Театральний фестиваль “Тиждень актуальної п’єси” – це стартовий майданчик як для молодих письменників, що пишуть для театру, так і для неофітів у мистецтві режисури.

Від суботи до суботи юна й обдарована молодь з усієї України читала свої п’єси столичній вибагливій аудиторії, утверджувала право на існування власних текстів у координатах актуальності й потрібності для сучасної сцени. Якщо покопатися в недавньому часі, то так чи інакше, учасники й творці фестивалю пробиваються у “широкі театральні люди”.

Українську п’єсу учасника минулорічного Четвертого Тижня актуальної п’єси Павла Ар’є поставили у Москві, що є доволі несподіваним і водночас сміливим кроком державного російського театру Романа Віктюка з огляду на війну та військову агресію проти нашої країни.

Також помітно, що ще одна пані драматург, яка виступала з п’єсою “Моя милиция меня…”, потрапила до короткого списку одного з найвідоміших сучасних драматургічних фестивалів – “Любимовка”.
Драматурги та режисери фестивалю беруть участь у модерному та новітньому проекті “Черкаська театральна лабораторія” (керівник Сергій Проскурня), аналогів якому немає у світі.

А серед режисерських здобутків останніх часів можна назвати виставу “Щоденники Майдану” амбітного режисера Андрія Мая, яка об’їхала пів Європи, кинувши якір у столичному театрі імені Івана Франка.
Також до певного “прориву” у цьому ключі (зі знаком мінус) можна назвати і створення у Києві театру нового типу. Художній керівник якого так само починав із “Тижня актуальної п’єси”. Але в умовах війни цей “театральний діяч” відкрито підіграє ворогові, стоїть виключно на русофільських позиціях, ставлячи у своєму театрику суто проросійський репертуар.

Власне, усі ці факти свідчать, що фестиваль “Тиждень актуальної п’єси” засвічує молоді таланти. Отож сайт “Драматург” хоче познайомити читачів з новими іменами та їхніми проектами-п’єсами, із особливою проекцією у майбутнє. Ми вирішили розпитати учасників П’ятого Тижня про те, як вони бачать подальшу долю своїх проектів, про їхній кошторис та сценічне втілення.

 

Проект №1. Олексій Доричевський “Борсуки”
(23 роки, бібліотека імені Герцена, Київ)

На жаль, п’єса Олексія не витримала горнила суддівських вердиктів. Конкурсне журі не відібрало твір для читок, але він потрапив у широкий список фестивалю, був відзначений суддями. Тому Олексій Доричевський на цьогорічному фестивалі виступив не автором, а режисером читань “Молока в легенях” та програми “Коротка п’єса” збірної солянки авторів: Олени Астасьєвої, Наталії Блок, Віталія Ченського, Сергія Щученка. Що ж до його “Борсуків”, то в них ідеться про тварин та людей. Останні у творі живуть одним моментом, не “паряться” утворенням складних пазлів у житті. Автору-режисерові у п’єсі цікаво було досліджувати учорашнє суспільство, дії якого призвели до сьогоднішніх наслідків і на людей, яких нічого не змінює. У п’єсі непомітною ниткою прошивається тема відповідальності за вчинки, які мають наслідки в майбутньому.

Із цим матеріалом молодий драматург не хоче йти до когось вже знайомого, не хоче працювати з ним у якості художника чи режисера. Він хоче знайти неповерхову особистість, яка відшукає нові й цікаві смисли у тексті. І вистава під робочою назвою “Борсуки” не гратиметься у “стабільному театрі”, адже для Олексія театр – це “LEGO”, яке збирається і розпадається.

Щоб оживити “Борсуків” Олексія Доричевського, потрібна всього-на-всього одна тисяча гривень. Кошторис вистави Олексій розраховує таким чином: два ліхтарики з батарейками, оренда простору та гонорар акторам, режисеру і звичайно ж самому креатору. У цього малобюджетного проекту нема вікових обмежень, але в тексті присутня ненормативна лексика і деякі неоднозначні сцени, тому зовсім маленьким діткам дивитися майбутній спектакль ще зарано.

 

Проект №2. Петро Армяновський “Красний Пахар”
(29 років, журналіст, Донецьк (наразі – Київ)

Красний Пахар – це село в Артемівському районі, що на Донеччині. За даними Вікіпедії, у 2001-ому році в ньому мешкало 335 людей. Наразі ця територія підконтрольна сепаратистам і, мабуть, іронія долі чи інший фактор, але саме за день до читки п’єси Армяновського на Тижні актуальної п’єси у пресі з’явилася інформація про обстріли невеличкого селища проросійськими “Градами”. Хто знає, але якби ще в 2012-ому році, коли була написана п’єса, вона у подальшому була б опублікована-поставлена, то ми б, можливо, й не мали такого жахіття, яке наразі твориться у нашій країні. Донбас тоді не почули. Історія не терпить умовного способу.

Красний Пахар – п’єса, створена на основі розповідей мешканців села. Два роки тому молодий журналіст збирав документальні свідчення людей різного віку й статусу: школярі, пенсіонери, вчителі, покупці, капітан ЦАХАЛа – собачник, продавець у магазині. Предмет розмов різний: від ставлення донеччан до української мови і до небажання тамтешніх (та й не тільки) дітей вчити нудні уроки. Для Петра Армяновського цей текст є перш за все спробою розібратися, що є сутністю Донецька, чому люди в ньому живуть саме так, у цьому місці. Судячи з відгуків читачів і глядачів твору – дана п’єса відтворює машинерію пекла, котре ще не почало горіти, про те, що Донецьк має набагато більше спільного з усією Україною, аніж відмінного.

Цю п’єсу міг би зіграти як аматорський колектив, так і авангардний театр, театр із колонами. У цій виставі, на думку Петра Армяновського, усі актори будуть у червоному-чорному одязі, на котурнах, танцюватимуть сучасний балет і співатимуть як у трагедіях Давньої Греції. Усе це відбуватиметься за ширмою, й будуть видні лише тіні. А глядач бачитиме пряму трансляцію на екранах Олімпійського стадіону. Багато уваги в тексті приділено дітям, тому це може бути й дитячою виставою, але вже технологічне втілення спектаклю – то клопіт виключно режисерський.

 

Проект №3. Людмила Тимошенко “Не мона відержат”
(36 років, старший викладач Національного університету біоресурсів і природокористування України, Київ)

Як драматург Людмила Тимошенко дебютувала на минулорічному Тижні актуальної п’єси. Тоді це була п’єса “Золоті лосини” про чорнобильських і нечорнобильських підлітків, весела замальовка про безтурботне дитинство, про їхні капризи й дрібні пакосні вчинки в дитячому таборі біля Азовського моря. На цьому, “Тижні актуальної п’єси” – 2014-ого року молода драматургиня представила нову драму “Не мона відержат”.

У її основі сюжетна лінія класичного твору української літератури, йдеться про драму “За двома зайцями” Михайла Старицького. Людмила Тимошенко спробувала занурити героїв драми Старицького у сучасність, у теперішнє українське Полісся із притаманним йому мовним та ментальним дискурсом. У нашій глибинці письменниця розглядає як загальнолюдські, так і суто українські проблеми: про те, що на одне зло віднайдеться ще більше зло, про те, що не можна однією дупою всидіти на двох стільцях іт.д іт.і. Попри все Людмила залишає у творі світлу шпаринку для своїх персонажів у вигляді любові та прощення.

Комедійну п’єсу “Не мона відержат” можливо грати всюди, окрім оперного театру. Молода авторка зовсім не розбирається у кошторисах вистав, але вважає, що витрати на втілення задуму будуть невеликі. Костюми переважно спортивні . У низки головних героїв – “модні” велюрові та махрові, у рекетирів – класичні “адідас”. Головна героїня та її подружки – у звичайних повсякденних “шмотках”, просякнутих провінційним “дорогим” несмаком. А сценографія… Сюжет крутиться навколо клубу, пилорами і будинку господарів лісопильні. Усе має бути в одному стилі – оббите дерев’яною “вагонкою” з невеличкими змінами декорацій.

Людмила Тимошенко застерігає, що у п’єсі є табуйована лексика, тому особам до 18 років вхід заборонено.

 

Проект №4. Наталія Блок. “Вулиця Декабристів”. Режисер Кіра Малініна
(31 рік, Школа сучасних театрально-сценічних напрямків “Лабораторія театрра”, Харків)

П’єса “Вулиця декабристів” належить клавіатурі Наталії Блок. Відома херсонська журналістка й письменниця, яка вже прославилася книжкою на феміністично-гендерну тематику “Чоловіки, як я їх бачу, або Документальна правда про них”, презентувала нову драму київській публіці.

Про “Вулицю декабристів” нам вдалося поспілкуватися із Кірою Малініною, яка виступила в ролі режисера читки. Кіра представляє собою нову генерацію молодих обдарованих драматургів. За плечима у Кіри Малініної два яскраві реалізовані проекти: “Очі блакитного собаки” та “Історія про людину, з якою трапилася історія”. Перша вистава за Маркесом йде у Київському Молодому театрі, друга ж у Черкаському обласному академічному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Ці задуми втілені разом зі здібним кримським режисером Антоном Романовим. Ще одну експериментальну роботу пані Малініна привозила нещодавно в Київ, на Міжнародний театральний фестиваль “Документ”. Йдеться про документальний перформанс “Дванадцять пісень про свободу”, в якій мова про свободу під час буремних подій: у Харківській ОДА, в таборі мітингувальників біля пам’ятника Леніну в Харкові, а також у школах, кафе, на вулицях міста і у випадкових квартирах.

У п’єсі Наталії Блок режисер вбачає декілька основних тем: побутового насилля, жертовності, любові до страждань і любування власним героїзмом навколо них. Кіра поставила б цю п’єсу не у великих державних театрах, а з малою групою акторів, котрі об’єднані в незалежний театр. Бюджет проекту оцінює у чотири тисячі гривень.

Із драми Наталії Блок “Вулиця декабристів” Кіра Малініна може зробити як екзистенційну драму, так і щось легкостравне. Усе залежить від завдань, які поставить для себе творчий колектив.

 

Проект №5. Євген Марковський “Довбойоби”
(40 років, журналіст газети “Новий день”, Херсон)

У вже згадуваній вище Черкаській театральній лабораторії була створена і на сцені театру нещодавно поставлена п’єса українського Орвелла у драматургії Євгена Марковського. Футуристичну антиутопію “Сканінг” він створив укупі з режисером Оленою Снігурченко. Євген Марковський сконструював модель тоталітарного суспільства майбутнього, у якому все роботизовано й механізовано. Це суспільство спрямовує усю свою потугу на боротьбу з ворогом, викорінення інакшодумства та свободи. Але в цьому механізмі з’являється гвинтик, який сумнівається, закохується, хоче жити повнішим життям, а таке входить у протиріччя з нав’язаними соціумом стандартами. Ця драма, її гармонійний музичний супровід, злагоджена дія акторів і концептуальна ідея, викликала неабиякий інтерес у черкащан та журналістів.

Іншою, не менш цікавою п’єсою Євгена Марковського зацікавився Аркадій Непиталюк, який був режисером читок, і планує й поставити “Довбойобів”. Як розповідає драматург, із цим постановником вже давно склався творчий тандем. Актори Непиталюка брали участь у трьох читках п’єс Євгена Марковського і грали у його виставі “Одноразові стаканчики”. Загалом п’єса представлена на 5-му Тижні актуальної п’єси не схожа на інші драми автора. У “Довбойобах” йдеться про те, як групу чоловіків “спалила” міліція на вирощуванні коноплі. Цій групі дали тиждень, щоб зібрати відкупні п’ять тисяч євро, а інакше вони сядуть до в’язниці й ось ці товариші усім миром збирають кошти. Євген стверджує, що даний матеріал про справжню дружбу, таку, як у кінофільмі “Три мушкетери”. Бюджет, декорації, реквізит, сценографія – усе по мінімуму. Драматург хоче, щоб у одній зі сцен розбили акустичну гітару, також у п’єсі звучатиме п’ять або шість пісень, щось схоже на мюзикл “Д’Артаньян і три мушкетери”.

П’єса розрахована на усіх нормальних людей, не сильно естетів. Глядач, який отримує насолоду від фільмів “Гірко” і “Гірко-2” зрозуміє п’єсу Євгена Марковського.

 

Думки про проекти збирав Яр Левчук

 

Фото надані героями даного матеріалу

та Аліною Величко.