Публікуємо уривок з розмови Олександра Ковальчука з куратором театральних проектів Мистецької майстерні “Драбина” і Фестивалю сучасної драматургії “Драма.UA” Оксаною Дудко.

Нова “Драма.UA” буде у листопаді, а до квітня йде прийом п’єс. Ти перечитуєш ці п’єси?

Я перечитую п’єси, але я не є в журі.

З того, що Ти читала, вже є щось цікаве?

Цього року ще не читала, лише минулого року. Зі 110 п’єс я прочитала 30. Ми намагаємось, щоб ніхто з оргкомітету не був у журі, щоб була дистанція, бо потім нас драматурги допитують різними питаннями. А так є незалежне журі і всім простіше жити.

З новою “Драмою” є якісь проблеми чи поки усе спокійно?

Коли ми минулого року організовували конкурс п’єс, то нашою метою була публікація, видання фізичної книги. Незважаючи на електронні публікації та цифрові медіа, ми хочемо видати звичайну паперову книгу, яку і будемо презентувати у травні. Не тільки у Львові, але й у найбільших містах України. Це буде збірник переможців, там буде 5 п’єс, які ми і будемо презентувати у форматі читань.

Якщо цього року надійдуть цікаві п’єси, то ми вже плануємо робити не публікацію, а постановку, що потім буде йти у репертуарному театрі. Але тільки у тому випадку, якщо буде така п’єса, яку захочуть поставити. У нас є такі плани і ресурси.

А стосовно цього фестивалю, то він буде кардинально відрізнятись від попереднього. На попередньому у нас була лише одна вистава, а все решта, то були читання п’єс. Цього року вже буде повноцінний театральний фестиваль, більшість програм якого будуть складатись із вистав. Тому ми зараз їздимо різними фестивалями і дивимось прем’єри.

Сучасну драматургію часто звинувачують у тому, що вона кривава, жорстока та використовує нецензурну лексику. Тому цього року ми будемо робити фестиваль про любов, щоб усі побачили, що сучасна драма буває різною.

А любов не буває кривавою?

Любов буває різною. Але ми хочемо сказати, що вона теж існує у сучасній драматургії.

У нас пишуть поезію, пишуть романи, але от з драматургією завжди проблеми. Це постійно якісь плачі і причитання, що її немає. В чому проблема? Це якась вигадана проблема? Чи питання у якості і кількості, що ще не переросла у якість?

Ще років 10-15 тому ми не могли говорити про велику кількість сучасних драматургів. П’єси писали п’ятеро людей, і з того покоління найвідомішою напевне є Неда Неждана, яка зараз працює у київському центрі імені Леся Курбаса. Драматургів й справді було мало. Вони (Неда та її колеги) лобіювали питання, щоб “драматург” став професією в Україні, щоб про це можна було зробити запис у трудовій книжці. Вони створили Конфедерацію драматургів і намагались якось себе опублічнити. Але так і залишалися десь на маргінесах у широкому культурному українському дискурсі.

Коли ми почали робити фестиваль, то це все також було слабесенько, але десь у 2009-2010 роках розпочався сильний прорив. Українські драматурги увійшли у міжнародний контекст, а ті, що працювали на Росію, почали частково інтегруватись в українське культурне середовище. Вони про себе заявляють, їх постановок з’являється все більше, і тому питання кількості вже вирішене.

Стосовно питання якості, то воно залишається сумнівним, оскільки і у європейській сучасній драматургії потрібно багато чого відсіювати, як і у всьому сучасному. Мусить бути досить серйозна селекція і тим більше – серед української драматургії.

Але зрештою програма Royal Court стала показовою, коли до Лондону потрапили троє українців. У Royal Court, за якихось таких дивних обставин, навіть виникла ідея ще раз робити свою програму в Україні. Вони вважають, що тут є таке середовище, яке можна розвивати.

Однак бажаної якості немає. Мені можливо, подобається в Україні лише один з половиною драматург. Інші режисери також не в захоплені, вони відмовляються ставити сучасні українські п’єси.

Загалом процес почав розвиватись дуже швидко. Проте ми свідомі, що драматургія завжди буде маргінальною річчю і вона буде цікавити лише невелику кількість людей. Я маю на увазі драматургію, як написану річ. Сучасна драматургія теж займає дуже маленьку нішу. Завжди будуть ставити класику, завжди будуть ставити перевірені тексти, що вже збирали аудиторію. Будь-який режисер, який має театр і який живе з театру буде дивитись на текст, буде дивитись, як та чи інша вистава працювала в інших країнах, наскільки вона була успішною, і вже аж тоді буде її ставити.

Режисерів-експериментаторів, які готові пожертвувати зарплатою своїх акторів дуже мало в Україні. Закордоном таке питання вирішується зовсім інакше. Вирішується на державному рівні. Держава просто встановлює квоту для театрів. Наприклад, фінансування театрам може надаватись лише тоді, коли двадцять відсотків їх репертуару буде за творами сучасних драматургів.

Тоді театр дуже швидко розквітає творами сучасних драматургів. А в Україні така ситуація буде вирішена на державному рівні нешвидко, оскільки таке питання зараз зовсім не піднімається. Відповідно багато драматургів працюють на російський ринок. В Україні є два конкурси: “Драма.UA” і Тиждень актуальної п’єси у Києві. У Росії таких конкурсів десятки і драматург може туди подаватись, якщо він пишеш російською мовою, хоча і живе в Україні чи Білорусі. Тому багато людей, які пишуть російською мовою відразу орієнтовані на той ринок.

Якщо говорити про театральну культуру, то можна сказати, що кіно і телебачення вбивають театр. Він десь дам далеко, інколи він виринає, як техніка у фільмах, як це було у Цезар повинен померти братів Тавіані? В театрі з’являється вже більше сучасних технологій і тут вже питання про те, чи зникне театр на якомусь етапі чи ні? І чому я маю йти у театр, якщо є кіно?

Тут ти одним питанням підняв багато речей. Якщо говорити про умови українських драматургів, то звичайно людині, яка хоче щось писати, вигідніше стати сценаристом, а не драматургом. Піти на телебачення і написати серіал – це фінансово краще, аніж написати п’єсу.

Скрізь відбувається відтік кадрів. Ми знаємо тих добрих драматургів, які перейшли у кіно. Чех Петр Зеленка – оригінальний як драматург, а зараз більше відомий публіці як успішний кінорежисер. Я вже мовчу про приклад драматурга Мартіна Макдонаха, який спочатку вирішив стати британським режисером, а тепер вже є американським режисером і, пишучи п’єси, він вже орієнтується на кіноіндустрію саме тому, що цільова аудиторія кіно набагато ширша, ніж театру.

Це один аспект. Інший аспект – це взаємопроникнення різних видів мистецтв. З того, що я бачила на останніх фестивалях, то театр дуже змінюється. Ми маємо текстовий театр, але є багато театрів, що базуються на сучасних технологіях і перетинаються з медіа-артом, перформансом, відео-артом та створюють нові речі.

Також є такі випадки, коли люди від медіа-арту чи перформансу мігрують до театру. В Единбурзі я була на таких постановках, які швидше нагадували перформанс, аніж театр, були театральні постановки у 3D і це зовсім не нагадувало театр.

Але від цього театр і мистецтво тільки виграють. Не можна сказати, що театр зникає, бо він має свою чітку візуальну та сценічну мову. Я дуже сумніваюсь, що він зникне повністю. Адже з одного боку відбувається дуже сильна диференціація театру, а з іншого, переплетення з іншими видами мистецтва.

 

 

Повний текст інтервью на сайті Варіанти

Фото з сайтів Варіанти та  Дерево Йошуа