Освіченим людям відомо, що ідеального вакууму немає – скрізь існує матерія, а отже скрізь можна знайти друга.
Жанна Безп’ятчук
Танго з пустотою
П’єса в трьох діях
Дійові особи:
Христина
Мати, провінційна акторка
Марина, подруга й колега по роботі
Роман
Директор студії відеодизайну
Жінка-начальниця
Чоловік в уніформі із закладу соціальної реабілітації для алкоголіків
Алкоголіки
Юлія, інструктор з танго
Учні танго
Марсей, відомий європейський художник
Його дружина
Відеодизайнери
Сусід-пенсіонер
Співаючий пенсіонер
Відвідувачі виставки
Дія І
Велика дзеркальна зала. Грає музика – аргентинське танго. Багато пар танцюють танго, асинхронно й розкуто. Вони вдягнені спортивно, це репетиція. Музика не зупиняється. Для кількох танцюристок не вистачило партнерів, тому в двох парах танцюють жінки. Музика дуже різко зупиняється – зупиняються танцівники.
Юлія, інструктор танго: (Аплодуючи танцівникам). Браво, браво, браво! Молодці. Ну, що? На сьогодні досить, до наступного разу! Танець великих міст вас чекатиме в четвер, приходьте.
Натовп людей починає розходитися, люди підіймають залишені обабіч речі, сумки, перемовляються поміж собою. З натовпу виокремлюється й виходить на передній план дівчина в довгій світлій сукні. Коли вона вже стоїть біля самого краю сцени, починає голосно, різко грати танго. Вона дивиться у зал, освітлення сцени меркне.
Коли світло над сценою знову вмикається, вона вже вільна від танцюристів. Ближче до правого краю сцени стоїть диван, на якому сидить Христина, молода художниця. Вона вдягнена в пальто, застібнуте під самісінький комір, на голові в неї – шапка. Дивиться телебачення.
Акт І
Мати: (Вештається туди-сюди на задньому плані, збирає речі до сумки, що там стоїть на підлозі). Я тобі ще покладу цю теплу куртку, раптом цього року весна прийде пізно, то матимеш її на всяк випадок на зміну пальту.
Христина: Добре, добре (не відриває погляд від телеекрана). А ти мені поклала свіжинський хліб в сумку? Мій улюблений хліб без хімії.
Мати: Звісно, поклала, три великих хлібня. Що ти там усе дивишся? (Підходить до телеекрана). Боже, місцевих наших телезірок! Знову про краєзнавчий музей і палаци, прекрасні й розвалені, нікому не потрібні, крім їхніх сторожів. І приправити все це треба лотереєю, вчорашніми новинами й увага – піснями народних хорів. (Іде далі збирати речі).
Христина. А мені подобається.
Мати: Що тобі подобається? (Повертає в її бік голову).
Христина: Подобається дивитися наше свіжинське телебачення. У ньому є щось справжнє, якийсь зв’язок із життям. Якось так душевно, душевно й бездарно.
Мати: Це тобі п’ять хвилин подобається. Спробуй усе життя, як я. Задихнешся або задушать. Але вже не спробуєш, слава Богу. Виплатиш кредит за квартиру в столиці й матимеш нормальне життя.
Христина: (Відвертається від телеекрана, нарешті). Мамо, так що будемо Марії пропонувати щось із моїх суконь?
Мати: Я тобі сто раз казала, що не треба. Вона образиться. У неї гонор, як у народної столичної акторки, що щовечора збирає оберемки квітів. Повір мені, старій провінційній акторці, що це так. Принижений гонор немолодої провінційної акторки – це страшна річ, страшнюча річ.
Христина: Мамо, але ж їй немає в чім виходити на сцену читати вірші не де-небудь, а на столичній сцені. (Підносить угору іронічно палець).
Мати: (Дивиться в зал). У цій країні дуже часто провінційним актрисам немає в чім виходити на сцену читати вірші геніальних поетів. Ну й що? Від цього вірші не перестають писатися, сцена не зникає, а актриси залишаються актрисами навіть у позичених сукнях. Ха-ха! Дитино, тобі треба вже виходити, скоро потяг. Чекатиме на тебе за рогом потяг. (Розтягує слова). Завтра зранку ж тобі, моїй дитині стомленій, треба встигнути вчасно на роботу.
Христина мовчки підводиться, бере сумку. Мати вдягає чорне пальто, і вони йдуть за лаштунки.
Акт ІІ
На сцені з’явилися офісні столи з комп’ютерами (чотири-п’ять столів, розташованих парами). За ними сидять люди, всі цілковито задивлені в монітори. Робочий ранок в офісі студії відеодизайну – робота кипить. За ближнім до краю сцени столом сидить Христина. До неї підходить директор студії.
Директор: Маєте встигнути за сьогодні ось це й це. (Показує щось на екрані). Бачите, тут є шаблони, працюєте на їхній основі, треба зробити анімацію, попрацювати з кольором і шрифтами. Сценарій я вам уже пересилав. Це нескладно. Тільки пам’ятайте, що маємо здати проект до кінця тижня. Завтра до вечора чекаю на вашу частину роботи. (Далі прямує до інших співробітників у кімнаті, зупиняється біля кожного, щось пояснює нечутно).
Розмова починається після того, як директор іде зі сцени.
Марина, сусідка Христини по столу: Знову завалили тебе роботою. Не дуже то й старайся.
Христина: Легко сказати. Вони вимагають якість, але при цьому до завтра все має бути готовим, але при цьому ти працюєш за трьох. Знову сьогодні можу не встигнути на танго, стирчатиму тут.
Марина: (Дивиться при цьому в монітор, щось набирає). Я тебе прошу. А як твої заняття танго? Подобається? Що туди справді можна всім приходити, навіть якщо ніколи до цього не займався танцями?
Христина: (Дивиться в монітор, щось швидко набирає, потім водить мишкою по інтерфейсу). Можна, без проблем. Танго – це танець великих міст, де багато самотніх людей. Це головне в ньому, як каже наша інструктор. А решта – це твоє бажання, емоції. Пристрасть. (Із притиском вимовляє це слово, повернувши голову до сусідки, але швидко починає знову дивитися в монітор).
Марина: Танець великих міст. (Дивиться в монітор). Танець великих міст. І як ти це все встигаєш? Тут аби тільки доповзти з цієї чудової роботи додому й плюхнутися на диван. От і весь танець великого міста. Мій танець.
Христина: (Дивиться в монітор). Я пропускаю багато занять. Але потім приходжу й нібито все спочатку.
Марина: (Дивиться в монітор). А як там із партнерами? Є з ким танцювати?
Христина: Є, але жінок ходить більше, ніж чоловіків. Вони, мабуть, соромляться більше.
Марина: А жінки не соромляться. За що честь їм і хвала.
До Христини підходить жінка-начальниця.
Жінка-начальниця: Вы что не видели, что надписи выходят за рабочее поле экрана? Почему я должна каждый раз вам это повторять? Сколько можно? (Іде геть).
Марина: Отак мене довбають. І от скажи мені: для цього я закінчувала художню школу? Ех, пропадають літа молодії ні за що, ні про що, в нікуди.
Христина: (Підхоплює весело). Ех, пропадають літа молодії ні за що, ні про що, в нікуди. Може ймення напишуть у титрах, а може, й ні, може, ні, може, ні.
У цей час із великої шафи, що стоїть збоку, починають виходити люди: один, два, три. Вони проходять, мов тіні, повз працівників за столами й ідуть зі сцени геть. І, як не дивно, на них ніхто не звертає уваги. Нібито так і має бути.
Акт ІІІ
Всі працівники в офісі починають розходитися. Христина лишається сама. Швидко збирається. Біжить у протилежний бік сцени, де з’являється ціла юрба людей. Починає лунати музика танго. Всі стають у пари і танцюють. Христина зупиняється збоку, вона запізнилася, заняття вже давно почалося, у неї немає пари.
Юлія: Роздягайтеся, приєднуйтеся, приєднуйтеся. Може, ще хтось підійде. Давайте, давайте.
Христина знімає пальто. Тим часом музика зупиняється, невелика перерва. До неї підходить партнер, вони мовчки чекають відновлення музики.
Юлія: (Хлопає голосно в долоні). Увага, готуємося до наступного раунду! Увага готуємося до наступного раунду!
Пари стають до танцю.
Юлія: Зараз будемо відпрацьовувати основні рухи. Значить так. Я зараз буду керувати чоловіками – крок за кроком. Жінки роблять все те ж саме – тільки навпаки. Тобто, коли я кажу для чоловіків: права нога вперед, це значить, що у партнерок – ліва нога йде вперед. Поехали! Чоловіки ведуть своїх партнерок. (Починає грати музика). Права нога вперед! Ліва нога в сторону! Права нога вперед! Ліва нога вперед! Права нога назад! Розворот! Права й ліва ноги разом! Закінчуємо – шість, сім, вісім. Так, стоп. Збиваємося трохи, зараз ще пару іаз зі мною, потім – уже без мене. Не поспішайте, не бійтеся помиляйтеся, розслабляйтеся. Ви поспішаєте, всі кудись поспішаєте. Це не робочий ранок, коли вам треба летіти кудись. Вечір, тихий міський вечір, ресторан, музика, рукотворний фонтан, оркестр і ви в центрі уваги.
Голос із гущі танцюристів: Давайте попросим, чтобы за стеной в фитнес-зале сделали музыку тише!
Юлія: (Кричить через перегородку). Саша, тихіше зроби музику, чуєш?! Тихіше! І продовжуємо точно так же. Права нога вперед! Ліва нога в сторону! Права нога вперед! Ліва нога вперед! Права нога назад! Розворот! Права й ліва ноги разом! Закінчуємо – шість, сім, вісім.
Голос Юлії поступово стихає. Пари танцюють. Христина танцює танго з мовчазним партнером. Поступово й пари зникають за кулісами, але музика лунає далі. Христина вже не танцює, вона залишається сама на сцені, вдягає пальто, бере свої речі й піднімається по сходах на таке підвищення посеред сцени, де висять кілька картин. Вона кладе речі на підлогу. Вона прийшла додому. Підходить до недомальованої власної картини, поставленої на дерев’яний мольберт.
Христина: (Вголос сама з собою). Малювати чи не малювати? От у чім питання. Знову я стомлена, ноги й голова болять. Завтра на десяту на роботу на протилежний кінець міста, а поруч навіть немає мого улюбленого провінційного телебачення. Не буду сьогодні вже працювати, почну завтра. Завтра.
Роззувається, знімає пальто. Тут щось пригадує і починає метушитися. Відшуковує десь на підлозі лептоп, сідає, вмикає і телефонує кудись по скайпу. Лунають довгі гудки виклику.
Христина: Алло, Сара, Сара, ви мене чуєте? Це я Христина. Вибачте, що так пізно, ах так у вас час на дві години назад, але все одно пізно. Я тільки щойно дісталася додому. Так, так, багато працюю, мушу працювати багато, але ж це добре, коли так багато роботи. Немає часу для суму. Що, що ви кажете? Ах, то нічого, зовсім нічого, мені не важко, ні. Я залюбки роблю те, що можу, для художників, їм треба допомагати. Так, так, художнє мистецтво важливіше за ту рутину. Отож, наш художник приїжджає, як домовлялись? Так, я поширю інформацію через свої розсилки. Так, сподіваюсь, що люди прийдуть на виставку. Та, ні, не варто дякувати; ні, мені не складно. Отож, чекаємо за тиждень пана художника в Києві. Так, на добраніч.
Закінчивши розмову, відкладає лептоп і валиться від втоми на підлогу, ледве чутно десь в далечині лунає музика танго. На сцені стає темно.
Акт IV
Робочий день добігає кінця, у кімнаті відеодизайнерів вирує життя. Всі сидять втоплені в монітори комп’ютерів. Між столами сновигають різні люди, щось тихо пояснюють. Христина дуже напружено й зосереджено працює.
Марина: Встигаєш сьогодні доробити?
Христина: Мушу встигнути. А що є вибір? (У неї починає дзвонити мобільний телефон, точніше грати, замість дзвінка на ньому встановлена музика танго). Та-ак, слухаю. Що? Де? Де, де? А де це знаходиться? На якій околиці? А як так? Не можеш більше говорити? Треба приїхати? Так, зможу сьогодні. Зачекай, а вони тобі сказали, скільки треба грошей заплатити? Що все? Все. (Останнє слово промовляє до самої себе).
Марина: (Дивиться на неї). Що трапилося?
Христина: Рому вчора замєлі мєнти. Каже, що випадково. Вони з друзями святкували щось в ресторані, він вийшов перекурити на вулицю і його забрали. Забрали всі речі у нього. Тобто він у витверезнику.
Марина: У нас уже ж немає витверезників. Який витверезник!
Христина: (Повертаючись при цих словах до роботи на моніторі). А він каже, що це витверезник.
Марина: Витверезник, який загубився в часі й просторі. Муляжі, напхані картоном і ватою, змоченою людськими слізьми, сечею і трошки кров’ю. То що робитимеш? Поїдеш рятувати свого видатного провінційного друга, трохи художника, трохи алкоголіка?
Христина: (Не відриваючи погляду від монітору, а рук від мишки). Поїду, а що робити. Страшно трохи. Треба платити, щоб випустили й повернули речі, скільки тільки не відомо.
Марина: Витверезники вже скасували, але треба все одно платити, щоб із них вийти живим і нескаліченим. Заклади скасовують, але грошово-розрахункові операції далі здійснюються, і при цьому виключно на чиюсь користь. Пропоную підтримати національну традицію – скасувати ці фальшиві, маніпулятивні відеоролики, які ми тут клепаємо, як обов’язкові елементи телеефірів, а гроші за них далі активно будемо отримувати. І малювати будемо, що забажаємо тим часом.
Христина: Скоріше нас з тобою скасують. (Зберігає якісь матеріали на переносному диску, встає і вдягає пальто). Я поїхала, вночі вдома буду доробляти, скажеш, що в мене надзвичайні обставини. На ранок усе здам, хай не хвилюються. А до речі, я помітила, що з бічної шафи часом виходять люди. Це справді так чи мені це ввижається?
Марина: Вони вже звідти півроку виходять, а ти тільки зараз помітила? Це оператори, вони мають видзвонювати клієнтів.
Христина: Зрозуміло. Не хотіла б я в шафі опинитися. Пока.
(Іде зі сцени, Марина її проводжає поглядом). Світло меркне над сценою.
Завіса
Дія ІІ
Акт І
На сцені замість столів стоять тепер кілька ліжок, на них лежать чоловіки: дехто не зворушно, дехто корчиться. Навколо них колючий дріт. Ліворуч, обабіч ліжок, чоловік в уніформі проходжується туди-сюди. Христина підходить до нього.
Христина: Добрий день.
Чоловік в уніформі лише подивився на неї презирливо, нічого не відповів.
Пауза
Христина: Я за Романом, Романом Чередненко. Він у вас зараз перебуває.
Чоловік в уніформі: Ви що його мама? Ха-ха.
Христина: Я хотіла б його забрати, владнавши всі справи. Ну, ви мене розумієте.
Чоловік в уніформі: Не розумію. Що вам треба?
Христина: (Дивиться йому в обличчя). Це витверезник, так?
Чоловік в уніформі: Баришня, ви в сєбє? Вытрезвителей в этой стране давно нет. Есть только алкоголики. Читати вмієте? Написано: «Заклад соціальної реабілітації».
Христина: Реабілітації за один день?
Чоловік в уніформі: Реабілітації за одну ніч, мадам, беріть више. Ха-ха.
Христина: (Вкрадливо). І яким чином можна прискорити вихід людини із закладу соціальної реабілітації, якщо вона тим паче нічого поганого не вчинила?
Чоловік в уніформі: А откуда вы знаєтє, шо не вчинила. Колючу проволоку бачєте? Шо по-вашому просто так тут ее протянули? Алкоголики – люди неадекватні.
Христина: Нічого, іноді дроти протягують і там, де взагалі жодної людини немає.
Чоловік в уніформі: Так, я поняв, кого ви тут спасать примчались: художника, который кричал, шо даст пресс-конференцию, соберет журналистов и розкажет, шо его силой загребли в вытрезвитель, шо тут над его «людською гідністю знущалися». А вытрезвителей давно нет. Про шо он будет чесать? І, вообще, такой дохляк. Он нас не интересует – нигде не працює. Ідіть сюди. (Кличе Христину в сторону).
Чоловік в уніформі повертається спиною до глядачів. Христина підходить до нього, теж повертається спиною до глядачів. Вони про щось тихо домовляються, вона дістає з сумки гроші, дає йому. Чоловік в уніформі впускає її всередину.
Чоловік в уніформі: Желаю счастья вам и чтоб все были здоровы! Ха-ха.
Христина йде повз ліжка, на яких вивернулися чоловіки. На крайньому сидить хлопець, обхопивши голову руками. Повертає голову й блискавично радіє Христині.
Рома: (Скрикує, сплескує руками). Христя, Христічка, ти приїхала! Я знав, що ти мене не кинеш у біді! Всі кинуть – тільки не ти.
Христина: (Підходить до нього й дуже стримано, по-діловому починає говорити). Привіт, вони тобі повернули речі? Можеш збиратися. Гроші вони тобі не повернуть, краще навіть не просити, але в тебе, мабуть, і не було багато. Збирайся, можемо їхати додому. Я домовилась.
Рома: (Починає вдягатися). Слухай, я ні в чому не винний. Ти ж знаєш, що я аж так не запиваюся.
Христина: Давай, давай, швидко.
Вона бере в руки його рюкзак, іде вперед, поки він ще застібає куртку. Христина проходить повз ліжка, починає тихо лунати музика танго. Коли вона підходить до краю сцени, то повертається до Роми.
Христина: Там дощ. (Киває вбік).
Світло гасне.
Акт ІІ
Тепер вони сидять з лівого боку сцени на стільцях, чутно дзеленчання метро, гучномовець у вагоні оголошує чергові станції. Рома тулиться до Христини.
Рома: Ти розумієш, вони виловлюють на вулицях переважно приїжджих, лоповухих чоловічків із сіл, перевіряють документи й загрібають у свій заклад соціальної реабілітації алкоголіків. Вони знають точки, де ті збираються пива попити, а ще краще – пропити свою зарплату нещасну. Ті падлюки знають, що ці селюки тримаються за роботу, як за життя. Ні, навіть міцніше, як за власне життя. Вони їх забирають і кажуть, що так і так – не платиш і не слухаєшся нас, то направимо твоєму начальнику-прорабу лист щастя про те, як ти у витверезнику побував, що ти ханига й алкоголік.
Христина: (Монотонно й байдуже). Так витверезників уже ж немає.
Рома: А кого це хвилює? Ці трудяги з сіл законів не читають. Так-от я їх розкусив: це такий бізнес. Розумієш, бізнес на порожньому місці.
Христина: А ти тоді, як туди потрапив?
У цей час через вагон проходить старенький, сивочолий чоловік, дуже пристойно, охайно вдягнений – у краватці й піджакові. Він співає і тримає пакетик, в який люди кладуть гроші. Своїм співом він заглушує розмову героїв:
Ніч яка місячна, зоряна, ясная!
Видно. Хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай.
Сядемо вкупочцi тут пiд калиною —
I над панами я пан!
Глянь, моя рибонько, — срiбною хвилею
Стелеться полем туман.
Глянь, моя рибонько, — срiбною хвилею
Стелеться полем туман.
Поступово його спів стихає. Цей спів на деякий час заглушив розмову Христини й Романа.
Христина: Я ще маю сьогодні купу роботи. На наступній зупинці мушу виходити. Поки я доповзу до своєї квартири на околиці, мине ще ціла вічність. І не треба мене проводжати. Їдь додому, отямся й виспись.
Вона встає і виходить, Роман виходить в інший бік.
Христина іде під балконом свого помешкання. Тут раптом згори вилітає старенький пенсіонер і жбурляє вниз унітаз. Той падає і розбивається на друзки перед очима в Христини.
Христина: (Піднявши очі вгору). Гей, що трапилося? Що таке? Ви мене чуєте? Чуєте ви мене?! (Дуже голосно, розтягує слова). Що коїться?
Сусід-пенсіонер: (Звідкись згори долітає його голос). Порозставляли тут на лестничной площадке унитазы. Не пройти, не проехать. Месяц, два, три стоят, а им хоть бы хны. Я просил уберите, что ж вы за люди такие. Нелюди, нелюди пошли. Всю жизнь спину гнешь, на старости лет копейки получаешь, а они еще тут унитазы, мешки, доски повсюду раскидывают. Не стыда, не совести. Ремонты, ремонты, а по голове вашим унитазом не хочете?
Христина: Мало не вбив мене унітазом.
Вона прямує до себе нагору. Не знімаючи пальто, бере до рук лептоп, чути звуки програми Skype, іде виклик.
Христина: Так, доброго вечора, Сара. Як справи? Мої справи добре. Так, уже дома. То значить завтра ввечері Марсей уже буде у нас? Так, я зателефоную їм, щоб пересвідчитися, чи все готове до відкриття виставки. Найімовірніше, що вони прийдуть теж на виставку, треба поширювати інформацію. Так, так, я ще подумаю, що можна зробити. О, це не важко, зовсім не важко мені. Моя робота? Добре, робота добре. Здаємо проект. Добре, Сара, добре, дуже дякую за підтримку, дуже дякую. На добраніч. (Хитає головою). Так, так, на добраніч.
Закінчивши розмову, Христина падає на підлогу, не знявши пальта. Потім піднімає голову, дивиться на картини якусь хвилю й знову опускає голову на підлогу.
Завіса
Дія ІІІ
На сцені виставлені картини концентричним колом. Майже порожньо, проходжуються туди-сюди лише кілька людей. На сцену виходить Христина, вона розмовляє по мобільному телефону.
Христина: (Кричить у слухавку). Чуєш мене? Привіт, скажи, будь ласка, на роботі, що в мене проблеми. Ну, придумай що-небудь, що щось трапилось. Добре? Все, що завгодно, тільки не кажи, що захворіла, ти знаєш, я не люблю. (Вітається з жінкою, що проходить повз неї). Так, доброго дня, пані Вікторія. Це не тобі. Уявляєш, зовсім немає людей, майже ніхто не прийшов. Картини стоять по місцях, художник із своєю дружиною тут, але немає перед ким відкривати. Це була не найкраща ідея відкривати виставку в робочий день і в денний час. Все, як завжди, як завжди безтолково. Треба було мені не братися за цю справу. Я пообіцяла допомогти. Порожній зал і геніальні картини, які нікому не потрібні. Я не панікую, я не панікую, я не панікую. Гаразд, мушу йти. Давай, до зв’язку.
Христина наближається до чоловіка й жінки, які стоять осторонь.
Христина: Пане Марсей, так буває у нас. Кличеш людей – вони не приходять. Багато подій, а люди працюють, не встигають. У наступні дні виставки прийде багато людей. Я впевнена. То такий лише початок.
Марсей: Хай пані не журиться. Так, справді, буває, картини тут, я тут, хтось неодмінно прийде.
Христина: (Озирається довкола, відвідувачів не більшає). Так, звісно, побачать.
Марсей: А де ви працюєте? Ми вас відволікаємо дуже від вашої роботи?
Христина: Робота нікуди від мене не втече. Я працюю відеодизайнером на студії, що виготовляє рекламні ролики, відеозаставки. Не надто творча робота. Керівництво закуповує різні шаблони, ми за ними працюємо.
Марсей: І пані подобається така робота?
Христина: Подобається чи ні? Подобається нібито. (Хитає головою, усміхається при цьому.) Так, подобається. (Замовкає).
У цей час до зали заходить кілька відвідувачів.
Марсей: То можемо символічно все ж таки відкрити виставку? Що пані організатор думає? Кілька слів треба промовити.
Христина: Так, можемо. (Виходить вперед, стає посеред сцени й починає свій виступ, помітно хвилюється). Шановні відвідувачі, дякуємо, що завітали на відкриття виставки відомого європейського художника Марсея. Він уперше зі своїми картинами в нашій країні. Його творчість відома також далеко за межами Європи, його виставки відбувалися на всіх континентах. Творчість Марсея прикметна тим, що є поєднанням експресіоністських мотивів занурення у внутрішній світ людини, споглядання істини, захованої в її душі, з мотивами реалістичними, соціальними, коли негаразди й дисгармонія нашого буття виливаються на полотно. Образи ображених, принижених і знехтуваних в експресіоністичному обрамленні гострих кутів, асиметричних фігур мають навернути нас до якихось нетривіальних, непобутових роздумів. (У цей час із зали, тобто зі сцени, ідуть ті кілька відвідувачів, що були присутні, Христина це явно помічає, але провадить далі). Багато століть поспіль місія мистецтва була зрозумілою і не викликала особливих суперечок – пошук істини, утвердження людяності, визнання людської безпомічності перед вічністю і смертю. Сьогодні ми так швидко й беззавітно розпорошуємося, розвіюємося в щоденній біганині й суєті, що втрачаємо віру в мистецтво, в його сенс. Ми навіть не втрачаємо віру, вона просто розсіюється сама по собі, деконструюється, деструктурується в різні способи. Навіть не треба докладати зусиль. (Христинин голос починає зриватися). І ось такі художники, як Марсей, спонукають нас зупинитися хоч на хвилинку, згадати, що ми не самотні в цьому житті, що ми можемо бути потрібними один одному так само, як мистецтво потрібне всім людям. (Христина обриває промову, замовкає, стенає плечима й зупиняється остаточно, потім повільно йде геть зі сцени, навіть не попрощавшись).
Марсей: Художник може втекти від картин, може втекти від колег, від життя, але не від себе. (Пауза). Навіть якщо завтра на виставку прийде багато людей, мені після сьогоднішнього дня здаватиметься, що вони лише вдають інтерес до картин, грають свої ролі. Грають свої некрасиві ролі. (Марсей і його дружина поквапом ідуть зі сцени).
На сцену вибігає розхристана Христина. За нею біжить Марина.
Христина: Марино, ця виставка остаточно провалилася. Ніхто не прийшов на відкриття. Я передчували, що всі ці мої нічні зусилля будуть марними. Не можна самій замінити цілий загін піарників і менеджерів. Я не можу вже рік нічого сама малювати, я не можу підтримати інших художників. Тут нікому нічого не потрібно. А я повний нуль, відпрацьований ресурс!
Марина: Ну, що ти так категорично! Не перекреслюй одним помахом усе. Якби не цей клятий кредит, то ти змогла б зайнятися малярством, працювала б як незалежний художник.
Христина: (Схиляється як від гострого болю в животі). Кредит треба виплачувати обов’язково. А над картиною можна не працювати, ніхто ж мене не змушує, ніхто над душею не стоїть. Я придумала собі цю потребу в мистецтві, яке саме нікому насправді не потрібне. Треба зупинитися, треба зберегти себе. Марина, ти знаєш, що це таке, коли приходиш пізно-пізно ввечері додому з роботи, втомлена, як чорт, і як відчуваєш неймовірне полегшення від того, що, поглянувши на недомальовану картину, можеш завалитися спати? Просто завалитися спати. І так кожен Божий день. Слухай, а може, варто було лишитися в Свіжині. А?
Марина: І що б ти там робила? Дивилася б своє улюблене провінційне телебачення, ходила в провінційний театр своєї мами й слухала б безкінечні нагадування про те, що час виходити заміж? Була б щаслива? (Христина й Марина присідають і спираються плечима на картину).
Христина: Іноді думаю, що була б тоді щаслива. А так що? Ти розумієш, що я вже не можу малювати? (Обертається до Марини). Я НЕ МОЖУ МАЛЮВАТИ, ВИМАЛЮВАЛАСЯ. Я витрачаю себе на відеозаставку для «Зірок із танцями».
Марина: «Танців із зірками».
Христина: Ай, яка різниця. І ти розумієш, що це навіть просто так не поясниш нікому, не зрозуміють. Один хам в уніформі в закладі соціальної реабілітації сказав мені, коли я витягувала звідти Рому, що він не зможе нікого переконати в тому, що над його людською гідністю чинили наругу у витверезнику, бо немає вже витверезників. Скасовані, ліквідовані, не існують давно. Як же я тоді можу пояснити комусь, чому моє життя чинить наді мною наругу? Чому 18-годинне на добу видовбування заставки для «Зірок і танців» – це насправді наруга над моє гідністю? Це безкінечна й тиха наруга. Мистецтво було скасовано ще за часів Ван Гога. І, Марино, головне питання, головне питання: за що жити? Я боюсь голоду.
Марина: Це твоя фантазія і стрес говорять так. Згадай переповнені зали виставок, згадай своїх однокашників, які так, як і ти, люблять різних художників-диваків. Як песенят маленьких, зібрали б усіх їх і зігріли, і всі ж розуміють і знають, як важко в цьому великому, великому, прекрасному, прекрасному світі. (Розводить руками). Слухай, а ти сказала Марсею, що теж художниця? Ти йому сказала, що хочеш далі вчитися? Сказала?
Христина: (Дивиться поперед себе). Ні.
Марина: Як ні? Ти зовсім дура чи вдаєш тільки?! (Кричить). Треба було сказати, що ти теж художниця! Він би тобі допоміг, він має зв’язки, він живе в Європі!
Христина: А ми де живемо?
Марина: В Голопупенську ми живемо! Ти не знала? Ти не знала, що тобі тут немає, що робити? Мати такий шанс!..
Христина: Я вже не почуваюся художницею, як раніше. Я почуваюся відеодизайнером. Мене нудить, коли підходжу до картини, а ти хочеш, щоб я йому розповідала про свої таланти? (Підводиться і йде до своїх картин вглибині сцени на узвишші).
Марина: От дура! Треба було мене витягнути туди, я б йому все пояснила й попросила б допомогти, як ти така ненормальна. Я вже й не знаю, хто ти після цього!
Христина підходить до картини, що стоїть на дерев’яному мольберті, піднімає з підлоги полотно й вкриває ним картину. Потім бере велику хустку й закриває нею наступну картину. (Починає лунати музика танго). Те саме вона робить і з наступною картиною. І так по черзі завішує всі картини. Потім повертається до картини, поставленої на мольберт, стягує з неї полотно, дивиться якусь хвилю на неї дуже уважно й раптом хапає її та кидає вниз на підлогу. Картина падає поруч із унітазом. Христина підводить голову.
Христина: (Дуже спокійним голосом). А коли нам завтра на роботу? Чуєш? Коли нам завтра на роботу?
Марина: На десяту, як завжди.
Христина: Так, значить на десяту, як завжди. До завтра. (Іде зі сцени, музика танго лунає дуже голосно).
Робочий день у офісі відеодизайну добігає кінця. До столу, за яким сидить Христина, підходить директор студії.
Директор: (Тицяючи в монітор). Ось у вашій папці лежать усі семпли, шаблони, заготовки. Маєте зробити до наступного понеділка, здаємо проект у середу. Хочу зробити вам зауваження. Ви минулий раз дуже нечисто працювали, за вами довелося потім ще багато підчищати й навіть переробляти. Нас це не влаштовує.
Христина: (На диво спокійно, привітно відповідає). Добре, добре, неодмінно, я зрозуміла.
Всі, крім Христини, ідуть зі сцени. Вона сидить за столом і дивиться повз монітор.
Христина: Душа, якої не хоче ні Бог, ні чорт. А якщо спробувати намалювати таку душу? О, навіть у найсміливіших снах таке не снилося експресіоністам століття тому назад. І навіть у найстрашніших снах не снилось таке Рембрандту. Душа без Бога і без чорта. Треба точно спробувати намалювати неймовірну феєрію кольору, тонів, світла й тіні. Але сірого кольору в ній не буде.
Христина встає і починає збиратися. Вона кладе повільно речі до сумки, дивлячись поперед себе, потім вдягає пальто. І прямує на протилежний бік сцени. А там починають збиратися танцівники танго. Коли вона підходить туди, то вже деякі пари танцюють.
Юлія: (Плеще в долоні). Стоп, стоп, стоп. Значить так. Я зараз буду керувати жінками – крок за кроком. Чоловіки роблять все те ж саме – тільки навпаки. Тобто, коли я кажу для жінок: ліва нога вперед; це значить, що у партнерів – права нога йде вперед. Поехали! Але саме чоловіки, як завжди, ведуть своїх партнерок. (Починає грати музика). Ліва нога вперед! Права нога в сторону! Ліва нога вперед! Права нога вперед! Ліва нога назад! Розворот! Права й ліва ноги разом! Закінчуємо – шість, сім, вісім. Так, стоп. Знову збиваємося, дуже прошу вас бути уважними. Забудьте про свої клопоти, про роботу, про проблеми й невдачі, про поганих людей і галасливих сусідів, про розчарування й головний біль. Ви виходите перед вогні великого міста на сцену. Ви й ваш партнер чи партнерка. Місто, ваш партнер і танець. (Повертається). Привіт, знову запізнилась, роздягайся, зараз точно хтось запізниться – і станеш з ним в пару. Раз, два, три. Поехали!!!
Христина знімає пальто, на сцену виходить чоловік, він відкладає в сторону свою сумку, знімає пальто, і вони стають до пари. Починають танцювати, музика танго лунає все голосніше, голос інструктора зникає, всі танцюють далі вільно й розкуто. Згодом музика стихає, пари зупиняються. Христина чує, як музику танго продовжує її мобільний, вона забула його вимкнути, і їй хтось намагається додзвонитися. Вона біжить до сумки, виймає телефон і відходить у протилежний бік сцени, присідає.
Христина: Так, доброго дня. Це я, так. Справді, сьогодні було понад 100 відвідувачів на виставці? Чудово. Завтра? А що завтра? Субота. Так, тоді я буду, так. Що? Марсей просить виступити ввечері перед його колегами? Гаразд, я буду.
Христина вимикає мобільний телефон повністю. Випурхує, летить до юрби танцівників танго й знову стає до пари. Танго триває далі.
Завіса
