Труба
Трагікомедія у чотирьох діях
Дійові особи
Майстри каналізації:
Віктор – молодий реформатор, начальник міського департаменту каналізації
Віталій Петрович – головний інженер
Іван Григорович – заступник головного інженера
Саша – журналіст, друг дитинства Віктора
Міські філософи:
Філософ Адольф
Філософ Альгірдіс
Філософ Криштоф
Міський божевільний
Жінка в чорному
Чоловік в чорному
Учасники траурної процесії
Дія І
Макети кількаповерхових будинків із вікнами, які дивляться на середину сцени, стоять по обидва її боки. Основна дія розгортатиметься на майданчиках, вмонтованих у ці будинки, що мають відтворювати нібито одне з внутрішніх приміщень кожного з них. Інтер’єр приміщення у будинку, розташованому з лівого боку, якщо дивитися з глядацького залу, складається з круглого столу, навколо якого розташовані стільці. Інтер’єр приміщення у будинку з правого боку налічує великий «начальницький» стіл, шкіряне крісло та стільці вздовж прямокутного столу для переговорів. У будинку з лівого боку точитимуться розмови філософів. У будинку з правого боку – розмови майстрів каналізації. Коли увага зосереджується на розмовах, що ведуться у будинку філософів, будинок майстрів каналізації поринає у темряву. І навпаки. Центральна частина сцени виглядає як ріка з жовто-коричневою водою.
Філософ Адольф: Гайдеггерівська філософська система спонукає до глибинного переосмислення поняття НІЩО. Ніщо як недобуття чи насправді як буття в його найповнішому, найбезвідноснішому вираженні? Дзвінка пустота небуття може бути значно пліднішою і довершенішою за будь-які конкретні форми буття. Гайдеггер це зрозумів. Хоча чи може існувати НІЩО як таке чи це завжди неіснування? Чи, можливо, це категорія виведена за рамки існування та неіснування?
Філософ Альгірдіс: Але погодьтеся, шановний Адольф, що це тисячолітнє знання. По суті, Гайдеггер нічого не додав цим до філософії. Він просто по-новому співвідніс старі поняття.
Філософ Криштоф: І де гайдеггери нашого часу?
Філософ Альгірдіс: Ох, ваша фраза, шановний Криштоф, може отримати подвійне прочитання. Не забувайте, з ким з сильних світу цього «товаришував» цей філософ, його пам’ять навіки затьмарена нацистським тавром. Нашому часу не потрібні Гайдеггери.
Філософ Адольф: Невже ви думаєте, що в цьому кліматі, що в цьому місті, що на цих вулицях може народитися Гайдеггер?
Філософ Криштоф: Якби він народився, шановний колего, ми першими б його вбили разом з вами. Бачите, я сам же відповідаю на власне запитання. У нього не було б жодних шансів зв’язатися з будь-якими політичними елементами чи висловити їм свою підтримку, адже він би просто не дожив до такого віку й становища, щоб когось підтримувати чи не підтримувати в спосіб, помітний для суспільства.
Філософ Адольф: Що ви маєте на увазі, шановний колего? Ви вбачаєте в мені потенційного вбивцю, кровожерливого пожирача молодих філософів?
Філософ Криштоф: Я вбачаю в вас своє віддзеркалення. Я лише занурився в дискурс правди. В простір правди. І тінь Фуко стоїть за моїм плечем. Хіба ви її не бачите? Ми б з вами на пару неодмінно зупинили власноруч майбутнього молодого Гайдеггера, щоб він ним не став. На першому ж ліпшому засіданні відбірної комісії або на якомусь захисті. Ми б неодмінно спробували вбити молодого Гайдеггера, свідомо або несвідомо. Інтуїтивно ми з вами одразу збагнули б, яку небезпеку приховує він у собі. Небезпеку – розкрити нашу з вами таємницю: що ми насправді ніякі не філософи. Давайте підемо слідами Фуко й подихаємо каналізаційними випарами священного дискурсу правди.
Філософ Адольф: Мені важко вас зрозуміти, Криштофе. Може, ви не філософ, але я все ж таким себе вважаю. І невже ви вірите, що цими вулицями міг би ходити молодий Гайдеггер?
Філософ Криштоф: Мені, як і будь-які іншій формі недобуття, конче потрібна віра в щось, хоча б в нового молодого Гайдеггера, який би ходив щодня цими розбитими, брудними вулицями.
Філософ Альгірдіс: Шановні колеги, з вашого дозволу втручуся в розмову: хіба брудними є не всі вулиці всіх міст світу? Де ви бачили чистоту, на яких перехрестях?
Філософ Криштоф: Шановний Альгірдіс, я бачив чистоту на майданчиках перед монастирськими келіями у високогірних монастирях Кіпру. Це єдиний асфальт, який блищав. І ще він плакав, коли йшов дощ. Бо якщо на блискучий асфальт капатиме дощ, то калюжі видаватимуться зіницями ока, а водні потоки – цівками сліз.
Філософ Адольф: Але все ж таки ви мені так і не пояснили, з яких би мотивів ми з вами мали вбивати молодого Гайдеггера, якби він народився в цьому кліматі, на одній із вулиць цього забутого Богом міста?
Філософ Криштоф: Шановний колего, якщо ви й досі не зрозуміли, якими були б наші з вами мотиви це робити і яким чином ми могли б втілити задум у життя, мені дуже шкода. Якщо ви й досі не зрозуміли, як погані філософи вбивають молодих потенційно гарних філософів, то мені щиро прикро. Гайдеггер на тому світі, певно, вже плаче над нашими сліпими душами.
Філософ Альгірдіс: Перепрошую, колего, але розмови про «той світ» і побивання за чиїмось душами з вуст філософа звучать як тотальна вульгарність.
Філософ Криштоф: Я поганий філософ, шановний Альгірдіс. Дуже поганий. Тобто я ним навіть не є. Але готовий це визнати.
Філософ Адрольф: Колеги, чи не відчуваєте ви якогось різкого, м’яко кажучи, неприємного запаху? Таке враження, ніби десь, перепрошую, каналізацію прорвало.
Філософ Криштоф: Емпірики давно б уже помітили існування під тутешніми будинками зношеної каналізації, що час від часу, як вулкан, вивергає назовні свої розпечені лави. Але ми з вами, шановні колеги, не емпірики: ми просто переповідники чужих вчень і потенційні вбивці молодих гайдеггерів. Ті, хто вміє лише переповідати, майже завжди хоче вбити того, хто творить власне вчення. Хіба що треба бути дуже добрим за природою своєю переповідником. Але ж справді тут запановує якийсь вельми відразливий запах. Такі запахи походять із дна людської цивілізації.
Філософ Адольф: (Вихиляється у вікно, манить рукою двох своїх колег, щоб вони підійшли до вікна). Шановні колеги, ходіть-но мершій сюди. Я Вас дуже прошу! Ви мусите це побачити!
Філософ Альгірдіс та філософ Криштоф підходять неспішно до вікна й вдивляються в те, що відбувається на вулиці. Вікно має бути розташоване у напрямку до центральної частини сцени.
Філософ Криштоф: Шановні колеги, я перепрошую, але нічого не можу розгледіти. Я чую цей запах, але не бачу нічого екстраординарного.
Філософ Адольф: Шановний колего, невже ви не бачите, що вулицю заполонила ріка, даруйте, екскрементів? У цьому місті знову прорвало каналізацію. Лишень цього разу, схоже, в багатьох місцях одночасно. Ви приїхали сюди на власному авто (звертається до обох колег)?
Філософ Криштоф: Філософи не приїжджають на власних автівках.
Філософ Адольф: Колего, полиште цю демагогію. Тим паче, за вашим власним зізнанням, ви поганий філософ. Де ви припаркували свого залізного коня? Бо, бачите, зараз просто так не приступишся до нього. Видається, що аварія доволі серйозна. Ріка що далі повноводнішає. Мені це не подобається.
Філософ Криштоф: Припаркував за рогом. Якщо ТАКА ріка знесе мою автівку вниз, до ріки справжньої, я буду їй вдячний: це буде ще одне підтвердження того, що людська природа, позбавлена соціальності, нічого не варта, на противагу природі як такій. Ріка екскрементів знищує цивілізацію, яка її породила. Єдиний порятунок можна буде знайти на березі ріки справжньої, не людинотворної.
Філософ Альгірдіс: Там вас вкусить кліщ або зжеруть комарі – тоді ви змушені будете визнати таку саму недосконалість світу природи, принаймні з точки зору його впливу на людську тілесність. Шановні колеги, у мене закралася підозра, що ми фактично заблоковані в цьому будинку, адже за такого інтенсивного виливу нечистот назовні ми просто не зможемо ступити й двох кроків на вулиці. Лишень гляньте: і тротуар, і проїжджа частина зовсім непридатні для будь-якого людського пересування. Нас знесе.
Філософ Адольф: (Викрикує). Ох, як я одразу не пригадав: шановні колеги, нам з вами безкінечно пощастило, адже якраз напроти нас розташований міський департамент експлуатації каналізації. Це саме ті люди, що несуть всю повноту відповідальності за цю аварію або ж катастрофу. Можливо, це вже й катастрофа.
Філософ Альгірдіс: А чи не вони оце стоять у вікні другого поверху в будинку напроти? Ось гляньте, шановні колеги. Бачите чоловіка, що нервово бігає, розмовляючи по мобільному? Це, вочевидь, начальство їхнє.
Філософ Криштоф: Давайте покличемо їх. Вони мають володіти інформацією стосовно того, що трапилося. Треба викликати рятувальні команди. Треба щось робити, шановні колеги! Сморід уже просто нестерпний! (Мотнув головою на знак нестерпності неприємного запаху).
Філософ Адольф: Агов, шановні панове з каналізації!
Філософ Альгірдіс: З департаменту каналізації.
Філософ Адольф: З департаменту каналізації! Що відбувається у цьому місті?! Що нам робити?!! Події, що розгортаються на вулиці, свідчать про широкомасштабний витік каналізаційних бруднот назовні!
Дія ІІ
На балконі будинку напроти четверо чоловіків скупчуються, вслуховуючись у те, що вигукує до них філософ Адольф.
Віталій Петрович: Не хвилюйтеся! Це просто прорвало труби в кількох місцях одночасно! Це не страшно! Ми якраз чекаємо на команду спасатєлєй! Поки що не виходьте з будинку, це небезпечно!
Філософ Адольф: Шановні панове з департаменту каналізації, а як довго все це може тривати?! У нас увечері літак!
Віктор: (Підключається до розмови). Ви бачите, що скрізь прорвало, чи ні?! Ніхто, бля, не знає ще, скільки часу це буде!!!
Віталій Петрович: (Звертається тихіше до Віктора). Вітя, Вітя, спокійно. Не треба так кричати.
Саша: А цікаво, до речі, чи вже вся транспортна система міста зупинилась, чи тільки наземний транспорт полетів?
Віктор: (Тихо бурчить). Літакам треба якось сідати. Якщо в аеропорту теж прорвало, то це повна фігня.
Іван Григорович: (Кричить не своїм голосом, у нього починається істерика). Я вам говорив, що шведські гроші треба було на труби пускати! Я ж вам говорив!!! Говорив. О Господи! Як смердить!
Віктор: Ну та що, шведські гроші, бля! Ну поміняли б дві труби, а їх у нас сто на балансі. Сто треба було міняти. Ні хрєна ті шведські гроші не допомогли б.
Віталій Петрович: У всіх діти, внуки. Дались вам ті шведські гроші. Що з ними, що без них. Боже, дивіться, тут уже мобілка чиясь у гівні плаває.
Іван Григорович: Ще трохи – і ми всі тут будемо у ньому плавати.
Віктор: Та коли вже ті спасатєлі приїдуть?!
Саша: Ніколи.
Іван Григорович: У них, мабуть, теж прорвало. Як вони приїдуть сюди, якщо там теж тече?
Віктор: Це ж що? Ніхто так і не приїде?!
Віталій Петрович: Послухай, я тут працюю заступником головних інженерів уже двадцять з лишком років. Спокійно, такого ще не було, щоб ніхто не приїжджав. Приїдуть, куди вони дінуться. Навіть якщо там щось теж прорвало.
Іван Григорович: За моєї інформацією, вже майже все місто плаває.
Віктор: В гівні, ха!
Віталій Петрович: Спокійно, треба почекати. Але ж я думав, що вже за своє життя бачив. Все, а не все. Такої пахучої катастрофи точно ще не бачив.
Віталій Петрович: Давайте молитися.
Віктор: Віталій Петрович, ви що совсєм того? Ви, як головний інженер, мали б зараз дати оцінку кількості нечистот, яка потенційно може витекти. Від мінімально очікуваної до максимально можливої. А ви замість цього Богу збираєтесь молитись?
Але ж говорив мені батюшка: маєш гроші, купи чи будуй будинок далеко за містом; як буде техногенна катастрофа, то врятуєшся там. Прям так і говорив. Я думав: та нафіг всі ці розмови, треба квартиру, ремонт. А тепер бачу: він свята людина – знав усе наперед, що буде.
Саша: (Підключається до розмови). А ти, значить, в церкву ходиш, в Бога віруєш. А батюшка не казав, що шведські гроші треба було на міські труби пускати, а не на ремонт власних апартаментів?
Віктор: Заткнісь, я зрозуміло сказав чи ні? Задовбали вже цими шведськими грішми сьогодні. Тіпа вони щось би тут змінили. Та ти знаєш, скільки тут таких шведських грошей обертається? Причому вони тут? Все гнило роками, десятиліттями. А я, значить, мав тут грудьми лягати. Я, значить, мав тут головою об стінку битися, щоб мене у підсумку звідси, як собаченя, в зад вигнали?
Саша: В гівно, ха!
Іван Григорович: Господи, діти, ви щось таке говорите, що купи не тримається. Схаменіться! Ви бачите, що робиться навколо?
Віктор та Саша жодної уваги на це застереження не звертають.
Віктор: Слухай, Саня, що ти тут, взагалі, робиш? Чого ти сюди приперся сьогодні? Строчиш свої статті – строчи. Журналюга ти наш наївний, нащо ти мені очі приїхав муляти?
Саша: Писати про твою корупцію.
Віктор: Ой, бля, так я тобі про неї і розповім. Бачиш, все – гаплик, все накрилося за один день. Невідомо, що буде далі. І хто твої статейки читає, що вони змінять? І, вообшє, як ви всі мене задовбали. Мене мало одного разу на банкеті не траванули, бо поліз не в свою справу, сунув носа, хотів прикрутити хвіст тут декому. Хотіли сфотографувати, як би я п’яний валявся. Оце життя, Саня, оце боротьба, а не статейки строчити, за своїми однокласниками ганятися, як ти це зараз робиш. Якщо з тобою щось трапиться, милий друг, витягувати з гівна тебе буду я, повір мені.
Саша: Вітя, ми вже, по-моєму, і так по вуха в ньому.
Віктор: Та ну тебе.
Саша: Не любиш ти людей, Віктор, тримаєш їх за бидло.
Віктор: Саня, а що значить – любити людей? А? Я не знаю, що це таке – любити людей. Я люблю свою дружину, я люблю двох своїх дітей, я люблю свою маму, всіх їх утримую. Пашу як ішак. Кого я ще повинен любити? Причому тут бидло? Я тобі ніколи не казав, що для мене люди – бидло. Любити людей, любити людей. Ти люби, ти, а я якось розберуся, проживу без любові до людей.
Саша: Да, Вітя, а розбиратися є з чим – подивись вниз.
Віктор: Як же це все і ви всі мене задовбали! (Принюхується голос, шморгає носом). Бля, дихати вже майже не можливо. Так, треба роздавати протигази, маски, марлеві пов’язки. Треба хоч щось робити!
Віталій Петрович: Вітя, ну що ж ти так матюкаєшся? Ніколи не чув такого від тебе.
Віктор: «Задовбали» – це не матюк.
Іван Григорович: Гнило тут давно, всі знали, що одного дня може прорвати, ясна річ. Але якось вірилось у краще.
Віктор: Ой бля, я вже не можу чекати. Вони що офігєлі ті козли!
Іван Григорович: Вітя, я ніколи не чув, щоб ти так матюкався, тримай себе в руках. О Господи, подивіться: Рено пливе, Рено!!!
Всі підхоплюють, нахиляючись в бік автівки Рено, що з’являється на обрії: Рено пливе!!! (Німа сцена).
Віктор: Так, якщо вже машини попливли, це значить, що прориває в нових місцях і витікає все більше назовні. Що будемо робити? У мене квартира на другому поверсі.
Віталій Петрович: Що думаєте, що аж до другого поверху дійде?!
Віктор: Я нічого вже не думаю. Ці козли нічого не роблять, а в мене вдома дружина й дитина півтора роки.
Саша: Вітя, а нічого, що на першому теж люди живуть, діти малі живуть. Це нічого взагалі?
Віктор: Це ти будеш тим козлам говорити! Що я можу зробити?! Що я можу зробити?! Я зараз вбрід піду до своєї дитини – все, що я можу зробити. Ти розумієш: це все що я можу зробити! (Хапає Сашу за сорочки й струшує сильно один раз). Ми – в центральному офісі. Тут нема техніки, нема машин. Я вже всім подзвонив сто раз, але нам не вистачає техніки. Багато де просто нереально проїхати навіть спецмашинам. Хто міг знати, що буде аж такий масштаб?!
Саша: Ви всі уроди, ви все розтринькали, а тепер не можете зупинити витік власних же відходів!
Віталій Петрович: Так, хлопці, ви ще тут подеріться – і все, ми увійдемо в історію: бої по вуха в лайні.
Саша: Та ти, гад, міг тут все змінити, якби захотів.
Віктор: Що змінити, що змінити! (У нього явно починається істерика). Я прийшов в систему, ти це розумієш чи ні? Я прийшов в систему, бля. Вони давно зігнили, ті труби. Одного дня мало прорвати. Всі це знали, всі. Якщо труби не міняти довгі роки, а тільки латати, то прорве. Ти думаєш, вони всі покупляли будинки глибоко в дрімучих лісах для чого? Вони знали, що прорве. Гнилі труби під хмарочосами – це бомба уповільненої дії, це порохова бочка, це море лайна. Що можна з ним зробити, скажи мені, що?!! Якщо ти мені зараз скажеш, що можна зробити з цим, я обіцяю: я нахилюсь і буду лизати, буду пити ці «аромати». З певного моменту нічого не можна було вже міняти, ти це розумієш чи ні?! Що я, один, міг зробити? У мене дві дитини, я за них маю думати, а не за це гівно! Шведські гроші, шведські гроші! Та краще б їх взагалі не було.
Саша: А чого ж ти піарився тоді, називав себе молодим реформатором. А труби старі, а труби старі ніхто не міняв.
Віктор: Це не я себе називав. Це мене так назвали. Я труби латав.
Саша: Ви тут давно всі похєрєлі. Ідіоти. Ваші ж діти захлинуться в цьому гівні: дрімучі ліси далеко, а каналізація тут, поруч. Вона скрізь.
Віктор: Заткнісь, ти зрозумів мене? Дітей не чіпай, святоша. Та я тут кожен день стільки гівна хлібав, що тобі й не снилося! Що ти знав в своєму житті, що ти можеш, взагалі, знати, що?!
Іван Григорович: А моя онучка сама вдома.
Віктор: Який поверх?
Іван Григорович: Четвертий.
Віктор: Та нормально, туди точно не дійте. Ну, мудакі: тут усі вже задихаються, а ніхто не спішить, ніхто не їде. У цьому місті, взагалі, хоч щось ще працює?!
Віталій Петрович: Тепер, мабуть, можна тільки на вертольотах дістатися кудись. Може, у них і нема тих вертольотів у достатній кількості. Звідки їм взятися?
Віктор: Ой бля, оце маразм. Труба, повна труба з екскрементами.
Саша: Мені завжди було цікаво, Вітя, що відбувається в голові у таких людей, як ти.
Віктор: Що відбувається, то відбувається. Ти думаєш, я монстр, а я нормальний мужик. Зрозумів?
Саша мовчить.
У Віктора дзеленчить мобільний, він нервово його схоплює, починає розмовляти.
Віктор: Так, так (все тихіше), так. Зрозумів. (Закінчує розмову, опускає руку з мобільним і стоїть скам’яніло). Послухайте, ніхто не приїде сюди. І ніхто нічого не може з цим усім зробити. Це навіки.
Іван Григорович: Як? Лайно навіки? Господи милосердний, як же смердить! (Затуляє носа рукою). Я такі запахи тільки в дитинстві нюхав, у корівнику.
Тут уперше десь здалеку доноситься звук сирен. Всі нашорошуються й прислухаються.
Віталій Петрович: Ой, подивіться, хтось переходить убрід вулицю!
Справді, від задника сцени бреде босоніж чоловік, вдягнений у довгу подерту сіру сорочку й спортивні шорти. Його ноги по самі коліна вимазані нечистотами.
Вітя: Та це міський божевільний, він тут кожен день тусується, ми його підгодовуємо. Наша прибиральниця залишає йому їжу на вулиці перед входом. Це він, до речі, розуміє, паразит.
Міський божевільний: Гади, ви всі повзати будете переді мною, ви поплатитися! Я вас ненавиджу! Я вас всіх ненавиджу!
Саша: Це він до вас звертається?
Вітя: Саня, це він до всіх НАС звертається. Для нього немає різниці – ти, святий, чи я, сволоч корумпована. Він кожен день це кричить тут. Це ще він не матюкається. Ти щоб почув, як він уміє погрожувати матом, то втратив би свідомість тут же на місці. Можу поспорити, що він навіть не розуміє, що зараз волочиться в гівні. Нічого не розуміє – хвора людина.
Тим часом міський божевільний без упину кричить те саме. Він доходить до краю сцени й повільно йде з неї, не замовкаючи.
Вітя: Бля, ніхто не приїде. Ніхто не приїде. Ніхто нічого не може зробити.
Саша: (Говорить з іронією). Вітя, нє дрєфь. Давай додзвонимося все ж таки до вертолітників, попросимо їх за допомогою прив’язаного до пащі вертольоту каната перенести сюди твою яхту. І далі ми зможемо поплисти на ній цими безкінечними й щодалі глибшими ріками на порятунок людства.
Віктор: (Кричить у прямому сенсі слова – не своїм голосом). Ідіот, яка яхта, яка яхта?!! Ніхто не приїде, ніхто. Моліться Богу. Це все, що лишилося робити. Ніхто не приїде спасати. Бо скрізь прорвало і доїхати не можливо! Повністю прорвало головну насосну станцію – і багато зношених труб не витримали просто, по швах тріщать. Ніхто не знає, скільки звідти може витекти, ніхто нічого не знає!!! О Боже, це страшніше кінця світу! І якби ж так не смерділо, а це ж просто не можливо дихати! (Дивиться вниз). О Боже! Там реально тече вже ціла ріка, там не пройти ніяк!!!
Іван Григорович: То не дивись туди, все одно це нічого не дасть.
Віталій Петрович: А може, це і є кінець світу?
Саша: Кінець світу на окремо взятій території…
Іван Григорович: Тоді це вже кінець світу. Це кінець якогось окремого божевілля. Бо жити так, щоб все це потекло одного дня назовні, – це божевілля. Де ми всі були раніше? Діти, де ми всі були раніше, га?
Віталій Петрович: Ой, гляньте! Внизу вже стільки різних речей плаває!
Всі скупчуються на балконі й нагинаються вниз.
Іван Григорович: Дивіться, дивіться, дитяча лялька пливе, а ондо – годинник стінний. І чашки плавають, бачу дуже багато чашок.
Саша: І книги плавають, а ось там – щось схоже на цілу зграю шприців. Ще бачу кілька баків із сміттям. Сміття пливе вже автономно від них.
Іван Григорович: А я бачу пару дохлих щурів. Це жах.
Саша: З такими темпами може початися епідемія чуми чи ще чогось. Це вже не жарти.
Вітя: Та ну, бля, яка чума в 21-му столітті?
Віталій Петрович: (Показує рукою). А ось там плаває ноутбук, такий гарний ноутбук. І ще бачу каструлю, картину, не розібрати, що на ній зображено. Бачу якісь папери, розпорошені по поверхні. Ще щось схоже на окуляри. Ще одна дитяча лялька, така велика. Господи! Може, це дитина плаває?! Та ні, лялька. Подивіться, хлопці, я недобачаю.
Вітя: (Кидається в той бік, куди вказує Віталій Петрович). Та ні, ви що, лялька.
Віталій Петрович: Чуть інфаркт не отримав.
Вітя: Йомайо, це ж значить, що позатоплювало десь квартири на перших поверхах. От бля.
Іван Григорович: Вітя, не матюкайся так, я тебе дуже прошу.
Саша: (Піднімає голову). О, бачите, наші сусіди з будинку напроти вибігли на дах, вертять руками, як млини. Га, що там у вас?! Це, здається, професори з факультету філософії. Бідолашні: таке зіткнення з реальністю навіть людям з каналізації важко пережити, а вони ж – фі-ло-со-фи.
Гурт філософів з протилежного краю сцени вступає в діалог, вигукуючи до майстрів каналізації:
Філософ Альгірдіс: (Кричить, приклавши долоні до рота). Коли приїдуть рятівники?! Вам щось відомо?!
Віктор: (Кричить теж). Ні-ко-ли! Ніколи не приїдуть! Розраховуйте лише на себе!
Філософ Адольф: (Кричить). Як це ніколи?!! Ми чекаємо на них ось уже третю годину! У приміщенні вже не можливо було залишатися, сморід! Чуєте, сморід страшний! А тут ще гірший, як нам рятуватися від цього?!
Саша: (Кричить). Не хвилюйтеся, нам просто треба дочекатися, поки все витече, а потім – осяде, розтечеться. У вас є запаси води?!
Філософ Альгірдіс: Не-ма-є!
Віктор: Які ці інтелігенти тупі все ж таки.
Саша: Чия б корова мукала… Купувати яхту, щоб розтинати простори, залиті нечистотами, – це вершина вселюдської мудрості. Ти ж купив яхту, не віднікуйся. Можеш тепер поплавати тут на ній. Увійдеш в історію: зробиш заплив на яхті по річці лайна. Ексклюзивна подія – про тебе напишуть усі світові медіа.
Віктор: Боже, це майже вже поезія. Як красиво сказав, бля! Мамочки, а реально вже смердить так, що можна задушитись.
Філософ Адольф: (Викрикує). Шановні, але ж чому ви нічого не робите?! Ви ж служба каналізації?! Я думав, що ми найщасливіші в цьому місті, що опинилися по сусідству з вами, а ви там тільки мати розводити й плюєтеся в гів… вниз.
Іван Григорович: Шановні філософи, ми самі не знаємо, що відбувається! Може, ви знаєте, що це все значить?!
Віктор: (Тихо промовляє, сам до себе). Бог його знає. Може, і справді – кінець світу.
Саша: (Говорить тихо, з розстановкою). Ви самі створили цей кінець світу.
Віктор: Ой бля, зараз знову почне про шведські гроші. Сто раз казав: вони нічого не вирішують тут. Не було б цих грошей, було б щось інше, що можна вкрасти.
Саша: Ви всі разом вбили це місто. Хіба ти цього не усвідомив? Ці нечистоти – це його кров, заражена кров. Таке кровопускання ніхто не витримає. Ви вбили це місто. Хай ця фраза звучить у твоїх нічних кошмарах!
Віктор: Що ти там лепочиш? Поки ти строчив свої віршики в теплій кімнаточці, я тяжко працював, щодня. Я без мобільного спати не лягав, бо могли подзвонити будь-якої хвилини. Я два університети закінчив. Ти хочеш сказати, що Я, Я щось погане робив у цьому житті? Я двох дітей народив. На мені реально тримається вся моя сім’я, сім’я дружини, плюс колишня дружина з мене смокче гроші. І всім: дай, дай, дай, всім треба на відпочинок їхати, всім треба на лікарні гроші. А я один. Розумієш, один всіх їх утримую! На моїй шиї вони всі! Що ти хочеш, взагалі, з мене?! Які реформи, які труби? Я мав просто прислужувати, щоб вижити!
О Господи, як там вони? Зараз їм подзвоню.
Саша: Хто, труби? Їх прорвало.
Віктор: Так які там труби! Це ж Катя з малим сама вдома. Другий поверх, другий поверх. Якого хрєна я купив квартиру на другому поверсі? Треба було на п’ятому купити! От башка у мене!
Віктор відходить в сторону й розмовляє по мобільному з дружиною.
Іван Григорович: (Звертається до Саші, дивлячись в далечінь). Може, це теракт? Якось дуже підозріло, що прорвало одночасно в кількох місцях.
Саша: Який теракт? Не смішіть. Кому потрібно в цьому місті влаштовувати теракти?
Віктор повертається до них.
Віктор: Катя каже, що у них майже чисто на вулиці й запах тільки ледве-ледве пробивається. Фу.
Саша: Послухай, я тобі ще не все виказав, Вітя. Не називай виживанням своє багатство. Є велика відмінність між першим та другим. Ви всі разом вбили це місто. І ми всі відповідальні за те, що відбувається. Якщо труби не міняти десятиліттями, якщо безсовісно все розкрадати, одного дня вони прорвуть. (Вигукує з відчаєм, із злістю). Якими ж тупими треба бути, щоб цього не розуміти! Якими ту-пи-ми!!! Ніякого стратегічного мислення, самі прищепки в голові!
Віктор: А ти тут, значить, самий розумний, самий правильний з-поміж нас. Просто святоша. Давай я так тебе буду називати: просто святоша. Подобається тобі? Та подивись на себе: ідеш – а за тобою шлейф гонору та образ на когось, на щось бультихається, як і за всіма вами – тонкошкірими інтелігентами. Не людина, а хронічний невроз. А в мене ні гонору, ні претензій, ні образ, ні неврозу. Живу – нікому не заважаю, свою справу роблю.
Саша: Я б сказав, що ти вже обробився. І психоз тобі після сьогоднішнього – гарантований.
Віктор: Це твої проблеми, Саня, що ти вічно чимось незадоволений. Мене все влаштовувало. Я приймав життя таким, яким воно є. Без претензій.
Саша: Ну, то приймай і цей потік, внизу таким, яким він є, включно з усіма хімічними елементами та органічними речовинами, з яких він складається.
Саша мовчки сідає на підлогу, Віктор нахиляється вниз і набирає якийсь номер по мобільному, Іван Григорович та Віктор Петрович також сідають на підлогу.
Дія ІІІ
Всі три філософи скупчуються біля вікна, що виходить до центру сцени.
Філософ Адольф: (Кричить). Шановні панове з каналізації!
Філософ Криштоф: З департаменту каналізації.
Філософ Адольф: З департаменту каналізації. Може, треба дзвонити в якісь міжнародні рятувальні служби?! Якщо власними силами не можемо впоратися?!
Віктор: (Відповідає тихо, так що філософ Адольф не розчує). Які, нафіг, служби? Немає таких міжнародних служб, щоб від власної каналізації могли врятувати. Ніхто не врятує і ніхто не приїде. (Говорить тихіше). Заспокійтеся вже, філософи, бля.
Філософ Альгірдіс: Шановні панове з каналізації!
Філософ Криштоф: З департаменту каналізації.
Філософ Альгірдіс: Шановні панове з департаменту каналізації! Ми тут уже перебуваємо майже півдня без води та їжі! Що нам робити?! Коли можемо сподіватися на якусь допомогу? До того ж запахи стають усе нестерпнішими, нам потрібні марлеві пов’язки чи протигази! Це вже не жарти, шановні панове з каналізації! Таке враження, ніби ми занурилися в якесь безпросвітне середньовіччя!
Віктор: Віталій Петрович, ви, як головний інженер, маєте бути в курсі: у нас ж повинні бути запаси протигазів? І вода теж у підвалі є, правильно? Давайте наказ, щоб піднесли нам і їм протигази й один бутель води, не більше, бо не відомо, як довго будемо ще тут кукувати. Треба бути економними. І хай принесуть канат, будемо його перекидати до них. (Кричить до філософів). Гей, ви там! Будемо зараз вам канат перекидати, то ви втримайте його, а зафіксуєте на поверсі нижче, щоб бутель і пакет з протигазами до вас під кутом пішли, бо інакше нічого вам перекинути не зможемо! Зрозуміли мене чи ні?!
Філософ Криштоф: Зрозуміли!
Іван Григорович подає Віктору канат. У цей час звіддаля доносяться звуки сирен, Віктор нашорошується, прислухається до них.
Віктор: Гей, там, три-май-те! (Жбурляє канат, той трохи не долітає і падає вниз). Йомайо! Прямо в гівно. Григорич, у нас є ще один канат?
Іван Григорович: Ні, це єдиний. Господи, як смердить? Невже ніхто не приїде?!
Віктор: Ну що ж, доведеться цей, вимазаний, по другому колу кидати. Гей, ви там, тримайте, ловіть! Потім руки помиєте! Якщо не зловите, то буде хана вже повна! (Кидає, цього разу канат долітає до філософів, Криштоф встигає схопити його).
Філософ Криштоф: Шановні колеги, це найбрудніша справа мого життя після співучасті в убивстві молодих гайдеггерів.
Філософ Адольф: Шановні колеги, мені здається, що цей канат додає смороду, але це наша єдина матеріальна лайф-лайн зі світом. Мобільний зв’язок та інтернет перетворюються на НІЩО перед цим потоком, що заблокував нас тут.
Філософ Альгірдіс: Так, мушу визнати, що цей виваляний в нечистотах канат – це єдина релевантна форма матеріального буття для нас у поточному часовому континуумі. Але, бачите, шановні колеги, ми таки повернулися до того, з чого почали сьогоднішній наш диспут, – до НІЧОГО.
Філософ Криштоф: Шановні колеги, тримайте канат, а я спущусь на поверх нижче, щоб закріпити цю форму буття так, як нас попросив пан із каналізації, тобто з департаменту каналізації.
Філософ Криштоф збігає донизу, а філософи Адольф та Альгірдіс опускають кінець канату й передають його Криштофу.
Віктор: Гей ви там, готові? Я вам зараз бутель з водою буду передавати, тримайте канат дуже міцно! Дуже міцно, чуєте?!
Філософ Криштоф: Так, чуємо, можете починати!
Бутель із водою пересувається з одного краю сцени на інший протягнутим канатом, досягає будинку філософів, Криштоф його знімає.
Філософ Криштоф: Є, дякуємо!
Віктор: Тепер ще пакет з протигазами! Тримайте, там у пакеті ще камінці, щоб він важчий був, щоб пішов по канату!
Віктор пускає пакет із протигазами та камінцями канатом.
Філософ Криштоф: (Схоплює його на протилежному боці). Дякуємо, є!
Віктор: Ну всьо, філософи, вдягайте маски! Це сморід надовго! Надовго цей сморід!
Філософ Криштоф піднімається до своїх колег, вони наливають собі у стакани воду й випивають її залпом, після чого починають вдягати протигази. Вдягнувши їх, всідаються за круглий стіл.
Віктор: Ну що ж, нам теж треба вдягати протигази – хочемо ми цього чи ні, але задихнемося в прямому значенні цього слова, якщо ще пару годин подихаємо цим повітрям. Бля, але ж у мене вдома протигазів немає. Катя там з малим сама. От бля…
Саша: Ні в кого вдома немає протигазів. Хто міг собі уявити, що в 21 столітті може статися катастрофа у формах, характерних для чумних міст середньовіччя?
Віктор: Саня, мені й так тошно, я і так, мабуть, під трибунал піду за все це, а ти ще тут про середньовіччя розпинаєшся. Заткнісь, просто мовчи й радій, що у нас тут є протигази, є вода. Ти, взагалі, щасливчик, що саме в цей день, саме в цей час опинився тут з нами. У твоїй редакції вже, мабуть, всі здихають від цього смороду.
Іван Григорович: Діти, давайте вдягати протигази. Ці розговори все одно ні до чого не доведуть. Ясно, що розраховувати тепер ми можемо лише самі на себе.
Віктор: От бля, дожились.
Віктор, Саша, Віталій Петрович та Іван Григорович вдягають повільно протигази.
Дія ІV
На задньому плані сцени розмірено рухається траурна процесія, багато людей вдягнені в чорне йдуть з опущеними головами, але труни з покійником не видно. Їхні обличчя сховані або за протигазами, або за марлевими пов’язками. Лише поодинокі постаті не мають чогось подібного на собі. Десь далеко чути звуки сирен. Цей потік людей не припиняється впродовж усієї четвертої дії. Через певні інтервали часу актори можуть повторюватися.
Філософи сидять за круглим столом у будинку з лівої сторони сцени, а майстри каналізації сидять вздовж столу в будинку з правої сторони. Вони всі вдягнули протигази. Відповідно, ніхто з них не може говорити. Всі застигли абсолютно непорушно.
На сцені з’являється жінка в довгій чорній сукні з довгими рукавами. Її волосся розпущене. Вона підходить до чоловіка в чорному плащі, який курить сигару, обіпершись збоку сцени об стовп.
Жінка в чорному: Пане, скажіть, будь ласка, чи не відомо Вам, що це за траурна процесія?
Чоловік в чорному: Це похорони молодого Гайдеггера.
Жінка в чорному: Як це молодого Гайдеггера??? Гайдеггер давно помер, проживши довге життя. Це його нащадок?
Чоловік у чорному: Ні, це не нащадок. Це справді Гайдеггер, тільки молодий. І це його похорони.
Жінка в чорному: А що трапилося?
Чоловік у чорному: Молодого Гайдеггера знищили погані філософи чи то через страх перед його ідеями, чи то через невігластво, чи то через хронічне небажання змін. Вони зробили це професійно. Є міста, де бояться молодих гайдеггерів. Відомо Вам це, мила пані? До того ж немає нічого страшнішого від провінційних філософів. І ось у такий невдалий час, коли все місто ще вкрито винесеними назовні техногенною катастрофою нечистотами, вони ховають молодого Гайдеггера. Чергового.
Жінка в чорному: А що це за дивна машина їде попереду процесії?
Чоловік у чорному: Ця машина розчищає їм дорогу, ви ж бачите, що тут коїться після того, як прорвало каналізацію одразу в багатьох місцях. Їм довелося просити міський департамент доріг про допомогу. Інакше не дістатися до кладовища. Але сьогодні ці вулиці виглядають уже доволі пристойно, порівняно з вчорашнім потопом. Не знаю, пані, чи пощастило вам побачити, що тут коїлося ще годин двадцять тому назад: у буквальному сенсі не можливо було ані проїхати, ані пройти. Люди в будинках навколо виявилися заблокованими масштабним витоком нечистот. І тротуар, і проїжджа частина були просто залиті. Ріка глибиною в два метри зносила все на своєму шляху: автівки, стовпи, дерева. І цей запах, нестерпний сморід, запанував скрізь. І до всього того від нас навіки пішов молодий Гайдеггер.
Жінка в чорному: Це значить, що цьому місту так ніхто й не розкаже про буття й час[1]?
Після цих слів філософи у протигазах усі разом підводяться й дивляться в бік співрозмовників.
Чоловік у чорному: (Глянувши у бік філософів у протигазах). У переказах розкажуть погані філософи. Але в місті, де ніколи не міняють підземні труби, Гайдеггер помирає молодим. Яка печаль, чи не так, пані? Як прикро. Ви вже призвичаїлися до цього запаху? Я все ще ні. Важко його переношу. Чхаю часто. Ах, ах, ах – пчхи! Даруйте, це вже, певно, алергічна реакція. Я побоююся, що скоро у місті розверзеться епідемія чуми чи холери. Треба все ж таки роздобути протигаз. Я дивуюсь, як ви все ще витримуєте без нього. Невідомо, коли цей немилосердний запах вивітриться. Ви, до речі, могли б приєднатися до процесії, якраз вдягнені відповідно.
Жінка в чорному: Яка печаль… Молодий Гайдеггер має прощатися зі світом посеред цього смороду й бруднот. У таку прикру годину. А скажіть, можливо, вам відомо: чи правда, що ніхто ніколи не приїде рятувати місто від наслідків цієї катастрофи?
Чоловік у чорному: Смерть одного молодого Гайдеггера – чи це вже не катастрофа, від якої немає жодного порятунку, мила пані?
Жінка у чорному: Але все ж таки: чи це правда, що ніхто й ніколи не приїде рятувати місто?
Після цих слів майстри каналізації у протигазах теж різко підводяться всі разом і повертають голови у бік співрозмовників. Лише Саша залишається сидіти далі.
Чоловік у чорному: (Глянувши у бік майстрів каналізації у протигазах). На жаль, мила пані, мені нічого достеменно не відомо. Служби порятунку вже давно мали б бути тут, але ніхто не їде. Бачите, власні міські служби можуть надавати допомогу лише в екстрених випадках, як от цей. Просто щоб розчистити дорогу. Це все, на що наразі ми можемо розраховувати. Із-зовні ніхто не поспішає нас рятувати. Ми замкнулися самі в собі.
Жінка в чорному: Яка печаль…
Чоловік у чорному: Це ви про що?
Жінка в чорному: Про місто, в якому народжуються Гайдеггери, щоб бути отруєними чи вигнаними.
Чоловік в чорному: Пані, чи не хочете полускати насіння? (Простягає їй насіння на долоні). Це дуже допомагає відволіктися.
Жінка в чорному: Насіння, ні, дякую. Я піду проводжати молодого Гайдеггера в останню путь.
Чоловік в чорному: Так, так, благородне рішення. Уявляю, як вам важко дихати без протигазу. І чи будете такі ласкаві вислухати мою скромну пораду наостанок: тікайте з цього міста, поки не пізно. І бережіть себе, я вас дуже прошу.
Жінка в чорному: (Дивиться довго мовчки в очі чоловіку в чорному перш ніж відповісти). Я піду проводжати молодого Гайдеггера. Тікати потрібно з мертвих міст, а це все ще живе. Якщо мені вдасться розшукати протигаз, я пам’ятатиму про вас. Бувайте.
Жінка в чорному приєднується до траурної процесії, а чоловік в чорному знову починає чхати, після чого сідає на край сцени, протерши місце, на якому вмощується, хустинкою. Він підводить очі в бік філософів у протигазах.
Чоловік у чорному: Треба і собі дістати такий протигаз, причому терміново. Тоді можна буде теж весь час мовчати, цілком законно. Ні слова з моїх вуст більше не злетить. Яка полегша мені буде.
Після цієї його репліки підводиться Саша, журналіст у протигазі, й обертає голову у бік чоловіка в чорному.
Чоловік у чорному: (Говорить, ніби шепоче). Ось воно яке – місто лише молодих гайдеггерів.
Після цих слів три філософи у протигазах, а також Саша, Віктор, Віталій Петрович та Іван Григорович спускаються донизу. Не знімаючи протигазів, вони вишукуються в одну шеренгу біля краю сцени. Віктор подає протигаз чоловіку в чорному, той підводиться, надягає його й стає в ряд із ними. З-поза їхніх спин з’являється жінка в чорному, вона не має протигазу. Філософ Криштоф пропонує їй свій, однак вона відводить його руку з протигазом від себе. В абсолютній, цілковитій тиші вони повільно схиляються у поклоні, хоботи протигазів звисають донизу в ряд. Філософ Криштоф схиляється, тримаючи свій протигаз у руці.
Опускається завіса
Кінець
