Володимир Сердюк
ТАНЦЮРИСТ
Одноактна п`єса для одного актора
МІСЦЕ ДІЇ: Підвал зруйнованого вибухом бомби житлового будинку.
АКТОР: Будь-якого віку та статі. Його співрозмовник – уявний або реальний підліток, картина, лялька, силует тіні на побіленій вапном стіні – усе на вибір режисера.
Посвята:
“…Проблема війн і біженців, спричинених ними, знову і знову, постає перед Європою. Як жити цим людям? Чи може досвід однієї людини, яка полишила свою батьківщину і починає життя в іншій країні, допомогти, хоч одній, іншій людині?..”
ТАНЦЮРИСТ. Не бійся. Просто не бійся. Як не боятися, коли страшно? Відвертай свою увагу на щось. Воно може бути приємним чи неприємним, але ти собі, відволікайся від поганого. Просто живи своїм життям, з усіма його проблемами, потребами, болями та незручностями – але своїм. Бо це твоє життя. Іншого не буде.
ПІДЛІТОК. А ті з автоматами?
ТАНЦЮРИСТ. Вони зникнуть. Колись зникнуть. А поки що, ти на них не звертай уваги, і вони зникнуть із твого поля зору. Їх не стане, вони розчиняться і зникнуть. А, давай-но, щоб відволікти тебе від сумних думок, я тобі покажу кіно, щоб ти скоріше почала думати про щось інше? Це буде кіно про моє життя, а ти його дивитимешся, житимеш своїм життям отут, у підвалі, бачитимеш на білій стіні мої пригоди, а фантазуватимеш про свої.
ПІДЛІТОК. Чи не буде те кіно страшним?
ТАНЦЮРИСТ. Ні. Це ж я його показуватиму, а я не хочу тебе лякати. Достатньо ти надивилася жахів. Це буде науково-популярний фільм. Ну, документальний.
ПІДЛІТОК. Не зрозуміло.
ТАНЦЮРИСТ. Не зрозуміло? Тоді – навчальний.
ПІДЛІТОК. І чому він мене навчатиме?
ТАНЦЮРИСТ. Чому він тебе навчатиме? Життю.
ПІДЛІТОК. А як ти мені те кіно показуватимеш?
ТАНЦЮРИСТ. За допомогою кишенькового ліхтарика.
ПІДЛІТОК. Ти маєш ліхтарика? І він ще світить?
ТАНЦЮРИСТ. Це ліхтарик на сонячній панелі. Щойно вдень десь на підлозі з`являється пляма світла від сонця, я кладу туди свого ліхтарика заряджатися, і тоді вночі його можна декілька різав увімкнути, що зорієнтуватися куди йти.
ПІДЛІТОК. Але ж це не надовго.
ТАНЦЮРИСТ. Усе в житті не надовго.
ПІДЛІТОК. Але щоб показати кіно, ти повинен мати спеціальний апарат.
ТАНЦЮРИСТ. Не обов`язково. Свої перші кінофільми брати Люмьєр теж показували за допомогою ліхтарика.
ПІДЛІТОК. Раніше не було ліхтариків на сонячних батарейках.
ТАНЦЮРИСТ. Звичайно. Тоді брати Люмьєр мали ліхтарик, усередині якого горіла звичайна свічечка.
ПІДЛІТОК. У них тоді теж була війна, і вони ховалися у підвалі, як і ми, щоб їх не вбили?
ТАНЦЮРИСТ. Ні. Вони жили в Парижі, і тоді там війни не було. У Парижі була війна раніше… І пізніше… Так, там теж у них були війни. Але, давай-но, повернемося до мого кінофільму. Ось ідуть титри. Такі написи літерами, які пояснюють, про що йтиметься, хто гратиме ролі, і хто знімав цей фільм. Кольорове зображення. Крим. Літній ранок. Місто спить.
ПІДЛІТОК. Чому Крим?
ТАНЦЮРИСТ. Тут тепло. Мені подобається тепло. Тут море. Мені подобається море.
ПІДЛІТОК. Чому я приїхав навчатися до України?
ТАНЦЮРИСТ. Бо мені пояснили, що ця професорка, до якої мені порадили звернутися, то найкращий викладач у Європі з навчального предмета “Народні танці”. Була…
ПІДЛІТОК. Чому була?
ТАНЦЮРИСТ. Бо я не знаю що з нею трапилося за ці роки. Та й узагалі, ми всі живемо в минулому.
ПІДЛІТОК. А що такого про сучасність?
ТАНЦЮРИСТ. Ми не знаємо сучасності, як не знаємо і свого майбутнього. А в минулому ми всі жили. Живемо.
ПІДЛІТОК. Як це?
ТАНЦЮРИСТ. Ну, ось я вдихнув повітря – це вже в минулому. Ось я видихнув повітря – уже в минулому. Сучасність, це умовний філософський термін.
ПІДЛІТОК. Тобі це не здається дивним?
ТАНЦЮРИСТ. Та ні, це не дивно. Ми летимо з минулого в майбутнє, не встигаючи навіть удосталь пожити в сучасності.
ПІДЛІТОК. Це сумно?
ТАНЦЮРИСТ. Та припини. Кожна людина радіє своїм споминам з минулого. Навіть коли вони сумні. Так, навіть коли вони сумні – радіє. Але ті спомини про події, які вже минули. А те, що минуло, не повинно нас турбувати. І спомини про цей підвал теж будуть минулим, з якого ми зможемо потім навіть посміятися.
ПІДЛІТОК. Чому ти думаєш ніби нас не буде?
ТАНЦЮРИСТ. Ні. Ми будемо. Просто нас не буде в майбутньому. Але в минулому ми залишимося назавжди. Минуле, то найнадійніше місце для перебування, там людина залишається назавжди. І вороги їй більше не загрожують. Ні. Не загрожують. Бо вони залишаються в іншому минулому, у своєму, не в нашому. Ось, придивися до плями світла на білій стіні – там панорама міста та околиць з висоти пташиного польоту.
ПІДЛІТОК. Чому там так тихо?
ТАНЦЮРИСТ. Бо порядні люди ще сплять. Не так як тут, ні. Там ніхто не стріляє вночі. Ось, дивись: панорама кількох пустельних сонних вулиць. І звуки. Ти чуєш звуки? То співають солов`ї. Спочатку нам показують крупним планом плакат. Карту Кримського півострова з позначенням міста Красноперекопська.
Напис на плакаті напис: “Красноперекопськ – перлина Криму!”
Ось. Ти чуєш це? Ми разом з тобою чуємо інші звуки – то легкий галас південного ринку.
Ми бачимо крупно: обличчя Танцюриста в профіль. Це наш головний герой. Він усміхається. Вітається з кимось.
Ось Танцюрист звертається до камери: – Прошу вас, відчуйте насолоду. Південний базар ніколи не спить, це епіцентр нашого життя. Зовсім як у мене вдома, у Таджикистані. Погляньте, які тут фрукти – та це ж рай. А люди тут які чудові!
Ми проходжаємося торговими рядами, вітаємося з людьми різних національностей. Онде кореєць продає кавуни:
Кореєць каже: – Здрастуй!
Ми йому відповідаємо: – Здрастуй!
Кореєць нам дякує: – Дякую за підтримку моєї дитини!
А ми йому відповідаємо: Вона гарно танцює, я тішуся її успіхами.
ПІДЛІТОК. Як це?
ТАНЦЮРИСТ. Та це ж кіно. І ти присутня разом зі мною у тому кінофільмі.
Ось кадр змінюється. Дитячий танцювальний ансамбль у національних корейських костюмах веде хоровод. Зосереджені дитячі обличчя. Усі намагаються ретельно виконувати танцювальні рухи.
ТАНЦЮРИСТ. Що? Чому ти не реагуєш? Ти не відповідаєш мені, бо не хочеш? Хочеш? Мабуть, не можеш. Таке буває. Мовчи. Бувають періоди, коли треба й помовчати. Тобі болить горло, чи голова? Усе болить? Розумію. Мабуть, ти бачила щось страшне, і відтоді мовчиш. Мовчи, не пояснюй, я все розумію. Бережи сили, мовчи. А я тобі розповідатиму про своє кіно. Тобто, про те, яким те кіно мало би бути, чи вже було колись… Там. Тоді. Коли війни ще не було.
Ось знову зміна кадру. Ми повертаємося на базар. Там Німець у білому фартусі рубає м’ясо.
Німець каже: – Guten Morgen, Islam!
А я йому: – Guten Morgen, Alex!
Німець: – Як там мій малюк?
А я йому: – Дуже добре. У нього задатки майбутнього артиста.
І одразу змінюється зображення на нашому екрані. То Німецький танцювальний ансамбль виконує народний танець із прискоками.
ПІДЛІТОК. Звідкіля там Німці?
ТАНЦЮРИСТ. Та вони там завжди жили. Це ж Крим!
(ПАУЗА.)
ТАНЦЮРИСТ. А ось нова зміна кадру на тому ж базарі. Два сусіди-торговці перекрикують один одного:
Українець: – Доброго ранку!
Татарин: – Доброго ранку!
А я їм у відповідь: – Доброго ранку, друзі!
(ПАУЗА.)
ТАНЦЮРИСТ. Знову зображення змінюється. Два танцювальні ансамблі, болгарський і український, вибігають на сцену назустріч один одному з лівого і правого боку сцени. Виконують запальні слов’янські танці.
(МУЗИКА.)
ТАНЦЮРИСТ. А ось ми знову на базарі. Базар. Шофер визирає з кабіни вантажівки. Він болгарин. І той Болгарин нам кричить: – Жівіо!
І нова зміна кадру. Танцюють Татарські діти.
(МУЗИКА.
Танцюрист вибиває Татарський танцювальний ритм, б`ючи пальцями по порожній бляшаній банці.)
ТАНЦЮРИСТ. А потім знову базар. Танцюрист веде нас між торговими рядами.
І я вітаюся (Звертаючись до Татарина): – Сабалар хайир!
Татарин: – Селям алейкум!
А я: – Ішлє́р на́сил? Куди йдеш, Мусо?
Муса: – У мечеть зайду, треба послати хвалу Аллаху.
І тоді я, вимовляю з повагою: – Алла-у-акбар!
Муса: – Алла-у-акбар!
(МУЗИКА.)
ТАНЦЮРИСТ. А там знову показують танцюриста – мене. І той Танцюрист говорить у кадр. – Ні, я не фанатик. І не люблю фанатиків. Люблю нормальних людей. Але Муса має рацію: іноді треба заходити в храм, головне – не зробити з цього професію!» Танцюристові весело. Він сміється.
А ось і вечір. Двоє закоханих танцюють у плямі світла від ліхтаря. Їм не заважає темрява, і не соромить важке зимове вбрання. Вони танцюють без супроводу музики, навмання, і їх не лякає майбутнє, хоча навколо буяє війна.
Тоді ще не було війни? Вибач, я все переплутав. Звичайно, тоді ще не було війни і закохані могли спокійно гуляти нічним містом.
Але, ось знову день. Татарський молодіжний ансамбль танцює під звуки барабанів і скрипок.
Камера повертається в зал., де я – Танцюрист сиджу в одному з глядацьких крісел.
Крим… Я тут як удома. Але й за Таджикистаном сумую. Я ж біженець.
(ПАУЗА.)
ТАНЦЮРИСТ (продовжує). Тоді, в кінці двадцятого сторіччя, там тривала війна… Чи це тут тепер триває війна. Але я розповім тобі зараз, що бачив на тій давній війні.
Ми вже мали куплені квитки для виїзду з країни. Ми тікали від війни. Ми з друзями з державної філармонії вирішили полишити країну. Більше не могли виносити вигляду смерті та руйнувань. Ті, хто зміг записалися до війська. Цивільні повинні були втікати кудись, ніхто не знав куди.
Так, війна – це кошмар… Сусід убиває сусіда. Люди однієї віри, однієї мови раптом стають кровними ворогами.
І ніхто вже не розуміє, за що воює і яка мета війни. Просто звичайне вбивство, взаємне винищення… Варварство. Усі, начебто, хороші, а кров ллється, ніби диявол спустився на землю.
Ми проходили повз фруктовий сад. У ньому стояв спалений автобус, і лежали розстріляні артисти. Молоді, старі… Заслужені артисти республіки і зовсім юні.
Людей мистецтва, які вирішили востаннє дати людям на периферії прощальний концерт, розстріляли. Їх туди запросили для виступу, але вони не доїхали, хтось інший зупинив автобус у саду і вбив їх усіх. Усі вони були моїми друзями. Квитки на поїзд для виїзду з країни лежали у їхніх кишенях заляпані кров`ю.
Після цього я вже не сумнівався, чи треба мені їхати до Європи…
Ось інший кадр. Залізнична станція. Танцюрист стоїть біля відчинених дверей товарного вагона. Лунає гудок. Поруч проходить інший поїзд.
Камера заглядає всередину товарного вагона. Там порожнеча і бруд.
Говорить Танцюрист: – Ми їхали в таких самих вагонах… Ми мусили перетнути лінію бойового зіткнення. Межу, на якій точилися бої.
Ми там теж тоді, ніби дивилися страшне кіно, як відбувається зміна кадру. Знаєш, як зазвичай у стилі кінохроніки боїв. Танки в місті. Розбита прикордонна застава, відрубані голови, чужі солдати, сп’янілі від боїв. Істерика після бою: офіцер, ледь володіючи язиком, несе якусь нісенітницю. За ним розбиті будинки, перед ним обпалені трупи людей.
А ще я згадую як ми вечеряли у колі родин. Щедрий дастархан (стіл у вигляді помоста), велика родина. Скрізь лунав сміх, точилися пересічні розмови, які нам тоді видавалися важливими.
Алкоголю ми не вживаємо. Це зайве. Радіти треба тверезо, щоб повністю насолоджуватися цією радістю, як ніби запахом свіжого хліба…
Отак я розламував хліб. Отак шанобливо вдихав його пахощі, вдумливо, зосереджено. І звуки веселощів поступово затихали, коли всім було добре і всі були задоволені. Якби оце, що я зараз розповідаю, показували у справжньому кіно, світло за моїми плечами тьмяніло би, перетворюючись на темряву.
Бо потім би на екрані виникали б інші картини …Поїзд довго не випускали з країни. Узбекистан не бажав пропускати нас через свою територію. Нас часто зупиняли. Ми по декілька днів стояли в пустелі під палючим сонцем, без води та їжі. Серед пасажирів розпочався голод.
Охорона не випускала нас із вагонів. Діти й жінки непритомніли від відсутності їжі та теплових ударів. Щодня когось розстрілювали. Ми вже всі приготувалися померти…
Якось повз нас пробігали бойовики зі зброєю і один із них, зупинившись, крикнув мені: – “Уста?!” (Учитель. – (Таджик.) Невже це ви? Не впізнаєте? Я – один із ваших студентів!”
Я впізнав у ньому одного зі студентів Національної академії мистецтв. Він навчався класичного танцю на моїй кафедрі. Тепер він був з автоматом, і з зеленою пов’язкою моджахеда на голові. Він убивав за віру і готовий був за неї померти…
Уявляєш? Він теж був танцюристом і любив танцювати. Тому, дивлячись на нього, я згадував іншу картину: Ми в концертному залі, де відбувається танцювальна репетиція. Репетицією керую я, Танцюрист.
– Раз, два, три! Ні-ні, не так… Я сам покажу вам танцювальні рухи. Тепер зрозуміло? Ось у цьому «па» невеличка затримка, а далі – танцюємо у тому ж стрімкому ритмі. Повторюємо спочатку. Раз, два, три…
Але то лише спомини. А тоді ми перебували на тлі темряви. Мій озброєний учень запитав, чи не потрібно нам чогось. Я сказав: хліба. Бо ми вже помирали від голоду!
Але хліб тоді роздавали лише бойовикам, які охороняли той потяг. Люди зі зброєю їли. Люди без зброї не мали жодних шансів поїсти чи вижити взагалі.
Мій учень повернувся вночі. Він повів мене на пункт роздачі їжі для бойовиків. За його наказом мені дали цілий мішок хліба. Шістдесят буханців! Я пішов уздовж нашого потяга роздаючи людям по два буханці хліба на вагон.
А назавтра поїзд рушив, і ми виїхали з країни. Ми виїхали з війни. Це був наш порятунок.
Ми приїхали до України. Я не знав іншої країни, де б мені було так само легко як і в Таджикистані. Я тут раніше навчався в університеті, і те що я розмовляю російською мовою, полегшувало моє життя серед місцевих. Хоча, звичайно, тамтещній народ розмовляє своєю власною – Українською мовою. І тепер, коли Росія напала на Україну, я розумію насторожене ставлення Українців до російської мови – якщо ти не переходиш на Українську, і вимагаєш щоб до тебе зверталися виключно російською, значить ти росіянин, а отже – загарбник, нападник, ворог.
А тоді я оселився у місті Красноперекопську. Це вже був Крим.
Ось що про нашу зустріч тоді розповідав по телевізору Прем’єр-міністр Автономної Республіки Крим у складі України…
Де ти зможеш його побачити? Ну ось же, тут, на нашому уявному екрані, на оцій побіленій вапном стіні: «Якось тривав відповідальний міський захід. Народ вийшов на демонстрацію, керівництво міста стояло на трибуні. Напруга. І раптом на відкритій вантажівці почалися дитячі танці. Молодь, що представляє кожен із народів, які населяють наше місто, по черзі, виконувала танці своїх народів. Я був господарем у тому місті. Але я такого наказу не віддавав, і такого культурного заходу не планував. У місті взагалі не було жодних танцювальних колективів. Запитую: Хто це все організував? Кажуть: один біженець із Таджикистану, професор балету. Це було дуже цікаво. Я попросив нас познайомити, адже людина займалася прекрасною справою абсолютно добровільно, і цілком безкоштовно. Я тоді сказав йому: – Шановний, коли мене призначать прем’єр-міністром Криму, я зроблю все, щоб ви в моєму Кабінеті міністрів були призначені міністром культури! А я звик виконувати свої обіцянки.»
Так я – танцюрист і справді обійняв посаду міністра культури. Ти усміхнулася! Як чудово. Нарешті я зміг тебе розвеселити. Іще смішніше тобі буде, коли дізнаєшся що цю посаду мені наврочив один знайомий Український письменник. Ми з ним зустрілися в Чорнобилі. Так, це атомна електростанція, що потерпіла аварію, і зараз стоїть законсервована. До речі, на неї теж падають російські ракети, і тому ніхто на планеті не може залишатися спокійним. А тоді там відбувалася нарада працівників культури щодо відновлення національних культур.
ПІДЛІТОК. Чому відновлення? Національні культури ж існують?
ТАНЦЮРИСТ. Багато народів, пригноблених кремлівським режимом, майже втратили свої культури, бо росіяни забороняли їх розквіт, вимагаючи щоб люди інших національностей сповідували лише російську культуру.
ПІДЛІТОК. А Україна вже тоді була вільною від Москви?
ТАНЦЮРИСТ. Так, Україна вже тоді була самостійною і незалежною державою, як і Таджикистан теж.
(ПАУЗА.)
ТАНЦЮРИСТ. Тут у фільмі відбудеться зміна кадру. Я зайду до кав’ярні. Люди вітатимуться зі мною, плескатимуть мене по плечах, а я звернуся до них з промовою:
– Я приїхав до України не маючи грошей і не маючи знайомих. Сів собі та й подумав: чим я буду займатися? Я ж танцюрист, і я нічого іншого робити не вмію. Але війна змусила мене виїхати з рідної країни, і тепер Україна є теж мені рідною.
(ПАУЗА.)
ТАНЦЮРИСТ. А тут піде інший кадр. Ми побачимо залу, де відбувається репетиція іншого танцювального ансамблю, який я теж створив. Я тоді пройшовся по домівках, по родинах, збирав дітей. Батькам казав: я навчу ваших дітей танцювати ваші національні танці!
Там тоді було дуже багато біженців. І фактично всі інші жителі півострова Крим – приїжджі, окрім народу Киримли, Болгарів, Греків, Німців, Українців: у кожного своя культура і, змішуючись, коли народ живе разом із представниками інших народів, кожен потихеньку віддаляється від своїх традицій заради ближчого і безпроблемного спілкування з представниками інших народів.
Народні танці доводилося відновлювати за уривчастими відомостями з підручників. Додаткові сценічні елементи костюмів ми мали вигадувати самі. Ніхто, наприклад, не знає, який вигляд повинен мати історичний німецький національний костюм, не певного регіону, а такий, узагальнений. І що ми мали робити? Ми взяли грецькі костюми, додали до них чорні капелюхи для хлопчиків і білі чепчики для дівчат. Головне не зупинятися, продовжувати свою справу.
Мер нашого міста, коли побачив як ми працюємо, призначив мені зарплату як хореографу. Бачить Бог, я не просив його про це, він сам запропонував. І наш танцювальний гурток тоді почала фінансувати мерія Красноперекопська. Батьки допомагали, національні об’єднання, іноді бізнесмени теж.
Усі ми люди, усі належимо до різних національностей, і всіх нас зірвала з місць війна.
Людям, біженцям, треба було навчитися жити разом. Треба було пам’ятати хто ти, але мирно жити серед інших.
Нехай усі дивляться на наш досвід, говорили між собою ми, і нехай радіють: у нас – бо, в Україні – мир.
(ПАУЗА.)
ТАНЦЮРИСТ. Тут розпочнеться інший кадр. Я ж не дуже швидко змінюю кадри фільму? Ти ж устигаєш слідкувати за моєю думкою? Просто так влаштоване кіно – кадри повинні тривати не більше чотирьох секунд.
ПІДЛІТОК. Навіщо?..
ТАНЦЮРИСТ. Та щоб кіно залишалося цікавим! Щоб глядачі не поснули!
Ось ми у квартирі моєї старої вчительки в місті Дніпро, Україна.
Хто там на передньому плані? Та то ж я, Танцюрист! Лише молодший і гарніший. Та-так, і волосся тоді я ще мав пишніше. Ось я цілую руку літній професорці, а та мене обіймає. Це моя наставниця і вчителька, викладачка теорії та практики народних танців.
Вона запитує: Танцюристе, невже хтось іще в світі займається народними танцями?
А я їй відповідаю: – Я ще займаюся народними танцями. Дякую вам, що ви навчили мене. А якщо я ними займаюся, то хтось у світі, десь, обов`язково теж ними займається. Бо традиція мусить тривати і не перериватися.
І ось ми, з моєю вчителькою, професором танцю Дніпровського училища Культури, переглядаємо виступи танцюристів, записані мною на відео.
– Я так пишаюся тобою, Танцюристе, мій хлопчику, – каже мені моя вчителька.
– А я пишаюся, що маю таку прекрасну вчительку, – відповідаю їй я.
(ПАУЗА.)
ТАНЦЮРИСТ. А далі нам кіно демонструє концертний зал. Ми присутні на виступах дитячих танцювальних груп.
Я їх усіх навчаю. Німці в Криму забули німецьку мову, ніхто не пам’ятає справжніх народних танців. Але я знайшов одну старовинну книгу з ілюстраціями, і навчаю дітей танцювати за малюнками в ній. Багато Киримли теж забули свою рідну мову, але в них у крові оцей східний ритм, знаєте (Показує, барабанячи по своїх колінах.) Там-та-да-дам! Там-та-да-дам! І вони, коли чують таке, розпочинають танцювати. А от Корейці втратили свою мову і своє національне відчуття ритму. Дуже важко вчити їх танцювати. Бо їх Москва багато років поспіль змушували все забути. Усе, що пов’язане з Корейською культурою. Корейців у Радянському Союзі нібито й не було, втім, як і Кримських Татар, і Німців, і Українців. Коли політика нівелює культуру – це жахливо. Так не можна жити. Кожен має бути особистістю і пам’ятати про своє історичне коріння. Слава Богу, в Україні зараз демократія.
Зміна кадру. Ось тут, на стіні показують як я підіймаюся стежкою в Кримських горах. Зупиняюся. Милуюся виднокраєм.
(ПАУЗА.)
ТАНЦЮРИСТ. У мене гарна сім’я, дім, друзі. Є, щоправда, певні бюрократичні проблеми з натуралізацією в Україні. Але це нічого. Я всім біженцям раджу: братися, і розпочинати на новому місці ту діяльність, яку любите. І прошу, віддавайте цій справі всього себе. Не просіть грошей у борг. Одразу робіть щось у вашій новій країні, нехай люди бачать, що ви проявляєте вашу добру волю. Нехай Українці розуміють, що ви любите Україну так само сильно, як і вони її люблять самі.
А з гори добре видно море. Я стою на вершині скелі, наливаю собі чаю з термоса, п’ю гарячий напій з похідного кухлика.
(ПАУЗА.)
ТАНЦЮРИСТ. Природа вилікує все. Погляньте, яка вона велична… І якими дрібними здаються наші людські одноденні проблеми. Навіть війни. Усе минеться. Люди поховають убитих і забудуть за що воювали. Після війни треба помолитися і розпочати жити своє життя спочатку знову.
ПІДЛІТОК. Хто це говорить?
ТАНЦЮРИСТ. Я. А хто я такий? Я танцюрист.
Камера віддаляється. Я роблю декілька танцювальних “па”, і моє зображення завмирає у стоп-кадрі на екрані, в польоті стрибка, на тлі Чорного моря.
Я міг би зняти такий кінофільм. Я бачу як камера продовжує віддалятися, і той танцюрист, що летить на тлі моря, стає дедалі меншим, а море і гори збільшуються в розмірі.
(ПАУЗА.)
ПІДЛІТОК. Гарне кіно.
ТАНЦЮРИСТ. Гарне кіно? Ти під час цього фільму подрімала трохи у мене на колінах. Це чудово. Хоча б на деякий час я заспокоїв тебе.
(ПАУЗА.)
ТАНЦЮРИСТ. 2014 року, коли півострів Крим окупувало російське військо, ми з моєю родиною втекли до міста Маріуполь на материковій Україні.
ПІДЛІТОК. Але ж Маріуполя вже немає?
ТАНЦЮРИСТ. Так, його вже немає. Коли 2022 року це місто почали стирати з поверхні землі російські загарбники, тоді ми втекли, орієнтуючись далі на захід..
ПІДЛІТОК. І де наш підвал тепер?
ТАНЦЮРИСТ. Ми перебуваємо у Херсоні.
ПІДЛІТОК. То ми втікатимемо від росіян і далі?
ТАНЦЮРИСТ. Ні. Далі я не відступатиму. Я прийму бій за Україну. А ти залишайся тут у підвалі.
Залишайся так довго як тільки зможеш витримати. Ось тут, у куточку, в цій ніші, яка закінчується глухою бетонною стіною. Власне, це вже фундамент, його не зруйнують вибухи, він захистить тебе..
Я притяг сюди мішок з картоплею, ти їж її. Можливо, як їстимеш сиру картоплю, ти не помреш від спраги та голоду, і дочекаєшся коли прийдуть люди. Люди тебе врятують.
Ти сидітимеш тут тихо, і російські солдати не помітять тебе. Тобі треба так поводитися, ніби тебе не лише тут немає, а ніби тебе не існує взагалі, насправді. Ти розчинилася у цьому підвалі. Тоді їм обридне вичікувати жертву, і вони підуть собі. Бо будинку над підвалом вже не існує. Верхні поверхи завалилися. І збоку це тепер виглядає як купа потрощеного каміння. І якби не слухові віконця підвалу, вони б і не зазирали сюди.
ПІДЛІТОК. Навіщо у підвалі ті віконця?
ТАНЦЮРИСТ. То для надходження повітря. Для вентиляції. Через них підвал провітрювався.
ПІДЛІТОК. Навіщо підвал провітрювати?
ТАНЦЮРИСТ. Ну, дитино, у підвалі ж тепло і вогко. Сюди, коли будинок ще стояв були проведені різні комунікації.
ПІДЛІТОК. Які комунікації?
ТАНЦЮРИСТ. Це так називаються труби з теплою і холодною водою, водогін питної води, дощова каналізація і каналізація із санітарних вузлів з квартир, електричні дроти, труби газопостачання. Їх усі треба обслуговувати, ремонтувати. Тому сюди спускалися ремонтники, які обслуговували мережі, а їм же треба дихати повітрям. Через віконця сюди й надходило свіже повітря.
Десь просочувався газ, інколи його було можна відчути нюхом. А витік газу, це дуже небезпечно. Не так небезпечно як російська військова агресія, але теж смертельно небезпечно. Тому підвали треба провітрювати. А політичні системи треба оновлювати, очищаючи від забобонів, упереджень, нашарувань історичної брехні, рабства і нерівноправ`я.
Мешканці будинку, що жили в ньому, зберігали тут картоплю і домашню консервацію. Хоча картопля у підвалі теж виділяє газ, і цей газ теж може бути отруйним для людини.
ПІДЛІТОК. Чи нам це наразі не загрожує?
ТАНЦЮРИСТ. Ні, бо вентиляція ще якось трохи працює, до тебе протягами надходитиме свіже повітря, ти дихатимеш.
І спати лягай прямо на мішки з картоплею. Коли картопля підгниває, вона виділяє тепло, тому ти тут не замерзнеш до смерті. Правда й те, що тепло від картоплі яка гниє та від нашого дихання утворило ззовні над віконцями льодові нарости. «Бороди», як ми їх називали в дитинстві. Наше тепле вологе дихання, стикаючись із морозним повітрям на вулиці замерзало льодом на стінах, а пізніше там утворилися цілі крижані нарости.
Людей у цьому підвалі раніше ховалося багато, і випарів від їхнього дихання накопичувалося теж багато. За цим інієм, за білим кольором снігу на сірому бетоні, російські солдати й визначили місце сховку людського. Вони стріляли кулями у вікна, гукали: «Вихадітє!» Стріляли також у підвал освітлювальними ракетами та кидали сюди димові шашки і ручні гранати.
ПІДЛІТОК. Чи тут люди гинули?
ТАНЦЮРИСТ. Хтось із людей гинув від рук росіян. Їхні тіла там лежать у коридорі за рогом. Ти туди не ходи.
ПІДЛІТОК. Мене лякає запах від тіл мертвих людей.
ТАНЦЮРИСТ. От і добре, значить ти туди не підеш.
ПІДЛІТОК. А що відбувалося з іншими, живими людьми?
ТАНЦЮРИСТ. Поранені не витримували і виповзали назовні, отруєні газом, налякані пострілами, спраглі та голодні. Бували й такі, що просто боялися перебувати у вузькому просторі підвалу з низькою стелею – ті здавалися в полон раніше за інших. Але ж ти не боїшся сидіти в підвалі?
ПІДЛІТОК. Ні, я не боюся.
ТАНЦЮРИСТ. От і добре. Сиди тут, скільки зможеш. Ти нічого не бійся, гаразд? Ти не маєш права боятися, щоб не наробити помилок і не здатися в полон.
ПІДЛІТОК. Страх смердить як і смерть?
ТАНЦЮРИСТ. Сморід цей застеляє нам небо. Смійся смерті на зло. А боятися зовсім не треба.
(ПАУЗА.)
ПІДЛІТОК. Як довго тут мені треба сидіти, в підвалі?
ТАНЦЮРИСТ. До весни постарайся не виходити. Навесні зійде сніг, з’явиться трава і солдатам буде важко помітити твої сліди на траві. А може вони подумають ніби тут уже нікого немає, і взагалі не прийдуть по тебе. Мене вони, напевне, впіймають. Коли солдати мене впіймають, я їм повідомлю, що тут, у підвалі, нікого немає. А ти навесні виповзеш на траву.
ПІДЛІТОК. Чому треба повзти?
ТАНЦЮРИСТ. Це мій наказ тобі. Ти спершу повзи, не підводься на ноги, щоб вони тебе не побачили, і не застрелили, а далі, за сусіднім будинком, тобто за сусідньою великою купою каміння, ти вже зможеш підвестися на ноги та відійти звідси якомога далі.
ПІДЛІТОК. Куди ж я повинен іти?
ТАНЦЮРИСТ. Як підніметься сонце, опівдні. стань обличчям у напрямі своєї тіні. Попереду буде північ, позаду – південь, праворуч – схід, а ліворуч – захід. Іди ліворуч. То буде напрямок твого руху на захід. Чи ти зрозуміла?
ПІДЛІТОК. Я зрозуміла.
ТАНЦЮРИСТ. Точно зрозуміла? Тобі треба буде ставати і орієнтуватися за цим дороговказом.
ПІДЛІТОК. Чи можеш ти залишитися зі мною?
ТАНЦЮРИСТ. Не можу. Нас удвох російські солдати вирахують, і помітять. Вони можуть просто вночі прислухатися і почути як ми розмовляємо.
ПІДЛІТОК. Але ж ти можеш мовчати, ховаючись?
ТАНЦЮРИСТ. Я можу мовчати, але вчора вночі я захропів уві сні, і вони зрозуміли, що тут ще є хтось живий.
ПІДЛІТОК. Ну то й що?
ТАНЦЮРИСТ. Як це «ну то й що?»
ТАНЦЮРИСТ. Вони убивають усіх живих.
ПІДЛІТОК. Навіщо?
ТАНЦЮРИСТ. Щоб живі стали мертвими. Більше я нічого про їхню поведінку не знаю.
ПІДЛІТОК. Чи можливо пояснити чому вони нас убивають?
ТАНЦЮРИСТ. Ні. Неможливо зрозуміти навіщо вони нас убивають. Ніхто цього не розуміє. І самі вони цього нам не пояснюють, може й самі не знають чому вбивають. Убивають, і все. Постійно і все вбивають, і вбивають.
ПІДЛІТОК. І що нам з цим робити?
ТАНЦЮРИСТ. Тому ти повинна вижити. Сиди тут, гризи сиру картопельку і чекай на прихід весни.
ПІДЛІТОК. Я хочу щоб ти залишився зі мною.
ТАНЦЮРИСТ. Ти хочеш, щоб я залишився з тобою? Ні, так неможливо.
ПІДЛІТОК. Чому?
ТАНЦЮРИСТ. Бо тоді вони нас обох уб’ють. А так, можливо, вб`ють лише мене одного. Я відведу від тебе твою смерть.
ПІДЛІТОК. Чому ти мусиш іти?
ТАНЦЮРИСТ. Чому я мушу йти? Бо я чув сьогодні як вони між собою говорили, що прийдуть сюди зранку, і закидають підвал гранатами. Саме тому я й перетягнув мішки з картоплею у цей закуток, і побудував для тебе нірку з уламків залізобетону. Це справжній дзот. Гранати тебе не вразять, а звуків вибухів ти ж не боїшся?
ПІДЛІТОК. Ні.
ТАНЦЮРИСТ. Ні? Ти вже їх багато чула. І вже звикла.
ПІДЛІТОК. Чому мені не можна піти з тобою?
ТАНЦЮРИСТ. Бо там назовні багато протипіхотних мін. Ідучи вночі ми підірвемося на мінах і загинемо, а йдучи вдень стежками, якими ходять солдати, ми вийдемо під вогонь їхніх автоматів і вони нас розстріляють.
ПІДЛІТОК. Чи можуть вони розстріляти й мене, коли я вийду?
ТАНЦЮРИСТ. Можуть. Але це вже не перша моя війна. Мене вони вже й раніше хотіли розстріляти, а бач — я вижив.
ПІДЛІТОК. Чи це були ці ж самі російські солдати?
ТАНЦЮРИСТ. Ні, то були інші солдати, але з таким самим незрозумілим диким бажанням убивати усіх.
ПІДЛІТОК. Де це було?
ТАНЦЮРИСТ. Це було далеко. Давно. Не тут. Не в Україні. І не в Криму…
(ПАУЗА.)
ТАНЦЮРИСТ. Ти знаєш, ракета, щоб злетіти в космос і досягти інших планет, повинна втратити свої дві розгінні ступені. Збоку виглядає так, ніби ракета втрачає частину себе, тоді як насправді вона лише відштовхується від тих частин, які теж щасливі від того, що попередньо розганяють космічний корабель і додають йому швидкості, необхідної для виконання високих завдань. Так само стається і в житті людини. Через муки і втрати ми виходимо на нові орбіти, де на нас очікують нові висоти і нові досягнення.
(ПАУЗА.)
ТАНЦЮРИСТ. Шануймо тих, кого ми втратили, але будьмо їм вдячні.
ПІДЛІТОК. Зрозуміла.
ТАНЦЮРИСТ. Не сумуймо за минулим. Воно було необхідним щаблем для нашого подальшого нового успішного злету.
ПІДЛІТОК. Зрозуміла.
ТАНЦЮРИСТ. Нових вам успіхів, добрі люди! Кожен з нас має свою мету і виконує своє завдання.
ПІДЛІТОК. Зрозуміла.
ТАНЦЮРИСТ. І я вам бажаю успішного вам виконання ваших життєвих завдань! Повертайтеся живими з усіх воєн!
ПІДЛІТОК. Зрозуміла.
ТАНЦЮРИСТ. А краще, щоб тих воєн більше ніколи і ніде не було, і вони ніде не розпочиналися! SURVIVE! ЖИВІТЬ!
28 лютого 2025 року, Київ, Україна.
