Уривок зі статті Володимира Даниленка “Здобутки київських письменників у 2012 році“.
…Найбільш проблемною залишається на сьогодні галузь драматургії. В Україні, крім Національної Спілки письменників України, яка має об’єднання драматургів, і крім АУП, існують ще дві громадські організації – Гільдія драматургів України, Конфедерація українських драматургів та Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса. На сьогодні очевидно, що без об’єднання зусиль сама НСПУ нічого не зробить для того, щоб розворушити застій в українському театрі, не зацікавленому в розвитку сучасної української драми. Директори отримують гроші з бюджету на сплату комунальних послуг, зарплату акторам та адміністрації театру, а додаткові кошти заробляють за надання залів для гастролей переважно комерційних російських труп, за ювілеї та партійні з’їзди, а в провінційних театрах періодично відбуваються торгові виставки, коли театри перетворюється на універмаги. У театральних директорів немає необхідності морочитися з сучасними драматургами, яким треба платити гонорар, а на рекламу їхніх п’єс виділяти кошти. Адже реклама не потрібна ні Шекспіру, ні Лесі Українці, і гонорари мертвим авторам теж не потрібні.
Але ситуація з сучасною драмою в Україні – не унікальна. Це світова тенденція, яку пережили різні країни. У дев’яностих роках ХХ століття у Великобританії професійна спілка драматургів провело страйк, вимагаючи від уряду права на постановку своїх п’єс. 2500 англійських драматургів офіційно оголосили страйк, пікетуючи парламент. Драматурги активно давали інтерв’ю і роз’яснювали свої вимоги. Тож люди почали запитувати, чому в англійських театрах ідуть п’єси мертвих французів, італійців, росіян, а немає п’єс сучасних англійських авторів, які пишуть про їхнє життя. Для будь-якого уряду соціальні проблеми завжди є більш нагальними, ніж культура, але під тиском драматургів і громадськості уряд Великобританії змушений був запровадити програму фінансування театрів, які спеціалізуються на прем’єрах сучасної англійської драми. Нині кожен англійський драматург має право записатися в чергу і протягом п’яти років за кошт держави поставити свою п’єсу. Поставлена п’єса йде в репертуарі театру один місяць. Через місяць п’єсу знімають з репертуару і показують наступного драматурга. Про кожну прем’єру обов’язково напишуть критики, її побачать театральні менеджери. І якщо п’єса цікава, її куплять інші театри або кінопродюсери. Виплачений авторський гонорар за таку постановку вважається невисоким, але те, що одержує за прем’єру п’єси драматург, прирівнюється до п’ятирічної зарплатні середньостатичного працівника бюджетної сфери. Сьогодні цей механізм у Великобританії добре працює і дає свої результати.
Отже, НСПУ, АУП, Гільдія драматургів України, Конфедерація українських драматургів та Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса спільними зусиллями мають скористатися досвідом англійських драматургів, вимагаючи від Міністерства культури і Кабінету Міністрів театру сучасної драми та права на постановку п’єс кожного драматурга.
Говорячи за результати минулого року в галузі драматургії, не можна погодитись із думкою скептиків, що в Україні немає сучасної драми. У Національному театрі драми імені Івана Франка йде вистава Олександра Денисенка «Божественна самотність» про життя і творчість Тараса Шевченка.
У Молодому театрі з успіхом йде п’єса Тетяни Іващенко «Спалюємо сміття», а в Театрі на Подолі – її вистава «Таїна буття».
У Молодому театрі демонструється спектакль київського драматурга Валентина Тарасова «Скажена співачка з невідомим».
У київському театрі «Сузір’я» – п’єса Олега Миколайчука «Асо та Піаф», у Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса – його вистава «Дикий мед у рік Чорного Півня».
У Київському академічному театрі юного глядача на Липках йшла вистава Світлани Лелюх «Коломбіна, П’єро, Арлекін».
У Київському академічному театрі юного глядача на Липках показували вистави Неди Нежданої «Химера», у київському театрі «Міст» її вистави «Одинадцята заповідь», «Самогубство самоти» і «Той, що відчиняє двері», у Львівському театрі імені Лесі Українки з успіхом йде п’єса Неди Нежданої «І все-таки я тебе зраджу». Минулого року драматичні твори Неди Нежданої побачили у Мінську на фестивалі «Театральний кафр», де п’єса «Той, що відчиняє двері», одержала Приз глядачів, а також у Любліні, Бремені, Москві.
Минулого року відбулася презентація електронного збірника «Авансцена», до якого увійшли п’єси майже 50 сучасних українських авторів. Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса звертався до НСПУ з проханням підтримати вихід електронного збірника, але в НСПУ відмовили, посилаючись на те, що немає коштів, після чого драматурги самі зібрали гроші й організували проект.
Шкода, що Спілка письменників перестала видавати альманах «Сучасна українська драматургія», який давав уявлення про те, що робиться в сучасній драматургії. Цей альманах виконував свою роль, пропонуючи театрам п’єси українських авторів.
У видавництві Канадського інституту українських студій 2012 року вийшла перша антологія української драми в перекладі англійською мовою. До антології увійшли драматичні твори Лесі Українки, Миколи Куліша, Володимира Винниченка, Івана Кочерги, Ігоря Костецького, Богдана Бойчука, Олексія Коломійця, Валерія Шевчука, Людмили Коваленко. Підготувала антологію Лариса Залеська-Онишкевич, упорядник антології драматургії української діаспори «Близнюки ще зустрінуться» (1997), «Голодомор. Дві п’єси» (2008), дослідження про українську драму «Текст і гра: Українська сучасна драма» (2009).
Минулого року в криворізькому Видавничому домі вийшла книжка Григорія Штоня під промовистою назвою «П’єси», до якої увійшло його дев’ять драматичних творів, із яким було б цікаво ознайомитися завлітам і режисерам українських театрів.
Якщо письменники перестануть реагувати на українське життя, то ми втратимо свою країну.
Аналізуючи минулорічне життя київських письменників, хотілося б нагадати ще за один важливий момент, а саме – реакцію на події, які відбуваються в нашій країні. За останній рік НСПУ якось непомітно усунулася від громадянського життя і мляво реагує на те, що на наших очах в Україні відбувається демонтаж демократії, українська мова виштовхується на периферію життя суспільства, в країні цинічно насаджується беззаконня, з українських підручників викидається все, що не вписується до вузькопартійних інтересів нинішньої влади. В усі часи письменники були в авангарді суспільного розвитку. Зачинателями Кирило-Мефодіївського товариства, Центральної Ради, дисидентства, Товариства української мови і Руху були письменники. Так, письменники обурювалися мовним законом на сторінках «Літературної України», але цього недостатньо для впливу на суспільство, адже літературну пресу читає не так багато людей.
Минулого року з ініціативи Київської організації було проведено прес-конференцію, на якій ішлося про те, що в усіх українських музеях Міністерство культури й туризму познімало прогресивних директорів. Такі прес-конференції, на які збираються письменники, журналісти, експерти, значно ефективніші для розголосу, ніж публікації у літературних виданнях, адже на актуальні прес-конференції приходять журналісти з телеканалів, радіостанцій, газет, інформаційних агентств. Якщо письменники перестануть реагувати на українське життя, то ми втратимо свою країну.
