Сказати, що я добре знаю Польщу – то була би, польською ж кажучи, «пшесада». Однак, проживши у ній три рази по пів року, побувавши в усіх її більших і багатьох менших містах, а також у деяких селах, у її горах і Пущі, на її узбережжі і кордонах з усіма сусідами, гадаю, хоч щось та й роздивився.

 

alex_boichenko
Олександр Бойченко, літературний критик

Як то буває з країнами, під кожним оглядом кращими за «нашу» незідентифіковану територію (а гірших за неї на захід від Рави-Руської, зрозуміло, немає), моє пізнавання Польщі починалося з почуття закоханості. Бо скромніша і водночас гарніша, бо розумніша і водночас простіша, бо приязніша і водночас не така блядовита. Бо в поліції працюють переважно не вбивці з ґвалтівниками, бо викладач і хабарник – зазвичай не синоніми, бо преса намагається бути об’єктивною, бо жодної радіостанції з російською попсою, бо в телевізорі не менти з ефесбешниками, а Джармуш, фон Трієр чи Коени, не кажучи про «Рейс», «Ва-банк» чи «Три кольори». Бо їхнє книговидавництво і наше книговидавництво належать до зовсім різних галузей людської діяльності. І так далі. Писати в ті часи про Польщу було з мого боку не дуже мудро, бо замість статей виходила якась любовна лірика середньої руки, а мало є на світі речей, смішніших за любовну лірику середньої руки.

 

Потім закономірно настав період розчарувань. Звідкись повилазили здеґрадовані люмпени, підозріло подібні до білоцерківських спортсменів, звідкись позбігалися нав’язливі жебрацькі діти (ну, звідки збіглося більшість із них, я знаю, але як буковинець не скажу – з міркувань політкоректності), звідкись залунали заклики зав’язувати з допомогою Україні, бо українці і так до Європи ніколи не увійдуть і не повинні входити, позаяк це нерозкаяні різуни, які колись ні з того ні з ового зруйнували ідилічне життя на Кресах, а тепер ставлять пам’ятники Бандері. Зрештою, виявилося, що й коктейль «скажений пес» далеко не в усіх барах готують однаково добре. І так далі. Богу дякувати, на цьому, другому, «етапі відносин» я про Польщу взагалі не писав. Чекав на третій. Бо, згідно з наукою логіки, за тезою й антитезою має йти синтез.

 

І він прийшов. Відтак тепер, на радість нашим соборникам, мушу визнати, що Польщ також є щонайменше дві. Втім, ця арифметична подібність нічого не говорить про суть справи. Бо на відміну від нас, у Польщі немає заселеного росіянами Криму і заселеного «виробами російськоподібними» Сходу. Відповідно, немає депутатів і міністрів, які б затято використовували в офіційних виступах російськоподібну мову. А також немає пам’ятників Леніну і Сталіну, немає цілодобової кремлівської пропаганди і дезорієнтованого народонаселення, яке під її впливом мріяло би про повернення в «русскій мір». Просто є дві Польщі: нормально польська, себто більш-менш ліберальна – і дуже польська, себто більш-менш націоналістична. Ліберально польська сьогодні в Польщі при владі, але надто міцним її становище не є. Націоналістично польська сьогодні в опозиції, але останнім часом починає випереджати в різних рейтингах ліберальну. До речі, «більш-менш» означає, що і серед лібералів, і серед націоналістів є такі, що більш, а є такі, що менш. Але це вже деталі.

 

Знати все це нам треба бодай для того, щоб не писати потім у своїх газетах «сенсаційних» матеріалів на кшталт «Поляки нагородили Колесніченка Хрестом пам’яті жертв геноциду ОУН-УПА». Які конкретно поляки? Може, в Польщі існує така державна нагорода? І її вручив нашому клоунові-антифашисту хтось із офіційних представників польської влади? Ні, це була нагорода дуже націоналістичного громадського «Кресового патріотичного руху», з яким, зокрема, співпрацюють такі клінічні українофоби, як Ева Сємашко чи ксьондз Тадеуш Ісаковіч-Залеський. Тобто так, Колесніченко цю нагороду отримав. Але з погляду міждержавних відносин вона означає приблизно те саме, що й, наприклад, почесна грамота від польського товариства філателістів. А власне, і того не означає, бо той-таки Ісакович-Залеський займається, на жаль, не філателією. Одне слово, польські українофоби нагородили українофоба совкового – що в цьому дивного?

 

Тим часом політику держави Польща українофобською аж ніяк назвати не можна, а прямо навпаки. І владна партія Platforma Obywatelska, і персонально президент Коморовський, прем’єр Туск та голова МЗС Сікорський прекрасно знають, що Янукович – ніякий не європейський політик, а бикуватий донецький пахан, і вся його «вертикаль влади» – це звичайне бандформування. Але вони знають також, що «без вільної України немає вільної Польщі», тому роблять усе можливе, щоб затягнути нас до Європи, де – на відміну від «русского міра» – щось таке, як «Янукович-президент», у принципі перестане бути можливим. І саме тому польські владні ліберали, наражаючись на істеричну критику з боку польських націоналістів, але намагаючись, за словами міністра Сікорського, уникнути ескалації та приниження українців, «продавили» в ухвалі Сейму про жертв волинської різанини формулювання «етнічна чистка з ознаками геноциду», а не «геноцид».

 

Чим віддячили польським лібералам ми? Придуркуватими заявами «Свободи» і «запорізьким козачком», який роздушив яйце на піджаку президента Коморовського. Неважко здогадатись, які хвилі антиукраїнського лайна затопили після цього різні польські інтернет-форуми…

 

Щоб не було недомовок. Я не проти існування українських націоналістів. Є в Польщі, є в Росії – хай будуть і в нас. Хоча б для кислотно-лужного балансу. Але, будучи націоналістом, зовсім не обов’язково бути ідіотом, який шкодить власному народові і сам собі. Я не закликаю українських націоналістів полюбити Польщу. Я лише був би радий, якби вони спробували подумати трохи головою. Відмовляючись від співпраці з ліберальною Польщею, ми сприяємо зміцненню Польщі націоналістичної. А націоналістична Польща, пам’ятаючи заповіти свого ідеолога Романа Дмовського, завжди знайде можливість заради антиукраїнської мети порозумітися з «русскім міром». Чи саме таке геополітичне майбутнє відповідає національним інтересам України?

 

Олександр Бойченко

Збруч

 

 

Опубліковано Володимир Сердюк

Драматург