИ! (Зелений смикає Ліку за руку і вона також опускається на коліна) Я сказав — лягай! (Зелений та Ліка лягають на землю) А тепер повзіть! І не просто повзіть, а швидко! Народжений повзати… Якщо ви народжені літати, то спочатку поплазуйте по землі, скуштуйте її… Спробуйте пожити черв’яками, а потім вже базікайте про крила. Спочатку сердцем відчуйте, душею прикипіть, а тоді дійде справа й до мозку… (після паузи) Годі вже землю місити, орли повзучі… Вставайте. Вважайте, що прилетіли. А я ще хотів себе умовити… (Ліка та Зелений встають)
ЗЕЛЕНИЙ: Не умовляй, не вийде. Як треба, так і роби.
ЛІКА: І спробуй не згадувати про Івана.
ПЕТРОВИЧ: Мовчи, дівчисько! І ти мовчи! Не смійте чіпати чвана. Та він кращий за всіх вас разом. Тільки дурний ще, Зелений…
ЛІКА: І Варвару не згадуй.
ПЕТРОВИЧ: Мовчи! Не смій! Ще одно слово і все!
ЗЕЛЕНИЙ: Два слова.
ПЕТРОВИЧ: Мовчи!
ЗЕЛЕНИЙ: Два слова і мовчу.
ПЕТРОВИЧ: Ну?!
ЗЕЛЕНИЙ: Я повернувся.
ПЕТРОВИЧ: Ну то й що? Що?!
ЗЕЛЕНИЙ: Я повернувся.
ПЕТРОВИЧ: Ку..куди?
ЗЕЛЕНИЙ: Додому.
ПЕТРОВИЧ: Додому? Як це? (пильно придивляється до Зеленого) Ти так не жартуй, бо я й сам як пожартую…
ЗЕЛЕНИЙ: Я не жартую. Хто знає про цю стежку?
ПЕТРОВИЧ: Хто? Я.
ЗЕЛЕНИЙ: А ще хто?
ПЕТРОВИЧ: Ти що… Ти хочеш сказати… (підходить ближче до Зеленого, опускає додолу рушницю) Іван..?
ЗЕЛЕНИЙ: Я, батьку (Ліка здивовано дивиться то на Зеленого, то на Петровича, повільно відходить від них).
ПЕТРОВИЧ: (впускає рушницю на землю) Іванку… Я знав, що ти повернешся, я так чекав… Господи, як довго я чекав. Синку… (Петрович підходить до Зеленого, вони обіймаються) Іван… Який ти став… виріс, схуднув… Чому ж ти так довго не йшов? Де ти був, Іванку?
ЗЕЛЕНИЙ: Далеко, батьку. Довго розповідати.
ПЕТРОВИЧ: Нічого, тепер у нас багато часу. А я тут зовсім один…
ЗЕЛЕНИЙ: Я знаю.
ПЕТРОВИЧ: То ж я сам і сказав… Ох, Ваню, я тебе трохи не той… Чого ж ти мовчав?
ЗЕЛЕНИЙ: Не знаю… Все ніяк не міг вирішитись.
ПЕТРОВИЧ: Дурненький… Та нічого, тепер все буде гаразд. До біса амбар! Господи, що це я? Син повернувся! Всі додому!
ЛІКА: (підбирає рушницю та наставляє її на Петровича) Стій! Зелений, ти молодець, все чудово. Відходь убік. Петровичу, не ворушись, бо стрільну.
ПЕТРОВИЧ: (розгублено) Ти що? Дівчинко, ти чого це?
ЛІКА: Нічого. Зелений, нам час іти.
ЗЕЛЕНИЙ: (повільно підходить до Ліки, стає у неє за спиною) Вибач, Петровичу.
ПЕТРОВИЧ: Іванку, ти куди? Навіщо, Ваню? Все добре, зараз підемо додому, таке свято… А потім на могилку… Ваню, що з тобою? Ти вже йдеш? А я? Ваню… (простягує до Зеленого руки)
ЛІКА: Стій!
ПЕТРОВИЧ: (завмирає) Що? Ліко, дочко…
ЛІКА: Зелений, стежка вільна (повільно відходить, не опускаючи рушниці).
ЗЕЛЕНИЙ: Зачекай. (Підходить до Петровича) Ти вибач, Петровичу, але так треба. Я не Іван.
ПЕТРОВИЧ: То як же це? А стежка?
ЗЕЛЕНИЙ: Випадковість. Я давно її знайшов от і придалася.
ПЕТРОВИЧ: Та ні, Іванку, я впізнав тебе. Обличчя, очі… І голос твій.
ЛІКА: Зелений, досить. Все це дуже зворушливо, але в нас обмаль часу. Закінчуй цю мелодраму.
ПЕТРОВИЧ: Куди ж ви на ніч? Ходімо додому, там тепло, там добре…
ЗЕЛЕНИЙ: Вибачай, Петровичу, не можемо. Добра ти людина, дай Боже тобі щастя.
ПЕТРОВИЧ: Не треба. Не потрібно мені такого щастя. Ось ти повернувся і досить. І нічого мені більше не треба. Залишись, Ваню, не кидай мене.
ЗЕЛЕНИЙ: Прощавай, Петровичу. Не згадуй лихим словом (підходить до Ліки, бере у неє рушницю та відкидає убік).
ЛІКА: Прощавай, Петровичу! (разом із Зеленим виходить з галявини)
ПЕТРОВИЧ: Як же це? Ваню, я так чекав на тебе, я у небо дивився частіше ніж на землю. Я дощі проклинав, вітер заклинав, аби тобі було легше повернутися… Та й жив я тільки тому, що чекав на тебе (блукає галявиною) А ти пішов. Полетів… (дивиться у небо) Ось вони… Мої метелики.
ЗЕЛЕНИЙ: (здалеку) Я повернуся, батьку!
ПЕТРОВИЧ: Добре, синку, добре! Я знаю — ти повернешся. Але я тебе не дочекаюся. Мене вже не буде. На землі не буде. Піду я у землю — у глибину. Там темно і вогко. Як уночі в небі… Ти будеш в небі, Ваню, а я — в землі. ч ніяких розваг… Тиша та спокій. Довічний спокій… Це не добре, Ваню, ой не добре… (підіймає рушницю, двічі стріляє) Ось так буде краще, синку. І тобі легше і мені спокійніше. Я чекатиму на тебе. Повертайся… (відходить у глибину галявини та у останню мить обертається) А Івана я ще п’ять років тому… (сміється, зникає)
Завіса
Україна, 253166, Київ-166, проспект Лісовий, буд. 22, кв. 255, тел. (044) 519-36-04
Авторські права захищені.
