Пропонуємо Вашій увазі нову п’єсу “ПАЛАЮЧИЙ БЕРЕЗЕНЬ”, або на східному фронті «перемир’я»”, сучасного українського драматурга Віктора Горбика.

ПАЛАЮЧИЙ БЕРЕЗЕНЬ,
або на східному фронті «перемир’я»
П’єса на 3 дії.
Автор Віктор ГОРБИК,

Військовий консультант Олександр Хлипавка,

Діючі особи:
1. Лейтенант Мірза – невисокий, чорнявий, схожий чимось на татарина. Тому й отримав такий позивний. Командир взводу. 45 років, із запасників, колишній вчитель.
2.Кулеметник, оператор-навідник БМП Піаніст, Василь – середнього зросту, широкоплечий, у цивільному житті – механізатор, коваль. 40-45 років.В ВСУ за мобілізацією, потім перейшов на контракт. Мріє скласти кошти на власну кузню.
3. Механік-водій БМП Вятка, Петро. Його мати з Росії – з Вятки. Тому й позивний такий. Батько – українець.
4. Стрілець-сапер Вуйко. Михайло (Петрович). Сивий чоловік. 59 років. В минулому бомж, на фронт прийшов з Майдану, разом з товаришами.
5. Снайпер Кошерний (Міша). 25 років. Любить сипати поговірками та анекдотами. У цивільному житті – дрібний бізнесмен.
6.Стрілець, він же посильний, він же напарник снайпера Манюня. Степан. Справжній козарлюга, високий, широкоплечий, накачаний хлопець. Доброволець. 17 років, приписав собі рік, щоби взяли до армії..
6. Старший сержант Смурний, Андрій. Заступник комвзводу. Командир відділення управління. 50-55 років. На фронті з самого початку, прийшов з Майдану. Обличчя переоране шрамами – пам’ять про Афганістан. З Майдану добровільно пішов на фронт, потім на контракт. Неговіркий.
7. Стрілець, санітар-зв’язківець Білка, Галина. У цивільному житті радіоінженер. 45 років. В армії доброволець – зв’язківець, а за сумісництвом санітар.
8. Марія – волонтер. 45 років. На фронті син і чоловік, але в іншому підрозділі.
9. Стрілець, контрактник Мажо,.Серж, 23 роки. Напарник Штика.
10. Оператор ПТРК, старший солдат Штик, Валерій. 30 років.
11. Офіцер зі штабу. Перевіряючий.
12.Кіт Укроп
Голос за кадром.
Голоси по телефону.
Військові.

Дія 1.

Бліндаж взводного управління на передовій, дерев’яні двоповерхові тапчани, тапчан командира, буржуйка, стіл та лавки. Відокремлене плащ – наметом відділення для санчастини. Столик з рацією.
У бліндажі Манюня, який чистить автомат, Кошерний та Піаніст.

Манюня:
– Дядьку Василю, чому вам такий позивний дали. Піаніст? Ви що, музикант? На піаніно вигравали? До ми соль ми соль фа ре.
– Піаніст:
-Коваль я.
Манюня:
-Тоді, виходить, молотком мелодії вистукували?
Піаніст:
– Сапи робив, техніку лагодив
Манюня:
– Неправильний позивний все ж таки дали. Треба було назвати Молотком або Ковадлом. Піаніст, це, мабуть, аби ворога заплутати?
Піаніст:
– Чого ти причепився, мов реп’ях. У тебе теж позивний не кращий. Ось Реп’ях – це якраз те, що треба. Прилипне- не відчепиш. Ліпше піду до своєї Катюхи. Подивлюся, мо’ змастити треба? Та й Вятка просив допомогти. Он, краще з Кошерним почеши язика, раз така сверблячка.
Виходить.
Кошерний:
– Ти чого пристав до чоловіка? Краще автомата почисть. Від нього твоє життя залежить.
Манюня:
– Хіба це зброя? Барахло. Ось в учебці бачив у гвардійців автомати. Як лялечка. І влюбитися не гріх. А це…
Кошерний:
– Ти що, придурок? Не можна ганьбити свою зброю. Люби її, як дівчину, пести і вона віддячить.
Манюня:
– Не обзивай. Це Піаніст свою гармату пестить, щодня драїть, начищає до блиску. Навіть іменем дружини називає – Катюха! Тьху!
Кошерний:
– Тому він і Піаніст. Як заграє в бою зі своєї Катюхи, а підспіває з ДШК – ото концерт. Сепари лишень двохсоті збирають. Я з ним від 15 року в екіпажі. Тобі до нього ще рости і рости.
Манюня:
-А це як сказати. Усі носяться з ним…
Кошерний (перебиває):
– Досить теревені розводити, нам час на полювання. Гадаю, щури вже повилазили з нір. Може вполюємо щось цікавеньке.
Манюня:
-Або нас вполюють. З мінометів.
Кошерний:
-Ти що, злякався?
Манюня:
-Та ні, але якось не по собі. Та й оця одежина гнітить.
Натягує на себе маскуючу сітку.
-Ади, справжня баба Йошка.

Кошерний:
-Це що? Та, що з косою?
Манюня:
Та ні, це з мультику. Там ще пісенька така є. Дивився?
Кошерний:
-Не цікавлюсь мультяшками. От у мене, колись, була швора. Личико гарне ніби сонечко. Хоч до серця прикладай.
Манюня:
– Красуня, значить? До чого тоді баба Йошка?
Кошерний:
Так ось. Зійшлися ми. Отут я й взнав, що таке баба Йошка. На голові парик, брови наклеєні, груди й ті накладні, з силікону… замовк.
Манюня:
-Ну й скажеш таке. Добре, що хоч не на ніч. А далі що?
Кошерний:
– Далі я не дійшов. Схопився з ліжка, одягнувся будь-як і бігом на станцію. До поїзда.
Манюня (Сміється):
-А вона? Не наздогнала?
Кошерний:
-Я тоді, може, вперше в житті таку швидкість розвив. Та й доки вона б усе назад почіпляла… Там теща, так та з шваброю гналася. Я вже в вагоні був, а вона по вагону лупила. Отак і втік.
Манюня:
-І куди втік?
Кошерний:
-Туди і втік. Годі, пішли, вполюємо. Тепер не лячно?
Манюня:
Опісля такої баби Йошки я б теж нічого не боявся.

Виходять.

До бліндажу ввалюються Вуйко із Вяткою.
Вони роздягаються. Вуйко відразу ж сідає біля буржуйки, знявши намоклі берці й простягнувши ноги до тепла.

Вуйко:
Ніби й весна, а зимно. Трохи замерз у ноги. Ні, все – таки в чоботях краще. Халяви високі, ані сніг, ані вода не потрапляють. І взуватись легше, а тут ці шнурки. Задовбали зовсім. Була б жива моя Надія, передала б через Марію мої хромові чоботи. Гарні в мене були чоботи, комсоставські. В армії у старшини виміняв, коли на дембель ішов. На командирський годинник, його мені сам генерал вручав за вдале розмінування. Шкода, що без напису. З написом нізащо б не віддав, а так, хто мені повірить? Зате поїхав додому не в кирзаках…
Вятка:
– Петровичу, ви б ще онучі замовили. Та галіфе на додачу.
Вуйко:
-І замовив би, та за статутом не положено. А я службу знаю. Хоча байові онучі б не зашкодили. Знаєш, в Афгані взимку ми з онучами ще й газету замотували. Красную звезду. Так гріла. Замполіт ще нас у приклад ставив. Мовляв, самое читающєє падраздєлениє.

Розмову перериває сигнал мобільного телефону.

Вятка:
Це до мене. За мелодією впізнаю.

Дістає з коробки на столі телефон. На чати брати мобільник не дозволялось.
Алло, Слухаюсь. Мама, это ты?
Голос з телефону:
-Я. Слушай, Петя, и запоминай. Если не бросиш эту службу на хер, ти мне не син! Это последнее моё слово. Приезжай к нам, в Киров. Получиш работу, паспорт сделаем і заживем, как люди. Вон, Машка, работает в больнице, зарплату хорошую получат. Не такую, нищенску, как в Украине. Нам хватат.
Вятка:
-Ты че, мамка, совсем охренела? Какая Расия, какой Киров? Я украинец, запомни. Я тут родился, тут родина моего отца, тут моя Родина! Моя Батьківщина, яку я захищаю від ворога. Насчет того, что я не син, так я перестал быть им оттоле, как ты бросила нас с больным отцом. А как Машка виросла, ты и ее забрала. Прислуга, стало бать, понадобилась!
Из-за тебя отец умер, а он тебя же любил! Почему я должен ехать с Родины. Тебе нужен кормилец? А ты моих детей, твоих внуков, спросила? Хотят ли оне?
Голос з телефону:
-Я хотела как лучше, сынок. Я ж тебя родила, ростила, а ти стал хохлом, убийцей. Одумайся. Тут тебе будет лучше!
Вятка:
-Я знаю, кто меня родил. Но знаю и кто сделал из меня человека. И я не предам пам’ять отца. К тому же Родина не продается. А насчет убийц, то посмотри вокруг себя и меньше зырься в зомбоящик.
Голос з телефону:
-Ти тоже стал биндерой, как твой батя. Он тоже не хотел ехать жить в Россию.
Будь ты проклят вместе со своим отцом!! Более у меня нет сына!

Пішли гудки, зв’язок перервався.
Вятка роздратовано вдарив кулаком об стіл.

Вятка:
– Моя мати дзвонила. Кинула нас, коли ‘з батьком нещастя трапилось – потрапив в автокатастрофу. Довго хворів, особливо, як мати нас покинула і завіялась в Росію з коханцем. Батько дуже переживав, став випивати. Це його і добило. Та й працював він тяжко, треба було платити за наше з Машкою навчання. Машка на повара пішла після 9 класу, до кулінарного училища. Тепер це коледж називається. А я в Барський технікум. Батько в мене був механізатором на всі руки: і водій, і тракторист, і електрик. Тож по закінченні відкрили з ним свою справу, автомайстерню. Так він сидячи все робив, прямо з коляски…(Замовк, поринувши в спогади.)
Вуйко:
-Гарний у тебе батько був. Нехай Бог прийме його душу. До речі, ти не знаєш, коли отець Богдан має навідатись? Замовлю поминальну молитву за нього. Мо’, як вийде, і чарчину прийму за упокій його душі.
Вятка:
– Не знаю. Кажуть він з нової якоїсь церкви.
Вуйко:
-То й що? Я так собі гадаю: церков – багато, а Бог – один. Як сказав Ісус: немає окремого Бога для іудея, римлянина чи грека… (Пауза) Отець Богдан гарно править, по – нашому. Все зрозуміло.(захропів)
(Його розморило біля тепла і він задрімав, заплющивши очі.)
Вятка:
– Швидше за все, ви праві. Я в цьому ділі не дуже розбираюсь. Тільки одного не розумію. Для чого Господь посилає людям страждання? За які гріхи?
Вятка (Після паузи, не дочекавшись відповіді):
– Вуйко, ви що спите?
Вуйко (Не розкриваючи очей):
– Та ніби ні. А що, вже пора?
Вятка:
– Та ні, відпочивайте. Просто я запитував у вас: за що Господь посилає страждання людям?
Вуйко:
– Та за наші гріхи.
Петро, я ще трохи подрімаю. Ти збуди мене, коли треба йти на зміну. Гаразд?
Вятка:
– Лади. Збуджу.

Смурний (з порогу, входячи у бліндаж):
– Щось починається завірюха. І на весну не схоже. Вятка, у тебе все на мазі? Погода саме для ДРГ. Треба бути напоготові.
– Усе гаразд, товаришу сержант. Все підготував, двигун працює, як лялечка.
Не підведе.
Смурний:
-Гей, Вуйко, як твої сюрпризи? Спрацюють? Бо, лишень, на них надія, бо ні фіга не видно.
Вуйко. (Усе в тій же позі)
– Спрацюють. Не сумнівайтесь.
Смурний.
– Ти хоч карту проходів склади, щоб ніхто не підірвався.
Тим часом лунають вибух, автоматні черги та несамовитий собачий гавкіт.
Вуйко (Взуваючись):
– Я ж вам казав, що й миша не проскочить.
Смурний та Вятка, схопивши зброю, вибігають з бліндажу. Вуйко, кинувши собі в сумку гранати, поспішив за ними.
Тим часом з рації доносяться голоси:
– Пенза, еп твою…ухади. Ему уже ни паможеш.!
– Прикрой миня!
Чути ще один вибух.
– Пенза! Пенза. Атветь!
– Пенза, пиздец! Уходим!
Стало тихо.
У бліндаж Вятка з Кошерним вносять на плечах Манюню. В того з лівої ноги тече кров. Манюня голосно стогне. Його садять на тапчан.. Вятка гріє воду на котлі.
– Кошерний.(Оглядаючи його ногу,)
– Заспокойся, пацан. Звичайна подряпина. Зараз промиємо, забинтуємо і все буде гаразд. Казав дядя Фіма, що заживе, як на собаці.
Манюня:
– Я просто не терплю болі.
Кошерний:
– Зараз, потерпи. Я зроблю тобі укольчик і нічого відчувати не будеш. А там і Білка наспіє.
Манюня (схоплюється з тапчану, намагається встати, але відразу падає назад.):
– Не треба уколу. Мені вже легше. Не буду стогнати.
Кошерний:
– Чого скочив? Такий великий і боїшся маленької голочки? Ось і бинт зсунувся. Я тобі не дипломований лікар – перев’язую, як умію. Тому лежи спокійно. Я поправлю.
Кошерний поправляє бинт і непомітно вводить з тюбика знеболююче. Манюня закрив очі і заснув. На його юному обличчі промайнула щаслива посмішка.
Кошерний:
– От і ладненько. Поспи друже, бо твою ногу треба заштопати, і скоро будеш танцювати.
Вятка
– То як він?
Кошерний:
– Заснув. Подряпина, я б на таку й уваги не звернув, а для нього це перше бойове хрещення. Дай Бог, щоб останнє.
Піаніст та Смурний попід руки втаскують до бліндажу обвисле тіло пораненого сепаратиста. Той кричить:
– Вы не имеете права меня убивать! Я военнопленный!
Вятка:
– Какой ты к черту военнопленный. Ты сепар, террорист. Мы с террористами не воюем. Мы их давимо – согласно международному закону.
Сепаратист:
– Я русский, с Пензы. Сюда откомандирован командованием.
Вятка:
– Смурний, чуєш. Він каже, що руський. Найманець. А документи на Петренка з Макиївки.
Сепаратист:
– Это для прикрытия. Настоящий билет за подкладкой.
Вятка:
– Ладно, разберемся.
Сепаратист:
– Да хоть перевяжите! Кровью же истеку.
Вятка:
– Не велика потеря.Все ж перев’яжу. А то ты нам все тут загадиш.
Робить перев’язку.
Смурний:
– Як Манюня?
Кошерний:
– Буде жити, Подряпина,. Рана невелика, але треба зашити.
Смурний Кошерному:
– Вийди, допоможи Вуйку.
Кошерний виходить.

Смурний сідає за рацію, перемикає канали на потрібну хвилю. До Вятки:
– Знову переключили на сепарську хвилю? Командир же заборонив.
Вятка:
– Так цікаво ж про що говорять. Ворога треба вивчати. Та ми лише трошки. Просто не встигли перемкнути назад. Бій почався.
Смурний:
– Сосна, викликає Смурний.
– Смурний, я Калина. Доповідайте, що у вас? Чули перестрілку й вибухи. Ми вже на під’їзді.
Смурний:
– Доповідаю. ДРГ хотіла прорватись, підірвались на сюрпризі. Був бій. У нас трьохсотий. Манюні потрібна допомога. У сепарів один двохсотий, одного взяли в полон. Теж трьохсотий. Росіянин, з Пензи.
Мірза:
– Найманець? Дійте за інструкцією.
Повернувся Кошерний:
-Усе гаразд. Дозволите виводити полоненого терориста?
Полонений:
– Я не терорист, я военнослужащий российской армии! Требую отношения ко мне как к военнопленному! Вы должны отправить меня в госпиталь! Я буду жаловаться!
Вятка:
– Замолчи! (к Смурному, передає йому документи, що дістав з під підкладки бушлата..). Ось його документи.
Смурний:
– Так, військовий квиток. Відрядне до Ростова. ВЧ 37546. Відмітки про прибуття немає. Дати теж. Отже, дезертир, найманець. Розмова коротка.
Полонений:
– Меня официально здесь нет. Я в Ростове, в командировке.
Кошерний:
– Считай, что теперь тебя нет ни официально, ни фактически. То, може, ми вже пішли, товаришу сержант? Я бачу з нього толку, як з козла молока. Він нічим не корисний для нас.
Полонений:
– Че сразу, нет толка?!! Я имею важные сведения для вашого командования! Не убивайте!
Смурний:
– Це вже цікавіше.
Кошерний:
– Та бреше він! Нічого він не знає. Я за розход!
Вятка:
– Почекай, може людина справді хоче допомогти нам? (до полоненого) Хочеш помочь?
Полонений(відчувши підтримку):
– Хочу. Все расскажу!
Смурний:
– Почекаємо лейтенанта. Пустити в розход завжди встигнемо.
Полонений:
– А я чё говорю. У меня важная інформация!
Кошерний:
– Шкода. Я саме там воронку приглядів. Якраз під його зріст. Та нічого, почекає…
Входить лейтенант Мірза, з ним Мажо, Штик та Білка.
Смурний:
– Струнко:
Мірза:
– Вільно.
Мірза:
– Білка, займіться пораненими. Відправимо Манюню в санчастину, полоненого – до штабу. Нехай розбираються. Хлопці вам допоможуть.
Білка:
– Слухаюсь!
Манюня:
– Не треба мене в санчастину, товаришу лейтенант! У мене й тут загоїться. Підтвердіть, тьотю Галю. Прошу
Мірза:
– Що за нестатутні відносини?
Манюня:
– Винен, товаришу лейтенант.
Мірза:
– У санчастину!
Білка:
– Рана невелика, можна сказати, подряпина. Кістка не зачеплена. Заживе скоро. Перев’язки я зроблю.
Кошерний:
– Він, звичайно, хлопець нетерплячий, уколів боїться, але звикли ми до нього. Він надійний, від усіх просимо. Залишіть його тут.
Мірза:
– Якщо просите – хай залишається.
– Тепер представляю вам нових побратимів. Підсилення, так би мовити. Оператор ПТРК Штик і стрілець-гранатометник Мажо. Команда не стріляти відмінена. Тепер можна відповідати по повній на ворожі вибрики.
Вятка:
– Нарешті. А то вже оборзєли вщент.
Піаніст:
-Тепер я можу використати свою Катю (поправився) гармату?
Мірза:
– Не лише можеш, повинен. Але все тільки у відповідь, для придушення вогню. А то я знаю вас, чортяки. Це наказ. Рішення приймає старший сержант Смурний.
Смурний.
– Слухаюсь, товариш лейтенант!
Мірза:
– А тепер тягніть до машини полоненого. Завезу ротному, допитає, а там вирішать, що з ним робити.
– А ви, Смурний, залишіться.
Усі виходять.
Мірза:
– У мене до вас прохання. Придивіться за Мажо.
Смурний
– Щось негаразд?
Мірза:
– У принципі, ні. Але щось мені підказує, слизький хлопець. То ухилявся від призову. Була якась негарна історія – сам прийшов до воєнкому, підписав контракт. Щось нечисто тут.
Смурний:
– Добре, Петре Васильовичу, буде зроблено.
Мірза:
– От і добре. Мені вже час. Дивіться тут, якщо треба буде, я на зв’язку. За полоненого дякую.
Смурний:
– Усе буде гаразд. Не підведемо.
(Заходить Піаніст з палицею у вигляді клюки)
Піаніст до Манюні:
– На, спробуй. Чи підійде.
Манюня: (спираючись на палицю і боязко зробивши кілька кроків).:
– Годиться, дядьку Василь. Дякую.
Піаніст:
– Для всіх старався, бо хто такого здорованя до параші дотягне?
Манюня, підстрибуючи, виходить з бліндажу.
Піаніст:
– Зачекай, я тобі допоможу. Там хлопці м’яча б’ють. Судитимеш замість мене.

---

(Повертаються Мірза і Білка)
Мірза невдоволено буркає:
– Робити їм нічого в тому штабі. Щойно ротний повідомив, що вимагають звіт про використані патрони. А на мені й так уже дві зарплати боргу. Вимагають або звітувати, куди скільки пішло, або платити. Що я їм, рахівник. Мене в школі задовбали зовсім цими папірцями. Гадав, що втік від писанини. Так ні, наздогнала, дідько їх забирай.
До Смурного:
-Андрію Карповичу, допоможете звіт скласти?
Смурний:
– Звичайно, товаришу лейтенант. У нашій країні папірець вище людини ціниться. Як колись в училищі мені говорив викладач: «Без бумажки ты букашка, а с бумажкой человек».
– Я ж тобі казав: не в строю – ми друзі. Тому тут по – домашньому. Мені так зручніше. Усе -таки я вчитель у душі, а не військовий.
Смурний:
– Гаразд, Петре Васильовичу.
(Деякий час мовчки працюють. Смурний працює на ноутбуку, Мірза заповнює якісь картки.)
Мірза ( З усмішкою):
– Андрію Карповичу. Знаєте, в нас уже в підрозділі два королі. Чи не забагато для одного королівства?
Смурний:
– Хто це?
Мірза:
– А наш Штик. (читає з карточки.)
Мірза:
– Штик Валерій, та ще й Андрійович. Чи не ваш це гріх, часом?
Смурний:
– Петре Васильовичу, не люблю таких жартів. І гріхів таких мати не можу. Звідки він?
Мірза:
– З Вінниці. Виходить, ваш земляк.
Смурний:
– Цікаво. Подивіться, хто там батько? Може якій родич, мало що.
Мірза:
– Батька не має, лише мати Король Надія Петрівна.
Смурний:
– Штик з якого року народження?
Мірза:
– 1986 року
Смурний:
– Я одружився у 1985 – му, відразу після випуску з училища.. Не пожили й півроку, як мене забрали на Афган. Виконувати інтернаціональний обов’язок. Мусив ррозлучитись з коханою
Якось в бою духи підбили мій танк, а наші покинули мене. Одне слово, полон. Повернувся додому аж у 1993 році.
(Замовк, замислившись).
Мірза:
– І що, не шукали більше дружину?
Смурний:
– Зробив запит до Таджикістану, де знаходилося військове містечко, а там уже ні її, ні містечка. Вивели кудись в Росію. Отак усе й перервалося. Та й навіщо було шукати? Може, в неї нова сім’я. Кому я потрібен такий. (махнув рукою).
Замовкли.
Увімкнулася рація. Мірза підійшов на виклик, одягнув навушники.
Мірза:
– Береза,я Сосна на прийманні.
– Зрозумів, зараз буду.
Мірза підходить до Смурного:
– Андрію Карповичу, ви тут закінчуйте, будь ласка. А я у штаб – ротний викликає.
Заходить Мажо.
– Товаришу старший сержант, дозвольте..?
Смурний:
– Дозволяю, сідай на лавку.
Смурний переглядає справу Мажо. Відкладає у бік.
Смурний:
– Давай поговоримо Тільки щиро.
Мажо (розслабившись):
– Слухаюсь, товаришу сержант. Буду говорити правду й тільки правду. Як прокурору.
Смурний:
-Тут не прокуратура, тут війна. Ми мусимо довіряти один одному. Отже, чому ти перейшов на контракт? Та щей погодився піти на передок?
Мажо:
– Ішов захищати матіньку-Україну. Я ж українець. Та й грошенят заробити треба.
Смурний:
– А де ти був у 2014 – му?
Мажо:
– Займався бізнесом.
Смурний:
– Яким бізнесом? Гендлював?
Мажо:
– Щось типа шоу. Доставляв людям задоволення. Особливо престарілим. Гадаю до служби це не стосується? Щодо орієнтації, то люблю тільки жінок. Спиртним не захоплююсь, бережу здоров’я.
Смурний:
– Не стосується. От і добре. Бачу службу знаєш. Узагалі, оцінки з учебки позитивні, так і далі тримай.
Мажо:
-Буду старатись, товаришу старший сержант.
Смурний: Гаразд. Іди. І поклич – но Штика.
Входить Штик.
– Товаришу старший сержант, старший солдат Король за викликом з’явився!
Смурни
-Позивний?
Штик:
– Старший солдат Штик.
Смурний:
– Добре, але з’являються лише янголи Божі, а всі решта прибувають. Запам’ятав?
Штик:
-Винен. Запам’ятав. Старший солдат Король за викликом прибув.
Смурний:
– Гаразд, сідай. У мене є до тебе кілька запитань.
Штик сідає на лавку,
Смурний:
– Скажи, в тебе є рідні?
Штик:
– Є. Мати, проживає з нами. Нянчить онуків, так би мовити.
Смурний:
– А батько? Чим він займається?
Штик:
– Загинув в Афганістані ще до мого народження. Похований у частині на території Таджикістану.
Смурний:
– Фото, часом немає? Може ми пересікалися в Афгані?
Штик:
– Ви теж були в Афганістані? Це чудово, коби ви його тоді знали б по службі. А то мати розповідала мені лише про те, як жили до Афгану, а як він загинув – майже нічого невідомо. Нам сказали, що згорів у танку. Навіть ховали в закритій домовині.
Пересаджується поруч зі Смурним, дістає мобільний телефон.
Штик:
– Дивіться, це фото мами і батька до Афгану..
Смурний забирає телефон і мовчки вдивляється у фото. Звідти дивиться на нього його молоде обличчя.
Потім гортає сторінки…
Штик
– А це мама з онуками. А це ми всі на морі, в Затоці…
Смурний:
– Щось знайоме, але треба пригадати. Лиши телефон. Я ще передивлюся, може, згадаю, де бачив твого батька. Зрештою, телефон завжди має бути в цій коробці. Туди я його й поставлю.
– Можеш йти.
Штик:
– Слухаюсь.
Виходить. Смурний відкидається, спершись об стінку бліндажу, і поринає в спогади.
Повертається Мірза.
Мірза:
– Андрію Гнатовичу, ви що, спите?
Смурний (різко підскочивши):
– Ні, товаришу лейтенант. Винен, замислився.
Мірза:
-Та припиніть, вільно. Як там писанина, готова?
Смурний:
– Вибачте, Петре Васильовичу, звичка. Готова.
Мірза (переглядає папери і підписує їх):
Ось і чудово.
Смурний:
– Щось сталося?
Мірза:
-Та як у Гоголя. До нас їде ревізор. Лишень німої сцени не вистачає.

Занавіс. Кінець 1 дії.

Дія друга.
Усе той же бліндаж управління взводом. Білка налаштовує рацію, Мірза щось пише за столом.
Входить Смурний.
Смурний:
-Товаришу лейтенант, дозвольте звернутись?
Мірза:
-Звертайтесь.
Смурний:
-Петро Олексійович, там Кошерний з Манюнею ДШК приперли. Що будемо робити?
Мірза:
-Як приперли?
Смурний:
-Мовчки.
Мірза:
-Звідки?
Смурний:
-Ще не знаю. Я їх покличу, нехай самі розкажуть.
Мірза:
-Клич.
Смурний виходить і повертається з Кошерним і Манюнею.
Смурний:
-Струнко!
Кошерний з Манюнею виструнчились.
Мірза:
-Вільно. А тепер розповідайте, що там накоїли?
Манюня:
-Я що, я нічого. Він попросив (киває головою на Кошерного), а я погодився, бо сам він не доніс би. Важкий зараза! Та ще й набої.
Мірза:
-Це я розумію, звідки притягнули?
Манюня:
-Нехай краще він розповість…
Мірза:
-Кошерний, доповідайте.
Кошерний:
-Товаришу лейтенант, тут така справа. Ми були вільні, то й зайшли до баби Мотрі. Знаєте, може, кришу треба підремонтувати, чи ще щось полагодити. Мало там що. Жінка старенька, допомогти нікому. Тож ми й підсобляємо. А вона нам вітамінчики з городу підкидає. Бо у Вуйка доки випросиш…
За дверима чується гамір.
Мірза:
-Та заходьте вже, чого підслуховуєте? Тільки повітря закриваєте.
Вятка:
-Можна, товаришу лейтенант?
Мірза:
-Та ж я дозволив.
Входять Вятка, Мажо, Штик і Вуйко.
Вуйко:
-Товаришу лейтенант, чув, він і мене приплітає. Я тут не при чому.
Кошерний:
-Та заспокойтесь, я вас не приплітав.
Мірза:
-Годі вже! Сідайте. Продовжуй, Кошерний. Тільки не розумію, баба Мотря причому? Яке вона має відношення до ДШК?
Кошерний:
-Зараз усе зрозумієте. Знать, заходимо ми з Манюнею, а вона самогон варить.
Мірза:
-Ви що, за самогоном пішли?
Кошерний:
-Ви що, товаришу лейтенант. Манюні ще рано цю гидоту вживати, а мені вже пізно. Але я прикинув своїми мізками, куди б цей самогон пристроїти. Спочатку хотів вилити, щоби хлопців не спокушало. А потім мене, ніби штрикнуло в одне місце.
Вятка:
-В яке місце? В дупу?
Кошерний:
-У голову, дуподум. Не заважай.Ось я й кажу: «Баба Мотря, мы этот самогон выкупаем для наших друзей.»
Вона й погодилась. Я попросив віднести каністру з самогоном сепарам, на той пост, що з ДШК. З якого Манюню поранено. Їм сказати, що від друзів.
Смурний:
-А каністра чия?
Кошерний:
-Товаришу старший сержант, ви що подумали? Хіба ми безголові? Армійське майно роздавати? Трофейна, з діркою від кулі. Ми ту дірку качаном від кукурудзи забили. Щоб не текла…
Мірза:
– Кошерний, досить нас байками годувати. Звідки каністра? Тьху, ДШК? Зовсім голову заморочив.
Почувся сміх
Кошерний:
– Значить, баба Мотря занесла той самогон сепарам, а ми з Манюнею за це їй шифер на криші поміняли.
– Коли звечоріло, ми з Манюнею пійшли в розвідку. І що ми бачимо, скажіть мені? Сплять сепарики божим сном – аж підхропують. А ДШК стоїть, як сиротинка. От ми з Манюнею його й підібрали. Гадаємо, така річ у господарстві знадобиться. (ображено до Смурного) А ви кажете каністра!
Тут уже присутні Вятка, Мажо, Штик не витримали й голосно зареготали. Навіть Вуйко всміхнувся у вуса. Засміявся й Мірза.
Мірза:
-То це ви у сепарів вкрали ДШК?
Кошерний:
– Чого ж це вкрали? Ми що злодії? Усе чесно, по гешефту, викупили. За цистерну самогону, за який розплатились з бабою Мотрею своєю працею. Цілком вигідний ґешефт. Сепарам задоволення, а нам ДШК.
Мірза:
-За всіма правилами я повинен вас покарати…
Манюня:
-За що?
Мірза:
-Це вам Смурний розтлумачить. Та ще й жінку підставили, Їй помститись можуть.
Кошерний:
Вже не можуть, її син забрав. Тож ця точка пропала.
Мірза:
Струнко!
Кошерний та Манюня виструнчились.
Мірза (підвівшись зі столу):
-За проявлені ініціативу та винахідливість оголошую подяку.
Кошерний та Манюня хором:
-Служимо українському народу!
Мірза:
-Не розслаблятись! Команди вільно не було!
-А за те, що операцію не узгодили з командиром, оголошую наряд поза чергою!
Кошерний та Манюня (вже не так бадьоро):
-Слухаємо, наряд поза чергою.
Мірза:
-Вільно. А взагалі молодці.
Тисне їм руки.
Білка:
-Товаришу лейтенант, ротний викликає до штабу.
Мірза:
-Скажи, буду. Смурний – на господарстві, я – в штаб.
Мірза виходить. Хлопці обступають Кошерного та Манюню. З окопів чути чергу ДШК.
Вятка:
-Ну ви, хлопці, й даєте. Таку дуру притягли прямо з-під носа.
Кошерний:
-А ми такі. Правда, Манюня?
Манюня:
-А як же.
Кошерний:
-Там один сепар було прокинувся, так Манюня його пригрів кулаком по голові. Тільки сіпанувся
Мажо до Кошерного:
-А ти що, справді єврей? Щось не схожий на них. Як кажуть, карточка не та.
Кошерний:
-Та ніби ні. Міша я, Перебиймух. Просто я виріс у селі, де жило багато євреїв. Люблю їх анекдоти. От і дали такий позивний. А ти що, грузин?
Мажо:
-Чому відразу грузин? Мажо – це скорочено від мажор.
Вятка:
-Євреї різні бувають. Як і наші. До речі, у шпиталях УПА працювали євреї. Навіть курінь єврейський був. Так, що “люди разные нужны, люди разные важны”.
Мажо:
-Свята правда. Ось, приміром, китайці. Знищили всіх горобців, а потім завозили. Чи ті ж німці…
Кошерний:
-Якусь дурну розмову ви затіяли. Краще я вам пісню заспіваю.Пане сержант, дозвольте?
Смурний:
-Дозволяю.
Мажо(до Кошерного):
-Дозволь мені?
Кошерний:
-Спробуй. Тримай гітару.
Мажо: (співає):
Я слышу сигнал тепловоза,
А рельсы поют о пути.
В глазах твоих вижу я слезы
И сердцу тревожно в груди.
Тебя на прощанье целую,
Ты быстро к вагону бежишь.
Смахнул незаметно слезу я:
Держись, не робея, малыш.
В руках зарыдала гитара
Опять мы остались вдвоем.
На мокром перроне вокзала
Под зимним , колючим дождем.
Мажо замовк.
Кошерний: гарна пісня. Хто її написав, я її раніше не чув.
Мажо:
Це мій друг написав. Давно вже…В Симферополі, на залізничному вокзалі. Прощався з подругою.
Манюня:
-Серж, гарно у тебе виходить. Навчиш мене грати на гітарі? Бо Кошерного не допросишся.
Мажо:
-Можна й навчити. Чого ж, ми ж друзі.
Заходить Піаніст.
Піаніст:
-Теж мені люди, варвари! Як так можна ставитись до техніки?! Руки би повідбивав!
Смурний:
-Заспокойтесь, Василе Станіславовичу, що сталось?
Піаніст (не слухаючи Смурного):
-Нічого, я свою Мусю відчухаю, буде як новенька. Товаришу сержант, дозвольте відлучитись в реммайстерню?
Смурний (знизуючи плечима):
-Дозволяю. Тільки недовго.
Піаніст:
-Я хутко!
Штик (здивовано):
-Хто це, його Муся?
Вятка:
-Та це в нього манера така – називати механізми іменами людей. Гармата на БМП у нього Катерина – іменем дружини назвав. ДШК в нього, чули, Маруся. БМП – чомусь Дуся.
Штик:
-Дивно, вперше зустрічаю таку людину.
Вятка:
-Нічого дивного, просто людина закохана в свою справу. Для нього зброя- і подруга, і товариш, і брат.
У бліндаж входять Мірза та підполковник.
Смурний:
-Струнко!
Підполковник:
-Вільно!
Мірза:
-Усі вільні, розійтись!
У бліндажі залишились Мірза та підполковник.
Знадвору почулись мінометні вибухи.
Мірза:
-Це третій взвод накривають. Закінчать і дійдуть до нас.
До бліндажа входить Смурний.
Смурний:
-Товаришу підполковник, дозвольте звернутись до товариша лейтенанта?
Підполковник;
-Звертайтесь.
Смурний:
-Товаришу лейтенант, дозвольте допомогти сусідам.
Мірза:
-Дозволяю.
Підполковник:
– Зачекайте/. По вас стріляють?
Смурний:
-Ні
Підполковник:.
-Так чого ви порушуєте тишу? Як старший за званням, отменяю приказ лейтенанта.
Смурний:
-Слухаюсь.
Виходить.
Мірза:
-Товаришу підполковник, звіт складено. Можемо пройти й перевірити наявність.
Підполковник (прислухаюсьчись до все гучніших вибухів):
-Наступного разу. Зараз поспішаю. Мені ще в другу роту треба дістатись.
Входить Білка.
-Товаришу підполковник, дозвольте звернутись до товариша лейтенанта?
Підполковник:
-Дозволяю.
Білка:
-Товаришу лейтенант, там снайпер поранив бійця в другому відділення. Треба було б до санчастини доправити, а наша машина буде готова через години дві.
Мірза:
-Товаришу підполковник, може попутно доставите санінструктора Білку з пораненим до санчастини?
Підполковник:
У мене інший маршрут. А те, что машина несправна, це ваш недосмотр, лейтенант. Решайте на месте. Не провожайте.
Виходить.
Білка:
-Петре Олексійовичу, що це було?
Мірза:
-Людина заробляє собі учасника бойових дій. Отак пострибає по передку і одержить. А наші хлопці по року оформити не можуть. Тьху!
Білка:
-То я піду.
Мірза:
-Я з вами, вийду на повітря, треба заспокоїтись.
Виходять.
До бліндажа входять Смурний та кіт Укроп.
Смурний:
-Ну що, боєць? Посидимо біля рації?
Сідає на стілець, кіт умощується йому на коліна.
Смурний (погладжуючи кота):
-Уперше в житті, Укропе, не знаю, що робити.
(Дістає з коробки телефон Штика, роздивляється фото)
-Стільки років прожив самотнім, вже звик, а тут виявляється я не одинак. Ось дивись! Це моя Надія. Гарна ж? Отож. Тому я й не повернувся до неї. Гадав на таку вроду завжди кавалери знайдуться. Та що там казати – ревнував її до кожного. Правда, виду не показував, усе в собі переживав. А це мої онуки. Я вже дід, розумієш. Дід! Мені таке й не снилось…
Замовк.
Укроп потягнувся до голови, потерся в щоку.
-Але як мені признатися сину? Що він скаже? Де ти, тату був? А я ж не знав про нього. Не знав! Не знав!
В очах виступили скупі сльози.
У бліндаж зазирає Вятка, Укроп раптом зістрибує з колін і вибігає повз Вятки з бліндажа.
Вятка:
-Товаришу сержант, там Марія з подарунками. Укроп, мабуть, відчув смачненьке. Вона йому завжди привозить якісь смаколики.
Смурний, ховаючи телефона в коробку:
-Добре, я зараз вийду.
Йде до рукомийника, вмивається. Тим часом до бліндажа вносять пакунки Піаніст, Вятка, Кошерний, Мажо та Манюня.
Разом з бійцями входять Мірза й Марія.
Мірза:
-Маріє, дякую вас за подарунки. Особливо за прилад нічного бачення – нам такого дуже бракувало. Єдиними нашими очима для нас досі були Лис та Чуб. Як тільки почують москалят, такий гвалт здіймають.
Марія:
-Вони перші й зустріли мене. Та я про них не забула, знайшла в машині містечко і для кількох баночок собачого корму. Там Вуйко вже пригощає своїх улюбленців.
Мірза:
– Може відобідаєте з нами?
Марія:
-Дякую. Але я хочу до темна ще потрапити в третю роту. До свого благовірного.
Мірза:
-Заскучила?
Марія:
-Щоб дуже, то ні. Он скільки бравих парубків щодня зустрічаю.
А по – правді – дуже. Я й волонтером стала, щоб бути ближче.
Мірза:
-Довіряй, але перевіряй?
Марія:
-Щось на зразок. Скажу по секрету – це остання моя поїздка. Вже й контракт підписала, хоча й довго у воєнкоматі опирались. Їм, бач, молоденьких дівчат подавай. Та я ще фору кільком з них дам! Пройду навчання і попрошусь в роту благовірного.
Марія до Смурного:
-То все розвантажили?
Смурний:
-Усе.
Марія:
-Тоді я погнала. Щасливо вам! Хай кулі минають голівоньки ваші!
Мірза:
-Дякую. Шкода, що ви йдете.
Марія:
-Не журіться, не плачте за мною… До вас інша приїде. Хто? (сміється) Це сюрприз.
Мірза:
-Приємний?
Марія:
-Гадаю, так. Там вже хлопці готують вам посилку.
Виходить з бліндажу.
Мірза до Смурного:
-Андрію Гнатовичу, прилади та обладнання залишаються тут. Складіть опис. Харчі, інші подарунки розподіліть на ввесь взвод.
Смурний:
-Зробимо.
Сідає за стіл.
Манюня:
-То вже діставати з ящиків?
Мірза:
-Діставай.
Манюня:
-Це що? Написано англійською.
Мірза:
-Дай – но сюди.
Бере коробку в руки, читає:
-Yukon. Tracker 1×24. Прилад нічного бачення. Чудово! Якраз такого нам не вистачало. Причому може одягатись на голову. Тож руки будуть вільними. Просто царський подарунок! .
Звучить виклик рації. Мірза відходить до рації, кинувши Смурному:
-Продовжуйте, Андрію Карповичу.
Смурний:
-Слухаюсь. Давай, Манюня, діставай далі, що там є?
Манюня:
– Телевізор зі супутниковою тарілкою.
Білка:
-Дай – но подивлюсь. Живлення 12 вольт, можна запустити від акумулятора. Чудово.
А це що в пласкій коробці? Сонячна панель, 300 ват. Досить для зарядки акумуляторів. Менше будемо крутити електрогенератор.
Подивись-но, Манюня, аптечки там немає? Я замовляла й ліки Вуйкові.
Манюня:
-Є. Ось цілий ящик.
Білка:
-Мажо, занеси, будь ласка, в медчастину, я потім розберу.
Мажо бере ящик і заносить за ширму.
Манюня:
-Тут ще щось цікаве є. Та тут планшет. Тепер можна в електронні ігри пограти.
Смурний:
– Я тобі покажу ігри. Он тобі нарди прислали, щоб не ганяли з Вяткою шиш-биш на шаховій дошці. Через вас в шахи пограти неможливо.
Манюня:
-Так ви самі нас навчили, товаришу сержант.
Смурний:
-Що за перемовини? Чимось незадоволений?
Манюня:
-Ніяк ні! Навпаки, задоволений нардами.
У бліндаж заглядає Вуйко.
-Товаришу сержант, тут з відділень поприходили. Роздавати посилки?
Смурний:
-Роздавайте, але щоб не так, як минулого разу. Щоб не було потім нарікань.
Вуйко:
-Так тоді не вистачило на всіх. А я винен…
Виходить незадоволений, щось собі буркаючи під ніс.
Підходить Мірза,
Мірза:
– Так, у нас новини. Прощайте товарищі, тепер звертатись треба –пане сержант, пане солдат і так далі. Давайте панове, допоможіть Вуйкові, а мені треба поговорити з сержантом.
Усі виходять.
Мірза:
-Андрію Карповичу, я вам казав за Мажо. Треба придивитись за ним. Чекаємо на слідчого з військової прокурори.
Смурний:
-Гаразд. Я буду тримати його на контролі.
Вони теж виходять. З-за ширми виходить Мажо і, переконавшись, що нікого немає, вислизає з бліндажу.
Повертаються Піаніст, Мажо, Кошерний, Вятка, Смурний. Сідають за стіл.
Манюня:
-Знатна вечеря в нас сьогодні. Давно такої не їв.
Кошерний:
-До цієї вечері та по стопочці кон’ячку не завадило б. Товаришу сержант, я ж фігурально. Онлайн, так мовити.
Смурний:
-Та я ж нічого не казав.
Кошерний:
-А шкода. Який би вечір був!
Смурний:
-Ось онлайн випий і закуси.
Входять Піаніст, Мірза та Білка. Білка чимось засмучена.
Мірза:
-Тільки що повідомили з третьої роти. Наша Марія не доїхала до них, накрили сепари її авто мінами. Водія поранило, Марію-насмерть.
Кінець другої дії.
Звучить «Плине кача»,
Занавіс.

Дія третя.

Все той же бліндаж управління взводом. З нового- переносний телевізор, ноутбук.
Вільні від наряду Піаніст, Вятка, Штик та Мажо відпочивають. Вятка з Піаністом дивляться телевізор, Штик та Мажо грають в нарди. Смурний щось пише за столом. Окремо говорять Мірза та Вуйко.
Мірза:
-Петровичу, у вас закінчується контракт. Новий вам, зважаючи на вік, не підпишуть.
Вам є куди повернутись?
Вуйко:
-Туди, звідки я прийшов на Майдан, а потім на фронт, я вже не повернусь. Немає до кого. Ми з дружиною, разом прожили майже 40 років. В нас кохання було ще з школьних літ. На жаль, нам Бог діточок не дав, та й мотався я по цілому світі. Тягнув лямку понадстроково. Афганістан, Ангола, Конго, навіть на Кубі побував.
Скільки мін повибирав з чужої землі, не порахувати. А вона ж переживала за мене, тільки виду не подавала. І чекала. Навіть посивіла рано. От, думаю, мо’ через це та клята хвороба причепилась?
Замовк, замислившись. Потім продовжив:
-Петре Васильовичу, могла вона через це захворіти?
Мірза:
– Та ні, не думаю. Тож не картайте себе за це.
Вуйко:
-Після її смерті я страшно запив. Якось сестра, а мати залишила нам хату на двох, прийшла і попросила підписати заповіт на її сина. Я дійсно любив цього хлопчика як рідного. Та й він до мене прив’язався, все дідом називав. Ми з ним і на рибалку разом, і по гриби. Тож чому не підписати, однаково більше нікого ріднішого немає. От і підписав на свою голову, замість заповіту дарчу на сестру. П’яний був, не читав.
Згодом приходжу додому, а сестра наганяє. Мовляв, забирайся п’яничка. Не хочу навіть згадувати, як мене ганяли наче собаку. Так і став бомжом.
Мірза:
-А що онук?
Вуйко:
-Що він міг? Сам в гуртожитку з дружиною й дитинкою тулився. З матір’ю своєю через мене посварився. Мене жалів. Навіть сторожем пристроїв на виробництво. Так клята горілка знову кинула мене на вулицю А тут Майдан. Пішов, щоб хоч десь погрітись та щось вкусити. Отак. Не був я таким вже палким патріотом, політикою не цікавився ніколи. Там побачив справжніх людей, вступив у сотню, згадав свою професію. Майстрував горючки. Коктейлі Молотова. Спочатку важко було, все тягнуло до клятої. Та й доброзичливці знаходились, пропонували. Однак я вже захопився, відчув себе потрібним. Петровичем мене називали, доки Орест якось назвав мене вуйком. Отак і прилипло. Вуйко, Вуйко. Мо’ через те, що через пиятики я виглядав старшим. Там я побачив людей справжніх, які не зрадять. З ними і пішов на фронт.
Тепер тут моя сім’я.
Мірза:
-Я розумію.
Вуйко:
– Петре Васильовичу, Прошу вас, якщо зможете, посприяйте, щоб продовжили контракт хоча б на рік. Я зібрав дещицю коштів, хтів бись хатину купити у якомусь селі біля річки. Зайнявся б садом, городом. Люблю я цим займатись. Вийдеш на город, дерева цвітуть, картопелька сходить… Так бись й обійняв їх, рідних.
Мірза:
-Я подам рапорт з проханням. Але, якщо не продовжать контракт, є пропозиція.Мені в спадщину від батьків дісталась в селі хатина, над річечкою, є город, сад, батько насадив. Місце чудове. Можете пожити там, робіть що хочете. В мене у місті квартира, по війні буду приїжджати у гості до вас.
Вуйко:
-Дякую. Але я мушу привести жінку у власну хату, бо який я інакше господар?
Вятка, (відірвавшись від свого заняття):
-Петровичу, а це не та жіночка, що навідується до вас? Ви, здається щось там в хаті лагодили?
Вуйко:
-Нехай бись і вона. Килина теж самітня, тому й лишилась тут в селі.
Мірза:
-Петре, не стрягай, а то заробишся. Петровичу, а якщо я вам продам цю хату? В розстрочку, так би мовити. Погодитесь?
Вуйко:
-Пропозиція цікава, але я мушу з Килиною все обдумати. Та й вам , напевно, теж треба з дружиною порадитись? Продаж хати, справа серйозна.
Мірза:
-Та ні, Петровичу. Дружини в мене немає, ми з нею розійшлись. Вона перебралась в Німеччину. В неї родичі там знайшлись, її матір була німкенею, з Поволзьких німців, висланих в Казахстан. Там ми й познайомились, я тоді в студентському будівельному загоні був. Так і побрались.
Тож радитись мені ні з ким. Тоді по руках?
Вуйко:
-По руках, Петре Олексійовичу.
Тиснуть один одному руки.
Мірза:
-Тепер про роботу, треба зробити прохід в мінному полі для розвідників. Вони ввечері прибудуть.
Вуйко:
-Не турбуйтесь, товаришу, вибачте, пане лейтенант. Все буде гаразд. От тільки б помічника мені, бо боюсь сам так хутко не впораюсь.
Мірза:
-Зараз все погодимо. Андрію Карповичу!
Смурний:
-Слухаюсь, пане лейтенант.
Мірза:
-Хто там вільний в нас?
Смурний:
-Мажо і Штик.
Мажо:
-Пане лейтенанте, дозвольте мені піти. А то перед хлопцями встидно, ще жодного разу в ділі не був.
Мірза:
-Гаразд. Йди.
Вуйко забирає свою сумку, автомат і виходить. За ним виходить і Мажо.
Піаніст:
– Пане лейтенанте, куди Мусю прилаштувати? Я вже її налагодив, працює як піаніно.
Мірза:
-Хто б сумнівався. Я вам зараз виділю двох хлопців з третього відділення, Кремня та Лагоду. Лагода кулеметник, гадаю, що впорається.
Піаніст:
– Впорається, я його по Десні знаю.Кремінь теж парубок кремезний, вони все з нашим Манюнею борикаються. Помічник, що треба.
Мірза:
-От і гаразд. Ходімо.
Вже з порога до Вятки:
-Ти б прогрів двигуна, щоб працював надійно, бо відчуває моє серце, щось затіяли кацапи. Там, здається, ротація. Знову чеченці, бо вітер з відтіля іноді доносить слова, ніби чеченські.
Вятка:
-Буде зроблено, пане лейтенанте.
Вони виходять. Залишаються Смурний та Штик.
Смурний пересаджується до столу, ближче до Штика.
Смурний:
-Валерій, я хочу з тобою поговорити.
Штик:
-Щось не так, пане старший сержант?
Смурний:
-Ні, все гаразд. Просто розмова не про службу.
Штик (зацікавлено):
-Ви щось згадали про мого батька?
Смурний:
-Можна сказати й так.
Штик:
-Я уважно Слухаюсь, Андрію Карповичу.
Смурний:
-Вибач, мені тяжко про це говорити. Одним словом тоді в нас був важкий бій з духами, танк твого батька підбили, він загорівся. Душмани чисельно переважали нас і підрозділ відступив, не підібравши поранених і вбитих. Твого батька важко поранено. Тим часом душмани добивали важкопоранених.
Штик:
-Батька вбили?
Смурний:
-Твій батько нічого не бачив. В нього обгоріли обличчя, руки, він стогнав і просив води. Просив українською. Потім втратив свідомість, повторяючи в нестямі: то ненько моя! Як боляче! То кликав Надю.
Смурний замовк.
Штик:
-Це він маму кликав. А що далі було, пане сержант?
Смурний:
– Далі сталося диво, над ним схилився душман і спитав українською: «Ти українець».
Але батько все просив води. Душман дав йому води напитись, щось сказав іншим. Вони поклали батька на халат і забрали з собою…
Смурний відкинувся назад, спершись спиною у стінку бліндажа, заплющивши очі.
Штик:
-Далі, далі що?
Смурний (залишаючись в цій же позі):
-Далі я опам’ятався в палаті. В якійсь лікарні. Біля мене сиділа медсестра. Вона, побачивши, що я розплющив очі, запитала англійською, як я себе почуваю?
Я відповів, що добре і запитав, де це я?
Штик:
– А де був батько? Я про батька питаю.
Смурний розплющив очі і сів прямо:
-Пробач, сину, але я й є твій батько.
Штик:
-Не може бути. А кого ж поховали в Таджикістані в частині? Дивну історію розповідаєте пане сержант. Я гадав дізнатись про батька, а ви… Не знаю, для чого це вам. Дозвольте йти, якщо більше питань немає?
Він підвівся і збирався вийти з-за столу. Смурний зловив його за руку.
Смурний:
-Прошу, вислухай мене. Так, це неймовірно. Але ж ви трупа не бачили?
Штик:
-Мати нічого про це не казала. Але вона не вірила, що батько загинув.
Смурний:
-От бачиш? Я не співав тобі колискових, як довести, що це я? Слухай, ти пам’ятаєш нашу квартиру?
-Штик:
-Трішки. Але в мене була одна батькова річ, яку він перед від’їздом віддав матері. Ви скажете, що це?
Смурний:
-Мій командирський годинник. На кришці вигравлено: «Навіки разом!». Я їй дав, щоб вона мене пам’ятала, що кожна хвилина наближає нашу зустріч.
Штик:
– Справді так. Є такий годинник і мати ним дуже дорожить. А що було далі? Чому не знайшов нас?
Смурний:
-Мене вилікували у шпиталі Червоного хреста і півмісяця. Той душман, що врятував мені життя, виявився українцем. Він влаштував мене водієм в одну кав’ярню. Потім у нього закінчився контракт і я переїхав з ним у Німеччину. Зрозуміло, повернутись в Союз я не міг. Та й вважав, що немає до кого. Про тебе не знав , а до Наді, твоєї матері боявся вертатись в такому спотвореному вигляді. Боявся зіпсувати їй життя. Вона ж така гарна, а я… Та й що казати. Повернувся в Україну в 92 році. Пішов у військомат, відновив документи. Але на службу не взяли, тоді багатьох скоротили. Та й у званні не поновили. Вас шукав в Таджикістані, але частину перевели в Росію, цивільні виїхали хто куди.
Штик:
-Мати переїхала зі мною в Могилів-Подільський, батьківщину батька. Родичів не знайшла, пішла працювати в дитячий садок. Виховувала чужих дітей, а тепер от внуків.
Смурний:
-Не було родичів у мене, батьки повмирали, коли ще був хлопчиком, далі Суворівське училище, вище піхотне училище, далі служба.
Після паузи, продовжив:
-Ти все таки прости мене, сину, що так вийшло. Так склалась доля. Простиш?
Він замовк, дивлячись в очі сина.
Штик:
– Напевно прощу. Але це так несподівано, треба щоб минуло трохи часу. Та й як же мамо? Як їй сказати?
Смурний:
– Ти її підготуй спочатку до цього. Гаразд?
Штик:
-Зрозуміло. А тепер, якщо дозволите, я хочу побути один. Мені все треба обміркувати.
Смурний:
-Звичайно. Можете йти, пане старший солдат. Служба є служба.
Входить Мірза.
Мірза до Смурного:
– З ДШК ми розібрались, буде на лівому фланзі. Піаніст зараз з хлопцями працює.
В бліндаж входять Білка і двоє військових, які вносять Вуйка на плащнаметі і заносять зв ширму. Вуйко неголосно стогне.
1-й Військовий:
– пане лейтенант, старший сержант Грім, батальонна розвідка. Дозвольте доповісти?
Мірза:
-Доповідайте.
1-й Військовий:
– Сапер Вуйко з помічником готували нам прохід. Ми прибули раніше зазначеного часу, щоб краще зорієнтуватись на місцині. Раптом між Вуйком і помічникам виникла суперечка, потім ми побачили, що помічник побіг в бік сепарських позицій. Вуйко намагався стримати його, але той вистрілив в нього і втік. Оскільки наша операція розкрита, ми заберемо пораненого і повернемось в батальон. Будемо робити прохід в іншому місці. Ми вже повідомили штаб батальону. Звідти дали добро.
Мірза:
-Зрозуміло. Я згоден. Про подію я зараз же доповім ротному. Але хотів би поговорити з Вуйком. З’ясувати обставини.
Мірза до Білки, яка закінчила перев’язувати Вуйка і вийшла з-за ширми:
-Як він?
Білка:
-Рана ніби не смертельна, але є втрата крові. Треба негайно доставити в санчастину.
Мірза:
-Хлопці,ось, доставлять. Скажіть, я зможу поговорити з ним?
Білка:
-Він дуже слабий, але при свідомості. Тільки не довго.
Тим часом з-за ширми, точачись, вийшов Вуйко.
Смурний та Вятка підхопили його, Білка винесла носилки і поклали туди Вуйка. Той все рветься щось сказати.
Вуйко:
-Пане лейтенант, я намагався його затримати. Він і мене запрошував піти з ним. Бачите, як вийшло. Треба закрити прохід. Може, я трохи очуняю і закрию?
Мірза:
– Не турбуйтеся, Петровичу, попросимо сапера з другого взводу. Лікуйся, ми вас чекатимемо. Бо хто нам смаколики готуватиме?
Вуйко:
-Я повернусь. Бо ви моя сім’я. А прохід закрийте.
1-й військовий:
-Пане лейтенант. Нам пора. Дозвольте забрати пораненого?
Мірза:
-Забирайте.
Військові забирають пораненого і виходять.
Мірза до Смурного:
-Андрію Гнатовичу, я в штаб, а ви організуйте засідку біля проходу. Вранці сапери його закриють, а вночі все може статись.
Смурний:
-Слухаюсь, Дозвольте йти, виконувати?
Мірза:
-Дозволяю.
Смурний виходить.
В бліндажі Піаніст, Вятка, Кошерний, Манюня та Штик. Сидять навколо столу. Тиша.
Кошерний:
-Щось недобре сидимо.Мовчимо, ніби лайном обіжрались. Шкода Вуйка, але не слід ховати його передчасно. Виживе наш дід. Ще нагодує нас смачним борщем не раз.
Вятка:
-Чув, йому не продовжують контракт за віком. Він хатину збирається купувати в селі, трохи коштів не вистачає. Може скинемось?
Кошерний:
-А чому б і ні. Петрович тут нам за батька був. Я за.
Манюня:
За вуйка. Родичам треба допомогти. Я за.
Піаніст:
-Хлопці, а хто такий вуйко? В нас так не говорять.
Штик: Це брат батька. Дядько.
Піаніст:
-Зрозуміло. А то говорять вуйко та вуйко, а я не знав що це. Гадав звір якійсь. Тут я трохи назбирав на обладнання для кузні, але Петровичу потрібніше.
Вятка:
-Тоді попросимо Галину, коли буде в шпиталі, взнала номер картки Петровича, та й перерахуємо. Зробимо сюрприз йому.
Штик:
-. Хлопці, мене непокоїть інше., як ми проґавили таку падлюку? Ми з ним спали поруч в учебці, ділились один з одним, тому він і став моїм напарником. Це ж я йому довірив прикривати мою спину. А воно виявилось таке…
Манюня:
-Хай лишень потрапить до моїх рук…
Змахнув своїми руками, показуючи, що він зробить з зрадником.
Вятка до Штика:
– Заспокойся, Валера, я знаю, що відчуваєш, коли зраджує друг. Сам пережив це.
Разом у школі вчились, на одній парті сиділи. А він мені таку подлянку підсунув, що краще не згадувати.
Кошерний:
-Що, кохану увів?
Вятка:
Краще тобі не знати.
Штик:
-Кепсько, хлопці, на душі. Я зараз випив би чогось, міцного.
Мірза: (з порогу)
-Не вип’єш. Зараз буде не до того. Треба бути готовими, в сепарів ротація, кавказці. Тож чекаймо сюрпризів.
Штик(рвучко піднявся з лавки) :
-Шикуйсь, струнко!
Мірза:
-Вільно.
Штик:
-Вибачте, пане лейтенанте. Не замітили.
Мірза:
-Не дивно. Чого похнюпились козаки? Кошерний, заспівай-но нам щось.
Кошерний:
-Не співається, пане лейтенант. Гидко на душі. Ми ж тут усі як одна сім’я, побратими. Один одному довіряємо своє життя, знаємо, що не покинуть. Он, Піаніст, врятував Манюню від кулі, себе підставив. А це падло ніж у спину товаришу встромило.
Мірза:
– В душу людині не зазирнеш. Іноді вона буває такою гнилою, зовні ж улесливою.
Ми тут всі, як ти кажеш, побратими, оджну справу робимо, Україну захищаємо, як наші предки козаки, як студенти Крутами, як воїни УПА, які врятували українців від масової депортації. Тож невже ми дамо різним гадам, покруччям, наш бойовий дух послабити? Слава Україні!
Усі:
-Героям Слава!
Мірза:
-А тепер Михайло, давай пісню.
Манюня:
-Нашу, добробатівську.
Кошерний бере гітару, співає:
Над нами чорне небо,
І куль зловісний рій.
Нам знову, хлопці, треба
Іти в жорстокий бій.
Тріщить в руках пекучий
Товариш мій АК.
Хай кожен постріл влучить,
Будь вірною рука.
В бою не відступає
Наш славний добробат.
Бо кожен добре знає:
Нема шляху назад.
За нами Україна,
За нами рідний дім,
За нами вся родина…
Пісню переривають звуки бою, що розпочався.
Мірза:
-Слухай мою команду. Всі по місцях!
Всі вискочили з Бліндажа. Зовні доносяться звуки бою, уривки команд.
В бліндаж Штик та Манюня заносять Смурного. З ними Білка.
Білка:
-Кладіть отут, на тапчан. Обережно, голову вище, треба зменшити відток крові.
Білка забинтовує голову, плече, праву ногу.
Бій раптово закінчився, як і почався. Входить Мірза.
Мірза:
-Як він?
Білка:
-Поки без свідомості. Численні осколки, він прикрив собою бійця, коли росіяни кинули гранату. Треба терміново у шпиталь.
Мірза йде до рації, одягає навушники.
Мірза:
-Перший я п’ятий. В нас один двухсотий і один 300-й. Терміново треба доставити в шпиталь. ДРГ ворога натрапила в нашу засідку, нашим вогнем у відповідь знищено трьох найманців. Своїх 300-х вони забрали з собою. Наші втрати: загинув стрілець Гуля, важко поранений сержант Смурний.
Так, за виглядом вбитих-це кавказці.
Детальний звіт підготую.
Кінець зв’язку.
Мірза до Білки:
-Реанімобіль вже виїхав
Підходить до Смурного.
Смурний відкриває очі, намагається встати, але безсило опускається назад.
Смурний:
-Пане лейтенант, дозвольте доповісти.
Мірза:
-Я все знаю, Андрію Гнатовичу. Не напружуйтесь. Зараз буде реанімобіль, завезуть до шпиталю,
Смурний:
-Де Валера?Я його щось не бачу.
Штик (беручи Смурного за руку):
-Я тут батько. З тобою.
Смурний:
-Ти мене простив, сину?
Штик:
-Простив, тату. І мама простила, ви зустрінетесь з нею у шпиталі.
Смурний:
-Ти плачеш, Валера. Не плач. Я видужаю. Не для того я пройшов Афган, роки поневіряння, щоб знову вас втратити.
Смурний замовк. Очі закрились.
Штик:
-Тату, тату!
Білка:
-Він не чує, він спить. Не хвилюйся, все буде добре.
В бліндаж входить лікар. Слухає пульс у Смурного.
Лікар:
-Все забираймо. Будемо переправляти до шпиталю у Дніпро.
Штик:
– Пане лікарю. Як він? Я його син.
Лікар:
-Жити буде. Не таких на ноги ставили, але сюди навряд чи повернеться.
До санітарів:
-Виносьте. Їдемо.
Вони виходять.
Штик:
-Пане лейтенанте, дозвольте.
Мірза:
-Дозволяю, виконуйте.
Штик до Манюні:
-Допоможеш?
Манюня:
-Залюбки.
Вони виходять.
Раптом оживає рація.
-Слюшайте, шакали, и бойтесь! Вы убили трьох моих джигитов. Мы перережем глотки вам всем. Кинжалами. Вы будете…
Чується з гучномовця вибух. І тиша…
Пауза.
В бліндаж входять Штик та Манюня.
Штик:
-Пане лейтенант, дозвольте доповісти?
Мірза:
-Ми вже чули.
Білка:
-Тепер перепочинемо. Завтра попросять знову перемир’я, щоб двохсотих своїх забрати.
В бліндаж входить військовий.
-Пане лейтенанте, двохсотого ми забираємо, прошу його документи, речі вже забрали.
Мірза:
-Документи вбитого, прошу.
Військовий виходить. В бліндаж входять Піаніст, Кошерний, Вятка.
Мірза бере за руку Білку.
Мірза:
-Галю, ти вийдеш за мене?
Білка:
-Андрію Гнатовичу, ви що, зараз не час. Та й дивляться на нас.
Мірза:
-Це наші хлопці, наша сім’я, як сказав Вуйко. Тому питаю ще раз. Галю вийдеш за мене.
Білка:
-Навіжений. Звичайно вийду, Андрію.
Кошерний:
-Гірко!
Хлопці підхоплюють:
Гірко! Гірко!
Мірза і Білка цілуються. Бліндажем розносяться аплодисменти. Кошерний бере гітару грає весільний марш Мендельсона.:

Мірза:
– В першу ж ротацію справимо весілля. Запрошую усіх!
А тепер слухай мою команду. Всім відбій. Завтра знову робота.
З радіоприймача доноситься:
«..В районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання “Схід” ворог 13 разів обстріляв позиції наших захисників: тричі з 120 та 82 мм мінометів та великокаліберних кулеметів – поблизу міста Авдіївка; з 82 мм мінометів, автоматичних станкових гранатометів та великокаліберних кулеметів – біля населеного пункту Новотроїцьке; з озброєння бойових машин піхоти та великокаліберних кулеметі – поблизу населеного пункту Гнутове; тричі з гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів – біля міста Мар’їнка; з ручних протитанкових гранатометів та великокаліберних кулеметів – біля села Лебединське; двічі з автоматичних станкових гранатометів – в районі населених пунктів Широкине і Пищевик; двічі з гранатометів різних систем та великокаліберних кулеметів – поблизу села Павлопіль. Відбито наступ ворожої ДРГ.
Внаслідок обстрілів двоє військовослужбовців Об’єднаних сил отримали поранення, один загинув.. На ворожі провокації підрозділи Об’єднаних сил дали адекватну відповідь. Втрати противника уточнюються.»

Занавіс

Горбик Віктор Іванович,1948 р.народження, журналіст, випускник Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Працював в засобах масової інформації, пройшов шлях від кореспондента до редактора першої незалежної газети  на Вінниччині  “Кобза”, був головним редактором однойменного видавництва.

Поет, письменник., автор кількох збірок. Член НСЖУ.

Ветеран НРУ, учасник  революцій 1991 , 2004, 2014 років.

Це не перша його п’єса. Займатись драматургією почав у молоді роки, особисто брав участь в аматорських спектаклях. Займався бізнесом, нині пенсіонер.