Село селом
У Києво-Могилянському театральному центрі «Пасіка» відбулася прем’єра вистави «Буна». Автор драми Віра Маковій, режисура Олени Роман.
Рустикальйний світ, виплеканий українськими письменниками 19 ст., знайшов своє продовження в 21 віці, у творчості Віри Маковій. Вона – сучасний Нечуй-Левицький у спідниці. З буковинським акцентом. (Навіть у рисах її обличчя вчувається щось мужицьке, селянське). Низка її п’єс побутового, реалістичного прямування написані про глибинку. Про село з його забобонами й заздрістю, бурчанням і сварливістю, вічним кайдашівським сімейним роздором. Очевидно, що в укрліті поряд з модерновою та постмодерновими напрямками, свій осібний голос завжди матиме література народницького спрямування. Пуповинну тяглість цієї традиції не перерізала ні індустріалізація, ні капіталізація. Ні революції, ні війни. Одвічна тема села і його життя, іншого боку українського макрокосмосу, вочевидь, ще не раз нагадуватиме про себе в нашій сучасній драмі.
Буна – стара сварлива баба, у сільському помешканні якої, на Буковині, живе онучка Орися, згодом її чоловік Митро. Старий світ зі своїми устоями, глибоко вкоріненими в минуле, звичаями ще колись за царя-батька, стикається з молодим: наївним, недосвідченим, невпевним, розхристаним. Шум, гам, крик, вереск. «Ти не вмієш і миски вимити!», «Неправильно хату підмітаєш!», «Чи ти не вмієш рубати кугута? Може ти, як і вона мухи не кінеш?!», «Дивиси, якус файну жінку найшов, нічо с ми не годна зробити!», «Ці лодарі безпросвітні нічо коло хати не роблять і ні копія не приносять!» – сипляться прокльони на голову подружжя. І зупинити це бурчання, потік діалектних українських, румунських слів та місцевої говірки, ніхто не в змозі.
Із центровим артистом п’єси режисер не прогадала. Зірковий актор Олег Примогенов, в запасі якого 40 з хвостиком ролей у кіно, тримав усю виставу. Він грав міліціонерів, моряків, докторів; також у безлічі серіалів: «Весела компанія», «Повернення мухтара 5, 7», «По закону»… Найорганічнішим же виявився в масці старої, обтяженої болячками бабці. І щось відразливе є у витвореному актором образі, з його різкими й грізними рисами обличчя та нестерпним характером. І щось підкупаюче в мудрості та запилюженому досвіді. А ще в натуралізмі, який в окремих мізансценах відлунював сміхом у глядацькій залі.
Буна, немов диригувала життям молодят, а вони пихтіли, сопіли, тамуючи свій гнів і роздратування важкою роботою. Корилися волі ветхої жінки, бо безголові й не обчухрані життям. Педагогічної сугестивності Буні надавала товста дерев’яна палка, котрою вона подеколи розмахувала, наганяючи страху на онучку. Старі онучі, жилетка, плаття, фуфайка, кожух, хустинка, окуляри – підсилювали традиційність, селянськість образу. Режисерський хід із мобільним телефоном – додавав сучасності.
Ще в Біблії написано, щоб діти відділилися від батьків. Інакше на них чекає пекло сумісного життя. Орися сповна відчула дію цього закону: не поїхала на навчання в Київ, вийшла за першого-ліпшого, нелюба. Завагітніла від Петра, а вийшла за Митра. І мучилась певний час при Буні. Занапащена доля, поламане життя. Ці мотиви дуже близькі позаминулій літературній епосі як в Україні, так і Росії. Зараз популярні в сентиментальних телесеріальчиках. Несвідомо таку героїню хочеться жаліти, плакати над її горе-бідою. Але на сцені Орися (акторка Аліна Скорик) представила незламність, «контра спем сперівську» нездоланність рутині. Актриса змогла зруйнувати стереотипний образ стражденної дівчини, яку не нагнули життєві обставини. Їй удалося вирватися із полону драконівських сімейних правил. На чужину, в «Гамерику».
Орисин образ простої сільської дівчини в чоботах, хустці, червоному сарафані різко контрастував із Митровим (актор Георгій Поволоцький): лисого пузаня, із кримінальною зовнішністю, в тельняшці та потертому піджаку. Режисер навмисне підкреслила цим: вони не пара, лише волею незрозумілих обставин опинилися поруч. Взагалі у виставі проходив чіткий водорозділ між чоловічими ролями: Митро, Петро, сини Буни. Та жіночими: Буна, Орися, жіноче тріо (невістки синів Буни). Експресивні, внутрішньо наповнені й зібрані, енергійні жіночі образи протиставлялися в’ялим, інертним, байдужим чоловічим. Актуалізувалася ідея, що в селі чоловіки в основному п’ють, гуляють, сидять біля телевізора й нічого не роблять. Натомість жінки пашуть, як воли зранку до ночі.
Ще один цікавий режисерський хід – жіноче тріо. Вони – Орисині мрії про співочу кар’єру, віддушина серед життєвої метушні, світ, в якому сільська дівчина хотіла бути. Вони оприявнювалися, коли Орися вмикала радіо. На окремій невеличкій сцені, одягнені у все чорне, чарівні, еротичні, викличні актриси: Світлана Брагіна, Дарія Гомес-Чакон, Аліна Головльова наспівували хіти Ані Лорак, Оленсандра Пономарьова, Тараса Петриненка. Своїм співом, вони начебто переносили головну героїню та глядачів зі світу суєти й щоденної потреби, у простір мрії, бажаного й далекого світу. Гра на контрастах, ілюзії та щоденності, рутини та фантазії неабияк підсилювали інтерес до вистави.
В одній із ключових мізансцен дівчата з мрій перетворилися в невісток Буни. Стик села і міста завжди болючий, різкий. Бунині невістки пафосні, помпезні, й по-міському говорять, не знають звичаїв і живуть за своїми законами. Дарують старій бабці електрочайник, мікрохвильову пічку. В цій виставі чітко проглядається неприйняття селом міста і навпаки. Між ними як культурна, соціальна, духовна прірва, так і технічна. Невидима ворожнеча, неприязнь. Роз’єднаність, дистанція, котра навряд колись скоротиться.
Вічні блукання українців по закордонах. В пошуках кращого життя, місця проживання, роботи. Цю тему гарно описав ще Іван Франко у циклі «До Бразілії». Тема еміграції присутня і в «Буні» Віри Маковій. Орися краде гроші в Буни та їде з чоловіком до Америки. Як там вони живуть видно з листа, адресованого бабці. «…Зараз дивлюся за бабою, яка геть не розуміє, що робить. Я їй даю ложку у руки, а вона не знає, куди її класти, чи у рот, чи у сраку. Знімаю кімнату, нас одинадцятеро живе: українці, молдовани, румуни. Я ще зароблю трохи і приїду, я вже не може тут. Нас тут за людей не рахують, роблять собі у хаті при нас все, що хочуть, ні совісті, ні встиду..». Знову нещасна сім’я, дитина в Україні, а батьки за кордоном. Це все цілком уписується в сучасну картину буття нашого народу. На цьому фоні дуже вдалою режисерською стратегією є відеоряд, на якому були зображенні Сталін, Ленін. Найбільші душителі укр. народу. Адже багато західних українців під час третьої та четвертої хвилі міграції втікали від комуністичного режиму.
В даній приватній історії усе теж закінчується печально. Хата, яку будував Петро для Орисі стоїть недобудована. Ілля (актор Олексій Доричевський), син Орисі (який чомусь у виставі названий Пантелеймоном) відрікається від своєї матері. Орися їде ні з чим, знервована. Буна при смерті. Така споконвічна українська трагедія простої сільської сім’ї. Така вічна роз’єднаність в українській хаті.
П’єса в похмурих і сірих тонах малює українське життя. Побутова, реалістична, жорстка сімейна історія, увібрала в себе весь ворох проблем нашого суспільства. Драматург не пропонує рецептів від цих бід. Тим самим даючи глядачеві глибоко задуматися над драматизмом українського буття.
Яр Левчук
Фото Катерини Горностай
