Володимир Сердюк
ЗАБУДЬ ПРО МІСЯЦЬ
(П’єса на одну дію)
Навколо було темно. Я чув гуркіт мотора, брязкіт міді, я відчував, ніби пливу на хвилях.
Водночас я почувався ракетою, що мандрує в космосі серед планет.
Водночас я відчував себе голим у холодних темних небесах, десь далеко від наших звичних земних умов.
Я зовсім не дихав, і хоча цей факт мене непокоїв, я не відчував страху, усвідомлюючи, що не дихаю.
Я бачив планети.
Вони були такими різними за розміром і кольором.
Це були не ті дев’ять планет, які я бачив на шкільних плакатах.
Вони відрізнялися від усіх прикладів планет, які я міг собі уявити.
Деяких з них я міг би торкнутися руками.
Якби мав руки.
З іншими я міг би пограти у футбол ногами.
Якби мав ноги.
Найдивніший факт, який я неясно усвідомлюю зараз, це те, що я лечу у власних очах без решти тіла, наче моє тіло залишилося в якомусь іншому Всесвіті, а мої очі були свідками іншого.
— Чому ти плачеш?
— Я плачу?
— Так.
— Чому я маю плакати? Я пам’ятаю, як плакав один раз, коли все моє тіло дрижало від холоду. Навколо був іній. Єдине тепло, яке я відчував на обличчі, був мій подих. Я закривав обличчя долонями, намагаючись утримати останнє тепло, що йшло від рота до долонь.
— А потім?
— Потім мені стало легко і байдуже.
— То були останні хвилини твого життя.
— Мені все одно було добре тоді.
— Так, воно так працює.
— Що зі мною сталося далі?
— Ми втрутилися.
— Навіщо?
— Щоб порятувати тебе.
— Після твоєї появи мій біль повернувся. Я знову тремчу. Яка мені користь від твого втручання?
— Все стається не одразу; тобі треба бути терплячим.
— Тепер я терплячий, але раніше я боровся.
— Без бою…
— Нема слави…
— Без світла…
— Немає турбот.
— Ти виграв.
— Що це означає?
— Я продовжу операцію.
— На моєму тілі?
— Саме так.
— Навіщо?
— Щоби врятувати твоє життя.
— Дякую.
— До речі, про Юпітер… — наче відповідаючи на одну з моїх попередніх реплік, промовив спокійний чоловічий голос.
— Так, до речі. — Відповів я, не розуміючи, про яку розмову йшлося раніше.
— Це ти? — Не приховуючи зацікавленості, запитав той самий чоловічий голос.
— Ні, це не я. — Я почав свої пояснення, не знаючи навіть теми розмови, у якій я, очевидно, вже колись брав участь.
— Тобто? Не Юпітер чи не ти? — Запитав хтось, кого я не міг бачити, з відвертою цікавістю.
— Якісь підозрілі запитання. — Припустив я. — Тоді, говорячи про вас, це ви?
— Не впевнений. — Відповів голос із сумнівом. — Я чув. Не той, кого ти маєш на увазі.
— Розумію. Питання в тому, чи це ви звучите отут так! — Я був радий, що почав щось розуміти, щось, що все ще було поза мною, десь там, невидиме.
— Яке питання? — Запитав голос з очевидним сумнівом.
— Чи це ви, — нагадав я йому.
— Та хіба ж це проблем, чи це я, чи хтось інший на моєму місці.
— Чому? — Я не міг зрозуміти.
— Ті самі почуття, ті самі сумніви, розумієш. — Голос продовжував пояснювати тим самим спокійним тоном.
— Справді? Це завжди так стається? — Я не міг стримати цікавості, бо навіть не міг уявити, де я перебуваю і що відбувається навколо мене.
— Ага. Мене багато разів запитували про це раніше.
— До мене?
— Так, до тебе і до багатьох попередніх людей під моєю опікою.
— Які ж відповіді ти їм надавав?
— Тоді? — Перепитав він.
— Саме так, тоді. Не зараз. Це просто інший випадок.
— Хіба ж я пам’ятаю, що я казав тоді? — Він на мить припинив свої маніпуляції.
— Чому ж ні? Адже це були твої відповіді. Ти їх пам’ятаєш?
— Кому?
— Кому завгодно. Тим, з ким ти розмовляв.
— Ми зараз із тобою спілкуємося. Для мене це очевидно і реально.
— Гаразд, так, зараз — це зараз, але тоді — їм?
— Нема проблем. Менше з тим. — Він відповів у дивний спосіб, відповідаючи самому собі, а не мені. — Значить, ти житимеш далі.
— Чому, що не так?
— Насправді тебе було поранено. Але ти не помер.
— Важко?
— Достатньо.
— Я тебе не бачу.
— Це тому, що твої очі відпочивають.
— Я нервуюся через це.
— Не варто. Спробуй бачити внутрішнім зором.
— Це надійно?
— Певна річ.
— Що гарантує моє життя?
— Ти впертий.
— Це означає…
— Продовжуй говорити і менше запитуй.
— Чому б і ні?
— Бо цього разу буде боляче.
— Вже?
— Так.
— Я нічого не відчуваю. Я просто чув тріскіт.
— Цей звук — видавали твої кістки.
— Зрештою я відчуваю якесь полегшення. Почуваюся якоюсь рибою без кісток.
— Це означає що ти тут.
— Вітаю.
— Вітаю, ласкаво просимо.
— А хто ти такий?
— Я Юпітер.
Я чомусь не здивувався. Я просто запитав його:
— Що мені робити?
— Забудь про той Місяць, лети вище. Живи.
— Чи буде це життя таким самим, яким я жив раніше?
— Негативно.
— Як це «негативно»?
— Ти не будеш жити попереднім життям.
— Чи буде нове життя іншим?
— Воно буде іншим. Цілком.
— Яким саме? Можна його з чимось порівняти?
— Ні.
— Чому ні?
— Бо навіть я не знаю і не можу уявити, яким буде твоє нове життя.
— Я вже його люблю.
— Як ти можеш любити те, чого не знаєш?
— Бо я обожнюю зміни.
Теплий жіночий сосок з’явився просто перед моїм ротом. Я почав смоктати його без вагань і сумнівів. Я був готовий до цього. Крім того, я читав, що вони обіцяють: «Світлі рівнини, зелену траву, тепло гарних жінок, багато наїдків і багато солодких напоїв для полеглих воїнів».
Нарешті я матиму все це.
КІНЕЦЬ…
АБО ПОЧАТОК
Редактор Українського варіанту тексту: Оксана Думанська.
